Розділ 6. У вогні Громадянської війни та боротьби за українську державність

М.М.Бедь, Б.В.Марковський.

Перша світова війна значно погіршила становище робітників і селян нашого краю. Безробіття, інфляція, труднощі з поставками продовольства та найнеобхідніших промислових товарів ускладнювали ситуацію. Напруги додавали й революційно налаштовані солдати та частина офіцерів. Вони вимагали від командування Південно-Західного фронту, штаб якого знаходився в Бердичеві, негайного виведення країни з війни і демобілізації вояків.

Після зречення імператора Миколи ІІ від престолу, влада на Бердичівщині опинилася в руках Громадського комітету, який був органом Петроградського Тимчасового уряду. Нові зміни більша частина мешканців краю зустріла демонстраціями, мітингами, військовими маніфестаціями. Все це відбулося 8-10 березня 1917 року. Влади знищували самодержавну російську символіку, було повалено пам’ятник Олександру ІІ.

Громадський комітет не зміг оволодіти ситуацією і взяти всю повноту влади в свої руки. Ускладнювали становище різні, інколи протилежні, політичні позиції членів штабу фронту, Ради робітничих (утворена 9 березня) і Ради солдатських (утворена 17 березня) депутатів. До того ж у місті утворюються осередки партій (есери, меншовики, більшовики, бундівці, сіоністи, польські військовики, прихильники Центральної ради). Місто охопили політичні суперечки. Значний вплив мали робітничі профспілки, зокрема на заводі «Прогрес», шкірзаводі, серед друкарів, будівельники. Їм вдалося добитись встановлення на підприємствах 8-годинного робочого дня.

Тим часом економічна ситуація в краї далі погіршувалася. Катастрофічно падав рівень виробництва, багато дрібних підприємств закривалося, росли ціни, посилювалася злочинність. Край був наповнений дезертирами. Посилювалися антивоєнні настрої серед солдатів і місцевого населення. Командування і штаб фронту втрачали контроль над військовими з’єднаннями та частинами. Особливо впав їхній авторитет після придушення корніловського заколоту та викриття участі в ньому генерала А.І. Денікіна. Процес політизації армії в серпні – вересні 1917 року значно прискорився. За ініціативою генерала П. Скоропадського посилюється українізація солдатських мас. Зростає популярність радикальних ідей.

10 вересня в місті проведено конференцію соціал-демократичних організацій Південно-Західного фронту. Ініціатори заходу – меншовики. З доповіддю про вироблення виборчої платформи до Установчих зборів виступив делегат від більшовиків Г. Чуднівський. Загострилися суперечки між меншовиками та більшовиками під час обговорення цього питання. Більшовики демонстративно покинули засідання і 10-12 вересня провели свою конференцію, на якій підтримали рішення VІ з’їзду РСДРП щодо негайного курсу на збройне повстання. Також було обрано Тимчасове бюро військових організацій РСДРП на чолі з більшовиком М. Марченком і висловлено цілковиту підтримку всієї ленінської політики щодо майбутнього облаштування Росії та її колоній, у т.ч. й України. Таким чином, можна твердити, що вони не бажали Україні незалежності, а розглядали її як складову частину радянської Росії. Особливо вплинули на маси їхні обіцянки щодо безоплатного наділення селян землею, забезпечення справедливого миру та передачу фабрик і заводів робітникам і встановлення народного контролю над економікою. Позиції більшовиків зміцніли також завдяки умілій і спритній роботі їхніх лідерів і агітаторів, наприклад популярного в масах кавалера 4-х Георгіївських хрестів офіцера С. Медведовського.

23-27 вересня Бердичів став місцем проведення конференції військових організацій більшовиків і меншовиків– інтернаціоналістів Південно-Західного фронту, де понад 110 делегатів представляли близько 7000 виборців. Тоді обрали Бюро військових організацій РСДРП Південно-Західного фронту (М. Марченко, Г. Чуднівський, С. Косарєв та ін.). 6 жовтня на зборах інтернаціоналістів прийняли резолюцію про висловлення недовіри Тимчасовому уряду і засудження його політики. Місцеві представники уряду Ф. Керенського не наважилися перешкоджати цим заходам і побоялися арештувати більшовицьких активістів.

Після повалення Тимчасового уряду і прихід до влади більшовиків у Петрограді (7-8- листопада 1917 року за н.ст.) політична ситуація в нашому краї набрала нової гостроти. Створюються бойові робітничі дружини. Дружина робітників цукрозаводу на чолі з А. Курганським роззброїла військовий ешелон донських козаків, що їхав до фронту. Посилився селянський рух у самому повіті. Свідченням цьому є доповідь бердичівського повітового комісара керівництву Волинської губернії від 13 листопада: «Рух навколо земельного питання наростає з неймовірною швидкістю і дійшов у деяких місцях до крайньої своєї межі, а саме: селяни, розглядаючи себе господарями, захопили економії з живим і мертвим реманентом, проводять опис майна, ставлять своїх довірених, займають приміщення і усувають адміністрацію від розпоряджень».

9 листопада радіотелеграфом було отримано від більшовицької Ради Народних Комісарів вказівку про негайний початок переговорів з представниками німецького командування щодо перемир’я. Спроби штабу фронту приховати від мас цей документ виявилися невдалими і скоро про нього дізнався увесь повіт.

Звістки про революційні події в місті швидко поширилися по всьому повіту. В багатьох селах розпочалася антипоміщицькі виступи. У Великій П’ятигірці під впливом агітації демобілізованих солдатів І.І. Українця, В. Шпака та Т.П. Герасимчука біднота розпочала розподіл поміщицької землі. Такі ж події відбулися в Гришківцях, де кожен бідняк отримував 0,7 десятин землі. Також конфісковано земельні угіддя та рухоме майно маркушівського поміщика Желтова. Під час одного з народних виступів у с. Голодьки вбито управителя економії. Піднялися на боротьбу за землю мешканці сіл Жидівці (нині Романівка), Садки, Скраглівка, Швайківка, Терехове та ін. У Швайківці було конфісковано і піддано переділу понад 2000 га земельних угідь. Особливо контролювалися селянами землі панів (1200 га) і церкви (50 га), які мали розподілятися між біднотою в першу чергу. Більшовицькі декрети про мир і про землю були головними державними актами, на які спиралося безземельне та малоземельне селянство.

12 листопада 1917 року в Бердичеві було проголошено Українську Народну Республіку. Мітинг відбувся на Соборній площі. Текст ІІІ Універсалу Центральної ради зачитав прапорщик А. Певний. Вів роботу мітингу голова Бердичівської гарнізонної Ради штабс-капітан М. Григор’єв – палкий захисник селянства.

Загострюються відносини між більшовиками та прихильниками Центральної Ради. Перші орієнтувалися на російських окупантів, другі – на німецьких. Ніхто з них, на жаль, не ставив питання про абсолютну незалежність України і негайне вигнання всіх іноземних поневолювачів з краю.

18-24 листопада 1917 року у бердичівському міському театрі відбувся Надзвичайний з’їзд делегатів Південно-Західного фронту. Серед 700 прибулих політиків та військових були комісар фронту меншовик Йорданський, колишній член Тимчасового уряду есер Авксентьєв, представник Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів Пашевич, представник Київського обласного комітету більшовиків Кузьмін і представник більшовиків Бердичівщини Р. Сломницька. Головні питання з’їзду – вихід країни з війни, негайна підготовка командування фронту до переговорів з німецькими окупантами про мир і вироблення поглядів на більшовицький переворот у Петрограді. Більшість делегатів підтримали переворот і цілковито погодилися з політикою Ради Народних Комісарів на чолі з В.І. Леніним. Крім того, створили фронтовий військово-революційний комітет із 35-ти членів, серед яких – 18 більшовиків. Очолив комітет Т. Розживін, а допомагали йому заступники – більшовик М. Коковихін і есер В. Кіквідзе. С. Медведовського призначено начальником Бердичівського гарнізону, Почала виходити нова газета марксистсько-ленінського спрямування – «Известия ВРК Юго-Западного фронта». ЇЇ попередниця – меншовицька «Голос фронта» була закрита.

Поряд із більшовицькими органами влади наприкінці листопада 1917 року в повіті існували штаб фронту, Верховна Фронтова Рада, підпорядкована Центральній раді, які не визнали Петроградську РНК. Тому більшовикам не вдалося повністю взяти край під свій контроль.

Уніч із 2 на 3 грудня в Бердичеві та навколишніх селах установлено владу Центральної ради.

Частину членів ревкому заарештовано, а решта виїхала в м. Рівне. Розпочалася українізація військових частин.

Проте більшовикам вдалося повністю відновити свій контроль у повіті. З допомогою вірних їм солдатів 7-ї армії було звільнено з-під арешту Р. Соломницьку. Крім того, її введено до складу ВРК та обрано делегатом ІІІ-го з’їзду Рад. 3 грудня ввечері відбулися таємні збори місцевих членів РСДРП(б), де поставлено питання про захоплення більшовиками влади в повіті. Наприкінці грудня відбувся переворот. Новий склад Ради став більшовицьким.

Невдовзі загони Червоної гвардії, у т.ч. й робітники шкірзаводу, вступили у с. Гришківці, щоб зупинити просування 8-го гайдамацького полку. До них приєдналися і командири 7-го Заамурського полку, що повертався з фронту. Гайдамаки були змушені відступити до с. Рея.

Із кінця грудня 1917 по кінець січня 1918 року на Бердичівщині чітко не визначилися жодна з політичних партій і владних структур. В усіх становище було хитким. Навіть представництво Центральної ради навряд чи мало підтримку в масах. Про це свідчить рішення селянського з’їзду нашого краю від 14 січня. У ньому йшлося про зволікання уряду М.С. Грушевського з вирішенням проблеми сільських трударів. З’їзд домагався «від Центральної Ради, аби вона негайно видала закон про передачу всіх поміщицьких, церковних, монастирських та інших земель до рук трудового народу ; і не ділили землю так, щоб сильним і багатим припадало більше». Селяни попереджали, якщо і до 1 лютого не буде видано радикального аграрного закону, то народ самочинно через земельні комітети розпочне переділ не тільки землі, але й усього сільськогосподарського інвентаря.

Наприкінці січня більшовики розгорнули наступ з Козятинщини на Бердичів та ближні села. Особливо активно діяли Московський і Кримський полки7-ї російської армії, які перейшли на бік Петроградської Ради Народних Комісарів. Їх підтримували загони Червоної гвардії на чолі з поручиком О.Павловим та комісаром М. Кузьміним. Роззброївши заставу військ УНР в с. Глухівці, вони 1 лютого підійшли до Бердичева. Чехословацька дивізія, дислокована в місті, оголосила себе нейтральною. Штаб військ УНР вночі таємно переїхав у Житомир. Наступного дня більшовицький загін під командуванням В. Малаховського оволодів Бердичевом і розпочав брати владу в усьому повіті. Далі він прагнув іти на Житомир, але був змушений зупинитися. Причиною цього став рішучий опір, вчинений Запорізькою бригадою полковника К. Присовського з військ УНР. Запеклий бій тривав майже цілий день і закінчився внічию. Червоногвардійці та вояки загону В. Кіквідзе укріплювали позиції на підступах до Бердичева, а запорожці – до Житомира.

Запеклий бій за Бердичів відбувся 12 лютого. Війська Центральної ради повели наступ на місто з боку Шепетівки. Силами 1-го та 2-го Запорізьких куренів і 2-ї Запорізької батареї вони вдарили по більшовицькій оборонній лінії. В. Кіквідзе не розгубився і кинув у бій 73-й полк, Червону гвардію і кінноту. Українські частини, не витримавши контрнаступу, почали відступати. Тільки героїзм, мужність та військова майстерність артилеристів батареї сотника Савицького врятували їх від повного знищення. Своїм життям вони пожертвували заради цього прикриття. Після того українським куреням підійшли на допомогу війська С.В. Петлюри. Відбивши атаку більшовицької кінноти, українські загони знову кинулися в наступ і відбили гармати та тіла своїх полеглих вояків. Тепер вони йшли вже з двох напрямків – шепетівського та житомирського. Водночас на допомогу військам М.С. Грушевського підходили їхні союзники – німецькі окупанти. Побачивши переваги сил В.Кіквідзе наказав своїм частинам відступити. 13 січня петлюрівці оволоділи Бердичевом. Більшовикам на чолі з С. Медведовським вдалося вивезти з міста в напрямку до Києва ешелони з боєприпасами та значною кількістю продовольства.

Обидві сторони високо оцінили героїзм своїх вояків. Згідно з наказом №35 від 27 лютого 1918 року Військового міністерства УНР полеглу батарею названо «Батареєю імені сотника Савицького». Водночас у відозві більшовицького Центрального Виконавчого Комітету Рад України до робітників і селян від 12 березня було записано: «Бої під Бердичевом залишаться надовго пам’яткою героїчної боротьби кількістю невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України».

За часів (квітень-листопад 1918 р.) семимісячного правління гетьмана П. Скоропадського – німецького ставленика і васала, на Бердичівщині, поряд із підрозділами кайзерівських військ, дислокувався Чорноморський козацький кіш, який налічував понад 200 вояків. Водночас із деяким поновленням роботи державних установ, транспорту, правоохоронних органів, не поліпшувалося становище робітників і селян. Навпаки: життя простонароддя значно погіршилося. У червні 1918 року страйкували шкіряники заводу Шленкера, у серпні – трудящі заводу «Прогрес». Усім цим з підпілля керували більшовики. У серпні за допомогою агентів Київського губкому РКП(б) у місті було створено ревком і підпільну друкарню.

П. Скоропадський наказував негайно повернути конфісковану землю поміщикам і жорстоко карати селян за непокору великим землевласникам. Така аграрна політика призвела до селянських виступів, які теж підтримувалися більшовиками. Восени 1918 року між Бердичевом і Чудновом діяли повстанські загони Петрика та Кийка, а між Бердичевом і Райгородком – загін Радомчика.

Наприкінці листопада 1918 року німецькі окупанти були змушені покинути наш край, як і територію всієї України. Услід за їхнім відступом утік за кордон і П.С. Скоропадський, Уряд гетьманату впав і йому на зміну прийшла Директорія, очолювана С.В. Петлюрою. На її бік одразу перейшли вояки Чорноморського козацького коша.

Проте ситуація в повіті не поліпшилася. Більшовицький ревком, очолюваний Менделем, вийшов з підпілля і розгорнув більшовицьку агітацію серед селян. Масла у вогонь підлили й представники петлюрівської влади, які розігнали міську Раду робітничих депутатів. Це в значній мірі послабило їхній авторитет серед більшості трудового люду. Більшовики створювали бойові робітничі дружини і взяли курс на завоювання влади. Ось що писав згодом марксист-ленінець А. Кадишев: «Ревком енергійно приступив до роботи, почав налагоджувати зв’язки, створювати на підприємствах бойові осередки і готуватися до захоплення влади. Та повстання нам довелося підняти раніше, ніж ми встигли організувати сили повстанців і збройні загони». Услід за повстанням у Житомирі (4 січня 1919 р.), піднімалися й бердичівляни, які вирішили негайно зібрати нещодавно розігнану Раду робітничих депутатів.

Побачивши, що військовий гарнізон на Лисій горі не реагує на ці події, влада Директорії послала на придушення робітничого руху добре озброєний і навчений загін під назвою «Куреня смерті» на чолі з полковником Палієм. Розгін більшовицької Ради та боротьба проти повстанців-робітників перетворилися в страшні єврейські погроми. Жахи цього тероризму вражають масовими вбивствами, пограбуваннями невинних людей, фізичними знущаннями і наругами над людською гідністю.

Про масовий тероризм, який нагадує варварство і вандалізм стародавніх часів та середньовіччя, свідчить ряд документів. Ось, наприклад, у повідомлені представника прокурора Київського окружного суду від 9 січня 1919 року йдеться про відкриття рушничного і кулеметного вогню проти робітників та представників єврейського населення міста, а також про паніку і страх, які охопили містян. Значно страшніше і жахливіше описані звірства погромників та страждання мирного населення в Меморандумі єврейської громади до Міністерства єврейських справ УНР, поданого в середині січня. Тут же висловлено й недовір’я до влади Директорії, яка виявилася нездатною забезпечити спокій і порядок у і без цього розореному повіті. Жахіття міських подій луною розійшлося по селах і підірвало і без того хитке довір’я людей до будь-якої влади. Всюди почалося створення загонів самооборони.

Петлюрівці провели терор проти більшовиків, яких вважали винними в усіх бідах, що спіткали край. Було розстріляно двох сестер Сломницьких, голову ревкому Менделя. Новим головою ревкому став А. Кадишев, а його першими помічниками – Ф. Галушко, В. Мурований, А. Штейнгарт та інші.

У єврейських погромах обидві політичні сили взаємно звинувачували одна одну. У радянських історичних дослідженнях твердять таке: «Безсилі справитися з наростаючим рухом, петлюрівці почали застосовувати репресії. 1 січня 1919 року вони організували криваві погроми. Тільки в ніч на 5 січня вбили 94 чоловіка, багатьох покалічили».

Петлюрівці вважали, що таке сталося з вини більшовиків, так як ті організували повстання проти законної державної влади Директорії і змусили останню до рішучих збройних дій. Однак ні перші ні другі не кажуть, що в їхніх лавах могло бути чимало кримінальних злочинців, які скористались громадянською війною, йшли на будь-які мерзенні справи заради власного збагачення. Бандитів не цікавила політика, їхнім кредо було лише власне благополуччя, досягнуте навіть шляхами вбивств і грабунків. Тому, на нашу думку, слід саме так підходити до пояснення цього кривавого явища. Крім того, слід взяти до уваги, що ні більшовикам, ні Директорії аж ніяк не хотілося втрачати довір’я в народу, у т.ч. й серед євреїв. А погроми вели саме до цього.

Про прагнення Уряду УНР виправдатися від звинувачень з боку заклятих їхніх противників – ленінців свідчать розслідування бердичівських терористичних актів. Прямо і відкрито засудивши погроми, петлюрівці приступили до конкретних справ. Вони на Раді Міністрів УНР прийняли постанову про створення спеціальної комісії на чолі з П. Яценком, якій було доручено вивчення фактів погромів у Бердичеві та Житомирі і вироблення суворих висновків. Правда, за словами В. Винниченка, ніхто з виявлених погромників притягнений до суду не був. В лютому 1919 році було видано законопроект про виділення 4 млн. гривень для відновлення розгромленої промисловості Бердичівщини та Житомира. Про це свідчить пояснювальна записка заступника УНР С. Гольдемана. Про поступове відновлення промислового становища краю дізнаємося із телеграми представника Міністерства внутрішніх справ УНР Сквирського від 15 лютого 1919 року.

Слід сказати, що Директорія, офіційно виступаючи проти погромів і не маючи змоги захистити мешканців Бердичівщини від посягань знахабнілого і зростаючого кримінального середовища, все ж заважала їм у створенні загонів самооборони. Це вона пояснювала посилення більшовицької агітації в таких формуваннях, що вело до загрози владі УНР. Ось що повідомлялося з Бердичева до Міністерства внутрішніх справ УНР: «… все жидівське населення озброєно. Крім самопалів, рушниць та холодної зброї вони озброєні кулеметами. Під виглядом домової охорони населення цілими куренями робить збройні справи в місті». Далі йшла мова про необхідність розформування цих загонів через їхню недоброзичливість до влади. Та народ не збирався виконувати такі постанови, нарікаючи на владу, яка нездатна захистити його інтереси. Очолив штаб самооборони краю прапорщик В. Вейнберг. Він же організував і склад зброї.

Часу на розгром самооборонних формувань у петлюрівців не вистачило, так як 20 лютого війська більшовиків були вже в Козятині. Потрібно було знову відступати.

7 березня Бердичів захопили військові частини більшовиків, зокрема Новоград-Сіверський полк Т. Черняка. У місті встановилася влада ревкому, підтриманого робітниками. За спогадами, А. Кадишева, у випущеній листівці «ревком оголосив про перехід влади в місті в руки Ради робітничих депутатів і закликав трудящих до боротьби проти петлюрівців…».

Петлюрівці захопили в місті великі трофеї: 200 гармат, 50 кулеметів, поїзд із спорядженням, чимало телефонно-телеграфних апаратів, 1303 тонни цукру, близько 30 тис. тонн шкіри, 200 автомобілів. Про все це доповідалося командуючому наступаючими радянськими військами В.О. Антонову-Овсієнку. Бердичівські ревкомівці тримали постійний зв’язок з прибуваючими військами більшовиків.

Війська Директорії були змушені піл ударами більшовиків відступати на Шепетівку, але в районі р. Случ їм несподівано на допомогу прийшов корпус Січових стрільців. Вони зупинилися і, перегрупувавши сили, повернулися на Бердичівщину. 24 березня вони зайняли с. В. П’ятигірку і пішли на місто. Водночас їхніми частинами було прорвано радянський фронт у районі Коростеня і зайнято Житомир. Звідти петлюрівці теж рушили до Бердичева. У цих умовах загони В.О. Антонова-Овсієнка почали відступати. Під час заворушень містян було розгромлено ненависне народові Бердичівське ЧК. Радянське командування тимчасово втратило контроль над військами. Один полк залишив бойові позиції і відійшов у тил. 26 березня січові стрільці вступили на Лису гору і оволоділи Загребеллям.

Щоб виправити становище, радянське командування звільнило М. Бабіна від керівництва бойовими діями на бердичівському напрямку, поставивши на його місце М.О. Щорса. З Вінниці на Бердичівщину терміново перекинуто Таращанський полк на чолі з В.Н. Боженком.

29 березня, у розпал запеклих боїв за місто, М.О. Щорс доповідав командуванню: «Становище на бердичівському напрямку жахливе. Наскільки вчора було добре, переможно, сьогодні всі біжать в паніці, особливо 21-й полк. Він і вніс ускладнення…». Становище врятували полк В.Н. Боженка та робітничі дружини. Решта військ збиралася покинути Бердичівщину й рушила до вокзалу, але опівночі сюди прибув М.О. Щорс і зумів вселити в панікерів бойовий дух. Йому вдалося переконати бійців і командирів і повернути їх на покинуті позиції. Незважаючи на щільний кулеметний вогонь петлюрівського бронепоїзда та атаки загонів сил УНР, М.О. Щорс повів своїх вояків у наступ. Радянські війська пройнялись переможним духом і відновили ситуацію на свою користь.

З метою надання допомоги своїм відступаючим військам на Бердичівщину прибув з резервами С.В. Петлюра. Українські частини завдали контрудар і потіснили лівий фланг щорсівців. Ними було зайнято села Романівку й Радзивилівку. Розгорілися запеклі бої під Скраглівкою та Райками, де особисто був М.О. Щорс. Йому вдалося зупинити противника і поступово перейти в контратаки. Ось уривок з його повідомлення начальнику штабу групи військ київського напрямку: «Становище на фронті таке: зараз займаємо позицію в двох з половиною верстах від міста суцільним фронтом по рубежу колишніх окопів, починаючи від села Гришківці аж до сіл Романівка, Вербівка. Попереду по залізниці наші броньовики не підпускають його (противника, – авт.) броньовиків. Таке становище я утворив для того, щоб привести частини в порядок і боєздатність. Іншого способу не було і не буде. Наступ зараз неможливий. Через добу або дві, після приведення частин в порядок і бойову готовність я запевняю, що досягнемо бажаних результатів. Становище таке утворюється: три-чотири рази на день противник переходить у наступ, а нашою контратакою ми його відбиваємо і завдаємо сильних втрат. Тепер становище перемінилося, стоїмо досить міцно. Немає такої паніки і хаосу як раніше».

Війська М.О. Щорса і В.Н. Боженка, повіривши радянській агітації про поліпшення соціального становища в разі перемоги, глузливо сприйняли звернення С.В. Петлюри «до таращанців, богунців та інших українських козаків», де закликалося їх до повернення в рідні домівки. Вони відповіли Головному отаману військ УНР різкою відмовою та виявленням готовності до подальшої боротьби.

Незабаром війська М.О. Щорса перейшли в наступ. На 9 квітня вони потіснили петлюрівців і вели бої вже в районах Житомира та Шепетівки. 11 квітня М.О. Щорс писав: «В течении девяти дней шел сильный упорный бой с утра до ночи. Но все-таки противник был разбит, несмотря на то, что город переходил из рук в руки. В результате разбита вся станция в городе много окон нет. Пострадали и мирные жители, к большому сожалению. Мы потеряли бойцов и командиров убитыми и ранеными около 400 человек, а со стороны противника 1500 человек… Здесь смешаны в кучу и наши и враги. Но я был глубоко уверен в победе и победил». Він називає цю м’ясорубку «бердичівським кошмаром».

Про велику напруженість і жорстокість тих боїв згадував також полковник Січових стрільців М. Безрукий. І письменник Всеволод Вишневський не обминув цієї теми. Він писав: «Под Бердичевом вместе с Таращанским полком и матросским бронепоездом «Грозный» в бой пошла еврейская молодежь, никогда не бравшая в руки винтовки… Там имела место знаменитая атака, когда молча сходились в штыки ровными шеренгами галицийские полки и батальоны Щорса».

Весною 1919 року обстановка на Бердичівщині напружилася до краю. Літо також було тривожним. Посилилася антибільшовицька боротьба повстанських загонів на чолі з отаманами Радомчиком, Зубом і Кулішем. До Бердичева рвалися з району Радомишля численні загони отамана Соколовського. Саме до них прагнули приєднатися солдати радянського Ніжинського полку, які вбили свого комісара і виступили проти війни. М.О. Щорсові знову довелося переконувати повсталих вояків. Талановитий воєначальник і тепер досяг успіху: полк повернувся на бойові позиції. Йому вірила більшість населення нашого краю і поновлювала лави червоних полків. Навіть багато євреїв пішло добровольцями на фронт. Вони бачили в М.О. Щорсові рятівника від погромів.

У серпні 1919 року на Бердичівщину посунула Добровольча армія А.І. Денікіна. Взявши значну частину російських земель, багато територій України (у т.ч. й Київщину), вона розгорнула наступ у районі Козятина. Із заходу рухалися сили Української Галицької Армії (УГА). Радянські війська опинилися між двох вогнів і їхні позиції послабилися. Армії УНР і УГА об’єдналися і перейшли в рішучий наступ. 1-й і 3-й корпуси УГА разом із Запорізькою групою під загальним командуванням генерала М. Тарнавського вдарили по Бердичеву. Потіснивши радянську 44-у стрілецьку дивізію І. Дубового, вони 19 серпня опівночі (за радянськими джерелами 21 серпня) оволоділи селом Скраглівкою і Бердичевом. У Бердичеві об’єднана українська армія здобула два бронепоїзди, 11 гармат, 50 кулеметів, чимало продовольства і амуніції. Наступного дня вона захопила Житомир. Проте радянським частинам вдалося повернути Житомир і 17 вересня між Бердичевом і Житомиром, біля Никонівки, Реї і Швайківки утворилася нова лінія фронту.

Під час дислокації частин УГА в Бердичеві та навколишніх селах встановився відносний спокій. Тому голова місцевої єврейської громадської управи просив С.В. Петлюру й надалі залишити їх у місті.

У вересні 1919 року в Бердичеві засновано підпільну комсомольську організацію, до складу якої увійшли Х. Кац, Ш. Горенштейн, І. Гузман, І. Лєзман. Вона проводила марксистко-ленінську агітацію, розповсюджувала радянську літературу серед населення та військових частин, критикувала меншовиків, бундівців, сіоністів. Керував групою місцевий повітовий комітет більшовиків. Пізніше члени організації увійшли до радянських «частей особого назначения» (ЧОН).

Двадцяті числа вересня 1919 року – час деяких нових сутичок. Та обидві сторони готуються до вирішальних боїв і 15 жовтня фронт тимчасово стабілізувався. У радянських військах запанувала моральна і фізична втома. Надто великими були людські втрати. Значну проблему представляли важкопоранені і хворі. Не кращою була обстановка і в частинах УГА, основні сили яких 15 жовтня вибули з міста, залишивши лише бронепоїзд і невеликий охоронний загін. У міських околицях почали з’являтися грабіжницькі банди, по яких вівся вогонь із бронепоїзда.

Скориставшись такою ситуацією, радянські частини знову увійшли в Бердичів. Це сталося 23-24 жовтня. Залізничною станцією оволодів загін Ф. Дідука. Місцеві робітники-залізничники, очолювані М. Коломійцем надали йому допомогу, розібравши рейки поблизу с. Семенівка, що ізолювало загін галицької армії від Козятина. 27 жовтня на Бердичівщину прибув член Тимчасового бюро ЦК ВКП(б) України Д.З. Мануільський, який допоміг затвердити новий склад ревкому.

У цей час більшовики вели боротьбу і проти місцевих повстанських загонів отаманів П’ятенка та Зеленого. П’ятенківці навіть деякий час були у складі радянських військ, а потім викрали бронепоїзд і почали обстрілювати червоноармійські позиції. Тоді їх було роззброєно. Бої проти загону Зеленого вів щойно прибулий на Бердичівщину кавалерійський ескадрон Васютинського.

У листопаді 1919 року армія УГА добровільно увійшла до складу денікінських військ. Їхні дії були чітко сплановані та поєднані. 75-й Севастопольський полк білогвардійців оволодів Козятином, а 5-й бригаді УГА Денікін наказав іти на Бердичів. Її мав підтримати 1-ий корпус УГА. Однак стан галицьких сил був надто тяжким і вояки відмовилися від наступу. Їхнє командування це пояснило в такому плані: «З огляду на дуже тяжкий стан бригади та на находящіїся в Бердичеві більшовицькі сили наступ не має виглядів на успіх». Тому домовилися, що 30 листопада УГА займе і утримуватиме місто по район Чехи – Хмелище – Скаківка і подали Денікіну прохання підпорядкувати білогвардійські сили на Бердичівщині командуванню 1-го корпусу УГА.

Початок зими не вплинув на збройне протистояння. На початку грудня більшовики вели запеклі бої з білогвардійськими бронепоїздами «Ураган» і «Доброволець», що прорвалися в Бердичів. Особливо відзначилися курсанти школи червоних старшин 44-ї стрілецької дивізії на чолі з комісарами Курганським і Бондаренком. Бронепоїзди вдалося підбити, захопити і роззброїти. Та в наступні дні денікінці і галичани знову кинулися на Бердичів. Радянське командування в той час на допомогу 44-й дивізії перекинуло в наш повіт сили 47-ї стрілецької дивізії. Протистояння посилилося. 3-го грудня сили 6-ї бригади УГА оволоділи позиціями на лінії Маркуші – Клітенка – Обухівка, 1-й кінний полк захопив Демчин, а 5-а бригада вступила у В. Низгірці. Та в обох бригадах почалися солдатські заворушення. Ситуацію ускладнила епідемія тифу. Почастішало дезертирство. Переборюючи всі ці біди, 6-а і 10-а бригади все ж таки 6-го грудня захопили три частини Бердичева – північну, західну і південну. Радянські частини, опираючись на вогонь з трьох своїх бронепоїздів, закріпилися тільки на залізничній станції. Проте їм на допомогу надійшли свіжі сили і війська УГА відступили до Лисої гори і на Бистрик. Вони залишилися без підкріплень.

9 грудня більшовики пішли в наступ на Лису гору і Бистрик. Сили УГА продовжують відступ – цього разу на лінію Терехова – Кикишівка – Поличинці. Білогвардійці відкотилися до В. Низгірців, Семенівки й Хажина. 18 грудня червоні частини оволоділи містом і закріпились у ньому.

Деякі частини УГА перейшли на бік Червоної армії. Вони отримали нову назву – Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА).

А в повіті ревком взявся до проведення політики «воєнного комунізму», тобто до мобілізації всіх сил і засобів на боротьбу за Радянську владу. У селах створювалися комітети бідноти. Йшла жорстока кампанія проти приватної торгівлі. 2 лютого 1920 року в Бердичеві заарештовано 22-х «валютників», 8-х з яких розстріляли. Конфіскувалися так звані «мішки продуктів». Частина селян виступила проти такої політики. Особливо незадоволеними були середняки. Наприклад, біля с. Рея діяв загін отамана Садового, який боровся проти «продразверстки». Важка ситуація була і з паливом. У краї лютував тиф. Для посилення позиції радянських владних структур 30 березня 1920 року у місто вступила 1-а бригада ЧУГА.

У таких умовах із величезними труднощами створювалося нове господарство. Запрацювали відділи комунального господарства, продовольства, соціальної політики, внутрішніх справ (міліції).

Наприкінці квітня в Радянської влади з’явився новий противник – Польща. Її війська повели наступ на Україні. Не обминули вони і Бердичівщину, через яку пролягав шлях на Київ. Маючи на озброєнні чимало гармат, кулеметів, використовуючи танки, автомобілі, кінноту, польські війська розгромили передові радянські частини. У районі Козятина 44-а стрілецька дивізія і частини ЧУГА були оточені. Останні перейшли на бік поляків. Декільком поріділим загонам червоноармійців вдалося вирватись із оточення. 27 квітня поляки захопили Бердичів, зробивши його базою для своїх подальших наступальних дій. У краї зосереджено значну частину військових сил, склади зброї та продовольства. Місто відвідав Ю. Пілсудський – головнокомандувач польської армії і Президент Польщі.

Здійснивши прорив польської оборонної лінії, з Київщини через Вінниччину до Бердичева наприкінці травня 1920 року наблизилася 1-а Кінна армія С.М. Будьонного та К.Є. Ворошилова. Серед польських військ розпочалася паніка, так як вони опинилися під загрозою оточення. Ввечері 7 червня силами двох кавалерійських бригад під командуванням Ф. Морозова після короткого бою червоні оволоділи містом. Бердичів і навколишні села дуже постраждали. Згоріло багато житлових будинків та господарських приміщень. Особливої біди місту завдав сильний вибух артилерійських складів. Про організацію диверсії існують різні думки: одні кажуть, що її винуватцями були відступаючі поляки, інші вказують на місцевих підпільників-більшовиків.

Восени 1920 року польська армія, розгромивши радянські війська під Варшавою, розгорнула наступ по всьому фронту і визволила територію Польщі. Далі вона продовжила бойові дії в Україні. Бердичівщиною поляки оволоділи на початку жовтня. Край був залишений військами, партійними і державними органами. Місто та повіт понад 10 днів були без влади. 12 жовтня радянська та польська сторони підписали акт про перемир’я, а через 12 днів у Бердичеві відбулася зустріч представників Червоної армії та посланців маршала Ю. Пілсудського, на якій уточнювалися умови подальших двосторонніх відносин. Є докази перебування в Бердичеві польської військової делегації.

Становище мешканців міста і сіл повіту стало критичним. Зима 1920-1921 років додала проблем. Відчувався гострий дефіцит продовольства та палива. Бідне населення, особливо селяни, а також середняки перетворилися на злидарів. Багато людей загинуло від голоду, погромів та в боях кривавих протистоянь. Кількість мешканців Бердичева зменшилася з 76000 (дані 1917 р.) до 43000 осіб.

У селах повіту точилася жорстока боротьба між біднотою та землевласниками, які не бажали розставатися зі своїм рухомим та нерухомим майном. Комітети бідноти часто не щадили навіть середняків. Є ряд доказів особливостей тогочасного важкого народного життя.

У 1919 році мешканці с. Бистрик зібрали декілька вагонів хліба та картоплі і відправили їх голодуючим петроградцям. Діяв місцевий ревком.

У В. П’ятигірці під час німецької окупації було пограбовано частину середняків. Окупантам допомагали представники Центральної ради, які стояли на сторожі умов союзу з кайзером Вільгельмом ІІ. Така ж обстановка була і в селі Гардишівка, де вслід за німцями похазяйнували ще й гайдамаки П. Скоропадського. У важких протистояннях ревком проводив розподіл поміщицького майна в с. Гришківці.

Дуже постраждало від бойових дій між петлюрівцями та військами М.О. Щорса село Закутинці. Багато будівель згоріло, а продовольство забирали воюючі сторони. У важких умовах проводив роботу комітет незаможних селян (КНС) у селі Мала Татарнівка (тепер с. Малосілка). Цей орган добросовісно стояв на сторожі інтересів бідноти середняків і суворо контролював порядок у населеному пункті, не допускаючи розгулів кримінальних елементів.

Є більш точніші й глибші дані про становище села Маркуші. Дослідник-краєзнавець В.Л. Редич – виходець із цього села так описав деякі події тих часів:

«В начале мая 1920 года отряд польских солдат появился в Маркушах. Разыскав сельского старосту Бевзо Петра Наумовича, поляки в ультимативной форме поставили требование: за один час собрать 20 телег. И когда через назначенное время телеги представлены не были, разозленные поляки разошлись по хатам сами.

Согнавши на площадь возле церкви … со словами «пся крев» мужчин, женщин и детей, поляки поголовно пороли их шомполами, нагайками, били прикладами винтовок.

Рассказывает старожил Редич Ф.Л.: «В тот … майский день польские всадники разъезжали по селу. Появились они и на нашей улице… Самым лютым из них был рыжий поляк. Два солдата пришли к Полтораку Петру Дмитриевичу, требуя коня, на что он ответил: «Поляки мне до ср…ки!». Тогда рыжий поляк схватил ведро и ударил им Петра по голове, проломив … череп. В тот же день погибло три человека: Павлюк Трофим Опанасович, Виткинский Иван Иванович и Полторак Петр Дмитриевич. Досталось и мне – свирепый … ударил меня прикладом, перебив правую ключицу…».

У червні 1920 року активно проводив політику «продразверстки» КНС у селі Голодьки (тепер с. Мирославка). Зібрані насильно хлібні та інші продукти йшли для Червоної армії. Не кращою була ситуація в селах Озадівка, Половецьке, Райки, Рея, Садки, Скраглівка, Швайківка.

Брали активну участь у буремних подіях тих років і мешканці с. Жидівці (тепер с.Романівка). Історик Б.Я. Шевчук так пише про них: «Відомий факт проведення мітингу в селі національно свідомого молоддю, після якого, їдучи на возі, учасники мітингу співали пісню «Ще не вмерла Україна», а біля ярма було прикріплено жовто-блакитний прапор з гаслом «За самостійну Україну». В березні 1918 року в село прийшли німецькі війська, а восени 1919 року село зайняли петлюрівці, а потім більшовицькі війська. В 1920 році в Жидівцях перебували польські війська, в цьому ж році була встановлена радянська влада. Першим головою сільської ради був обраний Яценко І.В.».

У перших числах листопада 1920 року радянська влада поступово укріплюється в Бердичеві, але в селах цей процес ішов значно слабше та повільніше. У багатьох із них громадянська війна тривала ще понад 2 роки. Загони більшовицьких військ боролися проти селянських загонів отамана Трейка та інших малочисельних, але мобільних повстанських формувань.

Для координації дій місцевих органів влади, ревкому з центральним партійно-державним чиновництвом у Бердичівський повіт весною 1921 року прибув член Реввійськради Київського військового округу В.П. Затонський. Він зустрічався з представником «губернской Чрезвычайной Комисии» Данюком і командиром кавалерійської бригади Савченком. Тоді ж вони створили і надзвичайний орган – «Революционную тройку», до складу якої увійшли Савченко, Данюк і Лисенко. Наділені надзвичайними повноваженнями, ці діячі організували жорстокі розправи над сотнями людей, серед яких було багато невинних. Рішення приймалися блискавично, часто без слідства і суду. Селян-повстанців називали «бандитами» і ділили їх на дві групи. При цьому виходили зі ступенів активності кожного з борців проти «продразверстки» та свавілля ревкомівців. Першу групу, тобто лідерів і активістів руху, розстрілювали, другу (рядових повстанців, в основному молодь із бідняків) направляли до повітового військомату, щоб мобілізувати в армію.

У 1922 році було створено боєздатний резерв з 28 шабель під командуванням досвідчених спеціалістів. В одному із тогочасних звернень Бердичівської повітової наради під назвою «До всіх громадян Бердичівщини» говорилося: «… казати всім волнарадам (волосним нарадам, – авт.) повіту:

• В тих хуторах і селах, що дають притулок бандитам (противникам репрессивного більшовицького режиму, – авт.), обов’язково розібрати будівлі …
• Негайно вислати до концентраційних таборів усе чоловіче населення віком від 18 до 45 років, що живуть у тих хуторах та селах, або допомагали бандитам фуражом і продуктами».

Незважаючи на суворі заходи радянської влади і навіть на заміну «продразверстки» «продподатком», боротьба селян подекуди тривала аж до середини 20-х років. Багато трудівників-землеробів вже не вірили більшовицьким обіцянкам щодо забезпечення справедливого суспільного ладу. Навіть ті, які виявляли лояльність до нових порядків, у душі таїли велику зневагу до насильства (особливо над середняком) та пролетарської диктатури.

12 червня 1925 року було знищене останнє селянське повстанське угруповання на чолі з Марусею Бессарабовою. Це формування діяло і в Бердичівському повіті. Тоді ж, приблизно, й закінчилася Громадянська війна в нашому краї.

Всі воюючі сторони діяли нещадно, застосовуючи найжорстокіші методи боротьби. Насильство було головним у суспільстві. Ігнорувалися найелементарніші людські права, вже не говорячи про знущання над правами людини на життя.

Робилися ставки на іноземних імперіалістів. Центральна Рада і гетьманат опиралися на допомогу німецьких окупантів, Директорія – на поляків, більшовики – на Радянську Росію. Проте жодна з великих держав не бажала Україні незалежності та економічного процвітання, а намагалася використати її в якості напівколонії. Фактично під час тієї братовбивчої війни в нас панували іноземні загарбники.

Проголошуючи ідеї української незалежності, М.С. Грушевський та його соратники нехтували соціально-економічними вимогами українського народу, ігнорували питання забезпечення міст продуктами, організації роботи й фінансування робітничого класу, діяльність транспортних комунікацій, справедливості у вирішенні аграрних проблем. Вони не спромоглися гармонійно поєднати національні та соціально-економічні вимоги мас і тому були приречені на поразку.

Гетьманський режим діяв іще гірше. Віддавши Україну на розграбування німецьким окупантам, він відновлював політичну систему царської Росії, відновлював велике поміщицьке землеволодіння, розганяв робітничі профспілки; відмовився від розгляду питань щодо встановлення 8-годинного робочого дня, стабілізації заробітної плати, питання робочих місць і т.д. Така політика булла згубною для України і тому викликала масові протести серед різних верств народу та політичних партій демократичного спрямування. Тому й не мала майбутнього.

Уряд Директорії також не дуже переймався становищем робітників і селян. Він не вчинив жодних конкретних дій щодо виконання своїх обіцянок з відновлення 8-годинного робочого дня, установлення «трудової влади» та здійснення інших заходів, направлених на зміцнення становища трудящих. Комісари Директорії заборонили відновлення профспілок, закритих П. Скоропадським. На початку 1919 року вони дещо змінили своє ставлення до цих проблем, але то вже під тиском діячів Українського профспілкового руху, та було вже пізно: радянські війська наступали по всьому фронту на Україну, а армія УНР почала розвалюватися.

Денікінський режим, з яким підписало договір про співпрацю командування УГА, що наклало відбиток і на наш край, був прямим і послідовним захисником буржуазно-поміщицької диктатури. З метою відновлення «единой и неделимой России» (безумовно, Україна розглядялась як її складова – «Малороссийская губерния») білогвардійці знищували осередки національного відродження, встановлювали великодержавну російську владу, повертали поміщикам маєтки, а капіталістам – заводи, посилювали жорстоку експлуатацію трудящих, чинили масовий терор. Отже, і такі порядки не мали права на існування.

Обачніше та хитріше діяв радянський режим, який у 1917-1920 рр. декілька разів установлювався в нашому краї, завдяки величезній допомозі радянської Росії, і врешті переміг. Він мав чітку класову спрямованість і добре розумів, що без проведення соціально-економічних реформ «победы никогда не видать». Тому більшовики негайно й рішуче ліквідували старий лад, розподіляли конфісковану землю між селянами, декларативно проголошували робітників власниками підприємств. Однак політика «воєнного комунізму» грубо протиставила марксистів-ленінців селянству і тому вони вдалися до страшного терору. Масові селянські виступи наприкінці війни змусили більшовизм перейти до «нової економічної політики», тобто «замены продразверстки продналогом». Та пройде небагато часу і більшовизм вдарить по незалежності та суверенітету України і підпорядкує її під кремлівську владу. Крім того, попереду на Україну, а отже і на наш край, чекатимуть страшні репресивні та голодні часи.