Home Край в історичних нарисах Русский орёл і Галицький лев: спроба реконструкції військової співпраці УГА та ЗСПР...

Русский орёл і Галицький лев: спроба реконструкції військової співпраці УГА та ЗСПР на Бердичівщині

2386
0
SHARE

Утром кровью окрасится золотистый ковыль,
Станет розово-красной придорожная пыль;
Без крестов, без священников нас оставят лежать,
Будут ветры Российские панихиды справлять.

Бродить по степу розхристаний вітер.
Пестить вустами стяг над полком.
Пане полковнику, вимерзли квіти.
Джуру забито, смерть над Дніпром.
Із пісень революційної романтики

Проблема військового союзу Української Галицької Армії (УГА) та Збройних сил Півдня Росії (ЗСПР) наприкінці 1919 – початку 1920 рр. в українській історіографії наразі активно досліджується. З’явились ряд наукових статей і навіть окремих монографій, присвячених цій темі. Однак малодослідженими ще залишаються питання, пов’язані з регіональним виміром цієї проблеми. Бердичівщина виключенням не стала – і до сьогодні нам важко сказати, що відбувалось тут, на цій землі, в окремі дні і навіть місяці менш ніж сто років тому. Але спробуємо у тому розібратись. Варто також зауважити, що складність теми полягає ще й у тому, що ми свідомо обмежимо нашу реконструкцію лише територією Бердичівського району (за винятком деяких суміжних населених пунктів сусідніх районів, без яких в оповіді нам не обійтись). Отож, поїхали.

Перше проблемне питання, яке ми перед собою поставили: виявити, коли вперше білогвардійські підрозділи з’явились на території Бердичівщини (надалі під словом Бердичівщина йтиме мова про сучасні межі районного центру).

Генерал-майор П. Оссовський, командир 5-ї дивізії 2-го АК ЗСПР.

На підставі джерел можемо припустити, що вперше ЗСПР зайшли на територію нашого краю приблизно 9-10 листопада 1919 р. Саме у ті дні на станцію Козятин прибув білогвардійський бронепоїзд “Доброволец” із піхотними частинами 5-ї дивізії під командуванням генерал-майора П. Оссовського 2-го Армійського Корпусу. Отримавши наказ, 10 листопада бронепоїзд із десантом Сімферопольського офіцерського полку вирушив у розвідку в сторону Бердичева. Увірвавшись на станцію, білогвардійці знищили ешелони 86-го більшовицького полку а також вбили начальника постачання 12-ї Армії. Тобто стає зрозумілим, що 9-10 листопада білогвардійці вже контролювали східні околиці Бердичівщини.

Ця думка підтверджується і в спогадах підпільника Одеської групи більшовиків М. Рильського, яка таємно діяла в Бердичеві: “Были слухи, что белые находятся в местечке Белополье, в 22 верстах от Бердичева. Командир советского отряда, получая от своих разведчиков самую противоречивую информацию о положении противника, просил Комитет выслать в Белополье товарища для разведки. На это дело я отправился в базарный день с мешком сахару на плечах. Не доходя, примерно, 4 верст до Белополья, я услышал окрик солдат с белыми кокардами, мчавшихся на санях. Они обступили меня с намерением обыскать и раздеть. Но меня подозвал сидевший на санях офицер с двумя звездочками и стал допрашивать: кто в городе, на какой улице штаб большевиков, что слышно там на счет объединения петлюровцев с деникинцами и т.д. Я ему наврал о положении в городе, а о себе заявил, что являюсь учителем, голодаю и поэтому иду менять сахар на хлеб. Мой петлюровский паспорт, православная фамилия, русская физиономия (хотя я по национальности еврей) и заявление, что я окончил гимназию, рассеяли у него всякие подозрения в “боль­шевизме…”.

Перша половина листопада 1919 р. характеризується військово-політичним зближенням ЗОУНР (ЗУНР) та ЗСПР. Саме у цей час у бойових частинах розгорілась жахлива епідемія тифу, яка в сумі з військовими поразками фактично призвела до катастрофи українського фронту. Військова потуга ЗУНР і УНР була надломлена (див. “Трикутник смерті”), сторони не могли вирішити, чи доцільно продовжувати боротьбу з Добровольчою армією. Начальний вождь УГА М. Тарнавський вважав таку боротьбу безглуздою і пропонував йти на зближення з білогвардійцями. Натомість Симон Петлюра активно виступав проти такого рішення і настоював на тезі, що незабаром Антанта через Румунію надасть підмогу Україні. Військово-політичне командування ЗУНР розуміло ілюзорність цієї тези, тому в кінці кінців 6 листопада на станції Зятківці було підписано сепаратний договір із добровольцями.

Але входження УГА до складу ЗСПР все ж відбулось після наступних перемовин між обома сторонами, які пройшли 17 листопада в Одесі і були ратифіковані галичанами лише 19 листопада 1919 року. Фактично такі дії призвели до денонсації Акту Злуки УНР і ЗУНР. З того часу історія цих державних утворень розходиться.

А тому друге проблемне питання, яке виникає слідуючи логіки нашого викладу, це як взаємодіяли підрозділи двох армій на Бердичівщині в умовах переговорів, розтягнутих у часі?

Відповідь на нього дають спогади хорунжого УГА Ю. Вишенського. У них він описав ситуацію, яка склалась під селом Райгородок, де стояла його батарея. Стрільці та молодший офіцерський склад нічого не знали про переговори з білогвардійцями, тому продовжували тримати проти них фронт. Незнання поточної ситуації призвело до того, що батарея хорунжого Ю. Вишенського розстріляла мирну делегацію білих, яка рухалась до галичан:

Старшини 6-ї Равської бригади УГА на квартирі у священника. Бердичівський повіт, листопад 1919 р.

Безділля скінчилось, телефоніст ждав на прикази. Я почав диктувати:

– Перша гармата. Віддаль… круг… граната (тоді дістали ми посилку самих гранат).

– Готово! Повідомили з батареї.

– Стріл!

Зойкнула важко земля, якій так брутально перервано зачаровану тишину. Роздерлись серпанки спокою, пірвались з диким стогоном мовчазні досі струни. Стрепенулася земля. Збудилась ранена і заголосила. А я вдививсь у відділ їздців на білому килимі. Наразі перед першим стрільцем зірвався чорний стовп, підкинув добуту землю з під снігу і повалив їздця враз із конем на землю. Це розірвалася граната.

Їздці розкочилися по полі, а на шляху побачив я замісць сподіваної гармати щось ніби сани… Та я не мав наміру припинити вогню:

– Добре скрикнув я. Перша і друга гармата черговий стріл!

Але замість стрілу телефоніст поспішно зголосив мені:

– Кажуть перервати стрілянину. Вас, пане хорунжий кличуть до телефону.

Взяв я слухавку, невдоволений з проволки, не розуміючи що це все значить. А в апараті гуділа справжня буря:

– Не вільно стріляти. Делєгація… голосили з батареї…”.

Як бачимо з наведеної цитати, до краху фронту додалась і повна дезорієнтація у питаннях хто ворог, а хто ні. У великій мірі це було спричинено затягнутим характером перемовин обох сторін.

І власне кажучи, останнє проблемне питання, яке стоїть перед нами, це способи співпраці підрозділів УГА і ЗСПР після остаточно укладених договорів та після входження першої військової формації до складу другої.

У положеннях заключного договору між обома сторонами був пункт, за яким І Корпус УГА має зосередитись на Бердичівщині і там зимувати. Для цього потрібно було відвоювати повітовий центр у більшовиків. А тому вже 22 листопада 1919 р. 5-та Сокальська бригада цього корпусу грузилась у вагони та відправлялась на станцію Козятин, де мала бути підпорядкована 5-й дивізії білогвардійців. Через день у похід вирушили 9-та Белзька і 10-та Янівська бригади. Одразу впадає у вічі загальна втома частин. Якщо ще влітку 1919 р. ці бригади могли пройти заданий маршрут за півдня, то наразі вони його проходили ледь не за тиждень. Так, 5-та Сокальська бригада дісталась до Козятина лише 28 листопада.

Варто відзначити, що паралельно пересуванню галицьких частин увесь цей час на підступах до Бердичева зосередились білогвардійські бронепоїзди “Богатырь” та “Новороссия”, які обстрілювали місто та здійснювали нальоти на залізничну станцію.

Полковник А. Зеленецький.

Цікавим питанням є система підпорядкування. Загалом було вирішено завжди підпорядковуватись старшому за званням командиру, в не залежності від того, чи це галицький офіцер, чи білогвардійський. Таким чином намагались уникнути можливих непорозумінь у ході операції по захопленню міста. В оперативному ж плані всі галицькі частини, про які йдеться, підпорядковувались “Начальнику Козятинського загону” полковнику А. Зеленецькому. Але 30 листопада цю посаду зайняв командир Сімферопольського Офіцерського полку полковник С. Гвоздаков. Російські джерела вказують, що таке заміщення не могло не вплинути на підготовку до операції і лише погіршило обстановку.

Штурм запланували на 2 грудня 1919 року. Однак він не відбувся у зв’язку з млявістю як білих, так і галичан. Працювали лише бронепоїзди (важкі “Богатырь”, “Непобедимый” та легкі “Коршун” і “Генерал Марков”), які здійснювали артпідготовку майбутньої операції.

Команда бронепоїзда “Генерал Марков”.

Піхотні ж підрозділи змогли лише вийти на заданий їм рубіж (див. схему 1):

Сімферопольський офіцерський полк:

  • 1-й батальйон – с. Іванківці;
  • 2-й батальйон – с. Садки (змінив частини Зведеного полку 14-ї піхотної дивізії);
  • 3-й батальйон разом із доданою полковою кулеметною командою – с. Хажин.

Галицькі підрозділи вийшли на вихідні рубежі ще пізніше – 3 листопада:

  • 5-та бригада – Гурівці – Пузирки – Панасівка;
  • 6-та бригада – Маркуші – Обухівка – Мала Клітенка;
  • 1-й кінний полк – с. Демчин;
  • 10-та бригада – Хажин – Жежелів – Кикишівка – Терехове;
  • 9-та бригада – в корпусному резерві;
  • Штаб І Галицького корпусу – с. Бродецьке.
Схема 1. Становище на фронті,
3 грудня 1919 р.

Загалом в перший день операції майже ніяких наступаючих дій об’єднані війська не здійснювали. Лише вранці 3 грудня одна з білогвардійських рот вибила більшовиків з села Бистрик. Натомість інші частини бездіяли. А в 10-й Янівській бригаді УГА саме у цей час відбувсь бунт – вояки відмовлялись стояти на заданих рубежах. Цю акцію непокори детально відобразив у своїх спогадах В. Галан:

“За пару тижнів прийшла вістка, що моя батарея під Бердичевом збунтувалась. Для мене це був великий удар, бо я знав усіх гармашів ще з-під Львова, і ніколи в цій “батареї смерті” не бувало ані найменшого непослуху. Хоч ще не зовсім здоровий, я попросив от. Кирила Карася відпустити мене і негайно вибравсь в дорогу під Бердичів… Ми їхали запіллям денікінської армії і не бачили навіть спроб з боку її адміністрації наладнати сякий-такий порядок. Діставшись до батареї здається в селі Кикишівка, я став на квартиру до поляка… Відразу після мого прибуття відбулась збірка, відчитано наказ про перебрання мною команди і порядок праці на наступний день – “відхід на фронт”. Це магічне слово зворушило цілу батарею і всі кинулись підготовлятись до відходу. Про якийсь “бунт” не було і мови…”.

Маємо в джерелах ще один бойовий епізод, який не датовано, однак скоріш за все (судячи з логіки розвитку подальших подій) він мав місце теж 3 грудня. Два легких бронепоїзда “Коршун” і “Новороссия” підійшовши під залізничну станцію Бердичева, стали чекати підходу піхоти, щоб розпочати штурм. Прочекавши її аж до полудня, командири екіпажів вирішили під прикриттям туману відходити в напрямку Козятина. Але виходячи за межі міста, бронепоїзди потрапили у засідку: були підірвані колії і “Коршун” зійшов з них. Команда одразу ж організувала оборону. Через деякий час до екіпажу підійшов кінний роз’їзд однієї із галицьких частин, який сповістив про відправку на допомогу “Коршуну” ремонтного потягу. І вже вночі цей бронепоїзд було знову поставлено на колії.

День 4 грудня був більш насиченим на події. Частини 5-ї Сокальської бригади вибили більшовиків із села Великі Низгірці та впритул підійшли до Бердичева. 6-та Равська та 10-та Янівська бригади у свою чергу зупинились на лінії Великі Низгірці-Семенівка – Хажин – Кикишівка – Маркуші. 1-й кінний полк розпочав марш у напрямку села Гришківці. Що ж до Сімферопольського офіцерського полку, то його рота, яка зайняла Бистрик, під тиском більшовицької піхоти, а також артилерійських обстрілів зі сторони Лисої гори, змушена була відступати в напрямку с. Іванківці. Втрати білогвардійців склали 20 убитими і раненими. Бойовий стан галичан теж був підірваним.

5 грудня відбувся більшовицький контрнаступ на позиції білогвардійців і галичан. Так, частини 5-ї Янівської бригади вимушені були покинути с. Великі Низгірці, а білогвардійців витіснили на лінію Бродецьке (де вже знаходились окремі частини І Галицького Корпусу) – Великі Гадомці – Пузирки – Глухівці – Жежелів.

6 грудня галицькі частини здійснили нову спробу штурму і оволоділи південною, північною та західною частиною Бердичева. Більшовики, маючи три бронепоїзда, обороняли лише залізничну станцію.

7 грудня білогвардійські частини за підтримки галицької артилерії здійснили спробу захоплення залізничної станції. Штурм не вдався, війська відступили. 1-й кінний полк, який охопив Скраглівку, був змушений відступити: більшовики вдерлись у місто з півночі. Російсько-галицькі війська відступили на південні околиці міста. Взагалі, якраз саме цей момент російські і галицькі джерела не доповнюють один одного, а навпаки – подають абсолютно різну інформацію. Так, у російських джерелах вказується, що 7 грудня на фронті було спокійно і про наступ нічого не повідомляється.

Після невдалого захоплення міста І Корпус УГА майже повністю став небоєздатним. У бригадах тримати зброю в руках могли від сили по 30 стрільців. Команда І Корпусу у своєму звіті за 8 грудня головнокомандуючому Новоросійської області та військ Київської області ЗСПР генерал-лейтенанту М. Шилінгу вказувала наступне: “Ані І-ший Гал. Корпус ані складаючася з найвище 300 добровольців не є в стані посунутись до Бердичева. Командант І-го Корпуса доносить, що наколи ще сьогодні не наступить якась акція добровольців, він буде примушений відтягнути частини, щоби не мати контакту з ворогом…”.

9 грудня обстановку на фронті була наступною (див. схему 2):

Галицькі підрозділи:

  • 5-та і 9-та бригади – Жежелів – Бродецьке;
  • 10-та бригада – Кикишівка – Терехове;
  • 6-та бригада – Поличинці;
  • 1-й кінний полк – Райгородок – Обухівка.

Білогвардійські підрозділи:

  • Великі Низгірці – Семенівка – Хажин.
Схема 2. Становище на фронті,
9 грудня 1919 р.

Наступні фронтові дні описані як спокійні. Підрозділи розміщувались у вказаних вище селах. У звіті за 15 грудня зазначається, що білогвардійці знову здійснюють спробу оволодіти повітовим центром за допомоги галицької артилерії. Наступного дня більшовики у кількості 100 піших і 40 кінних спробували відбити у 6-ї Равської бригади село Поличинці, однак їм того не вдалось. 17 грудня І Корпус звітував, що місцеве населення до галичан ставиться неприхильно, продовольство та фураж не продає і чекає на більшовиків. 18 грудня галицькі війська були вибиті з Кикишівки і Терехового. Фронт змушений був відступати з території Бердичівщини у напрямку Махнівки. Спільна російсько-галицька кампанія по захопленню Бердичева підходила до свого завершення.

Російсько-галицький союз став нетривким. Фактично, вже у січні 1920 року сторони розійшлись різними дорогами: ЗСПР у Крим, де згодом були вибиті спільним союзом махновців і більшовиків. У частинах УГА відбувсь розкол: одні перейшли до червоних, утворивши так звану ЧУГА (Червона українська галицька армія), інші ж відійшли до Дієвої армії УНР, яка після Першого зимового походу, та за допомоги польської сторони ще на деякий час змогла відновити свою боєздатність. А Українська Галицька Армія, як і її держава, перестала існувати.

P.S.: Здається мені, дорогий читачу, тобі зараз важко усвідомити ці події: як “Новороссия” у союзі з західними українцями ще менш ніж сотню років тому штурмувала наше рідне місто. Дійсно, важко. Але історія ніколи не була чорно-білою, вона кольорова з усіма своїми тонами та напівтонами. І про них варто говорити, їх не можна обходити. І на сам кінець: цитований мною вище хорунжий УГА Ю. Вишенський, який розстріляв колону білих, у тих спогадах написав: “Нам припадала тоді в уділі задача творити історію, а завданням історії буде сказати про це своє слово”. Пане хорунжий, завдання виконано!

Віталій Матвійчук.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here