М.М.Бедь.
Після Громадянської війни життя на Бердичівщині поступово нормалізується. Відновлюють діяльність партійні, державні органи, профспілки, комсомольські осередки. Проходить процес відбудови господарства. Бракувало коштів, матеріалів і робочих рук. Як правило, більшість робіт виконувалося на так званих громадських засадах. Масово проводилися комуністичні суботники. Тільки за 4 місяці 1921 року їх було 17. 9 червня цього ж року на першому засіданні міської ради обрано її голову та виконавчий комітет. У 1923 році Бердичів стає центром однойменного району на округу. 8 листопада 1921 року в нашому краї побував агітпоїзд, очолюваний В.П. Затонським. Високопоставлений партійний діяч виступив на Надзвичайному з’їзді Рад повіту, побував на машинобудівному заводі «Прогрес», перевіряв становище сільських партійних та самоврядних органів. У той же час місто та деякі населені пункти повіту відвідав полководець Червоної армії та автор радянської військової доктрини М.В. Фрунзе, який виступив у міському театрі на засіданні міськради з питанням про поточний момент. Через рік у нашому краї побували Г.І. Петровський та майбутній «Всесоюзний староста» М.І. Калінін. Всюди активно проводилася політика русифікації, в дусі підпорядкування України більшовицькій Росії.
У місті та селах, на виконання рішень Х з’їзду РКП(б), широко проводилася нова економічна політика (НЕП). Це був вимушений тимчасовий відступ більшовиків під тиском економічної та соціально-політичної кризи. Контролюючи, як і раніше, велику промисловість, фінансово-банківську систему та шляхи сполучення, влада водночас скасувала продрозверстку і замінила її продовольчим податком, який мав стягуватися з врожаю 1921 року. На міському ринку пожвавилася торгівля мішками сільськогосподарських продуктів. Нарешті чіткіше виробилися погляди на грошову систему, інфляцію, банківську справу тощо. Більшовики від заперечення грошової системи поступово перейшли до усвідомлення необхідності існування золота, як товару-еквіваленту, та детальніше виробили курс щодо банків, кредитних установ і податкової політики.
Легалізувалася приватна торгівля, зміцнилися фінанси, що дозволило вивести з підпілля діяльність підприємств. З’явилися орендатори, торговці-оптовики, промисловці, комісіонери. Їх називали непманами. Ці люди вивели господарство з економічного хаосу й розрухи. Проте більшовики сприйняли їх негативно.
У міській промисловості господарський розрахунок ґрунтувався на самоокупності підприємств. Це дозволило заводам і фабрикам не лише повернути затрати на виробництво та реалізацію продукції, але й отримувати прибуток із закупівлі сировини, планування торгівельних операцій і збуту різної продукції. Поступово формувався ринок засобів виробництва.
Ринок і товарно-грошові відносини в значній мірі посприяли розвиткові кооперативного руху.
Створюються пробні кооперативні господарства. На 1923-й рік у Бердичівському окрузі їх було 6. Одним з найвідоміших стало господарство «Барвінок» у с. Бистрик. Воно налічувало 16 сімей, які обробляли 60 га землі. У селі діяло державне позичкове товариство. Першим головою артілі обрали Ф.Г. Сидоренка. Колгосп проіснував до 1930 року, тобто до початку суцільної колективізації.
У серпні 1922 року селяни Великої П’ятигірки об’єдналися в колгосп «Нове поле», який став основою для колективного господарства «Нове життя» (1930). У с. Гардишівка діяло товариство зі спільного обробітку землі. Такі ж господарства були у Гришківцях («Зоря»), Дмитрівці («Новий світ»), Голодьках (тепер Мирославка), Половецькому, Жидівцях (тепер Романівка), Райках (сільськогосподарське товариство), Хажині, Тереховому, Кикишівці та в деяких інших населених пунктах. У цілому, по всіх селах проводилася нова економічна політика, при якій існували як колективні, так і індивідуальні (особисті) господарства. На деякий час трохи послабилося позаекономічне насильство над землеробами. Проте це був лише незначний тактичний відступ більшовицької партії та радянської держави.
Розгромивши всіх своїх політичних противників – меншовиків, есерів, анархістів, бундівців, сіоністів, кадетів, октябристів і т.д., партія більшовиків, стала єдиною керівною силою в суспільстві. Вона запанувала безроздільно як у місті, так і на селі. У середині 20-х років розпочалася кривава боротьба за владу вже всередині ВКП(б) та КП(б)У як її складової. Головне нещадне протистояння відбувалося між сталіністами та троцькістсько-бухарінсько-зінов’євськими силами. Все це горезвісно позначилося на становищі простих трудівників.
У нашому краї поступово створюються первинні парторганізації. Комуністів тоді в селах налічувалося надто мало.
Партійний осередок у селі Старий Солотвин створено 24 січня 1922 року. Його секретарем обрано М.С. Вережка.
Никонівський партосередок, який був створений теж у січні 1922 р., нараховував 7 комуністів. Його секретарем став А. Цимбалюк. Трохи пізніше, у жовтні, розпочав роботу такий осередок на чолі з М.С. Захарчуком в Іванківцях, а в грудні – у Бистрику. Бистрицькими комуністами керував М. Паламарчук.
У 1924 році сформували свої парторганізації комуністи сіл Кикишівка та Терехове. Їхніми лідерами були Лукашук і Машкара. Пізніше у 1929-1930 роках такі організації з’явилися в Гришківцях, Красівці, В. П’ятигірці.
Комуністи роз’яснювали політику РКП(б) серед селян, організовували органи влади на місцях і керували ними, а також брали активну участь у керівництві колективними господарствами.
Сільські трудівники вносили свою частку в розвиток міста. Саме з села сюди надходили зерно, картопля, овочі, фрукти та інші продукти. Багато вихідців із селянського стану наполегливо трудилися на міських підприємствах, в закладах освіти, охорони здоров’я та культури. Водночас села отримували з Бердичева різний реманент, медикаменти, літературу тощо. Це свідчить про взаємообмін господарськими та культурними цінностями між робітниками та селянами. У тому, що Бердичів на середину 20-х років мав високопродуктивний шкірзавод, цукрозавод, швейну фабрику, машинобудівний завод «Прогрес», три лікарні, 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарню, 8 аптек, 14 шкіл, механічний технікум із профтехшколою, 12 шкіл лікнепу на підприємствах, драматичний театр, 11 робітничих клубів, кінотеатр, музей, 10 бібліотек тощо, вбачаємо великі заслуги не тільки містян, але й мешканців сіл. Із 1919 року по червень 1925 року в нашому краї поширювалася бердичівська газета під різними назвами – «Известия», «Вісті», «Голос труда», «Голос праці».
Ліквідація неписьменності широким фронтом проводилася як у місті, так і на селі. У селах діяли хати-читальні, в яких навчали людей грамоті вчителі – вихідці з обох станів. Вони стали ядром нової, радянської, інтелігенції – активного провідника політики ВКП(б) та КП(б)У в життя.
Услід за реконструкцією міських підприємств – заводів «Прогрес», ім. Ілліча і т.д. проводиться колективізація сільського господарства Бердичівщини. Набуває широкого поширення стахановський рух. Як правило заробітна плата трудящих була низькою, а частину робіт нерідко доводилося виконувати безплатно (на так званих «громадських засадах»). Особливо низькооплачуваною стала праця селянина.
Колективізація – це утворення великих сільськогосподарських підприємств на основі об’єднання дрібних селянських господарств. Як правило, в колгоспи добровільно гуртувалися бідняки та незначна частина середняків. Заможні землероби, які могли самостійно обробляти свої ділянки, мали реманент і худобу, відмовлялися від участі в таких об’єднаннях. Таких влада змушувала до колективної праці. Осіб, які не бажали вступати до колгоспів, піддавали жорстоким репресіям. Налякані сталінськими тюрмами та енкавеесівськими катівнями, заможні селяни почали здавати знаряддя праці та худобу до колективних господарств і вирішили змиритися з долею. Правда, були й уперті противники цього способу господарювання.
Партія залучала робітників до процесу організації колективних господарств. Так, весною 1930 року в наш район було надіслано 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10-для ремонту сільськогосподарського реманенту. Землеробам передано 6 кінопересувних установок. На кошти, створені в позаурочний час, робітники заводу ім. Ілліча придбали трактор і подарували його колгоспові села Бистрик. Активну участь у колективізації під керівництвом партії брали комсомольці. Вирішенню завдань із створення колгоспів було підпорядковано роботу культурно-освітніх закладів і шкіл.
Примусова колективізація та гігантоманія державних господарських планів завдали економіці нашого краю величезних збитків. Село по суті стало джерелом фінансування індустріалізації країни. Так зване масове розкуркулення, низька культура землеробства, слабка матеріально-технічна база колгоспів призвели до втрати селянином інтересу до колективної форми господарювання. Насилля над землеробом, які чинила держава під час хлібозаготівель, призвели до значних продовольчих труднощів, а вслід за ними – до Голодомору 1932-1933 років. Селян було позбавлено не тільки знарядь праці, худоби, землі, але й навіть харчів.
Щоб вигребти останні зернинки з селянських засіків, Вінницький обком КП(б)У в 1932 році направив у села Бердичівщини 45 постійних уповноважених. Невдовзі їм на допомогу прислали ще 17 партфункціонерів і 15 бригад (46 чол.). 1 серпня цього ж року було вирішено конфіскувати із дворів хліборобів жорна, нібито з метою недопущення розбазарювань та хлібної спекуляції.
Жорстоко повівся в той час і Бердичівський міськком КП(б)У. На виконання постанови ЦК партії, він 20 листопада 1932 року подав у прокуратуру пропозицію щодо посилення судових репресій у сільській місцевості, звідки надходили відомості про провали в поставках та про недопоставки хлібозаготівель. Села, звинувачені в порушеннях хлібопостачі, записувалися на так звані «чорні дошки» – середньовічні і навіки прокляті народом сталінські облікові документи. Це означало, що до мешканців «мічених» сіл держава застосовувала економічну блокаду, тобто припиняла відпуск продовольчих та промислових товарів, а то й іншого краму через крамниці. То був смертельний вирок українському селянству (Михайленко Петро. Моя рідна Скраглівка. – Житомир: «Полісся», 2003. – С. 38).
Голод охопив усі села Бердичівщини. Померли сотні людей. Особливо страждали діти та особи похилого віку. Можна навести уривки зі спогадів мучеників тих років, яким чудом вдалося уціліти від страшної смерті.
Н.М. Шепетюк із с. Андріяшівка:
«У 1932 році мені було 11 років, але того страхіття ніколи не забуду.
Люди від влади ходили по хатах і робили обшуки … В одних господарів розібрали навіть клуню. Забирали не тільки зерно і овочі, а й худобу, господарські речі. Навіть тим, хто йшов до колгоспу, їсти не давали.
Збирати в полі колоски не дозволяли.
…Вживали в їжу все, що було не гидке на смак: кропиву, гичку буряків, лободу, квасець; з кормових буряків варили суп і навіть хліб пекли; їли маслюків, котів і собак…».
А.П. Ніколайчук із с. Бистрик:
«Люди з голоду вмирали весь час… Мій клас весь вимер, один я зостався…».
А.К. Омельчук із с. Буряки:
«Урожай був, але все позабирала влада. Були створені бригади з членів сільради, які ходили по хатах і шукали, що є в коморах і закопане в землі. У нас в селі була одна жінка, яка ходила попід хатами і штурхала тичкою землю, чи є щось закопане. А якщо щось закопане, то приходили з сільради і забирали».
О.Ф. Ковальчук із с. Велика П’ятигірка: «За донесення на сусіда давали винагороду. Людей, що з голоду вмирали, скидали в одну яму».
М.Т. Костюк (с.Демчин): «Як почали вмирати, то хто дужчий, збиралися, грузили мертвих на підводи, везли на кладовище і хоронили без труни. Давали з колгоспу півкіла хліба тим, хто викопав яму».
В.П. Соколик (с. Закутинці): «Під час посівної сам бригадир взяв у кишеню жменю зерна, бо в нього було семеро дітей, і йому за це дали два роки».
М.Н. Ягущина: «У 1933-му вимерла вся моя сім’я. Першим помер тато, це було на Різдво. Коли прийшла весна, помер один із братів, Федір. Обрядили його, поклали в хаті, а по сусідству ще один мрець – дядько, мамин брат. То старший мій брат Василь сидів у сусідній хаті над мерцем – дядьком. Сидів-сидів і вмер бідний, у чужій хаті».
В.Г Куліш (с. Красівка): «Люди страшно пухли, мерли. Мертвих складали в канаву на кладовиську».
Є.К. Сироїд (с. Лемеші): «Ховали пожиток, хто куди міг: закопували в землю, зерно замуровували в стіни.
Одного разу ми зарізали телицю вночі самі, розібрали, м’ясо склали в бочку і закопали під скринею. А кістки теж в іншому місці закопали».
В.Д. Півторак (с. Маркуші): «Село обезлюдніло, живі не мали сил ховати мертвих. Поставлені у безвихідь селяни кидали домівки і пробували дістатися в місто. Але не всім це вдавалося, багато гинуло на дорогах. Інших зупиняли міліцейські кордони, пости».
А.В. Гусар (с. Мирославка): «Сиріт було багато. Ходили від хати до хати і просили хліба».
Н.П. Шпак (с. Романівка): «Мамин брат помер з голоду. Я була ще маленька, але пам’ятаю, люди їли все, аби вижити».
Т.П. Власюк (с. Райки): «Вишукують і вимітають все до зернини. Того, хто не виконав здачі зерна, оголошують куркулем. І на чолі з представником району, разом із сільськими активістами, ці господарства руйнують, майно спродують, людей виганяють з хати…».
О.А. Яроцька (с. Райгородок): «Сусід на сусіда доносив. Приходили вдень, документів не пред’являли. Це були свої (односельці): Калугін Владик, Клімашевський Адам, Іщук (прізвисько Заморока), Дмухівський Лівантій.
Людей, які не підкорялися, били, арештовували і відправляли на висилку… Ті, що ходили відбирати хліб у людей, мали зброю – нагани. Забивали людей до крові… Кому вдавалося, тікали в ліс, в інші села. Наглядачі наздоганяли, стріляли і вбивали. Ніде нічого приховати не можна було: шукали скрізь на садибі зі списком в руках. Навіть у горщиках шукали».
Г.А. Франчук (с. Рея): «Коли батько з матір’ю робили в колгоспі, візьмуть два черпаки лиханки додому, наломлять гички, переварять і таке дають людям їсти. В колгоспі грошей не давали, задарма робили: були голодними сапали буряки, жали, носили снопи на плечах».
Таке творилося і в інших наших селах. Районна та сільські Ради депутатів трудящих, партійні органи, комсомольські осередки були змушені творити насилля над селянами. В разі відмови від виконання постанов вищих інстанцій їм загрожували страшні кари. Страх, народжений терором, панував скрізь. Саме про це, стогнучи, говорив перед голодною смертю 37-річний батько багатодітної сім’ї В. Андрухов із села Терехове. «Поховайте мене, якщо зможете, в тому місці цвинтаря, де могили поміщиків. При них ми тяжко працювали, бідували, але з голоду не вмирали, як тепер, при мужицькій владі».
Незважаючи на суворі кари за захист середняцтва і за невиконання планів хлібозаготівель, зустрічалися поодинокі випадки, коли керівники колгоспів вдавалися допомагати голодаючим. Так, у с. Кикишівка голова артілі М.Д. Грабовський приховав від влади частину зернових відходів та корму для худоби, що потім таємно роздавав бідноті. Таким шляхом було врятовано від страшної смерті декілька десятків людей. Про це згадувала мешканка цього села Н.Ф. Шепелюк. Проте повністю зупинити наступ голодної чуми і в цьому селі не вдалося.
Перед нами – список сіл нашого краю із страшними числами людських втрат від голоду 1932-1933 рр. Він далеко не повний, але все-таки дає для нашої уяви матеріал для тривожних і серйозних роздумів:
Велика П’ятигірка – 22
Гардишівка – 40
Кустин – 34
Іванківці – 119
Красівка – 108
Дубівка – 34
Малосілка – 29
Голодьки (Мирославка) – 43
Демчин – 42
Осикове – 30
Радянське (Романівка) – 49
Скаківка – 19
Хмелище – 31
Журбинці – 22
Скраглівка – 45
Слободище – 22
Житинці – 5
Великі Низгірці – 60
Рея – 230
Швайківка – 80
Никонівка – 130
Кукільня – 60
Садки – 230
Великі Гадомці – 207
Буряки – 134
Райгородок – 174
Лемеші – 142
Мартинівка – 105 і т.д.
Про голодні муки мешканців нашого краю розповідає також таємний документ із Державного партійного архіву Житомирської області. Це лист завідуючого таємним відділом Житомирського обкому КП(б)У Щоткіна керівництву Бердичівського райкому партії та профорганам від 27 липня 1932 року. «По имеющимся в Обкоме КП(б)У сведениям в ряде сел района в последнее время обнаружены случаи опухания и смерти на почве голода, как то:
– в селе Слободыще умерло от голода 6 человек, в селе Швайковка – 6, в селе Жыдовцы – 7. Опухание от голода имеются в селе Швайковка до 100 человек, в селе Рея – 4 семьи, в селе Райки – 120 человек, в селе Слободыще до 200 семейств, а в селе Ивановке – 10 чел. Острый недостаток продовольствия ощущается в большинстве сел Бердичевского района», – говориться в документі.
Всього в районі від голоду загинуло близько 2500 осіб, однак ці дані є неточними. Так, у доповіді голови Бердичівської міськради за травня 1933 року, вказується, що лише за 4 місяці цього року померло 2396 осіб. Трагічні події в селах не могли не позначитись на долі міста Бердичева – районного центру. Різко скоротилося постачання продовольства робітникам і службовцям. Було введено знижені норми видачі хліба у травні 1932 року. Погіршилося харчування в їдальнях. Були випадки вживання в їжу собачого м’яса. Впродовж січня-червня 1933 року опухли від голоду робітники: 7 – на 1-му шкірзаводі, 60 – на взуттєвій фабриці, 50 – на «Прогресі», 10 – на заводі «Комсомолець», 30 – на «Червоній зірці» і т.д. У дитячому будинку померла 31 дитина. У лютому 1933 року в місті скоротилося постачання хліба з 192 т. до 177 т., фактично ж отримано 110 т. Почастішали випадки затримки заробітної плати. У серпні 1932 року адміністрації «Прогресу», шкірзаводу, фабрики «Побєда» заборгували робітникам відповідно 120,70 і 30 тисяч карбованців. За січень-серпень 1932 року заборгованість по зарплаті вчителям району дорівнювала 80 тис. крб. 343 виснажені голодом студенти 5-ти навчальних закладів міста залишили навчання.
Дехто звинувачує органи місцевого самоврядування та первинні організації партії в Голодоморі. Частково це має під собою підставу, але слід врахувати, що суворі постанови центральних партійних форумів та акти високопоставлених владних структур зобов’язували місцеву владу точно і в строк виконувати вимоги стратегії партії. За невиконання бодай найменшого наказу «згори» «низам» загрожували страшні кари, впритул до розстрілу. Ось, наприклад, постанова ВЦВК і РНК СРСР, підтримана українськими вищими державними органами, «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року передбачала розстріли або позбавлення волі на строк до 10 років за бодай найменше посягання голодного селянина на колгоспне майно. За жменю зерна можна було отримати довгостроковий сталінський концтабір. А січневий (1933 р.) об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинувачували місцеві кадри в саботажі. Якщо до цього додати ще постанову Раднаркому УРСР «Про заходи до посилення хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 року, то тут уже йде мова про запровадження «натуральних штрафів» за зрив планів хлібозаготівель або за заборгування по хлібозаготівлях. Фактично система цих актів вела до фізичного винищення селянських сімей. Ось під таким «дамокловим мечем» постійно жили й працювали партійно-державні органи нашого краю. Варто їм поспівчувати, так як вони були такими ж нещасними, як і підконтрольні їм та керовані ними трудящі маси. Слід сказати, що така політика Кремля засвідчує про колоніальне становище України в складі СРСР, а точніше – Росії.
Ситуація з сільським господарством трохи поліпшилася тільки після запровадження індивідуальної і дрібногрупової (ланкової) прогресивно-відрядної оплати праці. Іншими словами, з’явився фактор моральної заінтересованості, який у деякій мірі сприяв поліпшенню ставлення селянина до роботи. Партія була вимушена дозволити колгоспникам мати підсобні господарства. Проте ефективність колгоспного виробництва залишалась досить низькою, тому що селянин був відчужений від засобів виробництва. Колгоспний лад по суті так і залишився складовою системи командної економіки, що аж ніяк не могло зробити його ефективним.
Індустріалізація також не принесла поліпшення матеріального добробуту для трудових мас у нашому краї. Незважаючи на значні досягнення міста в промисловому виробництві, на зростання виробництва, рівень легкої і харчової промисловості залишився досить низьким. Чому? Тому, що «левова частка» національного доходу йшла на виробництво засобів виробництва (групи «А») і мало коштів залишалося на виробництво предметів споживання (групи «Б»). От і вийшло, що було вибудувано мілітаристську могутню наддержаву з катастрофічно бідним, обездоленим, голодним працьовитим народом.
Мешканці нашого району пережили іще одну велику біду – сталінські репресії. Переслідувалося все: від найменшого натяку на незгоду з політикою партії до відкритих виступів. Крім того, багато людей були звинувачені безпідставно, за наклепами (доносами), без будь-якого слідства. «Суди» відбувалися швидко, не маючи доказових матеріалів щодо вини «підсудних». Їх проводили так звані «трійки» районних, міських та обласних відділів НКВС. Заарештованих піддавали тортурам, схвалених Сталіним та Політбюро ЦК ВКП(б). Людей арештовували і мордували за планами, які надходили від вищих органів влади. В’язні не витримували фізичних мук і зізнавалися у всьому, що вимагали органи дізнання та слідства. Під тортурами вони часто давали неправдиві, наклепницькі покази на себе, своїх рідних друзів, близьких, а то й на будь-кого, хто потрапив в опалу в сталінських опричників. Таким шляхом ЦК ВКП(б) та його органи на місцях змушували суспільство до беззаперечної і цілковитої покори тоталітарному режимові.
Питаннями, пов’язаними з репресивною діяльністю, займався утворений у червні 1925 року Бердичівський окружний відділ Державного політичного управління (ДПУ) – спадкоємець ЧК, який був у підпорядкуванні в ДПУ УСРР, а також частково в окружного виконкому. Подвійне підпорядкування змушувало цей відділ беззаперечно і точно виконувати абсолютно всі накази та вказівки центральних сталінських органів, тобто неухильно впроваджувати тотальну репресивну диктатуру імперської кремлівської кліки, прикритої республіканською маскою.
Начальниками Бердичівського окрвідділу ДПУ працювали: Б.В. Кержспер (14 квітня 1925 р. – 14 червня 1926 р.), Ю.С. Шатов (14 червня 1926 р. – 26 листопада 1929 р.), С.С. Любомирський (29 листопада 1929 р. – 15 липня 1930 р.).
Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРСР від 2 вересня 1930 року при районних виконавчих комітетах було створено районні відділи ДПУ або впроваджувалися районні уповноважені ДПУ. Бердичівський округ увійшов до 7-го Житомирського оперативного сектору Головного політичного управління (ГПУ), у вересні 1930 року очоленого П.В. Семеновим – колишнім заступником начальника управління прикордонної служби військ ДПУ УСРР. Його помічником став П.М. Рахліс.
У березні 1932 – жовтні 1937 рр., коли територія сучасної Житомирської області входила до Київської області, всю оперативно-чекістську роботу в нашому краї очолювало керівництво Київського обласного відділу ДПУ (з липня 1934 р. – Управління НКВС – Народного комісаріату Внутрішніх Справ). Ось вони, керівники цього горезвісного управління, кривавими руками якого Сталін творив свою терористичну диктатуру і в нашому, Бердичівському, краї: О.Б. Розанов (Розенбардт) (27 лютого 1932 р. – 31 березня 1935 р.), старший майор державної безпеки М.Д. Шаров (Шавер) (31 квітня 1935 р. – 29 грудня 1937 р.). Їхніми заступниками в різний час були: Я.З. Камінський, З.М. Галицький, М.Т. Чердак, Г.А. Гришин-Клювгант, Л.Й. Рейхман, Л.Т. Якушев (Бабкін). Вони сфабрикували тисячі справ, які коштували життя нашим землякам.
У жовтні 1937 – червні 1941 р. Бердичівський райвідділ НКВС підпорядковувався Управлінню НКВС (УНКВС) в Житомирській області, очолюваному спочатку Л.Т. Якушевим, а потім Г.М. В’яткіним, О.М. Мартиновим, В.М. Трубніковим. Згідно з постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 3 лютого 1941 року із УНКВС в Житомирській області виділено обласне Управління Народного Комісаріату Державної Безпеки (УНКДБ) на чолі якого призначено О.М. Мартинова. Ця реорганізація була підпорядкована зміцненню та удосконаленню тоталітарного режиму.
Репресії боляче вдарили по всіх сферах життя та діяльності наших земляків. У другій половині 1930-х років здійснено нечуване насилля над релігійними храмами майже всіх напрямів і конфесій. 1936 року підірвано динамітом Успенський собор. Через рік закрито Костьол Святої Варвари. 7 квітня закрили Свято-Миколаївську церкву. Майно храмів розграбували. Дійшло до того, що опустілі церкви почали пристосовувати під зерносховища та склади. 1930-го року закрили хоральну синагогу, а через 9 років так вчинили із Домом молитви євангельських християн-баптистів. Така ж політика проводилася і в селах району. Ось, наприклад, у селі Маркуші в 1937 році органами НКВС заарештовано і розстріляно священика Г. Синячевського. Перед смертю сталінські кати жорстоко над ним познущалися. Храм Чудо-Михайлівська Церква закрили, а невдовзі його було перетворено в колгоспний склад.
У червні 1933 року в редакційній статті газети «Радянський шлях» «Більше пильності в боротьбі з ухилами від генеральної лінії партії» у районі та в місті розпочалася чистка лав членів ВКП(б). Ті, кого виключали з партії, як правило ставали жертвами катівень НКВС. Головою районної комісії з чистки в 1933-1934 роках був Коган, а головою ДПУ – Любін. У результаті цих «драконівських заходів» було звільнено багатьох членів міськкому КП(б)У, у т.ч. всіх євреїв. Арешти проводилися на фабриці «Побєда», у конторі зв’язку, на шкірзаводі, бердичівській базі шкірсировини, на заводі «Прогрес», у Бердичівському історичному музеї і т.д. Жертвами репресій стали безвинні громадяни Бердичева: А.М. Свірський, Я.Г. Гілельс, Я.Ш. Озадовський, Х.Й. Шейнбліт, Б.А. Сапожніков, А.Ф. Бондар, А.П. Торчинський, Я.А. Просянніков, С.М. Тененбаум, І.М. Яцюк, Я.Б. Нахменберг, М.Н. Білоцерківський, А.С. Кац, Г.Л. Тверський, Є.С. Харитон, І.С. Шиндер, Ш.А. Фрідман та багато інших. Серед них були не тільки рядові робітники, але й багато партійних, державних та господарських діячів, а також вчених.
У Бердичеві відбувався ажіотаж органів НКВС навколо видуманих ними, неіснуючих, так званих «контрреволюційних організацій» «єврейська сіоністська організація», «Польська організація військових», «Контрреволюційна троцькістська група на заводі «Прогрес», «Контрреволюційна група вчителів». Багато арештованих після короткочасних «судів» було розстріляно. Будинок НКВС, в якому чинилися масові злочини сталінізму, знаходився на вул. Дзержинського (нині вулиця Героїв України). Там працювали виїзні «судовые тройки». У його підвалах людей катували і розстрілювали, а потім звідти вивозили та закопували в котлованах на тюремному подвір’ї. Пізніше там було знайдено останки багатьох сотень закатованих бердичівляни та мешканців навколишніх сіл. Згодом так чинитимуть у нашому краї німецькі фашисти.
Всього у Бердичеві за період з жовтня 1937 по лютий 1938 р. репресовано 3115 осіб. Навіть немає могил убитих нещасних мучеників тоталітарного режиму. На багатьох із них виявлено зотлілу селянську та робітничу одежу.
Сталінська м’ясорубка боляче різонула по селу Маркуші. Жертвами необґрунтованих репресій стало 26 селян. Відомі імена 14-ох з них: Ф.Ф. Семенюк, Д.Н. Бевзо, П.Я. Гордієнко, А.Л. Вітюк, Л.І. Кашперський, М.В. Лопачук, Г.Л. Бесараб, Є.О. Рибачук, І.Н. Огризко, П.Г. Семенюк, Г. Синячевський, М.І. Шпула, П.І. Шпула, П.Т. Павлюк. Це були в основному одноосібники та бідняки. Решта громадян, оголошена «подкулачниками» і «кулаками», загинула в різних концтаборах. Їхня подальша доля невідома.
Дослідник-краєзнавець В.Л. Редич знайшов матеріали навіть про начальника Бердичівської окружної міліції, а потім голову Новоград-Волинського окружного виконкому і нарешті заступника Народного Комісара Землеробства УРСР маркушівчанина М.В. Роженюка. Після нелюдських знущань зам. наркома було розстріляно у 1937 році.
За словами С. М’яновського, в с. Великі Низгірці в 1937-38 роках було репресовано близько ста чоловік, а «під час розкуркулення дорослих висилали в Сибір цілими сім’ями, малих дітей відправляли в притулки». З усіх репресованих українцями були тільки голова колгоспу М. Горбач, священник П. Бласевич, дяк Левчук та М. Котовенко. Всі інші – поляки. Особливо дісталося сім’ям Вавровських і Прейзнерів, з яких у енкавеесівські катівні потрапило 8 осіб. С. М’яновський коротко описав процес арешту та станів жертв репресій: «Арешт проводився так: приїжджали автомашини «ЗІС» з високими бортами. Енкаведисти вривалися в хату без будь-яких на це причин і наказували хазяїну одягатися та йти з ними. Або ж енкаведист з’являвся з одним із активістів посеред ночі. Заарештовуючи чоловіка, він співчував (дружині, – авт.), що залишаються малі діти… До сусіда йшов інший енкаведист, там, щось шукаючи, перевернув усе в хаті.
Заарештованих клали на дно кузова і везли в бердичівську тюрму.
…Усім дружинам репресованих відповідали, що чоловік відбув на етап. … Із бердичівської тюрми мученицька дорога вела репресованих до Вінниці». Там їх, як правило, розстрілювали.
С. М’яновський зазначав, що не всі керівники сільських рад або партійного активу брали участь у репресіях: були й сміливі люди, які намагалися допомогти нещасним. Так, у селі Кустин ніхто не був репресований, «у чому люди завдячують голові сільради Юліану Рудницькому».
Бердичівські енкаведисти керувалися постановою Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антирадянські елементи», яка зобов’язувала брати на облік «усіх куркулів та карних в’язнів». Значну частину їх вимагали арештовувати та розстрілювати, а решту висилати у вказані НКВС табори або інші місця. Так звані «трійки» судили підозрюваних людей. На район спускався «план» репресій за кожною категорією, а з району «наверх» ішли звіти про виконання цього «плану». На підприємствах і в колгоспах проводилися мітинги, організатори яких наказували виступаючим засуджувати «ворогів народу» і підтримувати найсуворіші покарання для них. Обурена і залякана владою біднота майже одностайно голосувала за нелюдські розправи над «ворогами народу».
Трохи інакше було після арештів мешканців села Терехове С.І. Кордецького та П.І. Пушкарука і с. Кикишівка Ф.І. Головатюка. Проте ніхто з їхніх односельчан не бажав обпльовувати земляків. Однак це був невеликий виняток. Всі три мученики після жорстоких катувань були розстріляні в 1937 році.
10 жовтня 1938 року розстріляно голову правління колгоспу «Маяк» с. Терехове А.Я. Брагіненка. Його засудили до страти за сфабрикованими матеріалами про участь у видуманій органами НКВС «Польській організації військовій» та в доведенні господарства до розвалу. Нині ця сфальшована «справа» визнана незаконною.
20 червня 1937 року сталінські опричники заарештували представників інтелігенції в с. Скраглівка – директора місцевої школи Ю.М. Івановського, учителів Б.М. Качинського, робітника П.А. Чанковича. Їм бездоказово, безпідставно інкримінували звинувачення в створені так званої «української контрреволюційної націоналістично-фашистської організації» та підготовці терористів для боротьби проти радянської влади. Пізніше було встановлено, що органи досудового слідства (якщо так можна іще його назвати) допустили низку грубих порушень законодавства при розгляді справ цих людей. Допити проводилися вкрай рідко, поверхово, формально та жорстоко. В заарештованих сталінські «заплечных дел мастера» «выбивали показания», наповнені неправдою і на їх основі сфабрикували фальшивий вирок. Всіх цих невинних громадян за рішенням трійки Управління НКВС по Вінницькій області від 20 червня 1937 року було розстріляно. Нелюди навіть дня не дали підсудним для апеляції судового вироку. До речі, тоді взагалі й мови не велося про право підсудного на оскарження рішення суду.
У листопаді 1937 року заарештовано і за рішенням постійної трійки при Управлінні НКВС по Житомирській області від 23 листопада 1937 року несправедливо засуджено до 8-ми років виправно-трудових таборів мешканця Скраглівки К.С. Бабича. Дбайливий господар і сумлінний громадянин ніс на собі важкий хрест тоталітарної системи, терплячи жахливі поневіряння в нелюдських умовах «сталинського ГУЛАГа».
(Михайленко Петро. Моя рідна Скраглівка. – С. 39-40).
Вивчення репресій періоду феодально-кріпосницької тиранії сталінізму в Бердичівському районі продовжується. Не виключено виявлення нових фактів трагедії. Крапку в дослідженнях із цього приводу ставити надто рано. Попереду – численні візити і листи дослідників у архіви та владні інстанції.
1928-1932 роки – період суцільної колективізації і остаточної ліквідації НЕПу в Україні і на Бердичівщині в тому числі. Його звершення співпало з Голодомором – геноцидом, нечуваним доти в світовій історії. Страшні протиріччя цих процесів і досі тривожно відлунюються в серцях і свідомості людей.
Вже в 1934-1935 роках життя наших краян поліпшується. Люди нарешті змогли якось вийти із крайніх злиднів і трохи «розжитися на шматок хліба». Проте в цілому їхнє матеріальне становище ще залишалося слабким.
На 1932-й рік у районі вже існували колгоспи в селах Бистрик, Велика П’ятигірка («Нове життя»), Великі Низгірці (ім. К.Є. Ворошилова), Гальчин (ім. М.І. Калініна), Гардишівка («Перемога»), Гришківці («Червоний промінь»), Дмитрівка («Воля»), Закутинці («Перемога»), с. Мала Татарнівка (нині Малосілка) («Бідняцька перемога»), Маркуші, Голодьки (нині с. Мирославка) (ім. Т.Г. Шевченка), Радянське (нині Романівка) (ім. Г.І. Петровського), Райки («За соціалістичну перебудову»), Рея, Садки («Хлібороб»), Половецьке («Перше травня»), Семенівка, Швайківка («Новий шлях»). Селяни поступово звикли до нової системи господарювання. Командно-адміністративна система запанувала в землеробстві. Проте все-таки багато залежало від керівництва господарств та трудової активності мас. За словами історика М.К. Стороженка, в довоєнні роки «колгоспники села Мала Татарнівка добилася непоганих успіхів». Відбувався рух на підтримку почину п’ятисотенниць. Ланка М. Грищук вирощувала цукрові буряки по 856 ц з 1 га, а В. Омельчук – по 450 ц з 1 га. Бригада П. Боцяна збирала врожаї гороху по 32 ц з 1 га. По 32 ц проса з такої ж площі отримала бригада Х. Мілаша. Рекордними в республіці були й врожаї гречки. Ці та інші успіхи дозволили артілі «Бідняцька перемога» в 1940 році вийти на перше місце в районі.
Досяг значних успіхів і колгосп ім. Г.І. Петровського з Жидівців. Під керівництвом М. Яковенка у 1934-1935 роках селяни артілі поліпшили якість обробітку землі, ефективно використовували сільськогосподарський реманент і худобу. Це посприяло виходу села з голодної прірви. У 1934 р. колгоспники змогли отримати на трудодень по 4 кг хліба, що було значним поліпшенням їхнього життя в порівнянні з попередніми бідуваннями. «В цей період, – зазначає історик Б.Я. Шевчук, – колгосп вийшов у число передових по району. Він мав свиноферму на 200 гол., птахоферму на 500 гол. птиці, пасіку на 170 вуликів, волів 50 пар».
Не відставали й колгоспники села Половецьке. Навіть у голодному 1933-му вони не послабили темпів виробництва, але трагедія не обминула артіль. Після голоду, наприкінці 1933 року колгосп «Перше травня» очолив О.М. Сабуров – майбутній Герой Радянського Союзу, уславлений партизанський командир. Понад три роки селяни під його керівництвом виходили з кризового становища. За спогадами старожилів, зібраними поетом М.П. Пасічником – вихідцем із Половецького – О.М. Сабуров поважав трудівників, цікавився становищем їхніх сімей і, виявляючи великий ризик, чим міг, допомагав їм. Сам був надзвичайно простою, скромною та високоерудованою в багатьох сферах людиною. Голові колгоспу активно допомагало багато селян, серед яких – І.Є. Гороб’юк, І.Д. Пацевич, Г.Т. Галайчук, М. Тетерук, Б.П. Белінський, Г.Л. Шевчук та інші.
У 1934-1938 роках великі зрушення відбулися в селі Райки. Колгоспники тут побудували конюшню, корівник, телятник і будинок для зберігання сільськогосподарського реманенту. 1936 року стала до ладу гідроелектростанція, яка спочатку обслуговувала колгосп, а потім і село. Поліпшився обробіток землі, збільшився тракторний парк артілі «За соціалістичну перебудову». Підвищилися врожаї зернових і технічних культур. Широко розгорнувся рух п’ятисотенниць за прикладом відомої селянки М. Демченко. Ланки колгоспу досягли високих врожаїв цукрових буряків. Перед вели буряківниці під керівництвом О.С. Довбищук (300-400 ц/га). Не покладаючи рук трудилася жіноча тракторна бригада.
Активно трудилися працівники кількох колгоспів і радгоспу в с. Рея. Лідерами виробництва тут стали колективи А.О. Осівського, М.П. Гуменюк, В.П. Гуменюк, А. Мецького. Поліпшилися культура землеробства, збільшились врожаї зернових культур і хмелю. У 1927 році в радгоспі «Рея» вже налічувалося 36 хмільників, а через 11 років господарство почало спеціалізуватися на хмелярстві. Наприкінці 1940 року в селі успішно поєднувалися всі напрямки виробництва. На той час тут було 200 голів великої рогатої худоби і склалися перспективи на подальший розвиток тваринництва.
У 1934 році колгосп у с. Садки очолила талановита організаторка і сумлінна трудівниця М.К. Кондратюк. Для неї понад усе була відданість своїм односельчанам і прагнення поліпшити якість обробітку землі. За часів її лідерства колгосп «Хлібороб» вийшов у число передових у районі та області із врожайності зернових культур та по будівництву приміщень.
У с. Скраглівка 18 березня 1931 року відбулося злиття двох господарств – «Перше травня» та «13 жовтня». Новостворений колгосп отримав назву ім. Паризької комуни. Його головою обрано Т.М. Богуна.
У першому півріччі 1931 року на базі колгоспної кузні та кузні, закупленої у с. Голодьки, була утворена Скраглівська машинно-тракторна станція (МТС). Потім її було перенесено на околицю м. Бердичева. Форма діяльності МТС була дієвою, так як відіграла значну роль у технічному та соціально-культурному обслуговуванні колгоспів.
Активізувалася у 1934-1941 роках робота селян у Тереховому: 5 лютого 1936 року тут організовано артіль з виробництва черепиці. Підприємство діяло при місцевому колгоспі «Маяк». У селі також працювали: водяний млин, кузня, 5 взуттєвиків-кустарів, 7 ткачів, пожежна дружина з 25 осіб. Проводилося зариблення ставків, а також так зване «зселення людей з хуторів у село». Наводився порядок серед сільської керівної еліти. Так, на засіданні президії Бердичівської міськради 17 листопада 1936 року розглядалося питання про голову Терехівської сільради В.Ю. Польового, який «безвідповідально, злочинно ставився до своїх обов’язків, по кілька днів залишав село і зникав невідомо куди». Порушника трудової дисципліни було звільнено з посади.
Активно трудилися господарники всіх галузей: Г.І. Бойко, С.Ф. Кордецький, П.І. Пушкарук, Д.Н. Пушкарук, Я.К. Коршевнюк, В.П. Качалов та ін.
У 1936 році колгосп ім. Г.І. Котовського (с. Кикишівка) був передовим у районі. Так, на початку листопада було оголошено про виконання ним державних поставок м’яса на 93%. Також було відбудовано риборозплідники на площі12 га.
Першим головою артілі у Кикишівці був В.М. Якименко – талановитий землероб і поставник. Йому активно допомагали: І.Х. Степанець, М.Я. Машкара, З.П. Гнатюк, М.Д. Грабівський.
Великі зміни сталися в інших селах району. Своєю невтомною працею змучений голодом і сталінською тиранією народ робив усе, щоб вижити самому й нагодувати країну.
У 1939 році сільські ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів стали називатися радами депутатів трудящих. Їхні президії ставали виконавчим комітетами, які виступали юридичними особами. Головні завдання, які виконували сільради, полягали у виконаннях планів хлібозаготівель, сплаті податків, всілякому сприянні діяльності колгоспів, зборах коштів на потреби індустріалізації СРСР (так звані «позики»). Кожному колгоспнику місцева влада доводила кількість трудоднів, обов’язкових для відробітку на пожертвування в фонд промислової перебудови країни. За невиконання таких рішень і вказівок селян суворо карали.
Значні зміни відбулися в галузі народної освіти. Запроваджено єдину трудову школу, що поділялася на два ступені. Перший з них оплював дітей віком від 8 до 13 ти років (1-4 класи) і називався початковою школою, другий – дітей 14-17 років (5-7 класи). Школа була семирічною, а навчання загальним і безплатним. Повсюдно проходила ліквідація неписьменності. У районі працювало близько 250 пунктів, де навчали людей читати і писати.
Наприкінці 20-30-х роках у районі діяли школи майже в усіх селах. Серед них найактивнішими стали освітні заклади в Закутинцях (зав. Ю.М. Кучер), Гардишівці (К.В. Лебединська), Ст. Солотвині (Б.А. Ясногородський), В. П’ятигірці (Л.С. Мартинюк і В.Г. Таковий), Реї (О.В. Маркевич і З. Мільшевич), Малосілці (С.Ф. Мельник, А.С. Забарський, А.С. Глухов).
У травні 1941 року в Бердичівському районі налічувалося 15 початкових (1162 уч.), 24 неповних середніх (7330 уч.) та 5середніх (2230 уч.) шкіл. У них працювало 340 вчителів, більшість із яких закінчила вищі навчальні заклади. Проте матеріальна база освітніх закладів була низькою. Більшість шкіл знаходилися у пристосованих приміщеннях. Медичне обслуговування сіл представлено двома лікарнями, 13-ма фельдшерсько-акушерськими пунктами і 4-ма пологовими пунктами, в яких трудилися 37 медичних працівників. У багатьох населених пунктах були клуби, бібліотеки, до яких часто приїздили кінопересувні установки.
Посилюється процес підготовки молоді до служби в армії і на флоті. У 1940 році в районі діяли 53 осередки Товариства сприяння обороні (ТСО), де налічувалося понад 1200 осіб. Також були Товариства Червоного Хреста (понад 480 членів), 12 фізкультурних колективів (понад 450 осіб), завдяки яким понад половини юнаків допризовного віку склали норми на значки ГПО, ГСО.
Наші земляки брали участь у радянсько-фінській (зимовій) війні 1939-1940 років. Багато з них нагороджені орденами і медалями, а вихідцю з Дмитрівки П.У. Перегуді присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Багато мешканців міста й району працювало на будівництві оборонних споруд та інших військових об’єктів. Серед них – військовий аеродром біля Бердичева.
У другій половині 30-х рр. відбулися значні зміни в адміністративно-територіальному поділі нашого краю. Постановою ЦВК СРСР від 22 вересня 1937 року з частин Вінницької та Київської областей утворено Житомирську область. Бердичів став районним центром. До Бердичівського району увійшли сільські ради: Бистрицька, В. П’ятигірська, Гришковецька, Дмитрівська, Жидовецька, Мало-Радзивилівська, Маркушівська, Обухівська, Терехівська, Фридрівська, Хажинська, Кикишівська, Білопільська, В. Гадомецька, В. Нізгірецька, Іванковецька, Красівська, Садківська, Солотвинська, Слободищенська, Швайківська, Голодьківська, Мало-Татарнівська та деякі інші. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 червня 1939 року з території Бердичівської міської ради виділено сільську зону і утворено сільський район, центр якого встановлено в Бердичеві. Місто отримало нове підпорядкування обласному центру.
На середину червня 1941 року в нашому районі налічувалося 53 колгоспи і 1 радгосп. Тут було об’єднано 9558 господарств, що складало 97,4 % їхньої загальної кількості і 52639 га землі (99,7 %). Колективні господарства мали 7015 коней, 4583 голови великої рогатої худоби, 4883 голови свиней, 3173 овець. Найбільшими з них стали: ім. Леніна (318 господарств) у с. Бистрик, імені Паризької комуни в с. Скраглівка (480 господарств), «Новий шлях» у с. Швайківка (988 господарств) та ін. Колгоспи обслуговувалися двома МТС (18 гусеничних тракторів, 30 комбайнів та ін. техніка – сівалки, молотарки тощо).
Колгоспи Бердичівщини вийшли на передові місця в області з багатьох показників. У 1939 році район зайняв перше місце з урожайності зернових культур (12,4 ц з га), третє з урожайності картоплі (125 ц з га). Окремі господарства потрудилися ще краще. Так колгосп ім. Паризької комуни (с. Скраглівка) зібрав 340 ц з 1 га цукрового буряка, а колгосп с. Мала Татарнівка – 18 ц з 1 га зернових.
Приділялася увага тваринництву. Кожний колгосп мав по три ферми, де річний надій молока від кожної корови в середньому становить 1643 літри. А в с. Мала Татарнівка надої були ще більшими – 3129 літрів від корови.
Багато сільських трудівників самовіддано працювали і добивалися великих результатів. Це були передовики (маяки) виробництва. Значну частину їх відзначено державою. У 1940 році 12 трудівників із колгоспу ім. Т.Г. Шевченка с. Голодьки отримали почесне право брати участь у Всесоюзній cільськогосподарській виставці досягнень народного господарства СРСР у Москві (ВСВДНГ). Ланкова колгоспу ім. Паризької Комуни (с. Скраглівка) Н.Т. Макарчук і тракторист Скраглівської МТС С.І. Тарасюк увінчані Золотою медаллю Головного Комітету Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Перед війною господарства нашого краю ставали заможними. Міцніла їхня економіка, що дозволяло звертати більше уваги на соціальні питання. Досліджуючи історію рідного села, скраглівчанин, відомий економіст, політолог, правознавець П.П. Михайленко пише: «Перед війною рівними прямокутниками розмістилися на колгоспному дворі корівник на 200 голів, конюшня на 250 коней, приміщення вівцеферми. В колгоспі (ім. Паризької Комуни) було дві машини. До колгоспу перейшли рибоводна артіль, став, водяний млин, якого орендував З.А. Кордиш, та відновлена після весняного паводку 1922 року гребля. Колгосп був одним з найкращих у районі. Лише колгоспний сад площею 25 га дав 20 тис. крб., рибне господарство – 125, пасіка – 40 тис. крб. прибутку. Стали заможніше жити колгоспники, на один трудодень вони одержували 3-4 кг зерна».
Тут же йдеться про новозбудовані в центрі Скраглівки приміщення правління колгоспу і сільради, Будинку культури, сільського магазину. Діяли радіовузол, школа-семирічка, медичний пункт, аптека. Розширилося коло сільської інтелігенції та спеціалістів господарства і до вчителів додалися агроном, зоотехнік, фельдшер, тракторист і шофер. Колективне господарство очолювали талановиті організатори Т.М. Богун, І. Вдовиченко, П.Х. Реготун (Михайленко Петро. Моя рідна Скраглівка – С. 41).
Були успіхи в господарствах інших сіл. Проте слід зазначити, що в сільській місцевості не було промислового виробництва, а вся переробка сировини зосередилася в райцентрі. Існувало лише підприємництво в сфері побуту та кустарне виробництво. Діяли підприємства з лозоплетіння, заготовки паперу (артіль «Гнилоп’ять»), будівельних матеріалів («Будматеріал»), три швейні філії (артіль «Червоний швейник») і 15 філій із ремонту взуття («Коопремонт»).
Відсутність переробки сировини на місцях значно ускладнювала життя селян, не дозволяла їм збільшувати доходи.
Діяла система споживчої кооперації, за допомогою якої селяни забезпечувалися промисловими та продовольчими товарами. У 1940 році в районі було 35 магазинів сільського споживчого товариства, 13 буфетів, 5 магазинів цукрообкоопів, 1 лісосклад. Їхній річний товарообіг досягав близько 18 млн. карбованців.
Значну увагу колгоспному виробництву та поліпшенню становища селянства приділяють партійній організації. У зв’язку із змінами в територіально-адміністративному поділі області та утворенням Бердичівського району було створено райоргбюро, яке провело велику роботу з формування районної партійної організації. Зміцнено 27 первинних парторганізацій, які в той час були малочисельними. Усього налічувалося 183 члени і 174 кандидатів у члени ВКП(б).
Перша конференція більшовиків Бердичівського району відбулася 28-29 лютого 1940 року. Вона заслухала звіт оргбюро, обрала райком партії у складі 22 комуністів і делегатів на обласну партконференцію. Першим секретарем райкому КП (б)У став О.С. Плотніков.
Комуністи, як і кероване ними колгоспне селянство, працювали в обстановці сталінської диктатури і терору, що продовжувалися й після тотальних «чисток» 1937-1939 років. Слід віддати їм належне, що при цілковитій відсутності демократичних свобод вони зуміли зберегти людське обличчя і спрямувати трудівників на продуктивну працю та вирішення багатьох культурно-освітніх проблем. Багато з них любили рідний край, поважали його мешканців і намагалися всупереч «указаниям сверху» приховувати частину продукції, аби якось вижити разом із простим селянством. Безумовно, були й «добросовестные исполнители указаний тов. Сталина», які віддавали все заради збереження своїх державних і партійних посад. Про все це згадували старожили, ветерани колгоспної праці, вже в період «горбачевськой оттепели» 80-х років та в 90-і роки минулого століття. Все ще тремтячи від страху, вони розповідали жахливі історії.
1937-й рік для нашого краю був лише часом апогею сталінських репресій, але й часом вивчення нової Конституції СРСР та проведення виборів до Верховної Ради СРСР. На всі лади в місті та селах вихваляли основний закон як «найкращий у світі», «найдемократичніший», «найсправедливіший» і т.д. 7 грудня стало Днем Конституції. Виступи комуністів, представників державного активу, вчителів, політпрацівників часто закінчувалися гаслами на кшталт «Да здравствует Советская Конституция и ее гениальный творец товарищ Сталин». Вихвалялося «щасливе життя радянських людей під кремлівськими зорями».
Під час виборів до радянського парламенту трудящі міста та району проголосували за робітника рафінадного заводу, орденоносця, уродженця села Терехове О.В. Тонкошкурого. Через рік до Верховної Ради УРСР обрано першого секретаря міському КП(б)У А.Т. Дідура. 1939 року відбулися вибори до місцевих Рад депутатів трудящих. Під час голосування на виборах до Рад усіх рівнів у бюлетені був лише один кандидат. Про альтернативних кандидатів, як і про існування будь-якої партії, що мала б бодай трохи іншу лінію, ніж ВКП(б), не могло бути й мови. Кожний, хто робив спробу висловити незалежну думку, платив за це життям, або, в кращому випадку, багатьма роками в таборах «необозримого ГУЛАГа» і суспільним осудом.
На сторожі ідеології партії стояв «Краткий курс истории ВКП(б)», написаний Й.В. Сталіним. Ця книжка багатотисячними тиражами сотні разів перевидавалася в СРСР. Чимало її примірників розповсюджено в Бердичівському районі. З неї починалися і нею закінчувалися всі заходи, які проводилися в тодішньому суспільстві. Її, немов священне писання, енергійно і повсюдно використовували науковці, вчителі, партійні функціонери, прокурори, судді та кати з органів НКВС.
Налагоджується і розвивається зв’язок міських та сільських колективів із військовими формуваннями, дислокованими в краї. У селах нерідко працювали червоноармійці кавалерійських, піхотних та бронепіхотних частин. Взамін вони одержували невелику частку картоплі, овочів і фруктів, а також вівса для коней. Поблизу с. Радянське (колишні Жидівці, нині Романівка) перед війною знаходився аеродром, на якому дислокувалися літаки 136-го авіаційного бомбардувального полку.
Попереду на наш край очікували нові страшні часи. Його життя, господарство та культура, які трохи налагоджувалися в другій половині тридцятих років, опинилися перед новим іноземним нашестям.