Додому Проекти Літературний Бердичів Яр Ангеліна. Священний сад бабусі Анастасії

Яр Ангеліна. Священний сад бабусі Анастасії

401
0
ПОДІЛИТИСЬ
Яр А. Священний сад бабусі Анастасії.

Яр А. Священний сад бабусі Анастасії — Киев: Бізнесполіграф, 2013. 151 с.

В нову книгу Ангеліни Яр “Священний сад бабусі Анастасії” увійшли оповідання та вірші, пов’язані між собою любов’ю до живого світу природи. У деяких прозових творах письменниці позначилися і автобіографічні сторінки: її дід, художник Мартин Ярмолюк, став жертвою сталінських репресій, а батько, Євген Ярмолюк, був одним із видатних постатей національно-визвольного руху проти більшовицької та фашистської окупації часів Другої світової війни на Житомирщині. Тож не дивно, що у прозі Ангеліни Яр звучать і протестні настрої. Чи не вперше в українській літературі письменниця декларує, що нищення природи, знущання над тваринами є злочином проти людяності. Книга написана у властивій автору щирій манері висловлення, однак не позбавленій м’якої іронії та тонкого ліризму.


Священний сад як місце сили

Ангеліна Яр (Анжеліка Комарова).

Мабуть, у кожного з нас є таке місце на землі, де ми почуваємося як удома, місце, куди повертаємося після довгих поневірянь світами і знову набираємося снаги. Часто буває, що місцини тієї вже нема у її первісному вигляді, бо її вже давно переорали, залляли асфальтом чи затопили водами штучного моря і живе вона тільки в наших спогадах — та це не має значення, для нас вона існує реально, часом навіть реальніше, ніж теперішність.

Причина, мабуть, у тому, що місцина та — містична і становить вона для нас “місце сили”, про яке писав колись Кастанеда.

Отакі порівняння спадають на думку, коли читаєш книгу Ангеліни Яр “Священний сад бабусі Анастасії”. На сторінках цієї книжки представлено дуже різні й неоднозначні за спрямуванням твори, та передовсім привертає увагу повість, яка й дала назву цій збірці. “…На небі так рясно висипали зорі, що їм було тісно, й вони сипалися долі й падали прямісінько в гірське озеро. У прозорому зеленавому світлі небесних світил — ми: мої тато й мама, такі молоді й вродливі, і я, ще маля. Ми ловили у воді зірочки, а нам до рук потрапляли велетенські риби. І було їх так багато, що вони перемішувалися з зорями. Ми брали їх руками, бавилися з ними й відпускали у темно-зелену глибінь…”. Попри всю — цілком виправдану — елегійність цей твір відкриває нам таїну того явища, що зветься ініціяцією пізнання людиною навколишнього світу, прилучення її до історії свого народу і усвідомлення того, що ти відповідаєш за все, що діється на цій землі. Сюжет цієї повісті ще раз підтверджує ту просту істину, що все починається з малої батьківщини, і навіть націоналізм — як ідеологія — бере початок із землі, з пшеничних ланів і незабутніх тіней тих людей, що назавжди відійшли у засвіти. Зрештою, з цього ж таки місця сили народжується і почуття любові до всього живого.

У творчому доробку Ангеліни Яр є повість “Територія духу”, де змальовується боротьба київських природозахисників за збереження зеленої зони Жукова острова. Трохи наївна і, відверто скажемо, досить-таки нещадна за своїм войовничим пафосом, ця річ (написана у співавторстві з Олегом Андросом) захоплює щирістю і намаганням змінити світ. Звісно, світ міняється, проте зазвичай перемагає в ньому меркантильність і голий розрахунок, а справедливість… що ж, справедливість якщо й перемагає, то хіба що на сторінках цієї повісті. Але звідки ж тоді береться той дух спротиву і бунтарства, що запалює наступні покоління захисників природи?

Наймогутнішим акордом того гімну всьому живому, яким є книжка Ангеліни Яр, мабуть, слід вважати повість “Мій білий невільник”. Так уже сталося, що в українській літературі майже відсутні твори про братів наших менших, може, тому що наше суспільство розвивалося здебільшого в жорстких тоталітарних рамках і навіть думки не припускало про наявність Іншого.

Писати про звірів? На це немає часу! — мабуть, скаже більшість наших письменників. На тлі цього літературного антропоцентризму повість Ангеліни Яр можна вважати цілком новим і, наважуся стверджувати, сміливим жанром нашої літератури. Герой цієї повісті — кіт на ймення Ельф, що живе з людьми. Вражає те, з якою любов’ю змальовує авторка це звіря, що несе в собі частку того безсмертного духу, яким усіх нас наділив Бог. “Його погляд з роками ставав дедалі більш осмисленим. Інколи, намагаючись збагнути сенс людських слів, він навіть морщив лоба, а в його очах можна було спостерігати якусь дивну пульсацію. Він так силкувався зрозуміти нас, що йому наче ставало трохи боляче від напруження. Потім раптом його очі світлішали — це означало, що інформація була сприйнята. Жартома, а то й серйозно, ми називали його поетом, філософом… “Це ж треба уміти бути таким котом!”, — з дитячою безпосередністю сказав про Ельфа мій син”. Цей невеликий за обсягом твір спростовує поширену і вкрай хибну думку про те, що людина — цар природи, що лише вона може мислити, лише вона здатна любити, а всі інші істоти, мовляв, керуються лише інстинктом… Ми ж бо знаємо: у тому саду, що посадив Господь, рівні всі створіння.

І наостанку хочеться сказати ще одне: місце сили, що є джерелом творчості Ангеліни Яр, — це те, що не може відняти у нас ніяка політична система чи ідеологія. Його містичний образ, що закладений у найпотаємніших глибинах нашої особистості, дає змогу опиратися будь-якому нав’язуванню чужих стереотипів та ідеологічних штампів. І, сподіваємося, цю потугу, цю незбагненну енергію зуміє відчути кожен вдумливий читач, що розгорне цю незвичайну книгу.

Леонід Кононович

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here