Семенівка

До складу Семенівської територіальної громади входить село Семенівка. Село розташоване на березі річки Жабокрик, притоки Гнилоп’яті. Центр територіальної громади.

Дата заснування села невідома. Існує три легенди щодо походження назви села. Так, у першій розповідається, що на цих землях розташувались сім козацьких сімей. Звідси й назва – Семенівка. Друга розповідає про двох синів заможного купця – Семена та Івана. Коли батько лежав при смерті, то подарував синам землі, території яких були названі на їх честь. За третьою легендою двоє братів-козаків Семена та Івана оселились на обох берегах річки. Поблизу них стали селитися люди. У свою чергу поселення на лівому березі ріки стали називати Іванківці, а на правому – Семенівка.

Спочатку село складалось із однієї вулиці, яка простягалася вздовж річки. З часом село розросталось, з’являлись нові вулиці, які називались на честь родин, які там проживали: Морозівка, Січкарівка, Габелівка, Лапенці.

Територія, на якій розташований населений пункт, заселялася людиною ще з часів кам’яного віку. Під час археологічних досліджень, проведених у другій половині 50-х років археологами І.С. Винокуром та Г.Г. Богуном, виявлено і досліджено поселення черняхівської культури біля села Семенівка. Звідси походить велика кількість черняхівської кераміки, кістки тварин, перепалене каміння, що вказує на існування тут поселення. Крім того, ще у 1936 році з Семенівки до Бердичівського музею передали глиняні посудини. Це кружальний широкогорлий горщик із опуклим тулубом і відігнутим вінцем на підставці, а також миска гончарної роботи на кільцевій підставці. Посуд сформовано із відмученої глини з домішками піску. Також досліджено місця волинської групи поховань, що відносяться до першої половини І тисячоліття нашої ери поблизу села Семенівка. Тут зібрано значну кількість кераміки, кістки свійських тварин, уламки круглих кам’яних жорен, глиняні пряслиця, точильні бруски з каменю. Знайдено поряд із селом і рештки трипільської культури, а також доби бронзи.

Однією з перших згадок про село є події антипольського повстання 1702-1704 рр., яке очолював полковник Фастівського полку Семен Палій разом із соратниками – полковниками Самійлом Самусем та Захаром Іскрою: 16 жовтня 1702 року на західній околиці Семенівки відбулася велика битва козацько-селянського війська проти війська польської шляхти, очолюваного Яковом Потоцьким та Даміаном Рущицем. Хоча поляків було значно більше, повстанці завдали нищівної поразки польському війську. Як результат, козаки оволоділи містечком Бердичів, захопили весь обоз, коней, артилерію та казну шляхти.

У 1854 році на кошти селян у Семенівці в центрі села на перехресті доріг взамін старого храму, час появи якого невідомий, звели новий дерев’яний храм в ім’я Апостола і Євангеліста Луки, а також будинок священника. На цей час село входило до Велико-Низгірецького приходу, за церквою рахувалось 36 десятин землі. У 1936 році, у роки релігійних гонінь, церкву за рішенням загальних зборів селян закрили. Приміщення храму використовували для господарських потреб колгоспу. Під час боїв у липні 1941 року церква згоріла. Лише у 90-х, у часи відродження віри, у селі з’явилась спершу парафія, а згодом і храм Апостола і Євангеліста Луки Української православної церкви Київського патріархату (нині Православна Церква України).

У ХVІІІ – початку ХІХ століття Семенівка перебувала у складі Пузирецької волості Бердичівського повіту та була власністю князя А. Радзивілла. Після поразки польського повстання 1831 року Радзивілл 20 березня 1839 року заклав свій маєток представникам родини німецьких колоністів Єнні. До речі, згодом Єнні дуже шкодували, що взагалі зв’язалися з Радзивіллами: у війні з кредиторами князя Єнні практично все втратили. Їх нащадкам довелося практично з початку починати свою справу.

У 1848 році Радзивілл оформив документи на продаж свого маєтку, куди входило й село Семенівка, поміщикам Пашковському та Давидовській. На цей час за інформацією дослідника краю Лаврентія Похилевича у Семенівці проживало 547 православних жителів, 106 римо-католиків та 20 євреїв.

Станом на 1 січня 1900 року у Семенівці у 168 дворах уже проживало 1117 жителів. Із них чоловічої статі – 541, жінок – 576. Селу належало 820 десятин землі, з яких 219 десятин знаходились у володінні поміщика, 601 десятиною розпоряджалися селяни. Найбільшою землевласницею села була поміщиця Анна Адамівна Ігнатьєва, господарство вів орендатор Фрідріх Юрійович Глинський. У селі діяв водяний дерев’яний млин, існувала пожежна частина, яка складалась із 4 діжок та 6 крюків. Вона утримувалася на кошти общини з розрахунку плати 8 рублів на рік. У селі також діяла школа грамоти, яка займала одну кімнату в старенькій хатині. Семенівська церковно-приходська школа була підпорядкована Київській парафіяльній шкільній раді і була заснована у 1873 році. 70 дітей навчав диякон. Це була одна з найстаріших шкіл краю.

У 1912 році вчитель Степан Максимович Постоюк за кошти громади збудував нове приміщення школи, яке складалось із двох класних кімнат та квартири для вчителя. Розмістилась школа у центрі села. Сам Степан Максимович закінчив духовну семінарію, вчительську роботу поєднував із роботою у місцевому колгоспі. Зі слів його дочки знаємо, що батько був наділений талантом скрипаля, співака, прекрасного оратора. Він за власні кошти купив скрипку, самотужки навчився грати на ній, мав прекрасний голос, співав у церковному хорі. Пам’ять про цю людину зберігається у посаджених ним каштанах, які нині оберігають Вічний спокій полеглих радянських воїнів, похованих у братській могилі у центрі Семенівки.

Буремні революційні часи доволі легко минулись для семенівчан. Після утвердження нової влади та створення у 1923 році сільської ради остання, як самостійна адміністративна одиниця увійшла спершу до складу Білопільського району, а згодом – до новоствореного Бердичівського району. Існувала Семенівська сільська рада до 1954 року та Указом Президії ВР УРСР «Про укрупнення сільських рад по Житомирській області» 11 серпня цього року була ліквідована, а село увійшло до складу Іванковецької сільської ради.

У газеті «Голос праці» (м. Бердичів) за грудень 1924 року є замітка «Прагнуть до науки» про початок роботи в Семенівці школи по ліквідації неписьменності. Завідуючий школою лікнепу Іщук-Зуб писав: «Школа ліквідації неписьменності розпочала свою роботу з 16 листопада. Неписьменне селянство, зокрема молодь, густою лавиною рушила до школи. Особливо помічається тяга до школи жіноцтва. Із 70 слухачів налічується біля 50 душ жінок. Навчальним приладдям лікнеп мало забезпечений (15 букварів). Освітлення теж немає (одна лампа, при якій неможливо працювати. Навчалися в лікнепі два роки».

Дореволюційне приміщення школи стало замалим для навчання, тому комітет незаможних селян Семенівки звернувся до окружного відділу народної освіти про передачу Семенівській школі колишнього маєтку німецького колоніста Родера. Клопотали про передачу приміщення голова комітету незалежних селян Павло Васильович Ястремський, який особисто був декілька разів на прийомі в окрвиконкомі, а також члени комітету Павло Коптюх, Григорій Гуменюк, Тимофій Зеленюк та Архип Лепешко. Бердичівський окрвиконком у 1923 році задовольнив це прохання. Із 1925 року в селі починає працювати трирічна українська школа, вчителями якої стало подружжя Новіцьких – Опанас Юхимович та Ярина Миколаївна. У 1926-1927 роках дітей навчав Анатолій Лаврентійович Дзигар, пізніше – Віктор Павлович Драпач.

Садиба Родера в селі Семенівка (фото Романа Маленкова, Сергія Щербія):

У 1925 році в Семенівці створили два колективних господарства: імені Петровського та імені Ворошилова. У 1930 році їх об’єднали в одне колективне господарство. Першим головою колгоспу до 1933 року працював Павло Лаврентійович Коптюк.

Голод 1932-1933 років не оминув і Семенівку: за даними сільради у цей час загинуло 46 жителів, імена яких на сьогодні встановлено. В пам’ять про загиблих від голоду та політичних репресій 27 листопада 2009 року біля Будинку культури урочисто відкрили пам’ятний знак.

28 липня 1936 року вперше у Бердичівському районі в Семенівському колгоспі розпочали використовувати електромолотьбу – із застосуванням електричної енергії. Першою жінкою-трактористкою в селі стала Оксана Антонівна Андрійчук, яка працювала на тракторі «Універсал-2».

Початок німецько-радянської війни боляче позначився на Семенівці. У липні 1941 року протягом тижня (з 7 по 13 липня) під селом тривали жорстокі бої між ворогуючими сторонами. Багато червоноармійців полягло у цих кровопролитних боях. І по сьогодні, після восьми десятиліть, жителі села та члени історико-патріотичного об’єднання «Пошук» знаходять на полях, на присадибних ділянках останки загиблих воїнів…

Часи окупації стали вкрай важкими для жителів села: ще під час оборонних боїв згоріло 9 сільських будинків, два колгоспні вітряка, ферма, колишня церква. За роки окупації 57 жителів Семенівки вивезли на роботи до Німеччини. На фронтах Другої світової бились із ворогом понад 250 жителів села, 95 воїнів-земляків не повернулись до рідних домівок.

Після відходу радянських військ життя в Семенівці дещо заспокоїлось. Нова влада відновила роботу місцевого колгоспу. Попри надію селян на вільну роботу на власній землі, окупаційна влада на запитання, чому зараз, при новій владі, не ділять землю, дала відповідь на сторінках місцевої газети «Нова Доба»: «Чому зараз не ділять землю? … Влада визнала за краще ще деякий час по працювати нам в колгоспі, але уже в вільному колгоспі, без жидівських погоничів та засіяти землі колективно, а за час зими підготувати реманент та тяглову силу для кожного колгоспника з тим, щоб після розподілу він твердо став на ноги і працював у свойому власному господарстві».

У вересні 1941 року Бердичівський Райземвідділ отримав від сільськогосподарської інспекції надіслані з Німеччини трактори. Ці трактори передали у села району, у тому числі один трактор надійшов до Семенівки. За спогадами жителів, німецький трактор працював краще вітчизняних – споживав значно менше пального та менше простоював з-за поломок.

Звільнили село 31 грудня 1944 року. По завершенні боїв за село у східній частині Семенівки з’явилась братська могила, в якій знайшли Вічний спокій 200 воїнів 44-ї гвардійської танкової бригади та 183-ї стрілецької дивізії. З похованих тут бійців відомі імена лише 89-ти… У 1957 році на братській могилі встановили бетонну скульптуру воїна з меморіальним написом.

1980 року на кошти місцевого колгоспу ім. Постишева (керівник Олексій Ставінський) споруджено новий меморіал, де поряд із могилою розмістили стелу з білими журавлями, що символізують душі загиблих воїнів. Ідею архітектурно-скульптурної композиції запозичили у пам’ятника загиблим воїнам-землякам, який знаходиться у місті Кисловодськ (нині Ставропольський край, РФ). Реалізували задум працівники Ливарного комплексу бердичівського машинобудівного заводу «Прогрес».

У 1975 році під час відзначення 30-річчя Перемоги одну з вулиць Семенівки назвали на честь радянського воїна Володимира Каштанова. На вулиці та провулку Каштанова знаходяться приватні садиби, споруджені на кошти місцевого колгоспу.

Навчання у сільській школі відновилось у 1944 році. Але у 50-х роках, через аварійність приміщення, навчання в ньому припинилось. У 1958 році колгосп зробив прибудову двох класних кімнат до колишнього панського будинку, що знаходиться на західній околиці села. У 1966-1968 рр. правління колгоспу ім. Постишева збудувало ще одну прибудову до основного приміщення. Це забезпечило можливість проводити навчання в одну зміну. У школі працювали вчителі Н.Ю. Шевчук, М.В. Соломяна, С.С. Орлівська, А.М. Штацька, подружжя Новаківських, Слободянюків, К.Т. Лукянчук, Р.О. Колесник, подружжя Коптюх та подружжя Рубоносових.

У 1950 році на північно-західній околиці села, на землях Семенівського колгоспу збудували компресорну станцію газопроводу Дашава-Київ. Так Семенівка стала першим селом у Бердичівському районі, де з 1956 року в оселях селян з’явився «голубий вогник».

У 1951 році, виконуючи рішення КПРС щодо укрупнення господарств, колективні господарства «Комунар» села Іванківці та «Жовтень» села Семенівка об’єднались. Новоутворений колгосп спочатку називався «Комунар», а з 1964 року отримав ім’я партійного діяча Павла Постишева. Колгосп спеціалізувався на відгодівлі свиней та вирощуванні великої рогатої худоби.

З 1954 по 1970 рр. колгосп ім. Постишева очолював Степан Олександрович Нечипорук. Саме він створив ту міцну матеріально-технічну базу, що дала змогу господарству в подальшому стати законодавцем мод в аграрному секторі Бердичівського району, отримати у 1971 році орден Трудового Червоного Прапора. Навчатися високої культури землеробства сюди приїздили з багатьох куточків країни.

Згодом Степан Олександрович працював директором радгоспу села Райгородок, в управлінні осушувальних систем. Степан Нечипорук був жорстким у роботі, але справедливим господарем. Не любив нехлюйства і поважав працівників, які, як і він, щиро віддавались роботі.

З 1970 по 1977 рік місцевий колгосп очолював Павло Федотович Борсук. За його часів керівництва колгосп ім. Постишева у 1974 році прийняв до свого складу колгосп імені Леніна, який діяв на теренах сіл Садки та Великі Гадомці. У цих селах створили відділки.

За успіхи, досягнуті в господарських, культурних та громадських сферах, 92 трудівники Іванківець та Семенівки були нагороджені орденами та медалями СРСР. Так, ордена Леніна удостоєно свинарку О.А. Мельникову, ордена Трудового Червоного Прапора – ланкову М.М. Вишневську, свинарку Л.О. Лабунець, ланкового Є.П. Ткачука, механізатора В.Д. Горностая, бригадира О.М. Слободянюк, голову колгоспу С.О. Нечипорука; ордена «Знак Пошани» – В.І. Певоту, медалі «За трудову доблесть» – свинарок О.А. Ваколюк та М.П. Орлікову, ланкову М.О. Гедзь.

З 1978 року керівником господарства став Олексій Улянович Ставінський. 80-і роки минулого століття у Радянському Союзі характеризувались активним розвитком сільського господарства, підтримкою сільгосппідприємств з боку держави. Саме у цей період колгосп ім. Постишева став займатися вирощуванням ранніх овочів, для чого збудували велике тепличне господарство, яке розмістили неподалік села Садки. Відбулась реконструкція тваринницьких ферм, зроблено асфальтовану дорогу через села Семенівка та Іванківці, велось інтенсивне житлове будівництво – багато спеціалістів отримали житло, зведене за рахунок господарства. У Семенівці побудували красивий Будинок культури (1978), магазин. У 80-х перед Будинком культури встановили бюст Павла Постишева, ім’я якого носив колгосп (бюст демонтували у 2007 році). Також з’явився сучасний фельдшерсько-акушерський пункт, який забезпечили новим, сучасним на той час обладнанням. 15 років керував Олексій Ставінський господарством, 9 років – тепличним комбінатом. За успіхи у роботі Олексій Ставінський нагороджений орденом «Знак пошани», у 2018 році йому присвоєно звання «Почесний громадянин Бердичівського району».

У 1984 році від колгоспу ім. Постишева відділились відділки сіл Садки та Великі Гадомці, на базі яких створили окреме колективне господарство, якому надали ім’я партійного діяча Михайла Калініна.

Сім років колгосп очолював колишній головний інженер Михайло Кирилович Білівський. Славу досвідченого землероба здобув головний агроном Петро Іванович Поліщук, за часів якого було вирощено найбільший у Радянському Союзі урожай ячменю. Пізніше він передав агрономію своєму молодому послідовнику Петру Леонідовичу Кваші. А овочева бригада, яку очолювала кавалер ордену Дружби народів Ольга Михайлівна Слободенюк славилась на всю область.

З отриманням Україною незалежності та розгортанням в країні економічної кризи Семенівський колгосп став занепадати. Наприкінці 90-х колгоспні землі розпаювали, у селі з’явилось товариство на базі взятих в оренду майнових і земельних паїв селян – ТОВ «Агро Сем 3», яким нині успішно керує Марія Михайлівна Волкова. Вона свого часу доклала чимало зусиль для відродження сільськогосподарської галузі у Семенівці. Нині це господарство спеціалізується на вирощуванні зернових та технічних культур.

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1181 особа, з яких 548 чоловіків та 633 жінки. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1036 осіб.

15 жовтня 2016 року у відповідності до адміністративно-територіальної реформи, яку запровадили в Україні, на Бердичівщині з’явилась Семенівська територіальна громада. До її складу увійшло й село Семенівка.