Home Історія Історія Бердичівщини Розділ 5. Під скіпетром Романових (кінець ХVIII ст. – 1917 р.)

Розділ 5. Під скіпетром Романових (кінець ХVIII ст. – 1917 р.)

128
0
SHARE

М.М. Бедь, Б.В. Марковський.

Внаслідок другого поділу Речі Посполитої прусськими, російськими та австрійськими загарбниками у 1793 році бердичівські землі увійшли до новоствореного (замість ліквідованих польських воєводств) Ізяславського (Волинського) намісництва Російської імперії. Указом імперського уряду від 30 листопада 1796 року намісництва були ліквідовані і замість них у наступному стали губернії. Наш край розділили на дві частини: північно-західну та південно-східну. Перша увійшла до складу Волинської губернії, друга – до Київської. Бердичів став містечком Житомирського повіту Волинської губернії.

З метою залучення на свій бік місцевої (здебільшого польської) шляхти, царський уряд розповсюдив на неї всі загальноімперські дворянські права, що були записані в «Жалованной грамоте дворянству» від 1785 року. Всюди зміцнювалось кріпосне право. Дворяни царською владою вважалися особливими людьми, яким нібито притаманне високе «благородство», які мають право володіти (як річчю) іншими людьми, тобто селянами, земельними угіддями. Служба в армії для них необов’язкова, а судити їх може лише спеціальний, привілейований суд – дворянський. Крім того, цей суспільний прошарок не підлягав тілесним покаранням. Він мав права на утворення повітових і губернських товариств та на вибори своїх «предводителей». Володіння і селян поміщики могли передавати в спадщину, продавати, купувати, програвати в карти, заставляти, здавати в оренду тощо. Дійшло до того, що деякі гнобителі обмінювали людей на породистих собак, золоті речі і т.д. Нерідко під час продажу розлучали селянські сім’ї. За найменший непослух дворянин мав право віддавати своїх селян в солдати (на 25 років), висилати до Сибіру, фізично катувати. Діловодство в судах велося двома мовами – російською та польською.

Розклад феодально-кріпосницьких відносин призвів до виникнення грошової форми оброку. Поряд з нею продовжували існувати й старі повинності. Відбувалися процеси зростання суспільного поділу праці торгівельних відносин, збільшення кількості населення.

Збільшення кількості міського населення Бердичева (з 4320 осіб у 1798 р. до 41000 осіб у 1846 р.) спричинило зростання попиту на хліб. Тому більше половини хліба йшло на внутрішній ринок. Основна маса товарного хліба надходила з поміщицьких маєтків. Як наслідок – посилення податкового тиску на селян, зростання панщини та грошового оброку. Були випадки обезземелення сільських трудівників. Крім панщини, кріпаки виконували ряд додаткових робіт: пряли льон і коноплі, прибирали панські двори, лагодили дороги, вичищали ліси від гнилих дерев і хмизу, сторожували, перевозили вантажі.

Землеробство мало здебільшого екстенсивний характер, коли зростання виробництва сільськогосподарських культур досягалося шляхом збільшення земельних площ та нещадної експлуатації людської праці. Більшість селян обробляли свої поля дерев’яними плугами, в які запрягали коней або волів. Худоба була малопродуктивних порід. Значно краще велися поміщицькі господарства. Тут застосовувалися багатопільні системи та плуги із заліза. Проте і панщина не змогла задовольнити зростаючих потреб суспільства. Вона базувалася на підневільній праці кріпосних селян і була гальмом економічного розвитку продуктивних сил. Назріла потреба переходу до вільнонайманої праці.

Життя та діяльність населення сіл нашого краю в ті часи слід розглядати в нерозривному зв’язку з розвитком самого міста Бердичева. Багато вихідців із навколишніх сільських поселень за дозволом своїх власників – поміщиків працювали на міських підприємствах, у ремісничих цехах, на різних ремонтних і будівельних роботах.

Місто було розташоване на стику трьох губерній – Київської, Волинської та Подільської, що зробило його одною з найголовніших митниць Правобережної України.

За даними 1845 року у Бердичеві було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, макаронна й 6 капелюшних фабрик. Ці факти зафіксовані в частині 1-й (с. 433) «Статистического описания Киевской губернии», виданого в 1852 році.

Бердичівський повіт.
Фрагмент карти народонаселення Київської губернії за віросповіданням, 1864 р.

У 1844 році місто перейшло в нове підпорядкування – до Махнівського повіту Київської губернії, а через 2 роки воно стало повітовим населеним пунктом. Розвивалися ремесла (кравецьке, шевське, кушнірське, гончарне), до яких були причетні й жителі сіл. У 1860 році тут налічувалося понад 4 тис. різних спеціалістів.

Незважаючи на швидке зростання ролі Києва в торгівлі у 50-х роках ХІХ ст., Бердичів продовжує успішно вести комерційну діяльність. Правда, вона трохи послабилася.

Сільське населення брало активну участь у знаменитих бердичівських ярмарках. Їх проводилося до 10-ти на рік. Найважливішими з них можна назвати: Онуфріївський, Успенський, що тривали понад 6 тижнів. У 1856 році їх перевели до Києва. Поряд з ними велику роль у життєдіяльності Бердичівщини відігравали Космодем’янський, Йорданський і Похвальний ярмарки, що тривали 3 тижні. Товарами тут були: зернові культури, льон, вовна, коні, вівці, велика рогата худоба, шкіра, вироби з деревини, посуд, смола, дьоготь, риба, цукор, полотно, сукно, шовк, різні галантерейні вироби, плуги, коси, інші залізні вироби та ювелірні прикраси. Зустрічалися тут імпортні товари – меблі, кава, тютюн, цитрусові культури, одяг, вина тощо. Активно велася торгівля спиртними напоями. Селяни продавали в основному продукти землеробства та купували знаряддя праці. Хліб випікали вдома з муки, змеленої здебільшого на бердичівських млинах. Правда, були подекуди (напр. у с. Хажин) і місцеві млини. Частину знарядь виковували та ремонтували в сільських кузнях. Поміщики були змушені дозволяти селянам займатися торгівлею, так як вона давала можливості для сплати грошового оброку.

Із 295388 десятин (1 десятина = 1,09 га ) земельних угідь Бердичівського повіту 54% належало великим власникам – поміщикам, близько 2% – релігійним храмам і 0,8% – державній казні. Поряд із пшеницею, житом, вівсом, ячменем та іншими зерновими культурами, значні площі відводилися під цукрові буряки. Заможні господарі використовували нову техніку, вводили кращі сорти рослин і розводили нові породи свійських тварин – коней, корів, овець, свиней, птиці.

Будинки мешканців нашого краю були різними: поміщицькі з прикрасами та величними, флігелями, конюшнями, манежами (цілі резиденції) і маленькі хатини, накриті соломою та побілені (мазанки), що мали одну кімнату без сіней, з маленькими віконцями. Були, правда, в невеликій кількості й більші будиночки, але їх могли мати багатші (заможніші) мешканці сіл.

У садибах поміщиків, як правило, освічених людей, були зібрані численні живописні полотна, колекції меблів, набори порцеляни, бібліотеки з книг польських і французьких письменників.

Повсякденна селянська їжа складалася з житнього хліба, каші, борщу. У скоромні дні вживали сало і смалець. Край славився смачними варениками, капустою та галушками. М’яса було мало. Крім того частина його ставала товаром і тому воно вживалося лише під час великих свят. Так можна сказати також про птицю, яйця і молочні продукти – свіже молоко, сметану та сир. Незважаючи на це, селяни в той час були значно здоровішими ніж тепер. Цьому у великій мірі сприяли чисте і свіже повітря, вільні від радіоактивного забруднення земельні угіддя та вода.

Бердичівщина у першій половині ХІХ ст. пережила й часи соціально-політичних протестів проти кріпосницького гніту. Їй судилося стати одним із перших осередків Польського патріотичного товариства, зв’язаного з декабристським рухом.

У середині 1821 року варшавський емісар, подільський поміщик Л. Собанський прибув у наш край. У Бердичеві він зустрівся з членами осередку польської конспіративної групи, організованої за рік до цього капітаном уланського полку В. Маєвським. Ядром цієї групи була масонська ложа «Тамплієри» («Лицарі Храму»). Спочатку її метою ставилися благодійність, просвітництво, високе моральне виховання, захист вітчизни. Ці ідеї поширювалися як серед польської шляхти, так і місцевого українського дворянства Л. Собанський разом із В. Маєвським та його помічниками – С. Карвицьким, Г. Лаговським, К. Пулаським та іншими виробили основи створення територіального осередку Патріотичного товариства. Після гострих суперечок у середині 1821 року дійшли згоди в основних питаннях боротьби за свободу Польщі. «Тамплієри» стояли на автономних правах освіти із відділів Патріотичного товариства. Для координації дій Бердичівського осередку товариства з іншими осередками або округами (Рівненським, Житомирським, Старокостянтинівським, Овруцьким, Луцьким і Кременецьким) у 1822 році створили Комітет провінцій на чолі з М. Тарнавським і П. Мошинським. В округах заснували низові ланки – гміни. З’їзди і спільні зібрання товариства проводилися в Києві, Бердичеві, Житомирі. Патріотичне товариство не було однорідним у питаннях боротьби проти російського самодержавства. Воно поділялося на три напрямки: консервативний (магнати Л. Сапега, Я. Четвертинський, граф П. Мошинський), лівий (М. Ворцель, Т. Падура) і поміркований (Г. Олізар, Н. Олізар, М. Чайковський). Перший напрямок прагнув тільки до реставрації Речі Посполитої в рамках (кордонах) 1772 року, другий – до російсько-польського зближення і радикальних соціальних перетворень, третій, іще не сформувавши своєї позиції, маневрував між консерваторами та лівими, часто займаючи позиції перших.

Велися переговори польських борців з декабристами. Правда, поборником союзу з російськими революціонерами було тільки ліве крило товариства. Представник його – М. Ворцель особисто зустрічався з представниками Південного (С. Муравйов-Апостол) та Північного (К. Рилєєв) товариств і поділяв їх погляди. У дусі українсько-польської єдності та активної участі українського народу в русі виступив поет Т. Падура на спільній нараді представників частин польської політичної еліти (М. Ворцель, Л. Собанський) і декабристських лідерів (С. Муравйов-Апостол, М.П. Бестужев). У червні 1825 року Бердичівщину відвідав лідер Південного товариства і автор знаменитої «Руської правди» П.І. Пестель. У переговорах із представниками лівого крила польського товариства він наголосив: «Немає для вас (поляків) середини. Необхідно визначитись – з нами ви, чи проти нас. Але і без вашої допомоги ми зможемо зброєю дарувати собі свободу, а ви, якщо прогавите необхідний для вас випадок, повинні будете назавжди відмовитись від сподівання бути народом незалежним». Таке ж він заявив і в січні 1825 р. в Києві, на переговорах між делегацією варшавського Центрального комітету Патріотичного товариства декабристів.

Після придушення повстання декабристів багато лідерів польського визвольного руху були жорстоко покарані самодержавством. М. Ворцеля і С. Карвицького позбавили дворянських прав і маєтків, а потім відправили на Кавказький фронт, П. Мошинського і А. Градецького заслали на 10-15 років до Сибіру. Частину діячів ув’язнили на різні строки та поставили під суворий поліцейський нагляд.

Зв’язаний наш край також із антикріпосницьким рухом під проводом легендарного борця за селянські інтереси Устима Кармалюка. Селянський ватажок, за його свідченнями, даними 17 червня 1827 року в Летичівському нижньому суді, «бывал в Бердичеве по несколько раз, однак пристанища твёрдого не имел, ибо останавливался на базаре». На жаль, він не сказав, у кого зупинився і хто йому допомагав, у кого він «питался выпрошенным хлебом».

Другим документом, який засвідчує про перебування У. Кармалюка в Бердичеві, є рапорт, направлений одним із судових чиновників Літинському нижньому земському суду про обшуки шинків та арешти підозрілих у справі народного героя. Рапорт датований 23 серпнем 1827 року. Серед торгових пунктів згадується і один із бердичівських шинків, власник якого допомагав борцям проти поміщицької сваволі.

Втретє йдеться про бердичівське перебування месника і в екстракті його судової справи в Літинському нижньому земському суді від 23 жовтня 1831 року. Через Бердичівщину він добирався до своїх рідних місць, утікаючи з Архангелогородського піхотного полку, дислокованого в Новгородській губернії, приблизно у серпні-вересні 1831 року. Поряд із Бердичевом, також згадуються Овруч і Житомир та численні населені пункти Росії.

Наші земляки брали активну участь у Польському національно-визвольному повстанні 1830-1831 років. Серед них – М. Чайковський з Гальчинця (нині с. Гальчин), Северин і Адольф Пільховські з Терехової (сучасне с. Терехове), Карл Ружицький із Агатівки.

М. Чайковський готував добровольців для повстанських загонів, організовував збір коштів на придбання зброї, амуніції. Потім хоробро воював проти російських військ, але при цьому не був вороже настроєний до народів Росії. Відоме його гуманне ставлення до військовополонених.

М. Чайковський постійно виступав за поліпшення становища селянства. Відоме його різке критичне ставлення до поміщиків, які виявляли жорстокість у поведінці з кріпаками. Він з повагою характеризував українських землеробів – годувальників суспільства. Ось ним написані слова, які це підтверджують: «Малоросы народ трудолюбивый, добросовестно исполняют свои обязанности, не гуляки, не пъяницы, не требуют больших денег и не копят их, но стремятся к домашней жизни, любят семью, соловья, цветы. Крестьянские хаты в окрестностях Бердичева были очень опрятны, там было множество садов, обилие воды, народ был бойкий, обыкновенно смышленый, привязанный к справедливым и добрым панам, казацкий дух сохранился здесь быть может чем где бы то ни было на Украине». Українських селян М. Чайковський вважав добрими союзниками поляків у боротьбі проти царизму, але при умові гуманного ставлення до них.

Цікавими є плани М. Чайковського про побудову Української держави. Його політичним ідеалом було відродження козацької України як автономної частини у складі відродженої незалежної Польщі. Однак цього можна досягти лише при спільній боротьбі поневолених російськими загарбниками народів. Українська етнічна спільнота повинна сама за себе подбати, піднявшись проти поневолювачів і відродивши Гетьманщину в дусі ідей П. Орлика та П. Дорошенка. Ідея козацької республіки довго хвилювала письменника, але наприкінці його життя значно змінилася в бік лояльності до російського царизму. С. і А. Пільховські були відданими солдатами повстання 1830-1831 років. Вони воювали пліч-опліч із своїми селянами, виявляючи чудеса мужності та героїзму. Їхнім девізом було: «За нашу і вашу свободу». Патріоти усвідомлювали, що без незалежної України не може бути вільної Польщі. Такі ж думки бачимо і в творчості Тимка Падури.

К. Ружицький очолив загони повстанців з Бердичівщини. Навівши дисципліну і порядок, він повів вояків у бої проти самодержавства. Вирушивши з Кривинецького хутора, шляхта і селяни підійшли до Чуднова де 16 травня 1831 року відбувся запеклий бій. Російські загони потерпіли поразку і багато їх потрапили в полон. Росіяни, особливо козаки з Дону, були вражені лицарством і гуманізмом повстанців. Наступний бій стався біля с. Жеребки, де загонам К. Ружицького протистояло в декілька разів переважаюче військо противника. Патріоти, незважаючи на відчайдушний опір, були переможені.

Після поразки повстання уряд царя Миколи І жорстоко розправився над його учасниками. На маєток Пільховських було накладено секвестр. Все майно переписали і після смерті володарки – Єви Пільховської – воно підлягало конфіскації. Самі ж брати Пільховські були ув’язнені.

М. Чайковському вдалося уникнути арешту і швидко емігрувати до Франції. За кордоном патріот продовжував боротьбу проти самодержавства. Згодом він перебрався до Туреччини, де висунув ідею єдності слов’янських народів та займався літературною працею.

Подібна доля спіткала і К. Ружицького. У Франції (Париж) він зібрав частину емігрантів з Польщі і проводив роботу з випуску нелегальної антиросійської преси.

Поляки не втратили мужності і готувалися до нових битв проти самодержавної деспотії. Ідея незалежності рідної країни постійно їх зігрівала і духовно збагачувала.

У травні 1844 року відбувся антифеодальний виступ селян Швайківки. Землероби відмовилися працювати на поміщика. Причиною протесту був визиск кріпосника, супроводжуваний знущанням над людьми. Особливо ненависним для народу став управитель помістя. Селяни спочатку діяли мирним шляхом, надавши 22 травня прохання на ім’я волинського губернатора. В цьому документі читаємо: «… чинимыми нам угнетениями приводит нас Земба (мабуть, поміщик, – авт.) в совершенное разорение, ибо, во – первых, употребляет нас с семействами беспрестанно в барщину от воскресенья до другого, не оставляя нам свободу поорать наши поля на ярину, ниже огороды засеять; во – вторых, принадлежащие нам издавна сенокосы выпасает своим скотом и заставляет нас отказаться от грунтов земли; в третьих, семь домов с огородами и токами крестьян…, разбросив, а землю поорав и засеяв яриною; в четвёртых, к земляной работе, то есть, вырытию широких и глубоких фос или канав, сверх крестьян мужеска пола, употребляет женщин и детей обоего пола. При всех необыкновенных работах причиняются крестьянам без пощады телесные наказания».

Після скарги селян справникові на ці утиски знущання над ними посилилося. Двох швайківчан – Іллю Попика та Андрія Демченка – було схоплено і віддано в солдати. Потім у село прибула рота солдатів. Віддано під суд організаторів виступу – Михайла Лещенка, Максима Жигуна, Степана Порхипова, Василя Довбиша, Максима Бенедюка, Павла Купчина, Івана Ремарчука, Івана Адамця. Проте й після цих жорстоких розправ невдоволення селян не закінчувалися.

Царським указом від 26 травня 1847 року запроваджено так звані Інвентарні правила. Вони полягали в закріпленні наділів землі за селянами, але фактично власниками її залишалися поміщики. Для тих, що мали робочу худобу, встановили три тяглових та один жіночий робочий день на тиждень, а для напівтяглових – два дні піших і один жіночий. Одинокі чоловіки мали сплачувати оброк від 1,5 до 2,5 крб., а жінки від 0,75 до 1,25 крб. 19 грудня 1848 року затверджено нову редакцію Інвентарних правил, що дозволяло поміщикам замінювати селянські наділи на гірші. Все це якоюсь мірою обмежувало особисту сваволю кріпосників, але вони часто порушували або зовсім обминали правила, не несучи відповідальності. Поміщики змушували селян – кріпаків відбувати панщину по чотири, п’ять днів на тиждень і безкоштовно використовували працю дітей та підлітків. Біднота не мала ні часу, ні можливостей для якісного обробітку своїх наділів і часто піднімалася на протести проти кріпосницького гніту. Серед багатьох сіл Житомирщини, мешканці яких виступали проти гноблення, згадується і наше Слободище (Исторические записки. Выпуск 34 – Москва, 1950 – С. 104-105).

19 лютого 1861 року маніфестом царя Олександра ІІ було скасоване кріпосне право і розпочалася селянська реформа. У нашому краї вона проведена з деякими особливостями. Тут сільські громади одержували землю за інвентарним наділом 1847-1848 років. Проте селянам повернули не всю землю, відрізану поміщиками з 1848 по 1861 роки. Як правило, повертали угіддя майже непридатні до вирощування зернових культур. Виходило, що у різних місцевостях селяни мали різні як за розміром, так і за якістю земельні наділи – від 4,5 до 9,5 десятин. За це вони мали відробляти панщину. Уряд зробив так, що поміщикові була можливість незалежно від місцевості отримати майже рівну кількість панщини та суму грошового оброку. Це була грабіжницька реформа.

Незважаючи на значні недоліки, реформа 1861 року, дала поштовх для зростання промислового виробництва і сільського господарства. Інтенсивно велося залізничне будівництво. У 1870 році стала до ладу залізниця, що сполучила місто і повіт з Козятином, а потім – із Шепетівкою. 1896 року прокладено рейки до Житомира. У 1872 році Бердичів уже мав 25 заводів і фабрик, але вони ще мали кустарний характер із переважно ручною працею. 1876 року введено в дію шкіряний завод – один із найбільших в Україні. Через рік місто вже мало чавунно-ливарне підприємство, де виготовляли апаратуру для переробки цукрових буряків і виготовлення цукру. Через 10 років воно перетворено на машинобудівний завод «Прогрес», яке в додатках до існуючої спеціалізації зайнялося ще й випуском нескладних сільськогосподарських машин і парових котлів. У 1900-1906 році в Бердичеві відкрились пісочний і рафінадний цукрові заводи. На усіх підприємствах поряд з містянами, працювало багато вихідців із навколишніх сіл.

Хоч праця стала вільнонайманою, зростає жорстока експлуатація робітників капіталістами. У гонитві за великими прибутками власники підприємств збільшували робочий день, тривалість якого наприкінці 19 століття досягла 12-13 годин. Жахливими були побутові умови робітничого життя. Житлами служили переважно казарми – довгі, одноповерхові будинки схожі на хліви, з ліжками в два-три яруси.

Розширювалися посівні площі під цукрові буряки, картоплю. Ці культури були сировиною для цукрової, виноробної та горілчаної промисловості. Слід також відмітити про розвиток хмелярства, скотарства, бджільництва.

Бердичівщина була одним із найбільших центрів ярмаркової торгівлі. Про її розмах засвідчують деякі цифри. Якщо обіг капіталів наприкінці 40-х років ХІХ ст. складав 23 мільйони рублів, то в 1865 році він досяг уже 40 млн. В місті у 60-х роках було 9 банків, які займалися фінансуванням торгівлі та надавали кредити поміщикам під заклад маєтків, врожаю і т. д. Було багато купецтва; особливо відомими торговельними фірмами стали їх комерційні заклади: Іоліса, Бродського, Маргуліса, Морозова та інших підприємців. Існували кредитні товариства та банківські контори, власники яких (Граєв, Гальперін, Трахтенберг, Штейнберг) надавали під проценти позички підприємцям. Села Бердичівщини активно втягувалися в торгові відносини. Після реформи незначна частина заможних селян навіть використовувала найману робочу силу. Були також землероби, які обробляли поля власними силами. Багато селян розорилися і ставали безземельними. Вони або йшли в місто і поповнювали ряди робітників, або ставали батраками в заможніших господарів. По різному складалась їх доля, так як вона залежала від їхніх роботодавців.

Роль Бердичева як торгового центру не змогли сильно похитнути навіть залізничне будівництво та зростання Києва й Одеси. Ярмарки проводилися і наприкінці ХІХ ст., але вони вже задовольняли лише місцевий попит. Все-таки у 1900 році торговий обіг міста склав 17,9 млн. рублів, що було не гіршим показником сумарного обігу капіталів Житомира, Проскурова, Черкас. До того ж навіть через 12 років Бердичів за показниками з продажу худоби і м’яса випереджав Київ (відповідно 19,544 голови проти 3,900 і 59943 пуди проти 1350).

У 1901 році Бердичівщина стала місцем проведення сільськогосподарської і промислово-ремісничої виставки, організованої землевласником А. Косічем – одним із прогресивних діячів повіту. До її відкриття було видано книжку «Бердичев и Бердичевский уезд».

На той час у Бердичівському повіті працювало 9 цукрових заводів, на яких вироблялося цукру у 20 разів більше, ніж для місцевих потреб. Діяло 11 винокурних заводів, на потреби яких у 1901 році використано 24% зерна та 68% картоплі місцевого врожаю. Є відомості про цукровий завод поміщика Ф. Корнілова з Гришківець (1900 р.), фарфоро-фаянсовий завод купця Зусмана (1890 р.), пивзавод чеського підприємця Чепа, шкірзавод австрійця Ціллера (1864 р.), шкірзавод варшавського купця Шленкера (1876 р.). Було багато мануфактур, на яких працювало від 8 до 10 найманих робітників. Підприємства цього типу випускали цеглу (власники Пивоцький, Рубінштейн, Вайнберг, Абрамович), віденські меблі (Геллін, Ліберман, Журавський, Цвєт), мило (Шнайдер, Штернберг), ласощі (Боин, Майденберг), муку (Брейфман, Бебель, Ліфщиць), крохмаль (Лейбель, Носх), макарони (Гребельський), тютюн (Грабівкер), сукно (Сангушко), золоті і срібні вироби (Захадер), папір (Маргуліс, Бубіс) і т.д. Сировиною для них, як правило, використовувалася продукція сільського господарства.

Поряд із селянською реформою, у повіті проводилися й інші перетворення. У 1911 році завершено земську реформу. Основним органом місцевого самоврядування стало земство. Найвищим його органом вважалося повітове земське зібрання. Його делегати обиралися на волосних сходах, з’їздах землевласників і зборах міщан. Делегати називалися гласними. Виконавчий орган земства – земська управа.

Земства займалися утриманням доріг, організацією сільськогосподарської допомоги населенню, освітою, охороною здоров’я, утриманням пошти, розподілом державних коштів. Участь у виборах гласних вже не обмежувалася майновим цензом.

Пореформений період у Бердичівському повіті сповнений бурхливих соціальних потрясінь. Особливо активною була участь наших земляків у Польському національно-визвольному повстанні 1863-1864 років. Деякі з них навіть стояли на чолі руху. Навіки в анналах історії нашої країни та Польщі залишилися постаті Стефана Бобровського і Аполло Коженьовського з с. Терехова (нині Терехове), Едмунда Ружицького з с. Агатівки.

Наприкінці 1862 року С. Бобровський повернувся з Франції в Україну і невдовзі опинився в Варшаві. Там його було обрано до Польського Центрального Національного Комітету (ЦНК) – керівного органу визвольного руху. Разом із Ярославом Домбровським, Зигмунтом Падлєвським, Зигмунтом Сєраковським, Аполло Коженьовським, Броніславом Шварце він взяв активну участь у розробці програмних документів, які стали доленосними для польського народу і сприяли духовному піднесенню повстанських загонів. Найважливішими з цього доробку стали Програма Центрального Національного Комітету, Декрет про національний податок, Декрет про визнання польських селян власниками своїх наділів, Декрет про наділення землею безземельних селян, а також ряд планів тактики збройної боротьби. Патріот заявляв: «Кожний поляк переконається, що наша програма виразила лише істини й устремління, які глибоко лежать в його серці».

У найважчі дні й місяці боїв (січень-березень 1863 року), коли одні лідери загинули, а деякі (напр. Я. Домбровський, А. Коженьовський) були увязнені царським урядом, С. Бобровський взяв у свої руки керівництво і командування усім рухом. Крім того, він вів нещадну боротьбу проти правого ухилу (так званих «білих»), який був противником справжньої селянської реформи і не підтримував ідеї надання незалежності України, Білорусії, Литві. Без селянської волі, як і без суверенітету інших народів не може бути й мови про незалежність польської нації, вважав політик. У «Відозві» до поляків, виданій ним 2 лютого 1863 року, чітко зазначалося: «Сьогодні загальне повстання – це факт, який звершився; знищення станової нерівності, мільйони братів отримали можливість користуватися рівними цивільними правами і призвані до загальної оборони вітчизни. Війна розпочата, війна, котра скине велетня-деспота, який загрожує європейській цивілізації і свободі народів».

С. Бобровський поліг у боротьбі за свободу народів 12 червня 1863 року. Його прах покоїться в Ізбиці, поблизу польського міста Равич.

Вірним соратником С. Бобровського був А. Коженьовський – яскрава постать серед лідерів визвольного руху. Його республіканські погляди і висока політична культура поклали свій відбиток на документи ЦНК. Частина цих важливих актів була закінчена вже після арешту А. Коженьовського.

А. Коженьовський закликав поляків, українців та інші спільноти всіма силами і формами підривати устої російського самодержавства на окраїнах імперії, щоб найближчим часом очистити поневолені землі від загарбників. Усі слов’янські нації, в т.ч. й росіяни, мають чітко усвідомлювати ідею незалежності Польщі і допомогти її народові в нерівній боротьбі.

А. Коженьовський часто бував у с. Терехова, де у 1857-1861 роках проживали його дружина Евеліна з сином Конрадом, і бачив нужденне становище селян, співчував їм. Тому й став одним із творців політичних та соціально-економічних документів, які й донині не втратили своєї актуальності.

Російські окупанти суворо розправилися з А. Коженьовським та його родиною: їх було заслано спочатку до Вологди, а потім до Чернігова, де в 1865 році від важкої хвороби померла Евеліна Коженьовська.

Е. Ружицький, маючи чин підполковника царської армії і закінчивши Академію Генштабу, перейшов на бік повсталих. Як і його батько – К. Ружицький, став одним із впливових лідерів поляків на Правобережній Україні. Мав тісні зв’язки як з лівим («червоні»), так і правим напрямками патріотичних сил. Більше схилявся до правих, очолюваних князем Владиславом Чарторийським, однак чітко виступав за автономію України в складі Польщі. У той час «білі» ратували за відновлення Речі Посполитої у межах 1772 року.

Незадовго до початку Польського повстання (у т.ч. і в нашому краї) польські поміщики, інтелігенція і частина українських селян утворили політичні та військові організації. Спочатку це був «Центральний комітет на Русі», очолюваний І. Коперницьким. Із серпня 1862 роуку виникає «Провінційний комітет на Русі». Його творцем і лідером по праву важається Е.Ружицький. Він діяв до кінця цього року, розповсюджуючи серед населення листівки, прокламації, в яких роз’яснювалося політичне та соціально-економічне становище на Волині та в Польщі, а також лунали заклики до організованих антиросійських виступів.

У січні 1863 року Е. Ружицького обрано до складу «Тимчасового уряду на Русі», який був представником Польського ЦНК на Волині. Він взяв активну участь у підготовці та опублікуванні «Грамоти польському народові» («Золота грамота»), в якій проголошувалися воля і рівність селян з іншими суспільними верствами. Землі, якими користувалися селяни, мали стати їхньою власністю.

На Волині й Київщині поляки повстали у ніч на 27 квітня 1864 року. Усього тут діяло понад 20 навчених і озброєних загонів. Одним із їх командувачів було призначено Е. Ружицького. Керовані ним сили активно воювали в районах від Житомира до Любара та Полонного. Загін кількістю 500 вояків з боями пройшов великий шлях до свободи, политий повстанською кров’ю. Від адміністративного центру Волинської губернії його шлях проліг до Мирополя, де царські війська завдали повстанцям рішучого контрудару. Та переважаючим силам окупантів не вдалося розгромити загін. Завдавши противнику численних втрат, знекровлений загін був відведений в Галичину.

Після поразки повстання Е. Ружицький емігрував до Франції і оселився в Парижі, а в 1872 році переїхав до Кракова, де прожив понад 20 років, не розстаючись із вірою у визволення Польщі.

Повстання охопило до 20-ти сіл Бердичівщини. Тут його очолювали: Владіслав Падлєвський, Адам Пашківський, Платон Крижановський, Олександр Шарамович, Леон Чеконський і Адам Вилежинський. Вони поширювали «Золоту грамоту» і докладали багато зусиль для роз’яснень селянам питань про безплатну передачу землі. Та сільські землероби не повірили шляхетським обіцянкам, побоюючись, що це лише хитрий тактичний хід і тому більшість їх не підтримала повстання.

Повсталі зібрали загін в 400 вояків. Головний пункт зв’язку розміщувався в будинку бердичівського купця М. Шафганеля. Сюди надходили відомості з різних куточків Волинської губернії і звідси йшла інформація до Польщі. Посланці з Варшави, Кракова, Любліна та інших польських вогнищ руху доставляли новини про хід бойових дій.

Бердичівські повстанці вели сутички з царськими військами впродовж тижня (27 квітня – 4 травня 1864 року). У боях проти 7 роти Кременчуцького піхотного полку їхній загін чисельністю 300 патріотів біля сіл Булан, Біле та містечка Погребище (нині районний центр Вінницької області) був розгромлений. У полон потрапило 26 повстанців. Після поразки руху головним його організаторам у нашому краї вдалося емігрувати за кордон і тому вони були засуджені царським трибуналом заочно. Багатьох учасників боротьби заарештували. Їх чекали розстріли, заслання або сибірська каторга.

До нас дійшли відомості про розповсюдження на Бердичівщині прокламацій організації «Земля і воля», що дає нам право бачити російсько-польські антисамодержавні зв’язки. Одна з таких знахідок датується повідомленням начальника Бердичівської повітової поліції Н. Кафтарьова від 22 квітня 1863 року.

Про зближення польських і російських патріотичних організацій засвідчують також переговори між представниками Варшавського ЦНК Зигмунтом Падлєвським і Агатоном Гіллєром та російського революційного центру Олександром Герценом і Миколою Огарьовим у Лондоні (вересень 1862 року). Услід за цим заходом З.Падлєвський від імені ЦНК вів у Петербурзі переговори з Центральним Комітетом «Землі і волі», які закінчилися підписанням угоди, що зафіксована в ноті ЦНК Комітету Вільної Росії (тобто «Землі і волі»). Популяризації положень документів і були присвячені прокламації, одна з яких знайдена у нашому краї.

Жорстока експлуатація робітників і селян роботодавцями та безробіття часто призводили до робітничих виступів. 19 січня 1887 року в Бердичеві відбулася демонстрація, розігнана поліцією. 1898 року продовж двох тижнів страйкували робітники цегельних заводів, вимагаючи підвищення заробітної плати і поліпшення житлових умов. Їм вдалося частково добитися перемоги.

Бердичівщина взяла активну участь також у загальному страйку робітників Півдня Росії 12 серпня 1903 року, а за рік до цього тут була створена соціал-демократична група, яка організувала підпільну друкарню. Хоч вона не проіснувала навіть року, але встигла багато зробити для поширення серед населення листівок і прокламацій. Під час розгрому її поліцією було забрано 2 пуди шрифту, до 2 тис. примірників різних видань, серед яких – «Главнейшие резолюции принятые ІІ съездом РСДРП».

Під час Першої російської революції 1905-1907 років класова боротьба в нашому краї посилюється. Край сколихували демонстрації під гаслом «Геть самодержавство!», «Геть російсько-японську війну!», «За 8-годинний робочий день!» (січень 1905 р.). Скорочення робочого дня, скасування надурочних робіт та підвищення зарплати вимагали робітники заводу «Прогрес» у липні 1905 року. Трудящі також добивалися поліпшення медичного обслуговування, подвоєння зарплати за роботи в святкові дні. Інколи підприємці йшли на незначні поступки, але часто мітинги, демонстрації і страйки розганялися царськими військами. Під марксистськими гаслами продовжувалися й акції трудящих під час Жовтневого всеросійського страйку та Грудневого московського збройного повстання 1905 року. Відбувалися навіть криваві сутички робітників з поліцією та спроби визволення політичних в’язнів. Трудящі повірили марксистам-більшовикам, часто підтримували їхню політичну та соціальну програму, в якій говорилося про значне поліпшення становища робітників та селян. Поляки та українці надіялися на повалення царизму і утворення власних незалежних держав, про які часто говорив лідер марксистів Володимир Ленін у своїх працях «Про національну гордість великоросів» та «Про право націй на самовизначення», а також з усіх сил трубила Програма РСДРП(б).

Селяни Голодьок (нині с. Мирославка), обурені відсутністю будь-яких прав і зменшенням земельних наділів, також піднялися на боротьбу проти самодержавно-поміщицького устрою. Тут неодноразово відбувалися заворушення, які інколи закінчувалися підпалами поміщицьких маєтків. Народ вимагав поділу поміщицької землі і збільшення заробітної плати на бурякових плантаціях цукрозаводчиків Терещенків.

Столипінська аграрна реформа, прискоривши процес розшарування селянства, ліквідувала общинне землеволодіння. Значна частина селян стала безземельними. 1912 року в Бердичівському повіті 57% господарств не мали земель або мали їх до 4 десятин, 34,5% – від 4-10 десятин і 8,5 % – 10 і більше десятин.

З початком Першої світової війни 1914 року наш край став одним із прифронтових районів. На нього лягли тягарі мобілізації поповнення для армії, постачання продовольства на фронт. Понад половина працездатних чоловіків пішли зі зброєю в руках «защищать государя и отечество». Але й ті, що залишилися вдома, були залучені до виконання важких робіт і повинностей. Зростали ціни. За рік, із серпня 1915 року по липень 1916 року, ціна одного пуда житнього борошна зросла в 1,5 рази, а одного пуда солі – у 2 рази. У 1915 році Бердичівщину відвідав цар Микола ІІ, який ознайомився із роботою тилових служб російської армії.

Поміщики посилили експлуатацію селян. Особливий наступ вони повели на права спільного землекористування (пасовища, луки, лісові смуги, прибережні смуги біля річок тощо). У с. Слободище на вимогу місцевого поміщика було проведено розмежування, за яким з 386 десятин вигону спільного користування селянам залишили лише 14 десятин.

У Бердичеві дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. Подорожчали житлові умови та продовольство. Підприємства в багатьох вимірах перейшли на випуск воєнної продукції, що іще більше посилило експлуатацію робітників.

Лютнева революція, яка привела до повалення самодержавної династії Романових, оптимістично вплинула на наших земляків. Всюди зривалися вивіски з царським гербом, зруйновано пам’ятник Олександру ІІ. Влада 9 березня 1917 року перейшла до громадського комітету – органу Тимчасового уряду. Водночас було створено Раду робітничих і солдатських депутатів. Почалося відновлення профспілок, розігнаних у 1905-1908 рр. На більшовицьких зборах обрано партійний комітет – керівний орган боротьби трудящих за політичні та економічні права. Водночас діяли організації меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських борців за незалежність України. Між ними точилася запекла боротьба за вплив на маси. Такою ж була обстановка і у військових частинах. Лозунгами про припинення війни, наділення селян землею та передачу фабрик і заводів робітникам більшовики у червні – серпні 1917 року завойовували на свій бік значну частину бідного люду. Цьому також посприяв крах загарбницької політики самодержавства, а потім Тимчасового уряду на фронті.

Наприкінці серпня 1917 року, після придушення заколоту генерала Л.Г. Корнілова в Петрограді, було заарештовано командуючого військами Південно-Західного фронту генерала А.І. Денікіна. Заколотника та його помічників ув’язнено солдатською військовою Радою і взято під варту на Лисій (нині Червоній) горі.

Після цього авторитет більшовиків посилився. 10 вересня вони провели свою першу конференцію, в якій взяло участь багато солдатських делегацій із фронту. Поряд із робітничими та солдатськими питаннями на ній вирішувалися і проблеми безоплатного наділення селян землею. Тут також було обіцяно право українському і польському народам на самовизначення і утворення своїх незалежних держав. Було обрано бюро військових організацій Південно-Західного фронту.

Арештованих генералів звинуватили в заколоті і вимагали віддати під революційний суд. Їх утримували майже місяць на гауптвахті. Та за вказівкою з Петрограда місцевий фронтовий комітет був змушений відправити арештованих до Бихова. Цей наказ солдати виконали. Розпочався процес більшовизації повітової ради. Попереду на Бердичівщину чекали нові суворі випробування.

Незважаючи на нестерпний російський самодержавно-кріпосницький гніт і пореформені царські наруги над мовами та національною свідомістю українців і поляків, культура української, польської та єврейської етнічних спільнот у нашому краї у ХІХ початку ХХ ст. поповнилася новими досягненнями. Спостерігалося протистояння двох тенденцій. Перша з них пов’язувалася з віковими українськими, польськими та єврейськими культурними традиціями, які своєрідно переплітались, надаючи місту і навколишнім селам неповторного колориту. Друга полягала у втягненні краю до тісних зв’язків із передовою російською та світовою культурою. Це збагачувало його духовну скарбницю і водночас руйнувало його специфічні особливості і традиції.

Царський уряд постійно проводив широкомасштабну політику русифікації культур неросійських спільнот. Протягом 1-ї половини ХІХ ст. польські школи було знищено, що призвело до зниження освітнього рівня шляхти, деполітизації та радикалізації значної частини поляків у боротьбі за збереження своїх духовних скарбів. Збереження культури є збереженням національної віри, самосвідомості, тобто самого народу. Три уваровські традиції – збереження системи освіти православ’я, самодержавство і російська народність – стали ненависними не лише для поляків, але й для українців і євреїв.

Впроваджується російська мова в навчальних закладах. У рекомендаціях Дирекції училищ Волинської губернії від 28 квітня 1833 року вказується, що цією мовою слід викладати більшу частину навчальних предметів. Невдовзі це стало офіційною вимогою, невиконання якої могло призвести до закриття закладу.

В цих умовах продовжують діяти кармелітська школа і семінарія. Та у 1832 році за указом імператора Миколи І їх було закрито. Через 12 років перестала існувати й знаменита монастирська друкарня. Кармелітам відмовлено навіть у випуску календарів. У 1842 році від них відібрали земельні володіння в Бердичеві, Скраглівці та Скоморохах. Сам монастир переведено на державне фінансування.

1866 рік приніс нові важкі випробування для кармелітської святині. Їх суворо покарав царський режим за підтримку за підтримку Польського повстання 1863-1864 рр. Приміщення кляштору були конфісковані і передані державі. В них розмістили управління повітової поліції і суду. Міська поліція отримала будинок друкарні, флігелі перейшли під конюшні пожежників, а в башті зробили пожежну вежу. Духовенству залишили тільки Верхній храм і другу вежу. Нижній храм було занедбано. Підземелля і склеп засипано землею, а вікна замуровано цеглою. У 1878 році ліквідовано монастирське книгосховище, а понад 6 томів книг передано бібліотеці Київського університету. Колись могутня і красива фортеця та державна скарбниця поляків в Україні наприкінці ХІХ ст. завдяки варварству російських окупантів перетворилася на руїну. Лише в 1904 році, після багатьох прохань католиків до імператора та Київського губернатора храм було повернуто за призначенням. Відновлювальні роботи під керівництвом архітектора Міллера на кошти, зібрані містянами, селянами та мешканцями інших регіонів, проводилися з 1908 р. по 1915 р. Тоді настоятелем храму був Діонісій Бончковський.

Кармелітська школа відзначалася високою освітньою якістю. З її стін вийшло багато талановитих людей, серед яких – Бенедикт Раковецький, Генріх Ржевуський, Францішек Духінський.

У 20 роках ХІХ ст. Бердичівщина прославилася унікальним вогнищем освіти – школою англійця Вольсея. Рівень навчання тут був надзвичайно високий. Вивчали військову справу, багато мов – польську, французьку, російську, латинську; математику, фізику, історію. Серед викладачів були відомі спеціалісти – астроном Кисловський, байкар П. Гулак-Артемовський, поет Т. Падура, музикант С. Курц. Школі надано статус губернської гімназії.

У 1825 році на Бердичівщині відкрили 4-класне училище, в якому вчилося 182 учні і було 8 вчителів. З 1829 року почалися навчальні заходи в парафіяльному духовному училищі. На початку ХХ ст. Бердичів мав семикласне комерційне училище імені О.С. Пушкіна, 8-класну жіночу гімназію, 7-класну приватну жіночу гімназію, 7-класне жіноче комерційне училище, школу учнів-ремісників, 2-класне міське училище, державне 2-класне єврейське училище, 4 церковно-приходські школи, та початкове училище товариства прикажчиків, 2 приватні чоловічі школи 3-го розряду, жіночу професійну школу. В с. Закутинці діяла сільськогосподарська школа. У багатьох із них навчалися вихідці із сіл повіту. Безумовно, що це були діти поміщиків, підприємців, управителів тощо.

Велику роль у розвитку духовності на Бердичівщині відігравали релігійні храми. Поряд із монастирем Кармелітів Босих тут діяли: костел Святої Варвари, православні Свято-Миколаївська церква, церква Всіх Святих та Успенський собор, єврейська Хоральна синагога, церква в ім’я Іоанна Богослова (с. Скраглівка), Свято-Троїцька церква (с. Гришківці), церква Святої Параскеви (с. Терехове), така ж церква в с.Кикишівка, церква Різдва Богородиці (с. Красівка), церква Покрови Святої Богородиці (с. Закутинці) така ж церква с. Великі Гадомці, церква Михайлівська (с. Хажин), церква Святого Димитрія (с. Іванківці), церква Святої Параскеви (с. Великі Низгірці), церква Покрови Святої Богородиці (с. Бистрик), Воздвиженська церква (с. Велика П’ятигірка), церква Покрови Богородиці (с. Жидівці), Михайлівська церква (с. Маркуші), церква в ім’я Іоанна Богослова (с. Обухівка), церква Свято-Різдва Богородиці (с. Озадівка). Вони були не лише релігійними осередками, але й центрами навчання і виховання людей, особливо молоді та юнацтва. Прихожанам прививалася любов до ближнього, працьовитість, повага до батьків і родини, подружня вірність та інші моральні якості.

Бердичівщина – свідок перебування та творчої діяльності на її території багатьох видатних діячів української, польської та світової духовної культури. Їхні благородні сліди і до цього часу возвеличують наш край.

Часто відвідували місто та навколишні села представники «української школи» в польській літературі: Я. Падура, С. Конопацький, Ю. Грудзинський, С. Гощинський, С. Букар, Т. Букар, Г. Ржевуський, А. Гроза, С. Гроза. Кармелітську школу закінчив польський філософ і історик Ф. Духінський. Часто сюди приїздив польський письменник і історик Ю.І. Крашевський, у кляшторі Кармелітів Босих працював літературознавець А. Голєнзовський.

З 1858 по 1868 р. у нашому краї проживав «Дідусь єврейської літератури» Менделе Мойхель Сфорім (Ш. Абрамович) – автор реалістичних творів. У 1868 році вийшла з друку його повість «Маленький чоловічок», в якій висміяно різні недоліки Бердичева та навколишніх сіл. Тоді ж побачила світ і його знаменита «Такса, или банда городских благодетелей» – нищівна сатира на тодішню владу та гнобителів-підприємців.

Неодноразово відвідував наш край також єврейський класик Шолом-Алейхем (С. Рабінович) – літописець життя і побуту бердичівлян, автор знаменитих «Записок комівояжера», «Блукаючих зірок», «Ножика» та інших шедеврів.

Через наш край пролягли дороги українського національного генія Тараса Шевченка. Ймовірно, що восени 1846 року поет, письменник, філософ, художник і лідер політичної боротьби за українську державність в якості співробітника Тимчасової комісії для розгляду старовинних актів, проїздив через Бердичівщину по дорозі до Кодні. Однак це питання є спірним.

Тут він вивчав історичні документи, зв’язані з визвольним народним рухом періоду 30-60 років ХVІІІ ст. Зокрема, детальну увагу ним було звернуто на повстання під проводом С.Палія та гайдамацький рух. Ці події замальовані в безсмертних поемах «Чернець» та «Гайдамаки».

У поемі «Чернець» згадується Бердичів і висловлюється душевний біль Шевченка з приводу міжусобних конфліктів в Україні, якими спритно скористалися російські загарбники. Водночас вони робили все й заради знищення польської національної культури як взагалі, так і в нашому краї зокрема. Недарма Т. Шевченко писав, звертаючись до українців усіх поколінь: «Польща впала і вас роздавила». Він підкреслив споріднення долі та майбутнього двох великих слов’янських народів.

Петро Гулак-Артемовський працював приватним учителем у місті та інших населених пунктах нашого краю у 1814-1817 рр. Тут він задумав створити байку «Пан та Собака» – гостру сатиру на існуючій самодержавно-кріпосницький лад і вивчав польську мову, що згодом дало йому можливість перекладати твори А. Міцкевича на українську мову.

Поет-романтик Юліуш Словацький любив відвідувати бердичівські ярмарки, часто цікавився деталями життя і побуту селян, мріяв про їхню свободу. Йому також належать рядки, в яких оспівується боротьба польського народу за незалежність у другій половині ХVІІІ столітті.

Побував на Бердичівщині і геніальний французький письменник Оноре де Бальзак. Восени 1847 року у своїх дорожніх нотатках він писав про місто та навколишні краєвиди: «Тут з подивом побачив я будиночки, що танцювали польку, тобто сильно похилені, один вправо, другий вліво, третій вперед, деякі знівечені, багато їх було меншого розміру, ніж наші (французькі – авт.) ярмаркові балагани, … нарешті я побачив справжній степ, бо Україна починається у Бердичеві. Все, що я бачив до цього, нічого не варте… Тут починається український чорнозем…». 2 березня 1850 року в костьолі Святої Варвари абатом В. Ожаровським (є й інша версія – абат Й. Білоблоцький) письменника обвінчано з польською поміщицею і літературним критиком Евеліною Ганською. Про співпрацю О. Бальзака та Е. Ганської написано багато і дослідницька робота над даною темою продовжується.

У селі Гальчин народився і провів дитячі та юнацькі роки політичний і військовий діяч, письменник, патріот Польщі й України М. Чайковський (1804-1886). Він був представником української школи в польській літературі. Його перу належать романтичні повісті з історії України («Козацькі повісті», 1837; «Вернигора», «Український пророк», 1838; «Гетьман України», 1841; «Українки», 1841 та інші), нариси, оповідання, спогади, а також роман «Овручанин» (1841), присвячений життю польської шляхти в українських землях.

М. Чайковський віддавав перевагу пригодницьким сюжетам, культивував поетичну прозу. Великий інтерес представляють його «Записки Садык-паши» (1871), в яких багато написано про Бердичів і Бердичівський повіт, а також про інші терени Житомирщини й Київщини, про його життя в еміграції.

До с. Терехове у 1856-1867 роках часто навідувався відомий польський письменник і політичний діяч А. Коженьовський, який підтримував родинні зв’язки з сім’єю Пільховських-Бобровських. Він багато зробив для двох культур – польської та української, висловлював глибокі співчуття українському народові, який переживав у російській імперії таку ж важку долю, як і поляки. Вивчаючи історію Запорізької Січі він, як і М. Чайковський, неодноразово висловлювався за свободу України. Правда, його погляди були набагато послідовнішими і спрямованими на усвідомлення необхідності абсолютної незалежності України. Доказом цього є вірші «Так є», «Реквієм», «Сільським дзвонам» та інші. У ліриці А. Коженьовського правдиво відтворено частину героїчної історії Київської козаччини. Крім того, поет прагнув добитися визволення селян із кріпосної неволі та безплатного наділення їх землею.

У 1856-1868 роках А. Коженьовський створив сатиричні комедії, в яких гостро висміював провінційну шляхту, частина якої піддалася міщанській апатії, а то й перейшла на бік російських колонізаторів. Незважаючи на царські тюрми, заслання і постійний жандармський нагляд, незламний борець продовжував патріотичну політичну та літературну діяльність. Він не втратив віри у справу, якій присвятив своє життя, в силу невмирущої дружби та співпраці української і польської етнічних спільнот. Особливо яскраво це викладено в його вірші – присвяті синові Конраду (5 грудня 1857 р.), де, крім опису бідувань польського народу в «неволі московській», висловлюється палка віра в здобуття Польщею незалежності.

Із с. Терехове був родом і Тадеуш Бобровський (1829-1894 р.) – дядько і вихователь Джозефа Конрада. Його ім’я було широко відомим серед поляків і українців Волині та Поділля. Здобувши наукову ступінь магістра права, він брав активну участь у різних судових справах. Твердо стояв за скасування кріпосного права і безплатне наділення селян землею. Виявив стійку громадянську позицію, захищаючи в середині 80-х років ХІХ ст. історика В. Антоновича від несправедливих нападок реакційної польської шляхти. Залишив знаменитий двотомний щоденник – «Pamietnik mojego zycia», з якого можна дізнатися про особливості організації навчального процесу в Першій гімназії м.Житомира, про життя та діяльність родів Пільховських – Бобровських і Коженьовських, про житомирський театр і т. д. Тут бачимо яскраві картини життя польської шляхти Волині та Київщини у ХІХ столітті.

Терехове – батьківщина великого письменника неоромантичного напрямку Джозефа Конрада (Юзеф Теодор Конрад Наленч Коженьовський) (1857-1924). Це була легендарна особистість, яка думала польською мовою, писала по-англійськи і вірно служила прогресу всієї світової цивілізації, цінності якої поважала як зіницю ока. Прослуживши понад 17 років на морі, митець пройшов немало рейсів до Індії, Малайського архіпелагу, Африки; побував біля мису Горн, у Вест-Індії; обігнув береги Південної Америки; проплив вздовж і впоперек Середземномор’я. Він став таким поетом моря як Р.Л. Стівенсон, Д. Дефо, Дж. Лондон, К. Станюкович і ряд інших художників слова, виступивши в англійській літературі як романтик і водночас суворий реаліст, а також тонкий психолог. Його герої наділені виключною напруженістю почуттів і хвилювань. Відзначився як видатний стиліст, оригінальний майстер – творець і поширювач свого самобутнього і неповторного художнього методу.

Перу Дж. Конрада належать такі неповторні і всесвітньовідомі шедеври як «Лорд Джім», «Лагуна», «Юність», «Кінець неволі», «Серце пітьми», «Фальк», «Таємний спільник», «Фрейя з Семи Островів» та ряд інших. Серед них є різні жанри: романи, есе, повісті, новели. Крім того, письменник залишив світові у спадщину багато літературно – критичних, наукових статей і нарисів, серед яких особливо виділяються «Джон Голсуорсі», «Гі де Мопассан», «Географія і деякі дослідники», «Передмова до «Коротких оповідань» та інші.

Роздуми Дж. Конрада про літературу, на думку дослідника його творчості М.Г. Соколянського, можна умовно розділити на три частини: першу, в якій сконцентровано і пояснено твердження про велику силу і мистецтво художнього слова; другу, де йде мова про власні (конрадівські) твори; третю – про письменників – майстрів класичних творів минулого і письменників-сучасників. Його творчість має велике літературно-історичне значення в світовому масштабі. Вона зробила благотворний вплив на таких художників слова як У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Хемінгуей і Ф.С. Фітцджеральд. Шедеври Конрада дістали високу оцінку вже в його сучасників – А. Беннета, Д. Голсуорсі, Г. Уеллса, Дж. Гіссінга. Нею цікавилися: В. Вульф, А. Мальро, А. де Сент-Екзюпері, Р. Роллан і ряд інших митців слова.

Частина мешканців повіту відвідувала бердичівський цирк, який знаходився на Нікольській вулиці (тепер біля парку ім. Т. Шевченка). Тут виступали відомі спортсмени, дресирувальники, артисти (І. Піддубний, Ю. Дуров). Кілька разів наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. наш край відвідував з гастролями актор і драматург Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Тут деякий час працював на цукроварні його старший син Назар – інженер-хімік, який згадував Бердичів у своїх спогадах.

Великою популярністю в краї користувалися тижневик «Южный вестник» з рубриками «Русская жизнь», «Польская жизнь», «Еврейская жизнь», «Украинская жизнь» та щоденна газета «Южная молва». Зберігся третій номер «Южного вестника» від 31 травня 1914 року. А в «Южной молве» від 1 січня 1914 року знаменитий купець О.М. Шапіро правдиво розповів про деякі причини економічного відставання Бердичева і цілого повіту на початку ХХ ст.: «Постепенное понижение нашого города (а отже і всього повіту, – авт.) в экономическом отношении – процесс, начавшийся уже давно, но достигший своей кульминационной точки в настоящее время, объясняется, на мой взгляд, неблогоустройством нашего города. Отсутствие учебных заведений, государственного банка, окружного суда, и, наконец, наше внутреннее неустройство – вот главные, основные причины экологического кризиса города… Так что … только городское управление, стоящее на страже интересов населения может спасти город от полного разорения».

Середина ХІХ століття – початок історії освіти в селах нашого району. Тоді розпочалося відкриття церковно-парафіяльних шкіл. Цей процес був викликаний як розвитком суспільства, так і діяльністю російської влади щодо зменшення впливу польських шкіл на українське населення Поділля та Волині.

Церковно-парафіяльні школи з’явилися в Бистрику (1841), Радянському (1848), Маркушах (1860), Швайківці (1864), Мирославці (1884), Райках (1885), Озадівці (1887), Великій П’ятигірці (1890). Навчання проводилося здебільшого в хатах заможніших селян під керівництвом православних священиків і дяків.

Згідно «Положення про губернські та повітові земства» 1864 року, підписаного царем Олександром ІІ, розпочалося відкриття професійних шкіл у училищ. Сільські училища були в селах Слободище (1875), Старий Солотвин (1879), Мала Татарнівка (1886), Велика П’ятигірка та Великі Низгірці (1890). Освітні заклади працювали в надзвичайно важких умовах і давали невисокий рівень знань. Вчителям доводилося проводити заняття, без підручників, будь-яких навчально-виховних посібників. Не було також методичної літератури для педагогів. До того ж весь навчально-виховний процес проходив російською мовою.

Медичне обслуговування населення Бердичівщини було вкрай відсталим. До середини 19 століття тут були лише аптека, лікарня при кляшторі та військовий шпиталь, в якому велику роль відігравала сестра Дениса Давидова – героя війни 1812 року. У 60-80-х роках ХІХ століття розпочалося будівництво ще двох лікарень на 50 ліжок. На початку ХХ століття тут вже працювали: безкоштовна амбулаторія, земська лікарня, єврейська лікарня, лікарня Червоного Хреста, пологовий будинок, тюремна лікарня, притулок для вбогих.

Вигляд населених пунктів був гнітючим. Досить вдумливо вчитатися в декілька рядків із актів, складених економістом А. Суботіним (1890 рік), щоб упевнитися в цьому: «Главные улицы Бердичева вымощены крупным булыжником… Остальные улицы представляют собою обширные топкие пространства… Улицы эти созданы не для соединения обывателей, а скорее для разобщения их… Тротуаров в городе, можно сказать, не существует… Освещение есть только на главных улицах… Город лежит при болотистой реке Гнилопяти, одно название которой дает неутешительное представление о ее санитарных свойствах; при городе эта река запружена, и обширный пруд служит главным рассадником заразы; в него сваливаются нечистоты, мусор, трупы животных ; в нем стирают белье, поят и купают скот, в этой же животной жиже купаются и люди… Каждую весну пруд заполняется трупами незаконнорожденных младенцев».

Найбільш антисанітарійними були міські окраїни, де проживала біднота. Більшість будинків тут не мали дворів, будь-які залишки, сміття викидалися на вулиці. За словами А. Суботіна «роль санитаров исполняют здесь свиньи, которые сами ищут себе корм».

У селах санітарна обстановка була трохи кращою. За словами землевласника А. Косіча, «снаружи крестьянские избы имеют довольно приличный вид, и летом деревня, в особенности издали, с белыми домишками, окруженными зеленью, с выдающимся зеленым куполом церкви, представляет даже красивый вид». Правда, сільські вулиці були грунтовими і в дощову погоду перетворювалися в суцільне болото.

Таким наш край увійшов у тривожне і водночас сповнене нових цікавих подій ХХ століття. Таким він зустрів епоху страшних соціальних катаклізмів, що потрясли увесь світ.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here