Home Історія Історія Бердичівщини Розділ 10. Топоніміка, археологічні дослідження та деякі сторінки історії Бердичівщини

Розділ 10. Топоніміка, археологічні дослідження та деякі сторінки історії Бердичівщини

194
0
SHARE

П.В. Пушкарук

 І. Трохи про топоніміку.

Кожен із нас проживає в якому-небудь місті, селищі чи селі. Кожен населений пункт має свою назву.

Поглянеш на карту України – і відразу побачиш масу незвичайних «імен» населених пунктів, як-от: Ізюм, Гуляй-Поле, Чугуїв, Чернігів, Дігтярі, Переяслав, Житомир, П’ятка, Малосілка, Бистрик… Звідкіля вони взялись, що за ними стоїть? Відповіді на ці запитання шукають вчені, які займаються топонімікою – розділом ономастики (допоміжної історичної дисципліни), науки про походження назв географічних об’єктів.

Справа «розсекречування» імен дуже важлива, оскільки кожна назва може розповісти чимало цікавого про наше життя, про історію країни і краю, про древні звичаї та природу тієї чи іншої місцевості. Про їх «таємниці» та особливості.

Саме власні назви допомагають пізнати культуру, побут, природу і людей, наслідки творчої праці минулих поколінь і сучасників.

Більше пізнати – значить глибше і міцніше полюбити, виробити в собі ці бажання примножити і духовні багатства нашої Батьківщини, сприяти її зміцненню і процвітанню. Адже пізнання рідної землі починається з вивчення свого краю. Виховування ж любові до рідного регіону має витоки у вихованні почуття любові до рідного села, інтересів до вивчення його історії, з’ясування походження його назви.

Географічні назви розповідають про сиву давнину, і про наші, не менш вагомі часи. Пояснити, популяризувати назви населених пунктів Бердичівщини є нашим важливим завданням.

Л.І. Похилевич у передмові до книжки «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» дивувався, що досі (а це було в середині ХІХ ст. – авт.) недостатньо ще звернуто увагу на оповідання та перекази мешканців стосовно власних їхніх поселень. Він твердив, що в цих переказах часто сповіщається те, що не збереглося з сивої давнини, іншим шляхом. На його думку, цінність історичних переказів значно більша, ніж приказки та пісні, тому що останні властиві живому народові, а перекази легко згладжуються в пам’яті й тому не можуть дійти до нащадків, якщо не зафіксувати і не зберегти їх.

Робота, розпочата Л.І. Похилевичем, продовжувалась і в наступні часи. Цими питаннями займалися вчені: О.С. Стрижак, Ю.О. Карпенко, Є.М. Черняхівський, О.М. Трубачів та інші. На Житомирщині походження географічних назв вивчали Г.Г. Богун, М.О. Костриця, П.В. Білоус.

 

ІІ. Історія Бердичівщини в назвах населених пунктів.

«Земля є книгою, в якій історія

людства записується в

географічній номенклатурі».

М.І. Надєждін.

  1. Історія походження деяких топонімів.

До складу Бердичівського району сьогодні входять 62 населені пункти, підпорядковані 29-ти сільським і одній селищній радам.

Територія району була заселеною з найдавніших часів. про це засвідчують багаточисельні археологічні пам’ятки, знайдені на берегах р. Гнилоп’ять та її приток, які представляють культуру багатьох народів різних історичних епох, починаючи від неоліту. Багато з них виявлено археологом краєзнавцем, етнографом, географом і публіцистом – вченим за професією – Г.Г. Богуном.

Розкопане та досліджене у 1929-1932 роках давньоруське городище поблизу с. Райки Т.М. Мовчанівським стало класичним для вивчення історії середніх віків нашої держави. адже це єдине на теренах колишнього СРСР городище, розкопане повністю.

На превеликий жаль, назва городища до наших днів не дійшла, а Райковецьким його назвали від сьогоднішньої назви населеного пункту, поблизу якого воно знаходиться.

За сивої давнини, коли впевнене виникла потреба у конкретних географічних назвах, їх одержали топонімічні об’єкти, пов’язані зі сферою діяльності людей.

У давнину територія Бердичівщини була майже вся вкрита лісами, що служило орієнтиром для людей. Звідсіля і назви населених пунктів: Осикове, Берізки, Дубова, Дубівка, Лісова Слобідка, Сингаївка (синій гай).

Люди, проживаючи в певних географічних умовах, наділяли відповідними ознаками, пов’язаними із середовищем проживання, географічні об’єкти. Так виникають назви: село Велика П’ятигірка (п’ять гірок, п’ять підвищень), села Великі та Малі Низгірці (низ і гора), село Закутинці (в закутку), село Бистрик (на бистрині річки).

Райгородок, Райки, Красівка – села, розташовані в мальовничій, райській місцевості.

Про професійну спрямованість мешканців свідчать такі топоніми: Лемеші, Обухівка, Швайківка, Грабарка.

Про умови життя населення вказують назви сіл: Журбинці, Голодьки (із 1946 р. – Мирославка), Житинці, Мирне, Гардишівка (Гарнинівка), Любомирівка, Морочки.

Частина сіл мають імена перших поселенців: Іванківці – Іван, Семенівка – Семен, Мартинівка – Мартин, Катеринівка – Катерина, Костянтинівка – Костянтин, Гришківці – Гришко. Є села, які одержали своє ім’я від рослин, які культивувались у тій місцевості вперше: Буряки, Хмелище, Хмельове.

На території району збереглись назви населених пунктів, які вже перейменовані, проте ще існують у пам’яті назви, які походять від етнічних спільнот (племен, народностей), що перебували, проживали в даній місцевості в той або інший період. Так, і до сьогодні одне із сіл зветься Половецьке – від племен половців, які були в землях Київської Русі в Х-ХІІ століттях. Село Малосілка до 1946 року звалось Мала Татарнівка, Радянське до 1946 року було Жидівці, з 2016 року – Романівка, Дубівка мала попередню назву Чехи. Село Терехове отримало своє ім’я від річки Терехівка, на березі якої воно розташоване.

З давніх-давен людям відоме «дерево життя», тобто гілочки, на яких ростуть три листочки – три символи: минулого часу, сучасності та майбуття.

  1. Назви розповідають. Археологічні дослідження на території району.

Зображення «дерева життя» зустрічаються на каменях далеких часів і свідчать, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний взаємозв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Як це зрозуміти? А так, що все навколишнє – це наслідки минулих подій. В тому, що відбувається сьогодні, вже народжується майбутнє.

Отже, щоб вірно орієнтуватися в житті, щоб бути освіченою людиною, потрібно вивчати минуле свого народу, його історію. Історія народу, як і життя окремої людини, має героїчні, трагічні, щасливі та нещасливі сторінки.

Оскільки в героїчному найбільше проявляється національний характер народу, його душевна краса, його талант, то ці сторінки особливо хвилюють і викликають почуття національної гордості. Тож заглибимось у плин віків.

На північний захід від с. Слободище, неподалік від урвища «Широке озеро», знаходяться сліди старого річища. Вздовж його берегів розташовані піщані дюни на поверхні яких знайдено крем’яні вироби, мікролітичного типу, а також крем’яні нуклеуси, відбійники та фрагменти пізньонеолітичного посуду.

Чимало на території басейну Гнилоп’яті пам’яток Трипільської культури. тільки в околицях с. Слободище виявлено декілька таких поселень. Рештки їх називаються «Слобідки», «Заріччя», «Займисько», «Скеля». В усіх цих урочищах зібрано багато трипільської кераміки, ножевидні кремневі пластини нуклеуси… Поселення трипільців обстежені також біля сіл Семенівка, Гардишівка, Голодьки (Мирославка), Швайківка, Бистрик, Велика П’ятигірка.

Пам’ятки епохи бронзи виявлені в селах Слободище, Бистрик, Семенівка, Житинці, Кустин, Голодьки, Швайківка.

Пам’ятки скіфських часів на берегах Гнилоп’яті представлені неукріпленими селищами, які розташовувалися на перших надлугових терасах… У с. Слободище обстежено групу поселені тієї епохи. Поселення виявлені в урочищах «Белько», «Дудчина гора», «Займисько». Такі ж поселення існували також біля сіл Маркуші, Житинці, Кустин, Велика П’ятигірка, Голодьки (Мирославка), Бистрик, Гвоздава, Мала Татарнівка (Малосілка), Хажин, Терехове.

Місця, де протікає р. Гнилоп’ять, багаті на пам’ятки культури полів поховань першої половини І тис. до н.е. Культура ця представлена переважно групою поховань пам’яток черняхівського типу. У с. Слободище пам’ятки цієї культури обстежені в урочищах «Слобідка», «Заріччя», «Горка», «Займисько». Рештки таких поселень відомі і в околицях сіл Гвоздава, Маркуші, Кикишівка, Семенівка, Житинці, Велика П’ятигірка, Швайківка, Райки, Голодьки (Мирославка), Скраглівка, Радянське (Романівка), Бистрик, Іванківці.

  1. На буремних зламах історії.

Зупинимося на декількох сторінках історії нашого краю, які мали велике значення для його долі.

З героїчною боротьбою наших далеких пращурів проти іноземних поневолювачів зв’язаний літопис с. Половецьке. «Вперше село Половецьке згадується в стародавніх першодруках як Половецьк у 1050 році майже десять разів», – писав про свою малу батьківщину поет М.П. Пасічник. Можливо, помилка при друку, тому що в інших джерелах зустрічаємо дату 1650 рік: скарга міщанина Івана Полянського до пана Станіслава Словецького.

Як згадується в «Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область» на території Половецького знайдено залишки скіфських поселень.

У Х-ХІ століттях населення цих країв героїчно боролося проти половецьких набігів. Частина половців, як і берендеїв, поселялись на південно-західних окраїнах Київської Русі і мала зв’язки з місцевим населенням. У ХІІІ столітті краї вів боротьбу проти нових завойовників – монголо-татар, якими був підкорений.

У 1933-1936 роках головою колгоспу у Половецькому працював О.М. Сабуров, у роки Великої Вітчизняної війни командир уславленого партизанського з’єднання, Герой Радянського Союзу.

Село Малосілка до 1946 року мало назву Мала Татарнівка. Воно розташоване по дорозі від Бердичева до Чуднова. У ХІV-ХVІІ століттях тут проходило одне з розгалужень Чорного шляху, яких дістав свою назву від горя і нещасть, які приносили нашими предкам турецько-татарські набіги. Цей шлях починався від Перекопу в Криму, перетинав Дніпро і проходив уздовж річки Інгулець аж до її верхів’я й до самого Чорного лісу, а далі повертав на північний захід – до Вінниці та Луцька. тут він мав декілька розгалужень на північ і захід. Одне з розгалужень проходило по території Ружинського, Андрушівського, Бердичівського, Чуднівського районів.

Безпосередньо, цією дорогою неодноразово рухались татарські орди за ясиром. Проходили вони й через Малосілку. На деякий час невелика частина нападників тут оселилась. Звідси й ніби виникає назва Мала Татарнівка.

Існує й інша версія, пов’язана з історією виникнення назви цього села. Ніби під час нашестя татар на Волинь на цій території відбувався великий бій місцевого населення із загарбниками. Частина ворожого війська загинула. На полях насипали два кургани, які стали називати «Татарськими могилами». З часом поле розорали, але старі назви збереглися в людській пам’яті.

А про те, що населення Бердичівщини любить мирне небо і вільну працю, ненавидить ворогів і готове захищати рідну землю, засвідчує багато фактів.

Так у трьох кілометрах на північний схід від Малосілки розташоване село Райки, поблизу якого, в урочищі «Кругла Гора», у ІХ-ХІІІ століттях стояло давньоруське городище. Ця територія розкопана й досліджена на початку 30-х рр. ХХ ст. археологом і директором Бердичівського краєзнавчого музею Т.М. Мовчанівським і описана Т.П. Гончаровим у книзі «Райковецьке городище».

Про мужність і відвагу наших пращурів у боротьбі проти ворога яскраво свідчать розкопки цього поселення. Після жорстокої битви все тут збереглося в незмінному вигляді. Вся площа городища усіяна зброєю, кістками вбитих оборонців та їх ворогів. Найбільше кісток знайдено біля воріт і головної (в’їздової) вежі, де сутичка була особливо жорстокою. Виявлено численні кістки у тих місцях, де людей застала смерть, часто з проламаними черепами, із стрілами в хребтах і ребрах. У боях брали участь не тільки чоловіки, але й жінки та підлітки. Місто Райки було повністю знищено, а його поселення загинуло в нерівному бою. Героїчний опір Райковецького городища нагадує долю міста Козельська.

Яке ім’я носило городище – невідомо, тому що життя на цій території не відновилось, а новий населений пункт з красивим ім’ям Райки неподалік від території городища. Можливо в давньоруських літописах і згадується ім’я цього міста, проте його іще потрібно розгадати.

У трьох кілометрах на північний захід розташоване село П’ятка, де у 1595 році селянсько-козацьке військо під проводом гетьмана К. Косицького дало великий бій війську Речі Посполитої. У цьому бою брали участь і жителі навколишніх сіл Слободи і Голодьок.

У роки Визвольної війни українського народу проти польської шляхти 1648-1954 рр. багато жителів нашого краю стали вояками козацько-селянської армії.

У 1648 році військо Богдана Хмельницького зупинилося на відпочинок поблизу с. Лісова Слобідка. Від перебування гетьмана в цих краях дістали імена два населених пункти – хутір Богданів (центр нинішнього Богданівського лісництва) (в честь Б. Хмельницького) і с. Озадівка (за переказами, там розташовувались тилові, задні, частини козацької армії).

У 1702 році на Правобережжі розпочалось нове велике повстання українських селян і козаків проти польсько-шляхетського панування під проводом Семена Палія.

У жовтні в кривавому бою поблизу с. Семенівка під Бердичевом селянсько-козацькі загони на чолі з полковником С. Самусем та З. Іскрою завдали нищівної поразки ворогові і змусили його втікати аж до Любара.

Територія Бердичівщини заселена не тільки українцями; тут проживають також росіяни, поляки, євреї, чехи.

У селах Гвоздаві, Лісовій Слобідці, Осиково жили поляки. Та і власниками майже всіх сіл на початку ХІХ століття були польські шляхтичі. У 1831-1832 та 1863-1864 рр. поляки піднімалися на повстання проти російського царизму. У цих рухах брали активну участь і вихідці з Бердичівщини. Деякі з них – Стефан Бобровський, Міхал Чайковський, Кароль та Едмунд Ружицькі – були керівниками повстань.

На початку ХІХ століття в пошуках кращої долі на території нашого краю поселилися чехи. І нарекли заснований ними населений пункт Чехи. Така назва проіснувала до 1948 року, коли село було перейменовано в Дубівку.

Чехи культивували на території нашого району нову технічну рослину – хміль. З того часу два населених пункти отримали імена: село Хмелище і село Хмельове.

Уродженцем села Дубівка є Герой Радянського Союзу М.О. Сікорський.

Вздовж шляхів, які вели від Бердичева у різних напрямках, стояли шинки (корчми), власниками яких були євреї, або як називали їх у ХVІІ-ХІХ століттях, «жиди». Так на шляху, що вів з Бердичева до Меджибожа, єврей Шльома відкрив шинок, поблизу якого згодом побудували кілька хатинок. Нове поселення почали називати Шльомівкою, а в радянські часи його перейменували на Любомирівку.

На шляху, що вів з Бердичева у напрямку Янушполя, Любара, було поселення, що називалося Жидівці. У 1934 році його перейменоване на Радянське, у 2016 році – на Романівку.

У перші місяці окупації (вересень 1941 р.) поблизу цих населених пунктів фашисти розстріляли 18640 чоловік єврейської національності.

У липні 1941 року, 8-14 числа, в районі сіл Райгородок, Велика П’ятигірка, Любомирівка ішли танкові бої військ Червоної армії з німецько-фашистськими полчищами. Після окупації Бердичева (7 липня 1941 року) наші війська іще понад тиждень стримували запеклий наступ ворога на південь у вищезгаданому районі та в районі села Хажин.

Село Райгородок (за легендою) на берегах річки Глибока Канава заснував феодал на ім’я Рай. Він спочатку побудував замок із підземними ходами. пізніше навколо замку виросло село, яке почали називати «Райгородок». Наскільки вірна ця версія, невідомо, проте в історичних документах замок «рай» згадується в 1649 році. Це було в часи переходу армії Б.Хмельницького в Західну Україну. Тоді військо на деякий час зупинилося поблизу с. Озадівка і за розпорядженням гетьмана звідти посилилася розвідка в райони Райгородка з метою збирання даних про розташування польських загонів і укріплень.

У передвоєнні роки в Райгородоцькій середній школі навчався В.К. Олійник, майбутній Герой Радянського Союзу.

Про назву с. Семенівка. Легенда розповідає, що два брати Семен та Іван поселилися поруч в лісистій місцевості, по обидва береги річки. Незабаром поблизу їхніх жител почали селитися люди. Так виникли села Семенівка та Іванківці. До сьогоднішнього дня в Іванківцях є будівлі, споруджені підприємцем Терещенком на межі ХІХ-ХХ століть.

До середини 70-х рр. ХХ ст. простояли в Хажині руїни млина, побудованого в 1880 році власником села Вацлавом Мазаракі. П’ятиповерхова будівля добре збереглася до 1943 року. У роки тимчасової фашистської окупації гітлерівці зігнали до млина жителів села на розправу, проте раптовий наліт радянської авіації дозволив людям врятуватися. Розлючені фашисти підпалили будівлю.

Село Хажин – батьківщина Героя Радянського Союзу, прославленого фізика атомника, лауреата трьох Державних премій СРСР В.Й. Мостового.

Жителі села Штатський і Нечесана у грудні 1942 року, ризикуючи своїм життям, врятували військовополонених, які втекли з фашистського концтабору.

В трьох кілометрах від села Хажин розташоване село Терехове – батьківщина великого англійського письменника Джозефа Конрада.

На території Бердичівщини (села Осиково, Гвоздава, Лісова Слобідка) формувалися частини 1-го танкового корпусу 2-ї Польської армії. Всього за місяць бойових дій (квітень – поч. травня 1945 року) корпус удостоєно раду високих урядових відзнак – почесного найменування «Дрезденський», орденів Червоного Прапора та Хреста Грюнвальда ІІІ-го ступеня. Одна із його бригад отримала почесне найменування «Судетської».

Цікавою є й історія села Слободище. Це один із найдревніших населених пунктів нашого краю. Є версія, що його назва походить від слова «Слобода», тобто села, мешканці якого звільнені від сплати феодальних повинностей.

Як згадується в документах, у 1660 році гетьман України Ю. Хмельницький підписав у Слободищі трактат із урядом Речі Посполитої. А в ті часи Слободище було містечком («городком»). Якщо подивитися на географічне розташування цього населеного пункту і уявити собі часи середньовіччя і початку нового часу, то Слободище знаходиться неподалік від містечка Чуднів і через нього проходить шлях на Троянів і далі на Житомир. Село розташоване на обривистому березі р.Гнилоп’ять, що давало змогу його жителям організовувати оборону містечка (городка) від ворожих нападників.

Слободище – батьківщина двох Героїв Радянського Союзу – І.М. Карпенка та М.Г. Грабчука. Перший прославився у боях на Дунаї, другий – при форсуванні Дніпра.

… Роки, століття стирають багато в людській пам’яті. Назавжди зникли предмети матеріальної культури найдавніших людей, а власні назви передаються з покоління в покоління, живуть і несуть у собі різноманітну інформацію про їхніх творців і носіїв.

Немає вже на карті Бердичівського району таких хуторів як Ріг, Лісовий, Морочки, Граварка. У багатьох селах половина хат стоять пустими. Можливо, вони на грані зникнення? І як тут не згадати слова великого дослідника Волині кінця ХІХ – першої половини ХХ століття П.А. Тутковського: «… Ми повинні далі вивчати краєвиди, які розкривають надзвичайно цікаві явища минулого нашої країни, мають важливий вплив на все наше господарство і побут». Це важливе повчання краєзнавцям і його слід добре запам’ятати.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here