Home Край в історичних нарисах Трагедія Червоної Української Галицької армії на Бердичівщині

Трагедія Червоної Української Галицької армії на Бердичівщині

924
0
SHARE

Сміло товариші разом,
Станьмо в стрілецьких рядах,
Нашим найвищим наказом
Влади радянської стяг…
Гімн червоних УСС.

У плані дослідження подій Української революції 1917-1921 рр. територія Бердичівщини є неоцінимою: усі воюючі сторони в більшій чи меншій мірі тут були представлені. У попередній розвідці (мається на увазі нарис “Русский орёл і Галицький лев: спроба реконструкції військової співпраці УГА та ЗСПР на Бердичівщині”прим. А.Г.) ми намагались реконструювати перебіг військової співпраці УГА з денікінцями, сьогодні ж спробуємо дослідити перипетії галицько-більшовицького союзу на теренах бердичівського краю.

Окремі частини УГА перейшли на бік більшовиків внаслідок договору між НКГА та РВР 12-ї армії від 21 лютого 1920 року. Причини, які спонукали до переходу, були тими ж самими, що і під час вступу у союз із білогвардійцями: епідемія тифу, відсутність забезпечення, політичний курс УНР на союз із Польщею (неприпустимий для галичан) тощо. Однак у цьому випадку, на нашу думку, не можна відкидати і фактор ідеологічний. Більшовицька пропаганда дісталась і до галицького війська, тому певна частина (хоч і невелика) стрільців все ж прихильно ставилась до ідей “світової пролетарської революції”. Та й зрештою військово-політичне командування ЗУНР (ЗО УНР) (так само як і політикум УНР) ніколи не відкидало можливості політичного союзу з більшовиками.

Так, ще в липні 1919 року, коли УГА лише відступала з Західної України на з’єднання з Дієвою армією УНР, до Бердичева прибула стрілецька делегація з метою пошуку контактів із більшовиками. Тут галичани зустрілись із представниками 12-ї армії. Метою переговорів стало отримання зброї та боєприпасів, яку, однак, без політичних домовленостей реалізувати було складно. Тому наслідком цих перемовин став проект попередньої угоди про військово-політичний союз між ЗУНР та УСРР, де, зокрема, був такий пункт: “а) Галицийская армия является частью Советских армий (России, Украины, Венгрии, Словакии и проч.), ведущих борьбу до полной победы над польско-румынскими империалистами. І хоча ця угода ніколи не була втілена у життя, все ж цей приклад є показовим в плані оповіді про причини переходу окремих частин УГА до більшовиків у 1920 році.

Після влиття галицького війська до більшовицьких підрозділів розпочалась їх реорганізація. На основі ІІ-го Галицького корпусу сформували 1-у Бригаду Червоних Українських Січових Стрільців, яка в березні 1920 року отримала наказ відійти на польський фронт у районі Чуднова. Новостворений підрозділ увійшов у штат 44-ї більшовицької дивізії 12-ї армії. Хоча фронт проходив Чуднівщиною, усі штаби та тилові бази знаходились у Бердичеві. Так, достеменно відомо, що в місті знаходився штаб ЧУСС (до від’їзду під Чуднів), третя кавалерійська сотня (у селах під Бердичевом), запасні частини (у казармах на Лисій горі), харчові склади та пекарні, військовий шпиталь (у приміщенні монастиря Босих Кармелітів) та оркестр колишнього ІІ-го ГК. Також у квітні 1920 року до Бердичева повітряним шляхом прибув 1-й Галицький авіаційний загін (5 літаків), який відбув у розпорядження 12-ї армії. Особовий склад загону розташовувався у приміщеннях цукроварні, поблизу якої й облаштували аеродром.

Диктатор ЗУНР Є. Петрушевич у штабі ІІ-го Галицького Корпусу. Бердичів, жовтень 1919 р.
Праворуч на знімку бачимо військовослужбовців корпусного оркестру, які згодом будуть приєднані до ЧУСС.

Про повсякдення галицьких стрільців у місті ясно свідчать спогади підхорунжого І. Левицького: “З приходом полку у Бердичів відчули ми всі, що це є голод. Хліба не ставало, часто 1 хліб на 10 душ. На обід зупа, як то кажуть, крупа крупу доганяє, вечорами хиба зуби полокотати; одна чайна ложочка цукру на день на душу… Впала на людей сліпота, не було кого на службу висилати. Раз якось жиди поскаржились, що кіннотники напали вночі на пекарню та забрали жидам мацу. Кінна розвідка стояла на селі із “стратегічних” причин, щоби коням було дати що їсти… Одинока розривка це був театер. Квітки вступу були даром, ходилось майже щодня, але в гурті, бо коли прийшлося вертати з театру сліпота не давала. Брали одного “видючого” на кількох “сліпих”…”[1].

Пекарня Червоних УСС в Бердичеві. Весна 1920 р.

Заради справедливості наведемо інші спогади І. Бобиляка про постій на фронті в околицях Чуднова: “Настрій стрільців був бадьорий, а доповнені сотні виздоровцями (з тифу), творили гарні боєві частини…”.

М. Баран.

18 квітня 1920 року в 44-й більшовицькій дивізії відбулась червоноармійська конференція. На ній були присутні 228 делегатів (52 від ЧУСС). Зокрема, приїхали представники більшовицького уряду та військового командування: С. Аралов, В. Затонський та М. Муралов. На конференції обрали делегатів на 4-й Всеукраїнський з’їзд Рад. Від галичан на з’їзд обрали 11 делегатів, зокрема коменданта бригади М. Барана, Н. Гірняка та інших. Гірняк згадував про конференцію: “В президії конференції я заступав галичан і від них вітав її. Головну доповідь робив політком дивізії М. Кручинський на тему: “Червона армія армія труда”. Доповнював цю доповідь інтендант бриґади ЧУСС-ів Онуляк, доповівши про стан постачання в червоній армії, на підставі відносин у 44 дивізії. Провідною думкою його доповіді було: “Якщо стрілець має виконувати своє завдання, то конче потрібно забезпечити його всім потрібним для воїна – одягом, вирядом, зброєю тощо. Всього цього в червоній армії немає, тому й не дивно, що червоноармійці не виконують своїх вояцьких обов’язків”.

Н. Гірняк.

У цілому конференція була звичайною в большевиків аґіткою. Веселу точку дав колишній УСС д-р І. Сіяк. Ми його знали з минулих років, коли він був у леґіоні командиром технічної сотні; це був кар’єрист, з нахилом до театральности, подібний де в чому до Ґадзінського, але культурніший і не такий безхарактерний запроданець большевиків. Він привітав конференцію від Троцького, потім змалював перспективи визволення Польщі пролетарською червоною армією. Між іншим він сказав, що польський поет Адам Міцкевич, називаючи героя визволення Польщі числом 44, мав на думці якраз 44 червону дивізію, яка незабаром рушить на захід, щоб виконати свою історичну місію, що її вістив цей поет. Всі галичани вибухнули гучним сміхом, а большевики хвалили бистроумність промовця…”.

25 квітня 1920 року польсько-українські війська розпочали загальний наступ на позиції більшовиків. За задумом військових одночасним наступом 15-ї піхотної дивізії Війська Польського на Бердичів зі сторони Чуднова підрозділи 1-ї Кавалерійської дивізії з Новоград-Волинщини повинні були в маршовому порядку опанувати Козятином – таким чином частини 44-ї більшовицької дивізії опинялись в оточенні. Більшовицький фронт під Чудновим розсипався, тому підрозділи ЧУСС розпочали відступ у сторону Бердичева. Відступ відбувавсь не організовано, а тому шляхи окремих бригадних підрозділів розійшлись.

Один із підрозділів, обійшовши Бердичів із півночі, через село Гальчин зайшов в окружні ліси в напрямку села Чехи (нині Дубівка). Але дізнавшись, що тією дорогою вже пройшли польські улани, повернув назад у бік міста. Інші ж йшли прямо на Бердичів: “Одного дня (кінець квітня) в саме полудне приїхали ми в Бердичів. В тім місті був штаб дивізії, а на двірці стояли всі наші бригадні харчеві склади. Настрій в Бердичеві був напрочуд спокійний і хоча над ним кружляв вже ворожий літак і сік скорострілом, ховали з великою парадою якогось “красноармейця”. Не зупиняючись, звернули ми в сторону першого села на Житомір, але точно 2 км за містом почули стрілянину і дим горіючих хат. Передні підводи завернули в паніці назад до міста і пустились їхати іншою дорогою трохи на право…”.

Малюнок баталіста І. Іванця “Остання атака кінноти УГА бригади УСС під Чудновим 23 квітня 1920”.

Цікавим з токи зору дослідження є епізод із ворожими літаками які “сікли скорострілом” місто. За словами учасника визвольних змагань І. Фостаківського 24-го квітня на Бердичів налетіли три польські літаки, які почали скидати бомби. У цій ситуації пілот 1-го Галицького авіазагону сотник Євський підняв свій “Ньюпор” в небо і збив одного польського літака. Але сучасні історики ставлять під сумнів якщо не сам повітряний бій, то існування сотника Євського як такого. Ми ж наведемо один епізод зі спогадів сучасника: “Тільки що виїхали з міста, надлетів літак, а тому, що летів низько, взяли його за свого. За хвильку він гейби сів, а в тім роздався вибух. Видно, що це вже був польський літак, котрий знищенням залізничного тору, хотів замкнути в місті потяги…”. Таким чином бачимо, що польський літак все ж був знищений. Чи його знищили з землі, чи з неба – незрозуміло. Між іншим, за штурвалами польських літаків у війні 1920 року сиділи переважно американські пілоти.

В умовах обстрілів міста польською артилерією частини ЧУСС розпочали відступ на схід. І хоча ще були поодинокі спроби організувати оборону (школа політичних курсантів 44-ї більшовицької дивізії зайняла позиції на околицях міста), але всі розуміли: місто вже втрачено. Польовий штаб галицької дивізії та більшість стрілецьких частин відступали в напрямку Білопілля (у цьому ж обозі знаходився нарком В. Затонський). Але не дійшовши декілька кілометрів до села, галичани дізнались, що там вже були польські війська. Тому через польові дороги завернули різко на південь – спочатку у сторону Козятина, а потім Махнівки: “Годі описати, що сталося на цю вістку. Тисячі підвод завертає назад. Дорога вузька, підводи виїжджають на мокляки, стрягнуть. Кожний хоче вирватися наперед. Крик, гамір, торохкіт возів, туркіт авт, вонючий бензинний дим і хмари пороху…”. Частині підрозділів вдалось вирватися з оточення і вийти до уенерівських військ (група Альфреда Бізанца), інші відійшли до більшовицьких частин (як-от два пілоти з Галицького авіазагону), дехто залишився в Бердичеві (група Є. Бородиєвича), але більшість потрапила в оточення під Махнівкою, де були інтерновані польськими військами. Варто також відмітити, що в усій тій метушні назавжди були втрачені близько 900 стрілецьких фотографій та близько 2000 зарисовок та творів мистецтва, які збирав, фотографував та замальовував художник-баталіст, стрілець І. Іванець.

Фрагмент карто-схеми “Диспозиція обох сторін 25 квітня 1920 р. перед початком українського наступу”.
Із книги: Мєчислава Прушинського “Драма Пілсудського. Війна 1920”.

Фактично після вдалого польсько-українського (уенерівського) наступу ЧУГА, а заодно і її 1-а бригада ЧУСС, припинили своє існування. Варто зауважити, що лояльність до більшовиків зберіг лише цей підрозділ, натомість дві інші бригади перейшли на сторону Дієвої армії УНР напередодні наступу – 23 квітня. По суті, на цьому історичному сюжеті й завершується історія УГА на Бердичівщині.

P.S.: Але не завершується історія людей, які складали цю армію. Так як галицькі підрозділи знаходились на Бердичівщині фактично цілий рік (з кінця літа 1919 року до квітня 1920), то частина стрільців припинила боротьбу та осіла у цих краях. Особисто мене ця тема зацікавила тим, що вдалось знайти могили таких людей (“австріяк”, як на них говорили) у рідному селі. Зараз перевіряється їх належність до конкретних галицьких підрозділів. Скоро Великдень, проходитимуть поминальні дні, частина з вас обов’язково відвідає могили рідних. Тому закликаємо до благородної справи: будучи на кладовищі, пройдіться по ньому та спробуйте з’ясувати, чи немає серед могил поховань людей, які гіпотетично могли б бути учасниками Української революції 1917-1921 рр. Також розпитайте в місцевих старожилів, чи не проживали серед них “австріяки”, “петлюрівці” та їх нащадки. Така інформація в скорім часі може бути повністю втрачена. Тож давайте збирати і складати цю мозаїку разом. Про всі ваші знахідки та відкриття можете повідомляти адміністрацію сайту, або особисто мене.

Віталій Матвійчук.


[1] Описаний у спогадах прояв хвороби однозначно вказує на курячу сліпоту (гемералопія, нікталопія) — хворобу, яку спричинює нестача в організмі людини вітаміну А. Куряча сліпота тут є проявом загального виснаження організму бійців.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here