Home Проекти Бердичівляни розповідають “Убыл по этапу на 10 лет без права переписки”

“Убыл по этапу на 10 лет без права переписки”

231
0
SHARE

Терор 1937-1938 років на Житомирщині. Приклад родини Гончаруків.

Джерело: газета “День”, №212 (2013).

Минулий 2012 рік “День” умовно назвав Роком “Списку Сандармоху”. Нагадаємо, редакція не лише послідовно друкувала матеріали професійних істориків та журналістів, а й значно збільшилася кількість листів наших читачів, де вони викладали драматичні й часто трагічні історії своїх родин. Одна з таких — історія родини Гончаруків (батьки записали сина Гончаренком, щоб якось відвести біду, яка насувалася), що була опублікована у “Дні” № 46-47 від 16 березня 2012 року (див. матеріал “За Звягеля замовлю слово”). Проте автор тієї статті Володимир Гончаренко (“сын врага народа, от семилетнего до десятилетнего возраста пребывал на оккупированной территории”), слушно прагнучи донести до якомога більшого загалу правду про репресії на теренах Житомирщини, пізніше сам завітав до редакції й розповів історію своєї родини детальніше. Подаємо її, адже вона віддзеркалює трагедію мільйонів доль, несправедливо зруйнованих тоталітарним режимом.

АГІТАЦІЯ ТЕРОРОМ. СПИСОК БЕРДИЧЕВА

“Мій батько походив із Рівненщини, яка до 1939 року входила до складу Польщі. Під час Першої світової війни він був кулеметником у війську, а коли війна завершилася, разом із братами вирішив перейти до “соціалістичного раю”. Одружився у Новограді-Волинському. Моя мати походила з Шевченківських місць, адже дід народився в Моринцях. За часів царату в Російській імперії він дослужився до чину “колезький асесор”, на той час це давало право на “личное дворянство”, але чимось дід не задовольняв владу імперсько-білу, як і його онуки — червону, «красного разлива». Не мали українці своєї держави.

Згодом батьки переїхали на роботу в Бердичів, що на Житомирщині. Батько влаштувався там у земельний відділ. Та настав 1937 рік, який приніс тотальні арешти. Так званий Великий терор 1937-1938 рр. планово (за рознарядками на місця і контролем центру) проводився, як відомо, на виконання липневої (1937 р.) постанови Політбюро ЦК ВКП(б) і наказу НКВД СРСР за 5 серпня 1937 р.

У Бердичеві, зокрема на вул. К. Маркса, де ми винаймали помешкання (ця назва, як і прізвища інших “вождів”, псує місто і досі), арешти почали котитися від двору до двору. Крива вулиця К. Маркса, звиваючись, як змія, ніби плазує до недалекої тюрми, тож місцевим контингентом було зручно і простіше виконувати і перевиконувати ювілейні сатанинські, спущені з Москви-Києва, плани заготівлі “розстрілопоголів’я”… людей. 12 грудня 1937 року тато з мамою пішли на перші вибори до Верховної Ради СРСР за конституцією 1936 року. (Перші вибори-блюзнірство до ВР УРСР були зневажливо призначені в другу чергу і відбулися вже 26.06.1938 р.). Виборча агітація проводилася у поєднанні з нечуваним терором. Тоді вже склався стандарт фальсифікації виборів: відвідали 96,8% виборців, 98,6% — за блок комуністів і безпартійних, незалежно від правди. Тато з мамою не могли бути за оте жахіття, яке творилось в імперії під червоним камуфляжем.

Наступної ночі арештовано сусіда, другого дня тато кажуть мамі: “Минулої ночі забрали сусіда, цієї — моя черга”. Неважко було передбачити. Так і сталось. Усі сусіди (біля адреси К. Маркса, 80 за старою нумерацією) — чоловіки з українськими прізвищами (можливо, і поляки) — репресовані. Очевидно, справжні дані результатів “виборів” посилювали лють і оскаженіння режиму».

«К-Р НАСТРОЕН, ПРОВОДИТ К-Р РАБОТУ, СВЯЗАН С ИНОСТРАННОЙ РАЗВЕДКОЙ»

“Сьогодні у мене є батькова справа, тому можемо відтворити хід цих подій, — продовжує пан Володимир. — Уповноважений Бердичівського міськвідділу (БМВ) НКВС УРСР Кочкін розпочав справу щодо мого батька звинуваченням: “к-р (контрреволюційно) настроен, проводит к-р работу, связан с иностранной разведкой”. Опер сержант Гріцик постановив: утримання в тюрмі. Затвердив це начальник БМВ НКВС ст. лейтенант держбезпеки Мартинюк. Це ж постановив і міськпрокурор Максімов. І все це протягом однієї доби. А вночі арештував батька дільничий інспектор Гуральнік, “червоно-рудої масті”, говорив, що тато скоро повернуться. До речі, ордер без прізвища виконавця та підпису начальника. Держбандити ховали сліди злочину проти людяності. Одразу ж батька допитував Кочкін, причепив йому “вредительство при посадке лесов на колхозных полях”.

Протоколи допитів — абсолютно безграмотні. Підписи батька зовсім різні, не міг вже писати, допомагали, був скатований уночі. За правилами, допитували та арештовували також уночі, тоді ж і катували, годі було говорити й про сон. За розповідями, арештованим там ламали пальці дверима. З Никоном Гончаруком, татом, вправлялись аж п’ять днів і жахливих ночей.

В “обвинительном заключении” батька звинувачували в тому, що він нібито польський шпигун. А в кінці цього документа — “включить в список для представления в НКВД СССР”. Там, у Москві, довгі розстрільні списки, біснуючись, підписували “мурзи” й у свято Різдва Христового — 7 січня 1938 року. Довідка про розстріл від 14 січня 1938 року підписана заст. нач. житомирського УНКВД капітаном Якушевим. Про те, що батька вбили, мама не знали, тому ходили до в’язниці, носили передачі, а охорона, погрожуючи, її нахабно проганяла. Тож мама ховалися за рогом, а я, трирічний з “хвостиком”, ніс взимку убогу передачу татові повз довжелезний облуплений тюремний мур на вахту. Згодом нам сказали, що батько “убыл по этапу на 10 лет без права переписки” (брехали, нелюди!) — За що?! — “Враг народа!”

Діти в школі брата біля заводу “Прогрес” (зразок підлої пропаганди при дикій жорстокості) плакали: їхні батьки заарештовані. А однієї ночі через наше подвір’я до левади біг чоловік і страшенно кричав. За ним гнались, як хорти на полюванні, лаялись і стріляли. Можливо, це тато намагалися видертися з того пекла на Землі — НКВД, де безбожно катували. Воля до життя штовхала нещасного на відчайдушний крок у тих жахливих умовах. Можливо, тата забили в нас на подвір’ї, в саду. А може, якийсь відчайдух і видерся з лабет катів.

Платити за житло було нічим, хазяйка нас “попросила”, мешкали в напіврозваленому флігелі… Мама все життя чекали на свого коханого чоловіка, сподівались на диво. Дива не сталось. У школі, де вчителювали мама, на зборах вимагали, щоб жінки “врагов народа” відмовилися від чоловіків. Мама, підхопивши нас з братом, покинули збори й були вигнані з роботи. Шляхетно, сміливо й вкрай небезпечно, могли заслати в який-небудь “Алжир” — “Актюбинский лагерь жен изменников родины”, а нас з братом, змінивши імена та прізвища, — по різних дитбудинках, щоб виростити яничарів. СЛОН — “Соловецкий лагерь особого назначения” (1937 р. назва дещо інша) — татові “не світив” — не достойний “особого назначения, решали проще и на месте”.

Мама, вихованка Острозького жіночого училища, знову ж таки шляхетно, готові були піти за чоловіком до Сибіру (як бувало в “русском мире”). Так вчинила її молодша сестра, пішла (щоправда, на Волгу) за чоловіком, злочин якого — членство в “Просвіті” й спів “Ще не вмерла Україна” в хорі; його брати, діячі “Просвіти”, також піддавалися репресіям.

Татів брат Мефод мешкав у Ленінградській області, ростріляний восени 1938 року. Другий брат тата, Яків, після “золотого вересня” (1939 р.), знищений на Рівненщині за тиждень до війни. За відповідний період 1939-1941 рр. знищено та депортовано до Сибіру близько 150 тисяч рівнян і довколишніх селян. Злочинний тоталітарний режим тотально вирубував цілі роди, суспільні верстви, народи.

Працівник місцевого музею проводив екскурсії та вів документацію українською мовою, за це заарештований і ростріляний.

Злочинці з місць просили Москву збільшити планово директивні об’єми розстрілів. Москва вітала й благословляла цей полум’яний порив.

У плановій тоталітарній господарці — планове під “мудрим керівництвом” винищення популяції населення, розстріли людей — як ювілейний святковий мільйоннократний салют, ритуальне жертвоприношення громади у ХХ ст., дика стратегія війни і шовінізм!

РЕПРЕСІЇ ПРОТИ ДІТЕЙ “ВРАГОВ НАРОДА”

Після війні брат, військовий фельдшер, із відмінним атестатом за середню освіту, двічі намагався вступити на навчання до Ленінградської військово-медичної академії, не прийняли. Тож звільнився з війська, скінчив студії медицини у Львові й захистив у Інституті Філатова дисертацію з проблем тканинної терапії в геронтології.

Разом із братом пробував вступити до тієї ж академії другий українець — повітряний десантник, у якого теж батько був репресований. Не прийняли десантника за станом здоров’я, бідака дорікнув комісії: “Як стрибати з великої висоти затяжним стрибком, коли парашут розкривається перед приземленням, то моє серце здорове, а як вчитися на лікаря, то хворе!” Цей емоційний порух не розчулив особливий відділ — іди, радій і пишайся, що маєш високу честь стрибати “За Сталіна, за партію!”, поки там тобі щастить, учитися дозволено іншим, без “плям” у біографії. А “плямував” же людей сам злочинний режим.

Мене з добрими вступними результатами до Політехніки кинули на важку непопулярну спеціальність, у постійних роз’їздах “Союзом нерушимим” і раз — до країни почилої в Бозі соцспівдружності — Румунії (мені в “капстраны низя!”), налагоджував роботу теплових електростанцій, досліджую й аналітично описую перехідні температурні режими турбін”.

“РОДНАЯ РЕЧЬ” І “ЧИТАНКА”

До речі, пан Володимир пригадує й деякі красномовні факти, які варто нагадати зараз.

Після війни в Новограді-Волинському було дві українські середні школи, одна — українська початкова й дві російські, одна з останніх — в приміщенні колишньої єдиної німецької. Пригадує пан Володимир і підручники, за якими вчились учні: “Російська мала назву “Родная речь”, він був на доброму папері з твердою палітуркою золотавого кольору та кольоровою картинкою. Український підручник мав назву “Читанка”. Був на сірому папері, обгортка ніяка: брудно-сірого кольору з паперу із фракціями стружки, така, що можна було загнати скалку в дитячі пальчики. Чому так? А щоб через негативні емоції залізти в незахищену дитячу душу й викликати відразу до книжки, мови й, врешті, до своєї національної ідентичності. Щодо уроків, то військова підготовка та фізкультура проводилися російською мовою”.

Про перебіг свого “розслідування” батькової історії пан Володимир розповів: “Я звернувся до СБУ, звідки мене направили у Житомирський обласний архів, там правили за копію 102 гр. Потім мені допомогли у Львівській обласній раді, і вже туди безкоштовно надіслали усі необхідні документи. У Львові, взагалі, справа із протестами та викриттям злочинів радянського режиму зовсім інша: там обурюються відкрито, на повний голос.

ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ — УБОГИЙ КАМІНЕЦЬ, ВОЖДЮ КАТІВ — ПОМПЕЗНИЙ ПАМ’ЯТНИК

Неприпустиме забуття жертв усіх часів, маємо робити висновки, щоб не повернулася наша трагічна історія.

У Бердичеві віддали частку уваги пам’яті жертв Великого терору 1937-38 рр. Упорядковано їхнє поховання. Встановлено чорний обеліск замість попереднього хреста. На будинку колишнього НКВС є меморіальна таблиця. Надто убогий меморіальний знак (радше значок) в пам’ять закатованих притулено біля муру збоку подвір’я, люди приносять сюди квіти, запалюють свічки. А в центрі міста на вул. К. Лібкнехта, перед адміністративною установою — помпезний пам’ятник ідеологу терору. Це ображає нащадків закатованих, порядних людей! Взяли б бердичівці приклад із сусідів, прогресивного Новограда-Волинського (Звягеля), де громадськість офіційно усунула з центру вдвічі меншого розміром “терориста”.

Заховували жертв і на подвір’ї НКВС, тепер там провадять господарську діяльність, за розповідями, знаходять кістяки жертв. Що з ними? Це ж останки родичів бердичівців та й не тільки. Можливо, це татові останки? Треба шанувати жертв і не допустити трагедії знову!

Дивлячись на поле поховань, усвідомлюєш, що жертви були масовими. Кілька томів науково-документальної серії книжок “Реабілітовані історією. Житомирська область” відкривають світові тисячі прізвищ жертв та розархівлених документів, які описують увесь масштаб цієї національної катастрофи. Прізвище мого батька — Гончарук — аж на 393-й сторінці другого тому, а це лише початок алфавіту, на сторінці — дванадцять описів жертв. Ми повинні належно вшановувати пам’ять цих невинних людей.

У приміщенні колишнього НКВС, на вулиці ще й досі Дзержинського (абсолютна аморальність!), має бути музей “Катівня НКВС”, а в тюрмі — Меморіал “Табір смерті “За “Прогресом” (Бердичів 1937-1938), події того часу поза прогресом, повернення в морок дикої опричнини; поза тим, бердичівська тюрма розташована за заводом “Прогрес”. Вулиці ж, площі в пам’ять жертв Великого терору в Бердичеві, де він лютував, немає, а повинні бути в місті європейської України!”

Марта КОВАЛЬЧУК,
Ельвіра МАТРОСОВА,
Валерій КОСТЮКЕВИЧ, Житомир.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here