С. Павлюк. Забута енергія річки

Ця замітка була опублікована в газеті “Земля Бердичівська” 31 грудня 1992 року.

Протягом століть наші предки успішно використовували зовсім дармові види енергії. Падаюча вода приводила вдію механізми заводів, фабрик, лісопилок, млинів, вітер гнав морями кораблі, крутив жорна. Наостанку воду було впряжено в електротурбіни, і струм зробив переворот в економіці та по­буті, звільнив людину від ручної праці на багатьох ділянках виробництва.

Де і коли засвітилась у районі перша лампочка — достеменно невідомо, багато хто скаже, що мабуть, не раніше тридцятих років. Але це заперечать, приміром, старожили Терехового. Ось яку історію я записав у цьому селі від одного з них. У тому селі був пан, якого звали “синім”, бо з таким обличчям народився г прожив свій вік. Ось і приладнав цей пан у млині генератор електроструму чи то наприкінці минулого століття, чи на початку двадцятого — для освітлення свого будинку, котрий, до речі, зберігся дотепер. Потім панський будинок став школою, яка нібито ще довго користувалася цим благом цивілізації.

В Садках перша лампочка засвітилась у 1946 році. Ось що розповідає ветеран праці О.Г. Мельничук.

— Сталося це завдяки тому, що колгосп був знаменитий на всю республіку. Генерал-майор Волкович, дивізія якого визволяла район і Бердичів, подарував генератор. Цього було досить, щоб мати свій електрострум. Генератор приводився у дію паровиком “Перхун”, який дістався в спадщину від німця, котрий до революції тримав у селі паровий млин. Вдень подавали струм на колгоспний двір, з настанням сутінок рубильник переключали на фермські приміщення, а після вечірнього порання в них — на освітлення вулиць і жител. Зупиняли паровик опівночі. Восени це було сигналом для буряководів, що час кінчати роботу й розходитися по домівках…

В Кикишівці лампочка засвітилася в 1953 році завдяки тодішньому голові колгоспу, тридцятитисячнику Юзефову, мобілізованому на зміцнення колгоспного виробництва. Посланець заводу “Прогрес” і роздобув на своєму рідному підприємстві генератор для виведення селян із темряви до світла. Користувалися електрикою, поки Юзефов головував. Через два чи три роки кикишівський колгосп об’єднали з бистрицьким, Юзефов повернувся на свій “Прогрес”, і село знову огорнула темрява.

Всі вищеописані спроби електрифікувати села трималися на видумці, ентузіазмі, наполегливості окремих осіб. Так тривало впродовж усього періоду     післявоєнної відбудови. Подекуди ця самодіяльність припинялася завдяки здійсненню державної програми будівництва малих електростанцій па річках і річечках, а де їх немає — вітрових установок. У нашому районі гідроелектростанції були побудовані у Скраглівці, Мирославці, а в Райках і Швайківці генератори пристосували у водяних млинах.

На цьому фото, зробленому всередині 50-х років, — гідроелектростанція, збудована в селі Слободище.

Колишній працівник райвиконкому І.В. Мельник був на святі з нагоди введення у дію гідроелектростанції в Скраглівці. Він розповідає, що зібралося все село, виступало районне, сільське керівництво, рядові колгоспники. Усі дякували “рідній партії” за можливість користуватися “лампочками Ілліча” й стверджували, що комунізм уже на підході.

Недовго судилося існувати цим електростанціям. Вони виробляли струм до суцільної електрифікації району, яка була проведена на стику 50-60 років. Від скраглівської й сліду не залишилося, від мирославської — лише шлюзи. Приміщення слободищанської збереглося. Був намір обладнати у ньому кафе, але нині не до цього.

Не вміємо ми берегти, що збудували. Після суцільної електрифікації почалася нова кампанія: кожному господарству — дизельну електростанцію. Обзавелися ними колгоспи-радгоспи й при потребі обходяться саморобним струмом. А де ці агрегати несправні, відсутні чи малопотужні — в доїльні установки впрягають трактора.

Нині без електроенергії ні туди і ні сюди. А вона все дорожчає і дорожчає. Тому й спадає господарникам інколи на думку потреба повернутися до досвіду предків. А чому б і ні в деяких випадках?

С. Павлюк.