Тишкевич Януш Федорович

Тишкевич Януш Федорович (нар. 1590, ?, Річ Посполита – пом. 25 квітня 1649, м. Ужендув Люблінського воєводства, Річ Посполита) — граф, магнат та політичний діяч Речі Посполитої, воєвода та генеральний староста київського краю.

Тишкевич Януш Федорович (пол. Janusz Tyszkiewicz Johojski) народився у 1590 році в родині магнатів Тишкевичів, що були власниками Бердичева та навколишніх земель. Ці території у 1437 році князь Свидригайло Ольгердович, Великий князь Руський (Київський), надав своєму підданому – васалу Каленику Мишковичу гербу Леліва[1], наміснику Путилівському та Звенигородському. Його син Тишко (Тимофій) Каленкович Мишкович вважається засновником роду Тишкевичів (що означає нащадки Тишка). Тишкевичі отримали від короля польського і великого князя литовського Сигізмунда II Августа у 1569 році титул графів “на Логойську”, яким користувались нащадки.

Батьками Януша Тишкевича був Федір (Теодор, Фридерик) Тишкевич (1549-1621) та Софія Янушевна Заславська (?-1617), яка походила зі знатного українського князівського роду. Всього у сім’ї Федора та Софії виросло троє синів та дві доньки.

Досягши зрілого віку Януш Тишкевич одружився на Ядвізі Белжецькій, Галицькій кастелянші[2]. В їх родині народилась дочка Христина, яка згодом вийшла заміж за магната Андрія Массальського.

Слід вказати, що на початку XVII ст. між Туреччиною, що виявляла агресивну зовнішню політику щодо слов’янського світу, та Польщею, до складу якої входили й українські землі, значно погіршилися відносини, що призвело до війни. Участь в ній у складі королівського війська взяв і молодий магнат Януш Тишкевич. У вересні 1620 року відбулись вирішальні бої під містечком Цецорою, розташованим на березі ріки Прут, у ході яких польське військо зазнало поразки. Відступаючих до Кам’янця-Подільського поляків турки і татари остаточно розгромили, а Януш Тишкевич вперше потрапив у полон. Та молодому магнату Янушу вдалося відкупитись та звільнитись із полону.

У 1621 році батько Януша Федір Тишкевич помер. Януш отримав титул графа, наданий роду Тишкевичів ще польським і великим князем литовським Сигізмундом II Августом, успадкував Бердичів та навколишні землі і став одним із найвпливовіших магнатів в Україні: з 27 магнатів Київського воєводства він був сьомим за кількістю дворів. Янушу належало чимало маєтків Житомирщини, зокрема, Слободище, Бердичів, Чортолісці, Рудники, Махнівка (нині селище Вінницької області). Всього у його власності перебувало близько 120 населених пунктів. Лише Бердичівські і Махнівські маєтки мали площу біля 1 тис. квадратних кілометрів. Маючи такі значні земельні володіння Януш Тишкевич став регулярним постачальником зерна до Європи.

Януш активно заселяв свої землі, спустошені частими набігами татар, заохочуючи селян-переселенців звільненням від податків на тривалий час. Також він заснував нові містечка та поселення. Наприклад, ним засновано селище, нині відоме під назвою Червоне (Андрушівський район, Житомирщина).

У 1626 році Януш Тишкевич став житомирським старостою[3]. Згодом він досяг найвищої владної посади регіонального рівня, обіймаючи з 1630 по 1649 рік посаду київського воєводи[4], на цьому посту він змінив померлого родича Олександра Заславського.

У 1627 році Януш Тишкевич, з метою охорони своєї маєтності від спустошливих нападів татар (за іншою версією – з метою поживи), організував похід проти кримських татар і сам його очолив. Та цей похід зазнав поразки, а воєвода вдруге потрапив до полону. За легендою, перебуваючи у полоні Януш побачив сон, в якому невідомі йому ченці просили Богородицю про його визволення. Коли Тишкевич визволяється з полону, ченців зі свого сну він зустрів в одному з костелів Любліна. Цю історію та про обіцянку побудувати храм на честь Святої Діви Богородиці він розповів візітатору ордену кармелітів, до якого належали ці ченці, о. Яну та провінціалу о. Міхалу. Керівництво ордену схвалило цей задум і Тишкевич подарував кармелітам свій замок у Бердичеві та земельну ділянку під будівництво кармелітського монастиря. Про це 19 липня 1630 року він зробив відповідний запис у Люблінському Трибуналі. Також на утримання монастиря та його ченців він одписав село Скраглівку, що знаходиться неподалік Бердичева, та прибуток від своїх маєтків у розмірі 1800 злотих щорічно. 30 грудня цього ж року це розпорядження підтверджене записом у Житомирському суді.

Вже 2 березня 1634 року єпископ Київський Андрій Шолдрський освятив наріжний камінь під будову нижнього костелу в ім’я Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, Святого Михаїла Архангела, Святого Івана Хрестителя та Святого Івана Євангеліста. У заході освячення взяв участь і засновник монастиря Януш Тишкевич із дружиною Ядвігою.

22 липня 1642 року костел відкрили та освятили. До храму Тишкевич передав сімейну реліквію – старовинну ікону Божої Матері, що з давніх-давен вважалася чудотворною. Її встановили у збудованому, заглибленому в землю храмі, який дістав назву “дольного” (нижнього). На поклоніння іконі з усіх частин Речі Посполитої сходилися безліч прочан.

Після повернення з неволі Януш став ревним прибічником католицизму (на відміну від його батька, який був уніатом). Він надає матеріальну підтримку багатьом католицьким чернечим орденам. Окрім бердичівського костелу та конвенту, Януш Тишкевич побудував каплицю у Любліні, у Махнівці та Чуднові – монастирі бернардинів, у Любарі та Морохві — монастирі домініканців, у Житомирі з 1634 по 1636 рік побудував костел кармелітів. Найбільшою його увагою користувались єзуїти. Ставши київським воєводою, Януш закріпив становище єзуїтів у Києві, заснувавши єзуїтську колегію, якій приділяв всіляку підтримку.

Януш був не лише ревним католиком, але й непримиренним ворогом запорозьких козаків та й взагалі усіх “хлопів”. Із початком Української національної революції 1648-1676 років проти Речі Посполитої Бердичівщина опинилась у вирі її подій: повстанці захоплювали маєтки, вбивали польську шляхту, спустошували католицькі храми. У червні 1648 року загони під проводом Максима Кривоноса, соратника Богдана Хмельницького, обложили містечко Махнівку (маєтність Тишкевича), в якому закрились 500 шляхтичів із сім’ями і три корогви[5] польських військ: дві – самого Януша Тишкевича, на чолі яких стояв ротмістр Стефан Лев, а одна – повітова Київського воєводства. Тривав запеклий штурм. Та навіть підхід на підмогу Тишкевичу передових загонів 6-тисячного карального війська на чолі з магнатом Ієремією (Яремою) Вишневецьким не зміг переламати хід військових дій – після затяжних боїв українські повстанці отримали перемогу над польськими військами. А 18 липня 1648 року загони Максима Кривоноса штурмом взяли вже бердичівську фортецю і майже повністю її зруйнували. Януш Тишкевич покинув свої маєтності та разом із польськими військами відступив на захід.

У вересні 1648 року Януш Тишкевич з 1200 власної кінноти у складі багатотисячного польського війська взяв участь у великій битві з українським військом під проводом Богдана Хмельницького біля Пилявців (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області). Тут, 11 вересня, він із власної ініціативи, без належного узгодження з реґіментарями (керівниками) польського війська, розпочав бій за греблю через ріку Ікву, під час якого виявив свою нездатність як керівник. Після битви під Пилявцями, яка через декілька днів закінчилась повним розгромом королівського війська, Тишкевич утік до Польщі.

В Україну Януш Тишкевич більше не повернувся. Втрата маєтків і поразки в боях, певно, і прискорили його смерть, яка настала 25 квітня в містечку Ужендув Люблінського воєводства під час повернення з коронаційного сейму. Його урочисте поховання відбулось у костелі Отців Кармелітів Босих в Любліні. На прохання сестри небіжчика Христини з Тишкевичів Єльцової його прах повинні були перепоховати у Бердичівському кармелітанському монастирі після встановлення суспільного спокою в Україні.

Через більш як століття – у серпні 1759 року – ченці привезли забальзамоване тіло фундатора костелу Януша Тишкевича у Бердичів. В акті перепоховання 28 серпня брав участь житомирський хорунжий Казимир Хоєцький, який виголосив урочисту промову в пам’ять фундатора. Тіло фундатора знаходить свій спочинок у нижній капличці (зараз ризниця) дольного храму костелу Босих Кармелітів, поряд зі склепами нащадків роду Тишкевичів. Та у 1926 році, після оголошення костелу Босих Кармелітів історико-культурним заповідником, тіло Януша Тишкевича зникло. Нині не зосталося жодного сліду від саркофагу та сімейних поховань засновника костелу, крім мармурової плити, що збереглася над входом до каплиці.

Джерела і література:

Dynastie i rodziny. Rodzina Tyszkiewicz herbu Leliwa: http://genealog.home.pl/gd/szablony/rodzina.php?lang=pl&id=00139

Афтанази Р. До питання про власників Бердичева. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 77.

Костриця М.Ю. Постаті землі Бердичівської: Історико-краєзнавчі нариси. У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. — Т. 1, с. 207-208.

Тимошенко Л.В. З історії Бердичева у XVI-XVIII ст. (від Великого князівства Литовського до Російської імперії). // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 67-68.

Кондратюк Р.Ю., Кондратюк Ю.С. До питання вивчення історії бердичівського некрополя. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М.Ю. Костриця. – У 2-х тт. — Житомир: Косенко, 2005. — Т. 1, с. 13-14.

Мицик Ю. З нових джерел про початок національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 рр. на Житомирщині. // Краєзнавство та музейна справа в Україні. – Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. – Вип. 44. – Голов. ред. М.Ю. Костриця. – Житомир: М. Косенко, 2010. – с. 129-130.

Widacka Hanna. Matka Boska Berdyczowska w grafice XVIII i XIX wieku. / Hanna Widacka. – Warszawa: Biblioteka Narodowa, 1998. – с. 9-11.

Ціборовська-Римарович І.О. Друкарня Бердичівського монастиря босих кармелітів: історія та видавнича діяльність. 1758–1844 : [бібліографічна монографія]. – Київ, 2019. – с.32.

[1] Леліва — старовинний родовий герб. Вперше згадується у документах 1324 року. Його використовували 474 роди Білорусії, України, Литви і Польщі, зокрема Абрамовичі, Олехновичі, Глебовичі, Дорогостайські, Заберезинські, Маниведовичі, Синявські, Тарновські, Тишкевичі, Чапські.

[2] Кастелян (каштелян) — у Речі Посполитій службова особа, яку призначав король або князь для управління “гродом” (замком) та навколишньою місцевістю.

[3] Староста – державна посада і довічне звання, що надавалося королями магнатам і шляхті за заслуги.

[4] Воєво́да — “той, хто веде воїв”, воєначальник, голова військового загону, правитель воєводства — військового округу, міста на Русі з Х ст. На руських землях (зокрема землях сучасної України), які входили до складу Речі Посполитої, воєводства існували до початку XVII ст. Тому воєвода, як правитель воєводства поєднував адміністративну і військову функції.

[5] Корогва (хоругва) – назва військового кінного підрозділу у польсько-литовському та козацькому військах XVI-XVIII ст.