Із травня 1945 року відновлюється мирне життя в нашому краї. Повсюдно проходить відбудова зруйнованого війною господарства, налагоджується культурне життя, удосконалюється робота правоохоронних органів. Очолювали ці процеси Бердичівський райком Компартії України, виконком районної Ради депутатів трудящих (із 1977 р. – народних депутатів) та державні самоврядні органи на місцях. Безумовно, все наше життя постійно перебувало під неусипним, пильним контролем ЦК КПРС та ЦК КПУ, але порівняно з тридцятими роками, в суспільстві послідовно відчувалося потепління. Створювалися умови для кращого життя.
Районну партійну організацію, яка в перший післявоєнний рік налічувала понад 57 членів і 15 кандидатів у члени Комуністичної партії, в січні 1944 р. – лютому 1947 р. очолював Д.К. Губарець. Саме на його долю випало найбільше труднощів.
Селяни, як і робітники, доклали багато неймовірних зусиль для відновлення економічного потенціалу краю. В короткі строки вони забезпечили життєдіяльність усіх сфер суспільства. Орючи землю в основному кіньми та коровами, а часто й власноруч тягаючи борони, виконуючи все вручну, вони раціонально використовували всі сільськогосподарські угіддя, знаряддя праці, дбайливо ставилися до колгоспного майна. І перші успіхи одразу дали знати про себе. Вже в 1945 році почала зростати врожайність зернових культур. Вона становила: пшениці – 12-17 ц/га, жита – 12 ц., гороху – 7 ц., гречки – 4 ц., ячменю – 8 ц., вівса – 12 ц., проса – 12 ц/га. Цукрових буряків зібрали по 79 ц/га. У перші мирні місяці то був досить вагомий і обнадійливий здобуток.
Повнокровна діяльність всіх колгоспів була відновлена вже наприкінці 1945 року. У 1950 році сільське господарство району досягло довоєнного рівня. Водночас відбувалися нові зрушення. Так, наприкінці 1950 року в с. Голодьки (тепер Мирославка) стала до ладу гідроелектростанція, місцевий колгосп розпочав придбання нової техніки. Тоді ж проведено першу електростанцію в с. Радянське (нині Романівка). Колгосп «Хлібороб» у с. Садки з деяких галузей навіть перевищив довоєнний рівень. У 1951 році збір зернових тут доведено до 21 ц/га, цукрових буряків – до 240-250 ц/га. Трудящі с. Мирославка досягли великих успіхів у вирощуванні гречки. Як зазначає історик М.К. Стороженко, у 1950 році Управління сільського господарства Житомирщини поставило в приклад їх роботу по вирощуванню цієї культури. Активно проходило житлове та колгоспне будівництво в с. Гардишівка. З 1946 по 1953 рік тут було споруджено 40 житлових будинків і приміщень загальною площею 12 000 м2. Значну увагу приділено розвитку тваринництва. У с. Скраглівка до листопада 1947 року побудували 180 хат колгоспників, поставили міст через р. Гнилоп’ять, запустили в дію млин, відбудували клуб, медпункт, школу, майстерню, господарські будівлі. Тут працювало понад 30 ланок, серед яких найвагоміших результатів досягли ланки К. Михайленко, М. Шателюк, М. Вдовиченко, О. Базилевської, О. Реготун, Н. Тимошенко.
Особливо відчутними в Скраглівці були зрушення, коли колгосп очолював І.В. Орлюк. За 1947-1953 роки він налагодив трудову дисципліну, підвищив матеріальну винагороду трудівників. Зростала продуктивність праці. За рішенням правління колгоспу від 27 жовтня 1948 року одержано з банку 60 000 крб. позики, яку використали на спорудження гідроелектростанції, яку відкрито восени 1947 року. Село і колгосп були електрифіковані. Та потім, у 1957 році, сталася велика прикрість: електростанцію закрили, розбазарили, що було великою помилкою. Така доля спіткала в 1960 році й електростанцію в с. Слободище. До речі, подібні випадки мали місце й з іншими господарськими об’єктами. Особливо великою така руйнація в господарствах району була в 90-х роках. Її згубні, катастрофічні результати відчуваємо і на сьогодні.
Наполегливо трудилися й селяни Райгородка. На середину 50-х років у колгоспі «Радянський шлях» та хмелерадгоспі «Райгородок» зведено нові приміщення майстерні та ферми. У селі Радянське (нині Романівка) в 1945 році збудовано кузню, у 1949 – розпочато електрифікацію, у 1953 – відкрито медичний пункт, у 1955 – збудовано школу, директором якої був О.К. Бабій. Невтомно також трудилися мешканці Терехового, Кикишівки, Хажина, Бистрика, Семенівки, Іванківців, Швайківки та інших сіл.
Слід навести деякі картини з важкого життя у перші післявоєнні роки. Докладно вони описані у гірких спогадах вихідця із с. Скраглівка П.П. Михайленка, але приблизно так було в усьому районі. Ось декілька рядків: «Надзвичайно важко було скраглівчанам заліковувати воєнні рани. Значна частина тих, у кого була спалена хата, жили в погребах чи землянках … Звичайно в такому «житлі» завжди відчувалися сирість, земляна плісень і холод. Решта погорільців перебували на квартирах у своїх родичів чи просто знайомих – в таких випадках у хаті проживало по 10-12 чоловік.
В більшості селян не було взуття, одежі … Не вистачало продуктів харчування. Млин тоді ще не працював, тому мололи зерно жорнами. Якщо присадибну ділянку можна було обробити за допомогою лопати та інших ручних знарядь праці, то колгоспне поле селяни були вимушені були орати власними коровами. МТС на той час не могла допомогти колгоспам – не вистачало техніки: у Бердичівській і Скраглівській МТС було лише 6 тракторів ХТЗ, 14 сівалок, 20 дво- та трикорпусних плугів.
Не вистачало насіння ні для засіву власної присадибної ділянки, ні тим більше, колгоспного поля. Картоплю садили буквально з лушпайок. Поля були страшенно забур’янені. Пам’ятаю, з бурякових плантацій колгоспники боронами стягували і виносили на край полів гори пирію, який ми з братом на возику возили до річки, мили його, і це був чудовий корм для худоби…
Люди в колгоспі працювали практично задарма, те що видавалося на трудодень, не задовольняло навіть найперших потреб…
Величезним тягарем для скраглівчан того часу були податки і підписка на державні позики. Вони призводили до ще більшої нужди і злиднів, напівголодного існування. Не дай боже, не виконати цих платежів! – таких вдень і вночі викликали до сільської ради, забирали з хати останнє. Пам’ятаю, як з нашого хліва два судовиконавці силоміць вивели корову, а мама несамовито кричала, благала не залишати дітей на голодну смерть.
Страшним випробуванням на виживання став голод 1946-1947 років. Нашу сім’ю, як і багатьох наших скраглівчан, виручали та ж корова і Бердичівський ринок. І хоч завдання з молоко здачі державі було досить великим – 300-500 літрів на рік, а якусь літру слід було продати на ринку, щоб виплатити позику і податки, мама все ж умудрялась дати по стакану молока і членам сім’ї. На ринок виносилися майже всі овочі й картопля, причому мама чи сестра повинні були встигнути це занести на ринок, продати і повернутися до колгоспної роботи.
… Не вносились добрива, не велася належна боротьба зі шкідниками і хворобами. Наприклад, для боротьби з довгоносиком на буряках навколо їх посівів колгоспники копали вручну канавки шириною і глибиною десь до 30 см… Туди жучки падали, … потім їх збирали, здебільшого діти, в пляшки і знищували. Згодом, коли в колгоспі появилася птахоферма, на плантацію почали вивозити в клітках курей, яких випускали і вони поїдали довгоносиків.
Для відбудови жилих будинків колгоспників і тваринницьких приміщень була створена будівельна бригада, … у складі якої був і мій батько. Біля нашого двору були встановлені високі козли, на яких здоровенною і широченною пилкою будівельники різали дошки: один стояв на козлах і тягнув пилку до верху, а інший – внизу і тягнув її назад, вниз.
… На плечі ланок, а вірніше, жінок, лягли фактично всі роботи, бо чоловіків на той час не вистачало: одні не повернулись з війни, а ті, що повернулись, були інвалідами або працювали їздовими чи обіймали керівні посади. Жінки ж орали і сіяли, сапали і жали, косили і молотили в колгоспі та ще й виконували весь тягар домашніх справ. Особливо страждали вдови, на піклуванні яких залишалося по 2-4 дітей – напівсиріт»…
Отак сталінський режим «виправляв» свої помилки і злочини, допущені в другій половині 30-х років, коли не підготував як слід країну до оборони від гітлерівського нашестя. Самі воєнні дії він «виправив» океанами людської крові, мільйонами людських і мільярдами матеріальних втрат, а результати катастрофи – рабською людською працею, яка може бути порівняною хіба що зі становищем рабів і колонів часів Римської імперії початку другого століття нашої ери. Не дай Боже, аби повторилося таке хоча б в наймізернішому вимірі!
Та все-таки невтомна і натхненна людська праця підняла з руїн величезну країну. Разом з країною поступово, немов «фенікс із попелу» розпростував плечі й наш край.
Наприкінці 40 – початку 50-х років, згідно рішень партії і Радянського уряду, в районі проходив процес «укрупнения коллективных хозяйств». Можна навести деякі факти з цього приводу.
Колгосп «Нове життя» (с. В. П’ятигірка), об’єднавшись із колгоспом ім. Г.І. Петровського (с. Радянське, нині Романівка), отримав нову назву – «Більшовик». Згодом це господарство було відомим під назвою «Маяк». Два села – Гальчин і Сьомаки – стали складовими одного колективного господарства. У травні 1950 року три колективні господарства – «Червоний промінь» (с. Гришківці), «Воля» (с. Дмитрівка) та ім. Сталіна (с. Великі Низгірці) – злилися в одне. Спочатку новоутворений колгосп називався ім. Сталіна, а з 1961 року – ім. ХХІІ з’їзду КПРС. 1950-го року такі ж зміни сталися і в с. Малосілка, де до колгоспу «Бідняцька перемога» було приєднано колгосп «Нове життя» (с. Демчин). За рішенням загальних зборів селян об’єднане господарство записано під назвою «Прогрес». Таким шляхом утворився і колгосп «Шлях комунізму», до якого увійшли «Хлібороб» (с. Садки) та ім. Будьонного (с. В. Гадомці). У 1951 році він мав 438 дворів, 1077 працівників, 2143 га земельних угідь (у т.ч.: орної землі – 1648 га, садів – 53 га, ягідників – 2 га). Головні культури господарства – пшениця, жито, ячмінь, кукурудза, овес, горох, цукрові буряки.
У 1951 році об’єднали свої колгоспні господарства трудівники с. Іванківці («Комунар») та с. Семенівка («Жовтень»). Новий колгосп дістав назву «Комунар», а 1964 року був перейменований в ім. Постишева. Це було велике спеціалізоване господарство з відгодівлі свиней і великої рогатої худоби. Подібне відбулося в 1959 році у с. Рея, де колгосп «Серп і молот» приєднали до хмелерадгоспу «Рея». У 1946 році села Скаківка, Журбинці та Хмелище об’єдналися в одне колективне господарство – «Заповіт Ілліча».
Аналогічні процеси відбувалися і в інших селах району. Наприклад, колгоспи «Маяк» і ім. Котовського об’єдналися в одне колективне господарство ім. Котовського з центральною садибою в с. Терехове (1950 р.)
Бердичівський район був один із перших в області за кількістю і якістю відродження та освоєння довоєнних площ, за відродженням громадського тваринництва, збільшенням поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець і птиці. Це вже було відчутно всередині 1947 року. У цьому ж році в країні скасовано карткову систему постачання, проведено грошову реформу і неодноразове зниження цін на товари народного споживання. Це дещо поліпшило становище і наших селян.
Ширився масовий рух селян за відбудову шкіл і культурно-освітніх закладів народним методом. Розгорталося масове соціалістичне змагання. Робота колгоспників здебільшого базувалася на великому ентузіазмі та громадських засадах, але поступово все більше й більше застосовувалися матеріальні стимули. Практикувалися комуністичні суботники. До речі, ці форми господарювання мали місце і в наступні десятиліття, триваючи аж до 1991 року.
Партійна організація району у керівній роботі широко використовувала директиви четвертого п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр.; рішення лютневого (1947 р.) пленуму ЦК ВКП(б), а також пленумів (грудневого 1945, березневого 1947 р. і т.д.), постанову Ради Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 вересня 1946 року «Про заходи щодо ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах»; постанову ЦК ВКП(б) від 26 липня1946 року «Про підготовку, добір і розподіл керівних, партійних і радянських кадрів в Українській партійній організації», рішення ІV Житомирської обласної партійної конференції та інші документи. Слід зазначити, що райком Компартії України часто виявляв творчі ініціативи і впроваджував їх у життя. Незважаючи на величезний адміністративно-командний тиск з боку вищих щаблів партійно-державної ієрархії, він зміг уміло підібрати керівні кадри для колективних господарств, державних установ і навчальних закладів, часто враховував думки трудових колективів, дбайливо організовував обробіток землі і ведення господарства взагалі.
В обстановці голосування за «єдиный блок коммунистов и беспартийных» в лютому 1946 р. відбулися вибори до Верховної Ради СРСР, а невдовзі й до Верховної Ради УРСР. Явка виборців була обов’язковою і високою – 99,99 %. У бюлетені міг бут записаний лише один кандидат в депутати парламенту. Про альтернативу годі було навіть думати. Все проходило під диктовку та неусипним контролем партії. Вільнодумство, власна точка зору громадян, що не співпадала з генеральною лінією КПРС, жорстоко переслідувалася державою. Тоді до Верховної Ради СРСР було обрано заступника голови РНК УРСР В.Ф. Старченка, секретаря обкому КП(б)У М.С. Співака, голову облвиконкому М.М. Рожанчука, поета М.Т. Рильського, партизанського лідера О.М. Сабурова та інших відомих діячів. Депутатами Верховної Ради УРСР від нашого краю стали секретар ЦК КП(б)У Д.С. Коротченко, заступник голови облвиконкому І.Я. Тарасенко, голова колгоспу «Хлібороб» М.К. Кондратюк. У грудні 1947 року відбулися вибори депутатів місцевих Рад.
Широкого розмаху набула підготовка до ХІХ з’їзду партії. Посилилося соціалістичне змагання. Все поринуло в масову агітаційну роботу. В усіх колективних господарствах, на підприємствах, у школах обговорювалися положення проекту нового Статуту ВКП(б). Трудові колективи змагалися за виконання та перевиконання встановлених народногосподарських показників, за найсуворіший режим економії тощо. Всюди постійно наголошувалося та суворо контролювалося питання забезпечення високої продуктивності праці та поліпшення якості продукції. Зверталася увага й на собівартість продукції колективних господарств.
Вибори членів виконавчих комітетів районної та сільських Рад депутатів трудящих, а також членів правлінь колгоспів проходили на безальтернативній основі. Здебільшого кандидатів на ці посади висував райком партії, погоджуючи з місцевими парторганізаціями. Нерідко радилися і з трудовими колективами. Правда, до цих кандидатур ставилися високі вимоги, головними з яких були: відданість ідеям марксизму-ленінізму, незаплямована моральна репутація, глибоке знання дорученої справи, спеціальна (бажано – вища!) освіта. Якщо й потрапляв на посаду керівник з середньою освітою, то його зобов’язували навчатися в інституті заочно.
Вагомий внесок зробили трудівники сіл району в розвиток міста. Поряд з робітниками, в роки четвертої п’ятирічки вони працювали на різних об’єктах, чим сприяли створенню нових цехів, нарощуванню нових промислових потужностей, ремонту доріг тощо. Колгоспи докладали немало зусиль для забезпечення міста продуктами харчування. У робітничі колективи вливалося багато селян. На кінець 1950-го року вони працювали на 30-ти підприємствах, впроваджували у виробництво раціоналізаторські пропозиції, які дали вагомий економічний ефект.
Селяни брали активну участь в упорядкуванні Бердичева. Багато робіт виконувалося на громадських засадах. Правда, й держава у 1945-1947 роках виділила на ці потреби понад 1,5 млн. крб. Впорядковувалися парк ім. Т.Г. Шевченка, бульвар, пляж, водна станція, зелені насадження дерев і кущів. Наприкінці 1950 року в місті було 70 магазинів, 60 ларків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів, в багатьох з яких працювали вихідці з сіл. Частина випускників сільських семирічок продовжували навчатися в 14-ти міських школах. Деякі з них вступали в Бердичівський учительський інститут, механічний технікум, медичну та педагогічну школи і потім ставали високопрофесійними спеціалістами. В свою чергу, робітники та інтелігенція міста наполегливо трудилися на колгоспних полях (особливо під час збирання врожаю) в школах та культурних установах району. Завдяки їхній та селянській невтомній праці села поступово розвивалися і ставали заможнішими. Дружба і взаємодопомога селян і робітників розвивалися і у наступні роки.
Поворотним пунктом у розвитку сільського господарства району стали 1953-1955-і роки. Тоді значно змінилися аграрна політика партії і держави. Основні їхні заходи почали спрямовуватися на підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів, на поліпшення технічного і кадрового забезпечення сіл. Про це йшлося в рішеннях ХІХ з’їзду КПРС (1952 р.), ХVІІІ з’їзду Компартії України (1954 р.), у постановах вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС і жовтневого (1953 р.) Пленуму ЦК Компартії України, VІІІ-ї Житомирської обласної партійної конференції (26-27 січня 1954 р.). Згідно Директив п’ятого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1952-1961 роки звернено велику увагу на розширення посівних площ, підвищення врожайності всіх культур, збільшення поголів’я худоби (особливо – молочної), підвищення продуктивності праці, благоустрій населених пунктів, торгівлю, будівництво нових лікувальних закладів, шкіл і культурно-освітніх установ.
Значні зміни в життя та діяльність суспільства внесли ХХ (1956 р.), ХХІ (1959 р.) та ХХІІ (1961 р.) з’їзди КПРС, а також ХХІ (1960 р.) з’їзд Компартії України. Тоді відбулося так зване «потепління». Населення Бердичівщини, як і всієї величезної країни, поступово оговтувалося від страхіть сталінської тоталітарної диктатури, активніше включалось в господарську та політичну діяльність. Послабився і «дамоклів меч» Кремля над партійними організаціями і тому вони мали більше можливостей для творчої організаційної роботи в трудових колективах.
Проте прогресивні зміни не були послідовними та довготривалими. Вже з 1958 року в сільському господарстві розпочався новий спад. Щоб виправити становище, партія взялася до пошуків нових форм і методів господарювання.
Про це йшлося на грудневому (1958 р.) Пленумі ЦК КПРС, де Житомирщина була піддана критиці за слабке використання резервів виробництва м’яса, а також за істотні в упущення в організаційній і масово-політичній роботі, в діяльності культурно-освітніх установ та загальноосвітніх шкіл і т.д. Проте місто Бердичів і Бердичівський район в цих умовах зуміли виправити становище. Через декілька років знову поліпшили господарську та культурну діяльність.
Наполегливо працювали трудівники с. Голодьки. Після реорганізації МТС 1958 року їхній колгосп закупив сільськогосподарську техніку, підніс культуру землеробства і вже в перші роки семирічки (1959-1965 рр.) став рентабельним господарством. За пропозицією мешканців села, в 1960 році Голодьки перейменовано на Мирославку. Наступного року колгоспи сіл Мирославки, Демчина та Малосілки злилися в одне господарство, яке дістало назву ім. Богдана Хмельницького. Це було велике сільгосппідприємство, в якому налічувалося багато галузей. Площа його сільськогосподарських угідь становила 4140 га, на 3950 га з яких велося орне землеробство. Центральною садибою новоутвореного господарства стала Мирославка. Зросла його партійна організація. У 1962 році в ній в ній налічувалися 52 комуністи.
Розвивався колгосп ім. Паризької комуни (с. Скраглівка). Найвищого рівня в усіх галузях він досяг за часів головування М.І. Ільченка (1956-1978 рр.) Із 1968 року господарство отримало нову назву – «Комунар».
Колгосп спеціалізувався на виробництві і продажу державі яєць і м’яса птиці. Він мав велику птахоферму, зернотік, дві комори, міжколгоспний комбікормовий завод. Усе це збудовано на кошти скраглівських селян, зароблені колективною працею.
Зросло сільськогосподарське виробництво, зміцніла економіка колгоспу, що зробило його незалежним від державного фінансування. Запровадження гарантованої грошової оплати праці селян, побудованої на тарифних ставках колгоспників та радгоспних розцінках, і право колгоспу видавати в рахунок оплати праці і сільськогосподарську продукцію (натуру) докорінним чином піднесли матеріальну зацікавленість працівників, а вслід за нею й продуктивність праці та доходи господарства. Усе це благотворно позначилося на зростанні добробуту трудящих. Тому на базі «Комунара» часто проводилися районні та обласні сільськогосподарські семінари, на яких скраглівчан передавали іншим селам свій передовий досвід.
Про розквіт «Комунара» та Скраглівки засвідчують вагомі числа. Так, у 1950 році тут урожайність сільськогосподарських культур становила: зерна і зернобобових – 12,3 ц/га, цукрових буряків – 115 ц/га, картоплі – 80 ц/га, овочів – 64 ц/га. У 1965 році ці показники (крім картоплі) значно зросли і досягли: 24,0 ц/га, 150, 50 і 83 ц/га. Зросла і динаміка обсягів продажу державі сільгосппродукції. У 1950 році продано (в тоннах): зерна – 674, цукрових буряків – 2159, овочів – 34, м’яса – 16. молока – 21, яєць (тис. шт.) – 18. Через 15 років у даній сфері спостерігалися такі прогресивні зміни: 6073, 36757, 967, 404, 3026 тонн і 200 тис. шт. Зростала також кількість поголів’я великої рогатої худоби (в т.ч. корів), свиней і птиці. У січні 1973 року ці числа становили: 969 (250), 248 голів і 19,9 тис. Надій молока на 100 га угідь досяг 261 цнт., на фуражну корову – 2270 кг. У 70-80-х роках зростання всіх цих показників продовжувалося.
Економічний розквіт «Комунара» дозволив використати великі кошти для розвитку соціальної інфраструктури села. У Скраглівці побудували нову двоповерхову контору правління колгоспу і виконкому сільради (1967 р.). Це була перша будівля такого призначення в районі. також постали: нове приміщення школи, продовольчий та промтоварний магазини, млин – питель, пилорама, лазня, сококонсервний цех, гаражі для автомобілів тощо.
Значні прогресивні зміни в ті роки сталися і в Гардишівці. Колгосп імені 40-річчя «Радянської України» на початку 60-х рр. мав 1600 га сільгоспугідь, з яких орна земля становила 1381 га, сіножаті – 122,5 га, пасовища – 36,8 га; площі під садами – 88,8 га, під лісами та чагарниками – 86,2 га. Вся земля дбайливо оброблялася і давала добрі плоди. У 1963-1964 рр. колгосп мав велику молочно – товарну ферму, на якій налічувалося: великої рогатої худоби – 428 голів (у т.ч. 188 дійних корів, 27 нетелів, 91 гол. молодняка, 84 телиці, 75 бичків), коней – 101, свиней – 336, овець – 94, курей – 606, гусей – 152. На 100 га сільгоспугідь припадало: ВРХ – 26,7 га. (у т.ч. корів – 11,7), овець – 18,4, свиней – 24,6, птиці (на 100 га посівів зернових) – 127. Зростала врожайність різних культур. На 1964-й рік вона становила: пшениці – 16, жита – 11, ячменю – 18, вівса – 10, кукурудзи – 16, гороху – 15, гречки – 9,5, цукрових буряків – 155, картоплі – 100, однорічних трав – 80, багаторічних трав – 25, кормових буряків – 140 центнерів з гектара. Як багато інших господарств району, гардишівський колгосп приділяв значну увагу вирощуванню овочів – капусти, огірків, цибулі, моркви тощо.
Чимало добрих справ зроблено в с. Райки. На кінець 50-х років побудовано свинарник площею 320 м2; корівник на 1080 місць, бібліотеку, сільмаг, електростанцію, радіовузол, пилораму, пожежне депо, автогараж – 400 м2, клуб – 500 місць, кукурудзосушилку, водонапірну башту з насосною станцією, підвісні дороги в тваринницьких приміщеннях, механізований зерноочисний тік. Посаджено парк і фруктовий сад площею 45 га. Колгосп у 1955 році мав прибутки 1013251 крб.
Восени 1959 року райковецький колгосп «За соціалістичну перебудову» укрупнено з господарством «Новий шлях (села Швайківка та Катеринівка). Новостворений колгосп названо «Комуністом». Центральна садиба – в с. Швайківка. У 1962 році його прибутки становили 117922 крб. Валовий збір сільськогосподарських культур досяг: кукурудзи – 5182 ц, цукрових буряків – 12396 ц, пшениці – 10836 ц. Вироблено м’яса на 100 га угідь – 56,5 ц, надоєно молока – 4803 ц.
У 1959 році колгосп «Серп і молот» (с. Рея) увійшов до складу хмелерадгоспу «Рея». За радгоспом було закріплено 2180 сільгоспугідь, з яких 1075 га припадало на орне землеробство, 310 – на луки, 178 – на лісові насадження. Господарство досягло високої культури землеробства.
Одним із визначних лідерів сільськогосподарського виробництва та реалізації продукції став колгосп «Шлях комунізму», згодом – ім. Леніна (центр – с. Садки; у складі сіл Садки та В. Гадомці). На середину 50-х років у ньому налічувалося 438 дворів, 1077 працівників, 2143 га земельних угідь, з яких: орної землі – 1678 га, садів – 53 га, ягідників – 2 га. Основні культури – зернові, цукрові буряки. Побудовано багато господарських приміщень, серед яких – механізована кормокухня, пилорама, водокачка, гараж на 15 автомашин, силосні споруди за типовими проектами. У 1960 році відкрито дільничну лікарню на 25 ліжок з хірургічним та родильним відділеннями а також з терапевтичним, рентгенологічним, стоматологічним і зубопротезним кабінетами. Працювали клінічна лабораторія, аптека та поліклініка. У 1962 році побудовано й відкрито нову восьмирічну школу, в якій навчалось 138 дітей; будинок дитячих ясел на 40 місць. Велика заслуга в цих досягненнях належить трудовим колективам «Шляху комунізму», на чолі яких стояла легендарна жінка М.К. Кондратюк. У 1951 році під її керівництвом господарство досягло, а в дечому й перевищило довоєнні показники. Побудовано молочнотоварні ферми, контору, гараж, лазню, дорогу. Господарство визнано кращим спочатку в районі, а потім – в області. М.К. Кондратюк нагороджено орденом Леніна, а також обрано депутатом Верховної Ради УРСР. Колгосп у 1954, 1955 і 1957 роках був учасником ВДНГ СРСР, а також удостоювався Диплома І ступеня та цінних подарунків, серед яких – легкова та вантажна автомашини.
Із 1955 року колгосп «Шлях комунізму» очолив О.Г. Мельничук. Традиції, вироблені М.К. Кондратюк, продовжувалися і розвивалися впродовж наступних років.
У 1972 році колгоспові «Шлях комунізму» (згодом ім. Леніна) присвоєно звання «Господарство високої культури землеробства». За успіхи в праці 65 трудівників Садок нагороджено орденами і медалями СРСР. Серед них – кавалери ордена Леніна, Т.П. Матвійчук, О.Т. Мельничук, С.Н. Мельничук, Є.Л. Новарчук, Т.Д. Ткачук (Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область – С. 197).
Поступово поліпшувалися справи в колгоспі ім. Сталіна (с. Хажин), утвореному 1959 року об’єднанням двох господарств – ім.Сталіна та «Нове життя». Колективне господарство налічувало 730 працівників. 27 березня 1951 року його головою обрано Й.О. Одарчука, який багато зробив для наведення належного порядку та трудової дисципліни в трудових колективах. На початку 60-х років у с. Хажин поліпшився обробіток землі та зросла продуктивність праці в тваринництві.
На 1972-й рік хажинський колгосп, вже під новою назвою – ім. Дзержинського – успішно обробляв понад 1172 га орної землі, вирощував зернові культури, мав розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. За успіхи в праці 41-го трудівника господарства нагороджено орденами та медалями Союзу РСР. Агроном В.М. Зайцев удостоєний ордена Жовтневої Революції (Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область… – С. 199).
Великих прибутків досягнуто в колгоспі ім. Котовського, утвореному 1950 року з двох господарств – ім. Котовського (с.Кикишівка) та «Маяк» (с. Терехове). Центральна садиба – с. Терехове. Очолював господарство А.О. Степанець, про якого і досі з душевною теплотою згадують селяни.
Бурхливі зміни проходили і в багатьох інших господарствах. Особливо важливе значення для розвитку краю мали електрифікація, телефонізація та радіофікація сіл. Зростав матеріально-культурний рівень життя населення.
Період із 1966-го по 1991 рік у нашому районі увійшов в історію під знаком добросовісного виконання рішень ХХІІІ, ХХІV, ХХV, і ХХVІ з’їздів КПРС та з’їздів КПУ. Бердичівщина зробила вагомий внесок у виконання планів розвитку народного господарства УРСР і СРСР на 1966-1970, 1971-1975, 1976-1980 та 1981-1985 роки. Цьому підпорядковувалася вся багатогранна робота партійних організацій, очолюваних бюро райкому КПУ, органів самоврядування, а також колгоспів, освітніх закладів району. Наприкінці 80-х років розпочався спад виробництва, що привело до кризових явищ в усіх сферах життєдіяльності нашого краю.
У березні 1965 року, згідно рішень Пленуму ЦК КПРС, розпочато сільськогосподарську реформу. Встановлено постійний план закупівель зерна на 6 років для всіх колгоспів і радгоспів. Звернено увагу на шляхи поліпшення діяльності колгоспів та оплату праці в них.
Протягом 60-80-х років керівництво району та трудівники сіл посилено займалися подальшим зміцненням матеріально-технічної бази господарств. У 70-х роках економіка району досягла високих показників. Тоді посівні площі сільськогосподарських культур становили 54800 га. Урожайність зернових дорівнювала 24,4 ц/га, цукрових буряків – 340 ц/га, хмелю – 12 ц/га. Особливо вагомих успіхів добилися колгоспи ім. Котовського (села Терехове, Кикишівка, Хажин, Бистрик, Житинці), ім. Постишева (села Іванківці, Семенівка), «Гігант» (с. Старий Солотвин), «Перемога» (с. Слободище), «Маяк» (с. Велика П’ятигірка, Радянське), «Комуніст» (с.Швайківка, Райки), ім. Жданова (с. Маркуші, Обухівка), ім. Кірова (с. Озадівка, Богданівка, Костянтинівка, Лісова Слобідка), ім. Куйбишева (с. Малосілка), ім. Богдана Хмельницького (згодом – ім. Леніна) (с. Мирославка) та інші. Це також можна сказати і про хмелерадгоспи «Райгородок» та «Дубова» (с. Осикове, Половецьке).
Можна сказати декілька слів про досягнення деяких господарств. Так, колгосп «Маяк» на 1 січня 1967 року мав великі статки – майно і показники господарювання, які сприяли заможному життю людей. Тут було 1499 голів великої рогатої худоби (в т.ч. 380 корів), свиноферма (250 свиней). Середня врожайність культур у 1966 році становила: пшениці – 21,3 ц/га, ячменю – 19, цукрових буряків – 229 ц/га. У цьому ж році господарство посіло друге місце в районі з продажу державі рослинницької та тваринницької продукції. Тоді було реалізовано 668893 ц зернових культур, 3557 ц м’яса. Неподільний фонд колгоспу становив близько 13719 крб.
У 1969 році колгосп «Маяк» відкрив поліетиленовий цех – філіал Київської іграшкової фабрики ім. Ватутіна. Тут працювало 200 осіб і щороку одержувало прибутки на суму 50-60 тис. крб. Цього ж року також стали до ладу цегельний завод і дитячий садочок. Прокладено дорогу від П’ятигірки до хутора Зірка, зроблено асфальтований шлях, огороджено центральну вулицю, проведено меліорацію перезволожених земель на площі 600 га.
Серед передовиків виробництва колгоспу «Маяк» – вихідці з сіл П’ятигірка і Радянське. Доярка О.Т. Михалюк удостоєна високого звання Героя Соцалістичної Праці, орденів Леніна, трудового Червоного Прапора і Жовтневої революції – Л.О. Огороднійчук і С.А. Вахнюк – відповідно орденів Трудового Червоного Прапора і Леніна. Самовіддано потрудилися бригадири – А.К. Шакула, В.Й. Майстренко, Ф.І. Яценко, І.П. Мельник; обліковець І.О. Вітрянюк; завідуючі фермами – Є.Т. Яценко, І.Т. Басюк, А.П. Поварчук; механізатори – С.Ц. Розевич, К. Хоцянівський, В. Чуб (кавалер ордена Трудового Червоного Прапора), М.П. Богун, Ф.М. Гадзиківський, В.М. Солодков, Г.М. Смаглій, М.Ш. Сеїтмамбетов; доярки – Л.В. Віжанова, С.К. Чайківська, З.Д. Маруш, В.П. Панчук, Н.С. Іванова, Л.К. Чупрун, Г.В. Романюк; їздові – В.М. Латик, В.В. Легкий, П.А. Фіщук; водії – М.С. Процюк, А.С. Федорчук, Т.Л. Козел і багато інших колгоспників.
Вагомий доробок в організації виробництва колгоспу «Маяк» належить головам його правління: С.М. Прейгерману, В.Г. Дідичуку, П.В. Шнайдруку, М.А. Кравчуку. На них рівнялися і їм довіряли сотні селян.
Неухильно зростали виробництво та добробут трудівників колгоспу ім. ХХІІ з’їзду КПРС, який спеціалізувався на вирощуванні овочів та м’ясо-молочної продукції. Будувалися господарські об’єкти та об’єкти соціальної інфраструктури. Стали до ладу: зерносховище на 200 ц; 2 теплиці 500 м2, дитсадок на 100 місць, чудова будівля середньої школи.
На 1973-й рік у Гришківцях налічувалося 1300 дворів, 4000 осіб населення, 1227 га сільгоспугідь. Працювали овочеконсервний завод, млин, 2 пилорами. Йшло будівництво шосейних доріг.
За успіхи у праці 38 трудівників колгоспу ім. ХХІІ з’їзду КПРС нагороджені орденами і медалями СРСР. На всю країну прославилися доярки М.С. Гуменюк і С.Ю. Хмельницька.
М.С. Гуменюк – відмінниця соціалістичного змагання УРСР. Її нагороджено двома орденами Леніна та Орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1958 році удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. 11 травня 1970 року ім’я героїні занесене в обласну книгу Трудової Слави з врученням медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя із дня народження В.І. Леніна». Видатна доярка неодноразово була учасницею Виставки досягнень народного господарства СРСР у Москві, де отримала ряд золотих та срібних медалей. У 1962-1970-х рр. вона була депутатом Верховної Ради СРСР двох скликань.
С.Ю. Хмельницьку нагороджено орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора. Її передовий досвід успішно переймали сотні доярок району та області.
Добрі взаємовигідні зв’язки існували між колгоспом с. Гришківці та об’єктами соціальної інфраструктури – районною дитячою бібліотекою, двома восьмирічними школами, районним будинком культури, медичною амбулаторією, Дмитрівським дитячим будинком, районним побутовим комбінатом, 5-ма крамницями та їдальнею.
З історією Гришковець зв’язана керівна робота діячів колгоспного руху – Ф.Н. Халана, І.Ф. Усачова, М.Г. Бузаня. Це були серйозні керівники і добрі люди. Саме завдяки їхнім старанням та трудовій звитязі керованих ними колективів Гришковецьке колективне господарство досягло високих результатів. Ось, наприклад, у 1966 році середня врожайність зернових становила 14,6 (в т.ч. пшениці – 15,1, ячменю – 19,7), цукрових буряків – 143,2, овочів – 114,8 ц/га. На колгоспних фермах було 499 голів ВРХ (у т.ч. корів 149), свиней – 353 голови, а також пасіка на 12 бджолосімей. Тоді державі продано 2247 ц зерна, 602 ц м’яса, 2994 ц молока. Колгоспні поля оброблялися 11-ма тракторами, 4-ма комбайнами тощо. Неподільний фонд господарства на початку 1967 року становив 909 тис. 28 крб. І так, а то й краще було впродовж багатьох років (Пасічник Михайло. Гришківці. А в них – люди. – Бердичіврегіонвидав, 1999. – С. 12).
На всю Україну і навіть на СРСР прославилися трудівники Мирославки, Демчина та Малосілки. У 1971 році колгосп ім. Богдана Хмельницького розділився на два колективні господарства – ім. Б. Хмельницького (с. Мирославка) та ім. Куйбишева (с. Малосілка). Правда, так тривало декілька років. Невдовзі (лютий 1974 р.) колгоспи знову об’єднались, але вже під іншою назвою – ім. Леніна.
Колгосп ім. Б. Хмельницького, як багатогалузеве господарство, мав добру технічну та енергетичну базу. Усі трудомісткі роботи були механізовані. Вже за роки семирічки надбано кошти, на які збудовано 4 типові корівники, 3 свинарники, гараж, зерносховище, ремонтну майстерню, склад мінеральних добрив. Поступово зростали грошові прибутки трудових підрозділів, усього господарства і кожного працівника.
Є відомості про виконання колгоспом плану за 1971 рік. Було отримано по 20,3 цнт. зернових, 237 цнт. цукрових буряків, 167 цнт. картоплі з гектара. І в тваринництві справи йшли добре. Надій на кожну корову досяг 2869 кг молока (при зобов’язанні 2600 кг).
Окремі доярки – Т.Б. Лисюк, Г.П. Поліщук, М.О. Каверзнєва, В.А. Сапожник, Н.О. Самотес, Л.О. Тригубець – надоїли по 3 тис. і більше кг молока від кожної корови, чим значно перевиконали державні завдання. Продано державі понад план 1573 цнт. молока і 959 цнт. м’яса. У 1971 році трудящі Мирославки зайняли перше місце в районі з продажу сільськогосподарської продукції державі. Господарство отримало прибуток на суму 1 млн. крб.
У 1972 році, незважаючи на несприятливі погодні умови колгосп виконав взяті зобов’язання. Було вироблено на 100 сільгоспугідь по 120 цнт. м’яса і 354 цнт. молока, зібрано добрі врожаї зернових культур та цукрових буряків.
Зростала в Мирославці і соціальна інфраструктура. Поліпшувався добробут трудівників. Щороку в селі зводили по 2-3 цегляні житлові будинки, зростав товарообіг. Так, у 1972 році, в порівнянні з 1965-им, продаж меблів зріс у 8 разів, електро- та радіотоварів – у 12, одягу і взуття – у 3 рази.
Населення села обслуговувалося продовольчим та промтоварним магазинами, відділенням зв’язку, майстернями районного побуткомбінату. Населений пункт отримав прекрасні комунікації – шосейний та залізничний шляхи. У 1973 році збудовано посадочну залізничну платформу на місці зупинки електропоїзда. Було й багато інших здобутків.
Багато трудівників с. Мирославка за успіхи та енергійні творчі зусилля в колгоспній праці удостоєно високих урядових нагород. Орденом Леніна нагороджено ланкову В.А. Гусар, орденом Жовтневої Революції – завідуючого фермою М.Є. Кирилюк і голову сільради О.П. Лисюк, орденом Трудового Червоного Прапора – бригадира тракторної бригади (згодом став головою колгоспу) С.Є. Горячого і телятницю А.А. П’ятибратову.
Після нового об’єднання з мирославським колгоспом продовжувалися позитивні процеси в с. Малосілка. До речі, і в колгоспі ім. Куйбишева трудівники досягли вагомих результатів як і в землеробстві, так і тваринництві.
Із 1973 року тут дорощували молодняк ВРХ, остаточна підгодівля якого завершувалася в Мирославці. Побудовано три приміщення для ВРХ, де всі трудомісткі процеси було механізовано. Зростали продуктивність праці і доходи колгоспників, знижувалася собівартість продукції. У 1985 році побудовано і здано в експлуатацію фельдшерсько-акушерський пункт. Постали нові двоповерхові адмінбудинок і Будинок культури. Всі головні вулиці села – із твердим покриттям, а центральна вулиця – заасфальтована.
У лютому 1991 року колгосп ім.Леніна розділено на три господарства, 2 з яких – у Мирославці, 1 – у Малосілці («Нива»).
Тридцять один рік колгосп ім. Леніна очолював С.Є. Горячий. Його заслуги – у творенні багатьох добрих і важливих справ, серед яких не лише чудова управлінськогосподарська, організаторська діяльність, але й ряд соціально-культурних заходів: будівництво оздоровчого комплексу «Березовий гай», Бердичівська районна лікарня, Мирославська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (сьогодні ім. О.І. Онишка), лікарська амбулаторія, Будинки культури в Мирославці, Демчині та Малосілці, 4 лазні, понад 20 житлових будівель, цикорієвий завод у Чуднові. В усіх цих спорудах – творчий ентузіазм, дбайливість, величезні матеріальні зусилля і т.д., вкладені невтомним ентузіастом – головою колгоспу та його помічниками – соратниками. Крім того, С.Є. Горячий був ще й великим спортсменом і меценатом фізичної культури. Багато трудівників не лише Мирославки, але й Малосілки та Демчина, згадують його теплими, щирими словами вдячності і шани. З цього приводу необхідно навести уривок із спогадів історика М.К. Стороженка: «За все малосілківчани вдячні голові колгоспу Горячому Сергію Євгеновичу. Це його невтомна праця, його енергія, його вміння в не зовсім легких умовах господарювання вирішувати такі глобальні проблеми села. Не забував він ніколи і про кадри для села. Всі ланки виробництва у господарстві, всі установи села очолюють вихідці із малосілківчан. І не один із них одержав спеціальну освіту за рахунок господарства. Зрозуміло, що при такому чуйному відношенні до людей, праці Горячий С.Є. турбувався не лише про трудові успіхи в господарстві, … а й всі сили докладав для духовного зростання односельчан. У всіх трьох селах (Мирославка, Малосілка, Демчин, – авт.) у зразковому стані Будинки культури, а відповідно, до них тягнеться люд… З його ініціативи і активної участі створено було при будинку культури центральної садиби народний хор… Людина досить ерудована, тонкий знавець музики,… досвідчений організатор».
Такі ж теплі слова вдячності читаємо і в записках історика О.В. Лисюка – випускника і вчителя історії Мирославської школи. Він зазначає, що «колгосп ім. В.І. Леніна на чолі з Сергієм Горячим став вітриною Бердичівського району», куди приїздили за передовим досвідом не тільки численні делегації з України, але й із Польщі, Болгарії, Китаю.
За заслуги на сільськогосподарській, освітній та культурній нивах, а також за активну громадську діяльність С.Є. Горячого нагороджено орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», багатьма Грамотами, знаком «Відмінник народної освіти УРСР». Його обирали депутатом Верховної Ради УРСР, делегатом ХХVІ з’їзду КПРС. У с. Мирославка йому відкрито пам’ятник.
За успіхи в розвитку господарства, освіти й медицини 49 трудівників Малосілки нагороджено орденами й медалями СРСР.
У другій половині 60-х – 70-х рр. зростало й колективне господарство «Комуніст» (села Швайківка і Райки). Наприкінці 1967 року прибутки тут становили 751 000 крб. Зміцнено автомобільний, тракторний парки, арсенал сільськогосподарської техніки (6 комбайнів, 19 сівалок, 15 культиваторів, 12 плугів). Врожайність цукрових буряків щорічно поліпшувалася і наприкінці 80-х рр. досягла 341 ц/га. Добрими були й врожаї картоплі (240 ц/га) та пшениці (31,5 ц/га). Проводилася й досі ведеться розробка порід у гранітному кар’єрі. Добре поставлено виробництво щебеню.
Невтомно трудилися колгоспники «України» (с. Гардишівка). Близько 34-ох колгоспників нагороджено орденами й медалями СРСР. Ордена Леніна удостоєно бригадира садово-городньої бригади П.Д. Крещука, ордена Трудового Червоного Прапора – буряківницю В.Ф. Терещук і доярку Є.О. Столяр, медалі «За трудову доблесть – тракториста, а згодом голову виконкому Гардишівської сільської Ради народних депутатів П.С. Брюханова. Декілька колгоспників стали переможцями в соціалістичному змаганні 1973 року. Серед них – К.Г. Римар.
Багато визначних успіхів колгоспу «Гігант» (с. Ст. Солотвин) пов’язано з діяльністю В.П. Павленка та О.В. Дмитренко.
В.П. Павленко обіймав посаду голови правління «Гіганта» у 1961-1975 роках. Він переймався усіма справами рідного села та господарства. За його клопотанням у 1962 році в пам’ять про загиблих під час визволення Солотвина було споруджено два обеліски, в 1974 – пам’ятник «Скорботна мати». У 1963 році закінчено будівництво лікарні, в кінці 60-х – Палац культури. У 70-х роках розпочалося спорудження птахофабрики. Багато зроблено для поліпшення естетичного вигляду села. Збережено церкву. Про цей непростий захід В.П. Павленко пізніше згадував: «Це ледве не коштувало мені партійного квитка і посади. …Хотіли ліквідувати церкву, зняти хрести, але я цього не дозволив. Перепинив два трактори, що йшли виконувати наказ через Журбинці, і сказав, що доки я тут голова, не дозволю церкву ламати. Звісно спочатку не послухали. Довелося переконувати силою. І почалося. Але це того було варте».
В.П. Павленко також розпочав роботи з асфальтування сільських доріг. На той час це було непростою роботою.
Справу видатного ентузіаста продовжила О.В. Дмитренко – спочатку агроном-плодоовочівник, а потім неперевершена організаторка сільськогосподарського виробництва в значно ширших масштабах. Вона тринадцять років (1983-1996) очолювала багатогалузеве колективне господарство. Крім виробництва традиційної тваринницької продукції, були введені в дію і дали велику користь для села млин, крупорушка, олійня, хлібопекарня, соковижимний цех, цех з вичинки шкіри. Була вівцеферма. У селі працював цех – філіал Житомирської взуттєвої фабрики «Крок», де виготовлялись заготовки для дитячого взуття. Запроваджено деякі нові технології в господарстві. Уперше в районі застосовано та ефективно використано спосіб активного вентилювання при сушці сіна. Звідси також поширився метод системного використання випасів. Побудовано 47 км газових мереж, 35 км доріг із твердим покриттям, авто приміщення, дитячий садочок.
За значні успіхи, досягнуті в трудовій діяльності, О.В. Дмитренко нагороджена медалями «За трудову доблесть», «За трудову відзнаку», «За доблесну працю», численними Грамотами та Дипломами обласної і районної рад. Була депутатом районної ради восьми скликань. Її діяльність іще належним чином не оцінена, так як вона є гідною багатьох орденів.
Старий Солотвин прославили також Л.Є. Гуменюк, В.М. Пархомчук, і багато інших сумлінних трудівників. Вони вписали немало яскравих сторінок в історію економіки села, району, області.
Л.Є. Гуменюк понад 15 найкращих років свого життя віддала Старосолотвинській птахофабриці. У роботі добивалася вагомих результатів і завжди була прикладом для односельчан. Відомі також її успіхи в громадській роботі та активна суспільна позиція. Її неодноразово обирали до органів влади та громадських організацій. Л.Є. Гуменюк була депутатом Верховної Ради СРСР десятого та одинадцятого скликань, членом Комісії у справах молоді СРСР, членом оргкомітету ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві.
Величезним є трудовий стаж ветеринарного лікаря колгоспу «Гігант», а згодом і знатного директора СТОВ «Старосолотвинська птахофабрика» В.М. Пархомчука. Очолювані ним трудові колективи досягли високих результатів у відновленні виробничих потужностей, проведенні газифікації приміщень, збільшенні кількості та покращення якості робочих місць. Прибутки від цієї праці послужили не лише для поліпшення господарської та культурної сфер Cт. Солотвина, але й поповнили бюджет району.
В.М. Пархомчук доклав багато зусиль і в громадській роботі. П’ять разів його обирали депутатом районної та вісім разів депутатом сільської ради. Багато років він очолював виконком Старосолотвинської сільської Ради народних депутатів. Нагороджений орденом «Знак Пошани», а також багатьма Грамотами Бердичівської районної державної адміністрації та районної ради. Очолювана ним птахофабрика удостоїлася звання «Лідер харчової та переробної промисловості України».
За успіхи в праці нагороджено орденами й медалями 218 трудівників ст.Солотвина. Серед них – кавалер ордена Леніна учителька Л.М. Комендатюк і ордена «Знак Пошани» – ланкова Т.К. Федченко.
На всю країну прославився М.С. Дупляк – спочатку головний зоотехнік, а згодом директор хмелерадгоспу «Рея», видатний державний діяч. Під його керівництвом у радгоспі було значно збільшено кількість приміщень соціально-культурного призначення, підвищено якість виробництва. Серед об’єктів, споруджених під керівництвом ентузіаста є школа та дитячий садочок у с. Рея, Будинки культури в Гальчині та Гвоздаві, дороги з твердим покриттям. Чимало зусиль докладено для побудови молочного комплексу, механічних майстерень, гаражів, упорядкування нових площ хмелевих плантацій тощо. За ці роботи та багато інших успіхів голова хмелерадгоспу удостоєний звання «Заслужений зоотехнік України», нагороджений багатьма грамотами.
М.С. Дупляк був депутатом районної ради чотирьох скликань, де очолював постійну комісію з питань бюджету та комунальної власності. Крім того, він плідно потрудився на посаді народного депутата Верховної Ради Української РСР.
За сумлінну працю 58 трудівників хмелерадгоспу «Рея» удостоєно орденів і медалей СРСР, серед них кавалери ордена Леніна ланкова Р.М. Садовська, керуючий відділком Т.Г. Даниленко, агроном Й.Й. Цверко. Директору господарства М.В. Великому та бригадиру Я.Г. Зощуку присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Він також нагороджений орденом Леніна.
Я.Г. Зощук багато зробив для підвищення високих урожаїв зернових і хмелю. У перші післявоєнні роки хмелерадгосп «Рея» збирав зернових по 30 центнерів з гектара. Господарство неодноразово представляло наш край на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства СРСР у Москві, а його видатний бригадир нагороджувався Дипломами та преміями. З 1951 року впродовж п’яти років Я.Г. Зощук очолював виконком сільської Ради депутатів трудящих.
Десятки років очолював хмелерадгосп «Рея» новатор, раціоналізатор, організатор і невтомний працелюб М.В. Великий. У 1963 році він організував виробництво першої в Україні хмелеплантації на залізобетонних опорах. Під його керівництвом у Реї діяла обласна школа передового досвіду, вчитися в якої приїжджали хмелярі Прибалтики, Росії та Болгарії.
М.В. Великий значні кошти виділяв на будівництво сільської інфраструктури. Споруджено приміщення восьмирічної школи, житлових будинків, клубу, медпункту, дитячого садочка, магазинів, побутової майстерні.
Крім звання Героя Соціалістичної Праці та ордена Леніна, М.В. Великого удостоєно орденів Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани», Його також нагороджено сімома медалями ВДНГ СРСР.
Добре потрудилися й селяни з колгоспу «Перемога» (с. Слободище). За високі досягнення в землеробстві, тваринництві та культурі 67 слободищан нагороджено орденами і медалями. Особливо високих нагород удостоєна ланкова комсомольсько-молодіжної ланки з вирощування цукрових буряків А.М. Рачкінда. У 1954 році вона удостоєна медалі «За трудову відзнаку». Через чотири роки її ланка зібрала по 400 ц/га цукрових буряків. Тоді знатну ланкову нагороджено орденом Трудової Слави ІІІ ступеня. У 1986 та 1991 роках її відзначили цим орденом І та ІІ ступенів. Таким чином, ентузіастка стала єдиним у районі повним кавалером ордена Трудової Слави.
Відомим на увесь СРСР став хмелерадгосп «Райгородок» (с.Райгородок, Андріяшівка, Мартинівка, Лемеші). Крім успіхів у вирощуванні хмелю, тут були великі здобутки в картоплярстві. У 1963 році ланка Є.Ф. Базилевського взялася вирощувати картоплю без застосування ручної праці. Спочатку збирали по 450 цнт. клубнів на 8 гектарах, а згодом – по 462 цнт. Досвід ентузіастів швидко переймали не тільки в районі, але й в усій області. На базі хмелерадгоспу «Райгородок» працювала обласна школа передового досвіду. Видано брошуру «Картопля – культура механізаторів».
Ім’я Є.Ф. Базилевського занесено до Книги Пошани Житомирської області. Знатного ланкового удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці, двох орденів Леніна, ордена Жовтневої Революції, багатьох Грамот і медалей.
Орденом Леніна також нагороджено члена ланки картоплярів С.К. Томчука, орденом Трудового Червоного Прапора – ланкову хмелярської ланки Н.К. Макадай, орденом Трудової Слави ІІІ ступеня – ланкову Л.Ф. Сироїд. Ордена «Знак Пошани» удостоєні ланкова Г.В. Яремчук, трактористи К.Ю. Супрунюк і В.А. Сироїд, вчителька початкових класів Л.Д. Слюсар. Всього нагороджено понад 197 трудівників села і району.
Зростав соціально-культурний рівень Райгородка та інших сіл. Багато їхніх мешканців мали добре оплачувану і постійну роботу в землеробстві та м’ясо-молочному тваринництві. Побудовано середню школу, яка носить ім’я Героя Радянського Союзу В.К. Олійника. Добре налагоджено роботу Будинку культури, трьох бібліотек, лікарні на 25 ліжок, пологового відділення, аптеки, дитячих ясел, 6 торгових точок і майстерні побутового обслуговування.
Наприкінці 70-х – у 80-х роках хмелерадгоспом «Райгородок» керував В.Й. Барановський – хороший організатор, високопрофесійний спеціаліст, дбайливий господар. Він приділяв багато уваги не тільки господарським справам, але й займався вирішенням багатьох соціальних проблем.
У 1975 році, виконуючи доповідну записку Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І. Брежнєва, по всій величезній країні розпочалася так звана кампанія «по дальнейшей специализации и концентрации сельскохозяйственного производства». По правді кажучи, це було вольове укрупнення колективних господарств. У нашому районі також проведено заходи в даному напрямку. Об’єднуються колгоспи, стає важче керувати процесом виробництва та розподілу продукції, а також здійснювати вирішення соціальних проблем. Проте все-таки в нашому районі новоутворені господарства доклали багато зусиль для збереження і навіть розвитку попередніх виробничих темпів.
10 лютого 1978 року скраглівський колгосп «Комунар» був приєднаний до колгоспу села Мирославка. Укрупнений колгосп ім. Леніна очолювався С.Є. Горячим. З центральної садиби (с. Мирославка) скраглівчанам надавалася посильна допомога в придбанні техніки, мінеральних добрив і т.д. Однак 10 років перебування в колгоспі ім.Леніна не принесло великих результатів для Скраглівки. Більше процвітали Демчин і Мирославка. Правда, у великому господарстві було неможливо водночас вирішувати проблеми в усіх сферах. Як правило більше уваги приділялося центральним садибам. Однак і в Скраглівці проведено деякі роботи: спорудження нової лазні, асфальтування центральної вулиці, створення красивого стадіону. І все-таки скраглівчани називають С.Є. Горячого «прогресивним на той час керівником».
У 1988 році, 10 лютого, в Скраглівці загальними зборами колгоспників вирішено від’єднатися від Мирославки та Демчина і відновити своє колективне господарство. Новий колгосп отримав назву «Зоря», а очолив його П.О. Орлюк. Під його керівництвом впродовж семи років скраглівчани побудували, добудували та реконструювали 56 об’єктів. Серед цих споруд – будівля типового сучасного дитячого садочка, два тваринницькі приміщення, піднавіси для сіна та сільськогосподарської техніки, три вулиці з твердим покриттям, капітально відремонтована церква. Птахоферму переобладнали на племінну свиноферму (поголів’я свиней – 1000) і звіроферму. Були й успіхи і в сільськогосподарському виробництві. Збережено або розвинуто темпи 1967 року. Урожайність зернових (пшениці – бл. 26,1, цукрові буряки – 340, картопля – 93, овочі – 177 ц/га), виробництво продуктів тваринництва (молоко на 100 га угідь – 311 цнт., надій на корову 1745 кг) забезпечували «Зорі» гідне місце серед колективних господарств району і навіть області.
22 липня 1987 року газета «Радянська Житомирщина» високо оцінила скраглівчан. Вона зазначила,що «вже продав колгосп державі та населенню 22 тонни капусти, цибулі, огірків при плані 18 тонн», а також поставила в приклад ініціативи «Зорі»: «додержання сівозміни, впровадження астраханської технології, переведення овочівництва на колективний підряд». Також названо імена декількох новаторів і передовиків виробництва: механізаторів М.В. Орлюка, В.М. Орлюка; колгоспниць Н.К. Вдовиченко, Н.Ф. Костюченко, Є.М. Жук.
За успіхи в господарстві та громадській роботі 52 трудівники Скраглівки нагороджені орденами і медалями СРСР. Комбайнер С.С. Бабич, колгоспниця О.П. Мартинюк удостоєні Ордена Трудового Червоного Прапора. Депутатом Верховної Ради Української РСР був механізатор А.В. Мельник. Звання «Заслужений буряковод Української РСР» присвоєно М.Т. Реготуну, «Почесний колгоспник» – О.П. Мартинюк, К.П. Волокітіній, Г.П. Михайленко.
Велику роль в організації виробництва скраглівського колгоспу зіграли керівники рільничих бригад – С.К. Дух, А.С. Мартинюк, К.К. Василюк, тракторної бригади – П.Г. Шманцер, городньої бригади – Г.Т. Бабич і М.О. Ільченко, будівельної бригади – В.А. Зайчук, завідуючі фермами – М.П. Дем’янюк, В.П. Михайленко, Ю.В. Орлюк, зоотехнік – М.Ф. Папірник, ветеринарний фельдшер – О.В. Орлюк, інженер – В.Г. Рубан, бухгалтер – М.С. Шателюк, ланкові – Н.О. Дмитрук, Г.Ю. Бондар і т.д. Значний вклад у розвиток господарства внесла місцева сільська рада. Її голови були справжніми господарями села. У різні роки головами скраглівської сільської ради (сільськими головами) були: Т.І. Марчук, О.І. Василюк, С.І. Папірник, О.І. Пижик, В.Я. Василюк, В.Г. Рубан, В.М. Дмитрук, М.Ф. Папірник. Нині цю посаду обіймає П.О. Орлюк.
Колгосп ім. Постишева (села Іванківці та Семенівка) ніколи не був відстаючим. Центральна садиба господарства розмістилася в Семенівці, а в Іванківцях працювала рільнича бригада. Колгосп удостоєно звання «Господарство високої культури землеробства» і ордена Трудового Червоного Прапора (1971). Про його трудові здобутки неодноразово писали газети та говорилося на засіданнях партійних і державних органів.
Правління цього господарства блискуче справлялося з організацією та проведенням комплексів робіт у землеробстві та тваринництві. Поряд з цим, воно постійно розвивало соціальну інфраструктуру. На кінець січня 1991 року в Семенівці вже працював новий фельдшерсько-акушерський пункт з аптекою та житлом для медпрацівників. В Іванківцях завершувалося будівництво торгівельного комплексу із залою для проведення обрядів. У цьому ж селі збудовано дитячий садочок на 40 місць, повним ходом йшло асфальтування доріг. поступово розв’язувалися проблеми газифікації населених пунктів і спорудження в обох селах житлових будинків. Усе це є заслугою трудових колективів, керованих головою правління артілі, кавалером ордена «Знак Пошани» О.У. Ставінським.
За успіхи, досягнуті в господарських, культурних та громадських сферах, 92 трудівники Іванківців і Семенівки нагороджені орденами та медалями СРСР. Ордена Леніна удостоєно свинарку О.А. Мельникову, ордена Трудового Червоного Прапора – ланкову М.М. Вишневську, свинарку Л.О. Лабунець, ланкового Є.П. Ткачука, механізатора В.Д. Горностая, бригадира О.М. Слободянюк, голову колгоспу С.О. Нечипорука; ордена «Знак Пошани» – В.І. Певоту, медалі «За трудову доблесть» – свинарок О.А. Ваколюк та М.П. Орлікову, ланкову М.О. Гедзь.
Немало добрих справ звершено в колгоспі ім. Котовського (села Терехове та Кикишівка). У 50-х – 60-х роках ним керував А.О. Степанець – людина віддана сільському господарству, захисник інтересів селянства. Він поєднував методи матеріального стимулювання, контролю та зацікавленості працівників у результатах виробництва. Господарство досягло прибутків у багатьох галузях. По-справедливому нараховувалася заробітна плата.
Проте надто мало уваги приділялося питанням розвитку соціальної інфраструктури та будівництва.
Особливо вражаючих, можна сказати зоряних, успіхів господарство ім. Котовського досягло в 1969-1990-х роках, коли ним керував В.Й. Жабко – талановитий організатор, господар, працелюб, меценат культурно-освітньої ниви. До приходу в с. Терехове він впродовж двох років успішно працював керуючим Андріяшівським відділком хмелерадгоспу «Райгородок».
Згодом господарство значно розширилося: до нього приєдналися хажинський та бистрицький колгоспи. Це надто ускладнило процес управління виробничими процесами, але В.Й. Жабко блискуче справлявся з керівними процесами.
Всюди зростали та міцніли трудові колективи. Досягнуто великих успіхів у виробництві продукції та вирішенні соціальних проблем. Урожайність цукрових буряків тут зросла до 400-437 ц/га, зернових – 50-60 ц/га. Виконувалися і перевиконувалися державні плани продажу молока, м’яса, зерна, картоплі. Поступово й неухильно зростала заробітна плата трудящих. Усе це дозволяло не тільки одержувати значні прибутки, але й вкладати їх у розвиток виробничої та соціальної інфраструктур населених пунктів. Побудовано дитячий садочок, декілька медичних пунктів, адміністративне приміщення, Будинок культури в с. Терехове, клуб у с. Кикишівка, середню школу в с. Хажин, понад 22 житлових будинки; викопано та зариблено 2 ставки загальною площею водного дзеркала 30 га; заасфальтовано понад 40 км шляхів. Всі села були приведені в належний порядок згідно вимог правил санітарії та гігієни. Вздовж вулиць простяглися новенькі, чисто вибілені і гарно оформлені паркани.
У своїй роботі В.Й. Жабко постійно опирався на діяльність широких трудящих мас, поважав і розвивав їхню ініціативу та творчу активність. І сам був великим ініціатором багатьох корисних справ. Головним стимулом людини до якісної праці завжди вважав її матеріальну зацікавленість, але й звертав особливу увагу на любов працівника до своєї професії, на його талант і тому всіма силами намагався забезпечувати умови для нормальної праці. Постійно тримав у полі зору виплати зарплат та підвищення розмірів винагороди. Уміло поєднувалися грошова та натуральна форми оплати. За словами поета М.П. Пасічника, В.Й. Жабко «знав, що ніякі вольові зусилля (а він був вольовою, дисциплінованою, зосередженою людиною, – авт.), ніякі агрономічні знання, ніякий життєвий і виробничий досвід не допоможуть, якщо люди не повірять у себе, у нього, у землю, в майбутнє». Люди повірили йому, пішли за ним і досягли вагомих успіхів. Сумлінна праця та глибока ерудиція в питаннях сільськогосподарського виробництва, а також добра орієнтація в політичних ситуаціях допомогли В.Й. Жабко багато в чому виявити глибоке розуміння не лише тогочасної епохи, але й побачити майбутнє села. Завжди вважав, що лише при політичній стабільності в країні та мудрій політиці уряду в галузі сільського господарства можливий гармонійний розвиток аграрних продуктивних сил і виробничих відносин. У керівній роботі голові правління допомагали секретарі парткому колгоспу: М.І. Гордієнко, Г.Г. Бойко, М.Г. Шевчук.
Досягнення в аграрному секторі економіки та в соціальній сфері сіл колгоспу імені Котовського високо оцінені партією та державою. Колгосп удостоєно звання «Господарство високої культури землеробства» (1972), а через 5 років села Терехове, Хажин, Кикишівка і Бистрик стали ланками провідного центру із виробництва та реалізації молока і зернових культур. Селяни досягли високих показників у багатьох галузях, за що неодноразово виходили переможцями в багатьох соціалістичних змаганнях – Всесоюзних і Всеукраїнських.
У 1974, 1977 і 1982 роках колгосп імені Котовського нагороджено перехідним Червоним Прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦПРС і ЦК ВЛКСМ. 1984-й рік приніс господарству нову нагороду – перехідний Червоний Прапор Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради. Крім того, колгосп удостоєно багатьох Грамот і Дипломів та інших відзнак.
Високим є й нагороди особисто В.Й. Жабка. За видатні успіхи у керівництві великим сільськогосподарськими колективами та виявлені при цьому творчої ініціативи, наполегливості, а також за розвиток соціальної інфраструктури, його двічі нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (Указами Президії Верховної Ради СРСР від 15 грудня 1972 р. і 14 лютого 1977 р.), двома золотими медалями «За достигнутые успехи в розвитии народного хозяйства СССР» (20 лютого 1976 р. і 16 квітня 1980 р.), Дипломом учасника зльоту переможців Всесоюзного огляду – конкурсу «Кращий за професією» (1988), багатьма Почесними Грамотами.
Особливі заслуги перед країною (СРСР та УРСР) мають також соратники В.Й. Жабка – Я.М. Машкара, В.Т. Степанець, М.Л. Чорноус, А.Д. Мельник, Л.М. Нікітіна, Т.І. Усачова, Л.М. Пасічник, В.П. Якименко, М.Р. Король, В.А. Муренко та багато інших сумлінних працівників. Слава про них і досі лине далеко за межами України.
Багато реформаторських заходів у землеробстві здійснив Я.М. Машкара. З його особистістю пов’язані важливі сторінки переведення сільського господарства на рейки інтенсифікації. Як головний агроном колгоспу ім. Котовського, він прославив не тільки своє господарство та агропромисловий комплекс Бердичівщини, а й всю Житомирську область. Іще в середині 50-х років ним сформовано механізовану буряківничу ланку, яку очолив М.Л. Чорноус. Крім того, Я.М. Машкарі належить ідея переходу ланок на підряд. Кожне поле одержало свого господаря і заробітна плата колгоспників почала залежати від кількості і якості їхньої праці. Як результат, зросла матеріальна зацікавленість трудівників.
Я.М. Машкара постійно займався розведенням нових сортів насіння. Тримаючи тісні зв’язки з науковцями, він швидко дізнавався про новинки в цій галузі і негайно їздив у райони – передовики, щоб отримати і успішно застосовувати досвід кращих землеробів. При цьому ентузіаст творчо підходив до такої роботи. Він побував у Білорусі, республіках Прибалтики, у Чорноземній Росії та багатьох областях України – Вінницькій, Рівненській, Тернопільській, Львівській. У результаті такої багаторічної праці колгосп ім. Котовського став найкращим в області постачальником насіння найврожайніших зернових культур іншим господарствам, в результаті чого зайняв провідні позиції в насінництві. Значно зросли (до 60-50 ц/га) врожаї пшениці, ячменю, жита та вівса в селах Терехове, Кикишівка, Хажин, Бистрик. Інші села також значно поліпшили врожайність зернових. Такий підхід до землеробства відчувався і в буряківництві, де колгосп ім. Котовського також показав чудові результати.
Завжди дисциплінований, зосереджений, озброєний глибокими та міцними знаннями своєї справи, маючи великий досвід, Я.М. Машкара вимагав від землеробів дбайливого та мудрого ставлення до полів і виробничих процесів. Нікому не вибачав найменших відхилень від науково обґрунтованих і стократно перевірених методів обробітку ґрунтів. Разом з тим, він сам виявляв творчий підхід до справи і цінував цю рису в людях. Часто виступав проти шаблону та необґрунтованих заходів.
Творцями великих результатів у землеробстві стали й учні ентузіаста – М.І. Гордієнко, В.Т. Кравченко, Ю.П. Ковбасюк, Й.І. Цалко, М.Л. Чорноус, А.Л. Чорноус, М.Р. Король та інші, успіхи яких відомі всьому району. Крім того, вони проявили себе талановитими керівниками, державними та політичним діячами, які немало потрудилися на різних ділянках життєдіяльності нашого краю.
Я.М. Машкара завжди любив людей, хвилювався за них. Дбав, щоб рідні села були багатшими, соціально розвинутішими. Коріння всього цього вбачав у високій культурі та творчій ініціативі трудящих. Часто любив повторяти, що в господаря поля є два найголовніші секрети – правильне удобрення й оранка ґрунту та точний вибір строків сівби (посадки) сільгоспкультур. А потім уже йдуть інші процеси – догляд за посівами, боротьба проти різних шкідників, збирання врожаїв тощо. І всюди повинен панувати свій належний порядок, побудований на прогресивних, перевірених життєвим досвідом, технологіях.
За видатні багаторічні успіхи в організації та проведенні обробітку землі, за високі врожаї сільськогосподарських культур Я.М. Машкару нагороджено орденами Леніна (1976), «Знак Пошани» (1966), Жовтневої Революції (1977), Срібною медаллю «За достигнутые успехи в розвитии народного хозяйства СССР» (1980), багатьма почесними Грамотами і Дипломами. Йому присвоєно звання «Заслужений агроном УРСР». Так до численних бойових нагород воїна додалися трудові.
На Я.М. Машкару рівнялися такі землероби та організатори виробництва як В.С. Петрук, який показав зразки агрокультури в селах Буряки й Никонівка, та В.В. Олефір – агроном радгоспу «Дубова», а згодом – голова правління колгоспу ім. Котовського.
Великих успіхів у тваринництві досяг знатний чабан із с. Кикишівка В.Т. Степанець. Доглядати отару овець він почав у 1961 році. Завжди дбав про якість пасовища, місця утримання тварин, дотримання санітарно-гігієнічних правил, зимову годівлю тощо. За свідченням соратників-односельчан, доти не сідав за сніданок, поки тварини не були нагодовані та напоєні. Вівці мали добрий вигляд, їхня вовна славилися далеко за межами району, м’ясо було високоякісним. Трудівник одержував спочатку по 140-150 ягнят від 100 вівцематок, а в 1966 році приплід зріс до 170. І так було до осені 1970 року, доки некомпетентні високопоставлені чиновники із так званих «горе-спецгоспів» не втрутилися у вівчарний напрямок тваринництва та не розвалили його. До цих пір відчуваємо наслідки таких «експериментів». Особливо боляче переживав цю катастрофу кавалер ордена Трудового Червоного Прапора В.Т. Степанець.
У 1984 році ентузіаст знову взявся за вівчарство і відродив його в колгоспі ім. Котовського. Та тут спіткала його невдача: кризові явища в економіці країни завдали нищівного удару по вівчарству, а потім і по інших галузях. Услід за цим поступово занепало, а потім і зовсім зникло все колгоспне тваринництво. Далі настав кінець і всьому величезному колгоспові.
Далеко за межами Житомирщини стало відомим ім’я великого землероба і механізатора, вихідця з с. Кикишівка, М.Л. Чорноуса. Він пройшов нелегкий трудовий шлях від рядового тракториста до знатного організатора та керівника механізованої ланки і бригади. Багато років займався обробітком ґрунтів, вирощуванням цукрових буряків та зернових культур, обслуговуванням потреб тваринництва. Неодноразово обирався депутатом сільської, районної та обласної рад. У 1978 році йому присвоєно звання «Заслужений механізатор сільського господарства України». За великі успіхи у праці та громадській діяльності М.Л. Чорноуса нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (1972), двома орденами «Знак Пошани» (1965, 1976), орденом «Дружби народів» (1982).
На М.Л. Чорноуса рівнялися його соратники – І.П. Паламарчук, А.Д. Мельник, М.Р. Король, О.П. Бойко, О.П. Анчис, Д.П. Анчис, А.І. Муренко, В.П. Якименко, О.І. Король, В.А. Муренко, М.К. Левковський, Л.П. Бойко, О.А. Пушкарук, В.П. Ковбасюк та багато інших. Таких прикладів було багато в кожному господарстві.
У селі Терехове за ініціативою та під безпосереднім керівництвом В.Й. Жабка, М.Ю. Шепелюка і М.І. Гордієнка побудовано історичний музей. Відкриття закладу відбулося 5 грудня 1987 року. Зміст експозицій дозволяє вважати його ще й літературним.
Спираючись на Міністерство закордонних справ Польщі та його дипломатичні представництва у Східній Європі, на Бердичівський райком КПУ та районну Раду, Спілку письменників СРСР, Житомирський обласний краєзнавчий музей, Товариство дослідників Волині, Спілку поляків в Україні та її Житомирську обласну організацію, на кошти колгоспу ім. Котовського, а також на широкі кола громадськості, ентузіасти організували й провели багаторічну пошукову роботу, спорудження приміщень, обладнання експозиційних залів, тощо. В.Й. Жабко тут виявив себе невтомним організатором культурної роботи, яку розглядав як невідкладну складову життєдіяльності села.
Зібрані впродовж понад двадцяти років документи і матеріали були ретельно вивчені й оцінені М.Ю. Шепелюком, М.І. Гордієнком, методистом Житомирського краєзнавчого музею Л.Г. Журавською. Понад 2000 з них стали музейними експонатами. В.Й. Жабко також багато сил і енергії віддав організації художнього оформлення закладу. Чимало документів із життя та діяльності колгоспу наповнили фонд музею. Всі роботи виконано за рахунок коштів господарства ім. Котовського.
Сьогодні Районний Народний музей ім. Джозефа Конрада має три відділи: «1. Життя та діяльність Джозефа Конрада», «2. Історія колгоспу імені Котовського» та «3. Історія українсько-польських взаємин». Відповідно до цього в трьох напрямках ведеться його наукова робота.
Величезний внесок у наукову діяльність музею зробив М.Ю. Шепелюк – Заслужений працівник культури і мистецтв Польщі, один з провідних конрадознавців світу, педагог, поет, журналіст, краєзнавець. Він став першим директором закладу і вів його роботу з часу відкриття до 2000 року. Екскурсії, організовані і проведені ентузіастом, гідні подиву і назавжди залишаються яскравим прикладом музейної праці. Таке ж значення мають його цікаві нариси й статті, поезії, оповідання.
Традиції М.Ю. Шепелюка зберігаються і розвиваються. Сьогодні маємо ряд монографій на краєзнавчу тематику – «Філософські погляди Джозефа Конрада», «Стиль Конрада», «Європейськість Конрада», «Конрад, Франція і французька література» та інші. Правда, вони ще в рукописній формі, але є надії на їх видання. Зібраний багатий матеріал з історії Житомирсько-Бердичівської наступальної операції 1943-1944 рр., про видатних людей нашого краю, історії братньої Польщі тощо.
Значне місце в музеї посідають археологічна колекція та частина архіву Г.Г. Богуна. Завдяки їм стають відомими численні сторінки історії нашого краю. Вчений залишив нам описи стародавніх культур, багато зробив для організації та проведення пошукової роботи – розкопок, етнографічних досліджень, створення шкільних музеїв, проведення туристичних походів. Чимало заслуг має він і в створенні краєзнавчих гуртків, на заняттях яких вивчалися та досліджувалися історія, географія, культура, спорт, господарство рідного краю. Гідними подиву є його дослідження таємниць походження назв населених пунктів, вивчення етнографії та фольклору.
Музей давно став однією з перлин світової культури. Його діяльність високо оцінена в Україні та далеко за її межами. У 1993 році закладу присвоєно звання «Народний». Його участь у багатьох конференціях на різноманітні теми позначена численними публікаціями на сторінках наукових збірників серії «Велика Волинь», виданих Житомирським науково-краєзнавчим товариством дослідників Волині в 2000-2012 роках. Відома й його участь у чотирьох конрадівських конференціях (Польща, 1972-2006 рр.) та міжнародних семінарах Росії (Санкт-Петербург, 2004-2007 рр.), присвячених життєдіяльності Т.Г. Шевченка та інших українців – видатних діячів світової культури.
Музей нагороджено Грамотою Українського товариства Дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (1988), Дипломом Всеукраїнської спілки краєзнавців (2009), Почесною Грамотою Республіки Польща в Україні і Польського Конрадознавчого Товариства (2008), багатьма Грамотами обласного управління та районного відділу культури, Бердичівської райдержадміністрації та районної ради. Високу оцінку науковій діяльності музею дали: Польська Академія наук, Міжнародна наукова спілка «Конрад: західні та східні перспективи», ряд вищих навчальних закладів Польщі (Люблінський імені Марії Кюрі – Склодовської, Опольський університети), США (Колумбійський університет) і т.д.; дипломатичні представництва Польщі, Великої Британії, Німеччини, Росії, США в Україні; багато організацій та широкі кола громадськості. Зв’язки музею з науковими закладами світу поступово зростають.
Наполегливо трудилися селяни колгоспу «Прапор комунізму» (села Закутинці, Сингаївка, Малі Гадомці). З 1974 року його перейменовано в «Дружбу». Земля добре оброблялась. Вирощували зернові й технічні культури, забезпечували розвиток м’ясо-молочного тваринництва та бджолярства. За сумлінну працю багато колгоспників нагороджено орденами та медалями. Ордена Леніна удостоєно голову господарства Є.А. Короля, ордена Трудового Червоного Прапора – бригадира овочівницької бригади Н.І. Янковенко і директора Бердичівського консервного заводу В.І. Мазура, ордена Трудової Слави ІІІ ст. – доярку Г.О. Федорову, ордена «Знак Пошани» – бригадира рільничої бригади С.П. Остратюка, ланкову Л.Г. Саласюк, завфермою Д.П. Лазебного, комбайнера В.І. Німчука.
Трудові здобутки колгоспу «Дружба» сприяли використанню частини доходів на соціальні потреби. У 1991 році Закутинці, Сингаївка та М. Гадомці були газифіковані.
Поступово зростали господарство та добробут мешканців Бистрика і Житинців. У 1960 році за рішенням Бердичівського міському партії колгосп ім. Леніна с.Бистрик об’єднали з колгоспом ім. Котовського. На чолі господарства став О.Л. Уманець. Об’єднаний колгосп одержав ім’я Леніна. Так він проіснував до 1962 року і знову розпався на 2 колгоспи з попередніми назвами. Головою першого залишився Л.А. Шептицький, а другий очолив А.О. Степанець.
У 1965 році в Бистрику було зібрано по 20 ц/га зернових та по 160 ц/га цукрових буряків, вироблено 45 ц м’яса на 100 угідь. Колгосп піддавався гострій критиці на Пленумі ЦК КПУ за низькі врожаї цукрових буряків.
У 1966-1967 роках колгосп ім. Леніна очолив М.С. Янковенко, а в 1967-1976 – М.Г. Шевчук. З часу головування останнього розпочалися кардинальні зміни (зрушення) в усіх галузях господарства.
Зробивши ставку на спеціалістів, М.Г. Шевчук та очолюване ним правління почали налагоджувати трудову дисципліну і згуртовувати виробничі колективи. У землеробстві багато зусиль доклав головний агроном Т.А. Камінський. Він уміло керував агротехнічними службами і дбав про застосування прогресивних технологій. Його справу продовжував Л.Л. Сакович.
Злагоджено працювали економіст Л.І. Денисенко, зоотехнік В.М. Пшеничний, головний бухгалтер А.П. Уліцький, бригадир тракторної бригади С.Ф. Ковальчук. Разом з ними активно трудилися здібні і добросовісні бригадири, ланкові та механізатори. Так, колектив городньої бригади, очолюваний Н.Ф. Пісковською, досягав врожаїв овочів 100 і більше цнт. з гектара. Разом з ними високо несли трудову вахту ланкові Л.Р. Тимощук, О.А. Рихлюк, Е.І. Івасюк, Т.Л. Новик, В.В. Шевчук. Їм випала честь представляти колгосп на Всеукраїнській нараді передовиків з вирощування цукрових буряків. Всіх ланкових нагороджено орденами. Ордена «Знак Пошани» удостоєний голова правління М.Г. Шевчук.
Високих надоїв молока (3200-3500 кг від корови) досягла О.О. Ковальчук. За 20 років роботи нею надоєно понад 3000 тонн молока і вона стала кавалером двох трудових медалей. За її прикладом працювали доярки Г.А. Богун, Г.М. Богун, Т.В. Прикладівська, Н.Є. Олійник. Трудову доблесть виявили й механізатори І.Н. Грушко, Б.Г. Кочмар, Л. Горбашов, Б.П. Прикладовський. Немало праці й здоров’я доклали до колгоспної праці П.Г. Огороднійчук, Ф.Н. Іськов, Б.В. Попович, Ф.О. Мельничук, О.С. Івасюк, В.М. Боровичук, І.К. Андрійчук, П.Є. Білощук, А.В. Вербинець. За високі врожаї цукрових буряків Золотою медаллю «За достигнутые успехи в развитии народного хозяйства СССР» нагороджені А.В. Вербинець і В.С. Гришанков.
У 1976-1978 роках колгоспом керував Л.С. Івасюк. Господарство замінило назву і стало носити ім’я Крупської.
В лютому 1978 року бистрицький колгосп приєднано до колгоспу ім. Котовського. На чолі укрупненого господарства стояв В.Й. Жабко. М.Г. Шевчук був його заступником. Потім секретарями парткому господарства був Г.Г. Бойко, М.І. Гордієнко та Г.Г. Бойко.
Разом з Тереховою й Хажином бистричани вели господарство у 1978-1985 роках. Багатьма своїми досягненнями, про які писалося вище, завдячує їм колгосп ім. Котовського.
У лютому 1986 року Бистрик і Житинці відділилися від колгоспу ім. Котовського. Було утворено колективне господарство «Україна», яке очолив В.Й. Барановський. М.Г. Шевчук до 1999 року працював заступником голови правління. В.Й. Барановський – агроном за фахом, людина серйозна, неординарна, ініціативна, активіст громадської роботи. Любов до землі та її господарів у нього виявилася з дитинства. Завжди віддавав перевагу роботі в селі і відмовлявся від легкого життя. До приходу в Бистрик був головним агрономом і керуючим відділком колгоспу «Україна» (с. Гардишівка).
В.Й. Барановський у Бистрику розпочав роботу з формування кадрів. Протягом двох місяців було повністю укомплектовано штат господарства, створено будівельну бригаду. Також взявся за ремонт і реконструкцію ферми, їх добудови, зведення приміщень складів. Побудовано склад матеріалів, облаштовано пилораму, замінено в майстернях старі деревообробні та інші верстати. Далі пішли нові звершення – побудовано капітальні піднавіси для сіна з активним вентилюванням, адміністративний будинок, дитячий садочок, котельню; прокладено 10 кілометрів доріг із твердим покриттям. Також побудовано й куплено 10 нових житлових будинків для спеціалістів, механізаторів і доярок. У 1990 році з’явився іще один об’єкт – новий будинок тваринника із парною, сауною, їдальнею, перукарнею і крамницею. Обладнано силососховище на 2000 тонн. Господарство обнесено металевим парканом. Всі під’їзні шляхи до ферми заасфальтовано. У Бистрику звели комплекс для очистки зерна «ОЗС-25», встановили жорновий млин, пекарню. Крім того, було збудовано пилораму, склад будматеріалів і овочесховище на 500 тонн. Мінеральні добрива та отрутохімікати зберігалися в спеціальному складі. Діяла майстерня для ремонту тракторів та іншої техніки. Її обладнали токарним, свердлильним, точильним верстатами. Відбулося значне оновлення колгоспної техніки.
У с. Житинці постали новий добротний клуб, зерносховище. Старе приміщення сільради переобладнано під їдальню.
Впродовж 1986-1995 років в колгоспі «Україна» були стабільні високі врожаї: зернових культур – 45-50 цнт. з га, цукрових буряків – 400-450. У 1989 році одержано рекордний урожай солодких коренів – 510 цнт. з 1 га, а валовий збір досяг 11611 тонн у заліковій вазі.
У 1986-1995 роках поголів’я ВРХ у колгоспі складало 1200-1300 голів, у т.ч. 450-500 корів. Надій на корову становив 2800 кг. Господарство мало 180-200 свиней, робочі коні, до 2000 водоплавної птиці.
У своїй роботі В.Й. Барановський постійно опирався на підготовлену ним високопрофесійну команду спеціалістів і багатьох рядових колгоспників – трудівників полів, ферм і сфери обслуговування. Серед них – інженер В.І. Кухар, економіст Л.І. Денисенко, головний бухгалтер Т.В. Олійник, агрономи Л.С. Івасюк і Ю.Г. Деся, завідувач цехом тваринництва Т.В. Кузьмич, бригадир тракторної команди В. Вандалович, М.М. Пукасюк – завідувач майстернею тракторної бригади, завідувач гаражем Ф.М. Волинець, зав. фермою ВРХ В.Г. Бащук, бригадир рільничої бригади О.Л. Бейзак; телятниці Т.А. Кривоніс, Т.С. Андрущенко, О.Л. Скавлюк, Т.В. Івасюк; ланкові Н.М. Анчіс, К.П. Іщук, В.В. Шевчук; механізатори В.І. Зубарєв, В.В. Бровичук, М.П. Блащук, С. Гончарук, В.Ф. Хомутовський; пасічники Л.В. Івасюк та В.І. Машкара.
Багато добрих справ для села та колективного господарства зробили пенсіонери. Незважаючи на похилий вік і слабке здоров’я, невтомно трудилися на різних роботах Л.К. Сорочинська, В.Г. Мельничук, В.Я. Муханова, А.Л. Амних, Л.П. Кулик та інші.
За видатні заслуги в розвитку сільського господарства району та активну громадську діяльність понад 2600 осіб нагороджені орденами і медалями СРСР. З них ордена Леніна удостоєно 32 особи, ордена Жовтневої революції – 12, ордена Трудової Слави ІІІ ступеня – 53, ордена «Знак Пошани» – 73, ордена Трудового Червоного Прапора – близько 25 осіб.
За досягнення найвищих результатів у Всесоюзному соціалістичному змаганні Бердичівський район 5 разів нагороджувався перехідним Червоним Прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. Крім того, він неодноразово відзначався перехідним Червоним Прапором Житомирського обкому партії, обласного виконавчого комітету та обласної Ради професійних спілок. Головними ознаками економічного та соціального життя Бердичівщини були: нарощування виробництва сільськогосподарської продукції, зміцнення трудової дисципліни, висока якість і професіоналізм в роботі, добросовісне вирішення соціальних проблем села.
У середині 80-х років розпочинається поступовий спад в економіці СРСР. Це явище було об’єктивним, тому що спричинилося кризовою обстановкою в усьому радянському суспільстві. Проте, незважаючи на нього, частина колективних господарств району іще понад 15 років продовжувала наполегливо працювати і досягла значних успіхів у виробництві сільськогосподарських культур, м’яса і молока. Багато залежало від керівників колективів. Там, де вони були, як кажуть, «на своєму місці», справи йшли добре.
На початку 1990 року колгосп ім. Котовського розділився на два господарства – Терехівське, що залишилося під старою назвою, і Хажинське – «Авангард». Останнє очолив В.Й. Жабко. Тут знову було показано багаторічні дива всеукраїнського масштабу. Урожайність зернових культур досягла 60цнт/га, цукрових буряків – 400, картоплі – 250-300 цнт/га. Досягнуто високих надоїв молока і значного приросту ВРХ. Оновлені тваринницькі ферми, тракторний парк; збудовано і введено в дію молокопереробний цех та будинок тваринника; надано допомогу місцевій середній школі в проведенні ремонтних робіт. Школярі і педколектив, в свою чергу, постійно піклувалися про колективне господарство. Такий підхід до господарських справ значно підвищив рівень ефективності навчання та виховання молодого покоління.
І в наступні роки в усіх трудових колективах «Авангарду» спостерігалося зростання. Менше 13 цнт/га і раніше тут ніколи не було. Ось показники врожайності зернових: 1990 р. – 39,6 цнт/га, 1991 – 35,5; 1992 – 55,4; 1993 – 62,2; 1994 – 57,5; 1995 – 41,6; 1996 – 46,9; 1997 – 49,0; 1998 – 41,8 цнт/га. Урожайність цукрових буряків досягла 420-437 цнт/га.
На початку січня 1998 року на фермах у Хажині налічувалося понад 1000 голів ВРХ (у т.ч. 250 корів), 164 голови свиней. Середньомісячна заробітна плата членів колективного господарства становила 109 гривень, у той час, коли на багатьох підприємствах люди місяцями взагалі не отримували винагороди за працю.
За видатні успіхи в господарській і соціальній діяльності господарство «Авангард» удостоєно багатьох високих нагород. Ось декілька з них:
- 1991 рік. Колектив рільничої бригади нагороджено Дипломом обласного управління сільського господарства та обкому профспілки працівників агропромислового комплексу за вирощений врожай зернових культур і цукрових буряків;
- 1993 рік. Колектив колгоспу виходить переможцем в обласному змаганні за збільшення виробництва і продажу сільськогосподарської продукції;
- 1995 рік. Почесну Грамоту вручено колективу доярок та інших працівників ферми за досягнення високих показників у виробництві молока і м’яса;
- 1996-1997 роки. Господарство нагороджено Почесними Грамотами за збільшення виробництва молока, м’яса, зернових і зернобобових культур.
І так з року в рік стабільно зростав «Авангард».
Наприклад, у Хажині досягнуто найвищого виробітку на заключному етапі копання цукрових буряків – 7112 т. Такого успіху добився комбайнер С. Івашкевич. Це районний рекорд!
На перевезенні солодких коренів найкраще спрацював В. Лисюк. Його виробіток становив 2530 т (друге місце в районі).
У 1996 році пшениця сорту «Рівненська-31» видала в господарстві 76 цнт/га. Зернових зібрали майже 55 цнт/га – більше, ніж у будь-якій області України. Це тому, що були добре підготовлені поля, підібрані найкращі якісні сорти насіння та проведена сівба в чітко визначені строки. Саме так пояснив успіхи головний агроном «Авангарду», талановитий землероб і організатор Ю.П. Ковбасюк.
Весною 1997 року В.Й. Жабко сказав в інтерв’ю кореспонденту «Житомирщини» Г. Проніній:
«Займаємося постійно й тваринництвом. На 100 гектарів сільгоспугідь – 100 голів великої рогатої худоби, в т.ч. 30 корів. Зооветспеціалісти велику увагу приділяють племінній справі. Також маємо від корови по 3670 кілограмів молока, по 78 центнерів м’яса на 100 угідь». Показники – найкращі в Україні!
Маємо багато яскравих, схвальних відгуків на роботу «Авангарду» в ті кризові роки. Ось декілька з них.
Голова Бердичівської райдержадміністрації В.П. Сухораба на початку 1998 року відзначав: «Майже три тисячі кілограмів від корови надоїли в КСП «Авангард». Тритисячний рубіж подолали оператори машинного доїння Неля Кушнір та Сергій Тихий».
Кореспондент газети «Земля Бердичівська» П.П. Собчик у середині лютого 1998 року, після відвідин Хажина, писав: «за період із 1990 по 1993 рік було майже повністю оновлено фермерські приміщення, невпізнанним став тракторний стан, заасфальтовано 22 кілометри вулиць, обгороджено територію ферми, введено в дію молококонсервний цех та будинок тваринництва, якому навряд чи є рівний в районі. А також громадську їдальню, будинок механізаторів, літній табір для худоби, поголів’я якої збільшилося удвічі. З’явилися давно забуті тут свино- та птахоферма. А в останні роки побудовано газорозподільну підстанцію і прокладено понад 7 кілометрів газової магістралі, завдяки чому голубий вогник невдовзі спалахне в декількох перших будинках села, а потім в усіх інших, бо коли є початок справі, то з часом буде і кінець».
Наприкінці липня 1999 року, саме в розпалі жнив, під керівництвом В.Й. Жабка було розроблено «Договірні зобов’язання КСП «Авангард». За цим документом хажинські хлібороби намітили отримати по 42 центнери зернових з гектара (у т.ч. озимої пшениці по 48 цнт/га). Голова правління передбачив також і добру оплату праці. Для комбайнерів заплановано сезонну норму 400 т (на комбайн «Дон») і 300 т (на «Ниву»). В разі своєчасного і якісного виконання цих завдань кожен комбайнер може одержати по 6 центнерів зерна на норму. Для водіїв сезонне завдання – перевезти 200 т зерна. І додаткова оплата – 4 центнери. Крім того, керівництво господарства організувало для жниварів безкоштовне дворазове харчування, лазню. Навіть цигарки продавало за півціни. Через місяць хажинці з гідністю дотримали слова і з честю прозвітували про свою доблесну працю.
Наприкінці серпня 1999 року за рекомендацією та ініціативою В.Й. Жабка в Хажині засіяли гірчицю на площі 270 га. І виграли: ця рослина заміняє 15-20 тонн органічних добрив на гектар. Після – глибока оранка і прекрасні умови для росту цукрових буряків, урожайністю яких «Авангард» дивував увесь світ.
Дивували хажинці й ростом тваринництва. Кореспондент «Бердичівського вісника» Р.Т. Воєвуцька дала обширну інформацію про цю галузь в Хажині. Ось декілька фрагментів:
«Наприклад, за десять місяців одержано від корови по 2577 кілограмів молока, що на 365 кілограмів більше проти відповідного періоду минулого (1998, – авт.) року. Вироблено на 100 гектарів сільгоспугідь по 535 центнерів молока – це також шість центнерів. Наростаючий показник і по виробництву м’яса: плюс 30 центнерів, порівнюючи з минулим роком. Втішні цифри назвав головний зоотехнік і по одержанню телят, зростанню поголів’я корів, розвитку свинарства».
Після «Авангарду» В.Й. Жабко працював у ще декількох сільськогосподарських структурах – ТОВ «Агроторговий дім», ТОВ «Укрхміль» у с. Дубова та ТОВ МТС с. Поличинці (Козятинський район Вінницької області), яке входило до складу асоціації ВАТ «Бродецький цукрозавод». Всюди в нього був належний порядок і постійно зростало виробництво продукції. Так, господарство с. Поличинці наприкінці 2003 року нагадувало цілину: на 1200 га ріллі буяли бур’яни. Тобто була справжня пустеля. З приходом В.Й. Жабка тут круто і за короткий час справи поліпшилися. Використовуючи допомогу цукрозаводу, ентузіазм місцевих селян, які повірили новому керівнику, опираючись на свої власні досвід, силу волі і талант, керівник майже за 10 місяців підняв господарство на високий рівень. Вже в липні 2004 року, під час попереднього планового об’їзду полів, у Поличинцях керівники господарств – членів асоціації ВАТ «Бердичівський цукрозавод» побачили диво: 900 га земельних угідь засіяно зерновими, 300 га – цукровими буряками. Навкруги – чисті поля! Вирощування культур проходило без затрат виснажливої ручної праці. Вражала густота посівів. В.Й. Жабко тоді висловив тверду впевненість, що на цих полях невдовзі буде отримано добрі врожаї: по 300 цнт/га цукрових буряків, 30 цнт/га ячменю і 40 цнт/га пшениці. Наступного року він сподівався на вищі показники. І слова дотримав!
Такі успіхи давали можливість господарству поступово розраховуватися з працівниками за минулорічні борги, створювати умови щодо подальшого розвитку тваринництва та землеробства. Поличинецьке господарство тоді стало прикладом для всього Козятинського району.
Дивував своїми успіхами і колгосп (а потім КСП) «Україна» (с. Бистрик і с.Житинці).
У важкі кризові роки він продовжував високо нести трудову естафету. Своїми виробничими показниками господарство поступалося лише «Авангарду». Та в 2000 році воно обійшло і Хажин, виборовши першість у районі за багатьма показниками. Вагомі результати господарювання забезпечили зростання прибутків, значну частину яких було направлено на розвиток соціальної сфери.
У важких умовах впродовж 13 років (1987-2000) відбувалося виготовлення проектної документації на газифікацію Бистрика. Наприкінці серпня 2000 року в селі було завершено будівництво ГРП і запалено символічний блакитний вогонь. На цю роботу було затрачено великі кошти, які мала повертати (відшкодовувати) держава. Та вона перебувала в глибокій кризі і навіть не могла розрахуватися з працівниками бюджетної сфери, тому весь фінансовий тягар ліг на колективне господарство.
Разом із В.Й. Барановським велику роботу з газифікації провели начальник Бердичівської дільниці Житомирського управління «Агротехмонтаж» С.М. Кучевський, інженер з газифікації М.Г. Шевчук і виконроб І.М. Сабелон. Завдяки їхній високопрофесійній діяльності села зробили вагомі кроки до кращого життя.
Талант і невтомна праця В.Й. Барановського, старанність правління та усіх трудових колективів «України» високо оцінені як радянською державою, так і її правонаступницею – незалежною Україною. У 1987 році колгосп удостоєно перехідного Червоного Прапора ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. Через рік його було занесено на Всесоюзну Дошку Пошани. Серед нагород – Почесна Грамота ЦК КПРС, Диплом Виставки досягнень народного господарства СРСР.
У часи повного розвалу сільського господарства України КСП В.Й.Барановського продовжує розвиватися і стає кавалером нових нагород. 5 березня 2001 року передового керівника удостоєно Почесної Грамоти Житомирської облдержадміністрації. Особливою подією стала участь В.Й. Барановського в проведенні рейтингу-конкурсу «Лідер Бердичівщини – 2000», ініційованого та організованого Бердичівською райдержадміністрацією. Вимоги – найсуворіші і найширші: успіхи в розвитку господарства, освіти, охорони здоров’я, культури, підприємництва, меценатства, творчості; пропаганда передового досвіду; реалізація планів соціально-економічного розвитку району.
Бистричани перемогли в багатьох номінаціях. Кращим керівником господарства Бердичівщини визнано голову СТОВ «Україна» В.Й. Барановського. Поряд з ним прославилося й багато його соратників. Так, головний агроном господарства Л.С. Івасюк визнаний кращим агрономом району, а ланкова Н.М. Анчіс – кращою ланковою. Г.В. Івасюк – кращий бібліотекар Бердичівщини. Газифікація Бистрика – «Подія Бердичівщини – 2000». Такі події звеличують трудову славу нашого краю і вчать молоде покоління наполегливо трудитися заради його розвитку.
Незважаючи на великі об’єктивні труднощі, що склалися в зв’язку кризою, трудилися й селяни колгоспу (КСП) ім. Котовського, очолюваного досвідченим землеробом В.В. Олефіром. Головним агрономом господарства був П.В. Шнайдрук. Всі поля ретельно оброблялися, але поступово послаблювалися позиції в тваринництві. Незважаючи на обмаль коштів на соціальні потреби, було капітально відремонтовано та оснащено електроопаленням приміщення школи в с. Терехове, побудовано зерносклад у с.Кикишівка, споруджено два монументи полеглим воїнам, організовано харчування школярів тощо. Багато зроблено для прокладення водопроводу в с. Терехове. Розпочато будівництво цегельного заводу. Було споруджено будівлю підприємства, закуплено обладнання і т.д. Велику роль у цій справі відіграла районна державна адміністрація. Та кризові явища, що склалися в країні, не дали можливість продовжити роботи. Через відсутність коштів будівництво зупинилося і в подальші роки не було відновлено. Тепер недобудована споруда поступово руйнується.
Серед трудівників, які впродовж багатьох років вносили вагомий доробок у господарстві ім. Котовського, можна назвати бригадира тракторної бригади М.Л. Чорноуса, завідувача гаражем М.Є. Цаплюка, завідуючу фермою Н.К. Косецьку, ланкових буряківничих ланок А.І. Мельник і В.І. Дику, головного інженера М.П. Ратушного, інженера-будівельника І.О. Тимошенка, бригадира будівельної бригади Р.П. Нікітіна та очолюваних ними виробничих підрозділів. Терехове й Кикишівка прославлені працею Т.І. Усачової, Д.Т. Куріліної, М.О. Куріліна, Д.А. Семенюка, Н.П. Щербанюк, М.Х. Ковальчука, Г. Ковальчук, П.П. Сінчук, В.Д. Дячука, Ю.М. Семенюка, Б.Й. Гнатюк, П.К. Ковальчука, Л.Т. Пасічник, І.П. Паламарчука, А.Б. Якименка, І.Р. Коваля, К.С. Кордецького, О.Ф. Богуна, Л.Ю. Поліщук, О.М. Кордецького, Л.П. Кордецької, М.О. Кордецького, А.Д. Мельника, А.Х. Коршевнюка, О.В. Дячука, М.В. Дячука, С.І. Савелка, Ф.І. Савелка, О.М. Бойка, Т.С. Сивака, Д.Ю. Боголюб, С.П. Слободянюк, О.Ф. Богуна, Д.П. Анчиса, О.П. Анчиса, О.П. Бойка, В.П. Якименка, Н.П. Коваль, Ю.І. Левковської, М.К. Левковського, О.М. Левковського, В.М. Моренка, В.А. Моренка, В.М. Мухіна, В.М. Мельника, Є.М. Мельник та багатьох інших селян.
Вагомих успіхів досягли господарства, якими керував К.В. Мулярчук. Він розпочав свою трудову діяльність секретарем парторганізації хмелерадгоспу «Райгородок» у 1978 році у 1978 році. У 1980-1987 рр. очолював колгосп «Дружба». За цей час побудовано відгодівельний комплекс ВРХ на 3000 голів у Красівці. Колгосп утримував 5200 голів молодняка, 400 корів, 500 голів свиней, 800 голів овець, 15000 голів гусей, 2 пасіки по 150 вуликів і 25 га зариблених ставків. Прибутки в господарюванні дали можливість розробити проект і розпочати будівництво газопроводу в селах Закутинці, Малі Гадомці, Сингаївка, Красівка, Дубівка. Крім того, в Закутинцях збудовано пральний комбінат, 10 житлових будинків, тракторний стан з майстернею, їдальнею, сауною з басейном; прокладено 3,8 км доріг із твердими покриттям, капітально відремонтовано Будинок культури, дитсадок. В Сингаївці споруджено 7 житлових будинків, відремонтовано 2 приміщення для ВРХ, клуб, збудоване типове приміщення медпункту і прокладено 2,2 км доріг із твердим покриттям. А в Малих Гадомцях з’явилися свинарник на 500 голів, 1,2 км доріг з твердим покриттям і покращився стан клубу після ремонту. Красівка також змінила своє обличчя. Тут завершили будівництво тваринного комплексу, ввели в дію кормоцех, будинок тваринника, лазню-сауну, капітально відремонтували школу, створили Музей бойової і трудової слави тощо. Значно поліпшився матеріальний та культурний стан с. Дубівка, де збудували клуб, проклали понад 1,5 км доріг, реконструювали 2 молочні ферми і звели 2 житлових будинки.
Колгосп «Дружба» отримував першість у виробництві яловичини в області, вирощував багаторічні трави та був передовиком по вирощуванню насіння 8-10 сортів трав.
З 1992 року К.В. Мулярчук був головою ФГ «АСКА». 13 років був головою асоціації фермерів Бердичівського району. Посадив 4,5 га лісу і заклав 2 га саду.
Вже вісім років діє заснований ентузіастом Музей українського побуту в с. Красівка. Крім того, К.В. Мулярчук займався громадською роботою. Неодноразово обирався депутатом сільської ради та районної ради двох скликань. (Архів Бердичівської районної ради).
У період із кінця 70-х до середини 90-х років рільництво району очолював В.А. Паламарчук. Завдяки його енергійній діяльності та зусиллям трудівних колективів господарств наш край, маючи не найкращі в області землі, міцно займав перші або другі місця на Житомирщині. Наші землероби в рільництві поступалися інколи Ружинському району. На початку 90-х років збір зернових з гектара зріс із 24-х до 38-40-х центнерів, цукрових буряків – із 180-200 до 300 і більше в заліковій вазі. Зміцнювалося виробництво кормів. Врівноважений, спокійний, авторитетний, чудовий організатор, головний агроном Бердичівщини передбачав наслідки землеробських заходів, надавав господарствам конкретну допомогу. Це ним в районі було впроваджено інтенсивну технологію вирощування зернових та промислових культур. Завдяки йому правління колгоспу «Гігант» (с. Ст. Слотвин) встановило тісну співпрацю з американською фірмою «Монсанто», заводами мінеральних добрив у Калуші та Вінниці.
Багато зробив для розвитку тваринництва начальник районної лікарні ветеринарної медицини М.К. Гусар. Завдяки праці очолюваної ним служби Бердичівщина була благополучною в питаннях запобігання гостроінфекційним хворобам. Особливо ретельно досліджувалася худоба на предмет захворювання лейкозом, туберкульозом. Проводилася заготівля лікарських рослин, що в значній мірі компенсувало недостачу медикаментів. Головною метою діяльності М.К. Гусара було запобігання хворобам.
Створено пункти ветеринарної медицини в селах Бистрик, Хажин, Никонівка, Іванківці, Малосілка, Райки, Скаківка та інших. Проведено ремонт багатьох ветеринарних приміщень. На центральному ринку діяла ветеринарна санітарно-експертна лабораторія, обладнана всім необхідним для роботи. Відповідала вимогам часу і державна лабораторія ветмедицини. Очолювали їх досвідчені спеціалісти А.І. Гринченко та Л.П. Чорна.
В зв’язку з розпадом СРСР, утворенням незалежної держави, руйнуванням старих економічних зв’язків та переходом до ринкових відносин в економіці круто змінилися й форми організації виробництва. Відбувається поступове формування умов вільної конкуренції, яка приходить на зміну командно-адміністративній системі. Держава взяла курс на приватизацію землі та знарядь праці. Руйнація колективних господарств спричинила масове безробіття, багаторічну заборгованість підприємств, залишила багатьох селян без робочих місць і заробітної плати. Склалися боргові проблеми в пенсійному фонді. Збідніла казна районного бюджету. Спад виробництва набув величезних розмірів. Село вимагало негайних кардинальних перемін. Це добре розуміли як у вищих владних структурах, так і на місцях. Тому селу було присвячено ряд державних актів. Найважливіші з них – Укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994 року), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям (8 серпня 1995 р.), «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (3 грудня 1999 р.). Згідно цих указів створювалися умови для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі при конкуренції; вибору громадянами України форм підприємницької діяльності, ставилися завдання щодо забезпечення законодавчого захисту даних процесів. Проте ця робота проходила з численними суперечностями, порушеннями, помилками тощо. Це тому, що вона була новою, незвичною для нас і вимагала досвіду. Реформи в аграрному секторі району підпорядковувалися одній меті – забезпеченню зростання виробництва сільськогосподарської продукції при якомога кращому збереженню земельних ресурсів та поліпшенню добробуту людей. Виходячи з того, що земля повинна належати тим, хто її обробляє, її передавали селянам у приватну власність. Цей процес проводився на добровільній основі. Кожний член сільськогосподарського підприємства (КСП, виникло на базі колишнього колгоспу) одержував сертифікат із правом приватної власності на середню земельну частку (пай), У кожному селі ця частка була різною, так як становила середню частку земельних угідь з урахуванням кількості членів КСП.
Установлено, що цей пай може бути об’єктом купівлі-продажу, застави, дарування, успадкування. Право на пай одержали члени всіх КСП району, а також пенсіонери, які працювали в них раніше.
Крім того, із земель запасу на території кожної сільської ради було створено резервний фонд, з якого отримували земельні ділянки у приватну власність трудівники соціальної сфери на селі – педагогічні, медичні, культурно-освітні працівники, а також працівники сфери обслуговування.
Велика відповідальність у вирішенні аграрних проблем лягала на плечі органів районної державної влади та сільське місцеве самоврядування. Їм довелося займатися багатьма питаннями, серед яких найважливішими були: створення умов для укладання договорів оренди земельних паїв; роботи з відведенням земельних ділянок громадянам в разі їх виходу з КСП; контроль за дотриманням вимог законодавства при передачі окремих будівель, споруд, техніки, робочої і продуктивної худоби тощо. Крім того надавалася допомога селянам з підтримки розвитку особистих підсобних господарств та селянських (фермерських) господарств. Проте ці проблеми не завжди вдавалося успішно вирішувати через недостатню кількість коштів, недостатній відповідний досвід, економічний безлад у державі та деякі суперечності в законодавстві. Новостворені фермерські господарства часто опинялися в надто скрутних економічних умовах. Не було за що придбати сільськогосподарську техніку, інвентар, мінеральні добрива, засоби для боротьби з бур’янами і шкідниками сільськогосподарських культур. Багато робіт доводилося виконувати вручну.
Реформи проходили і продовжуються нині болісно, суперечливо, поспішно. Багато селян не розуміло ні їхньої суті, ні шляхів реалізації. Багато в чому затруднювалася й місцева влада. Тому значна частина об’єктів КСП була зруйнована або запущена, знаряддя праці пішли «з молотка» майже за безцінь. Здебільшого вони не потрапили (і не могли потрапити) у власність простим рядовим трудівникам. Держава не подбала про масовий випуск так званої «малої техніки» – тракторів, плугів, сівалок тощо, які можна було б використовувати на невеликих земельних ділянках. Не піклувалась вона й про створення іпотечних банків, в яких під заставу могли б селяни взяти кредити на придбання засобів обробітку землі. Все це є не виною, а скоріше бідою місцевої влади.
П.П. Михайленко детально описав, як процес переходу до ринкової економіки відбувався в с. Скраглівка. Варто зупинитися на цьому, так як тут висвітлюються явища, характерні для всього району.
Із 1993 року розпочалися зміни в колгоспі, який був реформований в КСП «Зоря». Потім пішла часта зміна керівників господарства: О.І. Мельник (1993-1995), М.Ф. Українець (січень-лютий 1995), В.М. Дмитрук (лютий 1995 – червень 1996), А.П. Колотинець (1996-2000). Зрозуміло, що в умовах загального занепаду господарства країни, загальної кризи, КСП с. Скраглівка, як і інші йому подібні, були приречені. Це об’єктивні причини, які не залежали від місцевого трудового колективу.
Через дорожнечу пально-мастильних матеріалів, відсутність коштів на їх придбання, на оплату різних послуг багато земельних площ не оброблялося, а відповідно не було чим годувати худобу. Господарство було вимушене брати кредити, отримуючи в борг матеріально-технічні ресурси. Не вистачало коштів на виплату зарплати. Стрімко зростав загальний борг КСП, сягаючи аж за 1 мільйон. Кредити погасити нічим, звідки постійні конфлікти господарства з новітніми лихварями. Серед керівництва запанували почуття розгубленості, безпорадності. Услід за цим постали безвладдя, недисциплінованість, паніка. Розпочалося масове розбазарювання державного і колективного майна.
Занепад громадського виробництва виявився в усіх площинах. Так, на початку 1999 року в КСП «Зоря» було тільки 100 корів, до 150 молодняка ВРХ, 9 свиней. Не посіяно й не посаджено жодного гектара картоплі та овочів, надої на корову знизилися до 1328 кг. Різко впала врожайність зернових культур (15,7 цнт/га) і цукрових буряків (122 цнт/га).
Не поліпшили становище КСП «Зоря» й реформування його в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Скраглівецьке» та приєднання його до міжколгоспного комбікормового заводу. Згідно цих перетворень, повноваження голови КСП «Зоря» передали Х.К. Василюк. За цим господарством рахувалися дороги, декілька приміщень криниці, водонапірна башта, всі попередні борги та окремі активи. Основні фонди колишнього КСП закріпили за СТОВ «Скраглівецьке». Його головою став М.В. Боднарчук.
Численні борги привели господарство до банкрутства. Фірма «Украгробізнес», Бердичівський РЕМ, «Укртелеком», «Житомирнафтопродукт», податкові органи, агрофірма «Поділля-М», кредитори – вимагали від скраглівчан погашення боргів. Виконання їхніх вимог, за рішенням Житомирського арбітражного суду від 27 вересня 2001 року, привело до реалізації всіх активних засобів виробництва, за рахунок чого сплачено борги і сяк так проведено розрахунки з працівниками господарства. Приміщення колишньої птахоферми передали в оренду на 10 років фірмі «Поділля-М» (згодом «Інтерторг») і оформили це як погашення боргу. Сільській раді віддали колишній колгоспний став і рибне господарство, ліс перейшов до Держлісфонду. Землю розпаювали. Пайові сертифікати вручено 599 особам. Розмір середньої частки (паю) становив 2,43 га. Майно колишніх КСП-СТОВ розпаювали. 77 скраглівчан одержали земельний пай в натурі, але здебільшого чимало землі використовується вкрай незадовільно, або не використовується зовсім.
У с. Скраглівка утворено два фермерських господарства – А.А. Ольшанського (40 га зем. угідь) та В.М. Дмитрука (41,5 га). В.М. Дмитрук орендує 113 земельних паїв. 354 паї орендує приватна німецька фірма «Кароля». 33 незайняті паї сільрада передала в оренду «Агрорибгоспу» с. Кустин.
В селах району склалися умови, несприятливі для нормального ведення господарства та цивілізованого життя. Для ілюстрацій сказаного наведено декілька прикладів із сіл Терехове та Кикишівка. Розпад колективного господарства призвів до масової руйнації молочнотоварних ферм, тракторного та автомобільного парків, сіносховища, адміністративного приміщення, будівлі дитячого садочка, ветеринарної амбулаторії тощо. Багато людей втратили роботу і змогу стабільно прогодувати себе та свої сім’ї. Вони вимушені їхати на заробітки в далекі краї – Київ, Москву, Санкт-Петербург. Значні труднощі виникли щодо надання послуг селянам (оранка присадибних ділянок, парування худоби, лікування тварин і т.д.). Не працюють млин, пилорама, лазня, майстерні. Багато майна розкрадено, поруйновано. Особливо жорстоко познущалися мародери над будівлею незавершеного цегельного заводу. Вартості одного тільки устаткування, яке викрадено і здано в металолом, вистачило б на спорудження 30-35, а той більше добротних сучасних житлових будинків. Зараз будівельний майданчик заводу перетворився на величезну руїну. По всьому району пройшов процес ліквідації КСП та утворення інших господарських структур – сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю (СТОВ), селянських фермерських господарств (СФГ), приватних підприємств (ПП). Наприклад, у с. Малосілка створено СФГ «Малосілківське», у с. П’ятигірка – агрофірму «Маяк», у с. Гальчин і с. Рея – СТОВ «Рея», у с. Бистрик – ПП «Поділля» та СФГ «Віктор», у с. Терехове – СФГ «Віра», і «Подільське» у с. Слободище – ПП «Слободище», у с. Маркуші – СТОВ «Надія».
Головними об’єктами господарювання в с. Радянське стали: агрофірма «Серпнева», ТОВ «Бердичівська ковбасна фабрика», ТОВ «Імперія риби», ТОВ «Агротанпром», ТОВ агрофірма «Благост», ТОВ «Кондитер-Люкс», а також індивідуальні підприємці – І.Г. Кохановський, Г.П. Адам’як, Л.Г. Жолудь, В.В. Оксентюк, В.О. Остап’юк, В.П. Латик, О.В. Коваль, А.Л. Коломієць, А.В. Мазур, М.С. Ткаченко, А.О. Яремчук, О.М. Сапонюк, Л.В. Баранова, В.Л. Самусь. 24 листопада 2002 року розпочалася газифікація села. На даний час вже багато зроблено в цьому напрямку. Не газифікована тільки вулиця Грибова. Перша черга газопроводу здійснена за сприяння народного депутата України М.П. Ковалка, друга – сільського голови С.І. Багінського, голови райдержадміністрації М.А. Андрійчука, голови районної ради М.Т. Стороженка, громадян О.І. Соловйова, В.В. Рудницького, О.О. Вовка.
Незважаючи на важке економічне становище в країні, село Радянське наполегливо працює над проблемами виходу з кризи. Створюються нові робочі місця, молоді сім’ї отримали близько 60 земельних ділянок під забудову. Більшість із них розпочали спорудження житлових будинків, а 12 сімей відсвяткували новосілля. Покращується демографічна ситуація.
Із 2003 року розпочинається поступове зростання виробництва. Поліпшується обробіток земельних угідь, розширюються площі орних земель, поліпшується матеріальна база господарств, зростає їхня ефективність. Незважаючи на фінансову скруту, частина підприємств придбала нову техніку та успішно використовує її.
Багато підприємств добре зрозуміли суть нової епохи та правильно визначили напрямки й методи подальшого господарювання. Так, у травні 2000 року голова СФГ «Акорд» (с. Радянське) П.В. Шнайдрук разом зі своїми спеціалістами детально розрахував, що для закладання кормової бази для тваринництва потрібно мати 200 га багаторічних трав, з них понад половину люцерни. Головне – вміло та своєчасно підготувати силос і сіно. Також звернуто увагу на одержання силосу з кукурудзи. Для косовиці слід ефективно використати комплексний комбайн КСК-100, для заготівлі і подрібнення зеленої маси – причіпний комбайн КПІ-24.
Буде добротна кормова база – буде багато молока. П.В. Шнайдрук планує з’ясувати стосунки з молокозаводом з питань цін на молоко. При цьому він виходить із взаємної вигоди.
Своїх працівників П.В. Шнайдрук виховує в дусі інтелігентності, сприяє їхньому професійному зростанню, розвитку кращих сільськогосподарських традицій. Такий підхід до підприємницької діяльності є запорукою успішної праці трудового колективу в нових умовах.
Станом на 2004-й рік у районі діяли 23 сільськогосподарських товариства з обмеженою відповідальністю, 10приватних підприємств, селянське (фермерське) господарство, 50 дрібних приватних підприємств і 50 дрібних фермерських господарств.
Право на земельний пай одержали 16285 громадян. Середній розмір земельної частки становив 2,74 умовних кадастрових гектарів. Цього ж року укладено 12 209 договорів оренди земельних ділянок і нараховано орендної плати 372 000 грн. Відсоток виданих свідоцтв на право власності складав 82. Багато селян розширили за рахунок земельних часток (паїв) особисті господарства і працювали самостійно.
Всіма категоріями господарств на осінь 2004 року посіяно озимих на площі 9,3 тис. га, з них 9,1 тис. га на зерно. Озимого ріпаку посіяно на площі 625 га. Успішно посіяли ярі культури на всіх прогнозованих площах в ПП «Климчук» (с. Іванківці), «Лан» (с. В. Гадомці), СТОВ «Малосіківське», «Хажинське», «Старосолотвинська птахофабрика», «Слободищенське». Значно відставали з комплексом польових робіт в СТОВ «Світанок (с. Гардишівка), ТОВ «Укрхміль-Дубова» (с. Половецьке), у В. П’ятигірці, Обухівці, В. Низгірцях. Не підживили площ озимих культур в селах Терехове, Рея, Озадівка, Половецьке.
Проводився обробіток озимих культур проти бур’янів, хвороб на площі 5,2 тис. га, що становило 70% від наявних площ. Проведено формування густоти цукрових буряків та рихлення міжрядь, що значно покращило врожайність.
Станом на 2003-2004-й рр. в районі діяли 2 елітних господарства, які багато робили для підвищення врожайності сільськогосподарських культур через сортооновлення та сортозаміни. До них належали ПП «Климчук» і СТОВ «Урожай». Перше займалося вирощенням елітного насіння, друге – еліти багаторічних трав і хрестоцвітих. Також працювали 3 насінгоспи І групи: СТОВ «Еліта», «Андріяшівка-Хміль» і «Хажинське».
Великі роботи проводилися й по ремонтах зернозбиральної техніки. А її на той час в районі було немало: 139 комбайнів, 51 жниварка. Крім того, в приватному секторі налічувалося 12 зернозбиральних комбайнів. Високими темпами проходив ремонт техніки в СТОВ «Озадівське», СТОВ «Андріяшівка-Хміль», «Старосолотвинська птахофабрика», «Еліта», «Слободищенське», ПП «Климчук». Значно відставали від них ПП «Південне», СФГ «Акорд», СТОВ «Рея-хміль», ПСП «Віра», СТОВ «Укрхміль-Дубова».
Розвивалося тваринництво. За 5 місяців 2004 року господарствами Бердичівщини вироблено 850 тонн молока, вирощено 180 тонн живої ваги тварин, реалізовано 369 тонн м’яса та вироблено 9 млн. 764 тис. шт. яєць. Продуктивність корів у цілому по району досягла 513 кг, а від курки-несучки одержано 118 шт. яєць.
У 22-х господарствах збільшили виробництво молока. Перед вели в Райгородку, Андріяшівці, Озадівці, Семенівці. В цих селах від корови отримували в середньому від 1121 до 1427 кг молока. Значно відставали з цих показників Гардишівка, Райки, Рея, Никонівка.
Середньодобовий приріст ВРХ в другій половині 2004 року склав 144 грами. Кращих показників тут досягли в Маркушах (436), в Закутинцях і Садках (500), в Малосілці та Семенівці (понад 300 г).
В господарствах району на 2004-й рік було 5547 голів ВРХ (з яких – 2157 дійних корів), 1550 свиней і 180 тис. голів птиці. Ставилося питання про збільшення таких показників. Районна держадміністрація, управління сільського господарства та продовольства розробили ряд заходів з нарощування та стабілізації поголів’я тварин всіх видів. Велика увага приділялася пасовищам, літнім таборам, оборам, де утримувалося та годувалося худобу; поліпшувалася племінна справа.
Розроблено та затверджено рішенням районної ради Програму розвитку особистих селянських господарств. Її метою було створення інфраструктури сільгосппідприємств для забезпечення цих господарств елітним насінням, племінною худобою, птицею, препаратами захисту рослин, ветеринарними послугами, допомогою у відтворенні стада, в обробітку грунтів, у реалізації виробленої продукції.
Уся ця діяльність проводиться в умовах глибокої економічної кризи, фінансової скрути. Великі труднощі були з придбання пально-мастильних матеріалів, мінеральних добрив, засобів захисту рослин, в оновленні техніки і т. д.
Всі ці питання доводилося вирішувати районному управлінню сільського господарства і продовольства на чолі з першим заступником голови райдержадміністрації А.А. Дранківським і господарствами Бердичівщини.
І в наступні роки селяни району наполегливо працювали над вирішенням аграрних проблем. На середину 2009 року оброблялося понад 32000 га землі. Найбільшими господарствами були ТОВ «Зелений вал» (О.П. Сітак), «Укрзерномпром» (В.М. Чирва), ПП «Климчук» (М.П. Климчук), «Кароля» (О.П. Дідух). Плідно працювали також трудові колективи на чолі з В.Й. Барановським, В.В. Левіцьким, М.М. Волковою, О.А. Шевчуком, О.В. Манілом. Великих успіхів у переробці продукції досягли Солотвинська птахофабрика (В.М. Пархомчук), яка утримувала до 300000 курей і виробляла до 24 млн. шт. яєць на рік, і приватне підприємство на чолі з О. Олізаровською (виробництво біля 800 т олії на рік).
У 2008 році в аграрному секторі Бердичівщини валовий збір зерна досяг 80,7 тис. тонн зерна. Середня врожайність зернових становила 34 цнт/га. Зростало поголів’я свиней та птиці. У цьому напрямку найкращих успіхів досягло ПП «Слободищанське», де утримувалося близько 1100 голів свиней. Очолював трудовий колектив О.А. Шевчук.
Незважаючи на непросту економічну обстановку, діяльність сільськогосподарських підприємств продовжується. У 2012 році було засіяно 34966 га. Посіви озимих зернових становили 11392 га. Середня врожайність – 28,6 ц/га, валовий збір – 317579 ц (»31758 т). Головна культура – озима пшениця, посівна площа якої складає 6523 га, середня врожайність – 31,9 ц/га, валовий збір – 209705 ц (»20970 т). Ярих культур зібрано з площі 23574 га. Урожайність їх склала 42,5 ц/га. Ярої пшениці зібрано 6940 ц (»694 т) з площі 349 га при урожайності 21,2 ц/га. Крім того, багато площ використано під посіви кукурудзи на зерно (8626 га), гречки (364,9), соняшника (6419 га), озимого ріпаку (4183 га), сої (2490 га), кукурудзи на силос (155 га), багаторічних трав (951 га), тощо. В частині сільськогосподарських підприємств району досягнуто врожайності зернових вище середніх районних показників. Так, врожайність озимої пшениці в ПП «Надія» (с. Мирославка) склала 85 ц/га, в СТОВ «Нормагро» (с. Половецьке) – 43,1, СФГ «Малосілківське» – 41,4, СФГ «Полісся» (с. Обухівка) – 39, СФГ «Подільське (с. Терехове) – 37,7, СФГ «Віктор» (с. Бистрик) – 35, ФГ «Пролісок Агро» (с. Рея) – 41 ц/га.
Звертається велика увага на збереження поголів’я ВРХ, свиней, а також на покращення надоїв молока, виробництво та реалізацію м’яса. У кризових умовах ці питання вирішувати надзвичайно складно.
Станом на 1 січня 2013 року у великих господарствах району налічувалося 1099 голів ВРХ, в підсобних господарствах населення – 6777. З них корів – відповідно 394 і 4412. Середній добовий надій від корови становив 8 л (ПП «Климчук»), 5 л (ПП «Слободище»), 3 л (ПП «Поділля»), 6 л (СТОВ «Урожай»). У 2012 році реалізовано 8394 ц молока та 2382 ц м’яса.
На 1 січня 2013 року кількість свиней склала всього по району 6197 голів, з яких 840 – в більших господарствах і 5357 – у підсобних господарствах населення. Вирішуються проблеми, зв’язані із заготовкою кормів у цій галузі.
На зимовий період господарствами району у 2012 році було заготовлено 24,4 кормових одиниць на одну умовну голову. Попереду – напружена робота в цьому напрямку.
Виробництво цукрових буряків у 2012 році становило 34,78 тис. тонн при середній врожайності 470 цнт/га, що більше проти 2011 року на 179 цнт. За 9 місяців 2012 року, 21 сільгосппідприємство спрацювало з прибутком в сумі 23465,8 тис. грн і 10 господарств із збитком 6215 тис. грн. Новостворене підприємство «Українська ягода» посадило 20 га смородини. Є перспективи збільшення такої площі до 150 га.
У тваринництві намічено шляхи покращення господарства. Перш за все потрібно збільшити поголів’я ВРХ за рахунок створення двох фермерських господарств – ФГ «Сєргій-С» і ФГ «Савін». Також необхідно збільшити поголів’я свиней. Йде мова про створення ФГ «Гуліцький» та ФГ «Росинка», а також 4-ох сімейних ферм по 150 голів ВРХ з подальшим розширенням. Планується відродити поголів’я птиці на двох фермах – ФГ «Олізаровський» (водоплавна птиця) і ФГ «Козік» (кури).
У 2012 році в с. Скраглівка на базі комбікормового заводу створено хлібозаготівельне підприємство з чистки, зберігання та до осушки зерна. На ньому створено 40 робочих місць.
В районі розпочав роботу міні-завод з переробки молока з випуском 8-ми видів продукції. У 2013 році заплановано відкрити 6 багатофункціональних сільськогосподарських кооперативів, де має бути створено до 30 робочих місць. 7 сільгоспкооперативів організовано в 2012 році.
Тепер на часі питання про відновлення роботи Старосолотвинської птахофабрики та повернення її слави 2003-2007-их років, а також покращення технічної бази. Це важко зробити, особливо, коли існує нестабільний рівень закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію та маємо багато застарілих технологічних і технічних засобів виробництва. Все це обумовлює високий рівень собівартості тваринницької продукції та її низьку якість.
Великі незручності в економіці району спричинені відсутністю організаційно-економічних механізмів регулювання взаємовідносин між виробником, заготівельниками, переробниками продукції та торгівельними фірмами. Звідси – непропорційний розподіл доходів між учасниками виробництва та реалізації продукції.
Велика увага приділяється розвитку земельних відносин та впорядкування території району. Робота відділу Держкомзему в 2012 році зосереджувалась на формуванні ринку земель; розробці проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, впорядкування угідь та інвентаризації земель. Ці проблеми вирішуватимуться і в подальшій діяльності. Все це потребує значних коштів із державного бюджету. Так, на виконання робіт щодо поновлення нормативної оцінки земель населених пунктів, проведення оцінки земель за межами населених пунктів та проведення підготовчих робіт щодо продажу земель несільськогосподарського призначення має бути виділено кошти в сумі 132,127 тис. грн. Для реалізації заходів з охорони земель необхідно мати кошти в сумі 247420 грн. на земельні ділянки площею 12371 га. Проведення інвентаризації земель за межами населених пунктів на площу 731,8 га оцінюється на суму 556,6 тис. грн.
Такі заходи необхідно провести для того, щоб у районі нарешті сформувався реальний господар – власник землі та майна. Тільки тоді можна говорити про прогресивні тенденції в розвитку підприємництва та створення умов для прибуткового господарювання. Звідси – підвищення рівня життя мешканців населених пунктів краю.
У 2012 році укладено договори на виконання робіт з поновлення нормативної грошової оцінки земель населених пунктів трьох сільських рад – Великоп’ятигірської, Малосілківської та Гальчинської. Підходять до кінця роботи з інвентаризації земель Садківської сільради та села Хажин.
23 листопада 2012 року Бердичівська районна рада затвердила проекти встановлення меж сільських населених пунктів Бердичівського району.
Із загальної кількості земель, переданих в колективну власність, а саме 45063,75 га, переведено до інших категорій земель 1848,10 га. Одержали права на середню земельну частку (пай) 16420 громадян, виготовлено взамін земельних сертифікатів 15549 державних актів. Видано 15469 таких актів.
За період 2012 року укладено 10908 договорів оренди із власниками сертифікатів на право на земельну частку (пай) на площу 25,717 тис. га. Нараховано орендної плати в сумі 16799,757 тис. грн., розрахунки проведено на суму 14583,33 тис. грн. Виділили в натурі та обробляють самостійно свої земельні частки (паї) 1203 осіб. Загальна площа угідь дорівнює 2956,0195 га.
Промисловість району набула стійкої тенденції до збільшення обсягів виробництва. З 2008 року активізували роботу в даному напрямку всі підприємства. Обсяги виробництва ТОВ «Український солод», ТОВ «Юл Соф», ТОВ «Мяркіс» і ТОВ «Бердичівська ковбасна фабрика» зросли з 7725.2 тис. грн. (2005 р.) до 32049,2 тис. грн. (2008 р.), тобто більше, ніж учетверо. Такі показники поступово допомагають Бердичівщині поліпшувати своє економічне становище.
ТОВ «Бердичівська ковбасна фабрика» спеціалізується на виготовленні копчених продуктів із свинини, різних ковбас – напівкопчених, варено-копчених і варених. Тут добре налагоджена робота забійного цеху, цеху обвалки та жиловки, основного виробничого цеху, холодильних камер, цеху копчення та складу виготовлених виробів. Сировину підприємство отримує в основному від господарств району. Продуктивність фабрики – 4 тонни ковбаси і копченого м’яса. Для працівників створено належні умови праці та побуту. Тут є їдальня, душові кабінети та робітниче приміщення.
У галузі каменедобування працюють два підприємства – Райківська виправна колонія (№73) і ТОВ «Юл Соф» (с. Райки). Вони відіграють велику роль у господарстві Бердичівщини.
Колонія №73 займається виготовленням каменю, бруківки (10×10×10, 7×7×7, 10×10×5), борту ГП-1 і щебеню (70×70, 20×40). Її продукція широко застосовується не лише на Бердичівщині та Житомирщині, але й далеко за межами нашого краю. Охоче купують її приватні підприємства багатьох областей нашої країни та деякі країни далекого зарубіжжя. Литовське ТОВ «Сілмія» замовляє бруківку 10×10×10.
ТОВ «Юл Соф» діє з 2007 року і прагне вийти на проектну потужність. Тут видобувають не тільки камінь, а й різні фракції щебеню (20×70, 5×20, 20×40, 5×10, 10×20).
У 2007 році ТОВ «Юл Соф» закінчило будівництво залізниці та підведення її до кар’єру. Крім того, закупили техніку для видобування та переробки каменю, завершили спорудження адміністративного корпусу і будівництво перших двох черг щебеневого заводу. Значна увага приділена поліпшенню екологічної обстановки на виробництві та в населених пунктах. найбільше турбує трудовий колектив і селян проблема, зв’язана з викидами пилу в повітря.
Велике значення в економіці району має ТОВ «Мяркіс» (с. В. Низгірці). Діяльність його розпочалася в першому півріччі 2007 року. Продукція – текстильні вироби (ковдри, подушки, постільні комплекти з полікартону, бавовни, попліну). Виготовляються подушки, наповнені поліефірними кульками, виробленими на спеціальному обладнанні, доставленому з Литви. Текстильні вироби з поліефірного волокна мають ряд чудових властивостей – м’якість, легкість, здатність довго утримувати повітря.
Підприємство має дві лінії – по виробленню ковдр і подушок та швейну (розкрій і пошиття напірників). У 2008-2009 роках планувалося виготовлення шерстяних та пухових виробів.
Продукція ТОВ «Мяркіс» реалізується через торгові центри, оптові фірми та приватні підприємства. Вона відома не лише в Україні, але й далеко за її межами.
З труднощами розвивається малий та середній бізнес. Незважаючи на кризові умови, на початку 2009 року в районі було 114 підприємств даного типу, де трудилося майже 900 чоловік. Поступово зростає індивідуальне підприємництво, в якому займаються понад 1200 громадян.
Тепер всі сили направляються на поліпшення життєдіяльності наших сіл. Велика увага звертається на промисловість, сектор якої в районі розширюється з кожним роком. Вона представлена чотирма галузями – добувною, легкою, харчовою та машинобудуванням.
У 2012 році почало працювати нове підприємство з виробництва щебеневої продукції – ТОВ «Райківський гранітний кар’єр». У галузі харчової промисловості у 2013 році планує відновити роботу ТОВ «Спіко», яке вироблятиме бутильовану воду. Водночас до основного кола звітуючих буде включено ПП «Брикетуючі технології», на якому вже працює 48 чоловік і обсяг реалізованої продукції склав у 2012 році близько 8,5 млн. грн. Також має розпочати роботу підприємство з виробництва кабельної продукції у с. Рея, де планується створити 50 нових робочих місць і середньомісячний обсяг реалізованої продукції довести до 700 тисяч грн. ТОВ «Українська каолінова компанія», на якій у 2011-2012 рр. вже добуто 36,6 тис. тонн каоліну, планує розпочати новий промисловий видобуток.
На території району функціонує ряд підприємств (ТОВ «Торговий дім заводу «Прогрес», ТОВ «А-Вікт» та ПП «Кемілайн-агро»), зареєстрованих в інших районах.
Зберігається тенденція зростання обсягів іноземного капіталу, вкладено в економіку нашого краю. У ІІІ-му кварталі 2012 року до числа підприємств із іноземними інвестиціями включено ще одне підприємство – ТОВ «Укрзернопром-Бердичів». Іноземний засновник з Кіпру вніс частку в статутний капітал у розмірі 1 млн. 180 тис. доларів США. За рахунок цього сума сукупного іноземного капіталу, вкладеного в економіку району, станом на початок жовтня 2012 року зросла на 14,9% і склала 4843,9 тис. доларів США.
У сфері торгівельного обслуговування населення працюють 144 крамниці. У 2012 р. відновлено роботу стаціонарних крамниць у Новому Солотвині та Малих Гадомцях. Планується відкриття таких об’єктів також у Іванківцях і Слободищі. Роздрібний товарообіг за 9 місяців 2012 року досяг 40126 тис. грн. (96,9% у порівнянні з аналогічним періодом 2011 року). Великою проблемою є відсутність стаціонарних торгівельних точок в селах Житинці, Нова Олександрівка, Агатівка, Червона Зірка, Любомирка, Кустин, Богданівка, Костянтинівка, Агатівка та Бенедівка.
Поступово поліпшується сфера побутового обслуговування. Так, у смт. Гришківці у І півріччі 2012 року почали працювати нова перукарня та косметичний салон. Планується відкриття перукарні у Великих Низгірцях. Найпоширенішими видами послуг, які сьогодні надаються населенню, є помол зерна та розпиловка деревини.
У сфері малого підприємництва наприкінці 2012 року функціонувало 138 малих підприємств та 1132 фізичних осіб-підприємців. У 2013 році складається тенденція до збільшення таких підприємств та скорочення чисельності фізичних осіб-підприємців. Основною причиною погіршення становища малих підприємців є збільшення податкового навантаження, особливо збільшення сплати значних сум єдиного соціального податку до Пенсійного фонду. Ускладнюється матеріальне становище підприємців щодо створення належних санітарно-гігієнічних та санітарно-побутових умов.
Проводиться робота в сфері соціального захисту населення району. Управлінням праці та соціального захисту населення. РДА постійно здійснюються заходи, направлені на покращення життя людей. В даний час в районі мешкає понад 28000 жителів, з яких 54% перебувають на обліку в управлінні та користуються різними видами пільг, допомог та компенсацій. багато питань в даному напрямку вирішено, але є й ряд проблем. Так, необхідно виплатити заборгованість по наданих пільгах та субсидіях, яка на початок 2013 року склала в загальній кількості 1628,7 тис. грн. Найбільша її частка – заборгованість із газопостачання.
Проблемними питаннями матеріально-технічної бази територіального центру соціального обслуговування населення є застаріла наявна комп’ютерна техніка; застарілі та зношені меблі; відсутність автотранспорту; відсутність коштів на капітальний ремонт автомобіля 1985 року випуску, який використовується для забезпечення потреб населення; недостатнє фінансування на виплату матеріальної допомоги та на оздоровлення працівникам терцентру; недостатнє фінансування працівників сфери обслуговування (відсутні кошти для придбання спецодягу, сумок для перенесення продуктів тощо).
Непростою є обстановка і в Пенсійному фонді нашого району. Незважаючи на надходження в 2012 році до бюджету фонду 48,3 млн. грн. від платників району, все ще не вирішено питання з погашенням заборгованості. Так, станом на 1 січня 2013 року заборгованість по страхових внесках на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та єдиному внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування становила 1814,6 тис. грн., в т.ч. по єдиному соціальному внеску 307,9 тис. грн., по страхових внесках 1506,7 тис. грн. Порівняно з січнем 2012 року загальна сума заборгованості зменшилась на 608,3 тис. грн. або на 25,1%.
Заборгованість сільськогосподарських підприємств станом на 1 січня 2013 року становить 367,6 тис. грн. в т.ч. по страхових внесках 173,1 тис. грн., по єдиному соціальному внеску – 194,5 тис. грн.
Особливу стурбованість з цього приводу викликають: СТОВ «Старосолотвинська птахофабрика» (борг станом на 1 січня 2013 року – 178,5 тис. грн.), ТОВ «Бердичів Агроком» (14,5 тис. грн.), КП «Березовий гай» (1 тис. грн.), ПП «Лісбудтехсервіс» (7,5 тис. грн.), РВК № 73 (559 тис. грн.), фізичні особи – підприємці (по страхових внесках – 48,7 тис. грн. і по єдиному соціальному внеску – 81,9 тис. грн.). Вживаються передбачені чинним законодавством заходи впливу щодо боржників.
Фінансування виплати пенсій громадянам району власними коштами забезпечено на 45,3% від потреби.
Напруженою і складною є робота також в галузях сільського господарства, землеустрою, освіти, культури і спорту, медицини і т.д.
Важливу роль в економіці та екології нашого краю відіграє ДП «Бердичівське лісове господарство» («Держлісгосп»), розташоване на території чотирьох адміністративних районів – Бердичівського, Любарського, Романівського, Чуднівського. Площа його території складає 27775 га, чисельність працюючих – близько 400 осіб, у т.ч. лісової охорони 106 осіб. На території господарства організовано 7 лісництв: Любарське, Миропільське, Чуднівське, Романівське, Гвоздяренське, Богданівське, Чорнолозьке. Бердичівщина є не лише великою частиною цього підприємства, але й важливим центром управління його діяльністю.
Станом на вересень 2006 року основні лісоутворюючі породи складали: хвойні – 3104 га; твердолистяні – 20222 га (у т.ч. дуб – 16992 га), м’яколистяні – 4340 га. Лісові насадження по групах віку розподілялися в такому порядку: молодняка – 6415 га; середньовікові – 16152 га; пристигаючі – 2682 га; стиглі перестійні – 24417 га. Заповідники та заказники місцевого значення складали 1089 га.
Успішно проводяться роботи по суцільних рубках, догляду (видаленню сухих і хвойних дерев), відтворенню лісу (лісонасадження), охороні лісових масивів тощо. Господарство виконує свої завдання щодо збереження та відтворення лісу, але й воно відчуває на собі тягар кризи. Одна з проблем – податковий тиск. Саме про неї говорив директор «Держлісгоспу» О. Мудревський в середині вересня 2008 року.
Продукція лісового господарства славиться як у нашому краї, так і далеко за його межами. Наприклад, у 2002 році її експортували в Польщу, Німеччину, Словенію, Голландію, Італію. Зростають такі показники, як заготовка деревини, вивезення її, рентабельність лісозаготівель і переробки.
Просувається вперед процес газифікації сіл. Наприкінці 2008 року в районі було підведено газ до 74% населених пунктів в той час коли в 2004 році цей показник становив лише 44%. Голубий вогник запалено в Бистрику, Швайківці, Катеринівці, Іванківцях, Слободищі, Хмельовому, Хажині, Райках, Радянському, Скраглівці, Мартинівці, Підгородньому, Новоолександрівці, Бенедівці. Проведено вуличні газопроводи в Малосілці та Мирославці. Робота в даному напрямку продовжується.
Не обминули Бердичівщину й біди, які виявилися в лихоліттях Афганської війни та Чорнобильської катастрофи. Обидві вони – результати безглуздя, що мали місце в зовнішній політиці КПРС і Радянського уряду та в некомпетентному командно-адміністративному втручанні вищого партійного апарату СРСР в питання атомної енергетики. Часто ігноруючи об’єктивні закони розвитку природи та суспільства і думки вчених-спеціалістів, високопоставлені чиновники завели величезну країну в кризовий стан, з якого і досі не можемо виплутатися. Немає слів для розкриття глибини та страшної вбивчої сили горя, яке спіткало нас. Пройде іще не одне десятиліття, доки загояться криваві рани, заподіяні суспільству кошмарними явищами.
Сотні молодих вояків із нашого краю у 1979-1989 роках воювали в далекій азіатській, розколотій численними соціально-економічними та політичними протиріччями країні. Вони виявили мужність, героїзм і відвагу, завдяки чому достойні всенародної поваги. Виконуючи «інтернаціональний обов’язок» за наказом партії і підставлені партією в полум’я кривавих битв, наші солдати та офіцери не несуть відповідальності за афганську авантюру. З болем у душі згадують вони про свої бойові будні і застерігають усіх від військового та іншого втручання у внутрішні справи іноземних країн.
Четверо наших молодих земляків віддали свої життя в боях проти афганських моджахедів, десятки одержали важкі поранення та зазнали важких хвороб. На далекій чужині обірвалися серця молодшого сержанта П.М. Чумака з с. Райки, рядового В.В. Рибака з смт. Гришківці, С.О. Живуна та А.І. Патея з с. Швайківка.
13 серпна 1983 року екіпаж бронетранспортера, в якому був П.М. Чумак, потрапив у засідку на одному із гірських шляхів провінції Кандагар. Афганські партизани відкрили щільний вогонь і підпалили бойову машину. Бійці оборонялися до останнього патрона. Смертю хоробрих поліг П.М. Чумак.
Через два роки по тому, 12 листопада, військовий шофер А.І. Патей вів вантажну автомашину до штабу дивізії. З ним їхали два прапорщики. Несподівано на них напали моджахеди. Бійці опинилися в оточенні. Спалахнув автомобіль, землю струсонули потужні вибухи. А.І. Патей і командири загинули.
11 травня 1984 року подібний випадок стався з В.В. Рибаком: ворожа автоматна черга обірвала його життя на початку бою, прямо за кермом автомашини. Вогонь по противнику вели бойові побратими героя. Один за одним спалахували автомобілі, падали убиті та поранені вояки. Втрати з обох боків були великими.
Відважно воював і С.О. Живун. З багатьох боїв виходив він переможцем, але в одній із сутичок поліг смертю героя.
Горе, що спіткало юнаків, стоголосою луною відбилося в серцях їхніх батьків, родин, односельчан і мешканців усієї Бердичівщини. Про це образно, з величезним душевним болем, повідає нам поет В.К. Сирота:
«Земля немов зірвалася з орбіти
У материнських сплаканих очах…
Душі і тілу важко в цьому світі –
Любисток долі вже зів’яв, зачах…»
Тут же описується й гірка доля інваліда – ветерана тієї страшної війни, без якої ми могли б обійтися і яка була зовсім для нас непотрібною:
«Посмертна слава їх – то їх безсмертя.
А цей – живий і зболені вуста
Його шепочуть: краще б уже вмерти,
Аніж без ніг продовжувать літа!»
Багато вояків померли від ран вже на батьківщині, а решта й досі мужньо бореться за життя в цьому несправедливому, антагоністичному світі.
Скажемо декілька слів і про вояків, які відправлялися на афганські фронти з міста Бердичів. Вони часто допомагали селам району у вирішенні багатьох господарських і соціальних питань; частина їх служила на аеродромі біля с. Радянське (нині Романівка). Їхні бойові заслуги є такими ж дорогими для нас, як і подвиги сільських юнаків. У кожній медалі та нашивці про поранення на їхніх грудях вбачаємо численні муки, страждання, пережиті ними за нас, за увесь український народ та інші етнічні спільноти, які допустили наруги над собою, мовчки погодившись віддати своїх дітей у жертву кремлівської авантюри, яка закінчилася страшним провалом. Пора вже нарешті подумати над цим і не допускати, щоб наші юнаки воювали на чужих землях і за чужі інтереси. У нас є що і є кому захищати і тому потрібно жити для України.
На далекій чужині воювали два вертольотні полки, а 28 бердичівлян (13 офіцерів, 3 прапорщики, 1 сержант і 11 солдатів) на повернулися додому живими: їхні тіла доставили в «чорних тюльпанах». Героїв поховали з бойовими почестями на батьківщині, яку вони палко любили, захищали, возвеличували своєю ратною працею. Вони до кінця виконали свій військовий обов’язок. Саме про них писав поет Л.І. Козінчук, ставлячи питання про винуватців трагедії:
«Хто відповість, чому не з нами
Сьогодні тут стоять вони?!
Їм не піднятися із ями
Після афганської війни!
Кого вони там боронили?
Навіщо їм чужа земля?!
Криваві сльози там пролили,
Не повернувшись звідтіля.
Їх тридцять в «чорному тюльпані»
Колись Бердичів зустрічав.
Навіщо згинули в Афгані –
Союзний уряд промовчав!»
А що міг сказати «Союзний уряд», чим міг прозвітуватись перед «народами Союза нерушимого республик свободных»? Хіба що бездарністю, жорстокістю, нещадністю і невдячністю до вояків своєї армії…
Ось імена із страшного, душероздираючого, викликаючого нестерпний сердечний біль, списку вояків з Бердичівщини, які віддали свої життя в кривавих боях війни, що тривала 9 років, 1 місяць і 20 днів:
Рядовий Гончаренко М.Ф. – 18.07.80 р. (дата смерті воїна в Афганістані).
Рядовий Гордійчук Ю.В. – 27.08.80 р.
Рядовий Демченко Є.М. – 04.04.81 р.
Старший лейтенант Малишев О.І. – 08.08.81 р.
Рядовий Головченко В.В. – 15.08.82 р.
Старший лейтенант Грошиков І.О. – 20.09.82 р.
Прапорщик Літкевич А.В. – 15.11.82 р.
Капітан Шоколов В.В. – 29.05.83 р.
Майор Власов І.Я. – 02.08.83 р.
Молодший сержант Чумак М.П. – 13.08.83 р.
Капітан Істров А.М. – 21.12.83 р.
Лейтенант Петраков А.Г. – 08.10.83 р.
Рядовий Савчук А.В. – 01.03.84 р.
Старший лейтенант Лабур М.Г. – 01.05.84 р.
Рядовий Рибак В.В. – 11.05.1984 р.
Рядовий Комар С.О. – 22.05.84 р.
Рядовий Белецький Ю.А. – 16.08.84 р.
Старший лейтенант Філітов С.О. – 22.05.84 р.
Капітан Канаєв Г.В. – 06.07.84 р.
Рядовий Живун С.О. – 13.08.85 р.
Капітан Кузьмін О.С. – 06.08.85 р.
Рядовий Патей А.І. – 12.11.85 р.
Прапорщик Власенко В.Т. – 23.06.86 р.
Капітан Басов В.М. – 01.02.86 р.
Старший лейтенант Чукарєв А.Є. – 12.07.87 р.
Прапорщик Лещенко О.М. – 12.07.87 р.
Рядовий Козачук Ю.П. – 09.11.87 р.
Капітан Беляєв О.Є. – 21.10.89 р.
За два дні до загибелі майор зв’язку І.Я. Власов написав останнього листа додому. Ось декілька рядків: «Більше тижня не отримаєте листа. Їздили в Шиндант на інструктаж перед черговим заходом, який почнеться з восьмого по п’ятнадцяте серпня (1983 року, – авт.)… Цей лист отримаєте і поки що не чекайте, адже звідти листи писати ніколи». 8 серпня 1983 року офіцер поліг смертю хоробрих у запеклому бою.
Безсмертний подвиг звершив прапорщик А.В. Литкевич – виконувач обов’язків командира господарського взводу. Під час повернення з бойової операції в районі Кундузу його машину 15 листопада 1982 року обстріляли моджахеди. Відбиваючись до останнього патрона, полягли прапорщик і його водій. Лише на третій день їхні понівечені тіла було знайдено в гірській ущелині.
Гіркі спогади про далекий Афганістан та криваві бої на його обпаленій вогнем землі і досі ранять серця В. Мамедова, Н.М. Шоколової, О.І. Беди, В.В. Ткачука, О.Д. Коріненка та інших бердичівлян. Такими вони є і в селян, які йшли на фронт.
Із спогадів М.С.Міщенка з с. Терехове: «Служив у автобаті. Не раз потрапляв у душманські засідки на дорогах, по яких ми доставляли боєприпаси, продовольство, медикаменти… І досі не можу забути тих «магістралей життя і смерті»… Там я втратив своє здоров’я, але не впав духом і стійко переборюю всі проблеми нинішнього життя.
… Кожен із нас усвідомлював, що може не повернутися з бойового завдання. Війна є війна. А ця – ще й без фронтових флангів, з партизанськими ознаками. Тут не видно, де противник: вдень афганці здебільшого дружать з нами, а вночі, ніби з-під землі чи то з неба, вони несподівано атакують наші позиції, наші гарнізони та пости, обстрілюють нищівним вогнем з багатьох видів зброї.
… Часто були перебої з постачанням води, продуктів. Без води сиділи по кілька діб. Нерідко доводилося спати в палатках, а то й під відкритим небом, але й той так званий «солдатський сон» був недовгим.
… Злиденно, бідно живе народ у Афганістані. Діти – голодні, брудні, обірвані – біжать за нашими автомашинами і просять шматочок хліба. Болем у душі відкликалися ці неприглядні картини».
А ось слова терехівчанина – прапорщика А.Є. Пушкарука:
«Душмани чатували на нас майже на кожному кроці. Все частіше вони затискали наші автоколони в найнебезпечніших місцях. Користуючись надто вузькими гірськими дорогами, вони створювали незручні умови для нашого маневру. Направо – скелі, наліво – провалля, з гірських висот – нищівний вогонь з автоматів та мінометів, на дорогах – міни. Противник вибирав моменти, бив по головній машині, за нею – по замикаючій. Засада готова – і лавинний вбивчий вогонь обрушується на людей та всю автоколону, «Дорогами життя» ми називали ці траси».
Його односельчани – О.В. Приходько, О.О. Бойко, П.С. Пушкарук, кикишівчанин В.Я. Головатюк та М.Т. Козел із с. Радянське, які також брали участь у цій війні, немало повідомили нам про горе, що спіткало радянських вояків та населення Афганістану. Вони засудили безглузду політику, яка приводить до воєнних конфліктів, і висловили думки про необхідність мирного співіснування держав планети. Війна – це шлях у нікуди, до повної безвиході та занепаду цивілізації.
Чимало спогадів про свою службу в «далекому Афгані» залишилося в прапорщика Ю.В. Гуцала, родом із с. Гальчин. Він був помічником начальника штабу 501-го окремого батальйону евакуації бойової техніки зі стройової частини. Батальйон був у безпосередньому підпорядкуванні служби озброєння 40-ї армії і базувався на півночі Афганістану – в Хайратоні. Дві з трьох його рот постійно знаходилися в районах, а третя – в охороні. Рота тягачів завантажувала техніку та доставляла її по наявних автошляхах до будь-якого місця призначення.
Ю.В. Гуцало, як старший машини, їздив із колоною тягачів, що перевозили бойову та спеціальну техніку до Кундуза, Пулі-Хумрі, Мазарі-Шарифа, Кабула та інших афганських провінцій і міст. Часто бував під обстрілами, втрачаючи бойових друзів.
Нелегкою була й доля льотчика вертолітної авіації О.О. Кіма, який брав участь у проведенні бомбово-штурмових ударів по позиціях моджахедів, а також здійснював вогневу підтримку наземних військ, рятував поранених, вивозив тіла убитих, знімав з гір десантників, що опинялися в оточенні. Воїн налітав за рік війни 6 річних норм, пережив чимало смертельно-небезпечних випадків. Одного разу дивом залишився в живих. З одного бою воїн повернувся з 34-ма дірками в корпусі бойової машини. Куля з крупнокаліберного кулемета пробила півкабіни, паливний бак і застряла в ньому. Дивом не сталося вибуху.
Один із спогадів О.О. Кіма – про порятунок десанту:
«Гори Панджшеру. На висоті 3 тис. метрів, на малесенькому плато, розміром 10×15, шість наших десантників. Навколо все заміновано. Потрібно доставити їм боєприпаси, воду, забрати поранених. Майданчик настільки малий, що солдати при пориві вітру чіпляються за траву, аби не впасти в прірву. А нам потрібно сісти … Сідаємо. На одне колесо. Від вібрації починають рватися міни … Ще гірше, коли доводиться забирати поранених з вузьких гірських стежок у повній темряві».
І таких подвигів наші земляки звершили багато, за що значна частина їх удостоєна різних нагород – від Грамоти Верховної Ради СРСР за добросовісне виконання інтернаціонального обов’язку і медалі «За боевые заслуги» до орденів Леніна, Червоного Прапора та «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» ІІІ ступеня. Афганський уряд Бабрака Кармаля, а потім Наджібулли вручив героям бойові медалі «10 років Саурської революції» та «Від вдячного афганського народу».
Катастрофа, початок якій поклала горезвісна аварія (квітень 1986 р.) на АЕС у Чорнобилі,триває й досі. Вона ще довго-довго мучитиме людей. Україна на багато років втратила величезну територію. Дісталося й Бердичівщині, сотні синів і дочок якої брали активну участь у ліквідації наслідків вибуху реактора АЕС. Серед них – представники різних спеціальностей – пожежники, водії автомашин, лікарі, льотчики, будівельники і т.д.
Невидимий, але разюче і небезпечно відчутний кошмар радіації боляче вдарив по нашому краю. У Бердичеві та селах району радіаційний фон, за оцінкою лікаря – радіолога С. Колубовського, навіть через 22 роки після аварії ще не зміг встановитися до норми. У 2008 році він складав 12-17 мкр/год (замість норми – 10). Наслідки Чорнобиля дуже турбують людей, стан здоров’я яких погіршується. Біда в тому, що радіонукліди, потрапляючи в людський організм, викликають небезпечні хвороби. Період напіврозпаду найзагрозливіших для людського здоров’я радіонуклідів складає: стронцію – 90-29 років, цезію – 17-30 років. А для того, щоб дані елементи стали повністю безпечними, повинно пройти 10 періодів напіврозпаду. Отже, чорнобильський тягар нестиме ще багато людських поколінь.
У Бердичівській районній центральній лікарні і досі на обліку рахується багато осіб, які постраждали від цієї катастрофи. Серед них – ліквідатори наслідків аварії; евакуйовані з найзагрозливіших територій; діти, народжені від хворих батьків і т.д. Люди страждають хворобами органів травлення, системи кровообігу, кістково-м’язових тканин тощо.
Згадуючи про страшне лихо, голова Бердичівського регіонального осередку Спілки «Ветеран Чорнобиля» Ю. Кашперський у квітні 2005 року дав об’єктивну оцінку діям керівництва Союзу РСР та українських можновладців щодо ліквідації наслідків лиха, а також підкреслив винятково важливу роль простих людей у порятунку людства:
«На жаль, ця аварія була не перша в світі, але керівництво Радянського Союзу, нехтуючи досвідом боротьби з подібними катастрофами, приховало даний факт.
Колишні керівники вирішили, що в ліквідації наслідків катастрофи головним повинен бути людський фактор. Кремль задумав закидати жерло монстра «шапками», щоб довести всьому світові свою могутність та нерушимість. Від температури плавилися бетон і залізо. Пожежники виконували свою роботу по локалізації полум’я, … температура сягала тисяч градусів…
Ліквідатори пожежі та наслідків вибуху безперечно – герої! В ті сумнозвісні дні, місяці та роки радіація збирала дань за головотяпство і нікому не потрібну дурну браваду керівників вищого ешелону влади – людськими тілами. Це попередження всьому людству: мирний атом – це не забавка, не матеріал для (непродуманого, – авт.) експерименту.
… У ті роки Чорнобиль нагадував Куликове поле ХХ століття. Якщо хтось падав від радіаційного опромінення, на його місце ставав інший. Ліквідатори своїми тілами поглинали радіацію, щоб вона клята не поповзла по світу і не добралась до рідних домівок, де герої – чорнобильці лишили свої сім’ї.
Так, ми врятували світ і майбутнє України! Але ж якими облесливими були обіцянки посадовців про надання пільг та компенсацій людям, які працювали в цьому пеклі! Постає питання: як держава віддячила нам? Вийшов закон про статус чорнобильців, але вже на першому початку свого існування він перестав діяти…».
Кожний колгосп, кожна сільська рада, керівництво району поставилися до Чорнобильської катастрофи з надзвичайним розумінням і сердечним болем. Вони віддавали все, що тільки можна заради ліквідації наслідків лиха – особливо заради врятування життя та здоров’я людей. Багато селян працювали в зонах небезпеки і отримали різні радіаційні хвороби. Село Озадівка в 1990-1991 роках прийняло переселенців із с. Старе Шарно Народицького району, чим врятувало життя і здоров’я багатьох сотень людей. Для прибулих споруджено сучасні житлові будинки, створено інші житлові умови. Люди прижилися до нових умов, але їхніх сердець ніколи не покине невгамовний біль за рідними краями, де вони народилися, зростали, трудилися, де залишилося могили їхніх предків. Озадівчани здружилися з прибулими селянами і разом працюють заради кращого майбутнього.
Кожного року в Озадівському будинку культури або в приміщенні місцевої школи проходять тематичні вечори, на яких вшановують пам’ять про людей – рятівників світу від ядерних нещасть Чорнобиля. Сюди запрошуються ліквідатори аварії, потерпілі, всі, кому небайдужі людське благополуччя і краще майбутнє цивілізації.
Такі заходи відбуваються і в багатьох інших селах, у Бердичеві. Особливо скорботними стали мітинги-реквієми біля стели вогнеборцям, що на території СДПЧ-9. Звучать слова скорботи, вічної пам’яті полеглих та померлих від хвороб, а також слава безмежної вдячності рятівникам цивілізації.
Багато зарубіжних країн із співчуттям відгукнулося на нашу біду, надало посильну допомогу у поліпшенні становища. Так, представники Міжнародної японської організації «Чорнобиль – Тюбу» неодноразово побували в селі Озадівка, детально ознайомилися з життям і діяльністю місцевого населення і виявили піклування про нього. Для постраждалих мешканців Озадівки та Нового Шарна (а їх тут понад 300; з них 90 дітей) було виділено японцями 3000 доларів і заплановано добудову лікарської амбулаторії. Великий внесок у цю справу належить керівникові японської делегації Тамурі Кьоко, доценту університету в Токіо Надзакі Ясусі, медичному працівнику Дженно Мічіє. Це сталося в 2005 році, але підготовчі заходи проводилися ще в попередні роки, починаючи з часу після аварії.
Згідно Єдиного Державного автоматизованого реєстру пільговиків станом на 1 січня 2013 року на території району зареєстровано 626 постраждалих громадян та ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Ліквідаторів наслідків катастрофи – 161 осіб, у т.ч.: 1-ї категорії – 16, 2-ї – 131, 3-ї – 14 осіб. Потерпілих – 295 осіб до них відносяться: 1-а категорія – 11 осіб, 2-га – 118, 3-тя – 135, 4-а – 7, евакуйовані із зони відчуження – 24 осіб.
Крім того, в районі мешкають вдови та вдівці (12 осіб) громадян, смерть яких пов’язана з катастрофою на ЧАЕС. Є 156 дітей, потерпілих від цього лиха. Одна дитина – інвалід і четверо дітей, у яких батьки померли від радіаційних хвороб.
Багато ліквідаторів 1-ї категорії – інваліди. Інвалідами 1-ї групи стали С.М. Мельничук (с. Сингаївка), А.А. Білецький (смт. Гришківці). Другу групу інвалідності мають: І.А. Степанюк (с. Буряки), Ю.В. Рачковський (с. Радянське); М.І. Восянович (с. Райки); З.Т. Горичевський (с. Рея); М.С. Вернигора, М.М. Барановська, П.М. Барановський, Є.В. Ткач (с. Озадівка); третю – А.О. Регалов (с. Маркуші); М.Є. Ханін (с. Радянське); А.М. Трофимчук (с. Рея); А.Б. Орловський (с. Слободище); В.П. Гіжа, І.П. Волощук (смт. Гришківці).
У 1951-1993 роках Бердичівщина була місцем зосередження та активної діяльності військових частин і з’єднань. Тут працював важливий військово-навчальний центр. У місті дислокувався значний гарнізон. Червона Гора, Елінг, Білопільська вулиця, окраїна с. Радянське, що мали понад 20 військових частин, вважалися одним найбільших оборонних об’єктів Радянської Армії. Наш край гостинно прийняв і всіляко підтримав частини 119-го гвардійського окружного учбового Центру Прикарпатського військового округу; мотострілецькі, танкові, артилерійські полки; медико-санітарний та інженерно-саперний батальйони; автомобільний батальйон; базу зберігання зброї та техніки; школу прапорщиків; роту хімічного захисту і т.д. Під селом Радянське знаходився військовий аеродром, де з 1979 року служив 513-й авіаційний полк (вертольоти Мі-8 і Мі-24), що брав участь в Афганській війні та ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Колективні господарства району мали міцні та довгострокові зв’язки з усіма цими формуваннями. Колгоспи постійно забезпечували воїнів свіжими сільськогосподарськими продуктами, організовували для них різні культурно-масові заходи. У свою чергу, військові частини допомагали селам у збиранні врожаїв, будівництві та ремонті приміщень і техніки, а також об’єктів соціальної інфраструктури.
Велику роль відіграли села району в активізації військово-патріотичного виховання молоді. Дану роботу вони проводили разом із воїнами Бердичівського гарнізону. У школах і колгоспах активно діяли молодіжні групи, які вивчали та популяризували подвиги наших земляків, а також вихідців із інших країн, у роки Великої Вітчизняної війни. Також вивчалися трудові звитяги старших поколінь. Відбувалися зустрічі молоді з ветеранами війни та праці.
У середині 80-х років розпочалися політичні реформи, що увійшли в історію під назвою перебудови. Поступово відроджуються елементи української самобутності та самосвідомості. 22 березня 1990 року в Бердичеві утворено міське об’єднання Товариства української мови Т.Г. Шевченка, яке очолив М.П. Пасічник. Активну участь у цьому процесі взяв директор Іванковецької середньої школи П.І. Костюк, який також був одним із очільників Бердичівської міської організації Народного Руху України за перебудову, створеної у травні 1990 року.
У травні 1990 року відбулися вибори до Верховної Ради України та до місцевих рад. Вперше вони пройшли на альтернативній основі. Народними депутатами України від Бердичівщини обрано голову виконкому Бердичівської міської ради О.О. Хилюка та директора хмелерадгоспу «Рея» М.С. Дупляка.
Альтернативної основи також набувають вибори до місцевих (міських, селищної, сільських) рад та правлінь колективних господарств. Відтепер громадяни населених пунктів та члени трудових колективів могли висувати багато кандидатур на керівні посади. Спочатку це питання ще погоджувалося з партійними органами, а після 1991 року потреба в такому погодженні відпала.
Відбувався процес пробудження національної свідомості і пам’яті в суспільстві. Люди дістали можливість ознайомитися з таємницями трагедій минулих років, що раніше рахувалися під грифом «Цілком таємно». Стали відомими молодому поколінню події Голодомору 1932-1933 років, сталінських репресій 30-40-х рр. та їхніх наслідків. Із страхом, іще (за старою звичкою) озираючись навкруги, розпочали говорити правду про свою гірку минулу долю представники старших поколінь. Багато зробила для розкриття таємниць історії міськрайонна газета «Радянський шлях». Згодом вона отримала нову назву – «Земля Бердичівська». Її очолювали П.С. Яцюк, М.В. Вдовиченко. Нині головним редактором цієї газети є В.Т. Кравченко. Вагомий внесок у діяльність редакції «Землі Бердичівської» належить кореспондентам П.П. Собчику, А.О. Кондратюку, Л.Т. Широких, В.П. Коржуку, М.П. Пасічнику, В.П. Космачу, А.Л. Козінчуку, В. Безпальку, В.В. Захарчуку.
Яскравими постатями «Землі Бердичівської» виділяються А.О. Кондратюк, П.П. Собчик, П.С. Яцюк. Завдяки їм газета наприкінці 80-х років почала сміливіше публікувати статті, в яких висловлювалися об’єктивні та неупереджені погляди на минулі та сучасні сторінки суспільного життя, піддавалися гострій критиці різні недоліки. Багато уваги приділялося проблемам реформуваня сільського господарства та інших сфер життєдіяльності сіл району. Традиції, напрацьовані попередниками, продовжуються і розвиваються молодим поколінням.
А.О. Кондратюк – виходець із с. Малосілки – відомий не тільки як талановитий журналіст і організатор преси, а й як поет, полум’яний патріот рідного краю, рідної України. У своїх творах він підняв проблеми історії, екології, генетичної людської пам’яті. Тема Людини, її сутності, генезису, таємниць мислення, доброти, щедрості, її місця на Землі, теми боротьби Добра зі Злом і віра в перемогу справедливості – одне з основних у його ліриці. Звідси випливає заклик: вчитися Добру всюди і в усьому, вибираючи зерна мудрості та оптимізму, відкидаючи все, що заважає прогресу та мирному співжиттю людей. Увесь світ пізнається через художнє слово. «Усе моє життя дорожу тим, що поезія зробила для мене, дякую їй за горизонти пізнання, які вона відкрила для мене», – щиро заявляє поет. Про все це «роздумує він у збірці віршів «Салют Бердичеву».
Серед багатої ліричної скарбниці А.О.Кондратюка – прекрасне «Сонетарне кільце» («Колообіг»), яке стало сяючою перлиною нашого краю, де охоплені всі етапи та сфери нелегкого людського життя, пройденого автором разом зі своїм поколінням. З часом змінювалося життя і разом з ним мінялася людська свідомість. Незмінними залишалися лише палка любов до життя, до рідної землі та рідного народу. Ось вони, правдиві високохудожні рядки з життя поета, вплетеного в життя всього народу:
«Ходив іще на сталінський парад:
Хіба ж я знав, селянський недоріка,
Що сухорукий той вусань – каліка
Моїй землі, сім’ї народу – кат,
В дитячім серці спала Україна
Важким, одвічним, летаргічним сном.
А люд увесь молився на руїну
І восхваляв за чаркою Содом.
… То хочеться поглянути увись,
Туди, де в небесах козацька слава.
Бо нам воно й не снилося колись,
Що стане на порі своя держава.
А ті, хто подолав свій рабський страх,
Згорали у мордовських таборах.
… Село тоді у злиднях, як у сітях
В голодоморний скинуте обрив,
В оточенні чужих колгоспних нив,
Зарадити не мало змоги дітям
… Коли б не жив: життя – воно життя,
І жодна наркота його не варта.
Всілякі «…ізми», «світле майбуття» –
То є порожні й недоречні жарти.
…Земля моя багата на суцвіття,
Розкішна ними, мирна і проста,
Їй не личать поспіх, суєта,
Їй до снаги у праці ненасиття.
… Котились за століттями століття,
В побоїщах кривавилась земля…
А мій народ і гнувся, і стояв,
І очищався серцем од лахміття.
Хтось інший захлинувся б у брехні,
Яку «брати» і «друзі» подавали,
А ми себе збирали по зерні,
В своїх піснях усю брехню змивали.
Якби ще більшість в українській масі
Знайшла себе у просторі і часі!
… Споконвіку так ведеться, казнокради
Вчитайтеся у мудрі сторінки.
Нехай ви награбованому раді –
Потомки ваші будуть жебраки!
І кожна ще сльоза, що з горя стала,
На землю не спокутою не впала.
… Природа мудра: горе і біду
Нам дозволяє стерти і забути,
А зберігати неповторну сутність –
Від домішок очищену руду.
… Мабуть, потрібно взятися за плуг,
Прокласти скибу, потом зарясніти,
Відчути, що і ти також в одвіті
За цю ріллю, м’яку, неначе пух.
… А ми пустельну творимо біду,
Де сіре все, де все перегоріло,
В бетон ховаєм променеве тіло,
І дзвони у Чорнобилі гудуть…»
Пройдуть роки, але ці рядки не зів’януть, ніколи не втратять ідейно-художньої сили. Вони вічні, як вічна тяга людини до кращого життя.
Ім’я поета і журналіста М.П. Пасічника відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами. Його твори перекладено на російську, болгарську, туркменську, перську, киргизьку, чеську та інші мови. Світовими перлинами стали збірки віршів «Робота», «Право на дорогу», «Робочий день бджоли», «Хлібні заповіти», «Роса та іній літ і зим», «Не з оболонок, а з осердь», «Водоспадний злам», «Вказівний перст жони», «О як негарно збоку!», «У вільх цих кров моєї групи». Крім, того перу поета належать книжки «Пантеон бердичівських імен», «Імідж міста в живих іменах», численні нариси про трудові колективи, населені пункти та видатних людей нашого краю. Частина творчого доробку поета присвячена батькам та рідному селу – Половецькому.
Тематика творів М.П. Пасічника – найрізноманітніша: громадянська, інтимна, пейзажна. Немало поезій пройнято тонкими рисами сатири та гумору. Автор часто вдається до глибокого осмислення й переосмислення сутності природи й людини як її складової та перетворювача. Поет-філософ і поет-психолог поєдналися в особі М.П. Пасічника.
Поет виступає на захист рідної країни та її народу. Особливо піднесено та оптимістично звучать рядки із твору «Рідна мова»:
«Вкраїнська мова, повінь золота,
Цвітіння радість, колосків задума…
Я думаю й не можу передумать –
Яка ж вона велика і свята!
Під гнітом – чоботом, що розтоптать грозив,
Зазнала всього, рідна моя мово,
Та все ж твою чарівність барвінкову
Брудні не столочили голоси.
І повна сили, мужності й краси,
Неначе місяць вповні ти розкішна,
Ти вийшла зі знущань, прекрасна й ніжна,
Як райдуга виходить із грози!»
Нині М.П. Пасічник очолює Житомирську обласну організацію Національної спілки письменників України. Йому присуджено чотири літературні премії: імені Миколи Шпака – за книжку лірики «Право на дорогу» (1981), імені Василя Юхимовича – за книжку гумору і сатири «Вказівний перст жони» (2008), імені Олександра Олеся за книжку інтимної лірики «Меди молодих медитацій» (2010), імені Івана Огієнка – за книги «Не розминутися б із собою» та «Водоспадний злам» (2011).
Любов до Вітчизни і наполеглива праця для її блага є святими для поета. Вона лаконічно виражена в таких рядках:
«Вертає місто до села
По синь ріки, по сонце поля,
Є Україна, є земля,
Яка не одцвіте ніколи…
Їх нам леліять і любить,
Не віддавати на поталу
Тим, хто в нью-йорках хоче жить
І їсти українське сало.
І пульс ума, і рук нестрим
Хай не минаються задаром,-
Орати, брате, слід самим
Свої згорьовані гектари».
У січні 1990 року в Бердичеві організовано нову інформаційну службу – радіомовлення. Його послуги розповсюджувались і на Бердичівський район. Очолив редакцію радіо відомий журналіст і поет Л.І. Козінчук. Крім того, він був наставником і учителем для журналістів Бердичівщини. Ось декілька його висловів, які точно характеризують основні принципи діяльності репортера – демократизм, народність, патріотизм, правдивість: «Я вдячний нашим радіослухачам. …Радіослухачі підказують теми для репортажів, буває й критикують. Я прихильник об’єктивного відображення явища або факту події. … Я завжди придержувався тієї думки, що інформаційного простору у нас вистачає для всіх. Зараз з’явилися нові засоби масової інформації, але я думаю, що ми, журналісти, завжди знайдемо потрібну людям інформацію і донесемо її до радіослухача…».
Разом із Л.І. Козінчуком плідно трудилися М.М. Швирьов, Я.Б. Студзінська, О.М. Лук’янюк, Г.А. Пасічник. Співзасновником редакції радіомовлення стала міська рада.
Яскравою постаттю увійшов в історію Бердичівщини фоторепортер «Землі Бердичівської» і письменник, Заслужений журналіст України В.Д. Коржук. Фотосвітлини, майстерно зроблені ним, цікаво розповідають про багато сторінок літопису рідного краю. У збірці оповідань «Рассказы по-бердичевски» показано різноманітні картини з життєдіяльності міста і району в 50-90-х роках, виведено образи наших земляків, які залишили помітний слід в історії краю. Слід сказати, що всі персонажі є не видуманими, а реально існуючими.
У 1999-2005 роках у районі виходила газета «Бердичівський вісник» (редактори: В.І. Карташов, О.П. Папиш, В.П. Гриниковський). На її сторінках опубліковано багато кореспонденцій, в яких глибоко та реалістично висвітлено чимало сторінок минувшини та сьогодення. Статті газети є важливим джерелом для дослідження історії рідного краю. Велика роль у діяльності газети належала Р.Т. Воєвуцькій, В. Лапінському, В. Безпальку, В. Царук.
Багато подій із життя сіл району висвітлено та висвітлюється засобами масової інформації Бердичева – телерадіокомпанією «ВІК», міською редакцією радіомовлення газетами «РІО-Бердичів» та «Бердичев Деловой», очолюваними О. Доманським і В. Шелепою. Немало уваги історії та сьогоденню нашого краю приділяється польськомовним двомісячником «Mozaika Berdyczowska» (редактор Л.А. Вермінська). Біля його витоків стояв відомий краєзнавець, педагог, журналіст і громадський діяч Ф.Б. Пашківський. Йому також належить велика заслуга у розвитку українсько-польських культурних зв’язків.
Відомі значні благотворні успіхи, яких досягло місто Бердичів у післявоєнні роки та в сьогоденні. Вони були скрізь: в економіці, політичному житті та соціальній сфері. Всюди, поряд із активною трудовою діяльністю мешканців міста, відчутна участь вихідців із наших сіл. Селяни працювали на підприємствах; у закладах освіти, охорони здоров’я, культури; на будівництві тощо. І сьогодні вони трудяться на благо міста. Багато вихідців із сіл нагороджено Грамотами, Дипломами, цінними подарунками. Найбільшої слави удостоєно ливарника заводу «Прогрес», колишнього воїна-фронтовика, вихідця із с. Демчин К.К. Ворону, який віддав 35 найкращих років свого життя піднесенню міської економіки. Він виявив ініціативність, новаторство, високу трудову дисципліну; брав активну участь у громадському житті. Містяни виявили ентузіасту високе довір’я, декілька разів обравши його депутатом міської Ради депутатів трудящих. У 1971 році К.К. Вороні присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
Великі заслуги у справі захисту інтересів громадян похилого віку, інвалідів; у вихованні молодого покоління на кращих бойових і трудових традиціях належить районній Раді ветеранів війни і праці. Великий внесок у керівництво її діяльністю зробили І.В. Мельник, І.В. Вакуленчик, Л.І. Чорний.
І.В. Вакуленчик був також чудовим педагогом, краєзнавцем і організатором. Великим був його авторитет серед населення району та міста, серед трудових колективів та в громадських організаціях. У червні 2002 року журналіст Р.Т. Воєвуцька писала: «Його мудре слово любові, совісті, правди потрібне завжди. Широке коло людей, які гарно відзиваються про голову районної ветеранської організації. Кожного він уважно вислухає, обов’язково спробує допомогти.
… Це з його ініціативи районний громадсько-політичний тижневик («Бердичівський вісник» – авт.) започаткував рубрику «Зв’язок поколінь». Читачі познайомилися з головами ветеранських осередків: сіл Осиково Б.А. Ковтуном – «Вже й сини ветерани», Никонівки М.Т. Мельничуком – «Свята справа» й іншими. Саме на таких ветеранах тримається зв’язок часів і поколінь».
«… Це завдяки його зусиллям ми пізнавали світ, здійснювали подорож по Україні, побачили Київ, познайомилися з Волинським краєм, переживали трагедію Брестської фортеці», – з душевною теплотою згадують випускники міста та району. Що може бути вищим і зворушливішим, ніж ці похвальні слова? Жодна висока державна нагорода (а їх І.В. Вакуленчик мав багато – зокрема ордени Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медаль «За отвагу» та ін.) не зрівняється з ними.
Сьогодні (2012 р.) ветеранську організацію району очолює В.Й. Жабко. Він робить акцент на питаннях розвитку навчально-виховного процесу в школах району, на привитті учням навичок добросовісної праці. Особливого значення набувають проблеми, зв’язані з оволодінням професіями. Це важливо,тому що кожна молода особистість повинна бути висококваліфікованим спеціалістом в обраній нею галузі трудової діяльності. Поряд з цим, В.Й. Жабко займається питаннями охорони пам’яток історії та культури.
Великий внесок у розвиток ветеранського руху Бердичівщини належить О.Г. Шевцю, М.Ю. Шепелюку, Я.М. Машкарі, М.К. Борисюку, В.Ф. Височинському, В.І. Гаврилюку, В.І. Ковальчуку, В.М. Мухіну, В.М. Зайцеву, А.А. Пижевському, В.К. Кравченку, Т.Г. Кравченку, В.Д. Пушкаруку, В.К. Поліщуку, М.П. Хабчуку, А.І. Мачинському, В.З. Бабійчуку, К.М. Філіповій, М.О. Янчуку, М.І. Ейсмонт, Р.Г. Ейсмонту та багатьом іншим представникам старшого покоління. Їхня діяльність – яскравий приклад для нас.
Велику роль в життєдіяльності наших сіл відігравали органи місцевого самоврядування (у 1945-1977 рр. – виконкоми Рад депутатів трудящих, 1977-1997 – виконкоми Рад народних депутатів, з 1997 р. і на сьогодні – сільські ради). Вони були, є і залишаються однією і незмінною суспільною одиницею, так як забезпечують умови життя і діяльності населених пунктів. Можна навести багато яскравих прикладів діяльності сільських голів та їхніх виконавчих комітетів. Так, на посаді голови виконкому Голодьківської (Мирославської ) сільської Ради близько 30-ти років працював ветеран Великої Вітчизняної війни О.П. Лисюк. За самовіддану працю його удостоєно високої нагороди – ордена Жовтневої Революції.
Інший воїн-фронтовик, М.М. Кущ відзначився спочатку на посадах агронома колгоспу ім. Калініна (с. Гальчин), а потім – агронома-плодоовочівника колгоспу «Гігант» (с. Ст. Солотвин). У 1971 році селяни виявили йому високе довір’я, обравши на посаду голови виконкому Старосолотвинської сільської Ради депутатів трудящих. Цій роботі ентузіаст присвятив 16 років життя. Вийшовши на пенсію, він очолив місцеву первинну організацію ветеранів війни і праці. За свою невтомну і вагомо результативну працю М.М. Кущ нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За доблесну працю», Грамотами Бердичівської районної ради та Бердичівського райкому КПУ.
Активно працювали й інші сільські голови та їх помічники. Ось декілька прикладів.
На початку 2000-х років сільський голова с. Озадівка М.О. Шнайдер та її колеги – депутати творчо й відповідально займалися питаннями упорядкування вулиць, надання допомоги хворим, регулювання роботи крамниць, тощо. Велика увага приділялася селам Лісова Слобідка та Старе Шарно. У першому потрібно було розпочати виготовлення документації на газифікацію, в другому – з’ясувати проблеми з пільговими виплатами постраждалим від аварії на ЧАЕС. Питанням благоустрою сіл приділяв велику увагу голова СТОВ «Озадівське» В.В. Сінько – заступник голови з питань виконавчих органів. Активно працював виконком сільради. Комісію з гуманітарних питань очолював землевпорядник Ю.І. Біляков; комісію з питань регламенту депутатської етики та забезпечення діяльності депутатів – Л.І. Ружицький; бюджету – В.А. Коваль. Справи сільради вела секретар О.В. Карандюк.
М.О. Шнайдер успадкувала добрі традиції самоврядування від свого попередника і чоловіка С.П. Шнайдера, який довго і наполегливо працював над вирішенням господарських та соціальних проблем у 90-х роках. Розвиваючи надбане, вона заслужила в мешканців сіл високий авторитет.
Непрості проблеми вирішувалися в той час Іванковецькою сільською радою, до якої входили два села – Іванківці та Семенівка. Сільський голова В.Г. Загребельна та її колеги звертали багато уваги на утримання населених пунктів у належному стані. Значну допомогу в цих питаннях надали голови місцевого СТОВ «Еліта» М.М. Волкова та підприємець М.П. Климчук. Поряд з цим, на сесіях ради обговорювалися проблеми дотримання законності та правопорядку. Головне – боротьба проти розкрадання громадського й особистого майна, проти хуліганства. Сільський голова твердить, що «приміські села повинні мати посилену готовність за стеженням правопорядку під час молодіжних заходів, зокрема, дискотек». Тому актив сільради відпрацював питання «чіткого чергування й інших запобіжних заходів». У селах діяв загін самозахисту, робота якого обмежувалася охороною об’єктів господарського призначення. Депутатами запропоновано створити ще один загін – для забезпечення громадського порядку, запобігання дрібним крадіжкам і хуліганству. Цю роботу депутати проводять у взаємозв’язку з Бердичівським міськрайонним відділом внутрішніх справ.
Іванковецька сільрада розглядає органи місцевого самоврядування, СТОВ «Еліта», колективи усіх установ і закладів як єдиний живий організм. Тому всі питання – господарські, освітні і т.д. – вирішуються комплексно, спільними, конкретно розрахованими зусиллями, що дає ефективні результати.
Депутати та виконком Половецької сільради приділяють багато уваги освітнім закладам. Вони плідно співпрацювали з директором місцевої загальноосвітньої школи Г.М. Гостяєвим, його заступником В.І. Дяченко, завідуючого дитячим садочком Б.В. Тетерук, а також з керівництвом ТОВ «Укрхміль-Дубова» й головою ВАТ «Укрхміль» В.Г. Романчуком, які допомагали вирішувати питання щодо підвезення дітей з Хмельового та Дубової. Проте в липні 2002 року з великим смутком сільський голова Ю.Б. Лісавецька повідомила про неприємну новину: «Але, на жаль, восени дитячий садок знову припинить роботу. Це пов’язано з опаленням. Маємо надію, що знайдуться люди, які допоможуть вирішити питання його газифікації. Адже в приміщенні все необхідне змонтовано, а газотраса знаходиться під самими стінами».
Наприкінці травня 2003 року дитячий садочок «Сонечко» знову відкрився. Побутової комфортності йому надав нещодавно проведений ремонт. І знову постало питання про газифікацію населеного пункту.
Ю.Б. Лісавецька займалася також іншими питаннями – ремонтами доріг, ефективністю лікарняної каси, доцільності відкриття місцевої лікарні, платою за земельні паї, орендою водойму, відкриттям кар’єру для видобутку піску, забезпеченням громадського порядку, телефонізацією тощо. У цьому вона опиралася на допомогу сільських активістів: Т.В. Бур’ян, Л.А. Неліпович, Л.Т. Мартинюк, Р.В. Лісавецького, М.В. Голобчука, Е.М. Лінкевича. Добрі, дружні відносини сільради існували з ветаптекою зоосалону «Усатый-полосатый» (керівник І.О. Яцик), бердичівською філією фірми «Інструментал» (В.А. Дмитренко), ТОВ «Саната» (О.В. Цісар, Д.О. Цісар).
Злагоджено, узгоджено діяли керівники Скаківської сільради (села Скаківка, Хмелище, Журбинці) та підприємств, розміщених на її території. Велика роль тут належала сільському голові М.А. Луцику. Ось декілька слів із його інтерв’ю тижневику «Бердичівський вісник» у середині серпня 2003 року: «Якщо ми хочемо досягти успіху, повинні оволодіти європейським стандартом не лише в царині виробництва, а й людських взаємин. Бо найважливішим є не техніка й технологія, а людина.
… Голова СТОВ «Урожай» В.А. Олянюк створив міцну команду спеціалістів. Головний зоотехнік В.І. Брижук, головний ветлікар В.О. Фадєєв, працівники ферми – люди з сучасними поглядами на життя в хорошому розумінні цього поняття. І результат: збережено основне поголів’я великої рогатої худоби, нормально проходить відтворення стада.
… Вибори … сільського голови проходили демократично. Було кілька кандидатур на одне місце. До сільської ради у нас в основному депутатами обрані спеціалісти – керівники галузей… Звісно, є й виробничники… Чому саме їм виборці довірили депутатство? Тому, що знають ділові якості цих людей, їхню принциповість і уболівання за економічне та соціальне зміцнення сіл.
Змінився стиль проведення сесій. Проходять вони активно, враховується думка кожного. …. Розвитку демократії сприяють семінари-практикуми.
…Сільська рада постійно тримає в полі зору джерела бюджету. У нас немає заборгованості по зарплаті культпрацівникам і медикам.
… Ми чітко дотримуємося графіків прийому громадян. Основні питання, з якими вони звертаються, – роз’яснення про субсидії, оформлення спадщини, виділення земельних ділянок та інші.
… У нас без зайвої напруги проходять місячники по наведенню санітарного порядку не лише на вулицях, а й біля кожної хати. Навіть оголошується конкурс на краще подвір’я.
… Було порушено питання про упорядкування приміщення під церкву в Хмелищах … У скаківській церкві проходять обряди вінчання…».
Сільському голові допомагають депутати: В.І. Брижук, В.О. Фадєєв, В.І. Пацало, Є.П. Артеменко та інші. М.А. Луцик не тільки чудовий організатор, але й талановитий господар. Свій господарський досвід він набував роками, очолюючи місцевий колгосп.
На якісно високому рівні будувалася робота Буряківської сільської ради, очолюваної Н.М. Юрковою. У всьому відчутна ініціатива сільського голови. На початку травня 2004 року в с. Буряки завершено розпаювання землі й майна. Селяни отримували Державні акти на постійне користування землею. Добре налагоджено індивідуальну трудову діяльність. Під постійним контролем голови – питання закупівлі молока від населення. Продукцію купував молокозавод Хмільника. Виконано бюджет сільради за 2003-й рік. Вирішувалися питання економічного та соціального розвитку села. Особлива увага – школі, ФАПу, Будинку культури. Надійними помічниками голови стали секретар сільради Г.М. Кудлай, землевпорядник М.Ф. Бабенко, депутати О.В. Петрук, Т.П. Бабенко, підприємці О.Б. Новіцька. С.І. Корнійчук П.М. Березюк та інші активісти. Незважаючи на невтішну демографічну ситуацію в селі, актив сільради дивиться на майбутнє з оптимізмом і робить усе заради поліпшення життя людей.
Незважаючи на кризову обстановку в суспільстві, розвиваються господарство та соціальна сфера на території Гришковецької селищної ради. Селищного голову З.Є. Стадник за успіхи в праці нагороджено Дипломом Житомирської обласної ради «Кращий сільський голова».
Велика увага приділяється малому бізнесу. Саме за рахунок доходів підприємництва поповнюється значна частина сільського бюджету. На кінець квітня 2004 року в Гришківцях працювало 10 продовольчих магазинів, 2 господарчих, магазин побутової хімії. Мешканці селища мають можливість купувати високоякісну олію за нижчими від ринкових цінами. Оптом та вроздріб продаються рибні вироби коптильного цеху. Надаються послуги по переробці зерна, деревини, ремонту автомашин. Працюють 2 перукарні, пункт по ремонту взуття, відділ зв’язку. Окраса селища – кафе-бар «Зодіак». Добре зайнята молодь, адже в Гришківцях працюють 2 школи, спецшкола-інтернат для дітей сиріт. При школі – гуртки, спортивны секції, комп’ютерний клас. На балансі селищної ради знаходиться дитячий садочок «Сонечко», в якому забезпечено належний санітарний стан. Для дітей різний інвентар, ігрові матеріали. Облаштовано водогін і переобладнано газове опалення.
В селищі освітлено центральну вулицю та вулицю в найбільш заселеному масиві. Проведено поточний ремонт 3-х кілометрів доріг. У проведенні даних робіт селищна рада отримала велику допомогу від торгово-промислового комплексу «Зодіак» (директор В.Й. Вітусевич), деревообробного підприємства (В.П. Морозов), олійного цеху (власник О.Ю. Олізаровський) та рибопереробного підприємства (О.В. Ревега). Крім того, на цих підприємствах створено багато робочих місць, на яких зайняті здебільшого мешканці селища.
З.Є. Стадник висловилася за переведення медичних амбулаторій на баланс районної лікарні. Вивільнені при цьому кошти можна було б використати на ремонт доріг, закладів культури, кладовищ тощо. Також слід якомога більше використовувати спонсорські кошти. У Гришківцях це поставлено на належний рівень.
Багато цікавих і корисних справ зроблено головами Скраглівської сільської ради Т.І. Марчуком, О.І. Василюком, С.І. Папірником, О.І. Дмитруком, М.Ф. Папірник. Вони відомі як чесні і добросовісні трудівники, вірні слуги народу. Діючи разом з керівниками та спеціалістами колективного господарства, а потім – з підприємствами нових видів, голови сільських рад вирішували й вирішують всі питання, що стосуються життя та діяльності мешканців населених пунктів.
З 1995 року Скраглівську сільську раду очолює П.О. Орлюк. Під його керівництвом місцеве самоврядування провело багато заходів, які трохи поліпшили становище громадян. Здійснено газифікацію Скраглівки та Підгороднього, за рахунок спонсорських коштів проведено капітальний ремонт дитячого садочка та ФАПу в Скраглівці, відремонтовано й газифіковано ФАП у Підгородньому, реконструйовано покрівлю будинку місцевої загальноосвітньої школи.
Наполегливо трудиться актив Бистрицької сільської ради. Його вже понад 12 років очолює сільський голова С.М. Барановська. У полі зору виконавчого комітету та депутатського корпусу постійно знаходяться всі питання повсякденного життя мешканців Бистрика та Житинців. Це насамперед діяльність школи, ФАПів, дитячого садочка, Будинку культури, загону самооборони, підсобних господарств громадян, фермерських господарств. Багато уваги приділено благоустрою вулиць Крупської та Гагаріна, облаштуванню та підтриманню порядку на кладовищі, вивозу та утилізації сміття тощо. Поряд з сільськогосподарськими угіддями С.М. Барановську турбує становище водойм. Головна увага – якості обробітку землі, підвищенню продуктивності праці, природоохоронним заходам. Турбують безробіття та погіршення демографічної картини в селах. проте попри всі негаразди, сільський голова не витрачає оптимізму й зосереджено працює над вирішенням господарських і соціальних проблем.
Активно працюють депутати та члени виконкому Радянської сільської ради на чолі з С.І. Багінським. Поряд із газифікацією села, господарюванням на землі, питаннями загальноосвітньої школи та культурно-освітніх закладів, сільський голова займається питаннями краєзнавства, вивченням історії рідного села. Він активно співпрацює в пошуковій роботі з істориком, директором школи Б.Я.Шевчуком і завідувачем бібліотекою П.П. Вітрянюком. Проводиться робота юних краєзнавців.
Багато корисних справ у с. Никонівка зроблено під керівництвом сільського голови М.М. Гуменюка та депутата і голови місцевого колективного господарства В.С. Петрука.
Проблемами соціального характеру переймається сільський голова Великих Нізгірців А.А. Білик. У 2012 році за його активної підтримки та ініціативи в селі збудовано новий Будинок культури та освітлено вулиці. Крім того, розпочато вирішення питань, зв’язаних із проведенням чистої джерельної води по всьому населеному пункту. Такі справи робити нелегко і непросто, особливо в даний час.
По чотири-п’ять скликань наполегливо працювали сільські головим В.С. Павленко (с. Хажин, 1985), М.С. Папірник (с. Райки, 1992), Л.А. Івасюк (с. Бистрик), а також секретарі Н.М. Юркова (с. Буряки, 1985), Л.М. Ярошенко (с. Ст. Солотвин, 1988), Н.Ф. Рубан (с. Швайківка, 1989), Н.М. Саласюк (с. Закутинці, 1989), Г.В. Гук (с. Слободище, 1989), Н.З. Порхун (с. Терехове і с. Кикишівка). Сьогодні також очолюють сільські ради ініціативно-творчі керівники: С. Маркусевич (с. Осикове), О.Д. Коріненко (с. Велика П’ятигірка), С.М. Барановська (с. Бистрик) та багато інших. Їм доводиться працювати в надто важких соціально-економічних умовах і піклуватися про поліпшення життєдіяльності громадян. За словами голови районної ради М.Т. Стороженка, сьогоднішня сільська рада – «це перша інстанція, куди з усякими бідами, проблемами, звертаються громадяни» і тому «дуже прикро, коли його (громадянина, – авт.) прохання орган самоврядування, в якого центр забрав матеріально-фінансове забезпечення, залишивши тільки відповідальність, не може вирішити». Та незважаючи на такі обставини, органи місцевого самоврядування району постійно вдосконалюють свою роботу, ведуть активний пошук і впроваджують в систему своєї діяльності різні форми та засоби для творчого здійснення делегованих законом повноважень.
Наполегливо працювала й продовжує працювати районна рада. Її очолювали М.М. Яковенко (1945-1946 рр.), А.П. Крикуненко (1946-1947), І.М. Заболотний (1947-1950), Є.А. Король (1950-1955), А.П. Сичевський (1955-1962. 1963-1974), С.Д. Вишневський (1962-1963), В.З. Бабійчук (1974-1987), В.П. Сухораба (1987-1990, 1991-1992, 1994-1998), В.Ф. Мостовий (1990-1991), В.О. Шевчук (1992-1994), М.С. Дупляк (1998-2002), М.Т. Стороженко (2002-2006), Ю.Д. Михальчук (2006-2010). У даний час головою районної ради знову обрано М.Т. Стороженка (2010). Всі вони докладали багато зусиль заради організації та розвитку місцевого самоврядування, часто були ініціаторами та організаторами численних корисних заходів в усіх сферах життєдіяльності нашого краю.
Виконавчий апарат райвиконкому, а потім – районної ради завжди надавав дієву допомогу (юридичну, методичну, організаційну) сільським і селищним радам. Особлива увага приділялася районному бюджету. Питання його наповнення та раціонального використання – одне з найголовніших. В цьому напрямку, як і в багатьох інших, рада не тільки веде контроль, але й постійно взаємодіє з районною державною адміністрацією, її відділами й управліннями. При прийнятті рішень враховуються рекомендації, вироблені депутатами в постійних комісіях. Важливою віхою діяльності районної ради є її сесії. Питання, що стосуються джерел формування, розвитку та використання бюджетних коштів, постійно перебувають в полі зору державних органів. Це видно із рішень сесій райради та звітів про використання коштів бюджету за місяць, квартал, рік, так і з самої життєдіяльності бюджетної сфери нашого краю. Коштів обмаль і тому їх потрібно використовувати найраціональніше.
Впродовж багатьох років на чолі фінансового відділу виконкому Бердичівської районної ради (райдержадміністрації) стояв М.П. Хабчук. Він уміло керував економним розподілом коштів між установами, закладами та організаціями; немало зробив для проведення об’єктивних контрольно-ревізійних перевірок; надавав своєчасні корисні методичні поради керівникам та бухгалтерам органів місцевого самоврядування, дбав про поповнення фінансової бази нашого краю. Його доповідні записки, звітні доповіді та інші документи засвідчують про високий рівень розвитку бюджетної сфери району в 70-80-х роках минулого століття.
Один із найяскравіших керівників Бердичівщини – В.З. Бабійчук. За часів його роботи на посаді голови райвиконкому побудовано багато закладів соціально-культурного призначення, значно покращилися і підвищилися врожаї сільськогосподарських культур, зросли поголів’я худоби та надої молока. За досягнення в трудовій та соціально-культурній діяльності район неодноразово нагороджувано пам’ятними та перехідними Червоними Прапорами ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ. То були успіхи союзного значення.
В.З. Бабійчук удостоєний багатьох високих нагород, серед яких – два ордени «Знак Пошани», медалі ВДНГ СРСР, Почесні Грамоти Житомирського обкому КПУ. Ентузіаста поважали й поважають сьогодні не лише на Бердичівщині, але й далеко за її межами. Виявляючи керівникові високе довір’я, мешканці сіл 5 разів обрали його депутатом обласної та 8 – районної рад.
В.П. Сухораба, маючи високу економічну освіту і глибоко розуміючи сільськогосподарське виробництво, активно вникав у проблеми села, які його хвилюють і сьогодні. Іще у 80-х роках він намагався впровадити елементи демократизму і науковості в організацію управління колективними господарствами району. Сприяв висуненню здібних і освічених людей на посади голів правлінь колгоспів (КСП), директорів шкіл, Будинків культури, органів місцевого самоврядування тощо. Проте багато його добрих намірів не вдалося здійснити через економічну кризу, яка паралізувала все наше суспільство напередодні та в час розпаду СРСР, а також наприкінці минулого століття. Однак і в цих непростих умовах В.П. Сухораба та його соратники зуміли забезпечити функціонування основних ланок економіки та соціальної сфери нашого краю і зберегти стабільність в суспільстві.
За активну участь у керівництві державними, соціально-економічними справами та громадську діяльність В.П. Сухорабу в 2012 році нагороджено орденом «За заслуги».
Разом із районною радою активно працює Бердичівська районна державна адміністрація (РДА). Вона доклала багато зусиль для керівництва всіма сферами життєдіяльності району. У різний час її очолювали: В.П. Сухораба, А.А. Білецький, М.М. Коваль, М.В. Андрійчук, Г.Б. Галецький, О.А. Шевчук. Нині (2012) головою РДА є В.А. Збаражський.
Свою роботу РДА будувала й будує на основі вимог Конституції України, Законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та інших вищестоящих органів виконавчої влади. Вона є підзвітною та підконтрольною районній раді в частині повноважень, делегованих їй відповідно районною та обласною радами. РДА забезпечує виконання державних і районних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля і т.д. Крім того, її відділи беруть активну участь у формуванні районного бюджету, а також різних програм. У вирішенні всіх цих та багатьох інших проблем, вона тісно взаємодіє з районною радою та органами сільського самоврядування.
Вагомий внесок у керівництво сільським господарством і соціальною сферою краю впродовж 1945-1990-х років зроблено Бердичівською районною партійною організацією. Районний комітет КПУ, парторганізації колгоспів і радгоспів вели напружену організаційно-виховну роботу в трудових колективах, громадських організаціях, серед молоді. Головна увага зосереджувалася на проблемах забезпечення планомірного розвитку господарства і культури. Вдалося створити потужну матеріально-технічну базу в колгоспах, спорудити багато освітніх, культурно-освітніх, адміністративних, торгових та оздоровчих будівель, значно поліпшили кадрове та матеріальне забезпечення бюджетних закладів. Партійні та радянські органи діяли в чіткій злагоді, у взаємозв’язку. Добре підбиралися та розставлялися висококваліфіковані кадри, якими зміцнювалися середня та вища ланки господарств і бюджетної сфери. Зростала оплата праці колгоспників і робітників радгоспів. Набула розмаху інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, розширювався обсяг реалізації продукції землеробства і тваринництва. Помітно зросли держані закупівлі колгоспної продукції, значно поліпшувалася її якість. Райком партії постійно приділяв багато уваги племінній справі, підвищенню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції.
Широко впроваджувалися досягнення науково-технічного прогресу. В трудових колективах виховувалися й свої винахідники та раціоналізатори. Парторганізації та органи самоврядування спрямували роботу на комплексну механізацію виробничих процесів та високоефективне використання обладнання. Стимулювалися раціоналізаторські пропозиції передових спеціалістів.
Комуністи Бердичівщини завжди були прикладом для безпартійних. Слід зазначити, що навіть в умовах однопартійної політичної системи парторганізація району як могла, намагалася впроваджувати в життя елементи демократизму. Часто поважалися думки представників місцевих трудових колективів. Проте, далеко не все залежало від райкому КПУ: багато жорстких вказівок надходило від вищих партійно-державних інстанцій і суворо контролювалося чиновниками вищих рангів. Тому далеко не всі благородні демократичні задуми вдалося втілити в життя. Це слід детально і чітко враховувати й нинішнім та майбутнім поколінням керівників й дослідників історії району. У наших батьків і попередників є чому навчитися і все позитивне слід брати на озброєння, творчо втілювати його в нашій діяльності. Особливо корисними для нас є заходи щодо вдосконалення структури посівів сільськогосподарських культур, виведення нових цінних рослинних сортів, покращення насінництва, введення інтенсивних землеробських технологій, захисту рослин, ведення тваринництва тощо. Поряд з цим, має бути звернута належна увага на впорядкування структури посівів кормових, багатих на білок культур та підвищення їх урожайності, а також на ефективне використання пасовищ. Крім того, першорядне значення в підвищенні родючості ґрунтів мають навики наших батьків у збагачені земельних угідь органічними добривами (а для цього потрібно мати розвинуте тваринництво!), нагромадження вологи та відверненню процесів вітряної і водної ерозії. Не пошкодить нам і дещо з системи планування шляхів розвитку сільського господарства, але в цьому напрямку слід працювати дипломатично, даючи значно ширші та більша можливості керівникам і власникам – підприємцям, а також простим найманим працівникам на місцях. Господарство слід вести раціонально, щоб отримувати великі прибутки, але йти цивілізованим шляхом, дбаючи не тільки про власні вигоди, але й про поліпшення становища трудового люду та держави. Держава у свою чергу, повинна дбати про людей.
У 1947-1991 рр. партійну організацію району очолювали перші секретарі райкому КПУ: А.П. Крикуненко (1947-1949 рр.), Д.К. Губарець (1949-1955 рр.) О.С. Новік (1955-1959 рр.), А.П. Сичевський (квітень-грудень 1962), І.Ф. Колосовський (1963-1965), А.П. Мамчур (1965-1968 рр.), С.Д. Вишневський (1968-1975 рр.), К.М. Філіпова (1975-1987 рр.), В.Ф. Мостовий (1987-1991 рр.). У 1952-1962 рр. райком і міськком КПУ були разом.
Із 23 серпня 1991 по 1 серпня 1993 року Компартія України була заборонена і після цього відновила свою діяльність, але вже не як правляча політична організація. Тепер вона діє в умовах багатопартійності. У 1993-1994 рр. її очолював О.І. Мельник, у 1991-1997 – В.О. Хоменко, у 1997-2000 – О.Д. Гоша, у 2000-2003 – В.О. Корв’яков. Із 8 лютого 2003 року на чолі райкому КПУ стоїть М.І. Ейсмонт.
Значного розквіту район зазнав під керівництвом К.М. Філіпової. Саме в 1975-1987 роках значно зросла матеріально-технічна база всіх галузей господарства, досягнуто стабільно високих показників у рослинництві та тваринництві. За великі успіхи в розвитку господарства та соціальної сфери Бердичівського району, а також за наполегливу громадську діяльність К.М. Філіпову нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани»; медалями «За трудову доблесть», «За доблесну працю»; медаллю ВДНГ СРСР. Її удостоєно звання «Заслужений зоотехнік України», обрано депутатом 5-8 скликань Словечанської та багатьох скликань Бердичівської районних рад. Крім того, К.М. Філіпова була делегатом двох з’їздів Компартії України – ХХV і ХХVІ-го.
Вагомий внесок у діяльність парторганізації району в післявоєнний період внесли: П.С. Яцюк, М.І. Гордієнко, М.В. Волкова, М.О. Янчук, О.О. Ільчук, І.В. Приятельчук, Р.Г. Ейсмонт, М.І. Ейсмонт, А.І. Мачинський, Н.О. Євсеєва та інші працівники. Вони добросовісно та компетентно вникали в проблеми колективних господарств та закладів бюджетної сфери і допомагали місцевим керівникам їх вирішувати.
П.С. Яцюк був на комсомольській і партійній роботі в 1955-1983 роках – спочатку першим секретарем райкому комсомолу, а потім секретарем Бердичівського райкому партії. Із 1983 по 1991 рік працював редактором газети «Радянський шлях». Скрізь, де б він не трудився його відзначали сумлінність, принциповість, душевна щедрість, товариськість, вимогливість до себе і підлеглих. За свою працю П.С. Яцюк удостоєний державних нагород – ордена «Знак Пошани» та кількох медалей. Його було обрано в члени Спілки журналістів СРСР.
М.І. Гордієнко у 1976-1983 роках працював в колгоспі ім. Котовського. За короткий час він тут пройшов шлях від агрохіміка до заступника голови правління – секретаря парткому. У вересні 1983 року обраний секретарем Бердичівського райкому КПУ. Займався вирішенням питань забезпечення програм соціально-економічного розвитку району. Серцевиною цієї системи була гуманітарна сфера – освіта, культура, медицина, спорт, торгівля, побут. У 80-ті роки зроблено немало добрих справ і в усіх є вагомі заслуги М.І. Гордієнка. Це нові будівлі Половецької середньої школи; Никонівського, Райгородецького, Слободищанського Будинків культури; районної поліклініки і дитячого оздоровчого табору «Березовий гай». Крім того, він багато уваги приділяв організації та побудови музеїв. Краєзнавство – одна з улюблених справ М.І. Гордієнка. Нею він займався завжди – навіть у вихідні дні. Під його висококваліфікованим керівництвом у школах і на підприємствах наполегливо працювали сотні ентузіастів різних поколінь і професій, відкриваючи все нові й нові сторінки історії, географії, культури, господарства рідного краю. Створено музеї та музейні кімнати в селах Красівка, Велика П’ятигірка, Старий Солотвин, Слободище, Іванківці, Садки, а також у СПТУ-33. Особливо багато енергії і таланту доклав М.І. Гордієнко для створення Музею історії села Терехове. Тут він плідно співпрацював із В.Й. Жабком та М.Ю. Шепелюком. Зв’язки ентузіаста з людьми найрізноманітніших професій, із науковими закладами та установами – вражаючі. Він співпрацював із Інститутом світової літератури, Спілкою письменників СРСР, Спілкою письменників України, Житомирською обласною письменницькою організацією, Генеральним Консульством ПНР у Києві, Посольством ПНР в СРСР, Спілкою поляків в Україні, літературознавцями Д.М. Урновим і В.М. Борисовим, письменниками О.Є. Опанасюком, В.Б. Грабовським, польськими дипломатами В. Круком і В. Восковським, родиною уславленого партизанського лідера Героя Радянського Союзу О.М. Сабурова, членом-кореспондентом АН СРСР і Російської Академії наук Героєм Радянського Союзу В.Й. Мостовим та іншими видатними людьми. Простота, щирість, скромність, винятково сильна пам’ять, стратегічне мислення сприяли зростанню його авторитету серед трудових колективів і громадських організацій нашого району і всієї області.
Із 1991 по 1998 рік М.І. Гордієнко трудився на посаді першого заступника голови райдержадміністрації, начальника управління сільського господарства та продовольства. Мав великі ділові зв’язки з Інститутом аграрної економіки, Миронівським інститутом насінництва та селекції пшениці, Вінницьким інститутом кормів; з фірмами «Украгробізнес», «Райз», «Можанта», «Іногроса», «КВС». Трудився він і на нафтобазі – Бердичівській філії №2 ВАТ «Житомирнафтопродукт». Займався обслуговуванням багатьох районів – нашого (Бердичівського), Андрушівськогго, Чуднівського, а також інших областей – Вінницької та Хмельницької. Багато зусиль доклав для розширення виробництва, нарощування його сервісного потенціалу тощо. За роки його роботи в системі нафтобази побудовано три євро-нафто-АЗС, готувалися проектні документи на будівництво євро заправок в Хажині та Чуднові. Нині ці 2 заправки вже працюють.
Сьогодні М.І. Гордієнко займається керівництвом природоохоронними заходами в Житомирській області, але не пориває зв’язків з краєзнавством, дослідницькою діяльністю. У музеї с. Терехове зберігається книжка «Учений і воїн», видана за його сприяння і матеріальної допомоги. Це дослідження про життя та діяльність нашого великого земляка В.Й. Мостового.
Активним помічником і резервом партії був комсомол. Він завжди відігравав важливу роль у економічному та соціальному розвитку району. Вже в 1945 році молодіжна ланка колгоспу «Червона Зірка» (с. Слободище), очолювана М. Беззубець, зібрала по 784 центнери цукрових буряків з гектара. Нею завойовано перше місце у Всесоюзному соціалістичному змаганні.
У 50-х роках молодь брала участь у відбудові зруйнованих та будівництві нових шахт Донбасу, освоювала цілинні землі Казахстану, Сибіру та Поволжя. Понад 2000 юнаків і дівучат Бердичівщини виїхали за комсомольськими путівками. У нашому краї створювалися комсомольсько-молодіжні ланки та бригади в тваринництві, рослинництві, а також на підприємствах. Приклад – ланка Є. Базилевського з с. Андріяшівка (радгосп «Райгородок»). Вона без затрат ручної праці зібрала по 475 цнт. картоплі з гектара.
Талановитими організаторами молоді Бердичівщини були секретарі міського комітету комсомолу різних років: В. Паренюк, О. Клекота, П. Шуляк, Р. Петронговський, Б. Шевченко, В. Плосков, С. Руденко; секретарі комітетів комсомолу заводу «Прогрес» В. Крижанівський, М. Турченко, А. Пеліховський та інші. Вони постійно підтримували зв’язок із своїми сільськими соратниками, допомагали колгоспам у вирішенні різних проблем.
Секретарями райкому ЛКСМУ у різні часи працювали І. Івков, В. Сенін, Г. Журавльов, П. Яцюк, П. Федюк, Л. Огороднійчук, В. Антонюк, М. Янчук, В. Невмержицький, Л. Шамрай, В. Кравченко, А. Величук, Ф. Колібаба, С. Шимков, В. Овчарук. Вони не лише активно провадили в життя політику партії, але й багато робили для поліпшення матеріального та морального становища молоді, для росту її інтелектуального потенціалу. Ватажки комсомольців творчо підходили до директив і постанов партійних органів, учили молодих людей творчо мислити, сумлінно вчитися та працювати.
Велику роль у навчанні та вихованні молодого покоління в школах відігравали старші піонервожаті, які входили до складу педагогічних колективів. З великою душевною теплотою згадують роботу піонерських лідерів: В. Казмірчук, Б. Іськову, М. Шинкарук, В. Веглій, О. Гордєєву, Л. Кучинську, С. Цибулько (Стороженко), Л. Яцюк, О. Побережну, В. Степанець, Л. Яковишину, В. Блащук (Христич), А. Котик, А. Олянюк, З. Тимошик, В. Пухальського та інших. Вони працювали пліч-о-пліч з вожаками піонерів міьких шкіл: І. Котовою, В. Муравицькою, Л. Попко, З. Вердер, Р. Бижка, Г. Лавришиною, І. Толочко, В. Жатківською.
У піонерських та комсомольських організаціях молодь училася працювати з масами, уміло керувати людьми. Саме звідти вийшли талановиті організатори, очільники колективів, організацій, колгоспів, радгоспів. Це була справжня школа підготовки керівників. У районі і навіть за його межами добре відомі керівники І. Хитрич, В. Гуменюк, М. Волкова, Л. Кравченко, П. Орлюк, Т. Дух, В. Ковальов, М. Гусар, А. Побережець, В. Шевчук, Р. Дума та інші ентузіасти, які займалися багатьма справами життєдіяльності нашого району. Немало зусиль для розвитку молодіжного руху в районі доклали також Н.Кочерган, Н.Фурцева, Л.К.Рубаносова.
Піонерські та комсомольські організації були організаторами учнівського самоврядування в школах. Тепер на самоврядні органи лягли обов’язки ідеологічних попередників. Багато що змінилося, але незмінними залишилися завдання виховання дітей в дусі гуманізму, демократизму, самовідданої праці, сумлінного навчання тощо.
Сьогодні в нашому районі діє багато місцевих організацій політичних партій. Станом на 1 січня 2013 року їх зареєстровано 75. Серед них найбільш відомими стали первинні організації Партії Регіонів, Комуністичної партії України, Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», Політичної партії «Наша Україна», Політичної партії «Фронт змін», політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за реформи) Віталія Кличка», Партії промисловців і підприємців України, Народної партії, Народного Руху України, Всеукраїнського політичного об’єднання «Жінки за майбутнє», Соціалістичної партії України, Народно-Демократичної партії, молодіжної партії України, Християнсько-демократичної партії України, Аграрної партії України і т.д.
Діють також 19 громадських організацій: Бердичівське районне об’єднання «Молодь Бердичівщини», Рада приватних сільськогосподарських підприємств Бердичівського району, Бердичівське районне товариство поляків «Родина», Громадська організація «Спілка учасників бойових дій та інвалідів воїнів-інтернаціонаслістів Бердичівського району», Бердичівське міськрайонне козацьке товариство імені Гетьмана Івана Мазепи, Бердичівська районна спортивна організація «Бердичівська Федерація хокею на траві», Бердичівська районна організація роботодавців, Бердичівська районна організація Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ) та інші.
Поступово розвивалася соціальна інфраструктура краю. У 70-х роках за ініціативи керівництва партійної організації району та райвиконкому отримано кошти на будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я та культури. Частину грошей виділено колгоспами. Велося широкомасштабне будівництво асфальтованих шляхів. Споруджено шкільні будівлі в селах Красівка, Хажин, Половецьке, Райогородок, Рея, Мирославка, Скраглівка, Гардишівка, Скаківка, Озадівка, Гришківці, Маркуші. Велика заслуга в цьому й трудових колективів колгоспів і радгоспів. Так, під час відкриття нової будівлі Хажинської середньої школи у вересні 1987 року перший секретар Бердичівського РК КПУ В.Ф. Мостовий у своєму виступі відзначив, що в споруджені приміщень закладу брали активну участь трудівники колгоспу ім. Котовського. Велику роль тут відігравало правління господарства на чолі з В.Й. Жабком. Так було і в багатьох інших селах.
Освіта району в 1945-2012 роках зазнала значних прогресивних змін. Крім багатьох відбудованих та новозбудованих шкільних приміщень, у більшості сіл створено сучасні навчальні класи – кабінети, упорядковано навчальні майстерні, спортивні зали та майданчики, значно поліпшено якість харчування школярів та санітарно-гігієнічні умови. Багато зроблено для наближення школи до виробництва та для професійної орієнтації учнів. Зросла роль педагогічних колективів, органів учнівського самоврядування та батьківських комітетів в управлінні шкільними справами.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни в районі було 46 шкіл: прогресивка – 1, середніх – 3, семирічок – 26, початкових – 16. На початку 50-х років в освітніх закладах навчалося близько 9 тисяч учнів. Проводилася позакласна та позашкільна робота. Працювало понад 119 гуртків художньої самодіяльності, в яких займалося близько 1785 школярів. Особливих зусиль для організації та проведення цієї роботи доклали педколективи шкіл у селах: Голодьки (Мирославка), Радянське (Романівка), Швайківка, Гальчин, Гардишівка, Райки, Райгородок, Терехове, Кикишівка, Старий Солотвин, Малосілка, Рея, Хажин та інших
У 1956-1957 навчальному році в районі було всього 461 вчитель, у т.ч. 327 жінок. Закінчену вищу освіту мали 85 педагогів, 2-3-річну учительську – 202, середню – 173. Ставилося питання про здобуття середньої спеціальної та вищої освіти усіма вчителями.
Сьогодні в селах району працюють 34 навчальні заклади, з яких І ступеня – 3, І-ІІ ступенів – 14, І-ІІІ ступенів – 15, а також гімназія у смт. Гришківці та вечірня школа при Райківській виправній колонії (№73). Станом на квітень 2009 року в них навчалося 3420 учнів. В районі працювали 603 вчителі, серед яких спеціалістів вищої категорії – 226, із званням «старший вчитель» – 11, «Вчитель-методист» – 61. Шістьох працівників удостоєно звання «Заслужений вчитель Української РСР» і «Заслужений вчитель України»: Л.Й. Луковенко, А.І. Власюка, Я.А. Мазур, О.І. Онишка, Д.В. Лазебного, О.І. Гаврилюк. Звання «Заслужений працівник освіти України» присвоєно Ю.М. Гостяєву, Л.Б. Михальченко, Л.К. Рубаносовій.
Першою в районі (у 1977 р.) була удостоєна звання «Заслужений вчитель» Л.Й. Луковенко – вчителька Великоп’ятигірської восьмирічної школи. Вона відпрацювала понад 40 років. Близько 700 її випускників стали достойними особистостями, чудовими спеціалістами і вписали немало яскравих сторінок в історію України та інших республік колишнього СРСР. Серед них – М.В. Пухальська, В.І. Волянська, Н.В. Огороднійчук та інші. Вчителі запозичували в Л.Й. Луковенко передовий педагогічний досвід, батьки – методику сімейного виховання, а школярі – шляхи здобуття ґрунтовних і міцних знань. Учні поступово ставали активними громадськими діячами та сумлінними трудівниками.
Далеко за межами Бердичівщини відоме ім’я випускника Голодьківської (тепер Мирославської) середньої школи, Бердичівського педучилища та Бердичівського педінституту А.І. Власюка. 38 років віддав він викладанню математики та вихованню учнів у рідній школі, звідки й пішов на заслужений відпочинок. Удостоєний звань вчителя вищої категорії, «Вчитель-методист», «Ветеран праці», а в 1962 році став «Заслуженим вчителем УРСР». Створений ним кабінет математики визнано найкращим на Житомирщині. Цей досвід вивчено і узагальнено Житомирським ОІППО.
Учні А.І. Власюка були щорічними призерами районних і обласних олімпіад з математики, а найкращі з них обрали професії, пов’язані з точними науками. Серед випускників – доктор фізико-математичних наук, професор Українського інституту інженерів водного господарства, академік В.Ю. Слюсарчук; начальник обласного управління економіки, заступник голови облдержадміністрації А.І. Величук.
Гордість Мирославської школи, освіти Бердичівщини, талановитий організатор освіти – вчитель математики та фізики О.І. Онишко. Він розпочав трудову діяльність вчителем точних наук П’ятківської школи Чуднівського району. З 1962 року і до останнього подиху навчав дітей у рідній школі, яка стала його другою домівкою. Педстаж ентузіаста становить понад 46 років.
33 роки присвятив О.І. Онишко директорській праці. Високий авторитет керівника та очолюваного ним колективу, цивілізаційний підхід до втілення в життя основ навчально-виховного процесу, який базується на гуманістичних началах, стали важливим стимулом для молоді, привили їй любов до педагогічної та багатьох інших професій. Серед вихованців Мирославської школи – багато вчителів і директорів, відомих у районі та області.
О.І. Онишко блискуче оволодів спеціальністю викладача інформатики і створив перший на Бердичівщині математичний кабінет інформатики. Крім того, він неодноразово модернізовував це робоче місце.
Висока педагогічна культура, людяність, щирість, простота, надзвичайне працелюбство і працездатність, глибокі пізнання, а згодом і багаторічна практика в точних науках, глибоке знання виховного процесу забезпечили О.І. Онишку неперевершені результати в праці, а також безмежну вдячність і повагу в нашому краї та далеко за його межами. Його називають Великим Навчителем та Трудівником із великої літери. Мудрий педагог-методист, вчитель вищої категорії, Відмінник освіти УРСР і СРСР, кавалер Почесної Грамоти Верховної Ради України, «Заслужений вчитель України» – таким він назавжди залишається в історії нашої країни. На будинку Мирославської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів встановлено меморіальну дошку на честь видатного педагога. Школа названа його іменем.
Немало сил, таланту, енергії і часу віддала педагогічній праці Я.А. Мазур. Впродовж багатьох років вона очолювала Гришковецьку середню школу, а згодом – гімназію. Відома як видатний методист викладання гуманітарних наук, вихователька молодих вчителів і школярів, чудовий адміністратор, тонкий психолог. У роботі нею широко використано диференційований підхід до учнів та їх навчання й виховання, а також різні розвиваючі навчальні методи. Одним із головних напрямків її роботи став розвиток логічного мислення школярів з надзвичайно високою людяністю. Тому уроки, дані нею, вражали цікавістю, захопленням і високою результативністю.
Особливе місце в творчому арсеналі Я.А. Мазур посідає створення проблемних ситуацій, що значно стимулює учнів до активної пошукової праці. При цьому школярі отримують широкі можливості для формування самостійних суджень та умовиводів. У систему роботи вчительки й директора увійшли різні уроки-роздуми, диспути, брейн-ринги, винаходи. Методика уроків – найрізноманітніша і завжди глибоко продумана, Боротьба проти шаблону і формалізму стала для Я.А. Мазур повсякденним явищем.
За свою багаторічну невтомну творчу працю та активну життєву позицію Я.А. Мазур нагороджена Грамотами районного відділу та обласного управління освіти і науки, знаком «Відмінник освіти України». Їй присвоєно звання «Заслужений вчитель України».
Наприкінці 70-х років розпочав свою педагогічну працю Ю.М. Гостяєв. Згодом він став одним із найкращих шкільних керівників та вчителів фізики Житомирщини.
Впродовж багаторічної праці в Дмитрівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів Ю.М. Гостяєв зарекомендував себе мудрим керівником, фахівцем високого науково-теоретичного та практичного рівня, тонким психологом, дбайливим господарем. Він продумано, цілеспрямовано та високопрофесійно займається вирішенням проблем освіти учнівської молоді, охоплюючи напрямки розвитку мислення дітей, уміння вивчити фізичні явища та вчитися використовувати їх на практиці.При цьому завжди розкривається зміст понять і явищ а також їх взаємозв’язків, що є базою для глибоких роздумів та вироблення вірних висновків.
Великі успіхи педагога відзначені високими державними нагородами. Його удостоєно багатьох грамот, у т.ч. Грамоти Міністерства освіти України. У 2007 році Ю.М. Гостяєву присвоєно звання «Заслужений працівник освіти України».
Л.Б. Михальченко – директор Маркушівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Їй належать значні заслуги в керівництві навчальними закладами, в організації високоякісного навчання та виховання школярів. Впроваджувані керівником заходи дають високоефективні результати.
Л.К. Рубаносова зробила і робить вагомий внесок у навчально-виховний процес Семенівської ЗОШ І-ІІ ступенів, якою керує впродовж багатьох років. Вона завжди цікавиться новинками передового педагогічного досвіду, творчо втілює їх у життя, завжди виявляє ініціативу наполегливість у роботі. Всі навчально-виховні заходи будує на основі гуманності, науковості, об’єктивності. Так працюють і всі вчителі цієї школи.
Багато неповторних видатних сторінок в історію освіти нашого краю внесли: М.Ю. Шепелюк, В.Д. Пушкарук, В.К. Поліщук, І.В. Вакуленчик, В.А. Рогацький, К.М. Ландо, М.М. Манелюк, О.Ф. Карловський, В.Г. Івасюк, М.Ю. Гольденберг, І.І. Бібанін, Р.Б. Ільчук, Т.Г. Кравченко, Л.М. Лук’янчук, А.А. Опанасюк. А.П. Кащук. М.А. Гостяєв, Н.О. Гостяєва, К.К. Рубаносов, О.Ф. Бойко, Н.П. Головатюк, Т.С. Головатюк, М.К. Борисюк, Г.Я. Осадчук, О.А. Лис, Д.К. Ліщук, З.К. Резуненко, Н.О. Євсєєва, А.П. Котик, М.М. Костюченко, С.М. Костюченко, Р.А. Юрченко, Т.М. Слюсарчук, О.А. Кур’ят, Н.О. Яценко-Мудрук, В.І. Яценко, Г.С. Бабійчук, Г.С. Криворотенко, Г.С. Юрчук, М.К. Стороженко, Г.Г. Власюк, М.Є. Яценко, М.І. Сирота, Г.І. Слюсар, С. В.Кучерява, В.І. Ляшевський та багато інших педагогів. Про них зберігається і передається з покоління в покоління вдячна пам’ять. Дехто з ветеранів і досі працює в школах. Наприклад, про Н.О. Яценко (Мудрук) її учні пишуть: «За сорок сім років на освітянській ниві сіл Сингаївка та Радянське виплекала 7 генералів, одного Героя Радянського Союзу, двох кандидатів математичних, трьох – педагогічних наук. 68 її учнів закохані в українську та російську мови, якими допомагала оволодіти досконало їх знаюча Ніна Олександрівна, обрали нелегкий педагогічний шлях, 37 стали лікарями, 45 – медсестрами, 29 – інженерами. Вона цікавилась подальшою долею своїх вихованців, незалежно від їх посади, віку, а ті також не забували її. Завдяки своїй невтомній праці та гуманістичному підходу до навчання й виховання школярів вчителька залишалася в їхній пам’яті «прекрасним педагогом, мудрим, енергійним. Директором – лідером, справжнім методистом, наставником, … турботливою ненькою …, Людиною з великої літери …».
Невтомним будівничим і мудрим директором – істориком по праву називають В.Д. Пушкарука. Він став не лише мужнім воїном, кавалером багатьох орденів і медалей, але й блискучим учителем, керівником колективів і творцем декількох шкільних будівель, краєзнавцем і громадським діячем. У його творчості чудово поєдналися педагогічний та адміністративно-господарський таланти. Так можна сказати і про М.Ю. Гольденберга.
Мешканці села Хажин і багатьох населених пунктів району з гордістю і теплотою згадують про доброго вчителя, депутата двох сільрад – Хажинської та Терехівської, – працелюба і ентузіаста Т.Г. Кравченка. За успіхи у навчанні та вихованні молоді його нагороджено медаллю «За трудову відзнаку».
Чудово володів методикою шкільної праці і втілював її в життя К.М. Ладно. Усе він робив спокійно, впевнено, зосереджено і тому його поради та настанови сприймалися всіма і всюди та виконувалися належно та в строк.
Із грою талановитих скрипалів – віртуозів можна порівняти педагогічну та організаторську діяльність В.А. Рогацького, який пройшов нелегкий, але почесний шлях від учителя до завідувача районним відділом народної освіти. Уроки української та російської мов і літератур, дані ним впродовж багатьох років, – зразок високопрофесійної викладацької роботи і практичного використання скарбів філології. Усі, хто вчився в нього, добре оволоділи змістом понять, уміли правильно робити свої висновки і ставали чесними людьми, На усіх ділянках роботи В.А. Рогацький виявив тонкий, науковий підхід до дорученої справи, завжди йшов (а це було нелегко!) шляхом правди та гуманності.
Надовго запам’яталися школярам неповторні, сповнені високої гармонії і наукового змісту уроки фізичної культури, які давав М.М. Манелюк. Традиції, вироблені ним, зберігаються і примножуються молодими вчителями не тільки в Райгородоцькій школі, а й у інших навчальних закладах району.
Неповторними, сповненими глибокого історичного змісту і близькості до духу різних епох були уроки історії, дані К.К. Рубаносовим. Крім того, ентузіаст відзначився як талановитий директор. Своєю діяльністю він заслужив повагу далеко за межами Семенівки, школою в якій керував впродовж багатьох років. Так працював і директор Малосілківської школи, історик-дослідник-краєзнавець М.К. Стороженко.
Чіткістю, послідовністю, об’єктивністю, великим практицизмом і нерозривним зв’язком із сьогоденням відзначаються уроки історії, проведені Б.Я. Шевчуком. Працю історика він тонко поєднує із напруженою керівною роботою. Багато часу і сил приділяє пошуковій діяльності та написанню історії с. Радянське (Романівка).
Невтомний будівничий і організатор освіти О.Ф. Карловський – яскравий приклад для керівників шкіл. Він ніколи не відступав перед труднощами і завжди опирався на широкі кола громадськості. Тому й заслужив високий авторитет і шану в соратників і нащадків.
Справу вчителів старшого покоління продовжують педагоги – наступники. Поряд із багатьма «сіячами розумного, доброго й вічного», які вже заслужили право на відпочинок, але ще не поривають зв’язків з трудовим процесом, працюють представники молодої генерації: В.В. Бабійчук, П.В. Пушкарук, В.П. Пушкарук, В.О. Шевчук, Б.Я. Шевчук, Л.М. Лук’янчук, Н.С. Возняк, О.Й. Ляшевська (Вік), Г.М. Гостяєв, І.А. Кудлай, С.М. Семенюк, В.В. Кравчук, А.С. Гордієнко, О.В. Лисюк, З.О. Хмельовська, Є.Г. Онишко, М.М. Швець, О.А. Возняк, Т.І. Гуменюк, М.В. Томчук, О. Деліу та багато інших. Серед них є представники педагогічної праці, які стали яскравим прикладом для вчителів і вихователів нашого району.
Вчителі шкіл Бердичівського району беруть активну участь у педагогічних конкурсах. Наприклад, переможцем конкурсу «Учитель року – 93» Бердичівського району стала Т.Ф. Сизоненко, вчитель-фізик за фахом. До категорії творчих працівників у таких змаганнях належить також Г.Г. Загоруйко (Хажинська ЗОШ І-ІІ ст.), В.М. Христич (Семенівська ЗОШ І-ІІ ст.) та інші.
Багато добрих слів можна сказати про вчителя історії і директора Мирославської школи В.В. Бабійчука. Його трудовий стаж нараховує понад 35 років. Вчитель має власну блискуче відпрацьовану методику навчання та виховання школярів. Він уже давно відмовився від традиційної структури занять і розробив нову систему побудови навчально-виховного процесу на уроці. Свої уроки новатор поділяє на дві частини, які, в свою чергу, мають декілька етапів. Передбачено все: і повторення вивченого матеріалу, і перевірка рівня знань та виконання логічних завдань, і відтворення опорного конспекту з вивченого матеріалу, і набуття нових знань. На всіх етапах уроку учні працюють наполегливо: вчаться оцінювати власні знання та знання товаришів, обґрунтовувати оцінку, складати опоно-інформаційної схеми тощо. Учні привчаються систематично поповнювати знання, виділяючи головне. Зростає рівень їхньої відповідальності за навчання.
В.В. Бабійчук – переможець конкурсу «Вчитель року» з історії (1996 р.), фіналіст Всеукраїнського конкурсу з українознавства, активний учасник ряду наукових конференцій, вчитель – методист. Має звання «Відмінник освіти України» і звання «Вчитель-методист». Написав наукову працю «Розвиток освіти на Волині в ХІХ століття». Під його керівництвом написано історичну працю «Бердичівський район: віхи становлення».
В.В. Бабійчук зумів тісно поєднати в собі глибоке знання предмета, загальні пізнання, високу дисциплінованість, любов до дітей і прагнення високоякісно поліпшити їх духовний світ. Якомога більше поваги до дитини і водночас якомога більше розумної вимогливості до неї при збереженні та розвитку її здоров’я – одна з особливостей гуманістичної діяльності педагога. Йому до душі учні, які прагнуть до знань, до самовдосконалення і мають мету. Проте і сам вчитель багато робить для посилення дитячого інтересу до знань. Він є диригентом великого педагогічного оркестру і навчає цьому своїх вихованців. Крім того, В.В. Бабійчук в 2005-2009 роках був одним із заступників голови Бердичівської райдержадміністрації, до компетенції якого входили соціальні питання (втому числі й освіти).
У своїй роботі районний відділ освіти і школи району керуються Національною доктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті; Постановами уряду України; законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту»; нормативно-інструктивними документами Міністерства освіти і науки України; державними регіональними та районними програмами в сфері навчання та виховання молодого покоління і т.д. Вирішуються проблеми оптимізації мережі закладів, комп’ютеризації та інформатизації навчально-виховної та управлінської роботи. При цьому звертається велика увага на створення безпечних та комфортних умов, необхідних для навчання та виховання дітей і розвитку їх творчих здібностей.
Підвищується фаховий і методичний рівень педагогічних працівників. Щороку на курсах при Обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (ОІППО) займаються сотні освітян з Бердичівщини. Наприклад, у 2007 році пройшли курсову перепідготовку 113 вчителів, у 2008 – 117, у 2009 – 153. Велике значення мають також семінари, методоб’єднання, виїзні семінари за межі області.
Районний відділ освіти надає великого значення удосконаленню мережі навчальних закладів. Це робиться з метою забезпечення конституційного права кожного громадянина на доступну, якісну та безоплатну освіту. Визначена стратегія розвитку перспективного навчально-виховного процесу. Вона проходить за цільовими районними програмами, затвердженими сесіями Бердичівської районної ради. Серед них – Програма розвитку освіти на 4-5 років, Програма роботи з обдарованими дітьми, Програма впровадження профільної освіти.
Впроваджується освітній моніторинг. Створено школу керівних кадрів «Авангард» і школу молодого вчителя. Опрацьовано проект «Компетентний випускник загальноосвітнього навчального закладу. Яким йому бути?». Діє проект «Школа – соціокультурний центр села», за яким кожний керівник має чітко обрані концепції розвитку школи.
Створено Районну батьківську раду, яка займається сприянням школам сіл у вирішенні актуальних освітніх питань.
Здійснюється допрофільне і профільне навчання. Робота ведеться за проектом «Профільна освіта». Велику роль тут відіграють освітні округи та опорні школи.
Прийнято районну програму «Відродження». Згідно вимог сьогодення та перспективи на майбутнє в системі освіти запроваджено курси «Християнської етики» та «Екодемія» (в рамках програми ООН «Освіта для стійкого розвитку»). Забезпечено належну науково-методичну підготовку занять.
Педколективи успішно працюють над розвитком творчої обдарованості школярів. Велику роль тут відіграють районні заходи («Різдвяне диво», «Великодні дзвони», «Барви осені», «Пам’яті героїв Крут»), зустрічі презентації з сучасними письменниками, науковцями.
Школи району – активні учасники багатьох науково-освітніх форумів обласного та всеукраїнського масштабів. Їхні успішні виступи гідні подиву.
Участь у Всеукраїнському конкурсі юних фізиків «Левеня» забезпечено колективами двох шкіл – Озадівської та Радянської (Романівської). Багато зробили для конкурсу юних математиків «Кенгуру» Гришковецька гімназія, Семенівська, Радянська, Скраглівська, Швайківська, Закутинецька і Красівська школи. Учні Іванковецької та Райківської шкіл відзначилися на Всеукраїнському етапі Міжнародного конкурсу з українознавства. На сторінках збірки «До чистих джерел» Міністерства охорони навколишнього природного середовища України опубліковано змістовні роботи учнів Бистрицької, Маркушівської, Скраглівської та Великоп’ятигірської шкіл.
Керівництво районною освітою велику увагу приділяє забезпеченню відкритості діяльності навчальних закладів, сприянню їх конкурентоздатності, привертанню уваги громадськості до шкільних проблем, пошуком спонсорів тощо. Діє проект «Державно-громадське управління освітою». Для популяризації цих актуальних питань та успішного їх вирішення відкрито щомісячне видання газети-вкладки «Школа мого села» у міськрайонному виданні. Щороку керівники шкіл звітувалися про свою роботу перед громадськістю. Створена «Школа молодого лідера», яка багато робить для формування та розвитку соціальної активності учнів.
Всі навчальні заклади району беруть активну участь в екологічних конкурсах і фестивалях районного та обласного масштабів. Гришковецька гімназія, Рейська. Маркушівська, Бистрицька ЗОШ – учасники Всеукраїнського екологічного фестивалю.
Розвивається дошкільна освіта. В селах району функціонує 16 дитячих садочків, у яких виховується близько 380 дітей, найкращими з них є ДНЗ Красівки, Семенівки, Мирославки, Озадівки, Реї, Іванківців. Хажина. Реалізовуються програми «Дитина» та «Малятко». Сумлінно працюють керівники та вихователі: В.П. Павлюк, Л.С. Длуташ, Н.Й. Мельничук, Н.О. Мороз, А.П. Мусійчук, Л.І. Деміловська, М.І. Приходько.
В районі працюють гуртки, створені при Будинку дитячої творчості. Ними охоплено понад 130 дітей. Крім того, є 220 гуртків при загальноосвітніх навчальних закладах. Ними охоплено 3340 школярів, що складає понад 91% усього учнівського контингенту району.
Незважаючи на непросте економічне становище нашого краю, в селах реалізується Державна програма «Інформаційні та комунікаційні технології». Всі школи забезпечені комп’ютерами. В районі обладнано 16 комп’ютерних класів. 4 навчальні заклади (Гришковецька гімназія, Маркушівська, Рейська та Мирославська ЗОШ І-ІІІ ступенів) підключені до мережі Інтернет. В міру надходження комп’ютерів такими повинні стати й інші школи.
Всі педколективи наполегливо і творчо ведуть пошуки шляхів ефективної праці. Поступово відбувається відхід від застарілих методів навчально-виховної діяльності і їм на зміну приходять нові, прогресивні, тісніше зв’язані з гуманізмом, науковістю, з урахуванням сучасних особливостей життєдіяльності суспільства.
Сьогодні освітня галузь району має ряд проблем, від вирішення яких залежатиме стан навчально – виховної роботи в наступні роки. Намічається ряд заходів щодо модернізації мережі загальноосвітніх навчальних закладів. Заплановано створити освітні округи на базі Красівської І-ІІ та Старосолотвинської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Це дасть змогу скоротити кількість педагогічних працівників на 20 чоловік.
Велике значення мають заходи в системі енергозберігаючих технологій. Металопластикові вікна замінено в 7 школах: Никонівській, Садківській, Семенівській, Слободищенській, Бурякіській, Андріяшівській і Райківській. Крім того, ця робота продовжується у Красівській, Хажинській, Виконизгірецькій, Малосілківській, Маркушівській та Мирославській школах, а також планується провести її в усіх загальноосвітніх навчальних закладах району. Водночас поступово переводяться на альтернативні види палива Райгородоцька, Гришковецька, Озадівська і Великоп’ятигірська школи.
Багато робіт зв’язано з матеріальним поліпшенням стану котелень і системи опалення шкіл у Райгородку, Семенівці, Красівці, Швайківці, В. П’ятигірці. Поряд з цим, необхідно поліпшити забезпечення шкіл якісною питною водою (будівництво артезіанських свердловин у В. Низгірцях, Іванківцях, Садках, Андріяшівці, Скраглівці, Мирославці, Ст. Солотвині; встановлення станцій водоочистки в Реї та Половецькому).
Продовжується вирішення питань, зв’язаних із поліпшенням харчування учнів. Особливо гостро ці проблеми впродовж багатьох років стоять в Терехівській та Буряківській школах. Тут є над чим попрацювати органам місцевого самоврядування.
Багато коштів і сил потребують ремонтні роботи, намічені в Гардишівській, Семенівській, Слободищанській, Половецькій школах, а також поліпшення санітарного стану в ряді навчальних закладів.
Чимало проблем зв’язано з поліпшенням стану дошкільної освіти. На даний час в районі мешкає 1617 дітей віком до 7-ми років. Демографічна ситуація трохи поліпшується: у 2010 році народилося 271 дитина, у 2011 – 283, у 2012 – 340.
На початок 2013 року в районі зареєстровано 23 дошкільні навчальні заклади. Охоплено дошкільною освітою 69,9% дітей молодшого і 100% – старшого дошкільного віку. Існуюча мережа дитячих садочків не може забезпечити охоплення дошкільною освітою всіх малят і тому необхідно виконати ряд робіт з метою поліпшення ситуації. Це насамперед будівництво нового ДНЗ в смт. Гришківці; відновлення роботи ДНЗ в селах Райки, Терехове, Ст. Солотвині, Никонівці; створення ДНЗ на базі Швайківської школи; відкриття другої групи в селах Райгородок, Ст. Солотвин; створення повноцінного дошкільного закладу на базі Маркушівської школи.
Проводиться робота і в напрямку позашкільної освіти. В цій царині працюють 4 навчальні заклади: Будинок дитячої та юнацької творчості; Підлітковий центр «Едельвейс», Дитячий молодіжний клуб «Пролісок» і Дитячо-оздоровчий табір «Березовий гай». Їхня діяльність також вимагає значного фінансування. Потрібно постійно поліпшувати матеріально-технічну базу та збільшувати охопленість учнів гуртковою діяльністю. Кількість гуртківців зростає. Якщо у 2011 році їх було 36,8% від загальної кількості школярів, то у 2012 році – 44,8%.
За останні 15 років вперше відновлено військово-патріотичну гру «Зірниця». Проведено районні масові заходи «Випускник-2012» та «Творча обдарованість-2012», які посприяли розвитку інтересів дітей до знань.
Велику організаторську, керівну і навчально-виховну роботу в районі проведено відділом освіти і науки (колишній районний відділ народної освіти). У післявоєнний період його очолювали: Ф.І. Кащук (1944 – 01.09.1946), Р.В. Волинець (01.09.1946 – 31.07.1951), С.О. Олійник (15.08.1951 – 29.09.1955), В.К. Горпенюк (01.10.1955 – 20.02.1963), О.Ф. Карловський (20.02.1963 – 21.12.1966), М.П. Карманець (22.12.1966 – 28.12.1971), В.А. Рогацький (29.12.1971 – 27.12.1974), Т.С. Баранська (06.01.1975 – 24.04.1975, 01.07.1975 – 24.07.1975), В.Г. Гребенюк (25.04 – 23.06.1975), А.А. Мурзенко (11.08.1975 – 19.08.1983), В.О. Шевчук (24.08.1983 – 04.12.1987), А.А. Опанасюк (14.12.1987 – 19.04.2005), П.І. Костюк (19.04.2005 – 25.12.2007), Т.В. Наумчук (19.01.2008 – 30.08.2010). Із 1 вересня 2010 року начальником відділу освіти і науки РДА працює Н.А. Онищук – талановита вчителька-історик і організатор педагогічних справ.
Вагомими стали здобутки і в галузі культури нашого краю. Особливо сприятливими були умови для культурно-освітньої діяльності в 70-80-х роках.
Велику роль у розвитку нашої духовності належить Центральній районній бібліотечній системі, основою якої є Бердичівська районна бібліотека, створена в 1946 році. Постійного свого приміщення бібліотека не мала, але доклала багато зусиль для обслуговування сотень читачів та проведення різноманітних культурно-освітніх заходів у селах. На день відкриття в її фонді було 9 тисяч примірників книг і брошур.
У 1960 році бібліотеці надали приміщення на першому поверсі адміністративного будинку за адресою: Радянська площа, 16. Тоді вона мала вже 15000 примірників книг. Їй підпорядковувалися дві зональні бібліотеки – Іванопільська та Чуднівська. Понад 5 років заклад очолювала Л.Т. Савелко.
У 1966 році бібліотека стала самостійною. Із того часу впродовж 30-ти років її очолювала Т.С. Гонишнюк, яка за успіхи в культурно-освітній діяльності удостоєна ордена «Знак Пошани». Її справу продовжила Т.С. Ананьєва. На 2012 рік директором бібліотеки є С.О. Семенюк.
70-ті роки – докорінна перебудова бібліотечної справи району. У селах будуються нові типові бібліотечні приміщення, постають нові книгозбірні в Мирославці, Никонівці, Ст. Солотвині, Райгородку, Малосілці, Слободищах, Гальчині, Тереховому. Велику допомогу культпрацівникам надавали колгоспи. Так, у 1973 році 44 сільські бібліотеки отримали 27 тисяч примірників книг. І так було впродовж багатьох наступних років. Крім того, фінансувалося придбання різних інформаційних видань.
У 1976 році районна бібліотека зосередилася на вулиці Садовій, 3, де вона знаходиться й сьогодні. Відбулася централізація бібліотек, що дало можливість краще сконцентрувати та використовувати весь книжковий та інформаційний фонд. Було створено декілька відділів: комплектування, обробки літератури, методично-бібліографічної роботи. Організовано та розгорнуто змагання серед бібліотек сіл за звання «Бібліотека відмінної роботи». Наприкінці 1980 року Бердичівська районна центральна бібліотечна система мала 14 бібліотек зразкової роботи. Зріс освітній і професійний рівень завідувачів бібліотеками.
Бердичівський районний культурний відділ відновив свою роботу після звільнення краю від німецько-фашистських загарбників. У 1953 році його перейменовано в районний відділ культури. У 1963-1966 роках, у зв’язку з ліквідацією районів, йому були підпорядковані заклади культури частини сіл Чуднівського, Андрушівського та Житомирського районів.
Активно працює Районний Будинок культури. Проте його робота проходить в нелегких умовах. Досі немає у нього спеціально побудованого приміщення. Заклад декілька разів змінював свою адресу: с. Рея (1951); м. Бердичів, вул. Садова (1956-1957); с. Скраглівка (1961-1963); с. Мирославка; смт. Гришківці (приміщення церкви) (1964-1989); м. Бердичів (1989-2012). Ця проблема не вирішена і досі.
У 70-80-х роках за підтримки колгоспів значно поліпшилася матеріально-технічна база закладів культури району. Побудовано нові приміщення клубних закладів у Ст. Солотвині, Демчині, Мирославці, Никонівці, Малосілці, Райгородку, Житинцях, Семенівці, Гальчині, Слободищі, Тереховому. Великого розмаху набули виступи агіткультбригад в період сільськогосподарських робіт на полях, зернотоках, механізованих дільницях, у хмелерадгоспах. Зміцніли зв’язки культурно-освітніх закладів із школами та дитячими садочками. При РБК була створена хорова капела, якій 23 листопада 1977 року присвоєно звання «Самодіяльна Народна хорова капела» та вручено Велику Золоту медаль. відомі також великі успіхи жіночого вокального ансамблю, яким керував Ф. Кравчук. Протягом багатьох років роботу РБК очолював М.Ю. Трохимчук. саме йому належить ініціатива створення сільських хорових колективів Бердичівщини.
На початку 80-х років у районі було 17 народних хорів. Особливо активно вони діяли в селах Бистрик, Гальчин, Хажин, Закутинці, Катеринівка, Старий Солотвин, Красівка, Маркуші, Никонівка, Райгородок, Рея, Садки, Скраглівка, Скаківка, Половецьке, Швайківка, Райки, Мирославка. Колективи Мирославки та Старого Солотвина удостоєні звання «Народних». У 1986 році започаткований обласний фестиваль художньої самодіяльності в с. Демчин.
Серед діячів культури району відомі імена багатьох ентузіастів, які наполегливо трудилися заради підвищення та розвитку духовності сільського населення. Ось декілька з них.
На увесь Радянський Союз прославився режисер і організатор клубної роботи О.Г. Швець. Це ще один його внесок у літопис нашого краю. Вже говорилося про заслуги ентузіаста в справі захисту Вітчизни в суворі воєнні роки.
Понад 40 років очолював О.Г. Швець Кикишівський клубний заклад. Багато зробив для організації та проведення різноманітних культурно-освітніх, спортивно-масових заходів районного та обласного значення, брав активну участь у деяких всеукраїнських оглядах та конкурсах. Глядачі в переповнених залах завмирали, тамуючи подих, коли виступав майстер зі своїми вихованцями. Чудово володіючи грою на багатьох музичних інструментах та акторською майстерністю, митець зачарував аудиторію. Йому захоплено аплодували в усіх селах району, в Бердичеві, Житомирі, Києві. Десятки подяк, Грамот, Дипломів, цінних подарунків і т.д. отримував під звуки духових оркестрів видатний маестро.
Володіючи надзвичайною фізичною силою, спритністю та обширними знаннями в спортивній царині, він провів багато майстерно музично оформлених фізкультурних заходів. Він особисто займав призові місця з важкої атлетики та стрільби і сформував декілька сільських футбольних команд, які прославили колгосп ім. Котовського.
Величезними є заслуги О.Г. Швеця і в роботі органів місцевого самоврядування. Він був багаторічним головою Кикишівського сільського комітету, підпорядкованого виконкому Терехівської сільської Ради народних депутатів, а також депутатом Терехівської сільської Ради. У цій роботі ним проявлено талант організатора, цілеспрямованість, чуйне ставлення до проблем різних категорій населення, вимогливість, справедливість. Таким він назавжди залишився в пам’яті односельчан, які взяли за взірець його багатогранну працю.
За успіхи в трудовій діяльності та активну громадську позицію О.Г. Швець удостоєний ордена «Знак Пошани», Знака Міністерства культури СРСР «За отличную работу», Знака «Меткий стрелок» та багатьох інших нагород. Його ім’я занесено на обласну Дошку Пошани (1984), а очолюваний ним Кикишівський клуб визнано «Культурно-освітньою установою відмінної роботи» (1967).
Багато зробив на ниві культури району талановитий режисер С.Г. Забарський. Йому належить немало сценаріїв та постановок чисельних драматичних творів, сценаріїв різних заходів і т.д. на сценах районного та сільських Будинків культури, а також на робочих місцях трудових колективів колгоспів і радгоспів – ферм, тракторних станів, автомобільних парків, на полях, де працювали городні та рільничі бригади. Він виступав як неповторний артист, декламатор і організатор.
Творчі колективи району були одними з кращих в області. Вони не тільки дарували своє мистецтво нашим краянам, але навіть часто виходили на всесоюзну та міжнародну арени. У 1980 році аматори Бердичівщини виступали в Болгарії та Румунії. Крім того, відомі їхні неодноразові виступи на Всеукраїнських фестивалях народної творчості «Сонячні кларнети» на святі хорового мистецтва «Зорі Полісся». Великим був їхній внесок у Міжнародне щорічне свято літератури і мистецтва «Лесині джерела».
Відомі цілі династії клубних працівників району: Павлюків (с. Старий Солотвин), Мирончуків (с. Скаківка), Мельничуків (с. Малосілка), Шеретунів (с. Іванківці). Творець першої хорової капели, уславленої на всю Бердичівщину та Житомирщину, – Г.Т. Павлюк. Згодом його син – В.Г. Павлюк очолив Старосолотвинський Будинок культури, де було створено декілька талановитих творчих колективів. Працівником культури стала і Т.В. Шеретун. Родом з Іванківців – Народна артистка України А.М. Червінська (Шеретун). Спочатку вона працювала в селах Семенівка та Бистрик, а потім стала художнім керівником театру пісні, музики й танцю «Зоряни» Кіровоградської філармонії, діяльність якого відома в багатьох країнах світу.
Багато зробили для розвитку культурної ниви Л.П. Ярошенко, Й.К. Будаківський, М.К. Когут, М.І. Миронець, Т.В. Ковзун. У різний час вони очолювали відділ культури нашого району і вирішили немало проблем, пов’язаних з з різними напрямками культурно-освітньої царини. Сьогодні на чолі відділу культури і туризму Бердичівської РДА стоїть З.І. Мартинюк, яка продовжує їхні добрі традиції. З квітня 1999 по квітень 2002 року вона очолювала РБК, де започаткувала проведення районного дитячо-молодіжного фестивалю «Сонячна криниця», метою якого стало виявлення юних талантів нашого краю. Велику роботу в організації діяльності культурних закладів району провела Л.І. Гуцалюк, удостоєна Грамоти Міністерства культури УРСР.
Нині шість колективів мають звання «Народний аматорський». До них належать: аматорський хоровий колектив «Сузір’я» (керівник В.І. Пупін), ансамбль народної пісні «Ладомир» (керівник В.Й. Семенюков), аматорська хорова капела (керівник В.І. Пупін), театральний колектив (керівник В.В. Ратушинська), аматорський театральний колектив «Мельпомена», які діють при РБК і аматорський театр БК (с. Райгородок) (керівник Л.Р. Кушнірук). У 2008 році почесне звання «Заслужений працівник культури України» присвоєно керівнику Народного аматорського хорового колективу «Сузір’я» РБК В.І. Пупіну, а методиста РБК Н. Северенчук визнано переможцем дев’ятої молодіжної відзнаки «Срібна весна» в номінації «культура».
Велику роль у розвитку духовності району відіграла районна кінофікація. Проте з часом появи та розвитку телебачення, комп’ютерної техніки вона поступово відійшла в історію. Багато зробили у галузі пропаганди творів кіномистецтва в нашому краї її директор В.Т. Цуман і очолювана ним група кіномеханіків. У кожному Будинку культури або клубі був кінозал, де сотні глядачів дивилося кіно.
Сьогодні мережа закладів культури району складається із 46-ти клубних закладів (РБК, 25 сільських БК та 20 клубів); 43-х бібліотек (Районна бібліотека, Районна бібліотека для дітей, 40 сільських і 1 селищна бібліотеки); Районного Народного музею імені Джозефа Конрада. В цих закладах та в керівно-методичних органах культури працюють 139 спеціалістів і 7 техпрацівників.
У клубних закладах Бердичівщини трудяться 81 працівник, з них у Районному БК – 18 (фахову освіту мають 18), сільських БК та клубах – 63 (23 з фаховою освітою), 1 директор БК – студент Училища культури і мистецтв ім. І. Огієнка.
За 2012-й рік у районі проведено 5972 культурно-масові заходи, з них для дітей – 363. Закладами культури отримано від платних послуг 52.1 тис. грн., в т.ч. клубними закладами сіл – 37.9 тис. грн., РБК – 14.0 тис. грн. (в т.ч. оренда – 12,0 тис.) бібліотеками – 0,2 тис. грн.
При клубних закладах району працює 175 аматорських колективів (у т.ч. 98 дитячих), клубні формування нараховують 1497 учасників, з яких 786 дітей.
Закладами культури та аматорськими колективами району взято активну участь в обласних та Всеукраїнських заходах і досягнуто значних успіхів. У квітні 2012 року на VІ обласному фестивалі-конкурсі «Великодні дзвони» учасник Народного театрального колективу В. Коберник виборола 2-ге місце, а керівник Народного театрального колективу В.В. Ратушинська удостоєна подяки від Українського центру культурних досліджень за підготовку учасників до заключного туру ХХІ Всеукраїнського відкритого конкурсу читців ім. Т.Г. Шевченка.
У тому ж місяці Народна хорова капела відзначилася на ІІІ обласному фестивалі – конкурсі хорової музики «AVE Maria». В номінації «Кращий диригент» дипломом нагороджено Заслуженого працівника культури В.І. Пупіна. Народній хоровій капелі присуджено призове 3-є місце.
У травні відбувся ХХІ Всеукраїнський відкритий конкурс читців ім. Т.Г. Шевченка. Учасник Народного театрального колективу РБК О. Поліщук нагороджений Дипломом лауреата ІІІ ступеня. У жовтні на ІV Всеукраїнському фестивалі-конкурсі «Вишгородська Покрова» Народний аматорський хор РБК «Сузір’я» удостоєний Диплома ІІ ступеня.
Є чим похвалитися й багатьом бібліотекам району. Працюючи в надзвичайно важких умовах вони не тільки зберегли, але й дещо добавили в своїх фондах. Книжкові фонди цих закладів сьогодні налічують 334993 примірники, у т.ч. Центральна (районна) бібліотека – 34413 примірників, Районна бібліотека для дітей – 24250 прим., сільських – 276330 прим. Всього за 2012-й рік надійшло 951 примірник книжкових видань, у тому числі дитячих – 190. Районна бібліотека отримала 10 примірників (10 назв) періодичних видань, районна бібліотека для дітей за особисті кошти передплатила 8 примірників (8 назв), сільські бібліотеки – 158, передплачених за кошти місцевих бюджетів та особисті кошти бібліотекарів. Районні бібліотеки та бібліотека с. Велика П’ятигірка користуються 2010 року комп’ютерами та підключені до Інтернету.
Подано заявку на участь сільських бібліотек в програмі «Бібліоміст». Фонди бібліотек району в 2012 році збільшилися на 521 примірник друкованих видань на суму 26946 грн.
За рік обслужено всього 18687 читачів (книговидача), проведено 240 бібліотечних масових заходів.
Всього в районі 53 бібліотечні працівники, з них у районних бібліотеках – 12 (з фаховою освітою – 10), в сільських та селищних бібліотеках – 41 (з фаховою освітою – 14).
Троє сільських бібліотекарів навчаються в училищі культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, один – в Університеті культури і мистецтв. Впродовж року завідувачі бібліотеками підвищували свій фаховий рівень на курсах підвищення кваліфікації, беручи участь в обласних та районних семінарах з питань бібліотечної справи. Важкі фінансові умови не дозволяють оплачувати повну ставку багатьом бібліотечним працівникам. Тому 6 бібліотекарів працюють на 0,75, 10 – на 0,5 і 8 – на 0,25 ставки. На повну ставку працюють лише 29 осіб.
Проведено багато культурно-мистецьких заходів. Серед них – історична година «Соборність вічна України» в РБК; виставки літератури: «Крути – дзвони болю і тривоги» в сільських бібліотеках, бібліографічні огляди літератури «В серці ніжну і погідну бережу я мову рідну», районний захід «Чорнобиль. Трагедія. Пам’ять» у с. Озадівка, районний етап Всеукраїнського фестивалю дитячої та юнацької творчості «Звичайне диво», дитячий християнський фестиваль «Діти з вірою в майбутнє», районний святковий захід «Ми родом з дитинства» (до Міжнародного Дня захисту дітей), історичний екскурс та концертна програма «Конституція – паспорт нашої держави», виставка виробів майстринь Бердичівського району «Рушники рідного краю», інформаційні години та перегляди тематичних куточків на тему: «Європа – наш спільний дім», виставки-спогади «Дорогами війни – дорогами безсмертя», перегляди виставок – спогадів «За цвіт життя завдячує народ полеглим й посивілим партизанам», виставки пам’яті «Не виплакані сльози України» (до Дня пам’яті жертв голодоморів), районне свято до Дня працівника сільського господарства, відкриття пам’ятника С.Є. Горячому і т.д.
Продовжувалось ознайомлення учнів сільських шкіл з екскурсійними маршрутами «Шляхами історії» (відвідування Райковецького городища), «На батьківщині Джозефа Конрада» (відвідування історичного музею в с. Терехове), «Бердичівщина поетична», «Поляки Бердичівщини», «Бердичів – місто таємниць, легенд та міфів».
Розроблено екскурсійний маршрут «Релігійні пам’ятки Бердичева», до якого включено відвідування костелу Святої Варвари. Бердичівської фортеці та Храму Кармелітів Босих, Свято-Миколаївського собору, усипальниці Леві Іцхака Бен Меїра.
До дня музеїв традиційно проводиться День відкритих дверей в Районному Народному музеї ім. Джозефа Конрада. Тут відвідувачі знайомляться з життям та діяльністю великого письменника – неоромантика англомовної літератури, з історією рідного краю та сторінками українсько-польських взаємин. Впродовж 2012 року музей відвідало 1590 осіб (з них громадян України – 1220, іноземних громадян – 370 осіб). Проводиться науково-краєзнавча робота, збір матеріалів для виставок до ювілейних дат історії України та району.
Гордість нашого району – пам’ятники архітектури. Особливо важливими є церква Різдва Богородиці (1775) у с. Озадівка, Хрестовоздвиженська церква у с. Старий Солотвин (кін. ХІХ ст.), церква Іоанна Богослова та дзвіниця в с. Скраглівка та інші. Всього на обліку в нашому краї перебуває 169 пам’яток, в тому числі: 62 братські могили, 6 одиночних поховань воїнів Великої Вітчизняної війни, 12 пам’ятників воїнам – односельчанам, які загинули в роки Другої світової війни, 4 могили воїнів – інтернаціоналістів, 31 пам’ятник жертвам Голодомору та політичних репресій, 40 пам’яток археології, 6 пам’ятників архітектури тощо. Проводяться заходи, зв’язані з перевіркою стану збереження, впорядкування та ремонтами пам’яток. Оформлено в електронному вигляді 136 паспортів історії та монументального мистецтва Багато зроблено в цьому напрямку спеціалістом райвідділу культури Л.І. Гуцалюк.
Дещо поповнилася матеріально-технічна база та поліпшилися умови праці в частині Будинків культури району. У с. Буряки в БК вставлено нові вхідні двері; в с. Гардишівка частково поновлено одяг сцени; у с. В.Низгірці завершено роботи капітального ремонту приміщення; у с. В. П’ятигірка побілено фасад приміщення та пофарбовано вікна, двері, замінено підлогу в глядацькому залі та проведено електроопалення; в с.Обухівка проведено поточний ремонт приміщення; у с. Озадівка відремонтовано підлогу в кімнаті гурткової роботи; у с. Райки відремонтовано коридор, зроблено відкоси вікон, пофарбовано підвіконня і встановлено новий електролічильник. Також значні ремонтні роботи проведено в Садківському, Великогадомецькому, Швайківському, Мирославському, Обухівському Будинках культури.
У РБК за преміальні кошти в сумі 25 тис. грн., виділені облдержадміністрацією, придбано підсилювач, 4 музичні драйвери, мікрофон, костюми для танцювального колективу, відремонтовано баян. За благодійні кошти придбано радіо, мікрофон, ноутбук, фотокамеру, принтер. Великогадомецький Будинок культури отримав музичну апаратуру, ноутбук, проектор.
Створено сприятливі санітарно-гігієнічні умови та забезпечено необхідними протипожежними засобами бібліотечні заклади: районну бібліотеку для дітей; бібліотеки сіл Райки, Рея, В. Низгірці, В. П’ятигірка, Мирославка. В поліпшені приміщення перейшли бібліотеки сіл: Андріяшівка, Гардишівка, Маркуші.
Дві районні та 10 сільських бібліотек в осінньо-зимовий період працюють в опалювальних приміщеннях. Встановлено нові металопластикові вікна в бібліотеках сіл Іванківці, В. Гадомці. У бібліотеках сіл Журбинці та Хмелище відремонтовано підлогу, вікна, замінено вхідні двері на металеві, встановлено кнопки виклику для відвідувачів з обмеженими потребами. Придбано принтер для районної бібліотеки.
У той же час галузі культури і туризму району мають ряд великих проблем. Це насамперед недостатнє матеріально-техніне забезпечення закладів культури. Потребує ремонту приміщення з метою створення належних умов 26 БК та бібліотек. Не опалюється 38 клубних закладів і 29 бібліотек. Недостатнім є рівень поповнення бібліотечних фондів новою літературою і періодичними виданнями. Потребує покращення стан забезпечення музичною апартурою, сценічними костюмами.
Проблемним залишається питання інвентаризації земель історико-культурного призначення, тому що межі земельних ділянок, на яких знаходяться пам’ятники археології та їх охоронні зони, не встановлені на місцевості. Інвентаризація земельної ділянки виконана лише на території Райковецького городища. Недостатньо розвинута інфраструктура туристичної галузі: відчувається гостра нестача готелів, доріг відповідної якості, рекламно-інформаційної продукції (довідників, буклетів, картографічних матеріалів).
Особливо гостро потребують ремонту приміщення Будинків культури та клубів у селах Райгородок, Осиково, Рея, Терехове, Радянське (Романівка), а також бібліотек у Бистрику, Іванківцях, Старому Солотвині і Тереховому.
Вагомими стали досягнення в галузі фізкультури та спорту. Керівництво району та правління колективних господарств завжди дбали про створення й розвиток спортивної бази сіл. Особливих успіхів досягнуто в колгоспі ім. Леніна (села Мирославка та Скраглівка), ім. Котовського (села Терехове, Бистрик, Хажин, Житинці, Кикишівка), у радгоспі «Рея» та інших господарствах.
З ініціативи та під керівництвом лідера колгоспу ім. Леніна С.Є. Горячого у Мирославці створено навіть власну школу велосипедистів, у якій була велосипедна секція (250 велосипедів, легковий тренерський автомобіль), секції боротьби, футболу та легкої атлетики. Завдяки С.Є. Горячому постав у 1980 році чудовий стадіон біля с. Скраглівка. Через три роки команда «Сокіл» з цього господарства завоювала перемогу на чемпіонаті України, організованому ДСТ «Колос».
Колгосп ім.Котовського неодноразово перемагав на змаганнях з різних видів спорту, що проводилися в районі та області. Ось декілька прикладів:
- 1988-й рік – футбольна команда займає перше місце в розіграші кубка району «Золота осінь»;
- 1992 р. – перше місце з шашок в першості районної ради КПФСТ «Колос» (у залік Других сільських спортивних ігор);
- 1988 р. – перше місце в Спартакіаді району серед призовників і т.д.
Численні Грамоти, Дипломи, кубки спортсменів зберігаються в Районному Народному музеї ім. Дж. Конрада.
Наполегливо трудилися також спортсмени інших сіл. Будувалися футбольні поля, спортзали, йшли великі кошти на придбання спортінвентаря та підготовку спортсменів. Молодь активно займалася фізкультурою. поліпшувалося здоров’я дітей та юнацтва. Міцніли юнаки допризовного віку.
Сьогодні в селах району функціонує 15 футбольних полів, 16 спортзалів. У 2008 році в Гришковецькій гімназії збудовано майданчик із штучним покриттям. 2002-го року в районі відкрито дитячу юнацьку спортивну школу з відділеннями бадмінтону, волейболу та легкої атлетики. Тут підвищують свою спортивну майстерність понад 300 юнаків і дівчат. Виховано багато молодих спортсменів, серед яких А. Дмитришин – чемпіон області з бадмінтону, удостоєний звання «Майстер спорту». Він став кандидатом у збірну України. Немало добрих справ у розвитку спорту належить тренеру В.І. Дмитришину.
У січні 2000 року в Гришківецькій гімназії розпочалися заняття з хокею на траві. У цьому відділенні тренерами – викладачами стали В.Є. Гарбуз і А.В. Черкас. У червні 2008 року на чемпіонаті України наші юні хокеїсти виступали за збірну області і зайняли 2-ге місце, а 12 спортсменів району нагороджені срібними медалями. На Чемпіонаті Європи з хокею на траві серед юнаків до 16 років у Збірній України виступили Р. Поліщук і А. Мазуркевич. Кращий гравець Чемпіонату Європи за 2008-й рік – А. Мазуркевич.
Із 2002 по 2008-й рік відділенням хокею на траві виховано двох майстрів і чотирьох кандидатів у майстри спорту України. У 2008-му році 17 спортсменів одержали спортивні розряди.
У районі функціонує 22 клуби фізкультурно-оздоровчого напрямку при сільських та селищній радах, в яких займається 787 осіб всіма видами фізкультурно-оздоровчої роботи. Збірні команди сільських та селищної рад брали участь в обласних літніх спортивних іграх Житомирщини. З 10 видів спорту наші ентузіасти взяли участь у 4-х. У змаганнях з футболу (загальний етап) вони зайняли 6-е місце, волейболу (чоловіки) – 6, футболу (ветерани) – 9 і перетягуванні канату – 4. За підсумками виступів у змаганнях наш край зайняв 18 місце.
Команда «Ветеран» нашого району посіла 1-е місце в обласних змаганнях з футболу серед ветеранів у смт. Народичі, присвячених пам’яті вчителів, потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС.
Команда Вищої ліги з хокею на траві «Барс-Буревісник» була відзначена під час підведення підсумків спортивного року як одна з кращих обласних команд.
Бердичівська районна рада і райдержадміністрація надають великого значення матеріально-технічному забезпеченню фізкультури і спорту. Крім забезпечення вже існуючої бази, передбачається її подальший розвиток на основі поєднання зусиль і можливостей і відповідальності суб’єктів державної та недержавної форм власності.
Система спортивної бази району в цьому році налічує: районний стадіон «Колос» (с. Скраглівка), 16 футбольних полів, 15 спортзалів, 20 майданчиків (гімнастичних містечок) з тренажерним обладнанням, 11 приміщень для фізкультурно-оздоровчих занять, 4 стрілецькі тири, 1 майданчик із синтетичним покриттям.
У районі традиційно проводиться багато спортивно-масових заходів. Особливо важливими з них є Спартакіада школярів з 9 видів спорту, турніри з видів спорту до святкових днів, чемпіонат з міні-футболу, кубок району з міні-футболу, чемпіонат району з хокею на траві серед юнаків різних вікових груп, районний турнір з футболу серед ветеранів.
Все це потребує значних коштів і, незважаючи на непросту економічну обстановку, керівництво району прагне віднайти їх, щоб забезпечити умови для фізкультурно-оздоровчої роботи.
Значна увага приділяється роботі з дітьми, які перебувають у важких умовах. Станом на 1 січня 2013 року в районі на обліку служби у справах дітей перебувало 105 осіб з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Під опікою перебувають 67 дітей.
Проводиться робота щодо реалізації прав дитини, яка втратила батьків, на виховання в іншій сім’ї. Районний показник влаштування дітей в сімейні форми становить 82%.
Протягом 2012 року усиновлено 7 дітей – вихованців Бердичівської загальноосвітньої школи-інтернату – іноземними громадянами. Відбулося 2 національні усиновлення мешканцями району дітей, позбавлених батьківського піклування. У сім’ях опікунів і піклувальників виховується 67 дітей. Функціонує 8 прийомних сімей, в яких налічується 13 дітей, що становить 143% від загальної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які перебувають на обліку в районі.
На обліку в районній службі у справах дітей нараховується 66 дітей, які опинилися в складних життєвих ситуаціях. Ці та багато інших питань, зв’язаних з поліпшенням становища дітей у районі, постійно перебувають на контролі райдержадміністрації. Робиться багато заходів для забезпечення гуманітарних та матеріальних основ у цій царині.
Кардинальні прогресивні зміни відбулися в медицині району. У 1957 році утворено Центральну районну лікарню (ЦРЛ), яка мала спочатку 50 ліжок. Головним лікарем став А.І. Ковбан. Через 2 роки до послуг хворих було вже 75 ліжок.
У 1963-1964 рр. у ЦРЛ зведено одноповерховий будинок – лікувальний корпус на 60 ліжок (хірургічне та гінекологічне відділення). Лікарню розширено до 150 ліжок.
У ті та в наступні роки на Бердичівщині трудилися досвідчені спеціалісти, ветерани минулої війни, лікарі-терапевти Б.Ф. Зарубінська, Б.А. Башинська; педіатр О.О. Голікова; хірурги А.І. Ковбан, М.М. Бей; фельдшери П.Д. Лазебний (с. Закутинці), П.В. Деркач (с. Красівка), П.О. Терещук (с. Гардишівка). Зараз їх справу успішно продовжують З.М. Яценко, А.В. Гончарук, К.С. Яцета та багато інших високопрофесійних лікарів. Вдячність і повагу в районі заслужили завідувачі ФАПами Г.О. Павленко (с. Терехове) Н.Л. Козачук (с. Кикишівка) та інші медпрацівники.
Діяла виїзна бригада в складі фельдшера та водія. ЦРЛ мала 2 санітарні автомобілі, 4-ох водіїв та 4-ох фельдшерів. Цього було достатньо для якісного надання населенню медичної допомоги.
Багато зробив для поліпшення медичного обслуговування мешканців району В.І. Олійник, призначений на посаду головного лікаря в 1972 році. За часів його керівництва була перебудована та переведена з твердого палива на газове лікарняна котельня, а всі корпуси закладу підключені до міської каналізаційної мережі, проведена низка робіт із заміни водопровідної системи на території лікарні.
Він же став ініціатором спорудження нового лікувального корпусу на 200 ліжок. До листопада 1977 року введено в дію триповерховий лікувальний корпус, забезпечений твердим і м’яким інвентарем, лікувальною та діагностичною апаратурою; котельня для центрального опалення; типова пральня; автогараж на 13 баків із автомайстернею та побутовою кімнатою для водіїв; складські та господарські приміщення; тепломережі та мережі гарячого й холодного водопостачання.
Кількість місць у ЦРЛ поступово зростала. Вже з січня 1978 року ліжковий фонд становив 210, а з липня цього ж року – 275 ліжок. Наприкінці 1980 року він досяг 385 ліжок, з яких 310 було в ЦРЛ.
Великі кількісноякісні зміни сталися і в наданні населенню швидких медичних послуг. На кінець 1978 року відділення швидкої медичної допомоги розширилося вдвічі і було забезпечено високопрофесійними лікарями, фельдшерами та водіями; забезпечено новим радіофікованим санітарним транспортом (4 одиниці), а також необхідним обладнанням (дихальні апарати, електрокардіографи, медикаменти та перев’язувальні матеріали).
У 1984-1990 та 1999-2003-х роках ЦРЛ очолював С.П. Замковий. За його керівництва було введено в експлуатацію новий корпус районної поліклініки (1988), яка обслуговувала 600 відвідувань за зміну. Відкрито кабінет фіброгастроскопії, стаціонарний флюорограф, кабінети теплолікування, водолікування з лікувальними ваннами та підводним масажем.
У липні 1990 року посаду головлікаря ЦРЛ обіймав В.С. Мишківський. Йому довелося керувати в непростих умовах загальної кризи, яка охопила країну після розпаду СРСР.
З березня 2003 року головлікарем ЦРЛ став Ю.П. Попадиченко, який продовжив прогресивні заходи своїх попередників. У подальшому медицину району очолювала Д.В. Луцька.
Нині успішно діє клінічна лабораторія, укомплектована сучасним обладнанням. Запроваджено діагностичну лапароскопію, використовується фібро гастроскоп фірми «Олімп», проводиться успішне внутрішньо судинне опромінювання крові інфрачервоним лазером. Робота фізіотерапевтичного кабінету тісно пов’язана з методикою мікрохвильової резонансної терапії за допомогою апарату АМРТ-1. Дещо поповнено базу сільських мед- закладів. Так, за рознарядкою Міністерства охорони здоров’я ФАПи с. Райки і с. Рея отримали комплекти медичної апаратури та обладнання, 10 амбулаторій – систему «Телекард», а ЦРЛ – систему «Тредокс» та автомобіль УАЗ. У вересні 2007 року лікарські амбулаторії в селах Велика П’ятигірка, Озадівка, Старий Солотвин та ФАП с. Хажин оновилися медичним обладнанням на суму 286 тис. грн.
Крім того, придбано нові набори хірургічних інструментів для операційного, приймального та ортопедичного відділення, а також для дитячого гінекологічного кабінету. 2007-й рік – час проведення державної акредитації, коли всі лікувально-профілактичні заклади району підтвердили вищу категорію. Тоді ж придбано монітор реанімаційний, мультимедійний проектор, ноутбук, автомобіль швидкої допомоги з апаратом ШВЛ і електрокардіграф на суму 92500 грн. За допомогою Посольства Японії в Україні та Фонду «Дзвони Чорнобиля», а також за сприяння Бердичівської РДА, відкрито нове приміщення лікарської амбулаторії з сучасним обладнанням.
На даний час населення району одержує медичну допомогу від ЦРЛ на 146 ліжок, від 14-ти лікарських амбулаторій, 9-ти ФАПів та 26-ти фельдшерських пунктів. Крім того, при райполіклініці розгорнуто 70 ліжок денних стаціонарів, на ФАПах і ФП – 43 ліжка. Придбано немало матеріальних цінностей. Однак стан медичного обслуговування населення району вимагає бути кращим. Потребують ремонтів багато приміщень, необхідно значно більше поповнити матеріально-технічну та медичну бази охорони здоров’я.
Велику проблему складає кадрове становище закладів охорони здоров’я району. В АЗПСМ с. Слободище і с. Садки немає лікарів, а в с. Никонівка, с. Рея і с. Скраглівка працюють сумісники.
Відсутній санітарний транспорт в 10 СЛА. Старі автомашини підлягають списанню, а нові придбати поки що важко.
Необхідно вирішити ряд питань, зв’язаних із завершенням будівництва та реконструкції деяких медичних закладів. Так, на часі капітальний ремонт котельні центральної райлікарні, промивка системи опалення поліклініки та стаціонару, реконструкція теплопотоку АЗПСМ с. Ст. Солотвин і реконструкція опалення Мирославської АЗПСМ.
Велику кількість коштів потребує придбання високовартісного медичного, господарського та побутового обладнання (котел опалювальний, автоклав ГК-400, сухожарові шафи ГП-80, операційні столи, бронхоскоп, лапароскоп, фіброгастрофуденоскоп, трубки рентгенівські тощо). Окрім того сімейні амбулаторії в селах Скраглівка. Осиково, Никонівка, Райгородок, Слободище та Садки відчувають гостру потребу в комплектах медичного обладнання. Також потрібно провести капітальний ремонт Старосолотвинської, Семенівської і Райгородецької АЗПСМ; придбати 34 комплекти медичного обладнання для ФАПів та ФП.
З перспективою на наступні роки планується придбати для ЦРЛ: стаціонарний цифровий апарат на 2-х робочих місцях, проявочну машину, хірургічний реанімаційний кардіомонітор, внутрівенний лазерний опромінювач крові, зволожувач кисню, велоергометр з 6-ти канальним ЕКГ та інше важливе обладнання.
Великих успіхів досягло краєзнавство Бердичівщини. У 50-80-х роках його вели в основному ентузіасти, які своєю працею приближали час відродження Товариства дослідників Волині та утворення Всеукраїнської спілки краєзнавців. Найважливіші і найпочесніші місця в цій царині належать: Г.Г. Богуну, М.Ю. Шепелюку, І.С. Винокуру, М.Ю. Костриці, П.С. Скавронському, О.Г. Швецю, М.І. Гордієнку, О.І. Онишку, В.К. Поліщуку, В.Й. Жабку, В.Д. Пушкаруку, В.Л. Редичу, С.С. Нецевичу, В.М. Мельничуку, В.Й. Ружицькому, А.П. Горобчуку, Ф.Б. Пашківському, Ю.М. Лукуцу, К.К. Рубаносову, І.В. Вакуленчуку, В.В. Бабійчуку, П.В. Пушкаруку, Б.Я. Шевчуку, О.М. Розенштейну, С.Є. Горячому, М.В. Мартинюк, Б.В. Марковському, П.П. Михайленку, В.П. Космачу, Л.А. Вермінській, К.М. Ландо, А.О. Кондратюку, П.С. Яцюку, П.В. Білоусу, М.П. Пасічнику, О.В. Доманському, А.П. Кащуку, О.О. Ільчуку, В.І. Сінчуку, О.П. Скавронській, М.В. Скавронській та іншим невтомним дослідникам історії, географії, природи, літератури рідного краю.
Флагман краєзнавства – Г.Г. Богун, діяльність якого дивує своєю глибиною, різноманітністю, широкомасштабністю. Разом із співробітниками Житомирського обласного краєзнавчого музею ентузіаст у 1954 році брав активну участь у розкопках металообробних майстерень біля с. Слободище, а в 1955 р. – в пошуках ранньослов’янських поселень. Він також трудився в складі загону Дніпровсько-Волинської експедиції АН СРСР, яка займалася археологічними розкопками в с. Маркуші (1959 р.). Крім того, вчений виступав як видатний публіцист. Його перу належать: історія села Бистрик, історія Кляштору Кармелітів Босих, «Щоденник» (записки періоду німецько-фашистської окупації в нашому краї), різні науково-краєзнавчі статті в спеціальних республіканських журналах, співавторство багатьох публікацій. Він брав активну участь у написанні та підготовці до друку тому «Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область». Ним вихована ціла плеяда молодих краєзнавців.
Бердичівщина – одне з місць початку науково-дослідницької діяльності вченого І.С. Винокура – соратника Г.Г. Богуна. Згодом він став доктором історичних наук, професором Кам’янець-Подільського державного університету. Спочатку дослідник взяв участь в археологічних розкопках біля с. Слободище, а в 1959 році вже очолював загін археологічної експедиції АН СРСР і проводив пошуки стародавніх культур у с. Маркуші.
У 1994 році постав Бердичівський міськрайонний осередок Товариства дослідників Волині, головою якого обрано П.С. Скавронського – учня та послідовника Г.Г. Богуна, автора багатьох науково-краєзнавчих статей і нарисів, талановитого педагога і організатора. Впродовж багатьох років ентузіаст бере активну участь у підготовці та проведенні Міжнародних і Всеукраїнських науково-краєзнавчих конференцій, в редагуванні статей наукових збірників із серії «Велика Волинь».
Особливо цінними є дослідження П.С. Скавронського про географічне положення, географічні умови, геологічну будову і клімат Бердичівщини. Тут глибоко і науково-об’єктивно розкрито основні особливості природно-географічних факторів, які визначають умови життєдіяльності населення Волині, Поділля та Полісся або значно впливають на них. Багато уваги науковець приділяє картографії, особливостям аграрно-промислового розвитку нашого краю та перспективам агропромислового комплексу. Чимало зусиль віддає він висвітленню політичної та військової історії, а також життєдіяльності видатних особистостей, які прославили наш край. Багато питань П.С. Скавронський вирішує в співпраці з Районним Народним музеєм ім. Джозефа Конрада. В царині конрадознавства він виступив із рядом статей і нарисів. Активно проходить його співпраця і з багатьма іншими музеями та краєзнавчими товариствами.
Велика роль у розвитку історичного краєзнавства Бердичівщини належить Б.В. Марковському. Поряд із багатьма працями про маловідомі сторінки літопису нашого краю, йому належить цінна наукова стаття «Філософська феноменологія творчості Джозефа Конрада», в якій доведено, що великий неоромантик англомовної світової літератури Конрад є предтечею філософії екзистенціалізму. Вона по суті стала методологічною основою для вивчення конрадівського світогляду. Це одне з найкращих досліджень в царині світової Конрадіани.
Вже вкотре потрібно згадати О.Г. Швеця. Він зібрав і систематизував багато документів і матеріалів, які розповідають про розвиток культури і спорту нашого краю. Значна їх кількість стала експонатами музею в с. Терехове. Особливо цінними є Дипломи, Грамоти, кубки та фотосвітлини, що стосуються культурно-освітніх та спортивно-масових заходів, що проводилися в Бистрику, Тереховому, Кикишівці, Хажині, Бердичеві та Житомирі в 1950-1980-х роках. Крім того, ентузіаст приділяв велику увагу пошукам портретів та речей воїнів-земляків, які віддали свої життя в боротьбі за свободу та незалежність Вітчизни. О.Г. Швець – один із творців експозиції, присвяченої спортивним досягненням нашого краю.
В.Д. Пушкарук, очолюючи Кикишівську восьмирічну школу, разом з учнями провів величезну роботу з краєзнавства. Саме завдяки йому Терехівський музей отримав колекцію речей Козацької доби, а також залишки стрілецької зброї та деякого бойового спорядження вояків Другої світової війни. Усе це ентузіасти знайшли біля наших сіл. Крім того, В.Д. Пушкаруку належить ряд ініціатив у галузях освіти та культури в селах Малосілка, Терехове, Кикишівка, а також у громадській та військово-патріотичній роботі.
Невтомним збирачем перлин народної творчості (фольклор) та старих книжок був М.А. Гостяєв. Глибоко шануючи і розвиваючи українську та російську мови, він навчав школярів поважати й мови інших етнічних спільнот, а також наголошував на братньому взаємозв’язку духовних скарбниць східних і західних слов’ян.
Чимало документів і матеріалів з історії колгоспу ім. Котовського зібрано вже вкотре згадуваним В.Й. Жабком. Крім того, під його керівництвом та при матеріальній допомозі керованого ним господарства проведено художнє оформлення музейних експозицій.
Завдяки невтомній праці цих та багатьох інших ентузіастів маємо унікальний заклад, який викликає подив у всьому світі. Тому й називають його перлиною світової культури.
Створювалися музеї та музейні кімнати в інших селах району. Особливо велика робота з цього приводу проведена в Красівці, Малосілці, Мирославці, Швайківці, Гришківцях, Великій П’ятигірці, де в 70-80-х рр. школами керували В.К. Поліщук, М.К. Стороженко, О.І. Онишко, О.Ф. Карловський, Я.А. Мазур, П.М. Паламарчук.
Великої уваги заслуговує робота історика–ентузіаста В.К. Поліщука. За його ініціативою та під його керівництвом з нагоди 40-річчя Великої Перемоги в Красівській школі відкрито Музей бойової і трудової слави.
Музей наповнювався завдяки невтомній і систематичній пошуковій роботі людей різних професій – від учителів до колгоспників. Активно діяли й учнівські краєзнавчі групи. Зібрані документи та матеріали – фотографії, побутові речі і т.д. – оглядала координаційна група з ветеранів війни і праці, місцевих керівників, учителів. Підібрані експонати згруповано за такими темами: історія Красівки (події 20-70-х рр., село у роки Великої Вітчизняної війни і т.д.), «Ніхто не забутий, ніщо не забуте»; Україна у відбудовний період 1945-1950 рр.; передовики сільського господарства; успіхи науки та культури України в 60-70-х роках; наші випускники – гордість школи.
Згодом колекції музею поповнилися новими експонатами, які розповідають про життя села в незалежній Україні, показують атрибутику та документи суверенної держави. В музеї проводяться різні виховні заходи. Частими відвідувачами закладу є не тільки мешканці Бердичівщини, але й Андрушівського, Козятинського та інших сусідніх районів.
У середині травня 2003 року відрито Музей воїнів-інтернаціоналістів у Швайківській загальноосвітній школі. Тут зібрано матеріали про земляків; особисті речі юнаків, полеглих в Афганістані; фотографії тощо. Велику роботу в цьому напрямку провели педколектив і учні на чолі з директором школи І.С. Трохимчук, ветерани Афганської війни. Значну допомогу надали ентузіастам у створенні закладу воїни вертолітної бригади, Швайківська сільська рада на чолі з М.М. Демченко, мешканці села.
У червні 2011 року почав діяти Музей вчителя в Маркушівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Тоді ж прийняла своїх перших екскурсантів Українська світлиця при Радянській ЗОШ І-ІІІ ступенів. На початку березня 2012 року відбулася знаменна подія в Райгородку: при місцевій школі постала Музейна кімната ім. Героя Радянського Союзу В.К. Олійника. Багатий експозиційний матеріал прикрашає кімнату «Рушника» Швайківської ЗОШ І-ІІІ ст. В стадії оформлення знаходяться музеї народознавства в Озадівській та Рейській школах. Також у багатьох школах зібрано чимало експонатів і є кімнати народознавства в кабінетах української мови та літератури.
Наші краєзнавці готують багато наукових доповідей, рефератів, статей і нарисів, які з успіхом друкуються в спеціальних збірниках. Крім того, вони активно виступають на пленарних і секційних засіданнях науково-краєзнавчих конференцій, які проводяться не лише на Житомирщині, але й далеко за її межами.
Великі заслуги у розвитку краєзнавства на Бердичівщині належать доктору географічних наук, професору, президенту Товариства дослідників Волині М.Ю. Костриці. Нашому краєві він присвятив значну частину своїх наукових праць. Конференції та видання літератури, підготовлені і здійснені під його керівництвом, вражають ідейно-тематичною різноманітністю, проблематичністю, високою професійністю публікацій та виступів і тому мають великий благотворний вплив на духовний розвиток суспільства і великий міжнародний резонанс.
В останньому двадцятилітті значно активізувалося релігійне життя нашого краю. Йде богослужіння в храмах Української Православної церкви Московського патріархату в селах Андріяшівка, Бистрик, В. Низгірці, В. П’ятигірка, Гальчин, Гардишівка, Закутинці, Сингаївка, Красівка, Дубівка, Малосілка, Маркуші, Обухівка, Мирославка, Никонівка, Озадівка, Осиково, Половецьке, Радянське (Романівка), Райгородок, Райки, Рея, Садки, В. Гадомці, Скаківка, Хмелище, Скраглівка, Слободище, Ст. Солотвин, Хажин, Швайківка, Кукільня і смт. Гришківці. Регіональні громади УПЦ Київського патріархату діють в села Семенівка, Терехове; Римо-Католицької церкви – в смт. Гришківці і селах Лісова Слобідка, Осиково, Половецьке, Рея, Хажин. У Хажині є також приход Української Греко-Католицької церкви. Частина населення району є прихожанами протестантських церков – Адвентистів сьомого дня (В. П’ятигірка, Хмелище), Євангельських християн-баптистів (Гардишівка, Мирославка, Рея), Християн віри євангельської (Терехове, Обухівка, Ст. Солотвин). При деяких церквах діють недільні школи для дітей.
З нагоди 70-річчя утворення Бердичівського району рішенням 20-ї сесії районної ради V скликання від 17 березня 2009 року запроваджено щорічну відзнаку «Почесний громадянин Бердичівського району». Прізвища нагороджених заносяться до Книги Почесних громадян Бердичівського району. За особистий внесок у вагомі здобутки в соціально-економічному, культурному розвитку нашого краю та активну громадську позицію такого звання удостоєні: В.З. Бабійчук, М.М. Бей, М.С. Дупляк, В.Й. Жабко, В.М. Пархомчук, К.М. Філіпова. У наступні роки звання Почесний громадянин Бердичівського району присвоєно В.П. Сухорабі, М.М. Ковалю, М.П. Пасічнику, А.М. Рачкінді, П.П. Шеремету, В.Й. Барановському, К.В. Мулярчуку. На прикладах цих видатних особистостей вчиться і надалі вчитиметься не одне покоління працівників сільського господарства, державної управлінської сфери та культури.
2008-2009-і роки стали часом вироблення та прийняття символіки Бердичівського району і його населених пунктів – смт. Гришківці і сіл. Вони яскраво відображають природні особливості та історію краю.
Великим гербом нашого краю є щит, розділений на два рівновеликі поля зеленого і червоного кольору. У щиті розміщені два накладені навхрест золоті бердиші, між ними чотири срібні шишки хмелю. Щит з гербом району охоплює вінок із дубових зелених гілок, золотих колосків пшениці та трьох червоних кетягів калини, перевитий синьо-жовтою стрічкою. Щит увінчаний золотою територіальною короною зі стилізованими під рослинні елементи зубцями.
Щит – зеленого та червоного кольорів. Це уособлення природних багатств і приналежності краю спочатку до Київської землі, а потім до Волині.
Шишка хмелю – працьовитість населення району, вінок – переплетіння традицій різних культур і народів і наявність природних багатств. Малим гербом району став щит, розділений на два рівновеликі поля зеленого та червоного кольору. Тут розміщені два бердиші, покладені навхрест, а між ними – чотири шишки хмелю срібного кольору.
Прапор району – прямокутне полотнище зі співвідношенням ширини до довжини 2:3. Воно складено з двох рівновеликих вертикальних смуг – зеленої (від древка) та червоної (від вільного краю).
Гімн Бердичівського району написаний Н.В. Мариняк і покладений на музику Заслуженим учителем України М.П. Рожанським. Прийнятий і затверджений рішенням 22-ї сесії Бердичівської районної ради У скликання 23 червня 2009 року.
Пісня велично починається прославленням людської працьовитості, щедрості і хвалою родючій землі. Все це притаманне нашому краєві:
«Ти славен працею людською,
Красою рідної землі,
Селом, де щедрою рукою
Зерно засіяне в ріллі».
Далі возвеличуються міцність родини, хліб-сіль на рушнику, невмирущість великих життєстверджуючих традицій. Йде мова про творення заможного життя та звучать заклики до збереження миру. У приспіві підкреслюється:
«… Бердичівський район –
Тут наша Батьківщина.
Бердичівський район –
Будь славен у віках!»
Також проводиться велика робота по створенню символіки селища Гришківці та сіл нашого району. Багато населених пунктів вже її підготували й прийняли.
Із 2004 року наш район підтримує дружні зв’язки з Воловським повітом Сласького воєводства (Польща). У 2007 році підписано Угоду про партнерство, згідно якої відбувається обмін досвідом щодо інтеграції та функціонування в Європейському Союзі. Проводиться обмін учительськими та учнівськими делегаціями. З кожним роком наша співпраця поглиблюється і набуває різноманітних форм. Досвід економічних та політичних реформ, проведених у Польщі наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, має багато корисних рис для нашого краю і всієї України.
Гордість нашого краю – його добрі, талановиті. працьовиті, мудрі люди. Вони звеличували і звеличують Бердичівщину, надихаючи нинішнє та майбутнє покоління на натхненну та благородну працю заради процвітання рідної землі та всієї України. Про багатьох із них вже сказано вище, а тепер додаємо іще декілька імен.
Із села Скраглівка вийшло багато діячів, які зробили вагомий внесок у різні галузі господарства та культури. Так, А.Г. Бабич став кандидатом технічних наук, завідувачем кафедри автотранспортного університету, А.М. Луцик здобув звання кандидата медичних наук, М.С. Шевчук – доктора технічних наук і працював директором науково-технічного центру Національної Академії наук України. Генерал-полковник І.І. Олійник проводив велику науково-організаційну роботу на космодромі «Плесецк» (РФ), де удостоєний високих звань – професора, а потім академіка трьох наук – аерокосмічних, технічних та інженерних. П.П. Михайленко – провідний науковий співробітник, заступник начальника обласного управління агропромислового розвитку, автор цікавих книжок: «Я люблю тебе, життя», «Вожді-правителі України» та інших. Понад 26 років працював суддею і головою Бердичівського районного та міськрайонного судів В.І. Бабич. Обласною судмедекспертизою займався В.І. Шумило. Делегатом ІІІ-го Всеукраїнського з’їзду колгоспів був В.П. Михайленко, головним агрономом облсільуправління – П.В. Папірник, завідувачем відділу міськкому КПУ, редактором районної газети й директором школи – М.К. Борисюк.
Село Терехове прославили генерал-майор М.П. Земляков – талановитий воєначальник-артилерист; В.П. Коробко – кандидат технічних наук, один із авторів проектів винаходів «Секція опалювального радіатора» (1981) та «Спосіб підготовки доменного чавуну для лиття тонкостінних відливок» (1980), співавтор наукової праці «Питання захисту навколишнього середовища від пило газових викидів ливарних цехів» (1981); П.В. Бойко – дослідник надр Якутії та Карпат; Л.П. Поліщук – Заслужений художник України, керівник дитячої художньої студії при Житомирському обласному Будинку дитячої творчості; В.О. Пашкевич (Хмарук) – Заслужений працівник охорони здоров’я України.
Вихідцем із с. Кикишівка був контр-адмірал О.Г. Коваль, який немало зробив для розвитку процесу навчання та виховання моряків. Його земляк І.М. Мізерний – учасник бою, який вів знаменитий крейсер «Варяг» проти японської ескадри наприкінці січня 1904 року поблизу порту Чемульпо. Матросом на цьому кораблі служив кавалер Георгіївського хреста ІІ-го ступеня та бойових медалей Г.В. Шпортун із с. Гальчин. З цього ж села вийшов також П.І. Петрук – солдат Семенівського полку, якого за активну участь у селянському русі 1905 року царський уряд засудив до каторги. Село Скаківку прославив А.Й. Остальський (єпископ Лубенської, вікарій Полтавської єпархій, єпископ Біжицький, вікарій Тверський) – полум’яний патріот України, розстріляний сталінськими катами в грудні 1937 року. Його зараховано до лику святих Новомучеників і Сповідників Російським Архієрейським собором Російської православної церкви в серпні 2000 року для загальноцерковного шанування.
Декілька видатних особистостей вийшло із Старого Солотвина. Це Є.М. Кондратюк, Т.І. Теодорович, В.І. Петрук, М.О. Сидоржевський. Є.М. Кондратюк – видатний український ботанік, доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент Академії наук України, Заслужений діяч науки УРСР. За його ініціативою розгорнуто двосторонню співпрацю з Польською Академією наук (Варшавський ботанічний сад), з Чеською та Болгарською Академіями наук. Він був головою комісії з промислової ботаніки при науковій раді АН СРСР з проблеми рослинного світу та членом ряду наукових редакційних колегій і Вчених рад. Займався вивченням дикоростучої флори Житомирського Полісся, хвойних лісів Східної Європи та Кавказу, а також здійснив неодноразові експедиції з дослідження рослинного світу Західного Сибіру, Східних Саян, Киргизького Алатау,Середньої Волги, Уралу, Кавказу, Українських Карпат та Полісся.
Т.І. Теодорович у 2001 році нагороджена премією ім. І. Огієнка за передачі на захист української мови, а також почесною премією ім. І. Франка. Великий внесок зробила для організації та проведення літературно-музичних програм Національної радіокомпанії України. В.І. Петрук – кандидат історичних наук, член Національної спілки письменників України. М.О. Сидоржевський має заслуги на посаді заступника Головного Редактора газети «Літературна Україна».
Із села Хажин вийшли в широкий творчий світ В.Й. Мостовий і П.А. Трибун. Там також працював природодослідник, поет і журналіст П.І. Устименко – уродженець Бердичева. Вже згадувалося про визначні бойові заслуги Героя Радянського Союзу В.Й. Мостового. Проте він має ще й численні трудові подвиги. Впродовж 50 років вчений працював в Інституті атомної енергії ім. І.В. Курчатова (нині Курчатівський інститут). Очолюваний ним численний трудовий колектив експериментаторів зробив вагомий внесок у проектування та будівництво ядерних реакторів для АЕС. Всі реактори, підготовлені В.Й. Мостовим та його соратниками, й сьогодні успішно працюють на благо людей. Науковець удостоєний Золотої медалі ім. І.В. Курчатова, двох орденів Трудового Червоного Прапора, ордена Жовтневої Революції та трьох Державних премій СРСР.
Впродовж багатьох років працював П.А. Трибун на посаді завідувача відділом захисту лісу Карпатської філії Українського науково-дослідницького інституту лісового господарства. Він вивчав поширення у Карпатських лісах шкідників і хвороб, а також займався пошуками шляхів боротьби з ними. Опрацював методику боротьби з кореневою губкою, опеньком, іржастим раком ялиці; запроваджував у лісогосподарську практику Рекомендації по вирощуванню стійких дубових насаджень в лісах Закарпаття, Івано-Франківщини та Буковини. Крім того, у вченого є заслуги в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників і нагороди: ордени Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, «За мужність» тощо.
Ім’я П.І. Устименка стало відомим вже після «горбачовської відлиги». В часи тоталітарної держави воно не подобалося чиновникам різних рангів і звань, так як вчений стояв на позиціях правди і справедливості. Про це засвідчують його поеми «Карнафей», «Родник добра, душевных сил», «Бессмертие песни»; драми «Рассвет» і «Последний день» та інші твори. Героїка подвигів народу в роки Великої Вітчизняної війни оспівана ним в поемі «Четвертая батарея». Впродовж десяти років (1990-2000) П.І. Устименко займався вирощуванням високопродуктивних та екологічно корисних рослин – амаранту, лофанту, сільфії. Дослідна ділянка знаходилася в Хажині. Ентузіаста називали народним академіком. Йому надходили листи з Криму, Камчатки, Білорусі, Казахстану, Сибіру, Молдови, Середньої Азії, Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії. Звідусіль звучали питання, які стосувалися таємниць чудо-рослин, висловлювалися захоплення успіхами дослідника. Люди просили надіслати насіння амаранту сільфії, лофанту, а також надати методичні поради щодо посіву, вирощування, збирання, зберігання та застосування культур.
Часто до Хажина й Терехового приїздить палкий шанувальник і дослідник творчості Джозефа Конрада Б.І. Устименко – брат П.І. Устименка. Він багато років прослужив у торгівельному флоті, здійснив декілька кругосвітніх подорожей. За заслуги в розвитку публіцистики йому присвоєно звання Заслужений журналіст України. Ряд статей ним присвячено Районному Народному музею ім. Джозефа Конрада.
Село Маркуші гордиться генерал-лейтенантом В.І. Семенюком; генерал-майорами О.О. Бевзо та О.П. Семенюком; кандидатом технічних наук, лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки А.М. Смоляром; кандидатом юридичних наук, доцентом Чернігівського національного університету Л.В. Шевчук, істориком-краєзнавцем, автором історії рідного села та історії Чудо-Михайлівської церкви (с. Маркуші) В.Л. Редичем; кавалером двох орденів Слави, ордена Червоної Зірки та ордена Вітчизняної війни 1-го ступеня, стрільцем штурмового літака Іл-2 М.П. Морозом (літав у складі екіпажу Героя Радянського Союзу Д. Овсяннікова, здійснивши понад 100 успішних повітряних бойових рейсів), кандидатом медичних наук, полковником медичної служби, відомим дослідником–краєзнавцем В.І. Сінчуком.
Уродженець с. Великі Низгірці і випускник Великонизгірецької школи – кандидат геологічних наук О.П. Куба. Із села Дмитрівка вийшов у морські бойові походи контр-адмірал О.Г. Ярош. Крім того, він займався проблемами музейної справи.
У Гришківцях проживав уродженець хутора Білоцерківка, знатний хірург – травматолог і онколог, полум’яний патріот-антифашист М.М. Бей. Його майстерність, людяність, вимогливість і дисциплінованість викликали подив у багатьох сотень пацієнтів і всіх мешканців нашого району.
Гришківці гордяться і талановитим журналістом, краєзнавцем В.Й. Ружицьким. Протягом усього життя ентузіаст вивчав історію Житомирщини і найбільше праць присвятив місту Бердичів і нашому району.
У селі Журбинці народився І.П. Олійник – вчений економіст, доктор економічних наук, професор, активний учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні і дипломат. Він став Заслуженим діячем науки РРФСР. Відомо про його активну участь у роботі ХХУІІ сесії Ради Економічної Взаємодопомоги (Прага, червень 1973 р.), а також у цілому ряді наукових конференцій, які відбулися в Німеччині, Франції, Італії та на Кубі. У 1975 році ним видано підручник з політекономії для вищих навчальних закладів Куби. Книжка перекладена на іспанську мову і видана в Гавані.
Слободищенська земля подарувала світові невтомного дослідника українського образотворчого мистецтва, доктора мистецтвознавства та філософії Д.Г. Степовика. Він є автором численних наукових праць, серед яких – «Олександр Тарасевич», «Українська графіка ХVІ-ХVІІІ століть: Еволюція образної системи», «Українське мистецтво першої половини ХІХ ст.», «Тарас Шевченко: Живопис, графіка: Альбом», Леонтій Тарасович і українське мистецтво бароко», «Скарби України: науково-художня книжка: Для середнього і старшого віку», «Українсько-болгарські зв’язки» та багато інших.
Багато сторінок своїх неповторних прозових творів присвятив сільським проблемам Бердичівщини член Спілки письменників СРСР і учасник бойових дій минулої війни М.І. Степанюк. Крім того, працюючи в системі зеленого захисту Південно-Західної залізниці, він керував проведенням робіт із створення та розвитку лісосмуг на території сіл нашого району, куди пролягають залізничні шляхи.
Уродженець с. Никонівка – П.В. Білоус. Йому присвоєно звання доктора філологічних наук, професора Житомирського державного університету ім. І. Франка. Перу вченого належить багато віршів, науково-літературних та науково-краєзнавчих праць. Серед них – збірка поезій «Любов’ю – за любов», дослідницька монографія «Творчість Василя Григоровича-Барського», стаття «Образ Бердичівської землі в давній українській літературі» та багато інших.
Життя продовжується. Сповнені оптимізму, керівництво та мешканці нашого району, незважаючи на складні кризові умови, наполегливо працюють над поліпшенням соціально-економічного становища населених пунктів. Опираючись на кращі традиції, успадковані від попередніх поколінь, вони в нових умовах докладають багато зусиль для вирішення численних наболілих проблем.