Що робили Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський у Бердичеві?

1920 рік. На теренах колишньої царської Росії зійшлися у кривавій битві війська більшовицької Росії та новоутвореної Української Народної Республіки. Цей рік в історії УНР став особливим – хоча б з огляду на те, що це був останній рік існування незалежної України. Також і тому, що саме в цьому році сформувався українсько-польський міждержавний політичний і військовий союз. І майже в центрі цих політичних подій – невелике містечко Бердичів. Саме тут зустрілись керівники обох союзних держав.

Зі скупих рядків ще радянської історіографії факт зустрічі в Бердичеві керівника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського та голови Української Народної Республіки, Головного отамана Симона Петлюри описується лише одним рядком, а подекуди і зовсім замовчувався. І це зрозуміло: навіщо українцям нагадувати про факт існування незалежної України? Сьогодні вже можна відкинути політичні мотиви і розповісти про цю подію докладніше.

Передумовою цієї зустрічі обох керманичів стало підписання ними у квітні 1920 року низки конвенцій (“Варшавська угода”), за якими держави ставали союзниками у боротьбі з радянською Росією. Мотивом до договору стали надії українців на допомогу польського союзника відстояти незалежність УНР.

5 травня 1920 року така зустріч відбулась (до речі, в брошурі Костриці М.Ю. та Пашківського Ф.Б. “Бердичів. Історико-краєзнавчий нарис” (1999) вказано іншу дату – 27 квітня, що є, безумовно, помилкою). Юзеф Пілсудський прибув у Бердичів першим на власному потягу. Наступним прибув Симон Петлюра. Коротка розмова обох керівників держав пройшла у потягу польського головнокомандувача. Ось як описав цю зустріч Юліуш Каден-Бандровський, польський прозаїк та публіцист, що входив до складу делегації: “Вони витягнули один до одного руки. Нахилили голови і поцілувалися. Мені здалося, що у цьому поцілунку, як на чутливіших вагах повис жах всієї крові отаманів і їх помічників, весь біль довготривалої боротьби, біль доріг і бездоріжжя, пожеж і знищень, домовленостей і розколів…”.

Після офіційних перемовин Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський вийшли з вагона та ще довго обговорювали з членами делегацій питання співпраці. Тут і зафіксувала фотокамера розмову Симона Петлюри з польським генералом Антоні Лістовським на фоні залізничної водонапірної башти.

Вибір Бердичева для місця зустрічі став не випадковим. Важливий залізничний вузол на півшляху до Києва мав не лише доволі значну польську громаду. Тут ще з квітня квартирувала 6-а Січова стрілецька дивізія, здійснюючи вишкіл особового складу. 10 квітня Симон Петлюра прибув до Бердичева, здійснив перегляд особового складу дивізії та вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньому кутку та гаслом: “За визволення України”.

Окрім зустрічі з Симоном Петлюрою 5 травня в Бердичеві була проведена нарада польського штабу. Юзеф Пілсудський після обговорення суто військових питань обмірковував українську тему: “Я поставив на карту останню можливість зробити щось на користь майбутнього Польщі, цим послабити потужність Росії в майбутньому. І коли вдасться допомогти створенню незалежної України, яка буде перепоною між нами і Росією, остання на багато років не буде нам загрожувати. … Але проблема в тому чи повстане Україна, чи має вона достатньо сил і людей, щоб організуватися, ми не можемо тут вічно знаходитися і тому звертаюся до місцевих поляків, щоб мене зрозуміли і допомогли. Це і в їх інтересах, не саботувати, а разом з українцями створити державу. Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель. … Іншого не має – як спробувати створити самостійну Україну. На жаль Петлюра не відіграє тут жодної ролі. Тут він тільки знаряддя, не більше. Коли не вдасться нічого тут зробити залишимо цей хаос власній долі. … А далі покаже майбутнє”.

Громадськість міста радо вітала вождів українського та польського народів. По закінченні офіційних заходів польська та українська делегації з військами пройшли Білопільською вулицею від залізничного вокзалу до костелу Босих Кармелітів. На всьому шляху їх із квітами вітали жителі міста, особливо – і це зрозуміло – польська громада. Наприкінці Юзеф Пілсудський, як згадували старожили, “під балдахоном” увійшов до костелу-кляштору на Божу службу.

Чи мала ця зустріч у Бердичеві якесь доленосне значення для України? Мабуть, що ні. Відбулась суто технічна нарада, узгодження дій обох дружніх сторін. Але у військовому значенні – так. Далі військові події на українському фронті розвивалися дуже швидко і вже 7 травня польські війська разом із українськими загонами зайняли Київ, щоправда без боїв, бо радянсько-більшовицькі війська поспіхом утекли зі столиці й польська варта доїхала від Пущі-Водиці до Києва трамваєм.

Що було далі – у загальних рисах знає чи не кожен українець: контрнаступ більшовицької армії під командуванням Тухачевського, яка впродовж червня-серпня повністю звільнила Україну від польських військ та дійшла до Варшави. Далі – розгром більшовиків під Варшавою (до 25 тисяч загиблих червоноармійців) та черговий наступ польських військ на схід, який закінчився підписанням урядом Польщі перемир’я з радянською владою. І на початку листопада 1920 року Українська Народна Республіка фактично припинила існування.

Таким був перший період незалежності України, на сторінках якого залишив свій слід і наш Бердичів.

Джерела і література:

Зарецька Т. Українсько-польські паралелі: Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. – №12. – c.157-175.

Костриця М.Ю., Пашківський Ф.Б. Бердичів: історико-краєзнавчий нарис: Серія “Міста Житомирщини” — Житомир: М.А.К., 2000. — с. 53.

Тинченко Я.Ю. Офіцерський корпус Армії УНР (1917-1921). Кн. 2 – К.: Темпора, 2011.