Тихий жах

На цю замітку мене змотивувала фотографія 1944 року, на якій зображено зруйнований будинок, що знаходився поряд із Будинком культури заводу “Прогрес”. На фото помітно, що сам заводський Будинок культури майже не зазнав ушкоджень (не рахуючи відсутніх вікон).

Переглядаючи фотографії Бердичева, щойно звільненого від нацистів, жахаєшся тій розрусі, яка панувала в місті. І це зрозуміло – бої йшли кровопролитні, ні одна, ні інша сторони не жаліли ні себе, ні свого оточення. І попри міф, який насаджувала радянська пропаганда десятиліттями, місто зруйнували не нацисти за два з половиною роки окупації. Місто зруйнували за три дні січня 1944-го. Це зробили і німецькі, і радянські війська в ході запеклих боїв.

Але зараз не про це.

У січні-лютому 1944 року радянські війська відкинули окупанта далеко на південь від міста. Поступово налагоджується мирне життя. Але що це? Раптом у місті то в одній, то в іншій його частині почали рватись потужні снаряди, приносячи смерть та важкі руйнування. Щоденно педантично ворог обстрілював Бердичів.

Під час вуличного бою, чи за межами населеного пункту у солдата працюють усі органи відчуття: він бачить ворога, він чує постріли гармат. Досвідчений боєць по звуку підльоту снаряду може достатньо точно визначити місце його падіння та знайти укриття. Тобто, у нього є шанс зберегти власне життя.

Пострілів цієї гармати не чули. Уявляєте цей жах? Ти не чуєш звуку пострілу. Ти не чуєш звуку підльоту снаряду. Ти просто не знаєш про небезпеку.

Це був тихий жах…

Особливо у цій ситуації страждало мирне населення: люди відмовлялись виходити на роботу, побоюючись за власне життя. Їх тероризував цей артобстріл. Згодом дізнались, що місто обстрілювала “Берта” з відстані у декілька десятків кілометрів.

На представленому вище фото – один з наслідків цього артобстрілу. Лише вчора я дізнався, що це розірвався один із снарядів “Берти”.

Анатолій Горобчук.

P.S.: Про те, хто така “Берта” і як з нею боролись, читайте тут.