Home Край в історичних нарисах Цегла з Бердичева

Цегла з Бердичева

961
0
SHARE

…і знову це повторилось: на телефоні з’явився його номер, дзвінок настирливо пропонував взяти слухавку. Але що сказати, коли знаєш запитання, на яке вже не раз відповідав? Попервах я дещо винувато говорив, що зайнятий, не до статті, займаюсь іншою більш нагальною справою (це була чиста правда). Згодом, коли ці дзвінки стали методично повторюватись за місяць-два, звик і вже більш впевненим голосом говорив – «Вибачте, не до цього». Але вину за собою все ж відчував, адже саме я був ініціатором, саме я пообіцяв тоді написати статтю на цю тему, яка свого часу мене і здивувала, і зацікавила у першу чергу своєю незвичністю у краєзнавчому плані.

Доволі часто зранку, йдучи на роботу ще сонним містом, мій погляд мимохіть пробігає фасадами старих будинків. Їх вигляд вражає і нині – це тобі не сірі багатоповерхівки з гладкими стінами, де погляду немає за що зачепитись. Тут все по іншому – і двері з різьбленим орнаментом, і вікна в обрамленні візерунків, і башточки на даху, на які майстер не пошкодував ні часу, ні сил. І цегла якась інша…

Так, таки інша! Цю цеглу не сплутаєш із сучасною. Це тобі не та, радянська, яку виготовляли з невідомо якої глини та запекли в печі не дотримавши температурного режиму. Тому й немає вже багатьох тих будинків, зведених із цієї радянської цегли. Та й сучасна, ніби більш якісна, теж не аби що… А от ті будинки, що звели з дореволюційної цегли, стоять. І стоятимуть ще довго.

Здавна до виготовлення цегли підходили дуже ґрунтовно. Від неї залежало майже все – і надійність будинку, і його краса. В Російській імперії цегельні заводи та артілі перебували під контролем влади, та й конкуренція робила свою справу – власник цегельні відповідав своїм іменем. У буквальному сенсі – на кожній цеглині стояло клеймо з назвою виробника. Та навіть на це не зважили свого часу англійці, коли споруджували будинок для Індо-Європейського телеграфу в Бердичеві – вони завезли свою цеглу (це ж який шлях!), ніби не довіряючи нашій. Будинок той, якому півтора століття, і нині стоїть на вулиці Луппова.

Можливо, саме тому Бердичів, не дивлячись на численні новобудови, які з’явились за часів радянської доби, ще зберігає своєрідний шарм, створений власною унікальною архітектурою. Як на центральних вулицях міста, так і на його околицях ми зустрінемо низку старовинних будинків, які вражають і зовнішнім, і внутрішнім виглядом. Нині важко повірити, що сто та більше років тому не було в Бердичеві двох однакових будинків. Навіть кам’яні паркани, що огороджували ці будинки, були різними, не кажучи вже про навіси над вхідними дверима – ковані дашки вражали своїм різноманіттям, а головне – символізмом.

Кожен бердичівлянин у ті часи намагався збудувати власний будинок красивим, неповторним. Одним словом, унікальним. І використовували для цього міцну цеглу – сіру, жовту, червону, з якої легко було створити справжній шедевр. Численні цегляні заводи та артілі, які зростали навколо Бердичева немов гриби після дощу, виготовляли цеглу сотнями тисяч, а то й мільйонами штук. Розцінки були помірні – одна тисяча звичайної червоної цегли коштувала 12 рублів, а більш якісної силікатної – 15 рублів.

З виготовленням цегли пов’язаний цілий ланцюжок процесів, починаючи від видобутку відповідної глини до виготовлення і продажу готового продукту – власне цегли. Перш ніж її виготовити необхідно було відшукати придатний для цього матеріал, а саме глину, видобути її, перевезти до місця виробництва, підготувати суміш, сформувати цеглину, просушити, випалити, остудити, відібрати, упакувати, складувати, зберігати, постачати на ринок для продажу і так до безкінечності. Як бачимо лише одна цеглина, а скільки з нею всього пов’язано.

Глинище поряд із вулицею Житомирською. Фрагмент карти міста Бердичева, 1849 рік.

Щоб далеко не возити, зазвичай заводи споруджували неподалік міста, поряд із джерелом якісної глини. Як і де з’являлись заводи у Бердичеві? Ось цікавий приклад: на карті міста за 1849 рік на місцині, нині окресленій вулицями Житомирською, Руською, Нестайка та Варварівською, невідомий мені картограф вказав на наявність глинища – місця, звідки беруть глину. Пройде всього декілька десятиліть і вже на карті 1874 року поряд із глинищем з’являється Цегельна вулиця (зверну увагу читачів – не Кирпичная улица, як того вимагала російська граматика, а саме Цегельная улица).

Те ж саме глинище та вулиця Цигельная. Фрагмент карти міста Бердичева, 1874 рік.

Назва вулиці, як на моє переконання, однозначно вказує на наявність тут цегельного заводу. Глинище існувало до середини XX століття, допоки на його місці не виріс цілий мікрорайон із багатоповерхівок на зазначених вище вулицях. За зникненням глинища, а перед тим цегельні, зникає і Цегельна вулиця – її місце займають безіменні двори між багатоповерхівками.

У відомій серед місцевих істориків та краєзнавців праці «Бердичев» – огляді, який склав командир 1-го батальйону 32-ї артбригади полковник Петроков, на початку 1880-х років у місті діяло п’ять цегельних заводів. Але ані відомостей про них, ані об’ємів виробленої ними продукції, ані кількості працівників наведено не було – кожен власник із тих чи інших причин відмовлявся надавати таку інформацію. Але поглянувши на ті ж таки карти, легко віднайти цегельні заводи на околицях Бердичева.

Пройде час, і офіційні довідники, зокрема, Адрес-календар Російської імперії (1899), вкажуть на наявність у місті трьох цегельних заводів та їх виробничі потужності. Це заводи Дербаремдікера (150 тис. шт.), Рубінштейна (2 млн. шт.) та Чернявського (160 тис. шт.). До речі, чи не родич той Дербаремдікер відомому шанованому єврейською громадою рабину Леві Іцхаку Бердичівському, нащадки якого й носили прізвище Дербаремдікерів?

Цегельні заводи навколо Бердичева. Фрагмент карти 1872 року.

Цегельні заводи навколо Бердичева. Фрагмент карти 1921 року.

У радянську епоху в міста та поряд із ним також діяли цегельні. Поклади континентальних осадових глин антропогенового віку, які віднайшли неподалік села Велика П’ятигірка, використовував місцевий колгосп «Маяк», який побудував власний завод. Існувало виробництво цегли на Бердичівському заводі ПМК-24, де отримували цеглу марки «125». Цегла будівельна рядова М-125 застосовуються у спорудженні несучих стін та перегородок. Однією з головних характеристик такої цегли є її висока міцність, завдяки чому цеглу дуже зручно використовувати при будівництві житлових і нежитлових будівель з високими стелями або багатоповерхових будівель. До речі, великі поклади суглинків у 1989 році знайшли і в сусідніх з П’ятигіркою Маркушах – там розвіданих запасів достатньо для роботи цегельного заводу потужністю 5 млн. шт. цегли у рік на протязі амортизаційного періоду тривалістю 25 років.

Давно немає тих цегляних заводів та артілей. Не збереглися в архівах і більш суттєві відомості про їх власників, про продукцію та особливості виробництва. Але й досі під час знесення чергового старовинного будинку до рук будівельників потрапляють цеглини з клеймом, що дозволяє розкрити окремі таємниці минулого.

Ігор Яцик з цеглою з його колекції.

Я познайомився з бердичівським підприємцем Ігорем Яциком доволі давно. Спільна зацікавленість історією рідного міста раз по раз перехрещувала наші життєві дороги, хоча його зайнятість власною підприємницькою діяльністю не давала, так би мовити, розгорнутись йому на повну. Тим більшим було моє здивування, коли одного разу дізнався про його захоплення таким напрямом колекціонування, як брікофілія. Після оглядин його невеликої на той час колекції, яка зберігається в салоні-музеї старожитностей «Бердичівська скриня», й пообіцяв написати цю статтю – і про його захоплення, і про унікальні екземпляри бердичівської (і не лише) цегли. Рік (чи три?) від обіцяного мною ще не минув, чуєте, Ігоре Олеговичу? 🙂 

Цегляне клеймо – це своєрідна заводська марка, що має історико-культурне значення. І ця особливість цегли породила ціле направлення в колекціонуванні, яке й отримало цю назву – брікофілія (від англ. brick – цеглина). Цікавими для колекціонерів є не просто зразки цегельного виробництва, а чи не головне – відтиснуте на них літерне, або інше клеймо.

Клеймо на цеглині з’явилось власне тоді, коли зародилась цегельна промисловість. Тобто, у середині XVII століття. Однією з найпопулярніших версій появи клейма на цеглині є така – мовляв, одного разу у великому місті завалився будинок через низьку якість цегли. З того часу наказали всім виробникам цегли ставити клеймо на власних виробах, щоб у випадку чого можна було знайти винуватця неякісної цегли.

У Російській імперії першими стали рельєфні зображення державного орла у чотирикутній рамці. Коли землі сучасної України увійшли до складу імперії, ця традиція розповсюдилась і на наш край.

Часом майстри на цегельнях для позначення власного товару використовували стилізовані зображення тварин (анімалістичні мотиви). Але частіше за все зустрічаються літери російського алфавіту – спочатку використовували лише одну літеру, але з часом їх кількість почала зростати, адже клеймо з однією літерою не могло забезпечити виробникам цегли однозначної їх ідентифікаційної приналежності. Тому з кінця 18 століття кількість літер на клеймі збільшувалось, сягаючи 3-х та більше літер, позначаючи ім’я, по-батькові та прізвище власника. Часто прізвище і місце виготовлення цеглини наводились повністю. Бувало виробник ставив спеціальний символ додатково до літер. Наприклад, масонські знаки та свастику (нагадаємо, що свастика – це знак удачі, а не лише нацистський символ). Того ж 18 століття наявність клейма стала однією з вимог Архітектурної експедиції – спеціального контролюючого органу. Для того, щоб знати хто з промисловців виготовляв якісну продукцію, а кого необхідно було штрафувати за цеглу неналежної якості.

З часом клеймування цеглин перетворилось на особливий різновид прикладного мистецтва. При переході на машинне виготовлення цегли останні придбали особливу дизайнерську привабливість.

Бердичів, з огляду на розвиненість цегельної промисловості, має подекуди просто унікальні цеглини, які й колекціонує Ігор Яцик. У його колекції, яка нараховує більш як три десятка цеглин, є цікаві екземпляри. Наведемо декілька прикладів із колекції та невеликі розповіді про виробників цієї цегли:

«Б.Г.К.З.» – це цегла бердичівського міського цегельного заводу, напис розшифровується як Бердичевский Городской Кирпичный Завод. Цей завод виник у 1908 році, його заснував купець Розенбаум. Тут працювало біля 200 робітників, тривалість робочого дня становила 14 годин. У роки громадянської війни завод не діяв, його роботу відновили у середині 20-х (за легендою, це зробили за вказівкою командира кавалерійської дивізії Григорія Котовського, бійці якого саме прибули до нашого міста на постійне квартирування). На заводі поступово впроваджували механізацію трудомістких процесів і вже у 1936 році завод виробив понад 15 млн. одиниць цегли. Період 50-90-х років минулого століття став зірковим для заводу – тут виготовляли до 50 млн. цегли на рік, хоча якість його й бажала бути кращою. Завод припинив існування у середині 90-х.

«Бейзимівська арт.» – цю цеглу виробляли у селі Бейзимівка нині Житомирського (до 2020 року – Чуднівського) району на заводі вогнетривкої та майолікової цегли, власником якого до революції був великий волинський поміщик І.В. Савіцький. Цегельний завод у Бейзимівці мав давню та тривалу історію, його вогнетривку, чудову за якістю цеглу використовували при спорудженні печей у багатьох будинках не лише Бердичева, але й далеко за межами Житомирщини. Тому й цеглини ці не лише мають широке поширення, але й у різний історичний період мали різне клеймо. Так, за часів Російської імперії це були написи «BEIZYMOWKA», або й ім’я самого власника – «J.SAWICKI». Вже у радянську епоху – «Бейзимівська С.Т.В.», «Бейзимівська арт.».

«Мясківська артіль» – цю цеглу виробляли у селі М’ясківка, що за 7 кілометрів від Бейзимівки. Є також цегла з клеймом «Мясківська артіль ім. Леніна». Матеріал для цегли брали з того ж родовища, що і бейзимівські виробники. Немає вже тієї цегельні, та й село практично зникло – на декількох вуличках стоять занепалі старі будинки, сьогодні в селі офіційно проживає 2 (дві) особи.

«Н.СНЪЖКО» – цеглина виготовлена на підприємстві відомої династії київських купців Снєжко, засновником якої з 1862 р. став Адам Снєжко. Але початкова літера «Н» вказує на приналежність даної цеглини вже нащадкам Снєжко – синам Флорентину, Олександру, Андрію та Іллі Адамовичам, які мали декілька цегельних заводів поблизу села Нові Петрівці нині Вишгородського району Київської області.

«БАРТУХА 1926» – цю цеглу виробляли у селі Бартуха Романівського (нині Житомирського) району. У південній частині села є значна кількість глини, з якої можна було робити цеглу собі і на продаж. Поряд села дві річки – Тетерів і Лісна, ліс із кількох сторін, близькість до дороги на Житомир.

«КОРВИНОВКА К.» – ще одна цегла з Романівського району, село Карвинівка, яке знаходиться неподалік Бартухи.

«LONDON» – цеглин із таким клеймом існує доволі багато. Але не подумайте, що її виготовляли у Лондоні. Насправді всю «LONDON»-ську цеглу штампували на Волині місцеві євреї (у нас є великі родовища шамотної глини, дуже доброї для виробництва вогнетривкої цегли). За однією версією назву «LONDON» скоріше за все ставили для солідності та приваблення покупця. Такий от був маркетинговий хід. «Лондонська» цегла датується кінцем ХІХ століття, початком ХХ. Вона зустрічається у безлічі різновидів – різняться як розмір і колір цегли, так і самі написи. Наприклад, трапляються смішні помилки, які яскраво підтверджують небританське походження продукту. Зокрема, напис «LOНDONS» з кириличним «Н» замість латинського «N». Або «И.LONDON.S» (латинське «N» – дзеркально повернуте) чи «N.LONDON. Б.» тощо. Але найпарадоксальнішим є клеймо з безглуздим написом «N. LOND. Г.К.». Важко уявити, як англієць міг би зробити клеймо з кириличних літер. Існує й інша версія: можливо, це прізвище власника заводу Абрама Лондона, який проживав у XIX столітті у Звягелі (нині місто Новоград-Волинський).

Фото цеглин з колекції Ігоря Яцика:

Комусь може здатися, що знайти такі цеглини (які були виготовлені більше ста років тому) сьогодні складно. Це не зовсім так. Основну масу примірників для своєї колекції Ігор Яцик знаходить, коли розбирають стару будівлю. Багато цікавого матеріалу можна знайти у старих селах. І не лише Бердичівського району, адже багато цегли замовляли у порівняно віддалених краях – на Чуднівщині, Романівщині, та й Житомирщина має взірці оригінальної цегли. Ігор Яцик розповів декілька цікавих історій про окремі екземпляри з його колекції.

– Де знаходжу цеглини до колекції? Як коли. Ось, наприклад, вогнетривку цеглину «МОЛОТ» я знайшов у будівлі колишньої станції Юних техніків, що на вулиці Сергія Ковтуна (Урицького). «Мясківську» цеглу знайшов на розвалинах самого цегельного заводу, коли спеціально їздив туди. А цеглини з Бейзимівського заводу Івана Савіцького роздобув у нашому Музично-драматичному театрі на Європейській у часи, коли там саме проводили велику реконструкцію. Ця цеглина підтримувала лаги, на яких трималась дерев’яна підлога. Будівельники просто викидали цю цеглу як непотрібну.

Є цеглини, які мені принесли у подарунок. Є такі, що виміняв, чи отримав від інших колекціонерів. А загалом, варто просто оглянути будинок, який розбирають. Ось минулого року розбирали старий будинок на вулиці Вінницькій, 14, там були цікаві екземпляри.

Пропоную бердичівлянам долучатись до колекціонування, пошуку та збереження місцевих цеглин з тавром.

Якщо хтось бажає зайнятись колекціонуванням цегли з клеймом, то зробити це буде доволі просто. В Україні ентузіасти-колекціонери намагаються цікаві цеглини виміняти, знайти самостійно, іноді придбати у пошуковців.

Як ви вже зрозуміли, стаття ця не претендує на всеохопний опис бердичівських та навколишніх цегелень, їх історії та історії їх продукції. Але сам факт існування такого відповідального напрямку у промисловості, як виробництво цегли, та відповідного напрямку колекціонування все ж заслуговує на окрему увагу поціновувачів історії рідного міста. Надіюсь, що цей матеріал спонукатиме всіх, хто має, знає або пам’ятає історію місцевої цегли, поділитись нею з метою збереження для нащадків.

Хочу побажати музею старожитностей «Бердичівська скриня» (вул. Житомирська, 23-а) удачі в пошуках цікавих старовинних цеглин та нових історій, пов’язаних із ними. Удачі вам, Ігоре Олеговичу!

Анатолій Горобчук.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here