Додому Історія Історія Бердичева У складі Російської імперії (1793-1845 рр.)

У складі Російської імперії (1793-1845 рр.)

566
0
ПОДІЛИТИСЬ

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита, до складу якої входила в тому числі і Бердичівщина, зазнала занепаду. Фільваркова[1] система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділити Польщу, розширити свої володіння за рахунок її території. Також їх лякало поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції, які втілювали патріотичні реформатори Речі Посполитої на чолі з Тадеушем Костюшко.

Імператриця Катерина ІІ, налякана появою “бунтівної” держави біля самих російських кордонів, 14 березня 1792 року видала рескрипт, призначений генерал-аншефу Олександру Суворову та генерал-майору Михайлу Каховському, в якому наказала російським військам зайняти Правобережну Україну. Суворов і Каховський перейшли польсько-російський кордон і через Могильов та Сороки рухалися в бік Овруча, Житомира та Бердичева. Протистояло їм 30-тисячне військо поляків, яке майже не чинило опору російським військам, які вдвічі перевищували його чисельністю. Поблизу Овруча в травні 1792 року відбувся бій (якщо це можна так назвати) корпусу під командуванням Олександра Суворова з польськими військами. Після першої ж багнетної атаки росіян деморалізовані їхнім наступом поляки просто розбіглися. Суворов увійшов до Овруча, одночасно корпус генерала Каховського вступив до Бердичева.

Ця війна закінчилася тим, що польські війська відійшли за річку Буг. 7 квітня 1793 року у містечку Полонному (нині районний центр Хмельницької області) головнокомандувач російських військ у Польщі генерал-аншеф Михайло Кречетніков проголосив декларацію Росії про входження Правобережної України до складу Російської імперії (фактично – про другий поділ Речі Посполитої). На приєднаних землях розпочалося запровадження нового адміністративно-територіального устрою за загальноросійським зразком: 13 квітня 1793 року наказом імператриці Катерини II створено Ізяславську губернію. До її складу увійшли колишні землі Волинського та північної частини Київського воєводства, всього 13 округів (повітів), зокрема і Бердичівський. Указом від 1 травня 1795 року Ізяславську губернію перейменовано на Волинську, а до її складу приєднано території Західної Волині, що увійшли до складу Російської імперії після третього поділу Польщі. 5 липня того ж року адміністративним центром губернії визначено місто Звягель з одночасним перейменуванням його у Новоград-Волинський. Фактично ж через відсутність там пристойних приміщень для розміщення адміністрації та присутствених місць[2] центр новоствореної губернії знаходився в Житомирі.

Возз’єднання сприяло розвитку промисловості Бердичева: тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. Містечко продовжувало зберігати роль міцного регіонального центру, до якого тяжіли довколишні землі. У цей час (1798 р.) у містечку проживало 4320 жителів.

Достеменно невідомо, коли і хто з князів Радзивіллів збудував родовий палац у Бердичеві по Білопільській вулиці. Палац проіснував до початку 1970-х років (на його місці нині знаходиться будівля міської Ради та міського виконавчого комітету). На час будівництва палацу це була східна окраїна Бердичева – далі стояв густий ліс, через який проходив поштовий тракт Бердичів-Сквира, що прямував через містечко Білопілля (нині це село у сусідньому Козятинському районі). Власне, від назви цього містечка і походила назва центральної вулиці Бердичева – Білопільська, що в радянський період носила ім’я Карла Лібкнехта, нині – вулиця Європейська. Припускаємо, що розпочав будівництво палацу Удальрик Кшиштоф Радзивілл (1712-1770), син якого Матвій (Матеуш) завершив справу батька. До речі, у 1811 році Матвій Радзивілл так вказував свої титули: Я, Матвей Радзивил, князь Св. Государства Римскаго, князь на Орлыке, Межвижу и Клецку, граф на Шидловце, Мирже и Крозах, а на Бердичеве, Быстрике, Семеновке, Гришковичах, Низгурчиках, Дубовце и Житинцах господин и владелец, действительный статский советник императорского экономического высшего общества, член ордена Св. Анны первого класса, Св. Владимира третьего и Губерта кавалер….

palac_radzivil
Палац князів Радзивіллів у Бердичеві. Фотографія початку 1970-х років

Палац збудували в стилі пізнього класицизму. Домінантою його двоповерхового фасаду був портик з шістьма колонами. Балочне перекриття прикрашалось витонченим фризом, завершеним рослинним орнаментом. До прикрас резиденції Радзивіллів належали й маскарони – великі скульптурні маски із зображенням левів з кільцями в пащах. Внутрішні зали палацу оздобили багатою різьбою.

Окрім цього палацу Радзивілли мали також невеликі палаци у сусідніх з Бердичевом селах – Гришківцях та Радзивилівці (нині Підгороднє). У бердичівській резиденції Радзивіллів побувало чимало знаменитостей: за однією з версій саме тут вдова князя Удальрика Радзивілла, власниця Бердичева Елеонора Радзивілл (до заміжжя – Каменська) 28 жовтня 1781 року прийняла великого князя російського Павла Петровича (у майбутньому – імператора Всеросійського Павла I) з дружиною, що подорожували по країні інкогніто під прізвищем графа та графині дю Нор (фр. Nord, дослівно — “Північ”; тобто граф і графиня з півночі). Гостями Радзивіллів стали й майбутні декабристи. Існує також цікава версія, яка набула неабиякого поширення на початку XXI століття: у 1820-х роках у Бердичеві в палаці при дворі Антоні Радзивілла перебував майбутній великий польський композитор Фредерік Шопен. Тут він нібито навчався грі на струнних інструментах у свого першого вчителя – чеха Войцеха (Адальберта) Живного і керував реставрацією органу, який знаходився в костелі Святої Варвари. Але версія ця помилкова: у ті роки Шопен навчався у Варшаві, а палац Антоні Радзивілла, де він гостював, був та існує понині в районі міста Познань (Польща, Pałac myśliwski książąt Radziwiłłów w Antoninie). Та й Антоні Радзивілл належав до іншої гілки роду Радзивіллів і ніякого відношення до Бердичева не мав.

Окрім палацу Радзивіллів у Бердичеві на початку XIX століття існувало ще три найзначніші будинки: шляхтичів Хоєцького, Федоровича та Залуського. За іронією долі наприкінці існування палацу Радзивіллів у середині XX століття його також займали власники Бердичева, але дещо в іншому розумінні цього слова – тут знаходився міський комітет Комуністичної Партії України, який був ідеологічним керівником та фактично керував господарським і громадським життям міста.

Перехід церков у православ’я змінив до них відношення місцевої шляхти. Залишаючись уніатом, власник містечка князь Матвій Радзивілл намагався земельні наділи, що були надані Миколаївській церкві його предками, повернути у свою власність. У 1802 році він забрав у Миколаївської церкви всі орні землі разом із хутором, ставком, млином і сінокосом. Замість забраних земель він виділив землі поряд із селом Семенівка в “отдаленном и не выгодном месте” і “во много меньшем количестве”. Через два роки князь незаконно заволодів половиною садибної землі та передав її під забудову єврею Гершку Сахновичу. Як бачимо, Миколаївська церква втратила майже всі свої колишні землі. Більше того, коли місцеві прихожани та “иногородние купцы” підняли питання будівництва взамін дерев’яної Успенської церкви нової кам’яної, князь Матвій Радзивілл став проти цього задуму. Лише завдяки тривалим судовим розглядам православним церквам вдалося повернути землі у свою власність.

У 1811 році Матвій Радзивілл, щоб хоч якось налагодити свої відносини з Миколаївською церквою, передав їй землю під цегляний завод. У “фундушевой Генеральной визите”, яку він видав, вказується: “Я, Матвей Радзивил […] велю всем, кому о том ведать надлежит, что я землю на предместечке Бердичеву, как Малые Низгурчики называемы, с избами, шопками, с начавшейся строиться шурою и со всем тамо лежащим деревом на кирпичный завод, для Николаевской церкви и господина наместника ея Петра Борковского без платежа никакого обыкновеннаго чинша для экономии моей уступил”.

Початок XIX століття в Європі ознаменувався військовими діями, які згодом отримають назву Наполеонівських воєн. Напередодні Вітчизняної війни 1812 року до цих подій, хоч і опосередковано, долучився Бердичів – великий торговий центр того часу.

Без коней на той час немислимо було воювати. І коні конче необхідні були французам для війни проти Росії. Але потрібні були не будь-які, а саме “російські” коні. Справа в тому, що російські коні були добре пристосовані до клімату Росії, на відміну від західноєвропейських. Тому ворожа розвідка розпочала підготовку до операції. Центром цієї операції обрали Бердичів, оскільки саме в такому місті було легко встановити необхідні зв’язки та безпечно скуповувати коней на ярмарках. Так і сталось – коней скуповували на місцевих ярмарках та за допомоги підкуплених чиновників вільно переганяли через державний кордон. Незабаром польський корпус наполеонівського маршала Йозефа Понятовського, племінника останнього короля Польщі Станіслава II Августа Понятовського, був повністю забезпечений кіньми з Росії.

Коли в Бердичеві коней для купівлі стало не вистачати, були організовані спеціальні банди конокрадів, які почали систематично викрадати та перепродувати коней. Царська поліція не змогла розібратися, що ж робиться в краї, хоча зловили багатьох злодіїв. Так, лише один Волинський губернський суд за шість місяців (з січня по червень 1811 року) двадцять вісім разів розглядав справи про крадіжку коней.

У той час, як царська поліція нічого не знала про операцію з кіньми в Бердичеві, у Західній Європі навіть далекі від військової справи люди добре знали загальний хід подій. Про це відкрито говорили в аристократичних салонах. Незабаром російський посол у Відні граф Штакельберг писав у Росію: “Цілком достовірно, що польська кавалерія протягом останнього року поповнила свій кінський склад кіньми, купленими в польських губерніях, головним чином в Бердичеві. Мене запевняють у тому, що службовці державної митниці беруть участь в цій злочинній операції… Зараз французька кавалерія… розраховує знов придбати коней таким же чином”. Це було у березні 1812 року, коли до початку війни залишалось всього три місяці.

Як відомо, Бердичів не перебував у зоні бойових дій Вітчизняної війни 1812 року. Але згадуваний вище маршал Понятовський пропонував Наполеону виступити своїм п’ятим польським корпусом на Київ з метою викликати антиросійське повстання на Україні. Та імператор категорично відмовив Понятовському. Хто знає, як би повернулось життя Бердичева, якби ці плани таки реалізували.

По закінченні війни в багатьох містах Росії доволі пишно відзначали вигнання французів. Але особливо урочисто це відбулось у Бердичеві. Одна з газет того часу писала, що церемонія “началась в четвертом часу пополудни торжественным собранием евреев в их школе (синагоге)… По принесении молитв собрание шествовало в дом раввина‚ при игрании музыки и радостных восклицаниях‚ причем по обеим сторонам дороги бросаемы были деньги для бедных… Дом раввина освещен был великолепным образом‚ и… угощение соответствовало в полной мере общей радости посетителей”.

Розповідаючи про Бердичів у часи Наполеонівських війн, варто згадати ім’я російського полководця і дипломата, героя Вітчизняної війни 1812 року Михайла Ілларіоновича Кутузова (1745-1813). Майбутній генерал-фельдмаршал за участь у польській кампанії 1792 року отримав у нагороду від імператриці Катерини II земельні угіддя на анексованих у результаті третього поділу Речі Посполитої землях – містечко Горошки (нині селище міського типу Хорошів Житомирської області). До волинських володінь Кутузова входило також сусіднє з Бердичевом містечко Райгородок (нині село Бердичівського району).

Як і Бердичів, Райгородок мав численну єврейську общину, що накладало свої особливості на життєвий уклад цього містечка. Для управління райгородоцьким маєтком був найнятий економ. Михайло Кутузов декілька разів відвідував Райгородок (цілком можливо, побував і в Бердичеві, але документальних підтверджень цього віднайти не вдалось). Коли одного разу в маєтку сталася пожежа, Кутузов надав допомогу погорільцям – не виключаючи євреїв, причому приймався облаштовувати їх ціною призупинення власних господарчих проектів, покликаних давати йому прибуток, і перекидаючи кошти з цих проектів на допомогу погорільцям. Наприклад, 11 серпня 1804 року він писав дружині з маєтку: “Сделалось у меня маленькое несчастие: [местечко] Райгородок, который, как ты помнишь, третьего года горел и только что нынешнею весною выстроился, сгорел опять на прошлой неделе. Выгорело, сгорело 45 жидовских корчм и до ста лавок. Жид топил сало и выкинуло из трубы. Это великая расстройка во всей экономии. Вместо того, чтобы его [cостояние] увеличить, как я думал, должно заботиться только, чтобы обстроить погорелых и оставить многие строения нужные но всей экономии. Ветер был такой сильный, что не успели бедные вытащить ничего. Многие без рубашек остались…”[3].

У 1803-1804 роках стався неврожай, потім майже повністю вигорів Райгородок. На додачу втік економ, який привласнив п’ять тисяч насилу зібраних грошей. Лише через три роки кутузовські маєтки почали давати невеликий (у порівнянні з боргами) прибуток. Аби поправити фінансовий стан, Михайлу Ілларіоновичу довелось знову повернутись на військову службу (при цьому він продовжував займатись своїми маєтками). І саме вчасно! У 1804 році Росія увійшла в коаліцію для боротьби з Наполеоном, і в 1805 році російський уряд надіслав до Австрії дві армії. Головнокомандувачем однієї з них став Михайло Кутузов.

 

* * *

У 1814 році в Бердичеві з’явилась перша аматорська метеорологічна станція (у Києві така станція з’явилась у 1804 році, в Одесі – у 1821 році). З 1814 по 1840 рік на станції спостерігали за напрямком вітру, з 1841 по 1848 рік – за температурою повітря (спостерігач Киснівський).

У XVIII ст. тільки при кармелітському костелі існували невеличка лікарня й аптека. Але для міста цього було недостатньо. Тому у 1809 році князь Матвій Радзивілл своїм коштом на північній околиці міста, поряд з дорогою на Житомир, влаштував лікарню на 30 осіб. Після закінчення будівництва та придбання всього необхідного обладнання лікарня 7 жовтня 1809 року була передана до відомства Приказу громадського призріння[4]. У 1813 році князь пожертвував на її утримання 20 000 карбованців. За його клопотанням імператор Олександр I дозволив назвати бердичівську лікарню на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни (будівля колишньої Єлизаветинської лікарні проіснувала до середини XX ст.; саме на землях, що вона займала, вже у радянський період було сформовано комплекс будівель міської лікарні, окреслений вулицями Житомирською, Сестер Сломницьких, Шевченка та Короленка). Та для перенаселеного міста з антисанітарним станом та великою кількістю бідноти, яка часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цього медичного закладу все ж не вистачало. Тому не випадково, що 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери і її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. переважна більшість населення містечка не вміла ні писати, ні читати, оскільки в Бердичеві не існувало школи для незаможних жителів. У кармелітській школі з 1794 року шість учителів навчали 160 дітей шляхтичів. Але 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. 9 вересня 1819 року при Свято-Миколаївському храмі відкрито парафіяльне духовне училище. В указі Училищного комітету при Святішому Синоді вказувалось, що сему, споспешествовал Бердичевской Николаевской церкви священник Петр Дунин-Борковский, кончивший в Волынской семинарии курс богословского учения с успехом изрядным. Священик Петро Борковський був затверджений в училище його “смотрителем” і вчителем для учнів 2-го класу. В училище було набрано 11 дітей з сімей священиків та церковних службовців з усієї округи. Через чотири роки училище перевели до більш просторого будинку при Свято-Троїцькому храмі, де воно функціонувало до закриття в 1845 році.

У 1820-х роках у місті діяла відома на теренах України школа французького емігранта-єзуїта Петра Петровича Вольсея (Wolsey), який свого часу був вчителем великого князя Миколи Павловича – майбутнього царя Миколи І, а також його брата Михайла. Ще перебуваючи в Одесі, Петро Вольсей заснував приватний пансіон, з 1804 року служив директором одеської комерційної гімназії, якою опікувався мер Одеси Дюк Рішельє. Але гімназія так і не запрацювала на повну силу, тому Петро Вольсей 21 лютого 1811 року міністром народної освіти був звільнений з цієї посади та переїхав до Бердичева. Тут князь Матвій Радзивілл надав йому будинок з парком під школу і 300 тисяч рублів на її утримання. Серед викладачів школи були астроном Кисловський (автор знаменитих бердичівських календарів), польсько-український поет і пісняр Тимко Падура (1801-1871), літератор Петро Гулак-Артемовський (1790-1865), який після навчання в Київській духовній академії (до 1813) з 1814 по 1817 рік проживав у Бердичеві й викладав у школі поетику. Серед вихованців школи були Генріх Ржевуський (брат Евеліни Ганської, дружини французького письменника Оноре де Бальзака), Міхал Чайковський (1804-1886) – польський та український політичний діяч, письменник, та багато інших відомих людей того часу. Навчався у цій школі і племінник князя Матвія – князь Франциск (Францішка) Радзивілл (1800-1840). Щоправда, особливого потягу до знань він не виявив. Оскільки учні демонстрували значні успіхи у навчанні, спеціальна комісія надала школі статус губернської гімназії.

На жаль, школа Вольсея проіснувала в Бердичеві лише три роки. Після смерті засновника почалися суперечки про те, якою мала бути школа за своїм духом та орієнтацією. Візітатору[5] учбових закладів графу Філіпу Плятеру, католику і людині прозахідної орієнтації, не сподобався слов’янський дух цієї школи. Колишній учень школи М. Чайковський писав: Граф Пляттер был весьма ревностным католиком, и его не так тревожило кременецкое вольтерианство, к которому он привык, как бердичевское казачество, напоминавшее ему злые часы Польши и Литвы, и вешанье иезуитов[6]. Через суперечку князь Радзивілл відмовився надалі фінансувати школу, і її закрили.

У 1818 році помер власник Бердичева та округи князь Матвій Радзивілл. Після бездітного князя Бердичів та бердичівські землі дісталися синам князя Миколи Радзивілла (див. генеалогічне дерево “бердичівської” гілки роду Радзивіллів на кольоровій вклейці) – Михайлу, Францішку, Миколаю, а також їх сестрі Юлії (вдові померлого князя). До спадщини також був допущений (за походженням з іншої лінії) князь Олександр Радзивілл, син Домініка, старости книшеньського, дідич Аннополя в Білорусії, капітан гвардії Війська Польського в 1813 році. Князь Михайло Радзивілл (1791-1846), полковник Війська Польського, одружившись з Емілією Ворцеллівною, осів у Гришківцях, але після одруження мав ще у власності село Підлужне на Волині (нині село у Костопільського району Рівненської області) і Лукашівку на Поділлі. Тадеуш Бобровський (дядько англійського письменника Джозефа Конрада) так писав про нього: “чоловік розумний, практичний, серйозний, господар за покликанням і дуже досвідчений, досконалий адміністратор”. Невідомо, який спадок дістався князю Францішку Радзивіллу (1800-1840), котрий помер відносно молодим і неодруженим. Бердичів та ключовий осередок дісталися князю Миколі Радзивіллу.

Але марнотратство князя Миколи Радзивілла, а згодом і його сина Филипа стали причиною того, що над їх бердичівською власністю встановили урядову адміністрацію, яка тривала понад 50 років (також тривалий час після їхньої смерті). Лише під примусовим управлінням “громадян сумлінних і порядних”, котрими були князь Огінський та граф Чапський із Мирополя, залишки маєтку були очищені від боргів.

Окрім освіти в цей час у Бердичеві розвивалося також театральне мистецтво. Зачинателем театрального мистецтва у містечку вважають Антоні Змійовського (Zmijowski, Змієвський, Жмійовський Антон Петрович, 1769-1834), директора придворного театру графа Щенсного-Потоцького, воєводи руського і подільського наприкінці XVIII століття. Змійовський був зобов’язаний давати вистави для Потоцького у Тульчині (резиденції воєводи) та Умані. У 1793 році граф Потоцький полишив Тульчин (вірогідно, у зв’язку з поділом Польщі), тому і Змійовський покинув його та перебрався до Бердичева, де заснував польську трупу. Спочатку він давав вистави на постоялому дворі, а потім збудував будинок театру біля стаєнь, що поблизу торговельних рядів (будинок не зберігся). У 1797 році Змійовський переїхав до Житомира, але театр з трупою залишився у Бердичеві. Є спогади сучасників про те, що театр діяв і в 1800 році.

У наступні роки театральне життя в Бердичеві було дещо млявим. Постійної трупи не існувало, але за часів губернаторства М.І. Комбурлея з Житомира до Бердичева на гастролі приїздила напіваматорська трупа. Вистави йшли польською, українською та російською мовами, а більше – мішаною.

У 1820-х роках у Бердичеві знаходився один з осередків польського національного руху на Правобережній Україні, тут діяло відділення Польського таємного патріотичного товариства. У квітні 1825 року у місті на ярмарку відбулась таємна зустріч князя С.Г. Волконського (1788-1865), декабриста, генерал-майора бригадного командира 19-ї піхотної дивізії, члена Південного товариства, з Петром Мошинським (1800-1879), графом, волинським губернським маршалком дворянства (1823-1826), який був призначений від Польського патріотичного товариства для ведення переговорів з Південним товариством. У місті також знаходився штаб третьої гусарської дивізії Ф.В. Рідігера, в якому у службових справах часто бував Артамон Захарович Муравйов (1793-1846), декабрист, полковник, командир Охтирського гусарського полку, що дислокувався у сусідньому з Бердичевом Любарі. Саме в Бердичеві в штабі дивізії 31 грудня 1825 року його заарештували і відправили до Петербурга для проведення дізнання, після чого Муравйова заслали на каторгу до Сибіру.

У 1830 році на теренах Королівства Польського вибухнуло національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії. Вже наступного року повстання охопило Правобережну Україну. 1831 року зі шляхти Бердичівщини був сформований загін, який очолив Карл Ружицький. Спочатку загін діяв успішно і навіть розгромив російський загін поблизу Чуднова (вірніше, напав на етапну рекрутську команду, яку роззброїв, а рекрутів відпустили по домівках). Але згодом біля села Жеребки загін повстанців зазнав поразки від царських військ. Після цього, вдало маневруючи, Карл Ружицький майже без втрат вивів свій загін до Галичини. Далі з боку влади розпочались репресії: у Бердичеві закрито кармелітську семінарію та школу, у 1842 році в бердичівських монахів відібрали нерухоме майно в Бердичеві, а також села Скраглівку і Скоморохи, фактично позбавивши монахів коштів для існування. 1844 року така ж доля спіткала й знамениту друкарню при кляшторі. В указі від 18 травня 1844 р. причини закриття друкарні пояснювалися так: …для большей правильности в печатании духовных книг, и для отвращения могущих вкрастся в оныя ошибок и злоупотреблений, Государь Император за благо признать изволил Высочайше повелеть… типографию закрыть и продать с публичного торга. Звичайно, справжня причина полягала в тому, що уряд мав намір покінчити з польсько-католицьким культурним впливом в Україні. Кармеліти звернулися з проханням дозволити їм друкувати хоча б славнозвісні бердичівські календарі, але і в цьому їм було відмовлено.

Забудова міста йшла без будь-якого плану, що, звичайно, не покращувало архітектурний стан Бердичева. Тому у 1807 році було створено перший Генеральний план Бердичева, що передбачав геометричну мережу вулиць, поміж якими мали бути прямокутні квартали типової житлової забудови. Однак його втілення було нереальним. 3 квітня 1825 року Російським імператором Олександром I був затверджений новий Генеральний план міста Бердичева, який враховував існуючу забудову історичного центру поблизу монастиря разом з торговими і громадськими спорудами. Ядром головного архітектурного ансамблю визначено фортецю-монастир, планування західної частини міста набуло радіально-концентричного характеру. На жаль, втілити цей план у життя міська влада також не зуміла.

Berdychiv_map_1825
Генеральний план містечка Бердичів, затверджений Російським імператором Олександром I. Царське Село, 3 квітня 1825 р.
Джерело: Complete collection of laws of the Russian empire. Book of drafts and pictures (plans of cities) – 1839

Згідно з генеральним планом 1807 року на північно-східній околиці міста, неподалік Білопільської застави, відведено земельну ділянку для загальноміського кладовища з ділянками для представників різних релігійних конфесій. Сюди перенесли кам’яні хрести, що залишились від церковного кладовища знищеної Михайлівської церкви, залишки поховань з кладовищ, що діяли при Успенській та Миколаївській церквах, костелі Святої Варвари.

Загальноміське кладовище розділене на ділянки згідно релігійних напрямів: існують сектори католицький, православний, старообрядницький та лютеранський (на карті 1849 року позначені відповідно як католицьке, греко-російське, іновірницьке та лютеранське кладовища). У 1828 році на границі католицького та православного секторів збудована кам’яна каплиця. 12 грудня 1851 року на місці каплиці освячено новозбудовану церкву Всіх Святих, розмір її становив приблизно 5 на 4,5 м. Сама церква до нашого часу не збереглася (сьогодні на кладовищі залишились лише фрагменти стін та фундамент), однак, як свідчать архівні документи, вона користувалася великою пошаною серед міської еліти і вважалась доволі престижним місцем для фамільних погребінь. На загальноміському кладовищі поховано багато відомих осіб не лише Бердичева, але й Волині. Зокрема, як вказує дослідник Лаврентій Похилевич, тут поховані князь Дмитро Ціціанов, граф Подгречані, генерал Зіман та деякі Анатолійські греки. Але на сьогодні майже всі фамільні поховання розграбовано, значна кількість старовинних надгробків знаходиться у напівзруйнованому стані. Влітку 2008 року в Бердичеві перебували дослідники з Польщі, які провели роботи з реставрації окремих поховань у католицькому секторі. Під час робіт дослідниками було знайдено надгробок 1816 року, присвячений пам’яті Францішка Хоміцького. З напису можна зробити висновок, що був він не лише заслуженим військовим, але також палким патріотом Польщі. Напис також вказує, що Францішко Хоміцький був членом першого польського уряду.

Починаючи з першої половини ХІХ ст. у Бердичеві швидко розвивалася торгівля, тут діяли великі єврейські фірми, власниками яких були Манзон, Єфруссі, Мойсей Ісаакович Горвиць, Леон та Ізраїль Френкелі, Трахтенберг та інші. Розвитку торгівлі сприяло вигідне розташування міста на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, а також наявність щорічних ярмарків. Бердичів став одним зі значних банківських центрів, де, окрім усього іншого, здійснювались операції на ярмарках. Тут здійснювалися біржові операції і використовувалися широкі форми кредитування. Бердичівські банкіри через свої 8 банківських будинків (а фактично їх було більше) мали зв’язки з банківськими будинками Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції банкіри з Бердичева здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. У 1835-1844 рр. вони привезли туди 500-600 тис. крб. сріблом, а в 1845-1849 рр. – більш 1 млн. крб. У Києві бердичівські банкіри власним коштом збудували будівлю, в якій розмістилася “Бердичівська фінансова контора”, що діяла від Варшавського банку. Але вона фактично не сприяла розвиткові економіки Російської імперії, оскільки фінансові потоки спрямовувались на Захід. Тому на противагу цій конторі в Києві у 1839 році відкрито контору Петербурзького комерційного банку, який згодом перетворився на державний банк, а його прямим нащадком через століття – вже у наші часи – стане Національний банк України.

Бердичів став резиденцією відомого банкіра Йосипа Гальперіна (1785-1865), представника родини Гальперіних — найбільшої на теренах України банкірської родини, діяльність якої пов’язана головним чином з цукровою промисловістю. Гальперін був купцем 1-ої гільдії, почесним членом Бердичівської єврейської общини, до числа яких входили також Манзон, Каменка, Горвіц та інші, потомствений почесний громадянин міста Бердичева. Він уславився серед сучасників як меценат, багато часу віддавав доброчинству і не лише на території Бердичева. Цікавим є той факт, що під час Кримської війни 1853-1856 рр. банкіру Йосипу Гальперіну та купцю Горвіцу була оголошена височайша подяка за надання російській армії благодійної допомоги. Бердичівський городничий[7] С.С. Громека так писав про Йосипа Гальперіна: Я не видел другого еврея, который любил бы более своих единоверцев и принимал бы более участия в их общественных интересах и нуждах. Во время холеры, пожаров и других народных бедствий дом его всегда окружен несчастными, из которых ни один не уходит без помощи. Первым вкладчиком для основания какого-либо благотворительного дела для общих нужд города был Иосиф Гальперин.

Заможні польські магнати з’їжджалися до Бердичева як для розваг, так і для торгових справ. У місті сформувалась т. зв. Золота вулиця, яка слугувала скупченням торгового життя бердичівських євреїв (нині це частина Соборної площі, від кармелітського кляштору до початку вулиці Вінницької). З одного боку її формував довгий фронт крамниць, з іншого – єврейські банкірські контори.

Одночасно Бердичів став загальновизнаною столицею “Товариства балагулів”, до якого входили прихильники демократизації суспільства, що висловлювали протест проти проявів аристократизму й французоманії, яка охопила тогочасну російську владну верхівку. Часом цей протест набував надто цинічних форм. Справжній балагула мав бричку, обшиту лубом і вистелену в сидінні соломою. Одягалися балагули в стилі бердичівських єврейських візників (свитка з грубого полотна, підперезана черкеським поясом, шкіряні штани, картуз, а взимку – бараняча шапка). Балагули демонстративно виявляли неповагу до існуючих на той час встановлених суспільних норм та правил.

Цікава подія відбулась у 1831 році – велика єврейська родина купців Рубінштейнів прийняла в Бердичеві православ’я. На той час перехід до православ’я представників інших конфесій був не надто поширеним явищем, тому таке масове вихрешення “іновірців” було сприйняте місцевою духовною владою з великим схваленням. Родину Рубінштейнів охрещено в декілька етапів протягом листопада 1830 – серпня 1831 року. У тому числі 25 липня в Миколаївській церкві відбувся обряд хрещення Абрама, сина Григорія і Калерії, нареченого Антонієм. Саме під цим іменем світ і знає Антона Рубінштейна (1829-1894) – видатного російського музиканта, композитора, піаніста, диригента, музичного педагога.

Про цю, безумовно, неординарну подію у житті єврейського містечка доповів у детальному рапорті єпископу Амвросію настоятель Бердичівської Миколаївської церкви Петро Дунін-Борковський. З цього документу дізнаємося не лише про штрихи біографії самого Романа Рубінштейна, який брав активну участь у громадському житті міста. Рішення про зміну релігії не було для Рубінштейна спонтанним порухом душі чи вимушеною необхідністю, а стало закономірним наслідком тривалого періоду його життя. Ось що пише Петро Дунін-Борковський: Замечая расположение духа к истинным разысканиям религийным в жителе Бердичевском 2-й гильдии Житомирском купце, бывшем еврее Рувине Рубинштейне, который от приверженности к Престолу Всероссийскому и Отечеству, за время бывшей последней французской войны жертвовал пятдесят лошадей в пользу Казны, и за то в знак особенной Монаршей Милости награжден золотой, для ношения на шеи, на аннинской ленте медалью, и в последствии времени за другие пожертвования получил благодарность, – 1820 года в ноябре месяце в числе протчих евреев вручил я ему Рубинштейну одну книгу Ветхого завета священного писания, на еврейском наречии, из книг порученных мне начальством для раздачи желающим иметь таковые. Когда же 27 февраля 1821 года открывал я в Бердичеве Библейское сотоварищество, то он Рубинштейн узнавши из общего приглашения о том, пожелал быть членом сотоварищества и записался на ежегодный взнос по пятнадцать рублей серебром. Тогда, имея, я на заведенной мною корреспонденции чрез пастора Мюллера присланные мне из Лондона печатные на еврейском наречии книги Нового Завета, Книги Пророческие, и катехизис Тремеллия, снабдил его Рубинштейна одним экземпляром каждой из них безденежно. И указал в тех книгах места о пришествии Христа Спасителя истинного Мессии и другие события… Он Рубинштейн принял книги сии усердно и 8 апреля 1821 года изъяснил мне письменно сими словами, что “он излагает чуствительнейшую благодарность за присланный мною дар…”. От сего приметно он сближался к христианству.

Всього було охрещено 35 членів родини Рубінштейнів, починаючи з діда – купця Рувена Рубінштейна з Житомира. Та все ж поштовхом до хрещення, за пізнішими спогадами матері відомого композитора, став Указ імператора Миколи I від 26 серпня 1827 року про призов дітей кантоністами[8] на 25-річну військову службу в пропорції 7 осіб на кожну 1000 єврейських дітей. Після хрещення на родину Рубінштейнів вже не розповсюджувалися закони смуги осілості, які забороняли євреям селитись поза встановлених державою меж, і через рік після хрещення (за іншими даними – у 1834 році) родина Рубінштейнів оселилась у Москві, де батько майбутнього музиканта відкрив невелику фабрику.

У 1824 році в Росії була проведена церковно-адміністративна реформа, у відповідності до положень якої всім храмам встановлена класність. У Бердичеві описали всі приходські храми. Враховуючи близькість до Успенської церкви, дерев’яній Миколаївській церкві класність не встановили, її не вписали в реєстр “парохияльных церквей” єпархії. У 1828 році присадибну землю Миколаївської церкви розділили під прилеглу площу та вулицю. За церквою залишилось лише церковне кладовище (нині не існує) – церковный погост с кминтарем и грунт под 5-тью избами для церковно- и священнослужителей. У 1834 році Миколаївська церква втратила свою самостійність в управлінні і стала кладовищенською церквою, яка приписана до Успенського храму.

Сама Успенська церква також зазнала змін. 29 серпня 1803 року на ім’я власника містечка князя Матвія Радзивілла надходить прохання от купечества разных городов в Бердичеве торгующих щодо будівництва на місці дерев’яної церкви нової кам’яної: В местечке сем, владения Вашего сиятельства, пользуясь мы выгодами торговли производимой нами с давних лет, обязанными находиться питать в сердцах наших всегда к имени и покровительству Вашего Сиятельства нашу признательную благодарность. А как по долгу закона и веры нашей христианской собираемся мы для приношения молитв наших в церковь Успения Пресвятой Богородицы, возле лавок и квартир наших вблизи состоящую, и как усматриваем, что оная не быв подчиняема приходит по времени в крайнюю ветхость, то по общему нашему согласию и усердию предполагаем мы намерение на том же месте построить новую каменную. Для того Вашего Сиятельства всепокорнейше просим достойно приверженности сердец наших к закону христиан, оказать нам снисходительное ваше дозволение и усердное вспомоществование к сооружению сего преднамериваемого нами Храма Божия….

Такий дозвіл надається. Проте будівництво розтягується на десятиліття. Каменем спотикання спочатку стала наявність на місці майбутнього будівництва будинків міських жителів, згодом – суперечки щодо власності земель та тяганина з чиновниками, які намагалися “прив’язати” місце будівництва церкви до Генерального плану Бердичева. Лише в жовтні 1823 року обраний попечителем спорудження храму житомирський купець Матвій Холшевников рапортував про закінчення спорудження першого поверху. Слід відмітити, що церква будувалася не лише за рахунок добровільних пожертв. Так, рішення про будівництво в першу чергу церковних лавок повністю виправдало себе: в одному з рапортів Матвія Холшевникова вказано, що церковні лавки лише за 1823 р. принесли понад 1500 руб. прибутку, кошти було витрачено на основне будівництво.

У травні 1827 року будівельні роботи впритул підійшли до стін старого храму, які заважали влаштуванню риштувань. Внаслідок цього єпископом Стефаном було надано дозвіл на знесення дерев’яної церкви. Ризницю, священні посудини та інші речі на прохання громади перенесли до сусідньої Миколаївської церкви, де вони мали зберігатися до остаточного закінчення будівництва. Наступного року, знову ж таки на прохання громади, тимчасову церкву влаштували в одній з лавок, що знаходилася під дзвіницею. Поштовхом для такого рішення стали незручності та тіснота від скупчення речей двох церков в одному приміщенні. Крім того “церковь лишается своих доходов, обыкновенно при виде постройки благотворителями при Богослужениях в умилении сердца жертвуемых”.

На початку 1837 року будівництво Успенської кам’яної церкви було завершено. 31 жовтня того ж року Успенська церква соборне, по чиноположению освящена.

soborn_grf
Успенський собор. Фотографія початку XX ст.

Після освячення храму залишалася ще одна проблема – влаштування іконостасу. Вирішення цього питання затягувалось через відсутність потрібних майстрів. Так, ще в квітні 1837 року було досягнуто домовленість на спорудження іконостасу з київським міщанином Іваном Даценко. Однак перший варіант його проекту було забраковано єпархіальним архітектором. Переробляти ескізи Даценко не погодився. Зрештою, після майже року безплідних переговорів, він відмовився від поїздки до Бердичева для укладення формального контракту. У зв’язку з цим церковна громада у вересні 1837 року звернулась з проханням до архієрея щодо надання дозволу на перенесення в новоспоруджену церкву старого іконостасу.

Проблема несподівано вирішилась іншим чином: у цей час до міста прибули іконостасні майстри з Чернігівської губернії – міщанин повітового міста Новозибкова (нині місто в Брянській області, Росія) Іван Коренєв, та житель посаду Злинки (нині село у Кіровоградській області) Пилип Юрін. За умовами контракту, укладеного 20 травня 1838 року, вони зобов’язувалися з власних матеріалів протягом 14 місяців влаштувати іконостас та горне місце. Оцінили свою роботу у 2250 рублів сріблом.

Часто імена будівничих величних храмів залишаються невідомими. Так сталось і з будівельниками Успенської церкви в Бердичеві. Проте, варто згадати про безпосередніх керівників спорудження храму. Багаторічним натхненником цієї справи був Григорій Матвійович Холшевников, обраний купецькою громадою попечителем у 1813 році. Саме йому довелося винести на собі майже всі вищезгадані драматичні перипетії. Під керівництвом Холшевникова було зведено цегляну коробку церкви до рівня карнизів. Але побачити своє дітище в закінченому вигляді Холшевникову не судилося – він помер 22 квітня 1829 року. У листопаді того ж року на загальних зборах громади іногороднього купецтва попечителем обрали грека Миколу Качаунова з містечка Ніжин, але той відмовився від посади, посилаючись на старість та хворобу. Взамін нього обрали житомирського купця 3-ї гільдії Онисима Зеленцова, під керівництвом якого і завершилось спорудження Успенської церкви, якій надали статус собору.

В Успенському соборі зберігалось чимало церковних реліквій. Серед них Служебник стародавнього друку з надписом: “Во имя Отца и сына и Святого Духа, Святой Живоначальной Тройцы! Мы козаки: обыватели города Медведовки, козаки К. Е. Л. С. войска Запорозскаго Матлашъ, Сидоренко, Данило Андріевичъ, Корній Яцковичъ, сию книгу, рекомую Служебник, которую одратували из рукъ неверныхъ татарскихъ, за гетманства пана Богдана Хмельницкаго, за его счастливымъ рыцерством; а то изъ нашей породы добровільно надали есьмо честному господину отцу Григорію Максимову, служителю храма Успенія Пречистыя Богородицы у города Бердычева, за которую онъ повиненъ Господа Бога просить за отпущеніе греховъ нашихъ, такъ онъ Григорій пока живъ есть, а по смерти его коми ся остане. 1639 года, Новмерія 9-го дня”. Також в соборі знаходився хрест, відлитий із срібного блюда, на якому в 1816 році бердичівські купці підносили хліб імператору Олександру I, котрий побував у містечку, повертаючись з Парижу (Франція). До храму вели парадні сходи із різнокольорових плиток і високим бар’єром, вхідні двері були широкими, позолоченими. Всередині також багато позолоти. Успенський собор з моменту появи впродовж наступного століття залишався однією з архітектурних перлин Бердичева, формуючи його неповторне обличчя.

У цей же період у Бердичеві взамін дерев’яного збудували також новий кам’яний Свято-Троїцький храм. Його на місці, визначеному першим затвердженим у 1825 році Генеральним планом містечка Бердичева, впродовж 1834-1836 рр. спорудили під наглядом протоієрея Сельвейстра Липського. Споруда зведена у стилі класицизму, вона хрестова в плані, однокупольна. Південна, північна та західна гілки хреста, з входом по кожній осі, завершені чотириколонними портиками. Інтер’єр церкви вирішений як єдине ціле, підпорядковане щедро освітленому підкупольному простору. У товщі стіни притвору влаштували сходи на дзвонний ярус дзвіниці.

1913_troicka_cerkva
Свято-Троїцька церква. Огляд пожежної команди на Сінній площі. Фотограф стоїть на місці, де нині знаходиться будівля колишнього кінотеатру “Дружба”. Фотографія початку XX ст.

Поряд з новим храмом влаштували кладовище, де проводили поховання (за бажанням) померлих до 1844 року. Після 1844 року та до 1918 року біля церкви проводили поховання лише священиків та знатних мешканців міста. Поряд із Свято-Троїцькою церквою поховані священики: протоієрей Сельвейстр Липський (1824-1878), священик Яків Веселовський (1866-1892), священик Кирило Мацкевич (1892-1898), священик Микола Нещеретов (1899-1903), протоієрей Микола Тучапський (1903-1911).

Ще в першій половині XIX ст. в Бердичеві відповідно до спеціального указу була заснована поліція, яка складалася з одного поліцмейстера, двох приватних приставів і чотирьох квартальних наглядачів з писарями, пожежною командою і нижніми служителями. Але виходячи з того, що містечко було доволі великим, а його населення зростало у декілька разів у дні проведення ярмарків, такої кількості поліцейського штату було недостатньо для збереження належного порядку. Утримував бердичівську поліцію, а також мережу освітлення міста, його власник – князь Микола Радзивілл. Витрати на утримання поліції, за повідомленням самого князя, становили 11 тис. руб.

Кошти Радзивілли отримували зі зборів (податків), які збиралися з жителів Бердичева за проживання та проведення своєї діяльність у містечку. Зазвичай, збори (у відповідності до литовського статуту і конституції) власники містечок встановлювали на свій розсуд (окрім тих статей, що суперечили загальним державним постановам). Відомо, що мешканці Бердичева були невдоволені розмірами зборів, які встановлювали власники, та доволі часто скаржились до відповідних державних органів. Та сенат своїми указами у 1817, 1825 і 1826 роках підтверджував права власників Бердичева на збори.

У 1826 році сенат знову отримав від 21 жителя Бердичева скаргу на надмірні збори. З огляду на це місцевому громадянському губернатору було надано розпорядження скласти табель о предоставленныхъ владельцу доходахъ, що й було зроблено. Перелік зборів отримав назву – Табель предметовъ, съ коихъ сборъ въ пользу владельцевъ г. Бердичева дозволяется, його Височайше затвердили. Указом сенату від 31 жовтня 1834 року №1617 Табель направили на ім’я Волинського губернського правління з вказівкою про те, що никакихъ сборовъ, въ сей табели непоименованныхъ, ни смотрителями владельцевъ или арендаторовъ и никемъ отнюдь взимаемо не было.

Табель містив 28 пунктів (їх загальна кількість з часом зазнавала змін), які встановлювали податки як у грошовому, так і в товарному вигляді. Наприклад, пунктом 1 встановлювалась плата “с питейной продажи: горілки, пива, меду та інших напоїв. Пунктом 11 встановлювалась плата з купця, який привіз товар на ярмарок, у розмірі 44 копійки з одного коня, запряженого у віз із товаром. Пункт 17 зобов’язував увесь дохід від ловлі риби віддавати власнику водойми. Були й пункти, які враховували особливості національного складу населення Бердичева. Так, податок із забою трефових[9] тварин становив рівно в два рази меншу суму, ніж із забою кошерних[10] тварин. Це виглядало явною дискримінацією, враховуючи чисельність єврейського населення в містечку.

Та все ж жителі Бердичева не припинили скарг на збори. На їх думку, Табель стримував розвиток містечка та був чи не головною причиною того, що з середини XIX ст. Бердичів почав втрачати позиції центру торгівлі на Волині.


 

[1] Фільварок (пол. folwark, від нім. Vorwerk — хутір, ферма) — у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14-19 століття багатогалузеве господарство, засноване на праці кріпосних селян і орієнтоване на виробництво збіжжя на продаж. За панщини у фільварках застосовувалася дармова праця, пізніше — наймана.

[2] Присутствене місце — державна установа в Російській імперії, а також приміщення, яке вона займає (приймальна, канцелярія).

[3] Архив князя М.И. Голенищева-Кутузова-Смоленского // Русская старина. 1871. Кн. 1. С. 52-53.

[4] Приказ громадського призріння — установа в царській Росії, що відала закладами, утримуваними на громадські кошти (дитбудинками, лікарнями, богадільнями і т. ін.).

[5] Візітатортут особа, що відвідує навчальні заклади для здійснення ревізії, огляду.

[6] Записки Михаила Чайковского (Садык-паши) // Киевская старина, №1. 1891, с. 58.

[7] Городничий (рос. городничий) – посада в Російській імперії. Городничий був головою адміністративно-поліцейської влади повітового містечка з 1775 року по 1862 рік.

[8] Кантоністи – у 1805-1856 рр. назва в Росії неповнолітніх солдатських синів, які обліковувалися з народження за військовим відомством, а також взятих примусово в кантоністи малолітніх бродяг, дітей євреїв, розкольників, польських повстанців, циган та інших. Євреї, згідно указу імператора Миколи I, підлягали призову з 12 років.

[9] Треф, трефот — кошерна тварина, у якої, однак, була знайдена яка-небудь вада або хвороба; м’ясо цієї тварини заборонене для їжі незалежно від того, як вона була зарізана.

[10] Кошерна їжа (кошерний з івр. כשר, придатний) — згідно з іудейським віровченням, їжа поділяється на дозволену (кошерну) та недозволену (трефну). Можна харчуватися м’ясом жуйних тварин, домашньої птиці, зарізаних за правилами шехіти (ритуального забою); заборонено одночасно вживати м’ясну та молочну їжу.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here