Home Край в історичних нарисах Чи можливе вшанування без правди?

Чи можливе вшанування без правди?

2309
1
SHARE

Це запитання виникає раз по раз, коли наближається чергова річниця чи шанованого нашим народом свята Перемоги, чи, як нині, початку німецько-радянської війни. Якщо до першої річниці ми наводимо лад на братських могилах, щоб раз на рік у цей день покласти тут квіти, то в другому намагаємось навести лад у нашому минулому.

Так ми, як вважається, вшановуємо пам’ять про загиблих. Але чи потрібна загиблим така шана, якщо живі не знають і крихти правди про подвиги та звитяги загиблих?

Що означає «знати правду»? Ця категорія, більш філософська, у перекладі Дня Перемоги знаходиться у нашому сьогоденні десь далеко, на задвірках розуміння. І навряд чи вийде колись на перший план. Війна стала для нашого покоління такою далекою, тим більше на фоні іншої війни, що триває нині.

На жаль, ми так і не осягнули жахів тієї війни. Вони не пройшли через наші душі у правдивих розповідях учасників, не збереглися на сторінках військових мемуарів. Причиною тому, звичайно, політика тогочасної держави, адже були й спогади, були й численні мемуари. Але! Але їх так вихолостили, їх так залакували в угоду пропаганді про «радянський героїчний народ», що з цих мемуарів та розповідей пересічна людина не дізнається й крихти суворої правди війни.

Нижче приклад такого вихолощення історії. Але правда про цю подію таки пробиває собі шлях із небуття.

6 січня 1944 року підрозділи 333-го стрілецького полку 117-ї стрілецької дивізії після взяття Бердичева зайняли село Бистрик. Цього дня між селом Бистрик та сусіднім селом Житинці відбувся запеклий бій, в якому загинуло чимало як радянських бійців, так воїнів супротивника. Тіла перших поховали у братських могилах, які нині знаходяться у Бистрику та Житинцях.

Це короткий опис військової події, яка саме такою і мала залишитись у пам’яті наступних поколінь. Адже за версією радянської пропаганди тоді вдалося зламати супротив ворога та продовжити наступальні дії.

Ветерани 117-ї гвардійської стрілецької дивізії пам’ятали про той бій та неодноразово згадували у своїх розповідях. Ось, наприклад, санінструктор вказаного полку Антоніна Соловйова у 1965 році в міськрайонній газеті «Радянський Шлях» описала цей бій так:

«Як сьогодні пригадую морозяну ніч шостого січня 1944 року. Наступаючи на ворога, наш батальйон, який входив до 117 гвардійської стрілецької Бердичівської дивізії, в яру між селами Житинці і Бистрик зустрів шалений опір гітлерівців. Намагаючись утриматись на вигідному рубежі, фашисти кинули в бій проти нас свіжі підкріплення і техніку.

Та окупанти не в силах були стримати наступальний порив доблесних воїнів. Бій був коротким, але по-справжньому запеклим. Відступаючи, ворог залишив на полі бою багато трупів і велику кількість техніки та військового спорядження.

У тій пам’ятній операції смертю хоробрих полягли і 72 наших воїни, яких поховали на пагорбі між селами у братській могилі. У бою мене важко поранило».

(Джерело: Н. Соловйова. Пам’ять про них вічна. // «Радянський шлях», №155 (8259) від 29.09.1965 р., с. 4.)

І це, власне, стало офіційною версією тих подій: радянські війська наступали, ворог чинив спротив, на околиці села відбувся запеклий бій, в якому знищено багато ворожих солдат та техніки, з радянської сторони загинуло 72 воїна.

Цю версію з року в рік повторювали всі ветерани (не лише Соловйова) під час зустрічей з дітьми, робітниками на підприємствах та установах.

Насправді, реальність дещо інша. Тієї ночі радянські війська без проведення попередньої розвідки пішим маршем по дорозі вирушили з села Бистрик у бік села Житинці. У цей час вони й потрапили у засідку, організовану німецькими підрозділами на околиці Бистрика – дорога тут проходить по горбистій місцевості та звертає до села під прямим кутом, закриваючи огляд. Всього у короткому бою, а фактично звичайній бійні загинуло 163 радянських воїна. Також було знищено весь обоз та до трьох десятків коней. Ворог практично втрат не поніс.

Що ж маємо? Задля приховання правди про звичайну військову халатність, в результаті якої загинуло майже дві сотні воїнів, пропагандою формується міф, в якому історична правда перекручується з точністю до навпаки.

Вірогідно, події того січневого дня так би і залишились у вигляді міфу, але паростки правди за часів незалежності України почали пробиватись на світ. Спочатку правду про цей бій написали місцеві краєзнавці – у книзі Володимира Редича «Історія рідного краю» є декілька рядків, в яких згадується жахлива подія:

«На обочині житенецької дороги, що веде на Бердичів, без ніг, з розтерзаними животами лежали змерзлі кінські туші. Ще кілька днів з слідами крові лежали солдатські шапки. Відступаючи, фашистські люті звірі з Бистрицької лощини прямою наводкою розстріляли радянський військовий обоз. Вбитих воїнів похоронили в братських могилах сіл Житенець і Бистрика.

До трьох десятків кінських туш лежало доти, поки не розмерзлася земля. Весною їх позвозили і прикопали на обочині дороги нетовстим шаром ґрунту».

(Джерело: В.Л. Редич. Історія рідного краю. Східна Волинь, Бердичівщина, с. Маркуші. (Від Черняхівської культури до сьогодення): Історико-документальний нарис. ─ Ірпінь. ПП «Сідько», 2003. ─ с. )

У 2020 році в Саратові (РФ) побачила світ книга Володимира Єні «На острие клинка». На її сторінках детально описаний бойовий шлях 117-ї гвардійської стрілецької дивізії з дня її формування у жовтні 1943 року та до повернення на постійне місце дислокації у серпні 1945 року. Основою для цієї розповіді стали розсекречені нині журнали бойових дій як самої дивізії, так і її окремих підрозділів, нагородні листи, донесення та інше. Є в книзі інформація і про події 6 січня 1944 року:

«В 18:30 гвардии полковник Т.И. Волкович отдал командиру 335 гв. сп приказ продолжить наступление в направлении Маркуши и Поличинцы во взаимодействии с 333 гв. сп.

Однако вместо того, чтобы организовать подготовку подразделений к выполнению поставленной задачи, гвардии подполковник С.М. Захарченко и его начальник штаба гвардии майор С.С. Грязнов бездействовали и отсиживались на северо-западной окраине Бердичева. Связь и взаимодействие со штабом дивизии и соседом не были налажены. В результате 333 гв. сп без поддержки «соседа» попал в опасное положение.

6 января в 1:00 наступающий 333 гв. сп на северной окраине Житинцев был контратакован с флангов и тыла 3 танками и 18 бронемашинами. В результате боя полк понес большие потери в личном составе и материальной части и вынужден был закрепиться своим резервом в составе роты автоматчиков и взвода пешей разведки на юго-западной окраине Бердичева».

(Джерело: Еня В.В. На острие клинка. Хроника Сто семнадцатой гвардейской стрелковой Бердичевской дивизии 1943-1945 / Еня В. – 1-е изд. – Саратов: Издательство “Кубик”, 2020 – с. 91)

Окремо автор зазначив, що в журналі бойових дій відсутні відомості про втрати в особовому складі 333-го полку, вказано лише, що розбито 2 гармати 76 мм, 6 гармат 45 мм та знищено 20 коней.

Пам’ятний знак загиблим радянським воїнам,
червень 2021 р.

У 2000-х і ветерани 117-ї дивізії стали більше розповідати про той бій. А 2009 року вони виступили ініціаторами вшанування загиблих у бою своїх однополчан. Так у травні 2010 року на місці бою з’явився пам’ятний знак загиблим радянським воїнам, який згодом перетворився на меморіал.

Хтось запитає: а навіщо нам взагалі знати правду тієї далекої війни, коли у нас триває власна війна? Насправді, все просто: коли людей з дитинства виховують на викривленій історії, коли людям не розкривають усієї правди та жахіть війни, то остання для них стає чимось далеким, таким, що їх не стосується. І це програмує подальше життя пересічної людини, перетворюючи на чорно-біле навколишній світ – якщо захисник, то це герой, і всі його дії виключно героїчні. А по іншому й не буває. І от вже за образом ворога ми не бачимо обличчя живої людини, якій та, інша сторона також, можливо, не розкрила всієї правди, маніпулюючи її (чи нашою?) свідомістю.

І такими людьми дійсно легко маніпулювати. Такі люди легко сприймають все, що їм говорять, навіть суцільну брехню. Такі легко повірять, що «війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – це сила» (©Джордж Орвелл, «1984»). А цього бути не повинно.

Анатолій Горобчук.

1 COMMENT

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here