Судова справа щодо міста Бердичева

Переглядаючи сторінки газет, що друкувались у минулі часи, інколи можна зустріти цікаву інформацію, яка підіймає завісу таємничості над окремими фактами з історії Бердичева. Одна з таких публікацій з’явилась на шпальтах київської газети «Киевлянинъ» в номері за березень 1902 року, більш як 120 років тому.

Газета «Киевлянинъ» на той час – це російськомовна приватна газета спочатку помірковано-ліберального, а згодом консервативного монархічного спрямування, що видавалась у Києві за часів Російської імперії у 1864-1919 рр. Газета була однією з найвпливовіших у Південно-Західному краї і однією з кращих провінційних газет в усій Російській імперії і є важливим джерелом історичних відомостей та подій тогочасного життя Києва та краю. Тож на її сторінках можна зустріти й інформацію про Бердичів, який адміністративно входив до складу Київської губернії.

На початок XX століття Бердичів продовжував бути власницьким містом, тобто, містом, яке перебувало у приватній власності. Десь у 15-у столітті його заснували представники роду Тишкевичів, які володіли містечком до кінця 17-го століття. Далі Бердичів перейшов у повну власність князів Радзивіллів, і лише бездітність останнього представника «бердичівської гілки» князя Матвія Радзивілла (1768-1818) та непомірні витрати тих представників роду Радзивіллів, кому Бердичів перейшов потім у спадок, призвели до того, що наприкінці XIX століття місто, як цільний майновий комплекс, розділили між кількома власниками. Серед яких, до речі, знову з’явились й представники роду Тишкевичів, засновників містечка. Саме місто у 1890-х роках було обтяжене значними борговими зобов’язаннями, розмір яких сягав 4 мільйонів рублів.

Як би там не було, але у 1898 році з метою погашення боргів місто Бердичів продали у Київському губернському правлінні на публічних торгах. Вірніше, продали 5/6 бердичівських земель. Зокрема, це Немирівка (рос. Немировка), Нова будова (рос. Новое строение), Піски (рос. Пески) та Попівка (рос. Поповка) і земля під власницькими будівлями, річкою Гнилоп’ять, вулицями та площами міста. Найбільшу ціну заявили купці з Нижнього Новгороду брати Іван та Митрофан Рукавішнікови (рос. Рукавишниковы), спадкові почесні громадяни. На торгах 31 липня вони запропонували ціну в розмірі 298 тис. рублів, а 4 серпня під час переторгів збільшили цю суму до 1 мільйона 161 тисячі рублів та стали власниками значної частки Бердичева.

Та незважаючи на власницький стан міських земель міська управа в наступні роки прийняла ряд рішень, які могли напряму порушувати права власників, зокрема, братів Рукавішнікових. Так, управа вирішила спорудити на існуючій Театральній площі нову будівлю під міську думу. До цього міська дума та управа розміщувались у приміщеннях кармелітського монастиря, але стан цих будівель не задовольняв чиновників, тим більше що стали з’являтись великі тріщини, які загрожували його мешканцям. 15 квітня 1900 року на Театральній площі відбулись скромні урочистості з нагоди закладення тут нового будинку міської думи. Саму територію Театральної площі огородили парканом, завезли будівельні матеріали, звели підсобні будівлі.

Тож першою вимогою братів Рукавішнікових стало знесення паркану на площі Театральній та очищення території від будівельних матеріалів.

Друга вимога – поновити знесений владою паркан навколо Рибної площі, та прибрати встановлені там торговельні ряди для організації торгівлі (це місце стало пам’ятним бердичівлянам після сумнозвісної пожежі зимового цирку у 1883 році).

Ще одним пунктом позову стало те, що супроти волі власників Бердичева міська управа на вулиці Білопільській стала споруджувати бульвари, чим зменшувала площу землі, що знаходилась під вулицею.

Ось все, що не сподобалось власникам Бердичева братам Рукавішніковим, адже на їх думку це обмежувало їх у користуванні власним майном. Сума позову до міста становила 35 тис. рублів.

Окружний суд, розібравшись у цій справі та вислухавши пояснення сторін, у березні 1902 року постановив: у позові братам Івану та Митрофану Рукавішніковим відмовити та стягнути з них на користь Бердичева 960 рублів судових та інших витрат. Через два тижні суд виніс мотиваційне рішення, значну частину якого, до речі, також опублікували в газеті «Киевлянинъ» (у вересневому номері 256 того ж року).

Ця судова справа, яка відбулась більш як 120 років тому, мала значний вплив на подальшу історію Бердичева. Так, вже того ж 1902 року на площі Театральній з’явився новий будинок міської думи, який нині займає Центр позашкільної освіти ім. О.В.Разумкова (вулиця Вінницька, 21), а саму площу Театральну трансформували у паркову зону. На площі Рибній у 1904 році взамін міського ринку спорудили Будинок Червоного Хреста, де безкоштовно лікували усіх, хто того потребував. Нині у цій старовинній будівлі, яка зазнала трансформації у 1966 році, перебувають місцеві підрозділи телекомунікаційного оператора «Укртелеком» та державного підприємства «Укрпошта». А на вулиці Білопільській, яка декілька разів перейменовувалась та з 2013 року стала вулицею Європейською, впродовж 1902-1907 років таки збудували низку бульварів, які радують бердичівлян красою та стали його справжньою візитівкою.

Як бачимо, брати Рукавішнікови програли суд. Але й надалі залишались одними з власників Бердичева. Вірніше, власників земельних ділянок, на яких знаходились міські будівлі та споруди. Але вплив братів на подальшу долю міста був незначним, якщо взагалі помітним.

Джерела та література:

Дело города Бердичева. // «Киевлянинъ», №89, 30 марта 1902 года, стр. 4.

Бердичев. // «Киевлянинъ», №256, 16 сентября 1902 года, стр. 3.