Степовик Дмитро Власович

Степовик Дмитро Власович (нар. 7 жовтня 1938, с. Слободище, Бердичівський район, Житомирська обл., УРСР – пом. 28 січня 2024, Київ, Україна) – професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Степовик Дмитро Власович народився 7 жовтня 1938 року в селі Слободище Бердичівського району у селянській родині. Був п’ятою дитиною у родині, ще четверо дітей померло. Його батьки Влас Федорович та Марія Сидорівна походили з заможних сімей – власників каменоломні та інших малих підприємств. За це й поплатились за радянських часів – батько рано осиротів, материні батьки були вигнані зі свого дому та повмирали від голоду у 1933 році. Тоді ж були вигнані зі своєї хати і батьки Дмитра.

З 1945 по 1950 рік Дмитро Власович навчався у семирічній Слободищенській школі. Взимку з 1950 на 1951 рік сім’я переїхала до містечка Камінь-Каширський Волинської області до власного дерев’яного будинку, збудованого руками батька. Тут Дмитро продовжив навчання у середній школі. У 1955 році Дмитро Власович закінчив середню школу зі срібною медаллю і того ж року вступив до Київського Державного університету ім. Т.Г. Шевченко на факультет журналістики.

На другому курсі університету Дмитро Власович вступив до наукового студентського гуртка. Навчався на відмінно, проте декілька разів ледь не був виключений із університету за те, що обурювався з приводу вторгнення радянських військ в Угорщину, за те, що ходив на молитву до Володимирського собору, за те, що виявили в його речах у гуртожитку ікону, яку купив для матері в Києво-Печерській Лаврі.

У травні-червні 1958 року Дмитро Степовик проходив журналістську практику у Бердичеві, у міськрайонній газеті “Радянський шлях” (нині “Земля Бердичівська”). Тут з’явились його перші статті та замітки: “Майстерність наймолодших” (18 червня) та “В ті бурхливі дні (рецензія на роман-хроніку Арсена Іщука “Вербівчани”)” (20 червня).

Дмитро Власович у 1960 році з відзнакою закінчив Національний університет імені Тараса Шевченка. 7 років поспіль працював журналістом у республіканській газеті “Молодь України”. Як кореспондент за декілька років проїздив усі 25 областей України, створив значну кількість статей та нарисів.

Високий рівень знань, отриманих в університеті, та здобутий практичний досвід дозволяють Дмитру Степовику стати аспірантом відділу образотворчого мистецтва інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського Національної Академії наук України. Аспірантуру закінчив у вересні 1970 року, захистивши дисертацію на тему “Творчість Олександра Антонія Тарасевича”. Він став кандидатом мистецтвознавства і з цього часу та до кінця життя працював в Інституті ім. М.Т. Рильського: спочатку старшим науковим працівником, а з березня 1993 року та до тепер – провідним науковим працівником.

5 червня 1984 року у Києві Дмитро Власович успішно захистив докторську дисертацію на тему “Прогресивні напрямки в болгарському образотворчому мистецтві 1878-1978”. Майже рік московська вища атестаційна комісія вивчала дисертацію та 24 травня 1985 року відхилила клопотання про видачу докторського диплому. Зрозумівши, що в межах тодішньої внутрішньої політики Радянського Союзу шлях до докторського звання йому перекритий, Дмитро Власович 6 серпня 1990 року захищає докторську дисертацію з мистецтвознавства у Мюнхені (Німеччина), в Українському Вільному Університеті на тему “Проблема стилів в українській гравюрі 16-18 століть”. 7 липня 1992 року там же захищає свої праці – опубліковані книги “Храм і духовність” та “Скарби України”. Дмитро Степовик одержав два докторських дипломи – доктора філософії та доктора мистецтвознавства. Цього ж року 10 грудня рішенням Вченої ради інституту ім. М.Т. Рильського йому присвоєно звання професора.

Дмитро Власович Степовик у своїй науковій діяльності розробляє три напрями – історія давнього українського мистецтва (гравюра, книжкова мініатюра, ікона), історія болгарського мистецтва й українсько-болгарські мистецькі зв’язки та напрям образотворчого мистецтва західної української діаспори. Результати досліджень у кожному з вказаних напрямів науковець опублікував у своїх численних книгах, статтях і доповідях.

Дмитро Степовик – учасник численних всеукраїнських та міжнародних наукових конгресів і конференцій. Він читає курси лекцій із історії українського мистецтва й української культури в наукових установах й університетах Болгарії, Польщі, Канади, США, Італії, Великобританії, Німеччини, Франції. Значну увагу також приділяє редакційній діяльності – у різний час був членом редакційних колегій 15 журналів, газет, альманахів, збірників.

При всій перерахованій науковій та педагогічній діяльності Дмитро Степовик знаходить час для громадської праці. Він є віце-президентом Українського Біблійного товариства, членом Головної ради Товариства охорони пам’яток історії та культури, заступником голови Українського Представництва бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, почесним головою Національної Асоціації Митців, входить до складу вчених рад Історичного Товариства Нестора Літописця та Київського музею Івана Гончара, є членом Всеукраїнського Товариства митрополита Іларіона (Огієнка), Республіканської Асоціації Україністів, Спілки художників України.

Дмитро Власович Степовик мав наступні нагороди: академічна премія імені Івана Франка (Президії Національної Академії наук України), премія імені митрополита Андрія Шептицького (Фонду духовного відродження України), премія імені Олександра й Леонтія Тарасевичів (часопису “Образотворче мистецтво”).

Так склалась доля Дмитра Власовича, що він так і не одружився. Він мешкав сам у місті Києві, обіймав посаду провідного співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної Академії наук України (ІМФЕ НАНУ), професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Помер Дмитро Степовик 28 січня 2024 року.

Книги Дмитра Степовика:

• “Українсько-болгарські мистецькі зв’язки”,
• “Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі” (обидві — Київ, 1975 р.),
• “Болгарське образотворче мистецтво. 1878-1978”,
• “Сучасне образотворче мистецтво Болгарії: Шляхи і тенденції розвитку у післявоєнний період” (обидві — Київ, 1978 р.),
• “Українська графіка XVI-XVIII століть: Еволюція образної системи”,
• “Українське мистецтво першої половини XIX століття” (обидві — Київ, 1982 р.),
• “Тарас Шевченко: малярство, графіка” (Київ, 1984 р.; перевид.: Київ, 1986 р.),
• “Тарасевич і українське мистецтво бароко” (Київ, 1986 р.),
• “Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі” (Київ, 1988 р.),
• “Храм і духовність” (Рим, 1990 р.),
• “Скарби України” (1991 р.),
• “Мистецька збірка Стецькових” (Сарасота, США, 1992 р.),
• “Релігії світу” (Київ, 1993 р.),
• “Києво-Печерська Лавра” (Київ, 1993 р.),
• “Скульптор Михайло Паращук: Життя і творчість” (Київ, 1994 р.),
• “Скульптор Лео Мол: Життя і творчість” (Київ, 1995 р.).

Джерела і література:

Лукуц Ю.М. Дмитро Степовик – визначний науковець і талановитий педагог. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M. Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – С. 142-144.

Лукуц Ю. Зустріч зі славним земляком. // “Земля Бердичівська”, №59 (15282) від 24.07.2003 р.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%BA_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%92%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

Жанна Куява. Дмитро Степовик: “Я нічого не колекціоную, окрім знань…” // Тижневик “Сім’я і дім”. http://www.simya.com.ua/articles/51/11548/