Home Новини Часи зневаги

Часи зневаги

4799
0
SHARE

У роки тієї страшної війни багато чого відбувалось поза межами людяності. Вбивства, насилля, грабіж… Людей переповнювала злість та зневага. Зневага до ворога (що закономірно), зневага до життя пересічної людини. Тим більше, що ці почуття цілеспрямовано плекались обома ворогуючими сторонами, озброєними ідеологіями, які не передбачали й дещиці поваги до особистості.

Варто згадати, яким було відношення комуністичної влади до своїх співвітчизників, які потрапили в німецький полон. Від самого початку війни під підозру у зраді потрапили всі військовослужбовці та цивільні громадяни, які опинились навіть на нетривалий час по той бік лінії фронту. В усіх кадрових анкетах з’явилось запитання: “Были ли Ваши родственники на оккупированной территории?”. Поширювалась практика заочного засудження військовослужбовців, які знаходились за лінією фронту, як зрадників Вітчизни.

Після звільнення з полону радянські солдати проходили принизливу процедуру перевірки у фільтраційних таборах, які були фактично військовими в’язницями суворого режиму. Та й у мирний час відношення до таких людей було м’яко кажучи настороженим. Адже комуністична ідеологія завзято працювала над спотворенням таких людських якостей та понять як людяність, прощення, повага. Про таке поняття, як військовополонений, намагались забути, стерти з людської пам’яті. Та й самі колишні полонені намагались не згадувати минуле, небезпідставно побоюючись не лише осуду оточуючих, але й дій влади.

Закономірно, що про військовополонених у радянські часи не згадували. Не згадували й про табори, які з’явились на окупованій німцями території та куди зганяли сотні тисяч радянських солдат. Не згадували і про десятки тисяч смертей у цих таборах. Яскравим прикладом може слугувати один із найбільших концентраційних таборів для військовополонених, який нацистські окупанти створили у 1941 році неподалік Бердичева – на Богунії (нині територія обласного Житомира). Шталаг[1] №358 (нім. Stalag 358) вміщував до 100 тисяч військовополонених. Люди утримувались у неймовірній скупченості, їх годували раз на добу, а смертність тут становила до 40 осіб щодоби. Діяв табір до кінця 1943 року, коли Житомир було звільнено від німецьких загарбників. За час існування табору від голоду, тяжкої праці та розстрілів загинуло понад 110 тисяч бранців. Доля звільнених радянськими військами була не кращою – їх відразу ж відправили на фронт як “зрадників” Батьківщини.

Після війни казарми, в яких утримували військовополонених, зайняла Офіцерська школа стрільби по повітряному флоту (нині Житомирський військовий інститут ім. С. П. Корольова). У наступні роки навколо території колишнього табору виявили до півсотні братських могил, більше половини з яких віднайшли порівняно нещодавно – наприкінці 90-х. Пам’ятний знак на місці Богунського табору, як знак шани до загиблих, з’явився лише у 1994 році, в роки Незалежності.

На жаль, мало хто знає, що в Бердичеві у той же час діяв своєрідний філіал Богунського табору. Під тим же обліковим номером, але з літерою N – шталаг №358 N.

Знаходився табір військовополонених на Червоній горі у колишніх казармах кавалерійської частини та на прилеглій місцині. Саме цю територію нині займає 26-а артилерійська бригада імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Сюди у липні 1941 зігнали до 48 тисяч військовополонених, більшість із яких перебувала за колючим дротом на відкритій території просто неба.

Колони радянських військовополонених ідуть вулицями Бердичева. Серпень 1941 р.

Значну частині їх, як не дивно, німці ще до перших заморозків відпустили по домівкам. У першу чергу українців (а їх було чимало), за якими прийшли їх дружини. Так, до речі, з першого етапу війни повернулись обидва моїх діда. Ті, що залишились, примусово мали працювати з 4 години ранку до 20 години вечора. Щодня сотні в’язнів не поверталися до табору після роботи – їх просто пристрілювали. З’явилися цинга, тиф, від яких помирали сотні полонених, їх звалювали у великі братські могили, які влаштували поруч із табором. Таких братських могил за спогадами тих, кому вдалось вижити, залишилось чотири. В них поховано за різними підрахунками від 7,5 до 9 тисяч осіб[2].

Але на відміну від Богунського табору ви не знайдете біля бердичівських могил ні меморіалу, ні пам’ятних знаків. Не знають про це й військові, які нині займають казарми – є пам’ятний знак воїнам, які загинули в ході проведення АТО, є меморіал воїнам-інтернаціоналістам Афганської війни, діють музеї Бойової слави та АТО. Можливо, хтось скаже, що є Алея захисникам всіх поколінь, але про військовополонених там не згадують. Ба більше – лише одиниці в Бердичеві знають про сам факт існування концтабору в історії нашого міста та існування цих братських могил. Прогулюючись стежками між Червоною горою та Елінгом пересічна людина цілком випадково може натрапити на одну з них. Ніяк не позначена, вона розмістилась на південний схід від невеликого озерця, відомого місцевим жителям як Дев’ятка. На могилі – невелика металева табличка зі скромним написом: “Братська могила розстріляних в 1941-1943 рр.”.

Табличка на березі озера Дев’ятка. Але насправді могила знаходиться в іншому місці.

Заради справедливості варто зазначити, що про полонених шталагу №358N влада все ж таки згадала. Але не міська, а районна: у 1980 році у сусідньому з Бердичевом селі Хажин відкрили пам’ятний знак, присвячений в’язням цього концтабору. Але встановили пам’ятний знак не на місці концтабору, а на місці, де у грудні 1942 року нацисти військовополонених страчували. Під час проведення одного з розстрілів в’язні, усвідомлюючи неминучість загибелі, напали на своїх охоронців. Лише небагатьом вдалось утекти, рятуючи себе від неминучої смерті. От комсомольцев Бердичевского района” – гласить підпис під присвятним написом на стелі.

Можливо, варто згадати нашу не таку вже давню історію та вшанувати належним чином пам’ять про наших співгромадян?

Що таке нашумілий випадок із короновірусом у Нових Санжарах з точки зору людяності? Це зневага. Зневага до своїх співвітчизників. Все просто: новосанжарці не бажають, щоб поруч у санаторії перебували потенційно хворі. Не бажають навіть чути про це. Їх переповнила зневага до інших, вона накрила їх з головою, відтіснивши розсуд та людяність у глухі закутки мозку, звідки не повернути.

А як би поступили ми? Чим ми відрізняємось від новосанжарців? Адже багато з нас також переповнені зневагою, бажають забути минуле, відтіснити його туди, звідки йому важче повернутись та розбудити наші людяність та розум. І ці братські могили, їх нинішній стан – ознака саме цього. Зневага переповнює наші душі.

Чи все ж ні?

Анатолій Горобчук.


[1] Шталаг (від скор. нім. Stammlager, повна назва нім. “Mannschaftsstamm und Straflager”) — скорочена назва концентраційних таборів німецького Вермахту для інтернованих військовополонених із рядового складу під час Другої світової війни.

[2] За підрахунками колективу Книги Пам’яті України. Житомирська область – близько 9-ти тис. осіб, у С.П. Цакуна в книзі “Справочник о нацистских лагерях военнопленных, действовавших на оккупированной территории Украины в годы Великой Отечественной войны и формах увековечения памяти погибших”– 7590 військовополонених.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here