Розділ 8. У боротьбі проти німецько-фашистського іга

М.М.Бедь.

22 червня 1941 року – початок війни народів СРСР проти німецько-фашистських загарбників, які посягнули не тільки на Країну Рад, а й на весь світ. У перші ж дні трагедії на території міста і району розпочалася мобілізація людського контингенту, а також матеріальних засобів, необхідних для відсічі ворогові. Багато селян стали добровольцями Червоної армії. На фронт пішли чоловіки віком від 18 до 60 років. У селах залишилися здебільшого жінки, діти і старики. Більшість із них брали участь у будівництві оборонних споруд. Проводилася евакуація на схід колгоспного та державного майна. Все, що не можна було вивезти, закопували або знищували. Такі заходи проводилися, виходячи з Директиви ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Партійним і радянським організаціям прифронтових областей» від 29 червня 1941 року. Розпочалося виправлення ріками народної крові, катастрофічними поразками, колосальними втратами, масовими людськими стражданнями глобальних злочинів і помилок, допущених Політбюро ЦК ВКП(б) та Радянським урядом у передвоєнні роки. Особливо страшних збитків завдав нам горезвісний і навіки проклятий народом пакт Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року та таємні протоколи до нього.

Комуністи, комсомольці та безпартійні патріоти закликали народ до нещадної боротьби з ворогом. На окупованій території мали створювати підпільні і партизанські формування, а також диверсійні групи, завданням яких повинно бути переслідування та знищення окупантів і їхніх пособників з числа місцевих колаборантів. Потрібно на кожному кроці створити для новітніх рабовласників нестерпну обстановку, щоб земля горіла під їхніми ногами. «Все для фронта, все для победы!» – таким був лозунг нашої війни, яка увійшла в історію під назвою Великої Вітчизняної.

Сталінське керівництво, надіючись на стрімкий наступ Червоної армії, яка мала «бить врага на его территории», не звертало увагу на оборонні заходи. Готуючись до наступальної війни, воно не подбало ні про 13 основних укріплених районів (два із них – наші: Коростенський та Новоград-Волинський), ні про належне стратегічне розташування оперативних об’єднань Збройних Сил країни, ні про широкомасштабну організацію партизансько-підпільної боротьби. Коротше кажучи, Політбюро ЦК ВКП(б), наркомат оборони СРСР і Генеральний штаб Червоної армії, підставили країну, її народи та армію під удари гітлерівських полчищ. Вийшло так, що фашисти раптовими ударами знищили наш основний потенціал іще на кордонах. Нові сили доводилося нарощувати вже в ході кривавих бойових дій. Лише в 1942 році було налагоджено більш-менш чітке керівництво армією, радянським тилом та створено Центральний і Український штаби партизанського руху. Усе це трагічно позначилося й на долі нашого краю.

Бої на території Бердичівщини зав’язалися вже з початку липня 1941 року. Вивозячи на Схід машини, устаткування та спеціалістів, майно колгоспів і радгоспів, обмежена стислими строками, місцева влада не встигла як слід подбати про евакуацію мирного населення і значна його частина опинилася в зоні окупації. Те, що вдалося зробити, принесло велику користь для фронту. Наприклад, завод «Прогрес», евакуйований в м. Очер Пермської області, в короткі строки став до роботи, освоїв і розпочав випускати міни, міномети, снаряди для реактивних гвардійських мінометів – «катюш». У різних куточках Радянського Союзу, які не вдалося захопити противнику, сумлінно трудилися голодні робітники та селяни. Колгоспники забезпечували продовольчу базу для фронту.

Незважаючи на бої в безпосередній близькості до міста, бердичівляни розгорнули роботу трьох військових госпіталів (№№ 1416, 2029 і 2037). Активно діяв винищувальний батальйон, сформований з містян і мешканців ближніх сіл.

3-го липня з Бердичева до Козятина було відправлено останні ешелони. Частими були ворожі авіанальоти. Фашисти з самого початку війни скидали бомби на промислові об’єкти, житлові квартали, культурно-освітні заклади, військові частини і бази. Тоді районний центр покинули близько 10 тисяч громадян. Значна частина біженців загинула від хвороб, голоду і ворожих бомбардувань.

22 червня авіація противника завдала бомбові удари по аеродрому поблизу с. Радянське (нині Романівка). Всі радянські бомбардувальники були знищені. Загинули 4 чоловіки і 3 отримали поранення. Також постраждали деякі вулиці села. Розбито кузню, крамницю, будинок сільради, ферму та три житлових будинки.

Партійні організації Бердичева та сіл, а також керівництво підприємств і колгоспів опинилися в скрутному становищі. На їхні плечі лягла вся відповідальність за долю краю. Тим часом противник швидко наближався до порога нашого рідного дому.

Бердичівщина входила в зону бойових дій військ 6-ї армії, якою командував генерал-лейтенант І.М. Музиченко. Штаб армії очолював генерал-лейтенант М.П. Іванов, політичне управління – бригадний комісар К.В. Герасименко. Членом Військової ради був дивізійний комісар М.К. Попов.

Поряд, на Малинщині, Звягельщині та Коростенщині, діяла 5-а армія на чолі з генерал-майором танкових військ М.І. Потаповим. Її штабом керував генерал-майор Д.А. Писаревський, політичним управлінням – бригадний комісар О.А. Кальченко. Член Військової ради армії – бригадний комісар З.Т. Сердюк.

Обидві армії належали до загальновійськових, близько взаємодіяли і входили до складу військ Південно-Західного фронту, яким командував генерал-полковник М.П. Кирпонос. На чолі штабу стояв генерал-лейтенант М.О. Пуркаєв, на чолі політичного управління – бригадний комісар А.І. Михайлов. Членом Військової ради фронту був дивізійний комісар Є.П. Риков.

5-а і 6-а армії, як і всі інші оперативні фронтові об’єднання Червоної армії, були виснажені важкими боями на Львівщині, Тернопільщині та Рівненщині. Понад 70% їхніх боєзапасів та зброї було розбомблено фашистськими авіаударами в перші ж дні війни. Поповнити втрачене було нічим і нізвідки. Слабкою була й артилерійська підтримка. Ще гірші були справи з авіацією.

На території нашого краю вели наступ війська німецької групи армій «Південь» на чолі з генерал-фельдмаршалом К.Р.Г. фон Рунштедтом. У цій армаді налічувалося 43 гітлерівські дивізії (з яких – 5 танкових) і 14 румунських. Значна їх частина воювала в нашому краї. Маючи добрі резерви і сильну артилерійсько-авіаційну підтримку, фашисти змогли завдати нашим арміям ряд страшних поразок і змусити їх до подальшого відступу.

Слід зазначити, що при всій своїй злочинній діяльності Рунштедт не був прихильником фашистської ідеології, постійно виступав проти нападу Німеччини на СРСР, за що А. Гітлер декілька разів відправляв його у відставку. Він також вважав, що нацистська рабовласницька стратегія приведе німецький народ до страшної катастрофи й ганьби. Та співпраця з фашистами є обтяжуючою обставиною при оцінці його діяльності. Тому й на ньому закарбована «каїнова печать» страшного злочинця.

Ядром групи армії «Південь» була 6-а армія під командуванням В. фон Рейхенау – генерал-фельдмаршала, автора військової присяги вояків вермахту на вірність фюреру, одного з реставраторів німецького мілітаризму. Він вимагав від командирів корпусів, дивізій і військових частин проводити жорстокі, нелюдські, заходи щодо мирного населення окупованих земель та військовополонених. Особлива лють цього мерзенного негідника була направлена проти єврейської спільноти. Масові страти, проведені нацистами в нашому краї, теж не обійшлися без його направляючої кривавої руки.

Ударна сила групи армій «Південь» – 1-а танкова група на чолі з генерал-полковником П.Л.Е. фон Клейстом – іще одним мерзотником, вихідцем із старовинного прусського аристократичного роду, нащадком тевтонських лицарів, битих іще Олександром Невським. Водночас він відзначався великою майстерністю при проведенні тактики широкомасштабних маневрів і флангових ударів.

Наступ наземних військ ворога підтримували сили 4-го німецького повітряного флоту, яким командував генерал-полковник А. Льор. У наших генералів не було засобів для протидії літакам противника. Страшно виглядали картини відступу радянських військ.

Сконцентрувавши великі сили в районі Новограда-Волинського та Нового Мирополя, німецька танкова група при підтримці авіації та артилерії завдала сильного удару по вимотаних у попередніх боях дивізіях 19-го механізованого корпусу генерала Н.В. Фекленка і 7-го стрілецького корпусу генерала К.Л. Добросердова. Радянську оборону було прорвано. Цей раптовий ворожий удар зірвав замисли нашого командування щодо відведення сил на нові рубежі та закріплення їх на лінії старих укріплених районів. Прорив вів до руйнування всього нового оборонного рубежу. Танкові та моторизовані дивізії гітлерівського 48-го мотокорпусу ринулися на Чуднівщину й Бердичівщину. У його авангарді наступала зловісна 11-а танкова дивізія. Командування групи армій «Південь» вимагало прискорення наступу на київському напрямку і тому його найбільше цікавив успіх прориву в нашому краї, через який пролягав шлях до столиці України.

4 липня підрозділи противники окупували село Кикишівку, а наступного дня – Закутинці та Гардишівку. 7 липня ворог увірвався до Бистрика, Житинців, Маркушів, Осикового, Райок, Терехового та Малої Татарнівки. Того ж дня, о 16-й годині, частини 11-ї німецької танкової дивізії увірвалися в Бердичів.

Сил для вибиття німців із Бердичева у М.П. Кирпоноса не вистачало. Їх збирали з великими труднощами, знімаючи з інших напрямків та ділянок фронту, де становище також було нелегким. І.М. Музиченку вдалося зібрати й послати до Бердичева лише 2 звідних загони, сформовані з залишків 4-го і 5-го механізованих корпусів, знекровлених у попередніх боях.

Про прорив нашої оборони командування фронту доповіло в Ставку Верховного Головнокомандування (ВГК). Звідти блискавично надійшов наказ: «Закрити укріплений район, противника, який прорвався, знищити». Також повідомили, що посилають на бердичівський напрямок 16-й механізований корпус, який рухається до Мозиря. Та сили цього з’єднання розтягнулися на південний захід до Вінниці. Найближчі з його частин знаходилися аж на 100 кілометрів од Бердичева. Тому надіятися на них поки що не слід.

М.П. Кирпонос разом із М.О. Пуркаєвим і начальником оперативного управління штабу фронту полковником І.Х. Баграмяном почали шукати інший шлях виходу з катастрофічного становища. І.Х. Баграмян нагадав, що поблизу від місця прориву воюють два наших корпуси: 6-й стрілецький і 5-й кавалерійський. Незважаючи на їхнє знекровлення, їх негайно слід вивести до Бердичева. Однак і цей варіант виявився надто проблематичним: 5-й корпус Ставка ВГК розпорядилася кинути в район Мозиря, а 6-й тільки-но вирвався з ворожого оточення, втративши в боях значну частину вояків і артилерії, потребує доукомплектування. Поповнювати сили нічим. Та й до Житомира піхотинці ще не дійшли.

Тоді М.П. Кирпонос зв’язався з Генеральним штабом і поставив питання про повернення Південно-Західному фронтові 8-ми протитанкових полків, раніше забраних Ставкою на московський напрямок. Та генерал армії Г.К. Жуков, начальник Генштабу, відповів, що в даний час це прохання задовольнити неможливо, тому що ці частини вже направлені на Західний фронт, де противник вже оточив великі сили радянських військ і вийшов до Дніпра, а на півночі увірвався до Пскова і вже наступає в напрямі Луги. Кремль запропонував формувати протитанкові полки за рахунок зенітної артилерії. Та й таке зробити було практично неможливо. Г.К. Жуков навіть виявив непорозуміння: «Не понимаю, как вы могли пропустить противника через Шепетовский укрепленный район? Примите меры, чтобы он не отрезал 6-ю и 12-ю армии». Цим по суті він перекладав значну частину власної вини на плечі М.П. Кирпоноса.

7 липня лише розпочалося прибуття ешелонів із частинами 16-го мехкорпусу в Козятин. Їх одразу направляли в Бердичів, де вже вели важкі бої сили 15-го мехкорпусу. На південний захід від міста частини 4-го мехкорпусу зупинили ворога, контратакували та місцями відкинули його.

М.П. Кирпонос і М.С. Хрущов відвідали район Бердичева та ближніх сіл, швидко ознайомилися з обстановкою, уточнили відомості про 11-у німецьку танкову дивізію, яка захопила місто. Там вони також дізналися, що сюди підходять нові ворожі підкріплення і що стійко обороняються поріділі в боях сили 7-го стрілецького корпусу.

М.О. Пуркаєв разом із І.Х. Баграмяном організували формування сил на Бердичівську операцію. Їм вдалося зосередити для цього завдання незначні, але сильні духом і боєздатні з’єднання – частини із залишків 4-го, 5-го і 16-го механізованих корпусів, а також із 10-ї танкової дивізії. Вони були об’єднані в 2-х звідних загонах, які очолили генерал-майор С.Я. Огурцов і комдив А.Д. Соколов. Контрудар, завданий ними по ворогові, який захопив Бердичів, був настільки сильним, що викликав у німецького командування велике занепокоєння.

Бої за Бердичів точилися із 9 по 17 липня. Звідні загони відтягнули на себе численні ворожі частини. Хоч місто й не вдалося відвоювати у противника, але було виграно час, який командування фронту використало для зміцнення Київського укріпленого району та відведення основних сил на нові рубежі оборони.

Про силу і значимість контрударів радянських військ у районі Бердичева писав начальник генштабу німецько-фашистського вермахту генерал Ф. Гальдер 9 липня 1941 року: «Бердичів. Внаслідок сильних атак противника з півдня і сходу 11-а танкова і 60-а моторизована дивізії були змушені перейти до оборони, 16-а танкова і 16-а моторизована дивізії просуваються надто повільно». А через дві доби він додав: «11-а танкова дивізія втратила 2000 чоловік». Фашистам вдалося закріпитися в Бердичеві і відбити всі радянські контратаки. Ці бої засвідчують про високий рівень військового мистецтва М.О. Пуркаєва та його помічників.

Високу бойову майстерність і відвагу показали воїни мотострілецького батальйону звідного загону 8-ї танкової дивізії 4-го механізованого корпусу. Дізнавшись, що в окупованому Бердичеві залишилися 70 вагонів з боєприпасами, вони вирішили ліквідувати їх. Вивезти такий вантаж було вже неможливо. І не можна було допустити, щоб снаряди, авіабомби та патрони потрапили до рук ворога. Знищити їх наказали батальйону майора А.І. Копитіна. Прорвавшись на залізничну станцію, бійці відразу потрапили в поле зору противника. Гітлерівці їх уперто атакували, але не змогли оточити і знищити. А.І. Копитін розділив загін на 2 частини, першій з яких наказав відбивати ворожі атаки, а другій – замінувати та підірвати вагони. Коли гітлерівські автоматники прорвалися до станції, прогриміли потужні вибухи: все розлетілось на шматки. Батальйон повернувся до своїх, привівши близько двох рот із іншої дивізії, яка потрапила в оточення.

Відомий також подвиг екіпажу легкого танка БТ на чолі зі старшим лейтенантом Д.С. Пелевіним зі звідного загону 10-ї танкової дивізії. Отримавши завдання по захопленню «язика», Д.С. Пелевін повів свій танк на окраїну Бердичева. Машина ледве пробилася крізь ворожі заслони і під кулеметним вогнем давила солдатів противника. Біля перекинутого мотоцикла бійці помітили офіцера, який намагався втекти. Д.С. Пелевін, блискавично вискочивши з танка, швидко скрутив руки ворогові, а потім затягнув його в машину. Та воїни помітили, що у важливої персони немає сумки з документами. Тоді Д.С. Пелевін вистрибнув з танка і вдався до пошуків. Незважаючи на нищівний ворожий вогонь, сумку було знайдено.

Танк якось вирвався з міста, але на шосе з’явилась ворожа автоколона. Д.С. Пелевін спрямував броньовану машину на один із грузовиків і таранив його. Зчинилася паніка. Ворожі автомашини, втративши орієнтацію, натикалися одна на одну, багато їх перекинулося. Скориставшись панікою, екіпаж БТ неушкодженим повернувся до своєї частини. «Язик» виявився дуже цінним: це був офіцер, який мав документи зі штабу німецької 11-ї танкової дивізії.

Екіпаж танка Т-34 у складі командира М.С. Дударєва, механіка-водія С.І. Жданова, баштового стрільця В.І. Бастиря і радиста С.В. Кримова одержав наказ знищити замасковану біля дороги фашистську артилерійську батарею. Танк пробився до об’єкта, незважаючи на вогонь чотирьох ворожих гармат. Всі танкісти були поранені, броня здригалася від розриву снарядів. Прямим попаданням заклинило башту бойової машини, відмовила гармата. Погіршився огляд місцевості з машини, що спонукало М.С. Дударева відкрити люк і висунутися назовні. Танкісти атакували вогневі позиції, роздавили гітлерівців та їхні гармати. Наша піхотна рота, скориставшись панікою, піднялася в атаку та потіснила ворога.

У ті дні також здійснили геройський подвиг танкісти старшого лейтенанта А.Є. Кожем’ячка. Екіпаж важкого танка КВ, опинившись у ворожому оточенні, відремонтував підбиту машину і дві доби вів нерівний бій. Бійці знищили 8 ворожих танків і потім через ворожий загін пробилися до своїх. Разом із А.Є. Кожем’ячком геройськи потрудилися його соратники – лейтенант І.Н. Жабін, молодший технік В.І. Гришин, командир гармати Т.І. Тачін і рядовий Л.К. Верховський.

Героїчні бійці і командири 10-ї танкової дивізії високо оцінені Радянським урядом. Ще в липні 1941 року 109 танкістів нагороджено бойовими орденами і медалями.

Надії гітлерівців на швидке просування до Білої Церкви провалилися. Тому їхнє командування було змушене направити під Бердичів свіжі сили – 16-ту танкову, 60-у моторизовану та 75-у піхотну дивізії, зняті з інших ділянок фронту. Становище радянських військ, які вже практично не мали резервів, іще більше ускладнилося.

І.Х. Багряман вже після війни згадував: «Сводные отряды дивизий 15-го мехкорпуса, обьединенные под командованием генерала Сергея Яковлевича Огурцова (командир 10-ї танкової дивізії, – авт.), первыми с ходу контратаковали врага на подступах к Бердичеву. Эти отряды были очень малочисленны, но они с такой яростью обрушились на противника, что фашистские части заколебались и на ряде участков отступили к окраинам города. С такой же настойчивостью действовали сводные отряды дивизий 4-го мехкорпуса. … Но силы были на этот раз слишком неравны, и несмотря на отчаянную смелость наших воинов, они не смогли очистить Бердичев от гитлеровских дивизий, однако им удалось задержать их в этот критический момент.

Пока группа генерала Огурцова и его сосед – сводные отряды дивизий 4-го мехкорпуса – с нарастающим упорством контратаковали фашистов в районе Бердичева, штаб фронта стремился выяснить положение двух дивизий 7-го стрелкового корпуса, через боевые порядки корого немецкие дивизии прорвались в Бердичев. Из собранных по крупицам сведений перед нами вырисовывалась печальная картина: главные силы обоих соединений продолжали стойко отражать атаки вражеских дивизий, в то время как танковые и моторизованные дивизии Клейста устремляются на Бердичев»_.

Не зміг виправити становище й потужний контрудар 5-ї армії, завданий по гітлерівцях в районі Новограда-Волинського. Проте загін С.Я. Огурцова встиг розгромити штаб 11-ї танкової дивізії противника і знекровити бердичівське угрупування. Та на підмогу фашистам підійшли свіжі дивізії і радянським воїнам довелося відступити. Це сталося 17 липня.

У бою за село Терехове 8 липня 1941 року смертю хоробрих загинув льотчик-винищувач лейтенант О.А. Огурцов. Збивши двох фашистських літаків, він був важко поранений і не міг залишити палаючу машину. Терехівчани поховали полеглого воїна в полі, щоб про це не дізналися фашисти, які вже хазяйнували в селі.

Становище військ Південно-Західного фронту погіршувалося з кожною годиною. Особливо гостро відчувалася нестача гармат різного калібру і боєприпасів до них. На початку липня про це доповідав начальник артилерії фронту генерал-лейтенант М.А. Парсегов на Військовій раді, що відбулася в Броварах, під Києвом. Він говорив, що у звідних загонах С.Я. Огурцова і А.Д. Соколова обмаль артилерійських засобів. У деяких дивізіях і полках ситуація катастрофічна. Ускладнився підвіз навіть тих боєприпасів, які вдалося знайти. У багатьох місцях фронтової смуги паралізовано рух залізничних ешелонів. Тому під Бердичевом і Новоградом-Волинським доводиться воювати майже без проведення артилерійської підготовки.

Героїчно воювали і льотчики. Начальник авіації фронту генерал-лейтенант Ф.О. Астахов та його соратники робили все, що було їхніх силах, щоб полегшити дії наземних військ. Та й літаків у нас не вистачало. Особливо важкою була ситуація з винищувачами та штурмовиками. Проте наявні бойові машини використовувалися раціонально. Ризикуючи життям, льотчики берегли їх, немов зіницю ока. Частина бомбардувальників сприяла звідним загонам під Бердичевом. Так, 17 липня наша авіація розбомбила і обстріляла танкові колони ворога на північний захід від Козятина та під Білою Церквою. Трохи раніше, 10-11 липня, Ф.О. Астахов організував потужні нальоти бомбардувальників на ворожу танкову колону, що рухалася по Житомирському шосе. В результаті бомбардування частини 13-ї німецької танкової дивізії розбіглися по лісах. Декілька десятків німецьких танків було знищено. Проте все це не змогло суттєво змінити становища наших військ, а лише на тиждень призупинило наступ ворога.

Контрудар 5-ї армії без підтримки з’єднаннями армії І.М. Музиченка не привів до очікуваного результату. Німці відбили його і самі перейшли в наступ на київському напрямку. 6-а армія була настільки знекровленою, що не змогла навіть відбити Бердичів у противника. Її скували свіжі, щойно прибулі під місто, гітлерівські дивізії.

Одночасно з боями за Бердичів тривав наступ фашистів на навколишні села. 12 липня ворог окупував Красівку, Обухівку, Радянське (нині Романівка), Іванківці. Наступного дня він вдерся в П’ятигірку та Семенівку. 13-14 липня війська 6-ї армії через Козятин і Ружин відійшли на південний схід. 17 липня було захоплено Гвіздаву, Гальчин і Катеринівку. Так увесь Бердичівський район опинився під гітлерівським ігом. На його території окупанти встановили жорстокий деспотичний режим, що увійшов історію під назвою «нового порядку».

У фонді 229 (опис 161, справа 112, аркуші 81-82, 90-91, 94-96, 99-102, 105-106, 128-129) Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації зберігаються оперативні зведення, направлені штабом Південно-Західного фронту на ім’я начальника Генерального штабу генерала армії Г.К. Жукова. Під ними – підписи начальника фронтового штабу М.О. Пуркаєва та його заступника і начальника оперативного управління І.Х. Баграмяна. Документи детально вказують на хід бойових дій 7-15 липня 1941 року в нашому краї. Наводимо декілька з них.

«… Оперсводка №022 от 7.7.1941. 22-00. – 6-я армия отходит на южное крыло Новоград-Волынского УР (Укріплений район, – авт.). Арьергардные части ведут бои с мехчастями, мотопехотой и конницей противника неустановленной численности.

Для уничтожения прорвавшихся танков противника в направлении Бердичев выдвигаются:

а) … части 15 мк (мех. корпус, – авт.) из района Березовки и 4 мк из района Жеребки в направлении Бердичев;

б) … части 22 мк из района Коростень в направлении Бердичев;

… Штарм (штаб армії, – авт.) – 6 – Хмельник, в дальнейшем – Высокая Печь.

В 11.00 7.7. Танки противника неустановленной численности прорвались в Бердичев».

« Оперсводка 023 к 22.00.8.7.1941. …6-я армия отходит…

147 с.д. (стрілецька дивізія, – авт.) по непроверенным данным отошла через Бердичев в направлении Белая Церковь.

4 мк ведет бой с танками противника в районе Чуднов.

15 мк ведет бой в г. Бердичев.

36 ск (стрілецький корпус, – авт.) ведет бои в районе Стетковцы, Носовки, Татариновка.

Штакор (штаб корпуса, – авт.).

Штарм 6 – Хмельник, переходит Янушполь».

«Боевое донесение №06 14 час. 45мин. 9.07.1941. Штаб ЮЗФ (Юго-Зап. фронт, – авт.) – Киев.

На фронте 6-й армии:

На Бердичевском направлении противник силою до одной танковой дивизии с мотопехотой продолжает наступление.

15 мк ведет бой за Бердичев. Противник силой – батальона пехоты, рота мотоциклистов, 24 миномета, дивизион артиллерии и легкими танками удерживает Бердичев.

14 к.д. (кавалерійська дивізія, – авт.) в 21 ч. 40 мин. прошла головой развилку дорог в направлении Казатин, одним полком в направлении Бердичев».

«Оперсводка № 024 к 18 ч. 00 мин. 11.07.1941. Штаб ЮЗФ – Бровары.

… 15 мк ведет бой в Бердичеве, в подчинении командира 16 м.к.».

«Оперсводка №026 к 22 час. 00 мин. 12 июля 1941. Штаб ЮЗФ – Бровары.

Противник расширяет фронт прорыва наступления крупных мехчастей в направлении Острополь, Янушполь, Райгородок, не проявляя активности на флангах ЮЗФ.

6-я армия. Противник, наступая крупными мехчастями в направлении Райгородок, занял последний 16.00 12 июля.

16 мк и действующие с ним части 10, 39 т.д. (танкова дивізія, – авт.), 44 мсп (мотострілецкий полк, – авт.), 44 мотоц. полк, 15 гап (гаубичний артполк, – авт.), 213 мсд (мотострілецька дивізія, – авт.), 87 тп (танковий полк, – авт.), части 15 т.д., части 240 мсд., к 14.00 12.07. ведут бои на фронте Вел. Низгурцы, Иванковцы, Хажин.

14 кд отошла на рубеж Гардышевка, Озадовка.

Бердичев удерживается активными действиями 11 тд противника.

Группе войск, действующих в районе Бердичева, угрожает выход в тыл и фланг противника из Райгородок.

14 мк из одной сд – 49 ск оставил Янушполь к 18-00 отошел на рубеж Андреяшевка, Клитенка, Кропивна, имея 81 мд (мотострілецька дивізія, -авт.) оставил Янушполь и к 18.00 отошел на рубеж Андреяшевка, Клитенка, Крапивна, имея 18 мд на рубеже Кустын, Жидовцы фронтом на восток».

«Оперсводка №027 к 22.00. 13.07.1941. Штаб ЮЗФ – Бровары.

Противник развивает наступление в направлении Острополь, Бердичев».

«Оперсводка №028 к 8.00. 14.07.1941 г. Штаб ЮЗФ – Бровары.

… 6-я армия перешла к обороне на фронте Андреяшевка, Петриковцы, … Сальница, Терешполь. Силами группы Соколова продолжает выполнять задачу по овладению Бердичевом.

16 мк с действующими совместно с ним частями (группа Соколова) вел бой у предместья Бердичев, на юго-восточной, южной и юго-западной окраинах города, данных о ходе боя к исходу 13.07 нет. Сводный отряд (4 мк) – удерживает Андреяшевка, Клитенка».

«Оперсводка №031 к 22.00 15.07.1941 г. Штаб ЮЗФ – Бровары.

Противник развивает наступление от Бердичева на юг и перед фронтом 12-й армии одновременно продвигаясь мелкими мехчастями в направлении Б. Церковь.

6-я армия. В 13-00 15.07 16 мк и 213 с.д. под ударами крупных мехчастей противника с артиллерией с рубежа Белополье, Глуховцы отошли. Комсомольское занято немцами. Принятыми мерами Военного совета фронта и армии группа Соколова останавливается и приводится в порядок в районе Глуховцы, Казатин».

В основу гітлерівського панування на нашій землі було покладено генеральний план «Ост», за яким територія Бердичівщини призначалася для розселення німецьких колоністів, які переселялися з Румунії, Югославії, Болгарії. Щоб звільнити місця для непроханих пришельців, фашисти почали цілим сім’ями виганяти місцеве населення в інші терени України. Наприклад, із Старого Солотвина виселили 188 сімей. Їхні місця посіли колоністи.

Наступним кроком окупаційної влади стало масове винищення населення. Особливо жорстокого і смертельного удару було завдано по єврейському народові. З цією метою кати створили три гетто і концентраційні табори. Масові страти проводилися в багатьох місцях, 12 з яких виявлено вже після визволення краю на початку січня 1941 року. Найбільше (понад 11 тис. осіб) було знищено біля с. Хажин і між селом Радянським (Жидівці) та хутором Шльомаркою (10 могил – 18 тис. осіб). Людей розстрілювали або закопували живими. Знищували не тільки дорослих, а й дітей. Найбільш жахливим стало масове знищення 79-ти дітей-сиріт із Дмитрівського дитячого будинку.

Лютував ворог і в самому місті. У липні 1941 року на території військового містечка («Елінг») фашисти створили концтабір, до якого зігнали 48 тис. чоловік. Крім того, були табори на Лисій горі та на території цукрового заводу. У них утримували військовополонених. Ув’язнені мучилися в нелюдських умовах. Добовий «пайок» бранців-рабів складався з 100 г проса та 1,5 л води. Їх виганяли на різні роботи, які проводилися в місті та селах (Никонівка, Старий Солотвин). Знесилених в’язнів знищували.

З метою залякування полонених гітлерівці влаштовували «показові розстріли». Таким стало вбивство 70-ти людей-калік. Три офіцери з СД розділили бранців на три групи. Першу (безногих) вони закопали живцем, а другу розстріляли. Та раптом сталося несподіване: 25 в’язнів, що входили до третьої групи, раптово напали на охорону. Три з них загинули, а решта кинулася втікати, фашисти змогли затримати лише 9 чоловік. Решту сховали місцеві мешканці, здебільшого селяни.

Перебуваючи в жахливих умовах, більшість військовополонених намагалися зберегти людську гідність і відмовлялися служити ворогові. Так, під час виведення колони в’язнів на роботу, всі 100 кинулися втікати. Це сталося на розі вулиць Червоноармійської, КІМа, Махнівської. 40 чоловік були вбиті есесівцями, решта втекли і сховалися в місцевих жителів – Є. Огненка, Д. Мельникова та ін. Згодом більшість із них стали партизанами та підпільниками.

27 серпня двотисячна група євреїв була розстріляна в с. Бистрик. Дітей, стариків і жінок кидали у велику яму. Багато з них ще мучилися після загортання ями. За свідченням бистричан, земля там ворушилася протягом багатьох годин, а навкруги виднілися величезні калюжі крові.

Про страхітливий гітлерівський злочин під селом Радянським згадувала М.І. Іванова: «Весь период оккупации я проживала в селе Радянское… В 1941 году, осенью, месяца не помню, к нам в село … в 7 часов утра начали подъезжать машины, груженные мирным населением еврейской национальности. Все машины останавливались возле ямы, вырытой немцами на краю села … После того, как машины останавливались, с них сгружались лица еврейской национальности разных возрастов, начиная от грудных детей и кончая стариками. Все сгруженные с автомашин, партиями по 10-15 человек в сопровождении немецких солдат, вооруженных автоматами, подвигались вплотную к яме и расстреливались фашистами из автоматов. Большинство из советских граждан сначала спускали в яму по ступенькам, а затем расстреливали. Это зверское истребление советских граждан еврейской национальности длилось с 7 часов утра и до 22 часов ночи. Среди расстреливаемых поднимались нечеловеческие крики, которые можно было слышать на большое расстояние».

Таке жахіття тривало дві доби. То як після таких геноцидних акцій можна називати гітлерівських окупантів? Поняття «негідники», «злочинці», «кати», «звірі», «нелюди» в даному випадку виявляються надто м’якими. Насправді, в жодному тлумачному словнику навіть не знайти слів для характеристики того, що творили на наших землях носії так званого «нового порядку».

1 березня 1942 року уцілілих євреїв перевели на Лису гору – в нове гетто. Через декілька місяців більшість із них були знищені.

Уродженець Бердичева, письменник-патріот, кореспондент «Красной звезды» В.С. Гроссман писав у січні 1944 року: «27 апреля 1942 года были расстреляны зарегистрированные и жившие в браках с русскими, а также дети, рожденные в смешанных браках с русскими, а также дети, рожденные от смешанных браков. Их оказалось около 70.

Лагерь на Лысой горе существовал до июня 1942 года; 15 июня на рассвете последних ремесленников и членов их семей, еще находившихся в лагере, немцы расстреляли, а лагерь закрыли. И опять у места казни немцы, и полицейские отобрали 60 лучших из лучших специалистов, заключили их в тюрьму и заставили работать на личные нужды сотрудников гестапо и украинской полиции.

Судьба этих последних 60 евреев, оставшихся в живых, была решена несколько позже. Они были расстреляны немцами во время первого наступления Красной Армии на Житомир. Так, действуя по разработанному плану, немцы казнили двадцатитысячное еврейское поселение Бердичева – от дряхлых стариков до новорожденных младенцев.

Пережили оккупацию лишь 10-15 человек – 15-летний Лева Мильмейстер, 10-летний Хаим Ройтман, братья Вульер и Михель Пекелис, сыновья Бердичевского каменщика и печника».

Після визволення Бердичева виявилося, що загиблих евреїв було значно більше, ніж вказав В.С. Гросман, – 30 000 осіб. Це свідчить, що гітлерівські мерзотники на території Бердичівщини знищували не лише місцеве населення, але й людей, привезених з деяких інших районів.

Всього за період окупації в Бердичеві було розстріляно 38.536, а в Бердичівському районі – понад 1200 осіб. Це один із сотень тисяч найжорстокіших гітлерівських масових злочинних терористичних актів, який засвідчує, що німецький фашизм був, є і назавжди залишиться смертельним ворогом людської цивілізації і ніколи йому не буде прощення за наругу над невинними народами. Кривавий геноцид, що увійшов в історію під назвою Голокосту, вічно нагадуватиме людству про страшні втрати і необхідність боротьби за мир, щоб ніколи не допустити подібних трагедій.

Гітлерівські недолюдки діяли на основі наказів та інструкцій найвищого керівництва Третього рейху. Одним із таких документів був наказ згадуваного нами нациста Рейхенау від 13 листопада 1941 року, в якому регламентувалася поведінка німецьких солдатів і офіцерів на окупованих радянських землях. Командуючий 6-ю армією вимагав всі будівлі, які не використовуватимуться окупантами, знищувати або руйнувати, а непокірних режимові людей – розстрілювати. Він також вважав «забезпечення харчуванням місцевих жителів … непотрібною гуманністю». Далі закликав нещадно придушувати рух опору і насаджувати фашистські порядки. Говорив і про зневагу до культури та історії слов’ян, яка, за його словами, «не має ніякого значення». Більш детально гітлерівський «новий порядок» регламентували інші верховоди рейху: А. Розенберг, Г. Гіммлер, Е. Кальтенбруннер, Й. Геббельс, Г. Мюллер, Е. Кох. Це були «майстри» масового винищення тисяч людей.

Багато українців, росіян та інших етнічних спільнот нашого краю були залякані окупантами і, тремтячи від страху, пасивно очікували на подальшу свою долю; але було й багато мужніх людей, патріотів, що вступили в смертельний двобій з фашизмом. Одні нещадно били ворога на фронті, інші переховували євреїв, воювали в партизанських загонах, були членами підпільних груп.

Майже все здорове чоловіче населення, яке підлягало призову, а також і багато старшого віку було мобілізовано в армію ще на початку війни. Частина наших земляків служили у війську перед нападом гітлерівців на нашу країну і залишилися там. Багато з призваних були добровольцями. Крім того. чимало молодих юнаків допризовного віку оббивали пороги військомату, наполегливо просячись на фронт.

Можна навести ряд яскравих прикладів мужності та героїзму наших земляків. Так, Герой Радянського Союзу П.У. Перегуда – уродженець Дмитрівки – бився з гітлерівцями на Південно-Західному, 1-му, 2-му Українських фронтах. Його нагороджено багатьма орденами і медалями.

Капітан І.М. Карпенко із села Слободище воював на багатьох фронтах – Південно-Західному, 4-му, 3-му та 2-му Українських фронтах. Був двічі важко пораненим. Свій героїчний останній подвиг звершив командуючи артилерійським дивізіоном і обороняючи плацдарм на одному з берегів р. Дунай у березні 1945 року. Там і поліг смертю хоробрих. Хороброму офіцеру присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Такої ж почесті удостоєно і його односельця М.Г. Грабчука – майстра переправ, за допомогою яких форсували могутні водні перешкоди танки, артилерія та особовий склад цілих дивізій і армій.

Безсмертний подвиг звершив Герой Радянського Союзу М.О.Сікорський з с.Дубівка. Впродовж трьох діб восени 1944 року десант моряків, в якому він воював, відбив 29 ворожих атак і утримав важливий плацдарм біля Пінська, в Білорусії.

Понад 7 ворожих контратак відбили воїни артилерійської батареї, якою командував старший лейтенант В.Й. Мостовий – виходець з Хажина – за дві доби весною 1944 року, під час визволення Карельського перешийка. За цей подвиг офіцеру присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У боях за визволення Ковеля віддав своє життя старший лейтенант В.К. Олійник – випускник Райгородоцької середньої школи, командир зенітної артилерійської батареї. Звання Героя Радянського Союзу йому присвоєно посмертно.

Прославився своїми безсмертними подвигами В.В.Хрустицький, який довгий час до війни проживав в с. Лісова Слобідка. Командуючи 30-ю гвардійською окремою танковою бригадою, він брав активну участь у ліквідації петергофсько-стрельнинського угрупування противника. 26 січня 1944 року бригада прорвала один із рубежів Північного валу противника, визволила селище і станцію Волосово неподалік Ленінграда, чим відкрила військам дорогу на річку Нарву. В цьому бою відважний командир загинув. Звання Героя Радянського Союзу удостоєний посмертно.

Відважно воювали на 1-му Білоруському фронті О.Г. Швець та Я.М. Машкара з с. Кикишівка. Першого нагороджено медаллю «За отвагу», другого – орденом Слави ІІІ-го ступеня.

Ордена Червоної Зірки і бойових медалей удостоєно К.К. Ворону – уродженця с. Демчин, – який воював на 2-му Українському фронті. Після війни він став Героєм Соціалістичної праці. Подібною була і доля Я.Г. Зощука з с. Рея. М.М. Бей із Білоцерківки спочатку брав участь у партизанському русі, а потім добровольцем пішов на фронт і до кінця війни був санітарним працівником, фельдшером медсанбату. Він виніс на своїх плечах із поля бою і вилікував сотні поранених бійців і командирів, а також особисто знищив десятки гітлерівців.

Героїчно штурмував Берлін М.М. Коваль, який пішов на фронт із с. Слободище. За подвиги його нагороджено орденом Червоного Прапора, медаллю «За отвагу».

І.М. Пастух народився в с. Озадівка, навчався в Райгородоцькій середній школі, звідки добровольцем пішов на фронт. Щоб потрапити в діючу армію, 17-річний юнак приписав собі ще два роки. Йому повірили. За успішне форсування р. Вісла кулеметник І.М. Пастух нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, медалями «За отвагу» і «За боевые заслуги».

Багатьма бойовими орденами і медалями увінчані груди О.П. Лисюка (с. Голодьки), Д.С. Михальчука, Т.Ю. Михальчук, К.П. Рубаносова (с. Семенівка), М.П. Хабчука (м. Бердичів), А.А. Пижевського, М.Ю. Шепелюка, В.К. Островерха, С.Д. Пушкарука, В.Д. Пушкарука, П.К. Ковальчука (с. Терехове), В.Ф. Височинського (с. Хажин), В.О. Караванського, В.А. Рудяка, Т.С. Сивака (с. Кикишівка) і багатьох-багатьох інших мужніх захисників Вітчизни. Ось, наприклад, із с. Скраглівка 264 громадяни героїчно воювали на фронтах, прославилися в боротьбі проти коричневої чуми. 146 звитяжців нагороджено бойовими орденами та медалями.

П.П. Михайленко у книжці «Моя рідна Скраглівка» написав про багатьох героїв – земляків, серед яких – Т.І. Марчук, удостоєний 5 орденів і 3 медалей, І.В. Орлюк (6 орденів і 9 медалей), С.А. Базилевський (орден Леніна, 2 ордени Червоної Зірки, 4 медалі), М.К. Борисюк (ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів), С.А. Чемериський (ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, 3 медалі), С. Папірник (ордени Олександра Невського і Богдана Хмельницького), І. Вдовиченко (7 подяк Верховного Головнокомандуючого Збройними Силами СРСР) та інші. 190 скраглівчан віддали своє життя за здобуття Великої Перемоги.

Так можна сказати про кожне село нашого району. Проводиться велика пошукова робота, в ході якої виявляються все нові й нові факти з біографій наших земляків – героїв і героїв, які визволяли наш край. Дослідження П.П. Михайленка є цьому яскравим прикладом. Так можна сказати і про багатьох наших учителів, насамперед істориків. Так, зусиллями О.М. Розенштейна та його колег із Великоп’ятигірської загальноосвітньої школи, знайдено багато фактів із життєдіяльності 450-ти земляків-фронтовиків. 380 мешканців Великої П’ятигірки удостоєні високих нагород за бойові подвиги, 144 полягли в кривавих боях.

Плідно працюють пошукові загони ентузіастів у селах Романівка, Озадівка, Райгородок, Гардишівка, Хажин, Мирославка, Малосілка, Бистрик, Скраглівка, В. Низгірці, Райки і т.д.

Щоб написати про усіх наших земляків – борців проти фашизму, – потрібні цілі томи дослідницьких праць. І це повинно бути зробленим. У кожному селі пам’ятають цих людей і віддають шану їхній звитязі. Багато героїв полягло смертю хоробрих на полях війни, а ті, які повернулись додому, ще довго успішно трудилися на різних ділянках народногосподарської та культурної царин.

Пліч-о-пліч із селянами району хоробро воювали і містяни Бердичева. Місто послало на фронт понад 7800 чоловік, з яких за виявлений героїзм 5646 удостоєні бойових нагород. Серед них – два Герої Радянського Союзу: П.В. Гельман і К.А. Томашевський.

П.В. Гельман була штурманом 46-го гвардійського Таманського ордена Суворова ІІІ ступеня нічного бомбардувального авіаполку. Воювала на Північно-Кавказькому та 2-му Білоруському фронтах. Її військовій майстерності та мужності часто заздрили навіть найдосвідченіші радянські аси. За три роки війни героїнею звершено 860 бойових вильотів, скинуто на голови гітлерівських мерзотників 113 тонн бомб, знищено 4 переправи, 10 автомашин, 2 прожектори і виведено з ладу 4 артбатареї противника.

К.А. Томашевський бив гітлерівську нечисть на Воронезькому, Центральному і 1-му Українському фронтах. П’ять разів був поранений. В останні місяці війни командував мотострілецьким батальйоном 21-ї гвардійської Ярославської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького механізованої бригади. Особливо відзначився в боях при форсуванні р. Шпрее в квітні 1945 року. Прокладаючи дорогу бригаді, його батальйон підбив 8 танків і самохідних артилерійських установок, знищив 100 і взяв у полон 950 солдатів і офіцерів противника. Крім того, було забезпечено успішні подальші бойові всієї бригади.

Списки громадян з Бердичева і Бердичівського району, які полягли в боях з фашизмом, а також зникли безвісти, займають понад 440 сторінок другого тому «Книги Пам’яті України». Їхні могили – в усіх землях, де йшли криваві бої проти коричневої чуми, а про долю багатьох і досі невідомо.

Вагомий внесок у піднесення бойового духу в нашому краї та в розгром фашизму зробили підпільники та партизани. Ризикуючи життям, вони не змирилися з пануванням фашистських рабовласників і сміливо піднялися на захист рідної землі.

У с. Половецьке діяла група підпільників, яка мала назву «Іскра». Вона займалася розповсюдженням антифашистських листівок, в яких було надруковано зведення Радінформбюро про становище на фронтах і роз’яснювалися методи боротьби проти окупантів.

Друга така група працювала в с. Райки, але вона охопила й інші населені пункти – Голодьки, Скраглівку, Семенівку, Кустин і Малу Татарнівку. Спочатку до неї входили 27 чоловік, які займалися антифашистською агітацією та пропагандою. На чолі сміливців стояв З.Б. Шевчук. На початку 1943 року підпільники зв’язалися з Воронезьким партизанським загоном, підготувавши і направивши до лав народних месників 56 патріотів. Крім того, в ліс було передано 18 гвинтівок, 56 гранат, 7 пістолетів та близько 13 000 патронів. У боротьбі проти окупантів підпільники виявляли надзвичайну сміливість. Так, потрапивши в засідку на явочній квартирі, два патріоти відмовилися здатися фашистам і загинули в нерівному бою. Їхні імена, на жаль, досі невідомі.

До цієї групи входили і мешканці с. Скраглівка: М.Я. Дем’янюк, П.Й. Розвадовський, К.І. Томашевський, В.М. Балка, М.Н. Макарчук, В.С. Войцехівський, М.П. Дем’янюк, С.М. Орлюк, Г.О. Орлюк, П.І. Білик, І. Захарчук, В. Войцехівський, О.І. Василюк. На залізничному блокпосту партизанами при участі П.Й. Розвадовського у травні 1942 року було пущено під укіс п’ять вагонів з пораненими німецькими загарбниками.

Великий внесок у підпільно-партизанський рух внесли скраглівчани Д.І. Макарчук, В.П. Розвадовський, Н.М. Шевчук (Балка), О.І. Василюк, П.О. Кирей, Д.І. Макарчук, як лікар за професією, добував медикаменти і через підпільну групу передавав їх партизанським загонам Андрушівського з’єднання. Частина з цих патріотів були розвідниками.

У вересні 1943 року, відчувши смертельну небезпеку та бажаючи зберегти сили для подальшої боротьби, керівне ядро групи пішло в партизанський загін ім. Щорса, а ті, що залишилися в селі і були невідомі окупантам, продовжували підпільну діяльність. Частина з них стали партизанськими зв’язковими. З.Б. Шевчука було обрано комісаром партизанського загону ім. Щорса.

Відомо дещо й про діяльність підпільної молодіжної групи в с. Маркуші. Її творцями та керівниками були М. Галямшин, М. Базилевич, В. Канецький, Я. Канецький, В. Острожинський.

Вже після війни В.М. Острожинський часто згадував, як ще підлітком прийшов до партизанського загону ім. Хрущова з’єднання Малікова. Там він став бійцем-підривником диверсійної групи Кошкіна. У тилу ворога доводилося працювати в надзвичайно важких умовах. Діяли постійно ризикуючи своїм життям. Бійцями пройдено пішки понад 1000 км. Обморожуючись, зазнаючи травм і хвороб, народні месники не втрачали бойового духу та віри в перемогу над запеклим ворогом. Потім В.М. Острожинський воював у лавах військ 1-го Білоруського фронту: був мінометником і командиром відділення зв’язку. Брав участь у штурмі Берліна і зустрів Велику Перемогу на Ельбі.

Неспокійно почувалися гітлерівці також у Голодьках, Демчині, Озадівці та інших селах. У Голодьках патріоти зруйнували водокачку, що постачала воду для станції Демчин. У жовтні 1943 року підірвано фашистський військовий ешелон і спалено міст через р. Гнилоп’ять. В усіх цих подіях брали активну участь і мешканці Скраглівки.

Згідно матеріалів, зібраних краєзнавцями Озадівської школи, на території сіл Озадівка та Лісова Слобідка діяв партизанський загін з дивізії ім. Щорса з’єднання Малікова. Командиром одної з партизанських рот був В.В. Ковбасюк. До загону входили: І.О. Лазаренко, Т.Ф. Лужинецький, І.Я. Баліцький, Л.Л. Гладський. С.З. Яворський, Г.Ф. Якубовська, Є.С. Орент, Є.І. Лазаренко. Дислокувалися народні месники в Богданівському лісі. Були в загоні і декілька поранених радянських солдатів, прізвища яких залишилися невідомими. Партизани розповсюджували антифашистські листівки, рятували полонених, збирали залишену зброю і вибухівку, а потім переносили їх у ліс. Про все це згадувала партизанка В.Ф. Якубовська.

Частина мешканців Бердичівщини брала участь у діяльності Житомирсько-Бердичівського партизанського загону, створеного в серпні 1943 року. Це формування било ворога на теренах Бердичівського, Чуднівського і Троянівського районів. Керівне ядро загону – командир А. Єгорушкін, комісар Г. Мачаваріані, начальник штабу К. Житник.

Фашисти жорстоко розправлялися з підпільниками і партизанами, які потрапляли в полон. У листопаді 1943 року на території Богданівського лісу есесівці розстріляли п’ятьох членів з антифашистської групи із с. Озадівка. Серед полеглих героїв – О.А. Липинський, Б.Ф.Російський.

Розстрілам, катуванням, моральним наругам підлягали (за фашистськими «законами») в першу чергу євреї, комуністи, комсомольці, політпрацівники Червоної армії. Не щадили вороги й членів радянського активу. Так, у селі Никонівка поліцаями розстріляно В.П. Тимощука – колишнього голову колгоспу, – Р.П. Матвійчука, Є. Кащука, С. Козаченка, Є. Музичука. Так вчинили гітлерівські нелюди із п’ятьма патріотами в с. Сингаївка.

Всього за часи окупації фашистські недолюдки знищили в селах району понад 1200 осіб і спалили 1002 оселі. Методи катувань за своїм змістом перевершували навіть найстрахітливіші тортури середньовічної інквізиції.

Діяли підпільні групи і в місті Бердичеві. У серпні 1941 року тут їх було вже декілька. Найбільш активно боролися з ворогом група залізниці. До неї входило 50 патріотів – випускників і учнів технікуму. Очолював її А.Р. Яворський. Сміливці псували паровози та вагони, колійне господарство, поширювали антигітлерівські прокламації. Крім того, А.Р. Яворський у 1942-1943 роках воював у партизанському з’єднанні О.М. Сабурова, мав командувати Славутським загоном, але був заарештований органами гестапо і розстріляний у Шепетівці. Були страчені й деякі інші підпільники з Бердичева.

Після загибелі А.Р. Яворського антифашистську боротьбу очолили В.Ю. Завадський та І.А. Левицький. Підпільники здобували вибухівку, зброю, боєприпаси, мали радіостанцію і свою агентуру в поліції. Вони зривали роботу окупантів щодо відправки місцевого населення до Німеччини, роз’яснювали становище на фронтах, планували підірвати склад із боєприпасами,нафтобазу та приміщення карального батальйону СД. Проте значну частину задумів їм здійснити не вдалося. 12 січня 12 підпільників заарештовано і страчено.

Крім цих месників у місті діяли окремі невеликі групи під керівництвом О.І. Донченка та М.М. Лилкова. Перша була на залізничній станції, а друга – в міській лікарні і мала зв’язок із партизанським загоном ім. М.В. Фрунзе 1-го Молдавського з’єднання.

Неабияку сміливість і самопожертву виявили наші краяни, які переховували євреїв від геноциду. Вони ризикували не лише своїм життям, але й життям своїх сімей, родин і близьких. Незважаючи, що цей подвиг не був масовим, так як не масовими були втечі нещасних від гітлерівської кулі, все ж він свідчить про прагнення частини українців, росіян і поляків врятувати життя представників інших етнічних спільнот. Це є яскравим прикладом утвердження високих принципів гуманізму та цивілізаційного підходу до людських взаємовідносин. Приклади цього є як у селах району, так і в Бердичеві.

12-річний Міша Вайншельбойм, який чудом уцілів від фашистської кулеметної черги, довгий час переховувався у с. Тереховому. Притулок нещасному хлопчині дала сім’я Щербатюків.

Сім’я Розенбергів – мати і син – переховувалися спочатку в Гуральських, потім у Журавських на хуторі Буйки, а далі – в селах Скраглівці, Мирославці й Райках, у сім’ї Сидора Вельмана.

Поліна Безерман теж пережила окупацію в добрих людей. Її переховувала сім’я Казимири Красовської у селі Великі Низгірці. Це ж село дало порятунок і Григорію Царовському. Фаїну Шехман врятували сім’ї Даниленків та Горчакових у с. Рея. Були й інші випадки героїчної самопожертви наших земляків заради врятування євреїв.

27 січня 2010 року, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту українська держава нагородила орденом «За мужність» ІІІ ступеня жителів нашого краю, які рятували євреїв у роки минулої війни. Серед нагороджених – М.М. Бей, Е.М. Гутовська, Л.Я. Піддубна та Н.М. Савчук.

З часом стали відомі й імена гітлерівських катів, під керівництвом яких проводилися масові акції Геноциду в нашому краї. З почуттям презирства, огиди, ненависті, гніву записуємо й їх до анналів історії. Такі почуття потрібно адресувати не тільки їм, але й усьому гітлерівсько-фашистському політичному режиму, людиноненависницькій ідеології та середовищу, яке породило таку гидоту. Це для того, щоб більше ніколи не лише німецькому народові, але й іншим етнічним спільнотам і на думку не спадала ідея створення тоталітарної держави і щоб кожна людина всіма силами боролася проти будь-якого диктаторського режиму та робила все заради утвердження демократичного цивілізованого суспільства, де всі проблеми вирішуються тільки мирним шляхом.

Ось вони, гітлерівські кати, які заливали людською кров’ю наш край: обергрупенфюрер СС і генерал поліції «Росія – Південь» Фрідріх Еккельн, гауптман Фокштейн – комендант Бердичква, гебітскомісар Гельнер, заступник гебітскомісара Кунке, обер-лейтенант Кохендорф – начальник польової жандармерії, гауптман Фрейм – начальник СС, обер-лейтенант Кнопп – начальник СД. На жаль, це ще не всі: про багатьох не знаємо.

Злочини фашистів, які творилися на Бердичівщині та в інших регіонах України, планувалися в Берліні і звідти ж направлялися та контролювалися. Верховоди Третього рейху навіть бували в нашому краї, де вирішували ряд військово-стратегічних та соціально-економічних злочинних проблем. Генерал-фельдмаршал Рейхенау переймався підготовкою умов для «нового порядку», а рештою питань займалися рейхфюрер СС Г. Гіммлер і міністр окупованих територій А. Розенберг.

Рейхсканцлер Німеччини і верховний головнокомандувач фашистських збройних сил А. Гітлер приїздив до Бердичева 6 серпня 1941 року. Він взяв участь у нараді воєначальників штабу групи армії «Південь». Подія відбулася в приміщенні, де тепер діє школа №3. Крім обговорення подій на фронті, фюрер не міг обминути й організації заходів з «нового порядку» – насамперед винищення єврейського населення, військовополонених, встановлення режиму рабської праці й пограбування краю.

Є відомості і про перебування тут Г. Гіммлера – творця концентраційних таборів і безпосереднього організатора геноциду євреїв. Неподалік від траси Житомир-Вінниця знаходилася його ставка – Хегевальде, побудована працею радянських військовополонених на початку липня 1941 року. Журналіст А. Свєтлікова писала, що тут рейхсфюрер провів декілька важливих зустрічей з керівниками рейху. В серпні 1942 року в ставці побував шеф політичної розвідки В. Шелленберг. Приїздили сюди також міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп і рейхскомісар України Е. Кох. Наприкінці літа 1942 року Г. Гіммлер провів нараду вищого керівництва поліції та есесівських військових частин. Головне питання наради – хід виконання плану «Ост» та нові завдання, поставлені А. Гітлером перед новітніми рабовласниками. Йшлося про вирішення подальшої долі українців, росіян та інших спільнот, яким була приготована трагічна дорога.

Г. Гіммлер не міг не бувати в Бердичеві, тому що тут знаходився один із найважливіших гітлерівських стратегічних пунктів управління бойовими діями групи оперативних об’єднань, тобто військами декількох ворожих фронтів, і вирішувалися проблеми важливого економічного значення, Крім того, в нашому краї побували численні заступники та помічники рейхсфюрера СС, які постійно контролювали обстановку і вносили в неї свої корективи.

Крім гітлерівських рабовласників, у нашому краї творили Геноцид численні місцеві запроданці – колаборанти, які здебільшого служили в поліції. Потрібно відшукати й їхні імена, щоб знати всю правду про ті криваві часи. Прокляття народів упали на фашизм і його мерзенних блюдолизів. Суд історії є вічним.

Фашистські лакеї були не лише в місті, але й у селах району. Правда, таких даних, на жаль, маємо надто мало. Місцеві жителі, яких доводиться опитувати про це, відповідають неохоче; не всі бажають згадувати про односельців, які заплямували себе мерзенними ділами. Звісно, боляче від усвідомлення того, що свої люди пішли на зраду Батьківщині. В архівах не завжди можна знайти такі матеріали, проте є ентузіасти, яким вдалося дещо відшукати. Особливо плідно і глибоко в даному напрямку провів дослідження П.П. Михайленко. Він вивчив історію морального падіння колаборантів із с. Скраглівка. Так, староста сільськогосподарської общини Г.Д. Орлюк брав участь у арештах комуністів, жорстоко ставився до земляків. Він також відновив роботу сільського млина, з якого постачав муку окупантам. Сільський староста С.Д. Вдовиченко арештовував людей, відбирав у селян десятки голів худоби, теплий одяг, відправляв молодь до Німеччини і навіть стріляв з автомата по людях. Подібними справами займався також С.С. Степанов – волосний староста зі Скраглівки. Всі запроданці були суворо покарані радянським законом і реабілітації не підлягають.

П.П. Михайленко продовжив пошуки, але судових справ поліцаїв в архівах не знайшов. Він цілком має рацію, коли пише, що «не можна не згадати і тих, хто заповзято служив німецькій владі, став на шлях зрадництва».

Дещо знайшли краєзнавці з Озадівської школи. Ось що вони пишуть: «Гітлерівців хлібом-сіллю (в Озадівці, – авт.) зустрічав Вишнівський А. з дружиною. Старостою в селі був Вдов А., перекладачем – Сінько М.

А. Вдов допомагав німцям відбирати людей до відправки в Німеччину. Німці відбирали в людей зерно, хліб, продукти харчування».

Серед мешканців нашого краю були й байдужі до трагічної долі громадян, приречених гітлерівськими катами на загибель. Думали, що їх обмине трагедія. Цих людей не так і багато, але їхня позиція викликає огиду, так само, як і відкрите прислужництво фашистам. Не називаючи імен таких людей, В.С. Гроссман все-ж нещадно критикує їхню обивательську та мародерську психологію: «Но одновременно находились темные преступные люди, извлекавшие выгоды из великого несчастья, жадные до наживы, готовые обогатиться за счет невинных жертв. Полицейские, члены их семей, любовницы немецких солдат бросались в опустевшие квартиры грабить. На глазах живых мертвецов тащили они платья, подушки, перины; некоторые проходили сквозь оцепление и снимали платки, вязанные шерстяные кофточки с женщин и девушек, ждущих казни… Полупьяные эсесовцы подвели первую партию в 40 человек к краю ямы. Раздались первые автоматные очереди…».

Гітлерівські рабовласники планували вчинити масовий Геноцид і над іншими народами, але спочатку вирішили пограбувати та морально опустошити їх. Саме з цією метою й існував «новий порядок».

Сільське господарство окупанти обклали великим натуральним податком. Щокварталу кожній сім’ї доводилося здавати Третьому рейху 700 літрів молока від корови, 60 кг свинини, 9 кг курятини, 80 кг яловичини, 250 штук яєць, 3 ц картоплі. За найменшу непокору людей били і ув’язнювали.

У с. Скраглівка була розташована волосна управа, якій підпорядковувалися 13 сіл: Скраглівка, Радзивилівка, Гардишівка, Демчин, Голодьки, Мала Татарнівка, малотатарнівський радгосп, Слободище, Райки, Гвоздава, Катеринівка, Швайківка і Кустин. Фашисти розстріляли активістів М.Є. Присяжнюка, В.Є. Мельника (колишній голова сільради), П.Х. Реготуна (колишній голова колгоспу) та О.І. Папірника. Вони також познущалися над Т. Жуком, І.І. Василюком, І. Бабичем, О. Вдовиченком.

Вся худоба була зареєстрована в управі. В кожній хаті на видному місці висів список мешканців, в якому підкреслювалися імена молодих людей.

П.П. Михайленко пише про заходи фашистів та їхніх прислужників, направлені на організацію господарства для потреб окупаційних властей: «Незабаром у селі розпочала діяльність і сільськогосподарська община. Спочатку нові керівники господарства силою зброї заставили молодих хлопців О. Орлюка, М. Дем’янюка, В.Шевчука дістати з-під льоду залитого водою кам’яного кар’єру …колгоспну техніку, яка була затоплена перед приходом німців. Були зведені до колгоспної конюшні розібрані селянами напередодні приходу німців коні, корови, … інвентар. Весною наступного року розпочалися польові роботи…

На вигоні села (Скраглівка, – авт.), біля кузні і майстерні, німці влаштували склад паливно-мастильних матеріалів … Біля нього весь час ходили вартові з автоматами. В самій кузні здійснювався ремонт автомашин, яких чимало стояло на вулиці … В лісі, на базі колишніх військових таборів, німці влаштували склад боєприпасів».

Подібні порядки були і в інших селах району. Характерно, що гітлерівські мерзотники, трублячи на увесь світ про ненависть до комунізму та більшовизму, не ліквідували колгоспи, а навпаки – зміцнювали їх.

З більшої частини земель Криму, південних районів Білорусії та Орловської області (Росія) гітлерівські мерзотники 20 серпня 1941 року заснували так званий «рейхскомісаріат Україна», столицею якого стало м. Ровно. Нове «державне утворення» поділили на 6 генеральних округів («генеральбецірке») з центрами в Ровно, Житомирі, Києві, Миколаєві, Мелітополі та Дніпропетровську. Генеральні округи поділялися на округи («крайзгебіти»). Рейхкомісаром України А.Гітлер призначив гауляйтера Е.Коха.

На чолі німецько-фашистської адміністрації стояли: рейхскомісар, генеральні комісари (в генеральних округах), гебітскомісари (в округах), міські комісари, різні «шефи» та коменданти. Із зрадників українського народу, карних злочинців та частини колишніх репресованих радянською владою, які «прогиналися» перед окупантами, гітлерівські недолюдки формували місцеву допоміжну адміністрацію – бургомістрів (у містах), голів (у районах), старост (у селах). Діяли поліцейські органи: гестапо (державна таємна поліція), СД (служба безпеки), СС (охоронні загони фашистської партії), жандармерія. Допоміжні поліцейські функції окупанти поклали на місцевих запроданців – колаборантів.

Бердичів став центром гебітскомісаріату, до якого було включено райони: Бердичівський, Андрушівський, Янушпілський. Він належав до Житомирської генеральної округи. До його складу входили 6 сільських волосних управ: Скраглівська, Бистрицька, Хажинська, Райгородоцька та інші. У травні 1941 року було проведено перепис населення краю. Єврейська спільнота не підлягала реєстрації, так як її одразу знищували. Після перших акцій тероризму в Бердичеві кількість населення зменшилась втроє (у порівнянні з 1939 р.): місто налічувало 22 895 осіб (9 664 чоловіки та 13 231 жінок). У грудні 1941 року місто поділили на 2 поліцейські дільниці і встановили комендантський час. Вільне переміщення територією округи та волосних управ було суворо заборонено. Всі перепустки видавалися тільки окружними гебітскомісаріатами через українську поліцію. Дозвіл на переїзд із Бердичева в будь-яке село мав право видати очільник міського управління. Місцевому населенню також суворо заборонялося переходити залізничну колію, обмежувався час перебування поза житлами. З 1 січня 1942 року ввели заборону на використання електроенергії (від 8.30 до 12.00, з 14.00 – до 16 год., вночі з 10.00 до 6 год. ранку). Із 27 лютого 1943 року заборонялося використання електронагрівальних приладів та вимагався негайний демонтаж штепсельних розеток.

При всіх цих знущаннях фашисти хитро загравали з місцевим населенням, твердячи, що вони не завойовники, а «визволителі» і люблять все українське. Навіть дозволили публікувати деякі твори з української літератури та відновити Українську православну автокефальну церкву. У Бердичеві виходила профашистська газета «Нова Доба». Та це був лише тимчасовий тактичний хід, яким нова влада маскувала своє нелюдське обличчя і за яким вимальовувалося нове масове винищення людей.

Уярмивши наш край гітлерівці використовували його громадян як повсюдну дармову робочу силу. У 1942 році вони розпочали масову відправку молоді до Німеччини, де вона повинна була працювати на підприємствах і в сільському господарстві. Із Бердичева було відправлено 11 700, а з сіл району – 2 427 чоловік. Щоб не їхати в далеку і жорстоку чужину і там не служити інквізиторам ХХ століття, деякі юнаки і дівчата калічили себе, втікали, переховувалися в рідних і знайомих. Та ці форми протесту далеко не завжди були успішними, тому що окупантам допомагали місцеві зрадники, видаючи своїх земляків.

Із села Радянське (нині Романівка) було вивезено до Німеччини 12 чоловік, троє з яких не повернулися. Із Великої П’ятигірки в рабство запроторили 30 осіб – С.І. Тарасюка, Г.І. Тарателюка, П.Н. Кулика, О.В. Корнійчука, І.І. Мартинюка, О.Т. Михайлюк, І.М. Гуменюка та інших. 17 молодих людей відправлено з с. Гардишівка, 25 – із с. Бистрик, 20 – із с. Красівка, біля 150-ти – із с. Райгородок і т.д. Жодного села не обминуло це лихо.

Нарешті, після двох з половиною років фашистського іга, прийшло довгождане визволення. Воно проходило в рамках Житомирсько-Бердичівської наступальної операції.

Бої за Бердичівщину точилися з 27 грудня 1943 по 11 січня 1944 року. Їх вели сили головного (ударного) угрупування військ 1-го Українського фронту (командуючий генерал армії М.Ф. Ватутін, член Військової ради генерал-майор К.В. Крайнюков, начальник штабу генерал-лейтенант О.М. Боголюбов). До них належали: 18-а (командуючий генерал-полковник К.М. Леселідзе, член Військової ради генерал-майор С.Ю. Колонін, начальник штабу генерал-майор М.О. Павловський), 3-я гвардійська танкова (командуючий генерал-полковник П.С. Рибалко, член Військової ради генерал-майор С.І. Мельников, начальник штабу генерал-майор В.А. Митрофанов), 1-а танкова (командуючий генерал-лейтенант М.Ю. Катуков, член Військової ради генерал-майор М.К. Попель, начальник штабу генерал-лейтенант М.О. Шалін) і 38-а (командуючий генерал-полковник К.С. Москаленко, член Військової ради генерал-майор О.О. Єпіщев, начальник штабу генерал-майор А.П. Пилипенко) армії. З повітря наступ наземних військ підтримувала авіація 2-ї повітряної армії (командуючий генерал-лейтенант С.Я. Красовський, член Військової ради генерал-майор С.М. Рамазанов, начальник штабу генерал-майор К.Г. Тельнов). Це були добре навчені, загартовані в боях, але значно знекровлені, змучені штурмами Козятина, Житомира, Коростишева, оперативні об’єднання. Та попри все бойовий дух їхніх бійців і командирів виявився високим. Велика заслуга в цьому належить не тільки самим воякам, які прагнули якомога скоріше вигнати ворога, але й політичному управлінню фронту (начальник генерал-майор С.С. Шатілов) та політвідділам армій (начальники: полковник Л.І. Брежнєв, полковник А.Д. Капнік, генерал-майор О.Г. Журавльов, полковники П.О. Усов і О.І. Асауленко).

Найбільший і найважчий тягар ліг на 18-у та 3-ю гвардійську танкову армії, а також на 11-й гвардійський танковий корпус (командир генерал-лейтенант А.Л. Гетьман), 305-у та 183-ю стрілецькі дивізії (командири – полковники О.Ф. Васильєв і Л.Д. Василевський) 38-ї армії та на 227-у штурмову авіадивізію (командир полковник А.О. Ложечников) 2-ї повітряної армії. Усі їхні шляхи на нашій землі позначені численними братськими могилами і зрошені кров’ю тисяч героїв.

Багато уваги бойовим діям у нашому краї приділяла і Ставка ВГК. Правда, поряд із раціональними заходами щодо координації наступу армій і з’єднань фронту, вона інколи допускала зайві нажими, круті вимоги до генералів. Особливо різко, безжально, не рахуючись з людськими жертвами та матеріальними втратами, працював представник Ставки і перший заступник Верховного Головнокомандуючого Маршал Радянського Союзу Г.К. Жуков. Наприклад, він несправедливо пред’явив претензії до генерала К.С. Москаленка, висуваючи останньому в провину поспішне відкриття артилерійського вогню перед початком операції. Водночас ця артпідготовка дала ефективні наслідки і принесла тільки користь для загальної артпідтримки.

Бердичів та деякі села (напр. Старий Солотвин) району були важливими опорними транспортними пунктами оборони противника й оволодіння ними, особливо в умовах бездоріжжя, мало б для військ фронту велике оперативно-стратегічне значення. Фашисти перетворили місто у потужний оборонний вузол на південно-західному напрямку. На його околицях гітлерівці встановили протитанкові та протипіхотні мінні поля, загородження з колючого дроту. Всі дороги і проходи в мінних полях були під охороною спеціальних добре озброєних загонів. Навіть багато кам’яних будівель противник перетворив в опорні пункти.

27 грудня 1943 року радянські війська визволили с. Садки, 30 і 31 грудня – Красівку, Іванківці та Семенівку. В цьому напрямку наступала 44-а гвардійська танкова бригада підполковника Й.І.Гусаковського із 11-го гвардійського танкового корпусу (командир генерал-лейтенант А.Л. Гетьман), завданням якого був штурм бердичівських околиць з боку Іванківців та Семенівки.

30 грудня сили 18-ї армії з тимчасово переданою їм 91-ю окремою танковою бригадою полковника І.Г. Якубовського підійшли до Старого Солотвина. На цю бригаду і лягло завдання по оволодінню селом. Піхотні з’єднання значно відстали і тому надіятися на них танкістам не було рації. До того ж вони мали завдання атакувати угрупування противника в Бердичеві.

Старий Солотвин, розташований на проміжному оборонному рубежі противника, тобто на оперативно-стратегічній магістралі, надійно прикривав Бердичів із житомирського напрямку. Тільки зламавши опір ворога в цьому селі можна було забезпечити просування частин і з’єднань вперед – до берегів Гнилоп’яті. На допомогу танкістів розраховували стрілецькі дивізії, які наближалися до бердичівських околиць.

Спочатку І.Г. Якубовський наказав провести розвідку боєм. Атакувавши позиції гітлерівців на північно-східній околиці села, танкісти зразу зрозуміли, що перед ними неприступний рубіж із великою кількістю оборонних засобів: 50 танків (з них – 6 «тигрів»), 8 шестиствольних мінометів, 2-х артбатарей, до 10 закопаних в землю штурмових гармат. Крім того, місцевість була відкритою, що дозволяло противнику добре контролювати підступи до своїх позицій і вести кругову оборону.

Бригада мала всього 15 танків, батальйон автоматників, батарею гармат калібру 76 мм і роту протитанкових рушниць. Значну частину свого особового складу, бойової техніки і озброєнь вона втратила в боях за Житомир, а поповнити сили було нічим. Тоді І.Г. Якубовський вдався до обхідного маневру. Однак противник швидко виявив, що перед ним незначні наші сили, відбив їхні атаки і сам перейшов в контрнаступ. Протягом дня 31 грудня 1943 року бригада успішно відбила 2 контратаки гітлерівців.

Відомі багато героїчних подвигів танкістів у цих боях. Священними для солотвинців стали імена командира танкової роти лейтенанта М.В. Лєбедєва, командира екіпажу танка лейтенанта С.О. Петрова, які разом із своїми підрозділами знищили 2 танки, 7 гармат і мінометів, близько 50-ти солдатів і офіцерів ворога. Уміло працювали механіки-водії – сержанти Я.С. Клименко і М.С. Поздняков. Мужність і героїзм виявили також автоматники взводу, яким командував лейтенант В.В. Кожанов. Цей підрозділ захопив одну з гітлерівських траншей, знищив майже 25 ворожих вояків. Відділення сержанта С.Г. Ніколаєва одним із перших увірвалося в Ст. Солотвин. Екіпаж танка на чолі з лейтенантом В.П. Макаровим, прорвавши німецьку оборону і, незважаючи на ураганний ворожий вогонь, вщент розтрощив колону автомашин, підпалив склад із пально-мастильними матеріалами. Машина вихором промчалася околицею села, але невдовзі була підбита і потрапила в оточення. П’ятеро танкістів героїчно оборонялися до останнього снаряда і патрона, відбиваючи атаки близько 60-ти гітлерівців. Воїнам не вдалося прорватися до своїх: їхні тіла було знайдено біля палаючого танка. Так воювали всі вояки танкової бригади. У боях за Ст. Солотвин вони втратили 220 чоловік.

О 3-й годині 1 січня 1944 року гітлерівці почали відступати із Ст. Солотвина. Вони вже не мали сил ні для третьої контратаки, ні для оборони. Бригада І.Г. Якубовського кинулася переслідувати ворога, щоб не дати йому дійти до Гнилоп’яті. Майже всі уцілілі фашистські танки й артилерія стали її трофеями. У середині дня 1 січня танкісти вийшли до сіл Журбинці і Половецьке, а невдовзі повністю оволоділи ними.

Села були поруйновані, більшість будівель – спалені. Особливо жахливий вигляд мали вщент зруйновані Журбинці.

Фашисти стягували під Бердичів нові підкріплення. Вони встигли поповнити розбитий під Житомиром 42-й армійський корпус свіжими частинами. Деякі резерви противник розмістив у районі Гришківців. Крім того, до міста були терміново перекинуті танкові з’єднання, серед яких особливо виділялася значним досвідом танкова дивізія СС «Адольф Гітлер». Недолюдки-есесівці всюди воювали методом (тактикою) «спаленої землі».

Фашисти вивели свої частини на рубіж Великі Низгірці, Семенівка, Іванківці і взялися за зміцнення оборони на підступах до Бердичева. Вдосвіта 30 грудня вони планували зігнати туди на роботи місцеве населення. Щоб не допустити цього, генерал А.Л. Гетьман вирішив негайно атакувати противника. Під ранок корпус одночасно з трьох боків ударив по обороні Бердичева. Його підтримала наша артилерія. У короткому нічному бою наші війська з півдня і південного сходу, оволоділи навколишніми селами, вступили на бердичівські околиці. Та тут їх зупинив артилерійський вогонь противника. Наступ корпусу А.Л. Гетьмана було призупинено.

Іще вночі 29 грудня 44-а гвардійська танкова бригада, вирвавшись вперед, підійшла до Бердичева з півночі. Два її танкові батальйони під командуванням майора П.І. Орехова та капітана О.О. Карабанова разом із розвідувальним взводом лейтенанта Г.С. Петровського увірвалися до міста в районі хлібозаводу. Скориставшись темрявою, 31 грудня вони прилаштувалися до ворожої колони і, приїхавши вслід за нею, непомітно розташувалися в Бердичеві. Вдалося безперешкодно пройти мінні поля. Коли фашисти помітили наші броньовані машини, було вже пізно: розгорнувшись у бойовий порядок, два танкових батальйони разом із розвідвзводом ринулися вперед. Наші сили налічували 22 танки та 156 автоматників. Німці все-таки встигли закрити проходи в мінних полях і протитанкових ровах і силами протитанкової артилерії зупинити наступ інших батальйонів 44-ї гвардійської танкової бригади. Бійці П.І. Орєхова, О.О. Карабанова та Г.І. Петровського опинилися в ворожому оточенні і організували кругову оборону. До Бердичева підійшли частини 305-ї дивізії, але їм не під силу було прорвати оборону противника.

Протягом майже п’яти діб танкісти двох батальйонів вели виснажливі бої. Невдовзі було важко поранено комбата О.О. Карабанова і загальне керівництво взяв на себе П.І. Орєхов. Основним опорним пунктом танкістів став район хлібозаводу (заводський район). Завдаючи ворогові нищівних ударів, гвардійці також зазнавали великих втрат. Загорівся один танк, за ним – другий. Екіпажі продовжували вести бій. Вони горіли разом зі своїми бойовим машинами, але не здавалися ворогові. Безперервні фашистські атаки тривали 5 діб. Зменшувалися запаси боєприпасів, медикаментів і продовольства. багато воїнів загинуло або було поранено.

У важкі години боїв до екіпажів танків неодноразово звертався П.І. Орєхов: «Умрем, но не отдадим город Бердичев врагу!». Їх, немов святиню, передавали з уст в уста, від екіпажу до екіпажу, від однієї засади до іншої. У ворожому кільці Орєхов і його бойові побратими зустріли Новий, 1944 рік.

Переборюючи нестерпний біль, О.О. Карабанов намагався допомагати П.І. Орєхову, але вже не мав сили для подальшої боротьби. Бійці перев’язали йому рани і віднесли офіцера у безпечне місце.

Лейтенант Г.С. Петровський, замінивши в деяких питаннях пораненого О.О. Карабанова, допомагав П.І. Орєхову в організації та веденні оборонних боїв. Крім розвідувальної роботи, він часто бував у взводах. Невдовзі й сам був поранений. Пересилюючи біль від ран та опіків, Г.І. Петровський знайшов у собі сили, щоб врятувати цілий екіпаж із палаючого танка. Обпеченими руками він повитягав усіх бійців на свіже повітря і, здійснивши перев’язку, відтягнув їх далі від небезпечного місця.

Батальйон майора Ф.П. Борідька намагався допомогти оточеним бойовим товаришам. Він здійснив декілька атак і спробував прорвати вороже кільце. Та противник нищівним вогнем із протитанкової артилерії зупинив наступ танкістів. Втративши близько 6-ти бойових машин, Ф.П. Борідько дав наказ відійти на попередні позиції.

Батальйони П.І. Орєхова та О.О. Карабанова протрималися до ранку 5 січня, тобто майже до повного очищення Бердичева від гітлерівців. В останні дві доби оборони безсмертний подвиг здійснив баштовий стрілець танка Т-34 сержант В.П. Бєлік. Після того, як бойова машина була підбита противником і 4 члени її екіпажу загинули, уцілілий воїн вів кулеметний вогонь по наступаючих фашистах. Ним було знищено понад 30 гітлервців.

Основним угрупуванням 18-ї армії в боях за Бердичів був 52-й стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Ф.Й. Перхоровича.Тому на його долю випали найважчі випробування.

Військам 18-ї армії, на жаль, не вдалося до 1-го січня 1944 року пробитися на бердичівські околиці. Причинами цього були запеклі бої під Козятином, які відтягнули туди значні сили 1-ї танкової та 38-ї армій, а також затримка 3-ї гвардійської танкової армії, яка значно ослабла після боїв за Житомир і не змогла прискорити наступ на Янушпіль і Райгородок. Відсутність або обмаль резервів давалися взнаки в усіх оперативних об’єднаннях М.Ю. Катуков був змушений повернути 11-й гвардійський корпус назад, на Козятин, залишивши для боїв за Бердичів лише 44-ту гвардійську танкову бригаду, а П.С. Рибалку потрібно було здійснювати маневри на підступах до міста, добиваючи залишки відступаючих частин, які чинили впертий опір і навіть переходили в контратаки.

Давалися взнаки відлига і туман, які на деякий час призупинили польоти авіації. Війська К.М. Леселідзе наприкінці грудня 1943 року декілька днів наступали без авіапідтримки.

Становище 18-ї армії вдалося виправити тільки наприкінці дня 2 січня. Наступного дня о 10-й годині її стрілецькі дивізії нарешті прорвалися до Бердичева, де вже точилися важкі бої двох батальйонів 44-ї гвардійської танкової бригади. Розпочався широкомасштабний штурм міста. Водночас ішли запеклі сутички за Осикове, Велику П’ятигірку, Райки, а також на підступах до Дмитрівки та Гришковець. Ці села були визволені 3-4 січня. В цей же час підрозділи 22-го стрілецького корпусу відкинули противника від Слободищ та Скраглівки.

Ворог зустрів наші наступаючі війська шквальним вогнем із важкої артилерії та шестиствольних мінометів. Стрілецькі дивізії 3 січня о 22-й годині стрімко рушили вперед.

395-а дивізія полковника А.В. Ворожищева силами своїх полків – 723-го (командир підполковник М.Н. Жирнов) і 726-го (командир підполковник С.Т. Коломієць) – прорвалася до річки Гнилоп’ять і вийшла на північну окраїну міста, розпочавши бої за північні околиці та Скраглівку. У цей час сили 24-ї стрілецької дивізії генерал-майора Ф.О. Прохорова – 7-й полк на чолі з майором Д.С. Татариновим і 168-й на чолі з підполковником В.М.Виноградовим – увірвалися в заводський район, де перейшли в атаки і полегшили становище оточених ворогом танкових батальйонів П.І. Орєхова та О.О. Карабанова. Тут дивізія захопила 3 штурмові гармати, 10 протитанкових гармат, знищила значну частину озброєння та бойової техніки противника. Крім того, вона оволоділа складами з пально-мастильними матеріалами.

Тим часом ряд частин 389-ї стрілецької дивізії полковника Л.О. Колобова зламав опір гітлерівців і увірвався до міського центру. О 5-й годині ранку ця дивізія опинилася на східному березі Гнилоп’яті. Особливо активно наступали 545-й, 1277-й і 1279-й стрілецькі полки, яким командували підполковник В.А. Морошкін, полковник Ф.Ф. Волошин і підполковник С. Г. Жулихін.

Активно атакували противника і частини 117-ї гвардійської стрілецької дивізії полковника Т.І. Волковича, 338-й полк під командуванням підполковника Т.К. Сухацького витіснив гітлерівців із південно-західної частини міста, а до південної частини стрімко увірвалися 333-й і 335-й полки, якими командували підполковник А.З. Ткачов і майор С.М. Захарченко. Дві роти 335-го полку з ходу форсували Гнилоп’ять і вийшли до західної частини Бердичева. Тут вони були зупинені ворожими автоматниками і, перейшовши до оборони, відбивали безперервні контратаки танкістів і піхоти противника. Так у кривавому побоїщі минула іще одна ніч.

Настав тривожний ранок 4-го січня. Бої закипіли з новою силою і продовжувалися впродовж усього дня. Наші воїни, зазнаючи численних втрат, уперто просувалися вперед. О 17-й годині воїни 274-го стрілецького полку підполковника М.Р. Романця з 24-ї дивізії, форсувавши Гнилоп’ять, вийшли в західну частину міста.

Тим часом 305-а та 183-я стрілецькі дивізії (командири – полковники О.Ф. Васильєв і Л.Д. Василевський) із 22-го стрілецького корпусу (командир генерал-майор Ф.Ю. Шевердін) 38-ї армії, зламавши гітлерівську оборону на комсомольсько-козятинському рубежі,підійшли до Жежелева і Хажина. 5 січня ці населені пункти звільнені від ворога.

На лівому фланзі 52-го стрілецького корпусу наступала щойно введена з резерву 161-а стрілецька дивізія генерал-майора П.В. Тертишного. У її першому ешелоні рухалися 569-й і 575-й стрілецькі полки підполковників В.М. Федотова та М.В. Литвинова. Та цього було недостатньо для подальшого розвитку наступу і тому генерал М.Ф. Ватутін наказав вивести 389-у стрілецьку дивізію полковника Л.О. Колобова із бердичівських вуличних боїв і швидким маршем направити її у розпорядження командуючого 38-ю армією.

У боях за Бердичів відзначилися воїни штурмових груп. Наприклад, такою групою в 333-му полку командував гвардії майор А.Д. Кабанов. Замінивши полеглого в бою навідника 76-мм гармати, він особисто знищив німецьку штурмову гармату та декілька вогневих точок у кам’яних спорудах. Так діяли й штурмові групи 117-ї стрілецької дивізії, особливо в 338-му гвардійському стрілецькому полку Т.К. Сухацького.

Важкою була переправа 18-ї армії через р. Гнилоп’ять. Гітлерівці підірвали греблю, що призвело до підняття води в районах міста. Бійцям і командирам доводилося використовувати всі підручні засоби. Дивізійну і корпусну артилерію переправити не було змоги і тому вона вела вогонь із східного берега, підтримуючи наступ армії, що розвивався вже з нового плацдарму. Сутички з ворогом часто переходили в рукопашні бої. В хід ішло все: приклади автоматів і карабінів, рукоятки пістолетів, штики, ножі, кулаки, уламки цегли та інші засоби. Загальна картина бойовища мала страшний, жахливий вигляд. Такою обстановка в місті була аж до полудня 5-го січня. Потім бої почали вщухати. Разом із рештками батальйонів П.І. Орєхова та О.О. Карабанова, які вирвалися з оточення, стрілецькі частини 18-ї армії очистили місто від противника. Частину гітлерівців було взято в полон. О 16-й годині Бердичів знову став радянським.

У боях 4 і 5-го січня гітлерівські війська втратили 3500 солдатів і офіцерів, 36 танків, 15 самохідних артилерійських установок, 7 бронетранспортерів, 20 автомашин. Втрати 18-ї армії становили понад 1120 бійців.

Наступ військ 18-ї армії та інших оперативних об’єднань підтримували льотчики 227-ї штурмової авіадивізії полковника А.О. Ложечникова із 2-ї повітряної армії. Її літаки завдали ряд потужних ударів по вогневих позиціях артилерії та опорних пунктах оборони гітлерівців. Найбільшу підтримку вони надали 52-му стрілецькому корпусу. Особливо почастішали польоти штурмовиків Ил-2 3-5 січня, коли трохи розсіявся туман і покращилася видимість щодо наземних цілей. Слід зазначити, що й фронтові аеродроми були далеко не такими досконалими, як вимагалося згідно з бойовим авіаційними настановами. Їх будували нашвидкуруч і в найкоротші строки і тому льотчикам було нелегко піднімати бойові машини в повітря та проводити їх посадки. Не вистачало винищувачів для прикриття польотів штурмової авіації.

Тепер уявно перенесемось в бойові порядки 3-ї гвардійської танкової армії, яка була введена в прорив, здійснений армією К.М. Леселідзе. До 1 січня 1944 року вона мала (згідно наказу командуючого фронтом) вийти в район Великі Коровинці, Іванопіль, Райгородок і підтримати 18-у армію під час штурму Бердичева. Танкістам генерала П.С. Рибалка не довелося визволяти безпосередньо саме місто Бердичів, але вони героїчно воювали на території Бердичівського та сусідніх районів, сприяючи 18-й та 38-й арміям, що билися за кожен дім, кожну вулицю міста.

Війська 3-ї гвардійської танкової армії ринулися в наступ з-під Житомира 1 січня 1944 року о 10-й годині. Сили 6-го гвардійського танкового корпусу генерал-майора О.П. Панфілова разом із піхотинцями 18-ї армії прорвали ворожу оборону і просунулися вперед на 5 км. Та противник вчинив сильний опір, зупинивши наших танкістів артилерійським вогнем. Тому їм одразу не вдалося захопити Троянів і вирватися на оперативний простір на бердичівському напрямку. Успішніше йшли справи в 7-му гвардійському танковому та 9-му механізованому корпусах генерал-майорів С.О. Іванова та К.О. Малигіна. Вони до вечора 1 січня відкинули противника на 5-10 км, а окрема танкова бригада полковника І.Г. Якубовського міцно закріпилася на зайнятих позиціях і надійно прикрила лівий фланг армії. Декілька з’єднань військ противника було відкинуто на підступи до Бердичева. Танкісти генерала П.С. Рибалка оволоділи шосейним шляхом Бердичів-Житомир. Все, здавалося, ішло за планом, але гітлерівцям у районі Троянова вдалося затримати наступ 7-го гвардійського танкового корпусу. Це перешкодило силам лівого флангу армії прорватися вперед. Тоді П.С. Рибалко був вимушений дещо змінити тактику удару на Бердичівщину. За згодою командування фронту він вирішив завдати удари по гітлерівській обороні в районі Троянова відразу з трьох напрямків. Криваві бої точилися протягом майже двох діб, після чого 2 січня наші війська оволоділи Трояновим. Однак до Бердичева вони спізнилися на півтори доби, що викликало великі проблеми у 11-го гвардійського танкового корпусу 1-ї танкової армії, 44-а гвардійська танкова бригада, якого увірвалася в місто ще 31 грудня і деякі її підрозділи там потрапили в оточення. А війська 18-ї армії не могли штурмувати Бердичів без підтримки танків.

Крім троянівської проблеми, на шляху до Бердичева П.С. Рибалко зустрівся іще з однією перешкодою: 2-го січня в районі населеного пункту Чорнодуб гітлерівці сконцентрували частини своїх 1-ї і 13-ї танкових, а також 68-ї піхотної дивізій і вчинили запеклий опір 1-й гвардійській армії генерала-полковника А.А. Гречка, що призупинило наступ її з’єднань. Тоді 3-я гвардійська танкова армія отримала наказ М.Ф. Ватутіна: завдати удар по чорнодубівському угрупованню противника. Танкісти швидко роздавили ворожу оборону і вийшли в район Глибочок, Пилипи, Соснівка. Аж тоді війська А.А. Гречка відновили наступ, а П.С. Рибалко нарешті зміг розгорнути свої корпуси на Бердичівщині. 2-3-го січня 3-я гвардійська танкова армія ринулась вперед – на Янушпіль, Райгородок, знищуючи живу силу та бойову техніку дивізій противника – 208-ї, 340-ї та танкової СС «Райх». Бої набрали напруженого і жорстокого характеру. Німецька піхота, підтримана танками та артилерією, нещадно контратакувала наших танкістів з метою будь-якою ціною утримати свої рубежі. Лише тоді дивізії 18-ї армії змогли активізувати бойові дії в Бердичеві та на його околицях.

Удар армії П.С. Рибалка на Іванопіль і Райгородок значно послабив бердичівське угрупування гітлерівців. Багато своїх підрозділів ворог був змушений кинути проти наших танкістів, а це полегшило дії 18-ї армії.

5-го січня 7-й гвардійський танковий корпус оволодів Іванополем. Першою туди увірвалася 54-а танкова бригада генерал-майора В.Г. Лєбедєва. Ці удари співпали з часом визволення Бердичева. 7-го січня частини 9-го механізованого корпусу визволили Райгородок, чим було відрізано шляхи відходу противника від Бердичева. З боку Козятинщини шлях відступу гітлерівців блокувала 1-а танкова армія.

Наступу армій П.С. Рибалка і К.М. Леселідзе значно посприяли дії 227-ї та 291-ї штурмових авіадивізій 2-ї повітряної армії. Удари, завдані цими з’єднаннями по оборонних рубежах ворога в районах сіл Слободище, Скраглівка, Мала Татарнівка, Райгородок, Буряки, Озадівка, по шосейних дорогах Бердичів-Чуднів, Бердичів-Райгородок завдали йому великих втрат, що в значній мірі послабило його опір. Найбільших успіхів досягли льотчики: Дьяконов, Юхвидов, Чекмарьов, Кузнєцов, Маковський та інші.

Четвірка штурмовиків, ведена молодшим лейтенантом Дьяконовим, атакувала гітлерівську колону, що наближалась до Бердичева. При поверненні назад штурмовиків зустріли три групи фашистських бомбардувальників, що направлялися завдати удари по радянських позиціях. Дьяконов атакував ведучого літака однієї з груп противника і збив його. Молодші лейтенанти Юхвидов і Чекмарьов ударили по другій групі «юнкерсів». Всього в цьому бою четвірка Дьяконова збила трьох гітлерівських літаків і без втрат дісталася до свого аеродрому.

Успіхи штурмових авіадивізій 2-ї повітряної армії співпали з успіхами наземних з’єднань, які 5-го січня визволили Хажин, Малу Татарнівку, Швайківку, Гвоздаву, Катеринівку, а наступного дня – Кикишівку. 7 січня, поряд із визволенням Райгородка, радянські війська вигнали ворога з Бистрика, Житинців, Маркушів, Обухівки, Радянського та Терехового.

Активізував наступальні дії 9-й механізований корпус, у складі якого воювали 70-а, 71 і 69-а мехбригади під командуванням підполковника Д. Сіяніна, полковників В.В. Луппова (невдовзі генерал-майор) і О.Д. Кочетова. Особливо відзначилася бригада В.В.Луппова, пройшовши значну відстань за дві доби по ворожих тилах і завдавши противнику відчутних втрат.

В.В. Луппов повів бригаду по шосе Чуднів-Бердичів на південний схід до села Мала Татарнівка. Підійшовши до нього на чолі танкової групи, зупинився. За його наказом мотострілецькі батальйони оточили село і атакували противника. Бурею промчавшись по вулицях, танки знищили гітлерівську піхотну частину і за годину звільнили населений пункт. Було знищено три танки, одну самохідку до 200 солдат і офіцерів, а також великий обоз ворога.

Гітлерівці очікували наступ по шосе, але В.В. Луппов повів з’єднання по бездоріжжю в напрямі на село Демчин.

Через півтори години бригада вийшла до села і залізничної станції Демчин. Напавши раптово на німецький гарнізон, танкісти й автоматники знищили до двох рот фашистів, роздавили біля 20 машин і 50 підвод. Потім кинулися вздовж залізниці на захід – до села й залізничної станції Рачки. Тут ними було знищено 2 танки, самохідку, розгромлено близько двох рот піхоти та захоплено ешелони з пальним і боєприпасами.

У Рачках бригада прийняла великий бій з переважаючими силами противника. Під час виходу з оточення смертю хоробрих загинуло багато вояків. Серед них – комбриг В.В. Луппов.

«Погиб еще один из опытнейших и храбрейших командиров бригад»… – згадував командир 9-го мехкорпусу генерал-майор К.О. Малигін. – «Он прошел тяжелый и тернистый путь. Слава к нему пришла не сразу… Она рождалась в страдные военные дни, когда шли тяжелейшие бои за Днепр, Киев, Житомир…

Всюду, где бы ни приходилось действовать 71-й мехбригаде, которой командовал В.В.Луппов, воины чувствовали железную выдержку своего командира, его стойкость, мужество, отвагу. Владимир Васильевич целиком и полностью отдавался своему делу, трезво оценивал обстановку, всегда принимал единственно правильное решение.

Не было в боевой практике (Луппова, – авт.) случая, чтобы он показал свою растерянность перед трудностями, перед опасностью.

Он сумел воспитать достойную плеяду молодых офицеров, опытных и умелых соратников, отважных и находчивых рядовых бойцов. Десять человек из них стали Героями Советского Союза. В их числе командир взвода старший лейтенант И.М. Матвейцев, командир танка лейтенант В.Д. Паширов, механик-водитель старший сержант Н.Г. Князькин, командир роты старший лейтенант И.И. Филиппов, командир орудия сержант А.Р. Обуховский, наводчик рядовой Н.Е. Чунтонов и другие.

Президиум Верховного Совета СССР присвоил посмертно полковнику В.В. Луппову звание Героя Советского Союза.

Позже, летом 1944 года, когда 71-й мехбригадой командовал подполковник А.Д. Кочетов, личный состав собрал на постройку танка в память … В.В. Луппова триста семь тысяч восемьсот рублей. Танк, построенный на эти средства, был передан боевому соратнику бывшего комбрига Герою Советского Союза старшему сержанту Илье Ананьевичу Каверину».

8 січня розгорілися бої за село Буряки. Тут знаходився стик флангів 9-го механізованого та 6-го гвардійського танкового корпусів. Особливо відзначилася 22-а гвардійська мотострілецька бригада полковника М.Л. Михайлова. У ній хоробро воював і Герой Радянського Союзу М.С. Жадейкін, який загинув і похований в цьому селі.

Село Буряки декілька разів переходило з рук у руки. Фашисти запекло обороняли його, тому що тут знаходився пункт важливої в Бердичівському районі стратегічної транспортної розв’язки, Зупинивши наступ бригади М.Л. Михайлова потужними контратаками, гітлерівці спробували обійти її з флангів і оточити.

На допомогу стікаючим кров’ю бригадам 9-го мехкорпусу командування фронту послало 129-у гвардійську стрілецьку бригаду генерал-майора С.М. Бушева, тимчасово забравши її з 18-ї армії. Вона прибула якраз у розпалі боїв за Буряки. Декілька військових частин цієї дивізії воювали безпосередньо в селі.

Село Буряки було визволено 10 січня. Цей день став останнім днем перебування німецько-фашистських поневолювачів на території Бердичівського району. Бої продовжувалися вже за межами Бердичівщини.

Вранці, 9 січня, фашистська авіація здійснила потужний наліт на позиції 9-го мехкорпусу. У небі з’явилися близько 70 бомбардувальників і скинули смертоносний вантаж. Найбільше постраждала 69-а мехбригада. Під час польоту загинули десятки її бійців і командирів, серед яких – хоробрий комбриг підполковник А.О. Алексеєв. Крім того, було виведено з ладу або знищено багато бойової техніки та озброєнь.

Командування бригадою тимчасово прийняв начальник оперативного відділу штабу корпусу підполковник Н.Ю. Кошеватський.

11 січня частини 9-го мехкорпусу перейшли дорогу Козятин-Любар, вибили гітлерівців із Кропивця та Петриківців, але далі наступати не змогли. Тут противник перейшов до оборони на вже підготовлених позиціях, прикриваючи ділянку залізниці Корсунь-Шевченодвоський-Старокостянтинів.

Бригади 9-го мехкорпусу були змушені підтягнути тили. В умовах бездоріжжя, що настали спочатку внаслідок відлиги, а з 10 січня великого снігопаду, ця робота йшла повільно. Не вистачало автомобілів і тягачів. Більшість заходів важким тягарем лягли на плечі й без того виснажених червоноармійців. Одяг і взуття особового складу частин і з’єднань наскрізь промокли, а потім вкривалися льодяною кіркою. Особливо важко мучилися поранені, багато яких вмирало від холоду та антисанітарних умов.

71-у мехбригаду прийняв підполковник А.Д. Кочетов, 69-у – тимчасово заступник командира 70-ї бригади майор В.А. Слівченко. Захворів і сам командир мехкорпусу К.О. Малигін. Від простуди в нього піднялася температура і відчувався гострий біль в легенях. Не кращою була обстановка і в інших з’єднаннях 3-ї гвардійської танкової та 18-ї армій. Остання опинилася перед загрозою тифу і тому командарм К.М. Леселідзе був вимушений організувати профілактичні заходи.

Корпус К.О. Малигіна виганяв гітлерівців і з села Осикове ще на початку січня. Тут виявили надзвичайну мужність і героїзм воїни 69-ї мехбригади. В її мотострілецькому батальйоні воював кулеметник Герой Радянського Союзу рядовий О.Ф. Михайлов. Разом із багатьма бойовими побратимами він віддав життя за визволення нашого краю.

8 січня 3-я гвардійська танкова армія опинилася в надзвичайно скрутному становищі. У результаті безперервних боїв її боєздатність різко знизилась. В строю залишилося всього 59 танків і 26 самохідних артилерійських установок. Втрачено сотні вояків убитими та пораненими. В той же час командування фронту вперто вимагало наступати на Хмільник.

У цих умовах П.С. Рибалко наказав всі танки, що ще залишилися в 6-му гвардійському танковому корпусі, звести в 53-ю гвардійську танкову бригаду, якою командував полковник В.С. Архипов. Потім решту танків із 9-го мехкорпусу звели в 53-й танковий полк підполковника Д.Г. Суховарова, а 7-й гвардійський танковий корпус було виведено в армійський резерв, передавши його танки 91-й окремій танковій бригаді. 53-й і 91-й танковим бригадам наказано виступити на підтримку піхоти 18-ї та 1-ї гвардійської армій, які хоч і сповільнено, але все-таки продовжували наступ.

Велике навантаження лежало на службах, які проводили роботи з відновлення (ремонту) бойової техніки. Керував ними заступник командуючого армією з технічної частини генерал Ю.Н. Соловйов. Особливо наполегливо працювали воїни 41-го та 148-го ремонтно-відновлювальних батальйонів. Вони не тільки відремонтували багато своїх танків і САУ, але й вивчили та приступили до успішного використання декількох трофейних «тигрів» і «пантер».

Такі ремонтні бригади були в кожному танковому та механізованому корпусі. Це завдяки їм наприкінці Житомирсько-Бердичівської операції 3-я гвардійська танкова армія вже мала в строю 70 танків і САУ.

Наступ на хмільницькому напрямку розвивався слабо й повільно. Цього і слід було очікувати, тому що наші частини знекровилися, а ворог тим часом отримав поповнення. Німці мали підрозділи, озброєні новими протитанковими механізмами і засобами, здатними пробивати броню танків і САУ. Особливо добре озброєною і оснащеною була 482-а винищувальна танкова рота противника, на озброєнні якої нараховувалися 54 апарати типу «Панцер-Шрек» із потужними кумулятивними мінами.

Генерал М.Ф. Ватутін наказав будь-якою ціною оволодіти містечком Уланів, щоб зірвати заходи противника по відводу свого недобитого угрупування з Бердичева (із 9-го січня – з позаміської території) на захід. Армія П.С. Рибалка знову поставлена в скрутне становище. Сил не вистачало, але було знайдено вихід. Із складу 77-ї механізованої бригади і 53-го танкового полку командування армії сформувало звідний загін, на чолі якого стояв підполковник Д.Г. Суховаров. Сюди додали ще деякі сили з 71-ї мехбригади. Таким чином, назбиралося 10 танків Т-34 і 5 СУ-85, а також 2 стрілецьких роти десанту.

11-го січня загін Д.Г. Суховарова раптово вдарив по обороні противника, прорвав її і наступного дня оволодів Улановим. Далі він пішов у рейд по тилах ворога. Використавши великий снігопад, що змінив тривалу відлигу, як прикриття, танкісти з десантом декілька разів несподівано атакували гітлерівські підрозділи. Проте противник нарешті зрозумів, що перед ним незначна кількість радянських воїнів і бойової техніки, поспішно закрив прогалини в оборонній смузі та оточив загін Д.Г. Суховарова. Танкісти перейшли до кругової оборони і протягом трьох днів вели важкі бої, відбиваючи запеклі контратаки ворога. Із великими труднощами, втративши всі танки і багатьох вояків, вони прорвали кільце і дісталися до своїх. Ворог знову увійшов до Уланова.

14 січня генерал М.Ф. Ватутін наказав військам фронту перейти до оборони. Однак деякі з’єднання і частини ще наступали, але їхній рух поступово сповільнювався. 3-я гвардійська танкова армія разом із 18-ю та 1-ю гвардійською арміями відбивала контрудари 4-ї танкової армії гітлерівців.

21 січня армію П.С. Рибалка було нарешті виведено в резерв фронту. Під час короткого перепочинку оперативне об’єднання поповнювалося людьми та бойовою технікою. Лише 7-й гвардійський танковий корпус 24-го січня був тимчасово відведений до складу 38-ї армії, що продовжувала вести запеклі бої на Вінниччині. У резерві 3-я гвардійська танкова армія зосередилася біля Великих Коровинців, Райгородка та Скраглівки.

Успіхи військ 1-го Українського фронту на Бердичівщині високо оцінені Ставкою ВГК і Радянським урядом. У наказі Верховного Головнокомандуючого Збройними Силами СРСР Маршала Радянського Союзу Й.В. Сталіна від 6 січня 1944 року №56, присвяченому визволенню Бердичева, йде мова про мужність і звитягу військ 18-ї та 2-ї повітряної армій. Особливий наголос поставлено на подвигах дивізій 52-го стрілецького корпусу та артилерійських з’єднань 18-ї армії. Ставиться в приклад командна діяльність очільників цих військових формувань – генерал-полковника К.М. Леселідзе, генерал-майора Ф.Й. Перхоровича, генерал-лейтенанта авіації С.Я. Красовського.

У наказі наведено конкретний перелік з’єднань і частин, які удостоїлися почесного найменування «Бердичівських». Таких є 9: 389-а, 117-а гвардійська, 24-а стрілецькі дивізії, 44-а гвардійська танкова бригада, 12-й окремий гвардійський танковий полк (командир полковник М.І. Ільюшкін), 312-й (командир майор Я.О. Соломатін) і 493-й (командир підполковник П.М. Вілінський) винищувальні протитанкові артилерійські полки, 91-й гвардійський мінометний полк (командир підполковник В.М. Сігаєв), 227-а штурмова авіаційна дивізія.

395-а стрілецька дивізія полковника А.В. Ворожищева і 69-й гвардійський артилерійський полк підполковника І.Д. Петруні нагороджені орденами Суворова ІІ ступеня.

6 січня о 1-й годині в Москві дано салют визволителям Бердичева 20-ма артилерійськими залпами з 224-х гармат. Усім воїнам, причетним до цієї знаменної події, оголошено подяку.

У даному наказі нічого не сказано про героїчні звитяги 3-ї гвардійської танкової армії та двох стрілецьких дивізій (305-ї і 183-ї) із 22-го стрілецького корпусу 38-ї армії. Особливо знехтувано роллю військового мистецтва генерала П.С. Рибалка та його бойових соратників у боротьбі за визволення Бердичівщини. Це не робить честі ні Й.В. Сталіну, ні тим, хто готували йому документ на підпис. Особлива вина тут лягає на Генеральний штаб та його оперативне управління.

У боях за Бердичівщину радянські війська зазнали величезних втрат. Особливо страшною була масова загибель бійців і командирів. За даними наведеними дослідником Ю.М. Поліщуком, у бердичівській землі навіки залишилися лежати близько 3200 воїнів Червоної армії, майже 600 із них – невідомі. Якщо до цього числа додати понад 1120 воїнів, втрачених у боях за місто Бердичів, то отримаємо 4320. Та це іще не остаточні (неточні) дані. Пошуки імен полеглих героїв продовжуються. Братські могили наших вояків можна зустріти в кожному селі та на міському кладовищі. Є населені пункти, в землі яких знайшли вічний відпочинок сотні бійців і командирів. Так, лише в боях за с. Буряки віддало своє життя 280, а за Семенівку – 202 червоноармійці. Так можна сказати і за Старий Солотвин та інші села.

Страшними були результати фашистської окупації та бойових дій для мешканців Бердичівського району. Знищено 168 колгоспних будівель, понад тисячу будинків, майже всі школи, культурно-освітні установи, заклади охорони здоров’я. Колгоспи втратили близько 2,5 тис. коней, 2 тис. овець, понад 2,5 тис. корів, близько 2 тис. свиней, майже увесь сільськогосподарський інвентар і машини. Загальна сума збитків – 596351 тис. карбованців. Збитки, заподіяні громадянам, становили 140 млн. крб.

Не кращою склалася ситуація і в районному центрі. Особливо були поруйновані промислові підприємства – шкірзавод, два хлібозаводи, п’ять млинів і т.д. Повністю вийшли з ладу залізничний вокзал, склади, станційні приміщення. Знищено 5 шкіл. За час окупації фашисти пограбували Бердичівський державний заповідник, вивізши з нього колекцію жіночих прикрас ХІ-ХІІ ст., 573 килими, старовинний посуд, 200 картин відомих середньовічних художників, старовинні меблі (в т. ч. секретер французького письменника О. де Бальзака), цінну нумізматичну колекцію (до 6 тисяч монет), старовинну бібліотеку (15 тисяч книг). Всього музей зазнав збитків на понад 437 млн. карбованців. У місті було зруйновано 449 будівель. Загальна сума збитків, завдана громадянам, становила майже 90 млн. карбованців.

Та найбільшим жахом стало виявлення слідів масового винищення гітлерівцями нашого мирного населення. Державною комісією в січні-травні 1944 року встановлено, що в Бердичеві, за неповними даними, знищено 38536 громадян. Їхні могили знаходяться як у місті, так і за його межами. Найбільшими свідками масових злодіянь окупантів на Бердичівщині стали могили в селі Радянське (тепер Романівка), хуторі Сокулино (тепер селище Мирне), хуторі Шльомарка (тепер хут. Любомирка) (поховано 18 640 громадян – чоловіків, дітей, жінок, стариків); біля с. Хажин (10 656 громадян); на території Лисої гори і Елінгу (7 590 громадян) – три могили; на території тюрми (біля 300 громадян); на території музею-заповідника (960 громадян).

Всього виявлено 22 місця геноцидних розстрільних діянь гітлерівців: 6 – на Лисій горі; по 2 – на території музею-заповідника, тюрми, колишнього СД; 12 – в інших частинах Бердичева.

Понад 12000 мешканців міста та райцентру з січня по березень 1944 року пішло служити в Червону армію. Вони поповнили поріділі в боях лави 24, 71, 161, 316, 317, 385, 389, 395, 276 стрілецьких дивізій, 117-ї та 129-ї гвардійських стрілецьких дивізій 18-ї армії, 1-го танкового корпусу Польської армії. Значна більшість з них хоробро воювала на фронтах боротьби проти фашистських поневолювачів. За виявлені мужність героїзм 5646 бердичівлян нагороджені орденами і медалями, а 4623 вихідці з міста загинули та поховані в землях, які вони визволяли.

Мешканці сіл району також вступили до лав борців за свободу Вітчизни. З них 6260 за героїзм і відвагу отримали ордени та медалі. майже 6 тисяч вихідців із сіл полягли на фронтах, далеко від рідних домівок.

Поряд із заходами з мобілізації населення на боротьбу проти німецько-фашистських загарбників, сталінський режим продовжував займатися репресіями, жорстоко придушуючи будь-який вияв вільної думки, особливо – критику недоліків і злочинів влади. Органи НКВС тут діяли жорстоко і нещадно. Проте їм не всюди вдавалося залякати громадян і задушити прагнення до свободи.

12 січня 1944 року Бердичівським міським відділом НКВС заарештовано мешканців с. Терехове Ф.Х. Мельника, Я.Й. Сінчука, С.П. Семенюка і Я.Й. Семенюка. Їх обвинувачено в зраді Бердичівщині, зв’язках з націоналізмом та терористичній діяльності проти радянських військ. Насправді все це не відповідало дійсності. «Справи» були сфабриковані. Заарештованих піддавали жорстоким моральним і фізичним тортурам.

Ф.Х. Мельник і його друзі були сміливими людьми, патріотами і борцями проти фашизму. Сталінських катів лякали їхні політичні погляди, направлені на поліпшення становища українського народу. Сміливці пропагували серед населення твори Т.Г. Шевченка, в яких оспівано ідеї незалежності України та суверенітету її нації. Ф.Х. Мельник говорив, що розгромом фашизму не закінчується визвольна боротьба українців. Далі потрібно робити все можливе заради скинення сталінського феодально-кріпосницького режиму, одягнутого в демократичні маски, і встановлення справжньої республіки, згідно із вченням Великого Кобзаря. Особливо розлютили енкавеесівців промови Ф.Х. Мельника перед мешканцями Терехового, Кикишівки та інших сіл, в яких засуджувалася політика Голодомору і репресій – терору проти інакомислячих, а також відстоювалися елементарні права людини.

Після нелюдських катувань в’язнів піддали несправедливому судилищу. Військовим трибуналом НКВС Вінницької області 30 червня 1944 року вони були приречені до розстрілу. Вироки виконано 5 жовтня і 5 листопада того ж року. Місця розстрілів і поховань страчених невідомі. Їхнє майно конфісковано державою. Наприклад, у Ф.Х. Мельника сталінські кати награбували коштів на суму 1132 рублі.

25 червня 1994 року кримінальні справи Ф.Х. Мельника та його товаришів переглянуто військовою прокуратурою Західного Регіону України. 13 лютого наступного року безпідставно засуджених реабілітовано посмертно (Архів Районного Народного музею ім. Джозефа Конрада).

Важливим у вивченні історії Бердичева та Бердичівського району є також дослідження проблем, зв’язаних з армією гітлерівських загарбників – нашим заклятим ворогом. Потрібно знати, які з’єднання та частини протистояли нашим військам на території Бердичівщини в грудні 1943 – січні 1944 року; якими були їхні структура, стратегія і тактика. Лише тоді матимемо чітке уявлення про хід і наслідки бойових дій.

1-му Українському фронтові в нашому краї протистояли війська групи армій «Південь», очолювані одним із найздібніших полководців Третього рейху генерал-фельдмаршалом Е. фон Манштейном (Лівінські). Це був представник прусської військової аристократії, активний учасник розробки та здійснення планів фашистської агресії. Його досвід командування військовими з’єднаннями, а також штабної роботи нічим не поступався досвідові генерала М.Ф. Ватутіна. Брав участь у керівництві гітлерівськими військами під час їхнього наступу на Ленінград, захоплення Кримського півострова, безуспішного деблокування 6-ї армії Паулюса, оточеної під Сталінградом, а також під час Курської битви і битви за Дніпро. Добре володів тактикою наступальних та оборонних фронтових і армійських операцій.

Е. Манштейн під час відступу широко практикував тактику «випаленої землі». Він вимагав від командуючих арміями та командирів дивізій знищувати все на своєму шляху. Особливо жорстоко ставився до єврейського населення України. Для підтвердження цього можна навести декілька речень із його наказів: «Солдат повинен розуміти необхідність жорстокого покарання єврейства…

… Єврейство являє собою посередницьку ланку між ворогом в нашому тилу і Червоною Армією. Набагато сильніше, ніж в Європі, вони утримують всі ключові позиції в політичному керівництві та адміністрації, комерції і торгівлі і є призвідником всіх заворушень і бунтів.

… Німецький солдат … виступає як носій расової концепції і як месник…».

Нещадно плюндруючи завойовані території, Е. Манштейн вимагав у максимально можливій мірі вивозити всі запаси продовольства до Німеччини і створювати для поневоленого населення міст і сіл обстановку голоду.

Про роль цього недолюдка в Голокості писав історик В. Енгель. Він зазначав, що для винищення євреїв «в радянській кампанії німецьке командування вперше задіяло і армію, оскільки радянські євреї сприймалися не тільки як євреї взагалі, а як основні носії «більшовицького духу». Ця манштейнівська маячня для багатьох гітлерівських солдат і офіцерів (особливо СС і СД) стала програмою дій.

Історик А. Альтман, коментуючи накази Е. Манштейна, писав: «З’єднання ідеологічних і фашистських гасел пронизувало всі пропагандистські заклики, адресовані солдатам вермахту. «Єврейське питання» незмінно займало у них важливе місце … Майже всі провідні німецькі війська в тій чи іншій мірі ініціювали жорстоке поводження … проти мирного населення на окупованій території».

Саме за наказом Е.Манштейна відбувалися розстріли єврейського населення перед відступом німецьких військ на Правобережній Україні. Такий факт мав місце і в Бердичеві – на Лисій горі наприкінці 1943 року.

Ядром групи армії «Південь» була 4-а танкова армія, якою командував генерал-полковник Е. Раус. До неї входили танкові та механізовані корпуси, за плечима яких були важкі оборонні бої на Курській дузі та на берегах Дніпра. Серед цих з’єднань важливе місце німецьким командуванням відводилося 48-му танковому корпусу, який незадовго до боїв на Бердичівщині брав участь у контрнаступі німецьких військ у районах Брусилова, Радомишля та Коростеня. Командував корпусом генерал Бальк – один із досвідчених гітлерівських воєначальників, а на чолі штабу стояв генерал Ф. Меллентін.

До 48-го танкового корпусу входили: 1, 7, 19, 25-а танкові, 68-а піхотна дивізії, кращі танкові дивізії СС «Лейбштандарте Адольф Гітлер» і «Райх». Відомі командири 19, 7, і 8-ї танкових дивізій – генерали Кельнер, фон Мантейфель і фон Радовіц. Особливою жорстокістю виділявся генерал Х.-Е. фон Мантейфель – один із найвідданіших Гітлеру воєначальників. Його нелюдське поводження з мирним населенням на тимчасово окупованій території України та інших країн викликало страх навіть у німецьких солдатів. Як і Е. Манштейн, він проводив тактику «випаленої землі».

Маємо спогади Ф. Мелентіна про бойові дії його танкового корпусу в нашому краї. Ось декілька фрагментів із них: «Ми не мали протитанкових дивізій, а артилерійська дивізія в боях під Житомиром не виявила себе з позитивного боку. Вона мала в своєму розпорядженні декілька артилерійських полків, підрозділ самохідних гармат і дивізіон важких гармат. Організація дивізії була настільки невдалою, що дивізія лише загромаджувала дороги і втрачала свої гармати.

… Я вже згадував про такий гідний співчуття факт, як нагромадження військ і техніки в Житомирі, важливому вузлі доріг. Те ж саме сталося в Бердичеві і багатьох інших містах. У вузлах доріг нагромаджувалися тили всіх з’єднань першого ешелону; туди ж під час наступу противника, ринулися люди, які не бажали воювати з росіянами, і в цей час машин там було стільки, що виникали величезні пробки, які неможливо було ліквідувати. Якщо росіяни проривались, нам доводилося кидати і спалювати тисячі машин…

… Нам удалось вивести з оточення дивізії 24-го танкового корпусу і організовувати оборону на схід од Житомира. Командування 4-ї танкової армії вирішило використати становище, що склалося, і перекинути 48-й танковий корпус далі на південь, з тим щоб прикрити ділянку Козятин, Бердичів. Були всі підстави остерігатись там удару росіян, так як успіх у цьому районі дозволив би їм перетнути залізничні магістралі, необхідні для постачання німецьких військ в долині Дніпра. Росіяни вже оволоділи Козятином і ми отримали наказ негайно зосередити всі наші сили для завдання контрудару.

27 грудня дивізія СС «Лейбштандарте» зайняла позиції на схід від Бердичева, а 27 грудня 1-а танкова дивізія пройшла через її бойові порядки, маючи завдання відбити Козятин (7-а танкова дивізія ще не підійшла з півночі). В розпорядженні 48-го танкового корпусу знаходилося приблизно 100-150 танків, а в росіян, які діяли в цьому районі, було біля 500».

Ф. Меллентін досить точно описав бойові дії декількох гітлерівських танкових дивізій на підступах до Бердичева 29-30 грудня 1943 року: «29 грудня розгорнулися важкі бої. Дивізія «Лейбштандарте», що оборонялася на фронті 30 км, була атакована 140 російськими танками. В той же час 1-й танковій дивізії вдалось дещо просунутися, але потім вона зустріла рішучій опір значно переважаючої групи противника. Частини дивізії «Лейбштандарте» знищили 68 танків, але тим не менше оборона дивізії була прорвана в декількох місцях, 40 танків просунулися глибоко в тил. Щоб ліквідувати небезпеку, яка склалася, генерал Бальк вирішив скоротити свій фронт і відвести 2 свої дивізії на новий оборонний рубіж по обидва боки від Бердичева. Вранці 30 грудня наше становище стало критичним. Земля була накрита льодяною кіркою, що сильно заважало відступові 1-ї танкової дивізії, а дивізії «Лейбштандарте» довелося пробиватись з боями через сильні колони російських військ. Крім того, підхід 7-ї танкової дивізії затримувався. Однак, незважаючи на це, нам удалось за день знищити 32 російські танки і створити суцільну лінію фронту.

31 грудня росіяни здійснили запеклі атаки значними силами…».

Ф. Меллентін безуспішно намагався зрозуміти особливості Червоної армії та причини її перемог. Водночас він високо оцінив її вояків. Збереглися його думки з цього приводу: «Ніколи неможливо заздалегідь сказати, до чого вдасться росіянин: … його натура так незвичайна і складна, як і сама ця величезна і незрозуміла країна.

…Однак слід врахувати, що партія та її органи володіють у Червоній армії величезним впливом. Майже всі комісари є мешканцями міст і вихідцями з робітничого класу. Їхня відвага межує з безглуздям; це люди дуже розумні і рішучі. Їм удалось створити в …армії… залізну дисципліну. Дисципліна – головний козир комунізму, рушійна сила армії.

…Росіянин залишається хорошим солдатом всюди і в будь-яких умовах.

…Солдат російської армії – неперевершений майстер маскування самоокопування, а також польової фортифікації. Він заривається в землю з неймовірною швидкістю й так пристосовується до місцевості, що його важко виявити.

…Росіяни навчилися використовувати нові види зброї, як не дивно, показали себе здібними вести бойові дії із застосуванням складної військової техніки.

…Російське військове командування знає свою справу краще, ніж командування будь-якої іншої армії».

Багато похвальних слів написав цей німецько-фашистський генерал на адресу радянської піхоти, артилерії, авіації, зв’язку. Та він так і не осягнув головного, що дисципліна радянського солдата базувалась насамперед на любові до рідної землі та нестримному бажанні якомога скоріше визволити її від фашистських загарбників, а вже потім – на політичних чинниках, культивованих сталінськими чиновниками. Фашист називає усіх радянських вояків росіянами, і небезпідставно, адже тоді багато народів були підвладними Росії.

Незважаючи на те, що лінія фронту поступово віддалялася від Бердичівщини, фашистська авіація продовжувала здійснювати нальоти на місто і район. Край був важливим у військовому та економічному відношеннях – був насамперед транспортним вузлом. Через місто проходили ешелони з військами та спорядженням на фронт, тут було близько 10 госпіталів.

21 березня 1944 року гітлерівські літаки завдали нищівного бомбового удару по Бердичеву. Загинули сотні людей, було вщент зруйновано залізничну станцію, 2 ешелони: з боєприпасами та з пораненими бійцями. Нальоти продовжувалися і в травні.

Мешканці міста та району з перших днів вигнання окупантів почали допомагати фронтові. Трудові колективи заводів «Прогрес», «Комсомолець» зайнялися ремонтом танків, гармат, стрілецької зброї. На шкірзаводі та міськпромкомбінаті лагодили обмундирування та взуття. Для госпіталів мешканці міста передали 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок, вручили пораненим воїнам 5580 подарунків. У серпні 1944 року почалися заняття на курсах медсестер.

Проходив збір коштів на оборону. Лише на будівництво танкової колони «Патриот Родины» здано 2 млн. 114 тис крб.

З таким же ентузіазмом люди працювали і в селах району, де залишилися майже лише діти, жінки та старики. На їхні плечі звалився весь тягар важких сільськогосподарських робіт. Люди забезпечували фронт хлібом і віддавали останнє майно на потреби фронту. На 25 квітня 1944 року фонд оборони отримав від колгоспників Бердичівщини майже 2 млн. крб. Здавали навіть найцінніші речі. Наприклад, до 28 березня мешканці району здали державі 1 срібний годинник, 6 золотих обручок, 5 пар золотих сережок, 2 срібні ложки, 2 срібні бокали, 2 срібні портсигари, 25 крб. золотом.

У нашому краї шанують пам’ять воїнів і трудівників тилу, які віддали все заради Великої Перемоги. На приміщеннях шкіл, в яких навчалися підпільники В.Ю.Завадський та А.Л. Щолкін, встановлені пам’ятні дошки. На міському кладовищі є могила 12 підпільників, розстріляних гітлерівцями. Там встановлено гранітну стелу з прізвищами героїв і посвятним написом, Перепоховані останки 1143 воїнів Червоної армії, які були поховані в різних районах міста у 478 індивідуальних і 35 Братських могилах на міському кладовищі. Цей процес відбувався в 1964-1966 і 1972 роках. У 1965 році біля могил постала залізобетонна скульптура червоноармійця з посвятним написом на постаменті. Пам’ятні знаки споруджено також на могилах Героїв Радянського Союзу А. Аширбекова та М.П. Сімака (1970 р.).

У 1944 році на могилі 960-ти військовополонених (територія кляштору Босих Кармелітів) встановлено обеліск. Гранітна стела біля групи могил 18-ти тисяч громадян єврейської національності постала 1983 року. Меморіальні дошки бачимо на стінах будинків, в яких проживали Герої Радянського Союзу В.І. Алін, В.Є. Ривж, Ф.Я. Кучеров, М.О. Шевирін.

У селах району також проведено велику роботу із вшанування пам’яті героїв. Встановлено 60 пам’ятників, з яких скульптур – 48 і обелісків – 12. Є також понад 140 меморіальних плит, присвячених подіям антифашистської боротьби, 46 пам’ятників у вигляді скульптури скорботної матері або червоноармійця стоять на братських могилах полеглих воїнів – визволителів сіл району. У Братських могилах населених пунктів Буряки та Осикове сплять вічним сном Герої Радянського Союзу М.С. Жадейкін і О.Ф. Михайлов. У 1946 році в с. Слободище перепоховано Героя Радянського Союзу І.М. Карпенка. Там же похований і Герой Радянського Союзу М.С. Грабчук. На їхніх могилах стоять обеліски.

Обеліск встановлено і на могилах 5-ти розстріляних фашистами підпільників у с. Лісова Слобідка. Братська могила 2-х підпільників із с. Райки знаходиться в Швайківці. Інше таке поховання – в с. Катеринівка, де спочивають вічним сном 6 полеглих антифашистів. А в селах Журбинці та Никонівка є меморіальні плити, на яких поряд з іменами червоноармійців – визволителів, викарбовано імена місцевих селян, які віддали життя за перемогу над фашизмом.

У нашому краї ще продовжується робота над усуненням «білих плям» Великої Вітчизняної війни. Десятки дослідників – краєзнавців вбачають свій патріотичний обов’язок у встановленні імен полеглих героїв, а також у виявленні усіх фактів минулих трагічних подій. Правда про війну та її осмислення допоможе нам правильно зорієнтуватися в сучасній боротьбі за мир і накреслити гуманістичні цивілізовані перспективи на майбутнє.