Сьогодні минає 115 років, як у Бердичеві народився видатний радянський письменник Василь Семенович Гроссман (1905-1964). Людина з нелегкою долею. І такою ж нелегкою була доля у його творів. З одного боку – їх часто друкували, про них схвально відгукувалися колеги-письменники. Але водночас – у 1950-х-1960-х роках Гроссман відчув на собі увесь тиск тодішньої ідеологічної машини. Роман про Сталінградську битву «За праве діло» у 1952 році був нещадно розкритикований у партійній пресі, що змусило письменника переробляти твір (і лише після смерті Сталіна цю критику визнали несправедливою). А друга частина сталінградської дилогії – грандіозна епопея «Життя і доля» – взагалі була заарештована майже на 30 літ! Роман у Гроссмана вилучили співробітники КДБ у 1961 році. А надруковано цю книгу в СРСР було лише у 1988 році – вже після смерті письменника… То ж в окремих його творів були дійсно нелегкі й драматичні «життя і доля».
«Бердичев не в шутку, а всерьёз»
Рідному Бердичеву також знайшлося місце у творчості прозаїка. Адже тут він прожив перші п’ять дитячих років, а потім знову мешкав тут з матір’ю у підлітковому віці – впродовж трьох буремних літ Громадянської війни. То ж колоритне єврейське містечко таки залишило в душі й пам’яті письменника свій слід. Навіть перша його «проба пера» була пов’язана з рідним містом. У 1929 році в журналі «Огонек» було опубліковано нарис 23-річного Гроссмана – «Бердичев не в шутку, а всерьёз». Цей текст зайняв у журналі лише дві сторінки – але яскраво свідчив про літературну обдарованість його автора. На цих двох сторінках Гроссман стисло і образно описав минуле Бердичева; згадав про негативний імідж міста поміж пересічних громадян; пройшовся по деяких образливих стереотипах («Бердичев – синоним еврейской торговой буржуазии, гнездо спекулянтов, – город, где живут торговлей и обманом»; «Что знает о Бердичеве охотнорядец антисемит? – Что это «ихняя столица». Что знает о Бердичеве всякий склонный к антисемизму? – Что это город торговцев и спекулянтов»). А потім чесно не без гордості розповів про економічні промислові та соціальні перетворення, які відбулися в Бердичеві за радянської влади. Основну ціль свого нарису визначив так: «Просто гражданам надо рассказать о Бердичеве. Пусть знают, что город этот – вполне хороший честный советский город, ничуть не хуже Уфы или Волоколамска…».
«В городе Бердичеве»
У 1934 році в літературній газеті було опубліковано перше оповідання Василя Гроссмана. І знову (як і нарис 1929 року) він увічнив в назві свою малу батьківщину. Оповідання «В городе Бердичеве» переносило читачів у роки Громадянської війни. Історія про вагітну комісаршу Вавилову, яку її однополчани оселили для пологів у будинку бердичівського єврея Хаїма, торкнулася драматичної теми: материнство і війна. Це оповідання було помічено читачами, про нього схвально відгукнилися метри літератури: Максим Горький, Михайло Булгаков, Ісак Бабель. А для бердичівлян цей невеликий твір цінний окремими фрагментами з описом тодішнього міського побуту та колориту. Зокрема, картиною торгів на бердичівському базарі: «Весь день на Ятках кипел котел: мужики торговали белыми, точно вымазанными мелом березовыми дровами, бабы шуршали венками лука, старухи еврейки сидели над пухлыми холмами связанных за лапки гусей. Покупательницы дули на нежный пух меж лап и щупали жир, желтевший под теплой мягкой кожей птиц. Темноногие дивчины в цветных хустках носили высокие красные горшки, через край полные земляникой, и испуганно, точно собираясь убежать, глядели на покупателей… Слепой нищий, с белой бородой волшебника, молитвенно и трагично плакал, протягивая руки, но его страшное горе никого не трогало – все равнодушно проходили мимо. Баба, оторвав от венка самую маленькую луковку, бросила ее в жестяную мисочку старика. Тот ощупал луковку и, перестав молиться, сердито сказал: «Щоб тоби диты так на старость давалы», – и снова протяжно запел древнюю, как еврейский народ, молитву…».
«Убийство евреев в Бердичеве»
Наступні звернення Василя Гроссмана до бердичівської тематики були позначені страшними потрясіннями – у його власній долі та в долі всього народу. У роки війни він був призначений кореспондентом газети «Красна звезда» – і став одним із найвідоміших журналістів Великої Вітчизняної. Пройшов фронтовими дорогами від Гомеля до Волги, був у самій гущавині сталінградських пекельних боїв, потім з наступаючими військами дійшов до Берліна… За три перші роки війни він не мав жодної вісточки від матері Катерини Савеліївни, яка жила в Бердичеві. Лиш тоді, коли місто в січні 1944 року було звільнено від фашистів – Василь Семенович зміг приїхати туди. І там дізнався страшну правду – про те, що 15 вересня 1941 року більшість бердичівських євреїв (серед них була й стара матір письменника) були розстріляні за містом неподалік села Романівки… Роздавлений цією звісткою Гроссман став по крихтах збирати інформацію про жахливий злочин – обходив вулиці звільненого Бердичева, розшукував вцілілих євреїв, записував спогади очевидців… Результатом цього розслідування став його нарис-документ «Вбивство євреїв у Бердичеві». «В Бердичеве до войны жило 30 тысяч евреев – половина всего населения города… – так починається цей матеріал. – …именно Бердичев считался наиболее еврейским городом на Украине. Еще до революции антисемиты и черносотенцы называли его «еврейской столицей». Немецкие фашисты, изучавшие перед массовым убийством евреев вопрос о расселении евреев на Украине, особо отмечали Бердичев. Еврейское население жило дружно с русским, украинским и польским населением городов и окрестных сел. За все время существования города в нем не было никаких национальных эксцессов…». А далі з прискіпливою точністю й безпристрасністю хронікера Гроссман (навряд чи можливо уявити, яких душевних мук це йому вартувало) описав усі встановлені факти звірств фашистів в Бердичеві – з прізвищами, датами, місцями, кількістю жертв… Цей нарис-обвинувачення увійшов до «Чорної книги», в якій Василь Гроссман разом з Іллею Еренбургом зібрали факти геноциду євреїв в СРСР. (До слова, у цієї книги теж виявилася нелегка доля. В 1948 році її готовий набір було розсипано, а друком вона вийшла вперше лише у 1970 році в Єрусалимі, і тільки в 1991 році – в Києві…).
«Жизнь и судьба»
Втіленням в літературі бердичівської трагедії 1941 року став образ матері героя роману-епопеї Василя Гроссмана «Життя і доля» – фізика Віктора Штрума. За сюжетом, вчений в евакуації отримав листа від матері, переданого кимось з оказією. Вона написала йому з гетто, куди євреїв зігнали в невеликому містечку. Лист йшов два роки – тож на момент його прочитання матері героя вже давно немає в живих, її разом з іншими євреями з гетто розстріляли німці. Назва Бердичева у листі (та й загалом в романі) не згадується – але по опису місцевості та згадці навколишніх сіл це стає очевидним. Відтак у цій драматичній сюжетній лінії «Життя і долі» Василь Гроссман увічнив власну матір Катерину Савеліївну (їй, до слова, присвячено увесь роман). Читаючи рядки з цього пронизливого листа (який з роками вже став окремим літературним твором, і часто звучить зі сцени та в телепередачах у декламації відомих акторів), відчуваєш – письменник вклав у нього всю свою тугу і любов за загиблою матір’ю, постаравшись передати її відчуття в гетто в очікуванні страти…
«Как печален был мой путь, сыночек, в средневековое гетто. Я шла по городу, в котором проработала 20 лет. Сперва мы шли по пустынной Свечной улице. Но когда мы вышли на Никольскую, я увидела сотни людей, шедших в это проклятое гетто. Улица стала белой от узлов, от подушек. Больных вели под руки. Парализованного отца доктора Маргулиса несли на одеяле. Один молодой человек нёс на руках старуху, а за ним шли жена и дети, нагруженные узлами. Заведующий магазином бакалеи Гордон, толстый, с одышкой, шёл в пальто с меховым воротником, а по лицу его тёк пот… Поразил меня один молодой человек, он шёл без вещей, подняв голову, держа перед собой раскрытую книгу, с надменным и спокойным лицом. Но сколько рядом было безумных, полных ужаса. Шли мы по мостовой, а на тротуарах стояли люди и смотрели... Мне кажется, в этой толпе равнодушных глаз не было; были любопытные, были безжалостные, но несколько раз я видела заплаканные глаза. Я посмотрела — две толпы, евреи в пальто, шапках, женщины в тёплых платках, а вторая толпа на тротуаре одета по-летнему. Светлые кофточки, мужчины без пиджаков, некоторые в вышитых украинских рубахах. Мне показалось, что для евреев, идущих по улице, уже и солнце отказалось светить, они идут среди декабрьской ночной стужи…».
Роман-епопея Василя Гроссмана «Життя і доля» багатьма літературознавцями оцінюється як «Війна і мир» ХХ століття – за масштабність та епічність замислу й втілення. Ця книга мала безумовний успіх й в країнах Заходу – а в Британії навіть очолила список бестселерів. Тож не буде перебільшенням вважати Василя Гроссмана письменником зі світовим ім’ям.
А для бердичівлян він є відомим земляком, який яскраво увічнив малу батьківщину у своїх творах. Але дотепер в місті немає ані пам’ятника письменнику, ані його музею, ані бодай вулиці чи бібліотеки його імені. Чи не єдина згадка – непоказна маленька меморіальна дошка на будинку по вулиці Шевченка. То ж невже Василь Гроссман не заслужив на гідне увічнення пам’яті про себе у Бердичеві?
Сергій БОВКУН.
Сердечная благодарность автору за статью о Гроссмане и справедливо поставленный вопрос об увековечивании памяти великого писателя – нашего земляка!..