В 1823 році в монастирі “босих кармелітів” у Бердичеві відомим на той час польським літературознавцем Галензовським був знайдений невідомий рукописний твір. Через п’ять років він був виданий у Варшаві в “Зібранні польських письменників” як один із стародавніх польських прозаїчних творів. Оскільки рукописний текст не мав назви, видавець назвав його “Записки яничара”. Під таким заголовком літературний пам’ятник увійшов в історію…
Як могла ця книга — значне джерело середньовічної історії і чудовий літературний твір (саме так оцінюють його радянські історики, філологи) потрапити в бердичівський монастир “босих кармелітів”?
Однозначну відповідь на це запитання дати неможливо. Відомо, що замок у Бердичеві й чернечий орден кармелітів відігравали певну роль у житті міста. Між нащадками польського магната Я. Тишкевича та Орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці. Завдяки цьому вони зміцнили своє становище. В п’ятдесятих роках XVIII століття вони побудували кафедральний костьол, який став центром католицької пропаганди. Саме для цього було відкрито кармелітську школу, а згодом і друкарню…
Костьол і орден ченців, звісно, були центрами реакції, проте там зберігалися і певні культурні цінності…
В Бердичеві влаштовувалися великі міжнародні ярмарки. Якщо врахувати, що з Галичини, Пруссії, Туреччини, Австрії, Києва, Чернігова, Москви в Бердичів з’їжджалися купці, то можна припустити, що саме ними рукопис був завезений і проданий ордену “босих кармелітів”. Навряд чи є серед літературних пам’яток Східної і Південно-Східної Європи більш загадковий і такий оригінальний за стилем, розмаїттям описаних країн і подій твір, між знайдені в Бердичеві “Записки яничара”.
Понад сто п’ятдесят років історики й філологи не припиняють наукових пошуків, досліджень. Воно й не дивно, бо “Записки” — один із перших прозаїчних творів польською мовою і разом з тим перші сербські історичні нариси, не схожі навіть по формі з середньовічною сербською традицією. Воднораз “Записки яничара” — один із перших і найбільш ґрунтовних творів і з історії Туреччини. Прочитавши “Записки”, ознайомлюєшся з державшим ладом, фінансовим і військовим устроєм цієї держави в минулому.
Слід зазначити, що “Записки яничара” не згадувалися ні в дореволюційній, в. в радянській історіографії. Лише завдяки зусиллям науковців Інституту слов’янознавства і балканістики Академії наук СРСР, зокрема члена-кореспондента АН СРСР З.В. Удальцова і (на той час) кандидата історичних наук А.І. Рогова та інших учених наш читач має можливість прочитати захоплюючі “Записки яничара”, написані, як гадають учені, Костянтином Михайловичем з Островіци.
Науковець А.І. Рогов написав кваліфікований вступ до цієї книги, зробив переклад тексту на російську мову і подав досить важливі обґрунтовані коментарі до кожного з сорока дев’яти розділів “Записок”.
Ця книга в серії “Пам’ятники середньовічної історії народів Центральної і Східної Європи” вийшла у видавництві “Наука” в Москві 1978 року. Переклад цього видання зроблено з польського тексту “Записок” з краківського видалися польського філолога Яна Лося 1913 року. Цьому вченому вдалося виявити 12 списків “Записок”. Він дуже уважно проаналізував текстологічні й лінгвістичні особливості їх.
Дослідник прийшов до висновку, що оригіналом пам’ятника є польський текст, що не дійшов до нас. З нього була зроблена копія. Можливо, саме вона й потрапила в бердичівський монастир “босих кармелітів”.
За думкою Яна Лося, з того, що не дійшов до нас, польського оригіналу “Записок” був також зроблений і чеський переклад.
Іншої думки дотримується польський філолог Брюкнер, вважаючи, шо “Записки” були написані Костянтином “на рідній церковнослов’янській мові”. Проте через деякий час дослідник вніс поправку в свою гіпотезу й визначив мову автора як народну, вільну від традицій церковнослов’янської літератури. Остаточна думка Брюкнера, що “Записки” написані людиною, яка не вийшла з келії монастиря, а з обозів і маршів, що з сербської мови “Записки” були перекладені на чеську, а потім уже з неї на польську.
Згадувана присвячена “Запискам” стаття була єдиною за весь період між першою і другою світовими війнами.
В післявоєнний час інтерес до “Записок яничара” значно пожвавився. Адже не можуть залишати байдужими дослідників такі питання, як боротьба слов’ян із зовнішньою небезпекою, становлення національної самосвідомості, історична доля цілого ряду слов’янських держав. З друку вийшов цілий ряд робіт, серед них дослідження Б. Чирлича, що з’явилося у Варшаві на початку п’ятдесятих років, стаття італійського літератора А. Данті. В 1972 році видано “Дослідження мови “Записок яничара” Іордана Йовановича. Сама ж книга видана Сербською академією наук у 1939 році. З 1912 року до того часу “Записки яничара” не перевидавалися.
Нарешті, в 1975 році в ФРН був видрукований німецький переклад “Записок”, який дав змогу ознайомитися з визначним літературним пам’ятником досить широкому колу читачів. Автор перекладу К.П. Гаазе звернув увагу на структурну особливість “Записок”. На його думку, “Записки” можна поділити на три частини: трактат про антитурецьку війну, відомості про мусульманство в історії Туреччини, серія уривків із сербської історії. Проте, незважаючи на чималу бібліографію, цінна пам’ятка потребує подальшого дослідження. Окрім спірних моментів, пов’язаних з історією виникнення “Записок”, а також особистістю автора, на жаль, ще не вирішено цілий ряд питань про джерела, першооснову появи значного слов’янського літературного твору.
В. Лівшиць,
член президії обласного товариства любителів книги.
Джерело: “Радянська Житомирщина”, №140 (15418), 24.07.1985 р.