Home Історія Історія Бердичівщини Розділ 3. Давньоруський період

Розділ 3. Давньоруський період

54
0
SHARE

М.М. Бедь, Б.В. Марковський.

 Про заняття наших предків у ІХ-ХІІІ століттях засвідчують пам’ятки, представлені неукріпленими селищами, городищами та ґрунтовими могильниками, які здебільшого дають можливість простежити спадковість і взаємозв’язок між археологічними культурами. Найкраще це можна дослідити при вивченні результатів розкопок біля населених пунктів Райки та Слободище. Крім того, селища та місця поховань тих часів виявлені біля сіл Гвіздава, Швайківка, Скаківка, Маркуші, в районі бердичівської вулиці Дружби та в урочищі «Жмурі». Уламки посуду з характерним лінійно-хвилястим орнаментом та різко вигнутим назовні вінцем – загальна спільна ознака багатьох керамічних знахідок у Бердичівському районі. Багато шиферних пряслиць, залізних наконечників списів, серпів і зернотерок виявлено під час розкопок в околицях с. Слободище, тобто в урочищах «Белько», «Киселівка», «Глинище», «Гірка» та «Широке озеро». Тут також знайшли рештки залізоробних майстерень із залишками горнів, криці, шлаків та глиняних продухів. Залишки укріплених городищ були біля сіл Райгородок і Бистрик.

Райковецьке городище, відкрите і вперше описане Т.М. Мовчанівським у 30-х рр., одна із найважливіших археологічних пам’яток не лише нашого краю та України, а й колишнього СРСР. Воно виникло на основі Луки-Райковецької культури – спадкоємниці досягнень черняхівських племен. Від цієї культури – походять літописні племена полян, древлян, волинян і дреговичів. Тут знайдено рештки жител розміром 3×4 метри у вигляді землянок з глинобитною підлогою, багато різного посуду, кісток тварин, залізні знаряддя праці. Є й посуд, виготовлений на повільному гончарному крузі, з хвилястим та лінійним орнаментом. На території Бердичева (урочище «Жмурі») знайдено уламки зернотерки та кераміку, схожу на райковецьку.

Райковецьке городище розміщувалося на великому березі р. Гнилоп’ять, обмежуючись зі сходу заплавою даної річки, а з півдня – її притокою Рублянкою. Приблизна його площа – 1,25 га, система укріплення – з 2-х рядів валів і ровів. Верхня частина валу укріплена дерев’яним частоколом. Із внутрішнього боку були прибудовані житлові та господарські будівлі, горище яких засипалося глиною. Доведено, що окремі сім’ї займали два приміщення з кухнею та світлицею. Всього таких жител нараховано 23-24. Всередині городища була залізоробна майстерня, кузня та частина незабудованої площі – для загону худоби під час нападу ворогів. Все це виявилося дещо схожим на трипільські поселення. За межами городища стояв посад, де жили селяни та ремісники. Слідів укріплень цього об’єкта не збереглося.

Люди, які проживали в нашому краї у VІІІ-ХІ століттях, ймовірно належали до древлян і полян, тому що їхня територія знаходилася якраз на межі теренів цих двох племінних союзів. Процес розширення їхнього впливу продовжувався і став одним із найважливіших факторів утворення Київської Русі. Про це йде мова на сторінках «Повести временных лет: «Се бо такто славяно языче в Руси: поляне, древляне, ноугородцы, полочане, дреговичи…». Якщо це так, то наш край у ІХ-Х століттях був підвладним київським князям. А літописи розповідають про жорстоку політику князів Ігоря та Ольги в древлянській землі. Після придушення повстання древлян (945) княгиня Ольга встановила на їхніх землях закони і порядки (устави і уроки) щодо сплати оброків і данини та адміністративного устрою території. Значить, такі порядки розповсюджувалися і на наш край.

Т.М. Мовчанівський (четвертий зліва) з колегами-археологами під час розкопок Райковецького городища біля села Райки.

Данина і оброк сплачувалися в основному продуктами сільського господарства. І в Райковецькому городищі знайдено багато доказів обробітку землі нашими предками. Це було головним їхнім заняттям. Знайдено 22 плуги, велику кількість сокир, колунів, серпів, кіс, насіння маку, огірків, кісточок вишень і слив. Про заняття рибальством свідчать знахідки залізних гачків і грузил. Численні залізні предмети – докази про розвиток добування заліза та ковальства, тобто провідні види ремесла. Є знахідка горну із недоплавленим залізом. Залізо мало досить високу якість.

Городище було не тільки землеробським осередком, але й військовою фортецею. За твердженням професора А.В. Кузи, про це свідчать предмети воїнів – зброя, спорядження – знайдені поряд із сільськогосподарським інвентарем. Отже, значну частину населення тут складали воїни-дружинники. Серед знарядь для обробітку ґрунту та заготівлі сіна зустрічаються серпи, залізні наконечники для лопат і заступів, мотики, кайла, коси. Разом з ними археологи виявили предмети озброєння – уламки мечів і шабель, булави, шпори, стремена.

А.В. Куза вважав, що суттєве значення має питання про кількість селянських дворів – господарств на одному поселенні. Та в його вирішенні є багато труднощів, особливо у встановленні синхронності досліджуваних будівель. «Например, – пише вчений, – на одном из селищ у известного Райковецкого городища на участке длинной в 50 м были вскрыты остатки 10 углубленных в землю жилищ. Совершенно очевидно, что существовать одновременно они не могли. Однако и сколько-нибудь обоснованных данных для их расчленения во времени нет. Поэтому для подсчетов количества крестьянских дворов приходится использовать ограниченный круг материалов».

Професори П.А. Раппопорт, Б.А. Колчин і Т.В. Борисевич вважають, що житла та інші будівлі Райковецького городища періоду ІХ-Х ст. мають вигляд напівземлянок, що є характерним для зони лісостепу. До речі, наш край став одним із основних у поставці археологічних знахідок для вивчення проблем, пов’язаних із давньоруськими будинками.

Знайдено велику кількість різноманітних жіночих прикрас із міді, олова, бронзи, срібла та золота. Вони вироблялися на місці, про що свідчать знайдені тиглі, спеціальні інструменти, форми та незакінчені вироби. Зустрічаються серед прикрас каблучки, браслети, намиста, очілля, хрестики. Зовнішній вигляд виробів свідчить, що їхні автори – майстри на високому рівні – застосовували техніку зерні, скані, перегородчастої емалі, черні. Знайдено також кольорові скляні вироби – браслети з витками, покриті емаллю чорного, червоного і жовтого кольорів.

Вражає майстерність стародавніх гончарів, які виготовляли посуд на гончарному крузі та прикрашали його орнаментом у вигляді різних ліній – хвилястих, зигзагоподібних і прямих. Кожен гончар мав своє тавро. Археолог Б.А. Колчин чітко виділяє чотири послідовні операції технологічного процесу кераміки: «Первая – это подготовка сырья для производства изделия, т.е. приготовление специальной глиняной массы, Вторая операция – это формовая, т.е. изготовление формы самого изделия. Третья операция – это разнообразная обработка поверхности, имеющая как техническое, так и декоративное назначение. Четвертая операция – это обжиг, обеспечивающий физико-химические превращения в материале и завершающий изготовление керамического изделия». Розкопано гончарні горни і в Райковецькому городищі. Вони являли собою двоярусні глинобитні конструкції, котрі мали верхню обпалювальну камеру із глинобитним зводом на плетеному з лози каркасі та викопану в землі нижню опалювальну камеру, до якої підводився довгий опалювальний канал. Поряд була овальна яма.

Є ряд доказів заняття жителів городища ткацтвом. Знайдено глиняні пряслиця, обгорілі рештки ткацьких верстатів.

На основі аналізу знахідок у Райковецькому та інших східнослов’янських городищах, Б.А. Колчин зробив висновок, що прядіння і ткацтво «занимало одно из важнейших мест в ремесленном производстве Древней Руси» і було зв’язано «с изготовлением одежды и других предметов быта». Тканини виготовляли із шерсті, льону та коноплів, Звичайна льняна тканина йшла на чоловічі та жіночі сорочки, а груба тканина – на верхній одяг. Крім того, вчений виділяє три групи систем ткацьких переплетінь з різними варіантами: полотняну, саржеву та складну. Такої ж думки був і археолог А. Нахлик.

У першій групі полотняних тканин поперечні та продовжні нитки розміщені в шахматному порядку, тобто перекривають одна одну по черзі. Лицьовий і протилежні боки мають однаковий вид.

Друга група є більш складною. Нитки розміщуються не в шахматному порядку, а із зсувом, коли утворюється рисунок із діагональних смуг.

До третьої групи належать тканини складних комбінаційних переплетінь з рисунком, що нагадує продовгуваті і поперечні рубчики.

Мікроскопічне вивчення «шерстяных тканей на качество шерсти и нити показали, что древнерусские ткачи изготовляли три сорта тканей: тонкошерстные, полугрубошерстные и грубошерстные».

Ткацтво не могло існувати без прядіння, а останнє – без вирощування та підготовки матеріалів із льону, конопель і вовни, тобто без землеробства і скотарства.

Під час розкопок були знайдені різні деревообробні інструменти: сокири різних типів, струги, пилки, долото, гвинт із столярного верстата. Б.А. Колчин виділяє Райковецьке городище як місце, де збереглися 62 долота, понад 250 скобелів, пилки. Він пише, що технологія виготовлення долота, «начиная с Х в., была однотипной – наварка на железную основу стального изделия». Потім лезо піддавали «термической обработке – твердой закалке». Також і скобелі, «представлявшие собой дугообразные ножевидные лезвия с двумя поперечными ручками на концах, конструктивно все были однотипными и различались лишь размерами». Ними стругали дерево «после обработки топором или теслом».

Б.А. Колчин називав Райковецьке городище як одне із найвідоміших місць давньоруської токарної справи. Тут знайдено стальні різці. За словами вченого, їхня конструкція «довольно проста и однотипна» і вони «ничем не отличаются от резцов последующих столетий», маючи «следующее устройство: на конце железного стержня … плоская круто загнутая языкообразная тонкая пластина с двусторонним лезвием»; на другому кінці «инструмента делался заостренный черенок для насаживания большой массивной деревянной рукоятки».

Б.А. Колчин також зазначав, що конструкція «древнерусского токарного станка удовлетворяла следующим техническим условиям: наличие шпинделя, надежность крепления изделия на шпинделе, достаточная мощность привода, прочность конструкции, большой ход лучкового привода и оптимальные скорости резания». На таких верстатах виготовляли «десятки видов сталевой и иной посуды», «всевозможные веретена, большое количество изделий из кости и многое другое».

Залишки діжок, відер та обручів засвідчують, що в городищі була налагоджена робота бондарів. Рештки майстерні по обробці каменю і кісток теж є доказом розвитку ремесла.

Про обробіток кольорових металів у нашому краї засвідчують знахідки наковалень. Серед багатьох місць археологічних розкопок у даному плані знову згадується Райковецьке городище. За описом Б.А. Колчина, ювелірні наковальні, застосововувані «при ковке цветного металла, были значительно менее массивными, чем наковальни кузнечные», мали «четырехгранный корпус высотой 11-13 см» із трохи випуклою верхньою лицевою площадкою. Нижня звужуюча частина корпуса наковальні мала округлу форму розміром 3 × 4 см. Цим кінцем наковальню вбивали в масивну дерев’яну колоду. Верхній бік наковальні мав квадратну форму розміром 6 × 6 або 8 × 8 см.

Займалися наші предки також металургією та металообробкою заліза й сталі. Археологи виявили біля с.Райки цілу кузню, яка збереглася найкраще з усіх інших давньоруських знахідок даного типу. Вона знаходилися в приміщенні, розташованому на валу городища, поряд із житловою кліткою, де жив, напевно, коваль. Розмір приміщення 3,4 × 3,1 м.

Згідно з описами, складеними археологами В.К. Гончаровим і Б.А. Колчиним, у лівому дальньому куті приміщення знаходився ковальський горн, «следы которого обнаружены в виде развала сильно обожженной плиты, угля и золы». Тут знайшли сопло та невелику кількість залізного шлаку. У кузні також були дві великі наковальні, кліщі, один молот, зубило і навіть готові вироби – серпи та коси. Кузня датується першою половиною ХІІІ ст.

Горн і міхи – найважливіше обладнання кузні. Горн служив для нагрівання напівфабрикатів заліза і сталі під час ковки і готового виробу при термічній обробці. Конструкція горна була зовсім простою: звичайна жаровня з повітрянадувними міхами. Однак у Райковецькому городищі вона трохи удосконалилася, що видно із якості виробів. Ось як про це пише Б.А. Колчин: «Они (горни – авт.) представляли собой глинобитные возвышения со стенкой у одного из краев. Около стенки имелось небольшое углубление. В это углубление, приходя через стенку, выходило сопло, подводящее к углям воздух. Газ выходил через отверстие в крыше или через дверь. При термической обработке таких изделий, как меч, коса, серп, копье, требовались горны с большим горновым пространством и усиленным дутьем для одновременного нагрева всего данного изделия».

Наковальня з Райковецького городища мала майже сучасний вигляд. Це був, за словами Б.А. Колчина, «массивный металлический брусок вытянутой формы с плоским верхом и отходящим в сторону одним рогом». Нижньою частиною наковальня, «имеющая клинообразный отросток, вбивалась в деревянный чурбан». ЇЇ вага досягла 15-20 кг, розмір – 11 × 18 см.

Молот-ручник (на одному кінці биток, на другому – задак-гостряк) мав вагу до 1 кг. Розмір головки – 10-12 см.

Напильники – інструменти у вигляді бруска певного «сечения с высеченными на их поверхности зубьями и черенком на одном конце для деревянной или костяной рукоятки». Довжина їх полотна коливалася від 7 до 20 см. Вони мали різні форми: прямокутну,ромбовидну, овальну та напівкруглу. Насічка зубців – ручна. Б.А. Колчин описав технологію виготовлення стального напильника, яка складається з чотирьох операцій – відковки полотна з черенком, обточуванні поверхні на точильному крузі, насічки зубців і термічної обробки. Всі операції досить складні й вимагають від ремісника високопрофесійної підготовки.

Знахідки дерев’яних лопат, обкованих залізом, та залишків наконечників орних знарядь розповідають про заняття наших предків землеробством. Ці знаряддя походять ще від спадщини черняхівських племен ІІ-ІV ст. З часом вони вдосконалювалися, що сприяло кращому обробітку ґрунту.

Виявлено докази існування соціальної диференціації населення городища. Житловий інвентар посаду характерний бідністю, а в самому городищі він виглядає значно краще. Примітивність знарядь праці, простота прикрас, відсутність зброї, простий посуд контрастують із багатством жителів центру укріплення. На городищі знайдено плуги, 152 замки та інші речі, які могли мати заможні люди.

Є підстави думати, що всі мешканці городища та посаду сповідували язичеські вірування, а з Х ст. почався поступовий перехід до християнства. Спочатку нову віру прийняли в самому городищі, про що вказує культовий матеріал, знайдений там. У житлах і на кістяках жителів присілків не виявлено жодного хрестика. Отже, християнство вони прийняли пізніше, а можливо й сповідували язичництво навіть в часи монголо-татарської навали. Про проживання в городищі знатного феодала-воєначальника та його загонів засвідчують знахідки позолочених булав, стріл та бойова сокира, інкрустована дорогоцінним камінням та сріблом. Про торгівельні зв’язки городища з іншими регіонами засвідчують знахідки виробів чужого виробництва – шовкових та оксамитових тканин, каролінгського меча та жіночих прикрас. Саме через наш край пролягав торговий шлях із Києва на захід.

Наш край знаходиться на водорозділі річкових систем Случі, Тетерева, Росі та Південного Бугу і тому в давнину був місцем зустрічі полян, древлян, волинян і уличів. Археолог В.К. Гончаров стверджував, що в Райковецькому городищі жили древляни. Його колега І.С. Винокур писав, що в басейні річок Роставиці, Гуйви та Гнилоп’яті проживали літописні уличі. Це питання остаточно іще не вирішено і тому вимагає детальних досліджень. Можливо, будуть знайдені поховання і за аналізом поховальних ритуалів вчені зможуть уточнити етнічну належність наших предків. Знайдений же археологічний матеріал (кераміка, житло, знаряддя праці) є спадковим для всіх племен південно-західного регіону розселення східних слов’ян і тому вважається недостатнім для такого висновку.

У першій половині І тис. н.е. у наш край могли прийти кочові племена іранської мовної групи, а в ХІ-ХІІІ ст. – тюркської – берендеї (берендичі), яких київські князі розселяли в басейні р. Рось. Можливо, західний кордон цього розселення пролягав через територію сучасної Бердичівщини, що дало підстави академіку Б.Д. Грекову твердити про походження назви м. Бердичів від племені берендеїв.

Якщо дотримуватися версії про входження території нашого краю до древлянського племінного союзу, то можна говорити про поширення на ній влади давньоруських князів уже в 80-х рр. ІХ ст. Це був час підкорення цих гордих землеробів і воїнів правителями Ігорем (914) і Ольгою (945-950) і насильне включення їхніх земель до складу Київської держави.

У 30-х рр. ХІ ст. київський князь Ярослав Володимирович (Мудрий) організував побудову укріплень – городищ і валів для захисту від нападів кочових племен. До даної системи він включив і Райковецьке городище. Всюди було розселено князівських дружинників. Тут же отримували землі й дрібні удільні князі. На думку В.К. Гончарова, комусь із таких феодалів могло належати й городище в районі с. Райки. Згідно з літописом, у 1167 році уділом на стику нинішніх Житомирської, Вінницької та Хмельницької областей володів і правив Володимир Мстиславич, який прагнув відділитися від Києва. Значить, йому належало й городище.

Про загибель Райковецького городища існує декілька версій. Перша з них (В.К. Гончаров) – знищення городища монголо-татарами в 1241 р., друга – (Т.М. Мовчанівський) – військом князя (короля) Данила Романовича (Галицького) в 1257-1258 р. Остаточний висновок ще не зроблено.

Хто б не був нападником, але нашестя на городище було страхітливим. Жителі укріплень і посаду полягли майже всі. Дружина вчинила запеклий опір. Розкопки засвідчують про запеклі бої. Виявлено засипані рови навпроти воріт, багато людських кістяків із слідами від ударів холодною зброєю, численні наконечники стріл, кам’яні ядра від метальних машин, кольчугу, шолом із слідами шабельних ударів і т. д. Нападники вдерлися на територію городища, спалили будівлі, повбивали всіх, не шкодуючи навіть жінок, дітей і стариків. Вбито навіть домашніх тварин. Все це зроблено із вражаючою надзвичайною жорстокістю, люттю та вандалізмом. Так робили монголо-татари.

Данило Галицький також міг знищити городище. Чому? А тому, що наш край тоді знаходився якщо не під владою болохівських князів, з якими воював володар Галицько-Волинської землі, то міг бути в союзі з ними. Причиною їхньої ворожнечі була служба болохівчан монголо-татарам. Літописець розповідав, що син Данила – князь Шварн у 1258 році сплюндрував і спалив міста і села Болохівщини, а «вали їх розкопав». Проте через рік монголо-татари витіснили Данила з цих земель і князь відмовився від контролю над ними.

Іго Золотої Орди надовго нависло над східнослов’янськими землями. Не обминуло воно і наш край. Ханські баскаки здирали велику данину, а хто не міг її сплатити, того забирали в рабство. Виступи поневолених племен жорстоко придушувалися загарбниками. Крім того, монголо-татарські хани в другій половині ХІІІ ст. вели між собою жорстоку боротьбу за владу, що також згубно впливало на наш край. Особливо постраждав він під час міжусобиць Ногая і Тахти наприкінці ХІІІ ст. За свідченням римо-католицького ченця Плано Карпіні, який побував на Правобережній Україні в 1246 році, баскаки брали непомірну данину шкірами ведмедів, лисиць і бобрів, а також всіляко збиткувалися над місцевим населенням. «Коли ми їхали через їхні (східнослов’янські – авт.) землі, то знаходили незліченні голови і кості мертвих людей, які лежали в полі».

Наш край опинився перед проблемою, зв’язаною з необхідністю скинення азіатського іноземного іга та відбудови вщент зруйнованого господарсько-культурного життя.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here