Додому Проекти Бердичівляни розповідають Семенюк В.Я. Один із спогадів про дні війни

Семенюк В.Я. Один із спогадів про дні війни

47
0
ПОДІЛИТИСЬ

Я народився на Житомирщині, у Бердичівському районі, в селі Маркуші.
Василь Семенюк

Була війна. Це була війна мого дитинства.

Моє село Маркуші на землі Бердичівщини. В селі нещодавно були німці, тобто німецька армійська частина: машини, танки, гармати, величезні коні-ваговози.

Сьогодні вони вже не тут: хто загинув, утікаючи, а хто утік, відступаючи. Величезну вантажну машину мало не забули у поспіхах утікати: дехто з мешканців села вже устиг поцупити з цієї інтендантської машини добротні чоботи з окованими підборами. Інші взяли дещо з одягу, бо, як кажуть, війна є війна, і всі були війною обпатрані, пограбовані… Що й казати!

Сьогодні у нашій хаті, де мешкають семеро людей, дуже тісно, бо окрім семи мешканців є ще хтозна скільки вояків, дуже багато: бідових, утомлених. Це солдати Радянської армії, які зупинились після тривалого наступу і втечі ворогів.

Худенька білява медсестра, на лиці ластовиння. Рябенька така! Часто виймає конверти з жовтого пакувального паперу, розриває їх один за одним і висипає просто за пазуху кожному солдатові сіренький порошок: від нужі[1]. Адже ж коли і де ту лазню відвідати?…

Казали, що порошок той істот убиває. А називали його дустом.

Сплять на полику, на ліжках, на лавці, бо їх багато. Удень вони на заняттях: марширують по дорогах, освоюють порядки військової муштри.

Повертають додому, до нашої хати увечері.

Тут можна вже відпочити, попоїсти та й покластися спати, де хто має.

Мати щовечора варить картоплю в мундирах і виносить з льоху квашені огірки хтозна від якого року квашені, але добрі-добрющі!

Сидять вояки, вечеряють і співають, усі співають. Ось однієї пісні слова:

Спокойно солнце закатилось
И все бойцы спокойно спят.
А паровозы мчатся быстро,
Лишь только слышно гай-да-гай…
Один боец со всей команды,
Склонив головку на плечо,
Мечтал о Родине далекой, 
Мечтал о матушке родной.
Эх ты, мать моя родная,
Когда я вольно заживу?
А может быть в бою кровавом
Склоню я голову свою.
И вот начался бой кровавый,
Снаряды рвутся впереди,
А я в разорванной шинельке
Лежу, бедняга, без ноги.

Я сьогодні (і не вперше протягом свого повоєнного життя) пригадав ці слова. Щоправда, рядок, поданий курсивом, придумати довелось, припасовуючи до контексту, бо його ніяк не міг пригадати. Гадаю, він відповідає сенсу подальших слів. А тепер мені 76 років. А пригадується все дуже часто.

Уривки іншої пісні солдатів пригадав і також додав від себе трошки, виділивши курсивом. Так вийшло дві строфи:

Война впереди от края до края,
Покой иногда лишь я вижу во сне.
А дома детишки, жена молодая,
А я погибаю на войне.
Всю ночь гремела канонада, 
Лишь утром прекратился бой.
А молодого капитана 
Нашли с разбитой головой.

Ще й сьогодні звучить у моїй голові:

Идем до победы! Пора бы домой нам.
Столько лет у боях безвозвратно ушло
Товарищ, товарищ! Болят мои раны,
Болят мои раны тяжело.

Ще зовсім недавно вступили вони в наше село. Йшли без бою, рухались колонами вільно, бо ж німці були вже десь далеко…

Та ось раптом з’явилася в небі авіація. Посипались бомби просто уздовж центральної вулиці. Вибухи, громовиця, полум’я, дим, стогін, кров… Так тривало десь півгодини. Так само раптово все затихло, авіація зникла за обрієм.

Братська могила радянських воїнів у селі Маркуші, 1974 р.

Це була своя авіація. Розвідка не донесла про становище в селі, чи донесла помилково, але мабуть пілоти вважали, що відступають німці та добре їм всипали сталевих “горіхів”.

Поховали їх у братській могилі в центрі села, де вони й досі покояться.

У сусідньому селі (Житинці), приблизно за кілометр від нашого, відбулось таке ж саме побоїще, але хвилинами раніше, бо пілоти тримали курс через сусідів просто до нашого села.

Зимовими днями і ночами зенітна батарея, намертво вкопана у мерзлу землю, щомиті стежила за спокоєм у небі, чи не з’являться у ньому “мессери” або “юнкерси”. Бувало й таке. Ми у тембрі гулу авіаційних двигунів навчились розпізнавати своїх від чужинців.

Та однієї морозної ночі солдати привели вартового, який було заснув біля тих гармат, гріючись біля вогнища. Шинелька на спині прогоріла, тіло вже горіло, а він не відчував свого лиха: ось така була втома. Спав мертвим сном. Якби не було перевірки служби вартового, то й невідомо, до чого це привело б. Солдата врятували, а потім… покарали. Така доля його у війні!

Потім розповідала мама, що наші “квартиранти-співаки”, розпочавши новий наступ після перепочинку, полягли десь недалеко від нашого села, де, казала, бої були дуже сильні.


[1] Нужа – воші, зовнішній паразит людини й тварини.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here