Home Край в історичних нарисах Таємниці міського парку

Таємниці міського парку

1787
0
SHARE

У центральній частині Бердичева, обмежений площею Соборною, вулицями Житомирською, Шевченка та Чорновола, розташований міський парк. Парк, що отримав офіційну назву – Парк культури і відпочинку імені Тараса Шевченка. Парк, який ревно оберігає власні віковічні таємниці.

Вид на міський парк культури і відпочинку з літака, 2007 рік.

На площі біля п’яти гектарів розмістились різноманітні атракціони, розважальні заклади, літній кінотеатр, адміністративні будівлі. Сьогодні відвідувачі парку можуть спокійно прогулятись його тінистими доріжками, відпочити від шуму та різнобарвного гомону міста.

Але так було не завжди. Що знаходилось на місці парку до моменту його появи? Які таємниці приховують його тінисті зони та чи знають бердичівляни про те, які події відбувались тут ще порівняно нещодавно? Буяння природи та нерозсудна людська діяльність, щастя буття та життєві трагедії – все це закарбувалось в історії цієї частини Бердичева, яку нині обіймає міський парк.

А розпочиналось усе з тих часів, коли зародилось та поступово зростало наше місто – Бердичів (або Берендичів, Бардичів – як його лише не йменували). Більше п’яти століть тому засновники містечка й гадки не мали, що через віки на цьому крутому підвищенні Великої П’яти (саме так називали річку наші пращури) зросте гарне місто. Адже навколишні густі ліси з легкістю ховали в своїх нетрях не лише дикого звіра, але й розбійника, який радий був поживитись легкою здобиччю у вигляді торгового люду, одинокого мандрівника чи заможного перекупника. І та місцина, на якій нині розташувався міський парк, була саме таким густим лісом, що далі на схід переростав у великі Низгірецькі ліси. Перші часи Тишкевичі – саме вони вважаються засновниками міста, не лише запрошували сюди з інших місцин людей на проживання, але й звільняли поселенців від будь-яких податей. Не на рік чи два – на десятиліття.

З метою захисту містечка від нападів зі східного напрямку Тишкевичі задумали та спорудили захисну лінію – земляний вал, на вершині якого спорудили дерев’яну укріплену стіну. Цей вал і став своєрідним кордоном містечка, яке тулилось навколо укріпленого замку. Вал, обриси якого і нині можна спостерігати, адже проходив він… по території міського парку: спускаючись центральними сходами до літнього кінотеатру ви мандруєте саме повз цей вал. Тоді ж у містечку з’явились і перші підземні ходи, які у разі нападу ворога вели за межі укріплень, надаючи можливості оборонцям або здійснити неочікувану атаку на нападників, або надіслати вісника за підмогою. Але на території міського парку підземні ходи відсутні.

Перед захисним валом розпочиналась дорога, що вела до повітового Житомира. Ця дорога брала початок біля Успенської церкви (більш відомої як Успенський собор) та майже відразу повертала на північ. Перші декілька її кілометрів з часом перетворились на вулицю, яка отримала назву за географічним напрямком – Житомирська (радянську назву цієї вулиці – вулиця імені Леніна, жителі міста безболісно та швидко забули).

Юдейська традиція влаштування некрополів, або кладовищ, має відмінності від християнської. У давній традиції останньої – влаштування поховань поряд із православним храмом: бердичівські Михайлівська та Успенська церкви мали власні кладовища, пам’ять про які збереглась в історії міста. І лише впродовж останніх двох століть від цієї традиції відійшли, облаштовуючи кладовища за межами міста. Тому саме євреї, які проживали в Бердичеві з кінця XVII століття, першими влаштували кладовище саме за його межами – за захисним валом, по правий бік від дороги на Житомир. Це кладовище займало… більшу частину території нинішнього міського парку.

На кладовищі знайшли вічний спокій не лише міські євреї. Тут поховано багатьох відомих релігійних діячів – цадиків і рабинів, серед яких талмудист Мойсей, відомий бердичівський рабин ХVІІІ ст. Залман Ієкутіель (?-1761), а також ребе Лібер із Бистрика, котрий помер на 104-му році життя. За писемними згадками, останні поховання датувались 1797-1798 роками, а саме кладовище рішенням міської влади знищили на початку 1930-х років. Знищили, щоб створити міський парк. Парк відпочинку на місці кладовища, запитаєте ви? Так, радянська влада мала власні погляди не лише на релігію, з якою невпинно боролася, а й на відношення до померлих.

Стара груша на єврейському кладовищі, поряд з якою знаходилась могила святого Лібера.
Фото 1913 року.

До речі, могилу ребе Лібера із Бистрика, похованого на цьому кладовищі, наприкінці 1980-х прибічники його вчення відновили. Та оскільки на той час ні документів, ні свідків, які могли вказати місце, де насправді знаходилась могила, не було, надгробок встановили неподалік танцювального майданчика. Лише декілька років тому вдалося віднайти фотографію з зображенням могили святого Лібера, а по ній – орієнтовне місце його поховання. Отже, знаходилась могила неподалік від входу в парк зі сторони вулиці Шевченка.

Поруч із входом на кладовище зі сторони вулиці Житомирської місцеві євреї спорудили синагогу, відому як Кладовищенська, або “Жива синагога”. Чому “Жива”? Для того, аби не називати її “мертвою” (за аналогією з назвами інших міських синагог, яких називали “Велика”, оскільки була найбільшою в місті; “Стара”, як найстаріша міська синагога; “Відкрита”, тому що завжди була відкритою для відвідувачів; “Холодна”, оскільки в ній і зимою, і літом завжди панувала прохолода, і так далі). Орієнтовне місце, де знаходилась Кладовищенської синагоги – атракціон для дорослих карусель “Цепочка”.

Нині збереглась лише одна фотографія з зображенням цієї синагоги, чого не скажеш про її опис. В літературній спадщині Бердичева сучасники можуть з легкістю його віднайти у романі єврейського письменника Дер Ністера “Сім’я Машбер”. До речі, читаючи цей роман, читач не знайде жодної вказівки на назву міста, в якому розгортаються його події. Лише приховано – місто N (власне, як і справжнє ім’я автора роману – псевдонім “Дер Ністер” перекладається буквально як “прихований”; справжнє ім’я письменника – Пінхус Каганович). Все двенадцать окон синагоги были широко раскрыты в сторону кладбища. Только что солнце поднялось над горизонтом. Город был еще погружен в предутренний сон. А здесь, в Живой синагоге, маленькая группа возбужденных хасидов возносила хвалу Богу В городе ходила легенда о том, что Живая синагога построена на том месте, где великий реб Либер молился еще в то время, когда там был лес.

Кладовищенська (“Жива”) синагога. Дореволюційне фото.

Ще одна таємниця, яку приховує міський парк, полягає в тому, що окрім єврейського кладовища на його території також існувало й кладовище німецьке. Влаштували його у липні 1941 року німецькі окупанти, ховали тут німецьких офіцерів, які загинули під час військових дій чи померли власною смертю в роки німецько-радянської війни. Перед самим звільненням Бердичева від загарбників у січні 1944 року кладовище нараховувало біля 220 захоронень. Знаходилось німецьке кладовище у дальньому закутку міського парку, на розі вулиць Шевченка та Чорновола.

Поховання німецьких солдат та офіцерів на території міського парку, 29 серпня 1941 р.

Це не єдине німецьке кладовище на території міста, яке з’явилось у роки війни. Але саме його на початку серпня 1941 року відвідав керманич нацистської Німеччини Адольф Гітлер, перебуваючи у Бердичеві. У 1944 році кладовище зрівняли з землею (правда, старших офіцерів, що були тут поховані, встигли перевезли до Німеччини). У 1950-х на цьому місці побудували літній кінотеатр та встановили кіоск з продажу напоїв та солодощів. Бердичівляни швидко забули, чиї тіла знайшли тут вічний спокій (власне, як забули й про існування єврейського кладовища). Згадали лише у часи Перебудови: літній театр розібрали у 80-х роках, кіоск діяв до середини 90-х років. У цей же час, на початку 90-х за домовленістю міської влади та неурядових організацій Федеративної Республіки Німеччини тіла німецьких воїнів ексгумували та перепоховали на їх батьківщині.

Атракціони в міському парку. Тут і далі фото середини 1970-х років.

Перший атракціон для розваг та відпочинку на території міського парку з’явився у 1944 році. Це була ланцюгова карусель, квиток на яку коштував 10 копійок.

Згодом з’явились інші – літаки, гойдалки, російські гірки та інші. З року в рік міський парк поповнювався новими атракціонами – ще кращими, ще захоплюючими. Зростав і штат працівників, які їх обслуговували.

У 1960 році з нагоди річниці з дня народження видатного українського поета перед входом до міського парку встановили пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Та лише через вісім років – у 1968-у рішенням Бердичівської ради народних депутатів міському парку надали статус парку культури та відпочинку ім. Т.Г. Шевченка.

Сквер перед входом до міського парку.
Фото 1970-х років.

Саме у 60-х та 70-х роках міський парк зазнав свого розквіту. Це були часи, коли парк легко конкурував зі знаменитим та легендарним міським бульваром – бердичівським Бродвеєм. На сцені літнього кінотеатру, який збудували у 50-х, у паркових зонах відбувались різноманітні заходи як загальнодержавного масштабу (на кшталт Дня Перемоги, Жовтневої революції чи Дня повітряного флоту), так і суто місцевого – Масляної, свята Праці, свята вулиці Леніна та інших. Це були масові гуляння, на які бердичівляни приходили цілими сім’ями. А дискотека! Для неї наприкінці 70-х звели цілий комплекс із облаштованою усім необхідним сценою, зручним освітленням та лавками вздовж напівкруглої стіни. До речі, взимку танцювальний майданчик перетворювався на льодовий, де всі бажаючі за помірну плату мали змогу досхочу покататись на ковзанах.

Ігровий автомат “Торпедная атака”.

У 70-х неподалік входу з вулиці Шевченка влаштували Зал ігрових автоматів. У приміщенні встановили такі ігри, як “Баскетбол”, “Морской бой”, “Торпедная атака”, “Воздушый бой”, “Скачки”, “Танкодром” та інші. Оплата гри проводилася монетами номіналом 15 коп. або жетонами. Школярі були в захваті від ігрових автоматів – у вихідні та будні дні зал ніколи не пустував.

На відміну від сучасних гральних автоматів, пристрої не видавали грошових призів. Ці гральні автомати не мали відношення до азартних ігор, оскільки в якості призу автомат не видавав грошову винагороду, а пропонував зіграти ще один раз безкоштовно. Це запобігало формуванню у гравця нездорового азарту, а через невисоку вартість гри (15 копійок – вартість порожньої півлітрової пляшки від кефіру) не траплялося трагічних інцидентів з програшами значних сум грошей. Наприклад, приз, який міг витягнути щасливий гравець в автоматі “підйомний кран”, представляв собою м’яку або гумову іграшку, шкільну приналежність, діафільм, а іноді й маленьку пляшечку коньяку.

Ігровий комплекс біля “Дитячого світу”,
фото Віктора Коржука.

Та атракціонами та розважальними закладами, які розташовувались на території міського парку, його керівництво вирішило не обмежуватись: у 80-х інтереси адміністрації розповсюдились далеко за межі парку. Наприклад, у липні 1988 року на баланс міського парку прийняли нову споруду – дитячий комплекс по вулиці Свердлова, поряд із універмагом “Дитячий світ” (нині торговий комплекс “Новий світ” по вулиці Вінницькій). Це дитяче містечко збудували за пайової участі підприємств, установ та організацій міста. До його складу увійшло кафе та ігровий комплекс у вигляді фортеці, прикрашений декоративною стіною. Нині цей комплекс знаходиться в напівзруйнованому стані та незабаром взагалі зникне – на його місці планують збудувати православний храм. Але на час своєї появи ігровий комплекс мав стати новим словом в індустрії міських розваг.

Тоді ж, у 80-х у міському парку зародилась традиція, за якою у дні визначних свят атракціони для малечі працювали безкоштовно.

Вперше це відбулось 21 травня 1989 року, коли бердичівляни відзначали свято міста Бердичева (аналог сьогоднішнього Дня міста Бердичева). Отже, нинішні власники міського парку лише продовжують славні традиції своїх попередників, коли влаштовують безкоштовну роботу атракціонів, наприклад, у День захисту дітей.

Міський парк приховує ще багато таємниць. Але про них – у наступних розповідях.

Анатолій Горобчук.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here