Додому Історія Історія Бердичева Революційні події 1917 року та громадянська війна (1917-1921 рр.)

Революційні події 1917 року та громадянська війна (1917-1921 рр.)

1449
0
ПОДІЛИТИСЬ

Участь Росії у Першій світовій війні поглибила соціально-економічні та політичні суперечності всередині країни. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух, особливо у великих промислових центрах.

27 лютого (10 березня, тут і далі в дужках – за новим стилем календаря) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих.

2 березня цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання Установчих зборів узяв на себе всю повноту влади в країні.

Коли до Бердичева дійшла звістка про Лютневу революцію та зречення царя Миколи II від престолу, повсюдно відбулись мітинги, збори. Люди поздоровляли один одного, зривали вивіски з царським гербом, зруйнували пам’ятник Олександру II біля міської думи (цікаво, що постамент з-під пам’ятника Олександру II використовується і нині – він став основою пам’ятника на братській могилі учасників громадянської війни, що знаходиться поряд з універмагом “Ювілейний”). Влада в країні перейшла до рук т. зв. громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в Бердичеві відбулась демонстрація з участю військ гарнізону. Того ж дня в місті створено Раду робітничих депутатів (голова т. Калмиков). У місцевій газеті “Южное слово”, що видавалася з 1913 року, читаємо: “На собрании депутатов всех воинских частей местного гарнизона единогласно было решено войти в контакт с Советом рабочих депутатов. Был избран исполнительный комитет и президиум Совета. Послана приветственная телеграмма Петроградскому Совету рабочих и солдатских депутатов”.

11 березня в Бердичеві війська присягнули на вірність Тимчасовому уряду: на Соборній площі військові підрозділи вишикувались у каре, яке оточила юрба. У центрі каре розташувались вищі офіцерські чини та духовенство. На площі майоріли червоні прапори та щити з гаслами “Да здравствует свободная Россия!”, “Да здравствует Государственная дума и народ!”, “Боже, храни народ и армию!”. О 10 годині ранку на автомобілі приїхав генерал від кавалерії Олексій Брусилов, який обіймав посаду Головнокомандувача Південно-Західного фронту. Він виголосив урочисту промову. Потім під відкритим небом відслужили молебень і війська прийняли присягу. Далі під звуки оркестру війська пройшли урочистим маршем.

Staff_of_z_russian_army_of_south-western_front_WWI
Штаб армії Південно-Західного фронту. В центрі (в цивільному) – військовий і морський міністр Тимчасового уряду Олександр Гучков. Зліва від нього генерали Сухомлінов і Щербачов, справа – генерали Петро Балуєв, Олексій Брусилов, Олексій Каледін, Олексій Гутор, Дмитро Шуваєв і Микола Духонін. На підніжці штабного вагону (в кашкеті) – генерал Євген Ельснер. Бердичів (за припущенням), березень-квітень 1917 р.

У березні на підприємствах почали відновлюватися розігнані в роки війни профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі “Прогрес”), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Під їх впливом на підприємствах міста встановлено 8-годинний робочий день. 21 березня в Бердичеві створено окремі Раду офіцерських депутатів та Раду солдатських депутатів. Наприкінці квітня 1917 року в будинку по вулиці Махнівській (нині це будинок по вулиці Вінницькій, 30) відбулися збори більшовиків, у них взяло участь понад 50 робітників та солдатів. Вони обрали партійний комітет, який очолила Роза Самійлівна Сломницька (1899-1974) – активний учасник встановлення влади рад на Україні. Комітет спрямовував боротьбу робітників за економічні і політичні права. У місті діяли також інші політичні організації: меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів.

Тимчасовий уряд здійснював кроки, спрямовані не лише на демократизацію політичного життя в країні, але також і релігійного життя. 2 (14) вересня 1917 р. уряд О. Керенського проголосив рівноправність католицької і православної конфесій. Активізувався процес повернення культових споруд, які раніше відібрали в католиків. Для численних прочан знову відкрився кляштор у Бердичеві, а 1918 року сюди повернулись кармеліти.

Економічна ситуація в місті, як і по всій країні, поступово ускладнювалася. Спад виробництва набув катастрофічних розмірів. Багато дрібних підприємстві і майстерень закрилось. Зростали ціни, також зростала злочинність. З в’язниць утікало багато злочинців, а іноді в ході революційної ейфорії їх просто відпускали на волю. Околиці міста були наповнені дезертирами. Солдати численних військових частин міста аж ніяк не хотіли їхати на фронт, а дисципліна в армії внаслідок сумнозвісного наказу №1 Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів (про створення солдатських виборних комітетів у військових частинах та фактичне усунення офіцерів від керівництва військами) була вкрай розхитаною. 18 червня в Бердичеві відбулась антивоєнна демонстрація під гаслами: “Геть імперіалістичну війну”, “Мир без анексій і контрибуцій”. Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв Головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів Бердичівського гарнізону, особливо у підрозділах 2-го гвардійського корпусу, який під впливом більшовицьких агітаторів, прибулих з Петрограда, все настійніше вимагав припинення війни.

Після невдачі червневого наступу російських військ на початку серпня 1917 року до Бердичева прибув новий Головнокомандувач Південно-Західним фронтом – генерал-лейтенант Антон Денікін. Він спробував, урізавши права солдатських комітетів, відновити дисципліну в армії. До Бердичева викликали командира 34-го корпусу генерала Павла Скоропадського, якому запропонували призупинити темпи українізації військ – організації армії за національною ознакою. Особливо загострилася ситуація в місті наприкінці серпня 1917 р., коли під час конфлікту генерала Корнілова та голови Тимчасового уряду Керенського генерал Антон Денікін відправив у Петроград до Тимчасового уряду телеграму, в якій зазначив свою підтримку програми Корнілова, а незабаром видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. 27 серпня в Бердичеві та Житомирі військовими частинами, вірними генералу, було взято під контроль телеграф і друкарні, запроваджено тимчасову цензуру. Слід зазначити, що ніяких арештів у Бердичеві Денікін не проводив, але налякані члени фронтового комітету залишили гуртожиток і ночували в приватних квартирах на околицях міста.

Комісар Південно-Західного фронту від Тимчасового уряду Микола Йорданський відмовився прибути з Житомира для переговорів зі штабом і невдовзі видав наказ про арешт його членів. Фронтовий революційний комітет у Бердичеві випустив прокламацію зі звинуваченням генерала Денікіна в тому, що він хотів повалити Тимчасовий уряд і поновити на престолі царя Миколу II. Ці звинувачення сколихнули солдатські маси, у військових частинах на Лисій горі розпочалися заворушення. Особливо обурило солдатів прибуття до міста чехословацької дивізії, яка діяла в складі російських військ, та оголошення наказу про відновлення на фронті смертної кари (щоправда, це була пропозиція не Денікіна, а військкомів Південно-Західного фронту, які в липні 1917 року виступили з закликом про запровадження у діючій армії смертної кари).

Вид з будинку комерційного училища на Лису гору та казарми військових частин.
Фотографія 1910-х років.

Основні події відбулись наступного дня – 28 серпня: на Лисій горі зібрався натовп солдат, які спочатку мітингували, потім за підтримки броньовика та під червоними прапорами рушили в місто до штабу фронту. Генерал-лейтенант Антон Денікін згадував у своїх мемуарах[1]: Из окна своего дома я наблюдал, как на Лысой горе собирались толпы солдат, как потом они выстроились в колонну, долго, часа два, митинговали, по-видимому, все не решаясь. Наконец колонна, заключавшая в себя эскадрон ординарцев (бывших полевых жандармов), запасную сотню и еще какие-то вооруженные команды, с массой красных флагов и в предшествии двух броневых автомобилей двинулись к городу.

У результаті цього солдатського виступу Оренбурзька козача сотня, що охороняла штаб, розбіглася. Навколо будинку Денікіна розставили вартових, а членів штабу заарештували. Серед заарештованих були: начальник штабу генерал С.Л. Марков, генерали І.Г. Ерделі, Г.М. Ванновський, В.А. Селівачов, Е.Ф. Ельснер, І.В. Павський, Сергієвський (двох останніх заарештували випадково), М.І. Орлов, поручик чеських військ В.В. Клєцанда (заарештований за поранення солдата), штаб-ротмістр князь Кропоткін (комендант поїзду головнокомандувача). Заарештованих разом з Денікіним відправили на гауптвахту на Лисій горі, де утримували майже місяць (т. зв. Бердичівське сидіння). Генерал Денікін згадував: толпа не раз по разным поводам собиралась возле гауптвахты и дико ревела, угрожая самосудом. В доме наискось спешно собиралась в таких случаях дежурная рота, караульные юнкера готовили пулеметы. Помню, что в спокойном и ясном сознании опасности, когда толпа особенно бушевала, я обдумал и свой способ самозащиты: на столике стоял тяжелый графин с водой, им можно проломить череп первому ворвавшемуся в камеру, кровь ожесточит и опьянит “товарищей”, и они убьют меня немедленно, не предавая мучениям…

Впрочем, за исключением таких неприятных часов, жизнь в тюрьме шла размеренно, методично… физические стеснения тюремного режима — после тягот наших походов и в сравнении с перенесенными нравственными испытаниями — сущие пустяки.

1917_uzniki
“Бердичівська” група заарештованих генералів і офіцерів у числі інших заарештованих в період биховського заточення. “Бердичівськая” група по номерам: 2. А.І. Денікін. 3. Г.М. Ванновський. 4. І.Г. Ерделі. 5. Е.Ф. Ельснер. 9. С.Л. Марков. 10. М.І. Орлов. 19. В.В. Клецанда. Осінь 1917 року.

Генералів звинуватили у заколоті і прагнули судити військово-революційним трибуналом на місці. Але в Петрограді прийняли рішення о 17 годині 27 вересня з Бердичівського залізничного вокзалу переправити групу заарештованих генералів у в’язницю до міста Бихов Могильовської губернії. З Лисої гори до вокзалу генерали йшли пішки під нечисленною охороною юнкерів 2-ї житомирської школи прапорщиків. На всьому шляху їх супроводжував агресивно налаштований натовп солдатів, готовий у будь-яку хвилину влаштувати самосуд над арештантами. Та на думку А.І. Денікіна цього не сталося тільки завдяки рішучим діям начальника юнкерського караулу штабс-капітана В.Е. Бетлінга: “Толпа неистовствовала. Мы, семь человек, окруженные кучкой юнкеров, во главе с Бетлингом, шедшим рядом со мной с обнаженной шашкой в руке, вошли в тесный коридор среди живого человеческого моря, сдавившего нас со всех сторон. Впереди – Костицин и делегаты (12-15), выбранные от гарнизона для конвоирования. Надвигалась ночь. И в ее жуткой тьме, прорезываемой иногда лучами прожектора с броневика, двигалась обезумевшая толпа. Она росла и катилась, как горящая лавина. Воздух наполняли оглушительный рев, истерические крики и смрадные ругательства… Временами их покрывал громкий, тревожный голос Бетлинга:

— Товарищи, слово дали!.. Товарищи, слово дали!..

Юнкера, славные юноши, сдавленные со всех сторон, своею грудью отстраняют напирающую толпу, сбивающую их жидкую цепь. Проходя по лужам, оставшимся от вчерашнего дождя, солдаты набирали полные горсти грязи и ею забрасывали нас. Лицо, глаза, заволокло зловонной липкой жижицей. Посыпались булыжники. Бедному калеке генералу Орлову разбили сильно лицо, получили удар Эрдели и я – в спину и голову.

По пути обменивались односложными замечаниями. Обращаясь к Маркову:

— Что, милый профессор, конец?!

— По-видимому.

Пройти прямым путем к вокзалу толпа не позволила. Повели кружным путем, в общем верст пять, по главным улицам города. Толпа растет. Балконы бердичевских домов полны любопытных: женщины машут платками. Слышатся сверху веселые гортанные голоса:

— Да здравствует свобода!

Вокзал залит светом. Там новая громадная толпа в несколько тысяч человек. И все слилось в общем море – бушующем, ревущем. С огромным трудом провели сквозь него под градом ненавистных взглядов и ругательств. Вагон. Рыдающий в истерике и посылающий толпе бессильные угрозы офицер – сын Эльснера, и любовно успокаивающий его солдат-денщик, отнимающий револьвер; онемевшие от ужаса две женщины – сестра и жена Клецандо, вздумавшие проводить его… Ждем час, другой. Поезд не пускают – потребовали арестантский вагон. Его на станции не оказалось. Угрожают расправиться с комиссарами. Костицына слегка помяли. Подали товарный вагон, весь загаженный конским пометом. Какие пустяки! Переходим в него без помоста. Несчастного Орлова с трудом подсаживают в вагон. Сотни рук сквозь плотную и стойкую юнкерскую цепь тянутся к нам… Уже десять часов вечера… Паровоз рванул. Толпа загудела еще громче. Два выстрела. Поезд двинулся.

Після цих подій процес політизації армії прискорився. За ініціативою генерала П. Скоропадського поновилася українізація військ. У Бердичеві сформували артилерійський дивізіон ім. Т. Шевченка. Серед солдатів, та й взагалі серед мешканців міста зростала популярність радикальних поглядів.

З 10 (23) по 14 (27) вересня в Бердичеві за ініціативи меншовиків пройшла конференція соціал-демократів Південно-Західного фронту. У роботі конференції взяли участь 110 делегатів, які представляли 7 тисяч виборців. Обговорювалося питання щодо виборчої платформи до Установчих зборів. Доповідачем був більшовик Григорій Чудновський (учасник захоплення Зимового палацу в Петрограді у жовтні 1917 року). Під час обговорення питань суперечки між меншовиками й більшовиками загострилися, у результаті чого більшовики залишили зал засідань і відкрили власну конференцію, яка відбулась 10-12 вересня. На ній більшовики підтримали рішення VI з’їзду РСДРП(б) щодо курсу на збройне повстання та обрали Тимчасове бюро військових організацій РСДРП (більшовиків і інтернаціоналістів) на чолі з більшовиком М. Марченком, до якого увійшли також Г. Чудновський та С. Косарєв.

4-10 жовтня в Бердичеві пройшов український військовий з’їзд Південно-Західного фронту. У роботі з’їзду серед інших брав участь Симон Петлюра, який улітку обіймав посаду генерального секретаря військових справ Центральної Ради. У своїй промові він обґрунтував необхідність створення боєздатної національної армії, наголошуючи, що “тільки військо своє може спасти справу… Позаяк настав час демобілізації війська, котре зруйнує остаточно Україну, то ми повинні організувати Українське Військо не тільки для фронту, а й для того, щоб забезпечити себе від руїни”. З’їзд поставив завдання створити українські військові ради на всіх рівнях: ротні, полкові, корпусні, армійські, гарнізонні, фронтові. Це рішення, на думку істориків, мало далекоглядні наслідки – воно відкривало шлях для створення українських вертикальних військових структур, навколо яких ставало можливим формування регулярної національної армії. Рішення, ухвалені з’їздом, фактично стали програмою національного військового будівництва на найближчу перспективу.

Як відомо, 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) у Петрограді відбувся Жовтневий переворот (у радянській історіографії починаючи з 1927 року – Велика Жовтнева соціалістична революція). Через декілька днів звістка про це дійшла до Бердичева. 2 (15) листопада в місті відбувся мітинг солдат Бердичівського гарнізону на підтримку Жовтневого перевороту, в якому взяли участь більш як 500 чоловік. 7 (20) листопада Українська Центральна Рада видала III Універсал, який проголосив Українську Народну Республіку (УНР). Вже 12 (25) листопада в Бердичеві відбулось урочисте свято з нагоди проголошення УНР: зранку на Соборну площу прийшли слухати Універсал представники всіх організацій міста, з повіту прибуло багато селян. Також на площі було 800 чоловік кінного та пішого козацтва, майоріли українські прапори. О 12 годині під церковний передзвін комісар Центральної Ради на Південно-Західному фронті прапорщик А. Певний зачитав текст III Універсалу. Після оголошення Універсалу зазвучали заклики на честь Демократичної Росії та Української Народної Республіки. Керував мітингом на Соборній площі голова бердичівської гарнізонної Ради штабс-капітан Матвій Григор’єв.

Матвій Олександрович Григор’єв (1884-1919) – штабс-капітан 58-го Празького піхотного полку російської армії, делегат з’їзду Південно-Західного фронту. Він взяв активну участь у створенні нової української армії, що підпорядковувалась Центральній Раді. Познайомився з Симоном Петлюрою та сприйняв його політичні лозунги. Але вже через декілька місяців після гетьманського перевороту, коли гіркі плоди німецької окупації стали помітні всім, Григор’єв постав на чолі повсталих селян, яким надоїли грабунки і знущання німецько-австрійських окупантів. Григор’єв став виразником прагнень середнього селянства, яке страждало від повернення поміщиків і карально-реквізиційних загонів. Потужне Таращансько-Звенигородське повстання українських селян, що охопило Правобережну Україну, змусило Григор’єва переглянути своє ставлення до існуючої влади і шукати нових орієнтирів. Він створив повстанський загін, який через деякий час нараховував до 20 тис. вояків. Загони Григор’єва отримали сумнівну славу через криваві єврейські погроми. Сам Микола Григор’єв співробітничав як з більшовиками, так і з отаманом Махно. Від кулі останнього й загинув у липні 1919 року.

Після проголошення Української Народної Республіки стосунки між більшовиками і Центральною Радою загострилися. 18 листопада в Бердичеві у приміщенні театру Шеренціса розпочав роботу 2-й Надзвичайний з’їзд представників Південно-Західного фронту. Склад делегатів був доволі строкатим: 267 більшовиків, 213 есерів, 47 меншовиків, 73 представники буржуазних та націоналістичних партій. Жодна з представлених партій не мала абсолютної більшості. Це зумовило багатоденну боротьбу на з’їзді, яка проходила в обстановці гострих політичних суперечок.

Погано освітлений, холодний зал театру був переповнений, майже всі палили солдатську махорку. Але в гарячих дебатах на ці незручності ніхто не звертав уваги. Виступали по декілька разів – регламент був практично відсутній. Промови одних зустрічали схвальними вигуками, інших – обуреними. Одним з основних було питання про вихід країни з війни та підписання мирної угоди. 20 листопада учасники з’їзду ухвалили рішення про те, щоб главком Південно-Західного фронту негайно розпочав переговори з німецьким командуванням щодо укладення миру. Зрештою, 24 листопада фракції на з’їзді домовились про створення Тимчасового Військово-Революційного комітету Південно-Західного фронту, який проголошувався вищою владою на фронті. До складу ВРК увійшло 35 чоловік, з них 18 більшовиків: Г.В. Разживін (голова), П.І. Алфьоров, А.В. Гриневич, М.М. Коковихін та інші. Після закінчення з’їзду делегати-більшовики та їх прибічники пройшли вулицями Бердичева, співаючи “Інтернаціонал”.

Однак поряд з військревкомом, створеним на з’їзді, залишався існувати й штаб фронту, що не визнавав Радянської влади. Під час проведення з’їзду він почав стягувати у місто військові частини. У Бердичеві на той час перебувала також Верховна фронтова рада (орган Центральної Ради), яка теж збирала свої сили.

ВРК Південно-Західного фронту 26 листопада видав наказ №1, у якому проголосив, що “тільки влада Ради Народних Комісарів відповідальна перед Радою робітничих, солдатських і селянських депутатів, є вищою владою в країні, а владою в армії – Верховний головнокомандуючий т. Криленко”. Також без дозволу Військово-Революційного комітету заборонялося передислоковувати військові частини. Замість есерівсько-меншовицької газети “Голос фронта” почала виходити більшовицька газета “Известия ВРК Юго-Западного фронта”. Начальником (комендантом) Бердичівського гарнізону став більшовик С.П. Медведовський. У комуністичній історіографії цей день вважався днем проголошення в Бердичеві Радянської влади. Але навряд чи можна однозначно стверджувати, що більшовики у повній мірі контролювали місто, адже залишився існувати штаб фронту з вірними йому військами, які не визнавали РНК, та Верховна фронтова Рада, підпорядкована Українській Центральній Раді. Остання й заволоділа ініціативою: у ніч із 2 на 3 грудня війська, вірні Центральній Раді, встановили над містом контроль. Вони заарештували частину членів фронтового ревкому, закрили більшовицьку газету. Решта членів фронтового ревкому виїхала до міста Рівне. За агітацію серед солдатів гарнізону, що базувалися на Лисій горі, штабс-капітан М. Григор’єв заарештував лідера бердичівської більшовицької організації Розу Сломницьку. Але з допомогою пробільшовицьки налаштованих солдатів вона втікла з-під варти у розташування військ 7-ї армії. Її ввели до складу ВРК, а згодом обрали делегатом на ІІІ-й з’їзд Рад.

У ситуації революційного піднесення військ штаб Південно-Західного фронту в грудні полишив Бердичів та переїхав до міста Рівне. Посаду Головнокомандувача фронту на цей час обіймав генерал-лейтенант Микола Стогов.

У відповідності до умов III Універсалу в Бердичеві готувалися до проведення виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 року. У Бердичівському повіті організували 79 виборчих дільниць, у т. ч. 6 дільниць – у Бердичеві. Підготовка проходила на фоні складної політичної ситуації. 12 грудня 1917 року Бердичівська повітова виборча комісія розіслала на адресу всіх волосних та дільничних виборчих комісій лист, в якому просила прикласти всі зусилля для проведення Українських Установчих Зборів, оскільки “надії на те, одбудуться Всеросійські Установчі Збори, мало. Більшовицький рух загрожує втопить їх в анархії, насильстві та братній крові”.

У січні 1918 року Радянська Росія розпочала військові дії проти Української Народної Республіки. Наприкінці січня більшовицькі війська розгорнули наступ на Київ. Підрозділи колишньої 7-ї російської армії, розквартировані на Правобережній Україні, перейшли на сторону більшовиків і зайняли Проскурів, Жмеринку, Козятин. 14-15 лютого Московський і Кримський полки цієї армії (близько 1000 багнетів), підтримані загонами Червоної гвардії під командуванням поручика О. Павлова і комісара М. Кузьміна, розпочали наступ на Бердичів зі сторони сусіднього містечка Козятина. Вони роззброїли заставу військ УНР на станції Глухівці та ввечері 14 лютого підійшли до Бердичева. Командування радянських військ запропонувало українським частинам скласти зброю, але українська фронтова рада відмовилася це зробити. Розміщена у місті чехословацька дивізія оголосила про свій нейтралітет. Уночі командування Бердичівського гарнізону і члени фронтової ради залишили місто та виїхали до Житомира, на ранок більшовицький загін під командуванням В. Малаховського оволодів містом, оскільки залишені без керівництва українські частини склали зброю.

Далі більшовики прагнули наступати на Житомир, але зупинились, оскільки там зосередились значні сили військ УНР. Крім того, більшовикам так і не вдалося створити з колишньої 7-ї армії надійних боєздатних частин – російська армія фактично розпадалася. Єдиною надійною частиною в них був загін, сформований членами військово-революційного комітету в Рівному під командуванням Василя Кіквідзе (він очолював на цей час війська Південно-Західного фронту, змінив на цій посаді генерал-лейтенанта М. Стогова) та колишнього коменданта бердичівського гарнізону С. Медведовського. Загін нараховував 1300 багнетів, 200 шабель та 6 гармат. Загін негайно рушив на Бердичів, а звідти на Житомир, але згодом змушений був повернутися назад, оскільки з боку Житомира на Бердичів рухалася Запорізька бригада УНР, яку очолював генерал (генеральний хорунжий) Костянтин Прісовський. 17 лютого між Житомиром і Бердичевом обидва війська зустрілися. Бій тривав до вечора і закінчився безрезультатно. В. Кіквідзе укріпився в Бердичеві, а К. Прісовський – у Житомирі.

21 лютого в місті відбулась нарада армійських ревкомів Південно-Західного фронту, яка відновила фронтовий ревком. Головою ревкому знову обрано більшовика Г. Разживіна, товаришем голови (тобто заступником) – комісара 8-ї армії І.П. Васяніна.

Ще 9 лютого 1918 року Центральна Рада підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією Брестську мирну угоду. Відповідно до досягнутих домовленостей на територію України вступили австро-німецькі війська під командуванням А. Лінзінгена. Головний напрямок руху німецьких військ був спрямований на Київ вздовж залізниці Луцьк-Рівне-Бердичів-Козятин. Вони поступово просувалися у напрямку Бердичева і запропонували українським військам зачекати з наступом. Але Запорізька бригада вважала захоплення Бердичева справою честі. Бої відновилися 25 лютого[2]. Цього разу запоріжці наступали зі сторони Шепетівки. Загін Кіквідзе пішов у контрнаступ і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького (Савинського), яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. Усі бійці батареї загинули. Згодом одну з батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького”.

Наступного дня запоріжці з’єднались із гайдамаками Симона Петлюри і поновили наступ на Бердичів із житомирського та шепетівського напрямків. Німецькі війська вже знаходились усього в одному дні переходу до міста, тому В. Кіквідзе надав наказ розпочати відступ на Козятин, знищуючи за собою залізничну колію. С. Медведовський досить успішно провів операцію по вивезенню з Бердичева ешелонів із боєприпасами й продовольством. Опівдні 26 лютого українські війська увійшли до Бердичева, але бої на вулицях міста точились до самого вечора. Через два дні – 28 лютого – у Бердичів увійшли також і німецькі війська. “Бої під Бердичевом, — писала 12 березня більшовицька газета “Вестник Украинской Народной Республики”[3], — залишаться надовго пам’ятником героїчної боротьби кількісно невеликих, але сильних революційним духом червоних загонів України”.

Зі здобуттям українськими військами Бердичева в місті стався один із перших єврейських погромів періоду громадянської війни 1917-1921 рр. Слід зазначити, що єврейські погроми в Україні відбувались досить часто, особливо у революційні часи. Це лихо не оминуло й Бердичів. Перші відомі нам погроми сталися ще під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 року. Трагедія повторилася під час повстання під проводом Семена Палія 1702 року, у часи гайдамацького повстання 1750 року та Коліївщини 1768 року. Та в більш пізні часи, особливо в роки Першої російської революції 1905-1907 рр., коли єврейські погроми в містах Росії набули масового характеру, погромів у Бердичеві не було. Це пояснюється особливістю Бердичева, у котрому єврейське населення по кількості значно переважало жителів інших національностей і могло постояти за себе. Але в роки громадянської війни Бердичів все ж не уник цього лиха. Одна з причин погромів, на думку окремих дослідників, крилася в психології селянських мас. Український єврейський політичний та громадський діяч Соломон Гольдельман, характеризуючи українського хлібороба, зазначав: “Козак – селянин, що кілька десятків років тому визволився від кріпацтва, де віками набиралася в ньому енергія вибуху проти панів і всіх тих, хто коло пана стоїть. Цим паном на селі був поляк, а в місті – росіянин, а посередником і пильним прислужником їх… був жид-орендар, шинкар, прикажчик, маклер і лихвар… Він (козак) з українського історичного минулого знає … про різню жидів по містах і містечках в час Хмельниччини, Гайдамаччини, Ґонти…”. Тому погроми в Бердичеві, особливо під час чергового захоплення міста, здійснювали всі: і українські війська, і в не меншій мірі більшовицькі загони. Обидві сторони всіляко намагались замовчувати цей ганебний для себе факт.

Вже 4 березня в Житомирі Мала рада УНР ухвалила “Закон про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки”, за яким приналежність до громадянства України мала реєструватися в спеціальних книгах при волосних та міських управах протягом одного місяця. Цього ж дня Мала рада прийняла запит, внесений фракцією УСДРП до Ради народних міністрів (РНМ), яка підтримала інтерпеляцію (звернення) Бунду щодо населення Бердичева, якому загрожували в наказах розстрілами та іншими карами, а також незаконною вимогою сплатити контрибуцію у розмірі 5 млн. крб. за “доброзичливе ставлення до більшовиків”. Фракція прохала РНМ позбавити Бердичів від незаслужених репресій.

З оволодінням міста німецькі підрозділи розквартирувались у Бердичеві, для командного складу по вулиці Білопільській облаштували офіцерське казино. Солдати та офіцери поводилися з населенням коректно, миролюбно.

За часів влади гетьмана П. Скоропадського в Бердичеві, крім німецьких військ, був також розміщений Окремий Чорноморський козацький кіш[4]. Його формування в Бердичеві розпочалось у вересні 1918 року. До коша увійшли три піші курені, гарматний дивізіон, кінний дивізіон, інженерна та комендантська сотні. У середині листопада 1918 р. до нього належали 85 старшин, 137 підстаршин, 1 380 козаків та 115 коней.

Протягом весни життя в місті дещо стабілізувалося в економічному відношенні. Поновили свою роботу багато державних установ, краще почав працювати транспорт, пішла на спад злочинність. Та серед робітників, поміж яких у Бердичеві більшість складали євреї, і революційно налаштованої інтелігенції нова влада не користувалася популярністю. 1 травня на Соборній площі відбулась велелюдна демонстрація: демонстранти несли численні транспаранти, заклики на яких були написані як на російській мові, так і на мові ідиш. 23 травня за розпорядженням повітового старости Кузнецова в приміщенні повітової народної управи заарештували її голову А. Щербину та його заступника В. Гайдученка. Їх передали німецькому польовому прокуророві за обвинуваченнями в агітації проти гетьманського уряду та німців. Обидва вони були відомими діячами Селянської спілки[5]. І таких арештів – голів волосних земельних комітетів та членів волосних земельних управ – було чимало, оскільки повітовий староста призначив начальником міліції та начальниками дільниць майже всіх колишніх приставів та їх помічників.

1918_demonstracia
Першотравнева демонстрація на Соборній площі, 1918 р.

Попри непопулярність влади серед робітників та інтелігенції, землевласники нову владу підтримували. 25 травня з’їзд земельних власників Бердичівського повіту, на який зібралося декілька сотень учасників, направив телеграму голові Ради міністрів Ф. Лизогубу з вітаннями на адресу уряду Української Держави, приветствуя его деятельность по созданию твердой и работоспособной власти в государстве.

У червні в Бердичеві страйкували шкіряники заводу Шленкера, у серпні – робітники заводу “Прогрес”. Департаментом суспільних робіт при гетьманському Міністерстві праці станом на 1 липня в місті зафіксовано 2500 безробітних. Досить сильними були в місті позиції більшовиків, які все ще знаходилися в підпіллі. У серпні 1918 року Київський губком відрядив до Бердичева на підпільну роботу групу більшовиків. У місті створили підпільний ревком, друкарню, де випускалися листівки з закликами повалення гетьманату та ведення боротьби проти окупантів. Поява активного більшовицького підпілля в місті створила значні незручності окупаційним військам. Тому ще 19 червня 1918 року було надіслано “Сводку гетьманского генерального штаба о дислокации оккупационных войск”, згідно якої німецькі частини, зокрема, 1-а кінна дивізія, повинні охороняти залізницю та вести етапну службу в районі Бердичева.

У листопаді 1918 року влада гетьмана Павла Скоропадського захиталася. У ніч з 16 на 17 листопада в Білій Церкві військами на чолі з Директорією[6] було піднято збройне повстання, направлене проти влади Павла Скоропадського. На бік Директорії 18 листопада одразу перейшов і Окремий Чорноморський кіш військового старшини Василя Пелещука (капітана російської армії), який базувався в Бердичеві. Цього ж дня підрозділи коша відбули під Київ, де взяли участь в облозі столиці та поваленні гетьманату.

На зміну гетьманату прийшла Директорія УНР на чолі з головою Директорії Володимиром Винниченком та Головним Отаманом Симоном Петлюрою (останній згодом очолив Директорію). У більшості міст Правобережної України у період із середини листопада до початку грудня 1918 року влада переходила до рук Директорії. Німецькі війська поступово залишали Україну. Наприкінці листопада німецькі підрозділи залишили і Бердичів, влада в місті цілковито перейшла до рук Директорії. Більшовики ж і далі перебували у підпіллі. У грудні 1918 року в Житомирі та Бердичеві вдруге створено Ради робітничих депутатів.

16 грудня в Бердичеві відновлено роботу Адресного столу, його завідуючим призначено Добровольського. Наказом начальника міської міліції Гершмана громадянам міста пропонувалося негайно записати в квартирні зошити (зшитки), а також дворові книги всіх осіб, що прибули на проживання з 22 листопада, і доставити на них до Адресного столу при Управлінні міської міліції адресні картки. 26 грудня по військам Бердичівської залоги вийшов наказ, підписаний начальником залоги полковником УНР Пороховським. Цим наказом встановлювалось наступне: оскільки Бердичів знаходився на становищі військового часу, на вулицях припинявся рух з 10-ї години вечора. Після цього часу нікого без особливих посвідчень, котрі можна було отримати лише у повітового коменданта, на вулицях не повинно було бути. Таким чином, у Бердичеві фактично запроваджено комендантську годину. З метою реквізиції всякого майна, необхідного для війська, наказом Бердичівського повітового коменданта від 24 грудня в місті створено комісію у складі представників повітового комісара, судової влади, міського та земського самоврядування, торгово-промислового союзу та заводської промисловості. Цим же наказом будь-які реквізиції, проведені без рішення новоствореної комісії, суворо заборонялися. Влада також мобілізувала всіх наявних у місті та повіті лікарів. Бердичівський повітовий комендант Клімач видав наказ: “…всім лікарам, мешкаючім в м. Бердичіві та повіті … з’явитись до Началника Санітарного відділу Штабу Головнокомандуючого південно-західного районом військ Украінськоі Народноі Республікі”.

Важке економічне становище Директорії, необхідність боротьби з військами більшовицької Росії, а головне – нерішучість у проведенні власної політики – призводили до поступового погіршення соціально-економічної ситуації в Україні. Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру. В Україні все більше наростала атмосфера анархії й свавілля, яку назвали отаманщиною.

Ситуація в місті у грудні 1918 р. також не була стабільною. Вийшов із підпілля очолюваний Менделем ревком, який розгорнув більшовицьку агітацію. Населення хвилювалося з приводу виборів нового складу міської Ради робітничих депутатів, яку невдовзі розігнали війська УНР. З огляду на те, що сили Директорії в Бердичеві були незначними, більшовики готувалися захопити владу силою, створюючи на підприємствах бойові дружини. Вранці 5 січня 1919 року по місту розклеїли листівки, в яких сповіщали про перехід влади до рук Ради робітничих депутатів. У приміщені міського театру на Білопільській вулиці вранці почалося засідання Ради. Влада Директорії вже була проінформована про підготовку до повстання, тому надіслала до міста т. зв. “Курінь смерті” полковника Палія. Але придушення більшовицького виступу переросло у єврейський погром з побиттям жителів міста та грабунками. Майже всі злочини вчинялись на один лад – підходила група озброєних солдатів, які наказували відчинити двері до будинку, або самі їх ламали, присутніх у будинку ставили обличчям до стіни, солдати ж тим часом “чистили” кімнати, забираючи гроші та цінні речі. Загалом єврейські погроми тривали шість днів, у результаті яких 17 євреїв загинуло, 40 отримали поранення, сотні були пограбовані.

Вже 10 січня делегація соціалістичних партій (УСДРП, РСДРП, Бунд, ОЄСРП) та представників єврейської громади міста Бердичева відвідали голову Директорії В. Винниченка та голову уряду УНР В. Чеховського. Темою обговорення були єврейські погроми. Своїм декретом від 18 січня 1919 року Директорія засудила цей акт і виділила 1 млн. гривень постраждалим від погрому єврейським сім’ям. За декілька днів до цього в зверненні Директорії до козаків і євреїв від 14 січня 1919 р. Симон Петлюра писав: “По деяких місцях України окремими групами козаків вчинялися насильства над євреями. За перевіреними відомостями козаків вербували провокатори гетьманці, добровольці й ті, хто називали себе “большевиками”. Вони робили це, щоб осоромити Українську республіканську армію, викликати проти українського козацтва ненависть населення, внести в край безладдя та безчинство і такими способами вернути старе панування поміщиків та буржуїв. Деяких з таких провокаторів і погромників уже спіймано і розстріляно”.

У відповідності до постанови Ради Міністрів створено спеціальну комісію під керівництвом П. Ященка з розслідування єврейських погромів у Бердичеві. Але, як згадував пізніше голова Директорії Володимир Винниченко, нікого з причетних до цих злочинів до відповідальності притягнуто так і не було.

Більшовицька організація в місті була досить чисельна (за даними самих більшовиків, до її складу входило біля 12 тис. осіб), тому й далі активно готувала повстання проти військ Петлюри, яких підтримували Січові стрільці, очолювані полковником армії УНР Євгеном Коновальцем (відомий як перший голова Проводу ОУН, 1927). Більшовики призначили на посади своїх людей і склали списки для арештів українських діячів. Начальник оперативного відділу ГУГШа (ГУГШ – Головне управління Генерального штабу) полковник Капустянський просив отамана Коновальця звернути увагу на можливість організованого повстання в Бердичеві, пропонував озброїти вірних військам Симона Петлюри залізничників і тримати в місті надійні дві сотні. Ситуація ускладнювалась ще й тим, що більшовики проводили активну агітацію серед військ Директорії. Це призвело, зокрема, до того, що 20 лютого в Бердичеві було роззброєно деморалізований 2-й полк Січових стрільців, що складався з білоцерківських новобранців. У результаті 24 лютого 1919 року влада в Бердичеві перейшла до рук більшовиків, які створили Раду робітничих та селянських депутатів.

Наприкінці лютого — початку березня 1919 року війська Симона Петлюри почали стягувати під Бердичів значні сили і 7 березня оволоділи містом та залізничним вокзалом. Але бої точилися на вулицях міста як 7, так і 8 березня. У цей час через місто прямував ешелон із адміністративною частиною Житомирської юнацької (військової) школи, який переїздив із Житомира до міста Рівне. В ешелоні знаходились 4-та піша сотня юнаків, що навіть не вміли стріляти, кулеметний відділ (без кулеметів), весь адміністративний склад школи, музична команда та декілька лекторів. Але прорватися через залізничну станцію ешелону не вдалося. Начальник ешелону полковник О.М. Фрост (один з керівників юнацької школи) наказав вийти з вагонів і прийняти бій із більшовиками, аби забезпечити прорив ешелону назад до Житомира. Прикриваючи своїх підлеглих, полковник О.М. Фрост відстрілювався від наступаючих більшовиків, отримав важке поранення. Його залишили в одному з будинків на залізничній станції. Рештки з його ешелону в кількості 10 ненавчених юнаків та 15 музикантів на чолі з сотником Парнасовим таки дісталися Житомира.

Вже 9 березня в район міста прибув начальник 1-ї Української радянської дивізії Микола Щорс, якому доручили ліквідувати загрозливе для більшовиків становище. Під час боїв Микола Щорс влаштував свій спостережний пункт на одній з башт кляштору Босих Кармелітів, звідки керував діями більшовицьких військ. Внаслідок запеклих боїв, у яких разом зі щорсівцями взяли участь Іваново-Вознесенський полк, два бронепоїзди з Луганська, а також озброєні місцеві робітничі дружини, 19 березня війська Директорії були розбиті й відкинуті до Новограда-Волинського. Цього дня Бердичів остаточно перейшов до рук більшовиків (згідно документів, представлених у збірнику “Гражданская война на Украине”[7], це сталось не 19, а 11 березня). Ними захоплено 28 гармат, 50 кулеметів, артилерійську батарею з кіньми, поїзд зі спорядженням, багато телефонних та телеграфних апаратів, 1303 тонни цукру, до 30 тис. тон шкіри, 200 автомобілів. Окрім того, захоплення більшовиками Бердичева не дало змоги військам УНР вивезти з Козятина багато ешелонів з продовольством та зброєю.

На наступний день після закінчення боїв за місто в його центрі (навпроти Миколаївської церкви) виросла велика братська могила, у якій поховали бійців більшовицького війська, а також загиблих жителів міста. Серед похованих Пепа і Броня Сломницькі, Мендель, Ейдельман, Будник, пізніше Хлібопрос, Підгаєцький та інші. Але кількість та імена всіх похованих залишились невідомими. Про бердичівські бої Микола Щорс у листі до дружини писав: В течении 9 дней шел сильный и упорный бой с утра до ночи. Но всё же противник был разбит, не смотря на то, что город переходил из рук в руки. Я назвал это “бердичевским кошмаром”… Но я был уверен в победе — и победил.

1927 року, з нагоди 10-ї річниці Жовтневої революції, на братській могилі встановили гранітний обеліск сірого кольору (вис. 2,5 м) з меморіальним написом. Зверху над пам’ятником була встановлена оригінальна надбудова, яку знищили гітлерівські загарбники (після звільнення міста від німецьких військ у 1944 році надбудову не відновлювали). У 1929 році в нарисі “Бердичев не в шутку, а всерьез” письменник Василь Гроссман писав: “У Бердичеві є великий пам’ятник — правда, як твір мистецтва він коштує небагато: простий сірий граніт, лежить на невеликому, обгородженому решіткою просторі міської площі: під цим гранітом братська могила червоноармійців, які загинули при здобутті міста, там лежать бердичівські робітники, добровольці: поляки, євреї, українці, червоноармійці інтернаціонального полку: латиші, мадяри, китайці, лежать там і кавалери 3-го кавалерійського полку; тульські, брянські і калузькі селяни. Це великий пам’ятник інтернаціоналу…”. Як вже вказувалось вище, для пам’ятника використали постамент з-під погруддя Олександра II, зруйнованого у лютому 1917 року.

elsrrshoqiw
Схема операції УНР за оволодіння м. Бердичева на початку квітня 1919 р.
Оперативний відділу штабу українських військ.
ЦДАВОУ, ф 1078, оп 1, спр 74, Арк.106.

Війська Симона Петлюри не припиняли спроб повернути собі Бердичів. 20 березня 1919 року ешелони з Січовими стрільцями стали прибувати на залізницю Бердичів-Шепетівка. Корпус Січових стрільців продовжував наступ із Шепетівського напряму вздовж залізниці на Чуднів, Демчин. 24 березня 1-й і 3-й полки Січових стрільців за підтримки січовострілецького кінного дивізіону та артилерії Січових стрільців атакували Бердичів. О 10 годині січовики зайшли у село Велику П’ятигірку і проводили наступ на Бердичів, але більшовики, засівши на Лисій горі відбили їх першу атаку. Лише після застосування артилерії стрільці змогли оволодіти Лисою горою. Проте в місті на залізничній станції висадився Таращанський полк і січовики змушені були відступити через Жидівці (сучасне село Романівка) на Озадівку. Одночасно з 1-м полком, який вів бої за Лису гору, 3-й полк вів тяжкі бої під Радзивилівкою (нині село Підгороднє), згодом у передмісті Бердичева, але зазнав поразки і відступив до Голодьок (нині село Мирославка).

Як бої за Бердичів відображались на мирному населенні, можемо лише здогадуватись. Про їх важке становище говорив той факт, що 22 та 24 березня – у дні найбільш напружених боїв – два полки Червоної Армії вчинили в місті єврейський погром, здійснивши грабунки й насильства.

26 березня спроба штурму Бердичева повторилася: бої відновились зранку, 1-й та 3-й полки січовиків все ж захопили Лису гору та залізничну станцію. Проте більшовики надавали велике значення Бердичеву і направили з Житомира і Козятина резерви, змусивши січовиків відступити. Значну допомогу їм надали озброєні місцеві робітничі дружини, очолювані місцевими більшовиками. Штаб робітничої дружини знаходився в будинку Російсько-Французького банку на розі вулиці Житомирської та площі Соборної (будинок не зберігся), тут же знаходився склад зброї дружини. У вирішальний момент робітничі дружини вдарили в тил Січовим стрільцям, обстрілюючи їх з вікон і дахів будинків (згодом робітнича дружина шкіряного заводу Шленкера у повному складі влилася в ряди щорсівців). Стрільці змушені були відступити до села Лісова Слобідка і села Демчин.

29 березня Січові стрільці здійснили третю та останню спробу заволодіти Бердичевом: з самого ранку (о 8-й год.) 1-й і 3-й полки з району Озадівки і Голодьок розпочали наступ та о 12-й годині бої вже тривали у передмісті Бердичева. У своїй телеграмі Симон Петлюра, керівник Директорії УНР, повідомляв: “Сьогодні, після довгих, наполегливих, жорстоких боїв з ворогами нашої держави наші війська зайняли м. Бердичів”. Але в цей час 5-й полк січовиків розгромили біля села Райки, де вони втратили у бою біля половини особового складу. Позбавлені підтримки 1-й і 3-й полки розпочали відступ. 1-й полк відірвався від ворога, 3-й полк поніс великі втрати біля села Демчин і військо Січових стрільців змушене було відступити до міста Полонного. Більшовицькі частини закріпились на лінії Райки – Жидівці – П’ятигірка, що на 10 верст західніше Бердичева. Радянські війська отримали наказ забезпечити правий фланг взяттям Коростишева, зломити опір ворога біля Бердичева, зайняти Проскурів і наступати залежно від обставин на Тернопіль, або Шепетівку. Невдача корпусу Січових стрільців під Бердичевом стала переломним моментом у ході Житомирсько-Бердичівської операції, — більшовики перейшли в контрнаступ і на житомирському напрямку.

По завершенні боїв Микола Щорс відвідав бердичівську єврейську лікарню, зустрівся з лікарем Озіасом Григоровичем Шперлінгом та подякував йому за піклування про поранених червоноармійців і за надану йому, Щорсові, медичну допомогу.

У дні боїв у районі Бердичева Симон Петлюра звернувся з відозвою до більшовицьких військ заявляючи, що Київ оточений. Пропонував більшовицьким військам розходитись по домівках, на що ті відповіли новими наступами. Після тривалих боїв війська Петлюри змушені були відступити, такої ж поразки вони зазнали під Житомиром і Коростенем. Влада в Бердичеві остаточно утвердилась в руках більшовиків, які влаштували розправу над військами Директорії, Січовими стрільцями та прихильниками УНР.

У Бердичеві відновлено радянську владу, створено ревком, який спрямував свою діяльність на зміцнення влади, боротьбу з контрреволюційними елементами, з саботажем, спекуляцією. У Бердичеві відновлено роботу міліції. Штаб міліції знаходився у будинку по вул. Махнівській, 24 (нині вулиця Вінницька), у приміщенні колишнього готелю “Оріон” (будинок не зберігся). Завідуючим підвідділом управління Радянської міліції призначено члена ревкому М. Гладких. 8 квітня він підписав наказ № 1, яким зобов’язав весь особовий склад міліції з’явитись на протязі 24 годин для виконання своїх обов’язків. Всі, хто не з’явиться у зазначений термін, будуть виключені зі штату службовців і будуть притягнені до суду Військово-Революційного Трибуналу. Наказом №2 у цей же день на посаду начальника Бердичівської міської Радянської міліції призначено тов. Совінського, його помічником – тов. Бріна. Наказом №3 усім постовим міліціонерам, що стоять на в’їздах до Бердичева, наказано суворо слідкувати за тим, щоб продукти вільно доставлялись у місто. Особи, що чинитимуть пересторогу, повинні бути заарештовані і притягнуті до суду Військово-Революційного Трибуналу.

У квітні 1919 року опубліковано декрет Раднаркому УРСР “Про організацію судово-карного розшуку”, за яким цей орган передано до складу Наркомюсту. Вже 15 квітня в Бердичеві створено відділ карного розшуку – оперативну службу органів міліції, у завдання якої входить попередження, припинення, розкриття злочинів, що готуються, або вже скоєних злочинів загальної кримінальної спрямованості; розшук осіб, які сховалися від слідства і суду, безвісти зниклих громадян, встановлення осіб невпізнаних трупів.

12 квітня в Бердичеві засновано міську газету “Известия” – орган виконавчого комітету ради робітничих депутатів (рос. Исполнительный комитет Совета рабочих депутатов). Організатором створення та першим редактором газети став Арнольд Борисович Кадішев (1895-1968). Арнольд Кадішев був очільником підпільного міського ревкому і Бердичівської ради робітничих депутатів, а після повалення влади Директорії став командиром загону у складі 1-ї Української радянської дивізії під командуванням Миколи Щорса, згодом військовий історик, доктор історичних наук. Ця газета протягом наступних 1919-1925 рр. неодноразово змінювала назву на “Известия”, “Известия-Вісти”, “Вісти”, “Голос труда”, “Голос праці”. З 21 червня 1925 року газета виходила під назвою “Радянський шлях”, з 7 листопада 1992 року – під назвою “Земля Бердичівська”. Саме цей день квітня 1919 року вважається днем народження найстарішої газети Бердичівщини, яка сьогодні має назву “Земля Бердичівська”.

У середині квітня в місті відбулися вибори до Ради робітничих депутатів. Комуністи здобули переконливу перемогу – зі 135 місць у Раді вони одержали 82, що свідчило про зростання авторитету міської партійної організації.

З остаточним утвердженням Радянської влади в Бердичеві планують широко відзначити свято Першого травня (нині День міжнародної солідарності трудящих). 25 квітня на основі рішення комісії з підготовки до святкування дня Першого травня оголошенням завідуючого підвідділом Радянської Міліції товаришем Гладких запропоновано “всем квартироснимателям, балконы коих выходят на улицы, украшать таковые к 1 Мая зеленью, коврами и красной материей. Неисполнение сего будет считаться актом против Советской власти. Начальникам милиции и милиционерам вменяю в обязанность строго следить за исполнением сего. Виновных же в нарушении привлечь к ответственности”.

За день-два до свята місто буквально змінило своє обличчя. Воно розквітло сотнями червоних прапорів, транспарантів. У людних місцях робітники електростанції збудували та ілюмінували святкові арки з написами: “Владыкой мира будет труд!”, “Война дворцам, мир хижинам!”. У день Першотравня за рішенням повітового виконкому в місті перейменовано декілька вулиць: вулиця Білопільська стала вулицею імені Карла Лібкнехта (нині вулиця Європейська), Махнівська – вулицею імені Якова Свердлова (нині вулиця Вінницька), Нікольська – вулицею імені Тараса Шевченка. Площу Соборну перейменували на площу Радянську. На цей день у Бердичеві вже скасували комендантську годину, яка була запроваджена ще за часів Директорії.

Першого травня о 10-й годині ранку на Радянській площі зібрались тисячі бердичівлян. Біля водонапірної башти вишикувались підрозділи Червоної Армії. Скрізь гриміли духові оркестри. Колона демонстрантів з червоними прапорами та гаслами “Хай живе Радянська влада!”, “Хай живе Червона Армія!” пройшли вулицями Карла Лібкнехта та Свердлова. Особливо вирізнялась колона робітників-шкіряників – вони несли попереду червоно-чорний прапор з написом “Свобода или смерть!”. На вантажному автомобілі, що курсував вулицями міста, хор виконував революційні пісні. Увечері у будинку по вулиці Свердлова, 54, відбулось урочисте відкриття комуністичного клубу імені Карла Лібкнехта. Всього у Першотравневій маніфестації та мітингах взяло участь до 30 тис. чоловік.

На початку травня в Бердичеві організовано будинок для людей похилого віку, які не мали змоги доглядати за собою самостійно (т. зв. будинок для престарілих). Організовано також перший повітовий відділ охорони здоров’я. Завідуючим повітовим здороввідділом став лікар І.В. Ляховіцер, першим завідуючим санепідвідділом став лікар О.М. Богданович. Згодом його ім’я було присвоєно міській санітарно-епідеміологічній станції.

У неділю 25 травня в Бердичеві відбувся повітовий з’їзд рад селянських депутатів. На з’їзді розглянули земельне, продовольче, військове питання. Одним зі своїх рішень депутати засудили антисемітську агітацію, яка набула широкого розповсюдження серед селян.

У червні в Бердичеві розпочалась націоналізація підприємств. 8 червня Рада Народних Комісарів (РНК) України видав постанову “Про націоналізацію шкіряних заводів акц. товариства “Апштейн”, “М.И. Ваинсберг и с-вья” і “Карла Шленкера”. Бердичівський шкірзавод Шленкера націоналізовано та передано у підпорядкування Укрголовшкіри (сам Ян Шленкер на цей час із родиною проживав у своєму маєтку в Новому Заводі – нині одному з сіл Пулинського району Житомирської області). Тоді ж на шкірзаводі створена перша у місті комсомольська організація. З її ініціативи відкрито читальню та вечірню школу грамоти робітничої молоді. На початку серпня новою владою націоналізовано міську друкарню, ряд інших заводів та фабрик. Чеський колоніст Станіслав Чеп добровільно передав владі власний пивоварний завод. Станіслава “розкулачили”, а його брат виїхав до Чехії. На жаль, подальша доля засновника та колишнього власника пивоварного заводу залишилась невідомою.

13 червня в Бердичеві відзначили День Червоної Армії, під час якого у місті відбулися масові мітинги, вистави, присвячені пропаганді організації та мети боротьби Червоної Армії.

Однак подальші економічні та політичні перетворення у місті перервав новий наступ військ УНР, до яких доєднались війська ЗУНР. Вони спрямували свій головний удар на Київ. 10 липня дев’ять десятих зі складу всього повітового виконавчого комітету були мобілізовані та направлені на фронт. Була організована й допомога фронту з боку селян – у Бердичівському повіті селяни розпочали добровільно здавати хліб продорганам. За короткий час здано більш як 20 тисяч пудів зерна. 19 серпня опівдні війська Першого корпусу Української Галицької армії (УГА) разом із Запорізькою групою під загальним командуванням генерала М. Тарнавського після запеклого бою з 44-ю стрілецькою дивізією більшовиків зайняли Бердичів. У боях за Бердичів бійцями УГА здобуто два бронепоїзди, 11 гармат, 50 кулеметів, значну кількість продовольства та амуніції. Нова влада намагається утвердитись у місті. 28 серпня комендант міста Коник видав оголошення (мовою оригіналу – Оповіщенє): “Наказую до трьох днів від дня проголошення усім урядам, аптекам, заводам, майстерням, ресторанам, лавкам і пр. вивісити всі написи виключно на украінській мові. Неповинуючих ся тому наказу покараю гривною повисоти 10 000 гривень або до 30 днів арешту”.

1919_09_25_uga
Старшини 2-го куреня 9-ї бригади УГА. Сидить третій зліва командир куреня поручник М. Заворотюк.
Бердичів, 25 вересня 1919 р.

Вже у вересні 1919 року під Коростенем більшовицькі війська знову завдали удару по стрільцях, які змушені були залишити Житомир (18 вересня) та відійти в район Бердичева. Тут бої точились до глибокої осені. Українська армія перебувала під нищівними ударами більшовицьких, польських, денікінських військ та, насамперед, потерпала від епідемії тифу, який був найнебезпечнішим ворогом.

У складі УГА перебувала 6-а Равська бригада, яка в цей час боронила безпосередньо Бердичів та окружні території. 7 жовтня до міста з інспекцією прибув Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич. Він оглянув війська, ознайомився з ситуацією на фронті.

Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич в оточенні командування УГА та службовців штабу 6-ї Равської бригади. Праворуч від нього — начальник Генерального штабу полковник Віктор Курманович, ліворуч — командувач армії генерал Мирон Тарнавський. Бердичів, 7 жовтня 1919 р.

Активну участь в УГА брали галицькі євреї, які сформували окрему військову одиницю. У військових списках це з’єднання значилась як “Жидівський пробойовий курінь”, офіційна ж назва – “Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії”. У Бердичеві своєю поведінкою під час несення служби і своєю гуманністю курінь заслужив довіру населення. Командир куреня поручник С. Ляйнберг отримав від міської громадської управи повноваження провести мобілізацію єврейської молоді. Командування І Корпусу УГА дозволило мобілізацію й водночас дало час на відпочинок і переформування. Завдяки цьому курінь поповнився добровольцями – євреями та українцями.

У вересні в Бердичеві прихильниками більшовиків засновано підпільну комсомольську організацію, до складу якої увійшли Х. Кац, Ш. Горенштейн, І. Гузман, І. Лєзман. Ця організація виконувала розпорядження повітового комітету партії більшовиків: організовувала вечори молоді, на яких проводилась більшовицька пропаганда, розповсюджувала більшовицьку літературу серед населення і військ, агітувала проти місцевих меншовиків, бундівців, сіоністів. Пізніше члени організації увійшли до складу більшовицьких загонів особливого призначення (рос. ЧОН – части особого назначения).

15 жовтня основні частини Української Галицької армії під тиском більшовицьких військ покинули Бердичів, залишивши тільки бронепоїзд та невеликий загін прикриття. 23 жовтня невеликий загін більшовиків під керівництвом Ф. Дідука (згодом він став воєнкомом Бердичева) непомітно увійшов до міста. Перед більшовиками стояло завдання захопити залізничну станцію. У цей же час загін робітників-залізничників на чолі з М. Коломійцем розібрав залізничні рейки поблизу села Семенівка, відрізавши так Бердичів від Козятина, де стояли основні сили українського війська. Розвиваючи наступ, 28 жовтня 1919 року частини Червоної Армії оволоділи містом. Вкотре відновив свою діяльність ревком.

Проте ситуація в районі Бердичева до кінця 1919 року залишалася напруженою – на початку грудня містом знову, але на короткий час, оволоділи війська Української армії, але 9 числа більшовицькими військами були вибиті з міста та відступили до Козятина. Ситуацію з владою в Бердичеві добре характеризує повідомлення в ЦК КП(б)У про діяльність Зафронтбюро та настроях населення в Київській губернії в жовтні-грудні 1919 року: “Около Бердичева и в уезде военное положение крайне неопределенное, что также отражается на ходе подпольной работы. Положение такое, что сегодня власть уезжает, а назавтра опять приезжает. В уезде фактически ни галицийской, ни нашей, ни деникинской власти нет. Городское население, также и рабочие настроены апатично и спекулянтски”.

Перебуваючи під владою більшовиків, за ініціативи профспілок на початку 1920 року проведено масові суботники[8] та недільники, під час яких ремонтували підприємства, житлові будинки. 22 січня у приміщенні Першого радянського театру бердичівською організацією Комуністичної партії проведено концерт-мітинг на тему “Історія Комуністичної партії і робітничий клас”, на якому виступили представники міського партійного комітету. Після закінчення мітингу проведено запис робітників, селян і червоноармійців до лав Комуністичної партії (більшовиків). Також місцеві більшовики, проводячи політику “воєнного комунізму”, розгорнули в Бердичеві боротьбу з приватною торгівлею: 2 лютого 1920 року в місті заарештували двадцять два т. зв. “валютника”, вісьмох із них на підставі пред’явлених звинувачень розстріляли.

30 березня для посилення позицій більшовицьких військ у місто прибула 1-а бригада Червоної Української Галицької Армії – тих самих частин УГА, які у серпні-грудні 1919 року боролися проти більшовиків, а згодом перейшли на їх бік. Вже у квітні в Бердичеві відбулась 1-а червоноармійська конференція 44-ї дивізії, на яку прибуло понад 200 делегатів. На конференції обговорили питання про завдання Червоної Армії, соціалістичне будівництво та земельні справи. Також на конференції обрали делегатів на 4-й Всеукраїнський з’їзд Рад.

21 квітня 1920 року керівництво УНР та Польщі підписало низку конвенцій (“Варшавська угода”), за якими держави стали союзниками у боротьбі з Радянською Росією. Мотивом до угоди були надії українців на допомогу польського союзника відстояти незалежність УНР. 25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли ріку Збруч і розпочали наступ на Київ. Вже 27 квітня польсько-українські війська оволоділи Бердичевом, 2 травня в місто вступила 6-а стрілецька дивізія Дієвої армії УНР. На честь цієї події в Бердичеві відбувся парад і церковний молебень.

5 травня в Бердичеві на залізничному вокзалі відбулась зустріч керівника Польської держави маршала Юзефа Пілсудського та голови Української Народної Республіки, Головного отамана Симона Петлюри. Юзеф Пілсудський прибув у Бердичів першим на власному потязі. Другим прибув Симон Петлюра. Коротка розмова обох керівників держав відбулась у потязі польського головнокомандувача. Ось як описав цю зустріч Юліуш Каден-Бандровський, польський прозаїк та публіцист, який входив до складу делегації: “Вони витягнули один до одного руки. Нахилили голови і поцілувалися. Мені здалося, що у цьому поцілунку, як на чутливіших вагах повис жах всієї крові отаманів і їх помічників, весь біль довготривалої боротьби, біль доріг і бездоріжжя, пожеж і знищень, домовленостей і розколів…”[9].

1920_petlura
Зустріч Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського у Бердичеві. Зліва на право: польський генерал Антоні Лістовський, Головний Отаман УНР Симон Петлюра, військовий міністр УНР Володимир Сальський та командувач 2-ї (6-ї) Січової дивізії Марко Безручко. Бердичів, 5 травня 1920 р.

Після офіційних перемовин Симон Петлюра та Юзеф Пілсудський вийшли з вагону та ще довго обговорювали питання співпраці.

Цього ж дня Симон Петлюра здійснив у Бердичеві огляд особового складу дивізії січовиків, що здійснювали тут вишкіл (військове тренування), після чого вручив командуванню січовиків козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньому кутку з гаслом: “За визволення України”.

Також у цей день у Бердичеві була проведена нарада польського штабу. Юзеф Пілсудський після обговорення суто військових питань обмірковував українську тему: “Я поставив на карту останню можливість зробити щось на користь майбутнього Польщі, цим послабити потужність Росії в майбутньому. І коли вдасться допомогти створенню незалежної України, яка буде перепоною між нами і Росією, остання на багато років не буде нам загрожувати. [] Але проблема в тому чи повстане Україна, чи має вона достатньо сил і людей, щоб організуватися, ми не можемо тут вічно знаходитися і тому звертаюся до місцевих поляків, щоб мене зрозуміли і допомогли. Це і в їх інтересах, не саботувати, а разом з українцями створити державу. Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель. [] Іншого не має – як спробувати створити самостійну Україну. На жаль Петлюра не відіграє тут жодної ролі. Тут він тільки знаряддя, не більше. Коли не вдасться нічого тут зробити залишимо цей хаос власній долі. [] А далі покаже майбутнє”[10].

1920_polsky
Польські війська в Бердичеві. Соборна площа, квітень 1920 р.

Громадськість міста радо вітала вождів українського та польського народів. Вже по закінченні офіційних заходів польська та українська делегації з військами пройшли Білопільською вулицею від залізничного вокзалу до монастиря Босих Кармелітів. На всьому шляху їх з квітами вітали жителі міста, особливо – і це зрозуміло – польська громада. Ксьондз Квятковський, стоячи на балконі костелу Святої Варвари, виголосив промову, в якій висловив подяку польським військам під командуванням генерала Антоні Лістовського за визволення з більшовицької неволі. Наприкінці Юзеф Пілсудський, як згадували старожили, “під балдахоном” увійшов до костелу кляштору на Божу службу.

15 травня бердичівським повітовим комісаром призначено Г. Садовського. Слід зауважити, що за час перебування Бердичева в руках польських військ вони встигли вивезти з промислових підприємств, зокрема з заводу “Прогрес”, чимало цінного обладнання, матеріалів та інструментів.

“Чем кончится панская затея”.
Радянський плакат часів війни з Польщею, 1920 р.

На початку червня, здійснивши прорив польського фронту, Перша кінна армія більшовиків на чолі з Семеном Будьонним та Климом Ворошиловим розпочали звільнення Правобережної України від польських військ. З настанням ранку 8 червня 11-а кавалерійська дивізія під командуванням Федора Максимовича Морозова виступила в бік Бердичева з метою його захоплення. О 16 годині дивізія атакувала Бердичів з трьох сторін і після відчайдушного опору поляків увійшла до міста. У результаті запеклих вуличних боїв дивізія відтіснила ворога на південну окраїну міста, де супротивник засів в окопах на Лисій горі. Ось як згадував про цей рейд член Революційної Військової Ради Йосип Сталін у бесіді зі співробітником “УкрРОСТА” (український відділ Російського телеграфного агентства, у майбутньому – ТАРС): Рейд нашей конницы начался пятого июня. Утром этого дня, свернутая в кулак, красная конница ударила по второй польской армии, прорвала неприятельский фронт, рейдом прошла район Бердичева и утром седьмого июня заняла Житомир. Під час бою за Бердичів стався вибух артилерійських складів, розміщених на території інтендантського містечка (нині район вулиці Короленка), де зберігались снаряди в кількості біля одного мільйону одиниць. Усю ніч у Бердичеві рвались снаряди та горіли склади. Джерела подають різну інформацію стосовно того, хто підірвав ці склади – відступаючі польські війська чи більшовики-підпільники. Але як би там не було, від цих вибухів постраждала значна кількість будинків бердичівлян. Польські війська відступили.

Польські джерела також вказують на звірства, які вчинили більшовицькі війська після заволодіння містом – ними було спалено лікарню та страчено біля 600 поранених польських солдатів та медсестер (переважно це були сестри-маріавітки), які за ними доглядали.

Через деякий час у будівлі земського училища по вулиці Житомирській розташувався штаб 11-ї кавалерійської дивізії. Кілька класних кімнат перетворили на кімнати для поранених бійців, а заняття для школярів проводили у будинку на території шкірзаводу Шленкера. По закінченні уроків учні разом із вчителями доглядали за пораненими, давали концерти для бійців. За це в липні бійці подарували училищу піаніно австрійської фірми “Julius Fusti”, яке зняли з трофейного ешелону. Історія з цим піаніно мала цікаве продовження: після завершення громадянської війни в колишній земській школі розташувалась міська трудова школа (згодом середня школа №6), в якій піаніно використовували для викладання музики і співів. У липні 1941 року, на початку окупації Бердичева німецькими військами, вчитель музики Володимир Степанович Гудзя врятував піаніно від окупантів – разом із дружиною Марією Петрівною Ільчук, вчителькою Олександрою Петрівною Губаржевською, її дочкою Лесею та учнями школи вони винесли піаніно з приміщення та сховали. По завершенні війни піаніно повернулось до школи, нині воно з пам’ятною табличкою, як цінний експонат, зберігається в Музеї історії міста Бердичева.

Після вигнання польських інтервентів та військ УНР влада у черговий раз перейшла до рук ревкому. Відновили свою діяльність партійна організація, профспілки, комсомольські осередки. Бердичівський ревком відновив випуск міської газети, але вже під назвою “Известия-Вісти” (з 1921 року – “Вісти”), перший номер якої з’явився 16 червня. Газета друкувала матеріали на двох мовах – російській та українській. Під керівництвом партійних органів розпочалась відбудова господарства, оскільки були зруйновані майже всі підприємства. До цих проблем додалась ще одна – 18 липня пожежа знищила машинну станцію, яка забезпечувала роботу системи водопостачання міста. Дерев’яна будівля згоріла дотла, машини і насоси сильно постраждали. Водопостачання міста повністю припинилось. Відновили роботу машинної станції в новому приміщенні лише у серпні наступного року.

Для відновлення господарства не вистачало коштів, матеріалів, робочих рук, оскільки за роки громадянської війни чисельність населення міста зменшилася з 76 до 43 тис. чоловік. Та незважаючи на це, справи поступово налагоджувалися. У червні більшовицькою владою проведена “націоналізація” будівель, які належали заможним жителям. Так, у будинку колишнього комерційного училища відкрито одну з перших трудових шкіл. А в будівлі колишнього казначейства (будинок був споруджений у 1904 році, згодом тут знаходився кінотеатр ім. М. Фрунзе) відкрито клуб інвалідів. У липні запрацював адресний стіл, який знаходився у приміщенні колишнього готелю “Оріон”.

Під приводом боротьби з приватною торгівлею, яка на цей час трактувалась як “спекуляція”, більшовики заарештовували підприємців, їх майно націоналізовували. Така доля спіткала поміж інших і орендатора міського водяного млину Цаля Іровича Лермана. Його дружина, Бася Лерман-Бродська, написала листа до Бердичівського повітового ревкому, в якому зазначала, що 1 липня 1920 року в її квартирі було проведено обшук і вилучено значну суму грошових знаків, що були в обігу на теренах України. За це її чоловіка, батька трьох дітей, заарештували. Бася Лерман, підкріплюючи спростування іменами 12 свідків (працівників млина та керівників інших установ), писала, що за “6 тижнів польської окупації в обігу були різні гроші, як російські, українські так і закордонні” і чоловік їх заробив працею на млині. Коли млин націоналізували, Цаль Іронович був завідувачем і за свої кошти відремонтував шлюзи. А ці гроші, які були вилучені, він заробив аж ніяк не спекуляцією, тим паче грошовою. “Покорнейше прошу моего мужа, как ни в чем не повинного и отца 3-их детей без всяких подозрений и ареста освободить. Вернуть отобранные деньги как необходимый фонд для ремонта мельницы и закупки жерновов”, — такими словами закінчувався лист Басі Лерман. Подальша доля Цаля Лермана невідома.

Відновила свою діяльність міліція. Бердичівська повітова міліція (нагадаємо, що до складу Бердичівського повіту входило 16 волостей) розміщувалась у будинку колишнього Варшавського готелю на Махнівській вулиці, управління – по вулиці Мала Юридика (нині вулиця Героїв України, будинок не зберігся). Робота її ускладнювалася тим, що за роки громадянської війни місто та округа значно криміналізувались. З доповіді Бердичівської повітової ЧК за період 1920-1922 років: “В самом начале организации ЧК в декабре месяце 1920 года положение города и уезда было весьма плачевное. Власти в городе почти, что не было, а наша еще не закреплена была и не могла провести в жизнь свои постановления. Всякие бандитские и преступные элементы, пользуясь смутным временем, развили свою преступную деятельность до апогея. Вооруженные налеты, убийства случались чуть ли не средь бела дня”.

Після розгрому більшовицьких військ під Варшавою (15 серпня 1920 р.) розпочався черговий наступ польсько-українських армій на схід, які, відтіснивши більшовицькі загони, дійшли на Поділлі до лінії Яруга (над Дністром) – Шаргород – Бар – Літин. Наприкінці вересня виникла реальна загроза захоплення військами УНР Бердичева. У цій ситуації більшовики полишили Бердичів, на початку жовтня протягом десяти днів місто залишалось практично без влади – більшовицькі війська залишили місто, а війська Польщі та Української Народної Республіки не вступили до нього. І лише після підписання у жовтні 1920 року в Ризі між польським урядом та радянською владою перемир’я представники більшовицької влади повернулись до міста й розпочали налагоджувати мирне життя.

У відповідності до умов перемир’я для Західного та Південно-Західного фронтів відповідно у Мінську та Бердичеві утворили Польсько-Російсько-Українські військово-погоджувальні комісії. У Бердичеві делегацію з боку більшовиків очолив колишній член РВР 12-ї армії Семен Іванович Аралов. До її складу увійшли начальник штабу Південно-Західного фронту Микола Миколайович Петін та інші. Зустріч представників Червоної Армії і польських військ для уточнення умов перемир’я відбулась 24 жовтня. Обговорювалися питання відводу польських військ за кордони, затверджені умовами Ризької угоди та про те, чи армія УНР виконає умови перемир’я та чи залишається вона союзницькою щодо Польщі. Робота комісії просувалася повільно, тому радянська сторона після цієї зустрічі зробила висновок, що польське командування спеціально затягувало переговори для надання можливості армії УНР перегрупуватися. Та все ж справа йшла, і відвід польських військ звершився на початку грудня. Згодом завідуючий організаційним відділом Бердичівського повітового комітету партії згадував: Мы тогда переживали большие экономические трудности. Мне стоило больших трудов, чтобы оборудовать гостиницу постельными принадлежностями, натопить ее для представителей белопольской армии.

8 листопада 1920 року до Бердичева прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. Він виступив на Надзвичайному з’їзді Рад повіту, який проходив у цей час у Бердичеві, із доповіддю про поточний момент. Також наступного дня Григорій Петровський зустрівся з робітниками машинобудівного заводу “Прогрес” та шкірзаводу Шленкера. З цієї нагоди через півстоліття – 6 листопада 1967 року міською владою та партійними органами на стіні адмінбудівлі шкірзаводу ім. Ілліча буде встановлена та в урочистій обстановці відкрита меморіальна дошка (нині не існує). А одна з вулиць поряд зі шкірзаводом отримає свою назву від імені партійного функціонера (у 2016 році їй нададуть нову назву – вулиця Шкіряників). 19 грудня 1980 року з нагоди святкування 100-річчя з дня заснування заводу з’явиться аналогічна меморіальна дошка і на стіні прохідної машинобудівного заводу “Прогрес”.

Так для Бердичева наприкінці 1920 року фактично закінчився період громадянської війни, хоча ще на протязі декількох років у передмістях та загалом на Бердичівщині точилась інша збройна боротьба – до середини 1922 року тут активно діяли повстанські загони селян під керівництвом отаманів Трейка, Карого, Кравченка-Пугача та інших; бандити, боротьбу з якими вели військові підрозділи та міліціонери. Для розуміння тогочасної ситуації, що склалася у селах не лише Бердичівщини, а загалом усієї України, слід розділяти кримінальний бандитизм та бандитизм політичний. Якщо з останнім досить успішно вела боротьбу у першу чергу більшовицька пропаганда, то з кримінальними елементами було не все так просто. Основною причиною появи та успішних дій цих формувань стало нове покріпачення селян у формі безоплатної примусової роботи в радгоспах, обкладання населення поборами у вигляді продрозверсток, а згодом і продналогів. Не поліпшували ситуацію й звичайні кримінальні дії зі сторони окремих червоноармійців військових частин, що дислокувались на Бердичівщині. Особливо враховуючи те, що особовий склад цих частин складався переважно з малограмотних росіян, які зі зрозумілою пересторогою ставились до українського населення. Та й тилове забезпечення червоноармійців у цей час було не надто добрим. Так, в інформаційному зведенні до Бердичівського повітового виконавчого комітету від 14 липня 1922 року повідомлялося про масові грабунки майна селян: Замечаются кражи со стороны красноармейцев, расположенных при Белиловке. Все це посилювало антирадянські настрої серед селянства, яке ставало тою соціальною базою, що живила антибільшовицьку боротьбу.

19 червня 1920 року на засіданні Бердичівського ревкому його голова А. Гадось зауважив: “Совпрофсоюзу принять меры к организации из членов профсоюза боевого отряда для охраны города Бердичева. Майже через два роки було створено боєздатний кінний резерв із 28 шабель. Того ж 1922 року Бердичівська Повітнарада в зверненні “До всіх громадян Бердичівщини” ухвалила наказати “всім волнарадам повіту: 1) В тих хуторах і селах, що дають притулок бандитам, обов’язково розібрати будівлі… 2) Негайно висилати до концентраційних таборів усе чоловіче населення віком з 18 до 45 років, що живуть у тих хуторах та селах, котрі не вжили заходів, аби сповістити військову владу о перебуванню бандитів, або допомагали бандитам фуражом і продуктами”.

З метою посилення боротьби з криміналітетом голова Раднаркому УСРР Християн Раковський директивою №639 від 22 серпня 1921 року запровадив інститут т. зв. відповідачів (рос. ответчики) – людей, які призначалися спеціальною комісією з жителів населеного пункту та несли відповідальність за прояви бандитизму в його околицях (В случае убийства или ранения в селе бандитами представителя Советской власти, красноармейца или члена комнезама расстреливается из ответчиков двойное число; вопрос, кто именно, разрешается жребием, который тянут все ответчики…”).

Вже 2 вересня 1922 року з’явився наказ Бердичівської повітової військової наради №169, яким встановлено наступне: Для успешной борьбы с разрухой и скорейшего восстановления промышленности необходима правильная и планомерная работа транспорта, особенно железных дорог. Враги трудящихся задались целью разрушать транспорт, подорвать работу по восстановлению промышленности и тем самым задушить революцию. А посему Уездвоенсовещание ПРИКАЗЫВАЕТ: всем Волвоенсовещаниям немедленно организовать охрану железных дорог и средств связи (телеграфных и телефонных проводов) ответчиками прилегающих сел в пятнадцативерстном радиусе. (…)

4) в случае разрушения желдорог или линий связи, ответчики данного района подвергаются штрафу по принципу круговой поруки, в стократном размере стоимости разрушения.

Ці жорсткі та жорстокі по своїй суті заходи з боку влади дали певні результати, хоча й не так швидко, як того бажалось. Лише 12 червня 1925 року було ліквідовано останнє “петлюрівське” угрупування на чолі з Марусею Бессарабовою, що діяло в Білоцерківському та Бердичівському округах. Боротьба зі збройним бандитизмом тривала майже до кінця 1920-х років.


 

[1] тут і далі спогади генерала А.І. Денікіна приводяться за джерелом: Деникин А.И. Очерки русской смуты. Том 1. Крушение власти и армии. (Февраль-сентябрь 1917). Глава 36. Корниловское выступление и отзвуки его на Юго-западном фронт. Глава 37. В Бердичевской тюрьме. Переезд “бердичевской” группы арестованных в Быхов.

[2] Слід зауважити, що з точки зору Української Народної Республіки вказаних у цьому абзаці календарних дат в історії України не існувало – Малою радою УНР 16 лютого взамін Юліанського календаря було запроваджено Григоріанський календар. Відповідно, цей день став вважатися як 1 березня 1918 року. В той же час більшовицька Росія ввела новий календар з 31 січня, після якого настало 14 лютого 1918 року. З метою усунення плутанини, описані тут події датуються за календарем більшовицької Росії.

[3] цікавий момент: у цей час в Україні видавались дві газети з практично однаковими назвами, але різного політичного спрямування – “Вісник Української Народної Республіки” (орган Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів України) та “Вістник Української Народньої Республіки” (офіційний орган Директорії УНР та Державної Канцелярії).

[4] Кіш – назва найбільшої військово-територіальної одиниці Вільного Козацтва.

[5] Селянська спілка (також Українська селянська спілка) — “професійно-класова” організація, яка об’єднувала незаможне селянство в Україні 1917-1919 рр. Спілка мала власне друковане видання — щоденну газету “Народна воля”.

[6] Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

[7] Гражданская война на Украине (1918-1920). Сборник документов и материалов в трех томах, четырех книгах. — К.: Наукова думка, 1967. — с. 672-673.

[8] Суботник — свідома організована безкоштовна праця на благо суспільства у вільний від роботи час, у вихідні (звідки і походить назва). У перші роки радянської влади суботники, як породження революційного ентузіазму мас, були дійсно добровільними, і брали участь у них в основному комуністи (комсомольці) і т. зв. “співчуваючі”. Згодом, зі зменшенням ентузіазму населення, суботники (зазвичай приурочені до святкових дат) стали звичною, характерною рисою соціалістичного образу життя.

[9] цей текст наводиться за джерелом: Зарецька Т. Українсько-польські паралелі: Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. – №12. – c.164.

[10] там само – с.164.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here