Home Новини Чи варто заради піару займатись викривленням історичних фактів?

Чи варто заради піару займатись викривленням історичних фактів?

3052
0
SHARE

Цим питанням я задався після перегляду фільму, який нещодавно презентувала в рамках проекту “7 чудес України: історичні міста та містечка” команда однодумців на чолі з засновником фонду “Рідна Україна” Миколою Томенком. Акція “7 чудес України: історичні міста та містечка” має на меті поширення інформації про міста України, їх історичний потенціал та підняття туристичної привабливості. Перша трансляція фільму про Бердичів відбулась у неділю 18 лютого на телеканалі ZIK, тепер його можна переглянути в мережі інтернет.


Фільм фонду Миколи Томенка “Рідна Україна”, 2018 р.

 

Насамперед хочу подякувати авторам та Миколі Томенку зокрема за створений продукт, який вкотре[1] нагадає Україні, що є таке місто Бердичів з унікальною, цікавою та яскравою історією. Але у цій бочці меду, на жаль, є ложка дьогтю, яка псує загальне враження.

Історія та її вивчення ніколи не були мейнстрімом у житті пересічних українців, а лише привілеєм вузького кола людей. Історична наука – не продукт масового вжитку. Принаймні, для українців, і саме у цей час суспільно-політичних змін та економічної скрути. Тим цікавішими є результати праці команд, які позиціонують себе як такі, що поширюють серед пересічних громадян України знання про історію краю, історичних містечок та нашого Бердичева зокрема.

Після першого перегляду фільму ще під час презентації у приміщенні “М-Формації” він залишив у мене двояке почуття – яскрава картинка, професійна зйомка та пересип цікавих фактів викликали захоплення, а от окремі помилки в історичному фактажі навпаки – опускали загальну планку достовірності. Власне, про це ще під час презентації вказали окремі глядачі у залі, але запропоновала організаторами форма презентації не передбачала проведення дискусії з авторами фільму.

Нещодавно я переглянув фільм вдруге. І загальне враження від фільму практично не змінилось – яскрава картинка, але численні фактологічні помилки. Після спілкування з професійними істориками та працівниками Музею історії міста Бердичева я зробив висновок, що з їх боку (принаймні, на цей момент) у публічному просторі не буде якогось критичного аналізу представленого фільму. Можливо, професіоналам у царині історичної науки не варто опускатись до аналізу рекламних роликів (а фільм саме таким і є). Але я лише краєзнавець, і в мене відсутній виправданий снобізм, притаманний високим професіоналам. Тому можу дозволити собі висловити декілька власних зауважень щодо тверджень, викладених у фільмі, та стати на захист історичної правди, яка дещо похитнулася в моїх очах під час його перегляду.

Тепер докладніше. Буквально на першій хвилині Микола Томенко в короткому анонсі повідомляє, що “… гетьман України Павло Скоропадський тут розбудовував українське військо”. Розвиваючи цю думку, автори фільму через декілька хвилин у розповіді про події 1917 року стверджують, що “у ніч із 2 на 3 грудня 1917 року війська Центральної Ради вигнали з Бердичева більшовиків і комендантом міста став Павло Скоропадський – майбутній гетьман Української держави”. Так, дійсно, у цю ніч війська, вірні Центральній Раді, встановили над містом контроль. Вони заарештували частину членів фронтового ревкому, закрили більшовицьку газету. Коменданту міста більшовику С.П. Медведовському вдалося втекти. Але його посаду зайняв не Павло Скоропадський – у цей час майбутній гетьман перебував зовсім в іншому місці – у сусідньому Козятині, де фактично забезпечував захист Києва від наступу 2-го Гвардійського корпусу, загітованого більшовиками. Правда, Скоропадський приїздив у ці дні до Бердичева, зустрічаючись з керівництвом штабу фронту – про це він згадує у власних мемуарах[2], але жодна інформація про те, що він став комендантом Бердичева, навіть у мемуарах відсутня, як відсутні й інші документи, що підтверджували б цю тезу. Скоропадський на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу.

Щодо розбудови Скоропадським українського війська саме у Бердичеві – твердження також дещо притягнуте за вуха. Так, майбутній гетьман ще влітку 1917 року зініціював українізацію підпорядкованих йому військових підрозділів (зокрема, 34-го корпусу), за що керівництво штабу фронту, який на цей час перебував у Бердичеві, викликало до міста генерала та запропонувало призупинити темпи українізації військ – організації армії за національною ознакою. Це, власне, все, що пов’язує Скоропадського з Бердичевом.

Але повернемось до початку фільму, де автори розповідають про появу Бердичева. Голос за кадром повідомляє, що “1320-го року великий литовський князь Гедимін подарував місцину польським магнатам Тишкевичам”. Тут, як то кажуть, невірно все – від початку та до кінця. Насправді, місцевість від Хмільника (сучасна Вінниччина) до Пулина (нині районний центр у Житомирській області) 17 жовтня 1437 року князь Лев Болеслав Свидригайло, наймолодший син Ольгерда, Великий князь Руський (Київський), надав своєму підданому – васалу Каленику Мишковичу. Каленик Мишкович мав три сина – Сенька, Івашка і Тишка (Тишко, Тимофій). Від третього сина – Тишка і походить рід Тишкевичів (що означає нащадки Тишка). Отож, ніякими магнатами, тим більше польськими, на початку становлення Бердичева Тишкевичі не були.

Розповідаючи про часи Хмельниччини, автори фільму згадують про те, що козаки під проводом Максима Кривоноса захопили Бердичів та “зрівняли замок та монастир із землею”. Насправді, джерела вказують, що козаки штурмом взяли фортецю та майже повністю її зруйнували, а католицький храм лише розорили.

Оповідач не завжди дотримується хронології подій. Так, після розповіді про часи Хмельниччини вказується, що “після замирення поляків з московитами Бердичів знову став польським, до монастиря повернулись босі кармеліти і відбудували його – тепер уже в бароковому стилі. 1703 року фастівський полковник Семен Палій знову завоював місто”. Насправді, верхній храм у стилі бароко побудували у 1736-1756 рр., в часи Семена Палія цього храму просто не існувало.

Знову ж таки, автори не втримались від того, аби не згадати про міф, який давно набив оскомину місцевим історикам. Це міф про перебування в Бердичеві видатного музиканта та композитора Фредеріка Шопена. На превеликий жаль прибічників цієї легенди, досі не знайдено жодного документу, в якому б вказувалось про перебування Шопена у Бердичеві. Також відомо, що на той час Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині у районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до зовсім іншої гілки величного роду Радзивіллів. І ця гілка ніякого відношення до Бердичева не мала.

В окремих моментах ведучий так будує свою розповідь, що пересічний глядач, не обізнаний у тонкощах історії світу, може зробити (і робить!) помилкові висновки. Наприклад, Симон Петлюра у розповіді про військовий з’їзд, що відбувся в Бердичеві на початку жовтня 1917 року, згадується як “один з очільників Української Народної республіки”, хоча на той час її ще не існувало.

Розповідаючи про сьогодення, оповідач вказує на наявність у місті православних Свято-Миколаївського собору та Свято-Успенської церкви. Але останню, собор Успіння Божої Матері, знищили ще в 1936 році. Можливо, автори мали на увазі архітектурно величну Свято-Троїцьку церкву? Чи Успенську церкву Київського патріархату, яка розташована по вулиці Зоряній (колишня вулиця КІМа)?

Отож, повертаючись до фрази, винесеної до заголовку статті, дещо конкретизую запитання: чи варто заради медійно-туристичного піару нашого міста займатись викривленням історичних фактів та плодити міфи? На це питання кожен має власну відповідь. Моя відповідь – ні, не варто. Я переконаний, що Бердичів і без міфотворення має достатньо оригінальну історію, яка не в меншій мірі буде цікава пересічному глядачу, якщо достовірно та якісно її подати.

Анатолій Горобчук.


[1] Це не перший (та, впевнений, не останній) фільм про Бердичів, створений в якості презентаційного. Свого часу такого формату фільми створювали на телеканалах УТ-1, СТБ, Житомирському обласному телебаченні та ін.

[2] Павло Скоропадський: Спогади (кінець 1917 – грудень 1918) – К.: Київ – Філадельфія, 1995. – с. 96-97.

Дивись також український переклад мемуарів: Скоропадський, Павло Петрович. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918. / пер. з рос. Е.Соловей; упоряд. Ігор Гирич. – К.: Наш формат, 2017. – 456 с.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here