Додому Історія Історія Бердичева Радянська влада у Бердичеві (1921-1941 рр.)

Радянська влада у Бердичеві (1921-1941 рр.)

767
0
ПОДІЛИТИСЬ

Партійні та радянські органи докладали всіх зусиль для швидкого відновлення роботи націоналізованих (відібраних у попередніх власників) підприємств міста. Вже 12 листопада 1920 року в Бердичеві відновлено роботу телеграфу, що був зруйнований у результаті військових дій. Одна з перших прийнятих телеграм надійшла на адресу Бердичівського ревкому від голови Київського Губревкому Яна Гамарника. У ній вказувалося на незадовільний хід заготівлі продовольства та палива для Червоної Армії, вимагалося вжити рішучих заходів з усунення вказаних недоліків. 1 січня 1921 року в Бердичеві організовано комісію допомоги Донбасу. Губернська рада професійних спілок постановила щомісячно відраховувати до фонду комітету грошову зарплату за надурочні роботи та дводенний пайок.

У приміщенні поштово-телеграфної контори по вулиці Свердлова (нині вулиця Вінницька) розмістився адміністративний відділ (штаб) 14-ї дивізії. Це вносило значні незручності у роботу зв’язківців. З наближенням зими між зв’язківцями та військовими виник конфлікт: комендант штабу дивізії розпорядився зрізати в Бердичеві всі дерев’яні телеграфні стовпи з метою обігріву ними приміщення штабу. Лише негайне звернення завідуючого поштово-телеграфної контори до ревкому зі скаргою на дії військових зупинило виконання цього розпорядження, яке могло закінчитись катастрофою для системи зв’язку міста.

У листопаді 1920 року на базі швейних майстерень, які у свою чергу створилися на основі спілки “Швейпром”, або бюро кравців у 1901 році, засновано кравецьку швейно-ремонтну майстерню, яка отримала назву “Перша держшвеймайстерня” (підприємство сьогодні відоме як ПАТ “Бердичівська фабрика одягу”). Вона розташовувалася на першому поверсі двоповерхового будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 10, навпроти Миколаївської церкви. У 1925 році її перейменували на фабрику колективу безробітних кравців “Бердичів-швея” Комборбезу (комітет по боротьбі з безробіттям). Фабрика виконувала масові замовлення окружної міліції, дитячих будинків. У числі тодішніх робітників був Абрам Вольфович Нахменберг, який спочатку працював кравцем, згодом начальником цеху Бердичівської швейної фабрики.

З 1920 року на місці колишнього пивоварного заводу по вулиці Олександрівській (з 1925 по 2016 рік вулиця носила ім’я Вацлава Воровського (1871-1923), російського революціонера, одного з перших радянських дипломатів; нині – вулиця Максима Залізняка) діє приватна майстерня Маца, де виготовлялися ліжка, граблі, вила, завіси, петлі та інші інструменти господарського призначення. У майстерні працювало 10 робітників, з 1924 року – 60. Але за відсутності замовлень майстерню ліквідували. З 1925 року у звільнених приміщеннях приватної майстерні розмістився завод “Проволока” з виробництва цвяхів і засновано слюсарно-механічні майстерні. Завод був державним націоналізованим підприємством, а майстерні належали комітету боротьби з безробіттям.

3 грудня 1921 року відновив роботу Перший державний шкіряний завод. Вже до 1922 року робітники заводу повністю досягли довоєнного рівня випуску продукції. У серпні 1922 року завод від Бердичева взяв участь у Першому радянському ярмарку, що відкрився у місті Нижній Новгород. У роботі ярмарку взяли участь 584 оптових фірми, з яких 240 були державними, 164 – кооперативними, 180 – приватними, 331 роздрібна торговельна фірма. Нижньоновгородський ярмарок ще за царської Росії був не лише найбільшим центром внутрішньої торгівлі, але й значним міжнародним центром. Тому участь бердичівського шкірзаводу у цьому ярмарку надала можливість укласти вигідні контракти та віднайти торгових партнерів по всій радянській Росії та зарубіжжю. У 1922 році загальні збори колективу постановили присвоїти заводу ім’я вождя Жовтневої революції В.І. Леніна. Володимиру Іллічу надіслали відповідну телеграму: “Москва, Раднарком, Леніну. До дня п’ятої річниці Великого Жовтня загальні збори робітників і службовців Бердичівського Держшкірзаводу в кількості 1200 чоловік, гаряче вітаючи повернення до активної роботи великого вождя пролетарської революції, постановили назвати завод ім’ям Ілліча, на що просять Вашої згоди. 3 листопада 1922 року”. Він подякував робітникам і надав свою згоду. Так 3 листопада 1922 року держшкірзаводу присвоєно ім’я вождя Жовтневої революції Володимира Леніна.

У другій половині 1920 року відновив свою роботу завод “Прогрес”. Чисельність працівників, яка до революції 1917 року становила біля 600 осіб, тепер ледь сягала 38 осіб. Працівники ремонтували плуги, культиватори, соломорізки, виготовляли лемеші до плугів. З 1926 року завод докорінно змінив свою спеціалізацію, розпочав виготовлення перших зразків хімічного устаткування. Це сушильні барабани і печі, дефлегматори, холодильники, теплообмінники, фільтри, компресори та інше.

20 червня 1922 року відновили свою роботу бердичівські цукровий та рафінадний заводи. На рафінадному заводі поновлено виробництво цукру-рафінаду, що було припинене в Україні сім років до того.

Крім відновлення індустріального потенціалу міста радянська влада також робила кроки до пожвавлення приватної торгівлі (у країні на цей час діяла нова економічна політика – т. зв. НЕП): 17 квітня 1923 року в Бердичеві на засіданні Економічної наради Бердичівського округу було прийнято рішення восстановить существовавшие раньше в Бердичеве следующие ярмарки: 12 апреля, 1 июля, 15 августа, 1 ноября. Кроме того, два раза в месяц по воскресеньям установить очередные ярмарки. Фактично це ті ж Успенський, Дем’янівський та інші ярмарки, які ще у 1765 році заснував у Бердичеві власник містечка князь Радзивілл.

9 червня 1921 року відбулося перше засідання новообраної Бердичівської міськради. До її складу увійшло 80 депутатів, у т. ч. 45 комуністів і 15 співчуваючих. Помічником нової влади став комсомол: з ініціативи комсомольців бердичівська молодь протягом місяця працювала на заготівлі дров для електростанції, підприємств та установ. За чотири місяці 1921 року в місті проведено 17 суботників.

У роки становлення нової влади Бердичів відвідали чимало партійних функціонерів. Як вже повідомлялося вище, 8 листопада 1920 року до Бердичева прибув агітаційний поїзд на чолі з головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорієм Івановичем Петровським. 7 вересня 1921 року місто відвідали член Революційної військової ради Київського військового округу Володимир Петрович Затонський та уповноважений Реввійськради на Україні і командувач збройними силами України і Криму Михайло Васильович Фрунзе. Михайло Фрунзе виступив з доповіддю про поточний момент у міському театрі на об’єднаному урочистому засіданні міської ради депутатів за участі правлінь профспілок, завкомів, Бердичівської організації КП(б)У та гарнізону. 15 березня 1922 року Перший держшкірзавод відвідав Голова Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету Михайло Іванович Калінін. 31 січня 1923 року також у міському театрі з жителями міста зустрівся Григорій Іванович Котовський – командир Червоної Армії, герой громадянської війни. Згодом на будинках, де відбулись ці зустрічі, у 1960-1970-х роках з’являться відповідні меморіальні дошки.

Остаточне утвердження в Україні радянської влади, запровадження нових форм господарювання та принципів державного будівництва викликали нагальну потребу в кардинальній перебудові старого адміністративно-територіального устрою. Пошуки його оптимальної моделі тривали не одне десятиріччя, мали свої позитивні моменти та суттєві недоліки, і в цілому завершилися лише наприкінці 60-х рр. XX ст. На різних часових відтинках адміністративно-територіальні експерименти здійснювалися за єдиним головним принципом: економічна та адміністративна доцільність з урахуванням історичного тяжіння окремих місцевостей до того чи іншого економічно-розвинутого центру.

Попереднє районування 1921-1922 рр. було підготовкою до основної Всеукраїнської реформи. На цьому етапі здійснювалася зміна губернських і повітових меж за рахунок ліквідованих повітів, без порушення меж волостей. У Київській губернії під час першого районування від Бердичівського повіту (з центром у Бердичеві) відійшли до Поділля три волості: Вахнівська, Мало-Чорнятинська і Старо-Прилукська. Територіальні втрати компенсувалися за рахунок приєднання 13 волостей ліквідованих Сквирського, Таращанського та Липовецького повітів, зокрема Ходорківської, Бровківської, Верхівнянської, Ружинської, Топорівської. Також у Бердичівському повіті здійснювалося укрупнення та розукрупнення окремих волостей. Всі ці зміни не були наслідком стихійних рішень місцевих властей, а вписувалися в єдину систему заходів, що готували підґрунтя для основного етапу адміністративної реформи.

Постановою ВУЦВК від 7 березня 1923 року поширені попереднім районуванням повіти було перетворено в округи, а укрупнені волості – у райони. Так, у складі Київської губернії утворився Бердичівський округ (з адміністративним центром у Бердичеві), до складу якого увійшло 12 районів: Андрушівський, Бердичівський, Вчорайшанський, Козятинський, Любарський, Махнівський, Плисківський, Погребищенський, Ружинський, Уланівський, Чуднівський та Янушпільський. Округ нараховував 1175 населених пунктів, в яких проживало 728 тис. чоловік.

Черговий етап адміністративно-територіальної реформи в Україні розпочався Постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 року “Про ліквідацію губерень і перехід на трьохступеневу систему управління”, згідно якої губернський поділ в УСРР скасовувався з 15 червня. Бердичів, як окружний центр, перейшов у безпосереднє підпорядкування столиці України, якою на той час було місто Харків.

У 1923 році після великих військових навчань з-під Вінниці в Бердичів, до місця свого постійного призначення, вступила 3-я Бесарабська кінна дивізія, що входила до складу другого кінного корпусу, яким командував Григорій Іванович Котовський. Цього ж року Бердичів неодноразово відвідав і сам командир кінного корпусу. На Лисій горі Григорій Котовський вирішив у найкоротший термін відновити старі казарми для розміщення тут кавалерійської дивізії. Власних покрівельників і штукатурів не вистачало, тому командування звернулося за допомогою до місцевого населення. На суботниках із будівництва й ремонту казарм працювали сотні робітників. Якось проїжджаючи по Бердичеву Котовський побачив, як червоноармійці розбирали високу трубу зруйнованого та закинутого цегельного заводу. Трубу розбирали на цеглу, яка потрібна була для кладки печей. Командир корпусу наказав припинити розбирання. За його розпорядженням були вжиті заходи для відновлення цегельного заводу, і незабаром кінний корпус мав власну цеглу.

Наступного 1924 року згідно рішення губернської економічної ради до казарм військової частини на Жовтневій горі (таку назву надали Лисій горі цього ж року) відновлено, а фактично збудовано заново, вузькоколійку протяжністю у декілька кілометрів (відвід від гілки Бердичів – Бродецьке – Холонівська). Рейки, скріпи, площадки та потяги для цього надала Південна залізниця на умовах оренди. По відбудованій гілці постачалися необхідні матеріали та продовольство для військових. Комкор Григорій Котовський особисто слідкував за розміщенням кавалерійських частин, малював плани стаєн для коней, перевіряв системи вентиляції. Він завзято працював над тим, щоб створити сприятливі матеріальні умови для успішного проведення бойової підготовки.

Котовці не оминули своїм хазяйновитим поглядом і металевий елінг, в якому до громадянської війни зберігався дирижабль “Гриф”. За наказом комдива М.М. Криворучка елінг розібрали, а дошки та інші будівельні матеріали використали на спорудження казарм, стайні для коней та інших підсобних приміщень. Розібраний елінг у 1934 році перевезли до міста Долгопрудний (Московська область), де змонтували у центрі з будівництва дирижаблів (Московський дирижаблепорт). Тут елінг проіснував до 2010 року.

1926_otriad
Загін юних піонерів Першого Державного шкірзаводу, створений у 1926 році.

Радянська влада активно впроваджувала в життя пересічних людей принципи нового суспільного ладу. Серед іншого запроваджувались нові свята, відзначення яких у перші роки стало обов’язковим, а в наступні десятиліття переросло у традицію. Серед них до сьогодні збереглась пам’ять про такі свята, як День Радянської Армії (23 лютого), свято Першого Травня (1 травня), День Жовтневої революції (7 листопада) та інші. Під час останніх двох свят на вулицях міста організовувались урочисті паради, участь у яких була обов’язковою, часом примусовою. Так, ще у квітні 1919 року на основі рішення комісії з підготовки до святкування дня 1 Травня оголошенням завідуючого підвідділом Радянської Міліції товаришем Гладких пропонувалось всем квартироснимателям, балконы коих выходят на улицы, украшать таковые к 1 Мая зеленью, коврами и красной материей. Неисполнение сего будет считаться актом против Советской власти. Начальникам милиции и милиционерам вменяю в обязанность строго следить за исполнением сего. Виновных же в нарушении привлечь к ответственности. Бердичівська міліція у перші роки Радянської влади займала для власних потреб будинок купця першої гільдії Давида Магазаника, який націоналізували у 1919 році (родина купця ще 1915 року виїхала з Бердичева до Москви). Сьогодні у цьому будинку по вулиці Бистрицькій (до 2016 року – вулиця Войкова) знаходиться загальноосвітня школа №11.

Утвердження нового суспільного ладу вплинуло на всі сфери життя Бердичева, у тому числі релігійну. Від самої перемоги Жовтневої революції та до початку 1920-х років з боку більшовицького уряду йшов безкомпромісний наступ на позиції Церкви із застосуванням методів воєнного часу. Під приводом допомоги голодуючим радянська влада зробила спробу розгромити Церкву. Саме тоді – у 1917 році – у Бердичеві була закрита Свято-Троїцька церква на Загребеллі. Діяльність парафії була припинена, у храмі розмістили різні контори, склади, житлові приміщення й навіть конюшню. У 1922 році в костелі Святої Варвари конфіскували всі цінності храму та передали “на допомогу терплячим від голоду”. Кляштор Босих Кармелітів, який у 1917 році повернули римо-католицькій Церкві, по закінченні громадянської війни поступово приходить у запустіння, його стіни без належного догляду руйнуються, майно нищиться.

У перші роки радянської влади починається обмеження й єврейського релігійного життя. У 1920-1930-х рр. більшість з 80-и міських синагог (за спеціальностями ремісників), а також хедери, що існували до революції, закрили. У березні 1923 року в міській газеті “Голос труда” з’явилась публікація, в якій порушено питання щодо передачі приміщення Хоральної синагоги під робітничий театр. Але віруючим вдалося відстояти свій храм. Та все ж у 1929 році під приводом звернення місцевих євреїв – робітників та службовців – до міськвиконкому з проханням забрати будинок Хоральної синагоги з відання “релігійної купки дідів” та передати його на культурні потреби працюючих, місцева влада, не дивлячись на заяви віруючих євреїв від 27.09.1930 р. та прохання залишити синагогу в їх користуванні, направила клопотання до керівних органів УРСР про закриття синагоги. Після закриття в ній утворили клуб безбожників, який діяв до червня 1941 року.

budynok_pleve
Будинок, в якому у 1926 році розмістився пологовий будинок. Фотографія 2011 р.

По закінченні громадянської війни в Бердичеві одразу запрацювали три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; нараховувалось 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

З кожним роком усе більшого розвитку набирало культурне будівництво. У листопаді 1920 року у Центральній робочій бібліотеці, яка знаходилася за адресою вул. Махнівська, 8 (сучасна вул. Вінницька), у двох невеличких кімнатах відкрили читальню. Книжкове майно спочатку складалося з близько 1200 екземплярів, проте до кінця 1921 року кількість книг зросла до понад 4500 екземплярів. На перших порах внаслідок обмеженості приміщення читальні книги видавалися читачам на дім. Був встановлений залог у вигляді більш цінної книги, допускався і грошовий залог у розмірі 500 руб. Абонементна плата становила 100 руб. на місяць, проте з часом піднялася, і в 1923 році становила вже аж 200 000 руб. (давалася взнаки велика інфляція, яка охопила молоду країну).

У серпні 1922 року в Бердичеві на підставі “Положення про єдину трудову школу”, прийнятого керівництвом України, завершено реорганізацію (реформацію) міських шкіл. Результатом реорганізації стало перетворення навчальних закладів на Єдині трудові школи. Мета проведеної реорганізації – следует раз и навсегда порвать со старой школой, которая при НЭПе начала оживать благодаря стремлению буржуазных групп влиять на школы путем введення платы за обучение или открывая частные школы“. У ході цих дій у Бердичеві було залишено 14 шкіл, серед яких 6 українських, 4 єврейські, 2 польські та 2 російські школи. 123 вчителі навчало 4035 учнів, а на кінець відбудовчого періоду кількість учнів зросла до 4752, вчителів – до 167 осіб. Навчання у трудових школах передбачалося з восьмирічного віку. При кожній школі була організована підготовча група для учнів віком 7 років, метою яких було надання можливості всім дітям отримати дошкільне виховання. Всі трудові школи вважалися семикласними і користувалися однаковими правами та фінансовим забезпеченням.

Окрім звичайних навчальних закладів у місті відкрились і спеціалізовані. Так, 24 травня 1924 року в Бердичеві відкрилась музична школа. Навчання у новоствореній школі було платним: 60% учнів платили за навчання. Інші 40% наявних місць у школі за рішенням місцевої влади були безкоштовними.

У місті також були організовані будинки для безпритульних дітей, значна кількість яких з’явилась після громадянської війни: по вулиці Шевченка відкрито дитячий будинок імені Рози Люксембург (директором і одночасно лікарем призначено Розенбліта), де знаходилось 45 дітей; у 1923 році в будинку по вулиці Бистрицькій, 28, розташувався дитячий будинок №2, завідуючим якого стала Сара Цимбал. Цей заклад продовжив традиції дитячого притулку, який існував у місті ще з 1898 року. Після Другої світової війни дитячий будинок переїхав з вулиці Бистрицької у будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 30. У 1960 році на базі дитячого будинку в новозбудованих корпусах по вулиці Дзержинського, 79 (нині вулиця Героїв України), була організована школа-інтернат, відома нині як загальноосвітня школа-інтернат I-III ст. “Софія”.

11 липня 1923 року в Бердичеві відкрито Дім підлітка – навчальний заклад, створений з метою допомоги вибувшим із дитячих установ підліткам, які пішли працювати на підприємства міста. Дім забезпечував учнів помешканням, постіллю на перший рік їхнього перебування на роботі. Тут перебувало 77 дітей: 33 хлопця і 44 дівчини. Перші роки матеріальне становище Дому було вкрай поганим: у столовій стояв лише один стіл, за відсутності столів діти їли на піаніно та на підвіконні; на 77 душ припадало лише 18 мисок і 10 ложок. Інвентар поступово приходив у непридатність, підлітки за недостатністю забезпечення взуттям та одягом ходили босоніж та обідрані, а тому часто хворіли. Через декілька років заклад припинив своє існування.

15 липня 1925 року по вулиці Мала Юридика, 45, відкрито дитячий будинок для розумово відсталих дітей та дітей з певними відхиленнями. Тут перебувало 25 дітей, яких перевели сюди з усіх міських дитячих будинків.

Загалом же всі дитячі будинки міста мали значні проблеми з матеріальним забезпеченням – не вистачало як ліжок і посуду, так і одягу для дітей.

Один за одним у Бердичеві виникали спеціальні навчальні заклади: 1920 року відкрито механічний технікум, при ньому профтехшколу; 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі “Прогрес”, згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік нараховувалось 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 особу. За відбудовний період багато зроблено у створенні культурно-освітніх закладів. На шкірзаводі, цукровому, заводі “Прогрес” та інших підприємствах відкрито робітничі клуби (всього 11). У них широкого розвитку набула художня самодіяльність.

На 1925 рік у Бердичеві діяли 10 бібліотек, музей, кінотеатр. Останній під назвою “Зоря” розмістився у приміщенні колишнього казначейства, де з початку 1920-х років функціонував клуб інвалідів. З квітня 1919 року по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами “Известия”, “Известия-Вісти”, “Вісти”, “Голос труда”, “Голос праці”; нарешті 21 червня 1925 року вона отримала нову назву – “Радянський шлях” (рос. “Советский путь”). За симпатії читача, тобто за наклад видання, потрібно було воювати, оскільки на цей час у Бердичеві друкуються й інші газети: “Дер кустар”, “Дер емес”, багатотиражна газета фабрики “Побєда” “Дер шлягер”, “Дер Арбетер” (“Робітник”, періодичність 10 номерів у місяць). У 1001-му номері газети писалося: “Сьогодні трудящі Бердичівщини вперше читають “Радянський шлях”. На першій полосі видрукувано заклик: “Даєш 5 тисяч “Радянського шляху”!”. Також поряд з новинами життя Бердичівщини у цьому номері розміщено рекламу сортів пива “Пльзенське”, “Березневе”, “Мюнхенське столове”, “Чеський лежок” та “Баварське”, які випускав Бердичівський пивоварний завод.

У газеті “Радянський шлях” за 1925 рік привертає увагу реклама, що з’явилась напередодні передплатної кампанії. Тут читаємо (мовою оригіналу, зі збереженням стилю): “Передплачуйте газету “Радянський шлях”, адже вона:

– дає широку, останню інформацію од РАТАУ і ТАРС;
– короткими зрозумілими оглядами знайомить передплатників з внутрішнім і міжнародним становищем Радянського Союзу;
– широко освітлює робітниче та селянське життя Бердичівщини;
– веде боротьбу зі зловживанням й темрявою на селах і заводах;
– агрономічними порадами допомагає селянам поліпшити своє господарство;
– допомагає робітникам виявити хиби у виробництві й тим збільшити виробність;
– широко освітлює справи кооперації, освіти, охорони здоров’я то що;
– порадник, найбільший помішник і товариш кожного селянина-активіста, робітника, кооператора, вчителя, колективіста, радянського інтелігента”.

Під назвою “Радянський шлях” газета видавалась (з перервами) до листопада 1992 року, доки не отримала сучасну назву – “Земля Бердичівська”.

З 1920 року в Бердичеві відновив свою діяльність драматичний театр, розташований на вулиці Карла Лібкнехта, 21. У 1922 році міська влада передала театр в оренду приватній особі (цією особою стала ніхто інша, як Анна Шеренціс – дружина засновника та колишнього власника театру Давида Шеренціса). При цьому в умовах договору передбачалися суттєві пільги представникам влади. Зокрема, для адміністративних і посадових осіб безкоштовно постійно надавались місця за таким розписом: виконкому і парткому — ложа №5, управлінню народної освіти — ложа №15, начальнику гарнізону — ложа №6, ГПУ і цензурі — ложа №14, коменданту міста — два місця в другому ряду, начальнику управління освіти і міліції — 2 місця в 4 ряду, начальнику карного розшуку — одне місце в 5 ряду, редакції міської газети — одне місце в 2 ряду. Окрім вищеперерахованих ніхто з інших посадових осіб Бердичева не мав права вимагати безкоштовних місць.

Розвивалося й культурне життя бердичівського єврейства. Євреї обіймали вищi посади в мiстi, що було справедливо з точки зору їх переважної бiльшостi та давнiх єврейських традицiй Бердичева. У вереснi 1925 р. секретарем президiї мiськради був обраний Шварцзон, а секретарем Окркому комсомолу – Гiтерман. При Окркомi партiї дiяло Єврпартбюро, до складу якого входили Щепетiн, Шварцзон, Горелiк, Зелiкман, Правдiн, Райхштейн, Штернберг, Бельман, Шейнман, Бер, Гельман, Правич, Беркович, Флейшман, Райтман. Цiкаво, що об’яви про це засiдання, а також про засiдання президiї мiськради друкувались українською мовою i на iдиш.

Згідно з тогочасною національною політикою керівництва України, єврейське населення міста отримало змогу навчатися рідною мовою. З метою більшого охоплення дітей навчанням комісія Нацменшостей при Окрвиконкомі своїм рішенням від 21 вересня 1925 року вирішила передати приміщення по вулиці Бистрицькій, в якому до цього часу знаходилась міська міліція (колишній будинок купця Давида Магазаника), єврейській школі і розпочати навчання у жовтні 1925 року. 20 жовтня цього ж року в Бердичеві відкрилась вища єврейська вечірня школа типу робфаку на 100 учнів. Курс навчання становив три роки. Випускники школи мали змогу продовжити навчання у вищих навчальних закладах. Тоді ж у школах міста №2 та №9 закінчено перехід перших груп на навчання єврейською мовою. Інспектура народної освіти виділила для придбання єврейської літератури 3 400 крб. До єврейського відділу при профмеханічній школі прийнято 40 учнів. У Бердичівському технікумі хімічного машинобудування діяли український та єврейський сектори. У редакцiї “Радянського шляху” відбулась нарада редакцiйно-видавничої колегiї “Збiрника подiй 1905 р. на Бердичiвщинi”, до складу якої входили Шпiцглоз, Шафран, Гофман, Мiшурiс. У Будинку радянської освiти на курсах українознавства працювали Кержнер, Трiбман, Фiшман, Каплан, Борух, Ушомiрський. Спiвробiтники мiсцевого музею революцiї Фiкс i Шлуглiт на сторiнках газети “Радянський шлях” у листопадi 1932 р. розпочали публікувати хронiку подій громадянської вiйни на Бердичiвщинi. Активно діяло Бердичівське науково-медичне товариство, яке очолював старший лікар інспектури охорони здоров’я Вольф Наумович Галлак.

До середини 1930-х років використання єврейської мови було достатньо активним: існувала мережа шкіл на ідиш, виходили згадувані вище газети “Дер кустар”, “Дер емес”, “Дер шлягер”, “Дер Арбетер”. У 1924-1925 рр. міська газета “Голос праці” (з червня 1925 року – “Радянський шлях”) виходила зі щотижневим додатком “Рабочее эхо”, який друкувався російською мовою та мав останню сторінку на ідиш. У 1924 році в Бердичеві навіть був створений перший в Україні державний суд із діловодством на ідиш. Поряд з українською і російською мовами ідиш був визнаний офіційною мовою у ряді інших державних установ. Але вже на початку 1930-х з’являються обмеження у використанні ідиш в установах.

Під час революційних подій 1917-1921 рр. та впродовж першого десятиліття Радянської влади кількість євреїв, що проживали в Бердичеві, поступово зменшувалась. Це було зумовлено тим, що зникло таке поняття, як смуга осілості. Зіграли свою роль також громадянська війна та терор, що його чинило кожне наступне військо, яке оволодівало містом. Багато євреїв мігрувало з міста. За переписом 1926 року замість колишніх 80 % євреї становили лише половину жителів Бердичева (близько тридцяти тисяч). Така пропорція зберігалась до середини 1930-х.

Відразу після Жовтневої революції нова влада захопилась створенням нових імен та назв. Все старе й реакційне, так би мовити, відкидалось. У першу чергу це торкнулось назв вулиць Бердичева: на карті міста з’явились назви, пов’язані з “модними” на той час діячами революції та радянської влади, які, між іншим, ніяк не були пов’язані з самим Бердичевом. Такі новоутворення мали насамперед пропагандистський характер. Перших суттєвих змін Бердичів зазнав майже відразу після Жовтневої революції: у 1919 році вулицю Білопільську перейменували на вулицю імені Карла Лібкнехта, вулицю Махнівську – на вулицю імені Свердлова, вулицю Данилівську – на вулицю імені Рози Люксембург, вулицю Афіногенівську – на вулицю імені Івана Франка, вулицю Малу Юридику – на вулицю імені Карла Маркса, Соборну площу – на Радянську площу.

21 січня 1924 року після важкої хвороби в Горках під Москвою помер вождь Жовтневої революції Володимир Ленін. Працівники Першого держшкірзаводу ім. Ілліча направили у Москву делегацію у складі голови завкому Станіслава Рибалтовського і кадрових робітників – дубильника Григорія Гуменюка та зольщика Семена Булатовича. 27 січня вони взяли участь у похоронах вождя на Красній Площі. Того ж дня в Бердичеві на центральній вулиці відбулась велелюдна траурна хода. Вже 30 січня Бердичівський окрвиконком прийняв рішення про перейменування вулиці Житомирської на вулицю імені Леніна. Також у ті дні про вступ до Комуністичної партії було подано 500 заяв. До квітня 1924 року окружком КП(б)У прийняв у партію 80 кращих робітників Бердичева.

1924_hoda
Траурна хода вулицями Бердичева у день похорон вождя Жовтневої революції Володимира Леніна. 27 січня 1924 р.

У Бердичеві з’явився перший пам’ятник вождю Жовтневої революції Володимиру Леніну (всього їх, рахуючи і бюсти, у різні часи на території міста знаходилось 8 одиниць). Закладання пам’ятника відбулось 21 січня 1925 року – у першу річницю з дня смерті вождя. Вже 25 жовтня того ж року Бердичівський окрвиконком прийняв рішення про прискорення будівництва пам’ятника та відкриття його до 7 листопада 1925 р. На мітингу трудящих міста 7 листопада 1925 року, у день святкування 8-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції пам’ятник відкрили. Автором проекту став архітектор І.П. Кавалерідзе та інженер А. Кашин.

1924_pam
Траурна хода вулицями Бердичева у день похорон вождя Жовтневої революції Володимира Леніна. 27 січня 1924 р.

На знак вшанування вождя Жовтневої революції Володимира Леніна та його соратників у 1924-1925 рр. в Бердичеві прокотилась чергова хвиля перейменувань вулиць. Назви набули чіткого політичного окрасу: вулиця Олександрівська перейменована на вулицю Воровського; вул. Бургомістерська – на вул. Склянського; вул. Варварівська – на вул. 8 Березня; вул. Володимирська – на вул. Жовтневу; вул. Василевська – на вул. Вечоркевича; вул. Житомирська – на вул. Леніна; вул. Купецька – на пров. Переця; пров. Коднерівський – на вул. Піонерів; вул. Мала Іудейська – на вул. Кооперативну; вул. Маріїнська – на вул. Робфака; вул. Присутственна – на вул. Петровського; вул. Романівська – на вул. Незаможницьку; вул. Стара Іудейська – на вул. Вінчевського; вул. Савелівська – на вул. Карла Радека; вул. Солдатська – на вул. Красноармійську; вул. Велика Юридика – на вул. Енгельса; вул. Садова – на вул. Первомайську; вул. Нікольська – на вул. Шевченка.

Змінили свою назву й загальноміські топоніми. Так, Лиса гора, де здавна дислокувались російські війська, а нині військові частини Червоної Армії, перейменована на Червону гору (точніше, у гору Червоного Жовтня, або Жовтневу гору). Хутір Сокулино (за ім’ям свого власника – предводителя бердичівського дворянства С.М. Сокулина, що проживав у Бердичеві в другій половині XIX ст.) змінив назву на економію Жовтневу. Лише у 1953 році Жовтнева економія перейменована на селище Мирне та увійшла до складу Великоп’ятигірської сільської ради.

Для організацій, установ та підприємств також створено нові назви. Російська мова, та й українська також, збагачуються цілою низкою словосполучень та скорочень. Так, з’явились назви, які й сьогодні дивують своєю оригінальністю: Комборбез[1] – комітет по боротьбі з безробіттям; Окрпарком – за цим скороченням приховується окружний комітет Комуністичної партії України; Вусор – Всеукраїнський союз мисливців та рибалок (рос. охотников и рыболовов”). Дійшло до того, що у 1927 році на черговому засіданні окрвиконкому підняли питання про зміну назви Бердичева. Депутати запропонували перейменувати наше місто на Цукрозаводськ. На щастя, нову назву не прийняли, місто залишилось зі своєю первісною назвою – Бердичів.

Впродовж першого десятиліття нової влади на Бердичівщині зародилась радіосправа. Якщо на 1 жовтня 1924 року в місті діяла лише радіоприймальна станція Наркомпочтеля[2], то на 1 січня 1926 року такі приймачі вже встановлено на всіх великих державних підприємствах, таких, як цукроварня, грабарні ім. Ілліча (Перший державний шкірзавод), на горі Червоного Жовтня та інших. Крім того, по Бердичеву у приватних помешканнях нараховувалось до 7 радіоприймачів. У місті розвивалось й аматорське виробництво радіоприймачів. Зокрема, на бердичівських цукроварнях станом на 8 лютого 1926 року зафіксовано існування гуртка радіоаматорів. Того ж року вони домоглися від керівництва цукроварень виділення їм для потреб радіофікації 500 крб. Але більшому розвитку радіоаматорства перешкоджала нестача в місті необхідних матеріалів та приладів.

У місті діяло пожежне відділення, яке нараховувало 58 пожежників. Пожежники мали 28 коней, 3 насоси, 8 пожежних бочок, у місті діяло 29 водопровідно-пожежних кранів. У випадку екстреної ситуації на місце пожежі могло виїхати 24 пожежника (рахуючи і керівника пожежної команди). В цілому, команді вдавалося утримувати ситуацію з пожежами в місті під контролем (за 11 місяців 1926 року сталося 44 пожежі, які не завдали значних матеріальних збитків). Але, як стверджував начальник Бердичівської міської команди Є.М. Айзенштайн у своїй доповідній записці від 26.10.1926 р. №747 на ім’я голови Окрвиконкому, цієї кількості пожежників все ж було недостатньо для забезпечення належної безпеки міста. Досить вказати, що у дореволюційні часи в місті діяло три пожежні команди, які мали у своєму складі 76 чоловік, 55 коней, у місті діяв 51 водопровідно-пожежний кран.

З 17 по 21 грудня 1926 року в Бердичеві, як і по всьому Радянському Союзу, відбувся перепис населення. Це був перший Всесоюзний перепис, який охопив усе населення країни. Перепис проводився методом опитування, переписний лист містив 14 питань: стать, вік, національність, рідна мова, місце народження, тривалість проживання в місці перепису, шлюбний стан, грамотність, фізичні недоліки, психічне здоров’я, становище в занятті та галузь праці, тривалість безробіття й колишнє заняття (лише для безробітних), джерело засобів існування (лише для тих, хто не має роботи). Окрім того, у сімейній карті відзначався склад родини, тривалість шлюбу та умови житла. Для якісного проведення перепису Бердичівське окружне статистичне бюро розділило місто на десять дільниць – т. зв. інструкторські участки під час перепису. Переписом встановлено, що в місті на цей час проживало 55 613 осіб (населення збільшилось на 12 тис. у порівнянні з 1920 роком).

6 березня 1928 року Бердичів, у рамках своєї поїздки з лекціями та віршами по містам України, відвідав російський поет Володимир Маяковський. Він прибув залізницею з Дніпропетровська до Козятина, звідти машиною до Бердичева. Пізнього вечора в міському театрі він виступив перед жителями міста з програмою “Слушай новое!”. Хоча через проблеми в Маяковського з транспортом глядачі чекали на виступ поета майже чотири години (з восьми годин вечора), театр залишило лише біля чотирьох десятків глядачів. Виступ розпочався біля опівночі та тривав півтори години. Організатор виступів Маяковського Павло Лавут згодом згадував:

“Маяковский прежде всего спросил директора театра:
 Сколько народу ушло?
 Человек тридцать-сорок.
 Значит, они меньше всего интересуются стихами. Не жалко – скатертью дорога! А те, кто остался,  это настоящая публика. Перед ней приятно и почетно выступать”.

Наступного дня Володимир Маяковський прогулявся Бердичевом та відвідав костел, у якому вінчався Оноре де Бальзак. Маяковський:

Вы не знаете, что интересного а Бердичеве?
В местном костеле венчался Бальзак.
Не будем терять времени, пройдемся, посмотрим костел”.

Цього ж дня Володимир Маяковський виїхав до Житомира. Згодом вулицю Театральну перейменували на вулицю імені Маяковського. У травні 2016 рок їй повернули історичну назву.

Після відбудовчого періоду швидкими темпами проводилась реконструкція підприємств. У березні 1925 року була завершена електрифікація Бердичева, 5 вересня відкрито передміське автобусне сполучення на автобусах італійської фірми “ФІАТ”, у листопаді 1928 року встановлено автобусний рух у місті. На це Бердичівським окрвиконкомом було асигновано до бюджету міськради 30 тис. карбованців. За два роки першої п’ятирічки у державну промисловість міста було вкладено 7470 тис. крб., у т. ч. на реконструкцію заводу ім. Ілліча — 2691 тис. крб. Було введено у дію новий дубильний цех, реконструйовано цехи виробництва хрому, встановлено нові силові установки, розширено складські приміщення. У червні 1925 року шкіряний трест прийняв постанову про будівництво в Бердичеві робітничого селища для працівників заводу (район нинішньої вулиці Паризької Комуни). На інших підприємствах також проведено реконструкцію, але впродовж червня-липня того ж року в Бердичівському окрузі на фабриці Комборбезу відбулось декілька невеликих страйків у зв’язку зі збільшенням норм виробітку та зменшенням розцінок.

З 1929 року завод “Прогрес” перейшов на випуск хімічного устаткування. У 1932 році тут працювало 857 чоловік, завод перетворився на найбільше промислове підприємство міста. З метою забезпечення виробництва кваліфікованими кадрами 7 квітня 1930 року на заводі відкрито фабрично-заводське училище. У перший рік за парти сіло 47 учнів, які навчались на фрезерувальників, слюсарів, токарів та електромонтерів. Через десять років заклад отримав нове ім’я – ремісниче училище №2. У 1958 році заклад перетворено на міське професійно-технічне училище №4, у 1984 році – на спеціалізоване професійно-технічне училище №4, яке діє і нині.

1928 року при слюсарно-механічних майстернях по вулиці Воровського збудований ливарний цех і металопрокатна фабрика, яка стала виготовляти столові прилади з золота, срібла та інших дорогоцінних металів. З грудня 1928 року наказом №73 по Бердичівському Округовому відділу місцевої промисловості зі складу Промкомбінату виділено зміцнілі підприємства та об’єднано їх в окремі трести, один із них – металооб’єднання. Так металопрокатна фабрика, чавунно-ливарна та механічна майстерня і завод цвяхів об’єднались у трест “Металооб’єднання”, де працювало 163 працівника. Відтоді розпочалося технічне переобладнання підприємства: запрацювала вагранка, три токарних, два фрезерних, довбальний та револьверний верстати, а також три свердлильних і два шліфувальні. З 1930 року металопрокатна фабрика припинила виробництво (через відсутність золота та срібла для столових приладів, яке держава спрямувала до фонду індустріалізації), а на її місці організовано ливарно-механічне підприємство, яке отримало назву “Трансмісійний” і стало виготовляти запчастини до сільськогосподарських машин і трансмісії. У 1932 році завод отримав назву “Комсомолець”, цей рік вважається роком заснування машинобудівного заводу.

Наприкінці 1925 року в Бердичеві виникла ідея створення музею. Археолог та краєзнавець Тодос Мовчанівський запропонував використати будівлі колишнього монастиря Босих Кармелітів, якому на той час загрожувало знищення, для розміщення в них музею. Т. Мовчанівський підготував ґрунтовну наукову довідку про історико-культурну цінність будівель кармелітського монастиря, переконав окружний виконавчий комітет передати їх для музею. Окрвиконком погодився з його пропозиціями і прийняв рішення “…монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти”.

У 1926 році помер отець Терезій Штобрин, що наглядав за храмом. 10 квітня наступного 1927 року співробітники Бердичівського оргвідділу ДПУ заарештували отця Романа Янковського, що мешкав у монастирі та допомагав у душпастирській діяльності священикам костелу Святої Варвари. Священика звинуватили в організації нелегальних переходів через українсько-польський кордон у 1920-1927 роках, а також антирадянській агітації, пропольській та релігійній пропаганді, інших політичних злочинах. З огляду на ці події влада конфіскувала Санктуарій та перевела його у державну власність. У листопаді тут відкрився соціально-історичний музей, який окружний виконком оголосив музеєм імені Фелікса Дзержинського – радянського державного діяча, революціонера, що помер у Москві в липні того ж року. Музей разом зі створеним 8 березня 1928 року заповідником увійшов до числа найбільших музеїв України.

Силами бердичівських музейних працівників музей старого кляштору та католицизму розмістили в п’яти кімнатах та двох коридорах корпуса монастирських келій. До музейної експозиції включено так звану “Тишкевичеву” захристію[3] зі стінописами на легендарно-історичні теми з життя монастиря та вхід до його підземелля. Серед експонатів музею знаходилась й ікона Матері Божої Бердичівської, щоправда, без окладу та корон, які ще за декілька років до того були конфісковані владою. Опікуватися іконою перед виставленням у музеї випросив отець Броніслав Яросинський. Він по-своєму реставрував її, закріпив шматочки фарби та ґрунтовки у тих місцях, звідки злодії зривали корони, а також докладно описав композицію, кольори та символи ікони.

1925_muzey
Працівники історичного заповідника перед входом до храму.

Основна робота заповідника була направлена на антирелігійну діяльність. Головною метою вважалось повне припинення релігійного життя на теренах кляштору – закриття діючого Маріїнського костелу з подальшою передачею його до заповідника. До цієї роботи підключалися партійні, комсомольські, профспілкові організації, освітні установи, Спілка войовничих безбожників. Далеко не останню роль відводили карально-репресивним органам. Долучалися навіть армійські частини, як це, наприклад, відбулось 24 грудня 1929 року при відкритті в приміщенні нижнього костелу кляштору Босих Кармелітів науково-лекційної аудиторії. Учасниками урочистих зборів із цієї нагоди стали близько 900 “представників трудящих”, серед яких чимало осіб у військовій формі. До складу президії увійшов армійський командир. Виступаючі у своїх промовах таврували католицизм і ксьондзів – “агентів західного капіталізму”, “підривну роботу церковників”, “розкладницький вплив релігії”. Зокрема, вищезгаданий червоний командир запевнив присутніх, що РСЧА дасть “гідну відсіч всім ворогам пролетарської держави, в тім числі й релігії”. Мітинг розпочався о 20-й годині та тривав півтори години. Увесь вечір грав оркестр кавалерійського полку, також демонструвалися фільми антирелігійного змісту. А зовсім поряд, у діючому верхньому храмі, правилася меса – католики відзначали Різдво Христове.

Приміщення “дольного” (нижнього) костелу з 1929 року використовувалось заповідником для кінолекторію, де демонструвались антирелігійні наукові та дитячі фільми. У 1928-1929 рр. заповідник відвідало до 25 тис. жителів Бердичева та навколишніх сіл.

Значні колекції мав відділ археології, де нараховувалось 2600 опрацьованих експонатів, та етнографічний відділ – більше 800 експонатів. Художня галерея складалася з 405-415 творів мистецтва, серед яких живописні полотна європейських майстрів. Найбільш цінні музейні експонати обліковувались окремо. З цієї категорії предметів музей мав 25 картин, 30 тканин, срібних речей, стародруків, рукописів, фотографій, документів – 200 одиниць. Прикрас із археологічних розкопок – 600 предметів, 75 оригінальних археологічних експонатів. У заповіднику до видатних експонатів віднесено також 120 тканин, 20 килимів та мережив, 12 ікон написаних та витканих, 45 рукописів, документів та фотографій.

Одним із найбільших музейних відділів був єврейський, який засновано 1928 року 3. Кельманом. За короткий час було зібрано 1205 експонатів та влаштовано експозицію для відвідувачів. Інтенсивно проводились наукові дослідження: вивчався економічний стан єврейських ремісників на Бердичівщині, єврейське мистецтво, архітектура Бердичева та проводились наукові дослідження в галузі мовознавства. Постійні наукові контакти підтримувалися з Одеським державним єврейським музеєм, Інститутом вивчення єврейської культури в Києві та іншими науковими установами.

Наприкінці 20-х років у ДІПРОМІСТ (Державний інститут проектування міст) розроблено нове планування Бердичева, що суттєво змінювало його вигляд. Так, на місці стародавнього єврейського цвинтаря планувалось створити парк. Бердичівським соціально-історичним музеєм піднято питання про оголошення старої частини єврейського кладовища заповідником місцевого значення. За ініціативи директора Бердичівського державного історико-культурного заповідника Тодоса Мовчанівського було проведено обстеження та археологічні розкопки кладовища, у результаті яких зафіксовано три рівня поховань, знайдено значну кількість різноманітних предметів, зокрема трубки, посуд, ґудзики, крем’янці для кресал тощо.

Але пропозицію Мовчанівського відхилили. Вже у листопаді 1930 року у відповідності до рішення Бердичівської міськради грабарська артіль знесла надгробки на території кладовища. Викопані плити та кістяки скидали у провалля та ями. Кладовище ліквідували, а через декілька років на його місці облаштували парк відпочинку (згодом йому присвоїли ім’я Тараса Шевченка).

Аналогічна ситуація склалась і з кляшторним кладовищем, що знаходилось на розі вулиць Леніна та Руської. Кладовище було засноване у XVII столітті, на той час це була окраїна Бердичева. Поховання на кладовищі припинились у другій половині XIX століття після остаточного скасування царським урядом монастиря Босих Кармелітів. Улітку 1931 року працівники бердичівської Райспілки вивезли з кладовища всі металеві загорожі, зруйнували біля 60 могил. Сьогодні на місці кладовища знаходяться багатоповерхові житлові будинки.

Всі ці події відбувались під приводом збору металу до фонду індустріалізації країни. Далі – більше: “за клопотанням українців, поляків та росіян” постановою президії Бердичівського Окрвиконкому від 4 лютого 1930 року із бердичівських церков зняли дзвони та передали до фонду індустріалізації. Свідки тих подій згадували, що, наприклад, дзвони Успенського собору завантажили на двоє саней та під супроводом червоноармійців із гвинтівками в руках були доставлені на завод “Прогрес”, де їх переплавили на метал. Через деякий час – 9 березня 1930 року на заводі “Прогрес” розбили та переплавили великий дзвін із кляштору Босих Кармелітів. Місцевий музей сповістили, що вага дзвону становила 2583 кг та ще для кількох фрагментів вагу не було визначено.

У 30-і роки в СРСР продовжилась адміністративна реформа, яка призвела до чергових змін в адміністративному устрої Бердичівщини. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 02.09.1930 р. ліквідовано Бердичівський район, який було створено у 1925 році. Місто Бердичів виділили в окрему адміністративну одиницю, підпорядковану безпосередньо столичному центру – Харкову. Територія колишнього Бердичівського району увійшла до новоствореної приміської смуги Бердичівської міської ради, що об’єднала у своєму складі 36 сільських рад (Бистрицька, Велико-Гадомецька, Велико-Низгурецька, Велико-П’ятигірська, Гальчинецька, Гришковецька, Голодьківська, Демчинська, Дмитрівська, Жидовецька, Журбинецька, Іванковецька, Катеринівська, Кикишівська, Красівська, Кукільнянська, Кустинська, Маркушівська, Мало-Радзивілівська, Никонівська, Обухівська, Осиківська, Половецька, Райківська, Рейська, Садківська, Семенівська, Сингаївська, Скаківська, Скраглівська, Слободищенська, Солотвинська, Терехівська, Хажинська, Чехівська, Швайківська). 9 лютого 1932 року Бердичів із приміською смугою, як місто обласного підпорядкування, увійшло до складу новоствореної Вінницької області.

У 1928 році уряд країни прийняв перший п’ятирічний план індустріалізації СРСР. За 1928-1932 рр. виробництво промислової продукції в місті зросло більш ніж у 10 разів. Завдяки творчій активності робітників та інженерно-технічних працівників підприємства Бердичева виконали перший п’ятирічний план за 4 роки, а завод “Прогрес” — за 3,5 роки. Зростала й технічна оснащеність підприємств. Так, на трикотажній фабриці повністю оновлено машинний парк, збудовано фарбувальний цех; на рафінадному заводі введено цех пресованого цукру.

У 1930 році в Бердичеві відкрився перший радіовузол, який розпочав трансляцію радіопрограм із використанням мережі проводового мовлення. Вже 1937 року ця мережа нараховувала 1589 радіоточок, з яких 150 – на підприємствах та установах. У 1934 році тривалість трансляції в міській мережі становила 7 годин на добу, у 1937 році вона зросла до 14 годин. По мережі транслювали програми центрального мовлення, які приймали ефірними радіоприймачами. З 1936 року в Бердичеві крім центрального запроваджено й регулярне місцеве радіомовлення.

Широкого розмаху у 30-і роки по всій країні набув стахановський рух[4]. На підприємствах Бердичева організовували стаханівські школи, в яких робітники вивчали передовий досвід, робили його надбанням усього колективу. Лише на заводі ім. Ілліча на кінець 1938 року в них навчалося близько 100 виробничників. На початку 1940 року на заводі “Прогрес” працювало 16 робітників-багатоверстатників, на шкірзаводі ім. Ілліча — 41, на цукровому — 6.

1935 рік позначився для Бердичева побудовою та введенням в експлуатацію нової теплової (паротурбінної) електростанції (ТЕС) з двома турбогенераторами потужністю по 3 тис. кВт. кожен. Приміщення теплової електростанції вражало своїми розмірами: площа 50 на 40 метрів, висота до 11 метрів На цей час місто мало досить розгалужене енергетичне господарство (трансформаторні пункти, повітряні й кабельні лінії), яке охоплювало його центральну частину.

Робітничі колективи Бердичева надавали значну допомогу сільським жителям у перебудові сільського господарства на соціалістичний лад (т. зв. колективізація[5]). Весною 1930 року під час колективізації в район було надіслано 20 бригад для проведення масово-політичної роботи та 10 — для ремонту сільськогосподарського реманенту. У порядку шефства хліборобам передали 6 кінопересувок. На кошти, зароблені в понадурочний час, робітники заводу ім. Ілліча придбали трактор і подарували його колгоспу села Бистрик. Частими гостями в хліборобів району були комсомольці, які допомагали їм в організації культмасової роботи, проведенні різних господарських та політичних кампаній.

Проте гігантоманія радянської влади перетворила українське село на джерело фінансування індустріальних планів. Продрозкладка, примусова колективізація та, як її наслідок, карткова система розподілу продуктів за пайками, швидко знищила інтерес селян до колективної форми господарювання. Насильницькі методи колективізації, масове розкуркулення, низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, зменшення валового збору зерна — все це стали тою основою, що привело до виникнення спочатку продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 рр. Це не могло не позначитись на становищі Бердичева, оскільки значну частину продовольства місто отримувало від сільських господарств.

Члени бюро Бердичівського міськкому партії спостерігали за реальним станом справ, але змушені були виконувати рішення вищого партійного керівництва. На початку травня 1932 року рішенням бюро міськкому партії зняли з постачання декілька категорій міських мешканців. В інформації міськкому зазначалося, що з 70 тисяч населення міста Бердичева постачалося хлібом 18 тисяч. Було введено знижені норми видачі хліба, що видавався у травні 1932 року: “Прогрес” — 500 г замість 600 г, взуттєва фабрика — 400 г замість 500 г, співробітники міліції — 600 г замість 800 г, студенти індустріального технікуму — 300 г замість 400 г. Спостерігалися випадки вживання в їжу собачого м’яса. Все це, а також погіршення якості харчування в їдальнях спричинило відтік працівників, масові поїздки до Москви та Ленінграду, де можна було придбати необхідні продукти.

Партійні документи характеризують погіршення продовольчого становища й впродовж січня-червня 1933 року. У цих свідченнях є інформація про кількість опухлих від голоду на дев’яти підприємствах Бердичева: Перший шкірзавод — 7, взуттєва фабрика — 60, завод “Прогрес” — 50, швейна фабрика — 2, “Червона Зірка” — 30, панчішна — 24, завод “Комсомолець” — 10. Загалом цифра опухлих на підприємствах дорівнювала 239 особам. На двох підприємствах мали місце три випадки втрати свідомості від голоду, одна людина по дорозі в лікарню померла, від недоїдання померло 5 працівників. У дитячому будинку померла 31 дитина. У січні 1933 року норма видачі хліба на заводі “Прогрес” становила ті ж 500 г, що й у травні 1932 року, замість 700 г, на швейній та панчішній фабриці 10 днів працівники не отримували взагалі нічого, 10 днів — по 150 г, 10 днів — по 200 г замість 600 г хліба. Вчителі отримували по 300 г хліба. У 1933 році 10,2 т хліба, виділених для робітників, передали їдальням Державного політичного управління (ДПУ) при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС, рос. Народный комиссариат внутренних дел, НКВД), відповідальним працівникам, машинно-тракторним станціям (МТС). У лютому 1933 року в Бердичеві скоротилося постачання хліба з 192 т до 177 т, фактично ж отримано 110 т.

Становище з голодом стало настільки загрозливим, що у серпні 1933 року Політбюро ЦК КП(б)У звернулося до Москви з вимогою включити до списку міст, де був би дозволений вільний продаж хліба, 8 міст України, серед яких був і Бердичів. Ситуація ускладнювалася ще й наявністю затримок у виплаті заробітної плати: у серпні 1932 року заборгованість складала на заводі “Прогрес” 120 тис. крб., на шкіряному заводі – 70 тис. крб., на фабриці “Побєда” — 30 тис. крб. У жовтні відповідно 40 тис. крб., 80 тис. крб. та 33 тис. крб. Подібне становище було й на інших підприємствах. За січень-серпень 1933 року заборгованість по заробітній платі вчителям району становила 80 тис. крб.

У зв’язку із продовольчими труднощами були також випадки залишення студентами навчальних закладів. У Бердичеві по п’яти навчальним закладам ця цифра становила 343 особи.

Аби приховати від людей правду, всі відомості про голод зберігали в закритих архівах. Згодом майже всі документи знищили, тому точну кількість жертв голоду встановити важко. Та все ж дослідження показують, що кількість жертв голоду в Бердичеві становила від 2 до 5 тисяч осіб.

З 1934 року ситуація з продовольством поступово нормалізувалась, життя міста повернулось у звичне русло.

У другій половині 1930-х років по місту прокотилась чергова хвиля закриття релігійних споруд: у 1936 році знищено Успенський собор – будівлю підірвали з використанням динаміту. Дослідник історії Бердичівщини Володимир Ружицький (1925-1996), який свого часу досліджував історію знищення собору, встановив ім’я людини, яка натиснула на кнопку динамо-машини. Ним був майор Червоної Армії Олексій Федорович Лимонов. Після розбирання завалів на місці собору утворилась велика яма, яка тривалий час нагадувала про існування тут Успенського собору. Остаточно сліди собору були знищені у повоєнні роки — у січні 1944 року радянські війська вели запеклі бої за місто, у ході яких зазнали руйнації багато будинків, у тому числі на Радянській площі. У 1950-1960-х роках відбулась відбудова міста, на місці зруйнованих будинків на площі з’явились нові, вулиця в плануванні забудови зазнала корінних змін.

У 1937 році внаслідок антирелігійної політики закрито римо-католицький костел Святої Варвари. 7 квітня 1938 року Оргкомітет ВЦВК по Житомирській області прийняв рішення про закриття Миколаївської церкви та передачі її для культурних потреб трудящих. Церковне майно відразу було розграбоване, ікони та книги знищили або викинули на смітник. Від храму залишились лише стіни, вікна та двері. Головна святиня Миколаївської церкви – старовинний чудотворний образ святителя Миколая за загадкових обставин зник. Спочатку Миколаївську церкву намагались використовувати як агітаційний пролетарський кінематограф для боротьби з “релігійним опіумом” для народу, потім храм використовували в основному як зерносховище, склад і конторські приміщення.

Закриття стосувалось не лише православних та католицьких храмів, але й релігійних споруд інших конфесій. Ще у 1929 році під приводом звернення місцевих євреїв – робочих та службовців – до міськвиконкому з проханням забрати будинок Хоральної синагоги з відання “релігійної купки дідів” та передати його на культурні потреби працюючих, місцева влада, не дивлячи на заяви віруючих євреїв від 27.09.1930 р. та прохання залишити синагогу в їх користуванні, направила клопотання до керівних органів УРСР щодо закриття синагоги. Після закриття в ній утворили клуб безбожників. У 1939 році був закритий Дім молитви євангельських християн-баптистів, розташований на розі вулиць Шевченка та Богдана Хмельницького.

Сумнозвісний період репресій 1936-1938 рр. не оминув і Бердичева. Ще у червні 1933 року зі статті редактора “Радянського шляху” Л. Новіцького “Більше пильності в боротьбі з ухилами від генеральної лінії партії” в місті розпочалась чистка рядів ВКП(б), якій невдовзі судилося перерости у хвилю кривавих репресій. Першими жертвами чистки, згодом репресій, стали робітники фабрики “Побєда” Гершфельд, Гершойг, Думаніс, яких звинуватили в організації троцькістської групи (головою райкомісії по чистці на той час була людина на прізвище Коган, а головою ДПУ – Люблін). У результаті чистки 1933-1934 рр., а також боротьби з т. зв. націоналістичним ухилом партійного та державного діяча Миколи Скрипника (1872-1933) i зміною національної політики в СРСР, яка стала русифікаторською, змінився й національний склад міських керівних органів. Якщо на другій партконференції Бердичівщини до складу міськкому КП(б)У входили люди з єврейськими прізвищами Бойм, Беренштейн, Горенштейн, Лєзман, Рубінштейн, Фрейнкель, Хальтман, Шаміс, Фікельберг, Мелер, то у 1935 році нікого з цих людей там вже не було.

Репресії торкнулись практично всіх сфер життя міста. Наприклад, у 1938 році на протязі короткого часу в бердичівській конторі зв’язку заарештували всіх працівників телеграфу, які обслуговували вцілілу після громадянської війни ланку Англо-Індійського телеграфу. Дійшло до того, що нікому стало працювати за телеграфними апаратами та обробляти телеграми. Тоді керівництво контори відшукало та запросило на роботу чоловіка похилого віку, який ще до Жовтневої революції працював телеграфістом у конторі. Але й того незабаром заарештували. Всього в конторі зв’язку репресіям піддали 25 осіб.

Такі ж події відбувались і на промислових підприємствах. На бердичівському шкірзаводі в першу чергу піддалось арештам вище керівництво: 16 серпня 1936 року заарештовано директора Першого Держшкірзаводу Свірського Абрама Меєровича, наступним став комерційний директор Першого Держшкірзаводу Гілельс Яків Григорович. Така ж доля спіткала й багатьох інших працівників Першого Держшкірзаводу – заарештовано та засуджено до тривалих термінів ув’язнення секретаря парткому Озадовського Якова Шмулевича, завідувача їдальнею Сапожнікова Боруха Абрамовича, директора Бердичівської бази шкірсировини Шейнбліта Хаїма Йосиповича. Усіх заарештованих звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка нібито існувала у Бердичеві та яку “очолював” директор Свірський.

На машинобудівному заводі “Прогрес” під репресії потрапили директор заводу Антон Федорович Бондарєв, який, за твердженням слідчих органів, був учасником контрреволюційної організації, сформував на заводі повстанське угрупування, метою якого було знищення заводу. Разом із ним репресували головного інженера Юлія Мовчана, начальника ливарного цеху Йосипа Павловського, завідуючого парткабінетом заводу Олександра Більського, начальника механічного цеху Вільгельма Оржехівського, начальника ливарного цеху Броніслава Павловського, начальника інструментального цеху Яна Ординського, начальника відділу технічного контролю Стефана Піотровського, головного механіка Осинського, керівника групи замовлень Ігора Шевченка, конструктора Йосипа Грабовського, керівника групи планування Станіслава Чепа, майстрів Мечислава Магнуського і Леоніда Свінцицького, охоронника заводу Станіслава Пюро та багатьох інших.

Піддали репресіям і керівництво міста: голів міської ради народних депутатів А.П. Торчинського та А.Я. Просяннікова, завідуючого міськфінвідділом С.М. Тененбаума, завідуючого міським відділом освіти І.М. Яцюка, голову міськжитлоуправління Я.Б. Нахменберга та інших.

Головною подією кінця жовтня 1937 року став суд над т. зв. “контрреволюційною зграєю українських буржуазних націоналістів, шкідників, диверсантів”, які, як писали газети, проводили шкідництво в сільському господарстві з метою підриву колгоспного будівництва. На лаві підсудних опинилось 13 осіб. Справу розглядала спецколегія Житомирського облсуду, засідання на протязі п’яти днів проходили у клубі заводу “Прогрес”. Всього по справі викликано 76 свідків, в основному це представники тих колгоспів, де орудувала “зграя”. З обвинувального висновку: “З метою знищення худоби обвинувачені стали на шлях отруєння худоби. По-шкідницькому організовували щеплення, що давало широке розповсюдження інфекційних захворювань”. Також підсудним інкримінували зв’язок із іноземною розвідкою.

Усі п’ять днів, допоки тривав суд, у кожному колективі міста та району відбувались збори, на яких робітники та колгоспники засуджували вчинки бандитів і вимагали суворо покарати злочинців. Останнє судове засідання відбулося 27 жовтня. Тоді ж озвучили вирок: десятьох осіб оголошено ворогами народу. Їх засудили до розстрілу з конфіскацією всього майна. Двох осіб засудили до 15-ти та одного – до 20-ти років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років після відбуття основної міри покарання з конфіскацією усього майна. Вирок оскарженню не підлягав.

У 1937-1938 pp. міськвідділом НКВС Бердичева була “викрита” підпільна єврейська сіоністська організація. Її ядро “складали” єврейські клерикали, колишні “члени” буржуазно-націоналістичної організації сіоністів рабинату. Виникла вона нібито у 1929-1930 pp. Засновниками організації були єврейські цадики (служителі релігійного культу), які емігрували за кордон і створили в ряді країн “Комітет допомоги євреям СРСР”. Під покровом релігії члени цієї організації нібито протягом декількох років проводили активну контрреволюційну роботу серед єврейського населення Бердичева, прищеплюючи йому ненависть до радянської влади та її органів, виховуючи молодь у націоналістичному дусі, а також “розвиваючи” в євреїв еміграційні настрої, спонукаючи їх до виїзду у Палестину. У приналежності до клерикальної сіоністської організації в Бердичеві заарештували М.Н. Білоцерківського, А.С. Каца, Г.Л. Тверського, Є.С. Харкаца, Ш.Ц. Харитона, І.С. Шиндера, Ш.А. Фрідмана.

У 1938 році органи НКВС “розкрили” в місті: “контрреволюційну організацію” під назвою “Польська організація військових” (всього 37 осіб, усіх розстріляли); контрреволюційну “троцькістську” групу на заводі “Прогрес”; “контрреволюційну групу вчителів”. Всі вищевказані організації насправді не існували.

Репресивна машина нищила й окремих людей. Так трапилося з відомим у Бердичеві лікарем Давидом Мойсейовичем Шеренцісом: 3 травня 1938 року у двір будинку по вулиці Училищній, де мешкали Шеренціси, зайшло двоє незнайомців та викликали лікаря нібито до хворого. Він зібрався похапцем, нічого не підозрюючи. Більше Давида Мойсейовича ніхто не бачив. Наступного дня будинок лікаря оточила міліція, до ганку підкотив вантажний автомобіль, до якого завантажили меблі та особисті речі лікаря. У протоколі обшуку від 4 травня 1938 року та квитанції про вилучення цінностей містився перелік лише з декількох речей та облігації на загальну суму 38 945 крб.

Давида Шеренціса звинуватили у тому, що був він нібито агентом німецької розвідки, за завданням якої займався шпигунством. Образ “ворога-шпигуна” органам Бердичівського райвідділу НКВС допомогли зліпити окремі факти з біографії лікаря: класово-вороже походження (народився в заможній єврейській родині), конфіскація великої частки нерухомості (до Жовтневої революції Давид Шеренціс у Бердичеві володів декількома будинками, які згодом націоналізували), його проживання під час навчання в Німеччині, ділова переписка з членом єврейської благодійної організації в Америці. Через декілька місяців, а саме 4 жовтня 1938 року Давида Шеренціса рішенням трійки УНКВС в Житомирській області засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Місце його поховання досі невідоме.

Лише 22 квітня 1958 року рішенням військового трибуналу Прикарпатського військового округу Давида Шеренціса посмертно реабілітували. Син Давида Шеренціса – Віктор звернувся до Житомирського управління КДБ при Раді Міністрів УРСР із проханням повернути конфісковане майно, або виплатити компенсацію. Врешті-решт, Віктору Давидовичу виплатили компенсацію, але лише у розмірах, які були зафіксовані в процесуальних документах. Викривальні свідчення, які підтверджували злочинні дії слідчих Бердичівського райвідділу НКВС, знаходяться в стенограмі закритих партійних зборів парторганізації УДБ НКВС Житомирської області: “…гроші арештованих та барахло не тільки … привласнювалось, але й … 10 тисяч грошей пішли на крутежі, банкети…”.

У катівнях НКВС серед інших загинув і організатор та перший директор Бердичівського соціально-історичного музею (згодом заповідника) Тодос Мовчанівський (щоправда, на час арешту він вже проживав та працював у Києві).

Як бачимо, крім чисток у керівному складі підприємств та установ репресивна машина НКВС заарештовувала жителів міста й за етнічними ознаками. Майже всім заарештованим встановлювались одні й ті ж статті Кримінального кодексу – 54-10 (“антирадянська пропаганда і агітація”), 54-11 (“участь у контрреволюційній діяльності”). Заарештованих після проведення розглядів справ виїзною судовою трійкою відправляли до міської тюрми. У нічний час арештантів із тюрми перевозили й заганяли у підвали будинку по вулиці Дзержинського (нині вулиця Героїв України, будинок не існує), де знаходився місцевий підрозділ НКВС. Людей розстрілювали та закопували у котлованах, що були вириті прямо на подвір’ї. У 1957 році під час будівництва на цьому місці ковбасного цеху підприємства “Харчовик” (нині територія заводу безалкогольних напоїв) виявили чотири групових поховання, з яких вибрали останки понад 400 людей. Одяг загиблих був переважно селянський, робітничий, серед розстріляних були жінки. Руки багатьох зв’язані дротом, усі були застрелені у потилицю, лише один – у лоб. Декілька місяців тривало копання фундаменту та вибирання останків, які під покровом ночі вивозили та таємно поховали у двох місцях на території єврейського кладовища по вулиці Леніна (нині вулиця Житомирська). Але за свідченнями колишніх працівників “Харчовика” всі останки не вибрали, частина їх так і залишилась на території підприємства.

Загалом по Бердичеву за період з жовтня 1937 р. по лютий 1938 р. було репресовано 3115 осіб. Але починаючи з 1939 року з тюрем почали масово випускати багатьох репресованих, переважно жінок, яких заарештували за те, що не вони донесли на своїх чоловіків, а хтось інший. З таборів ГУЛАГу (рос. Главное управление исправительно-трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения) повернулися одиниці, серед них і колишній директор Першого Держшкірзаводу Абрам Свірський, якого звільнили вже після смерті Йосипа Сталіна. Його доля, як і доля багатьох інших репресованих, вкладається у декілька рядків. Абрам Меєрович Свірський народився у 1897 році, єврей, уродженець міста Миколаїв. З 1918 по 1921 рік знаходився у лавах РСЧА. Директор шкірзаводу в Бердичеві. Заарештований 16 серпня 1936 року, 13 червня 1937 року Особливою нарадою НКВС СРСР засуджений до позбавлення волі на 8 років по ст. 58-10, 11 КК. 17 липня 1938 року з Єлецької в’язниці прибув у Норільтаб (Норільський виправно-трудовий табір). Працював у Дудінці завідуючим чоботарною майстернею на чотири табірних відділення. Звільнений достроково 15 серпня 1943 року за високі показники у роботі. У 1943-1946 рр. – начальник центральних швейних майстерень Норільтабу. З 1947 року проживав в Абакані, працював завідуючим базою Знаменського спиртозаводу. 29 грудня 1948 року знову був заарештований, утримувався у Красноярській в’язниці. 13 квітня 1949 року Особливою нарадою МДБ СРСР засланий на поселення до Красноярського краю. У 1950 році переведений у Курейку помічником начальника радгоспу з постачання та збуту. 26 вересня 1956 року Абрам Свірський був реабілітований Житомирським обласним судом.

Радянська влада та партійні органи робили все, аби відволікти пересічних людей від страшної дійсності та направити їх увагу й сили на виконання рішень уряду та партії. З цією метою у місті проводились різноманітні масові заходи, які були покликані підняти ідейний рівень трудящих, згуртувати їх ряди. Як приклад, 6 травня 1937 року в Бердичеві відбувся масовий велокрос імені партійного діяча Станіслава Косіора, в якому взяли участь 6172 учасника. У суботній день 3 вересня 1938 року Бердичів відзначив 24-й Міжнародний юнацький день. З самого ранку вулиці міста заполонила молодь. Біля пам’ятника Леніну встановили трибуну, повз яку проходили святкові колони: спочатку йшли учні шкіл із великим портретом вождя та транспарантом, на якому великими літерами написали гасло “Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!”. Далі йшла колона молоді. Кращим студентам маштехнікуму випала честь пронести повз трибуну велике панно “Товариш Сталін серед молоді”. 12 листопада 1938 року з нагоди чергової річниці перемоги Жовтневої революції організували масові воєнізовані естафети. Молодь активно долучалась до роботи оборонного товариства ОСОАВИАХИМ (рос. ОСОАВИАХИМ, Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству), проходить навчання в його клубах для отримання звання “Ворошиловський стрілок”.

sport_sviato
Спортивне свято на стадіоні заводу “Прогрес”.

22 вересня 1937 року Центральний виконавчий комітет СРСР прийняв постанову, згідно якої з частин Вінницької та Київської областей утворено Житомирську область. Бердичів став районним центром новоутвореної області. У результаті цих адміністративних перетворень відбувся перехід на триступеневу систему управління (центр – область – район). На цей час стало зрозумілим, що міській раді не зовсім зручно одночасно керувати як Бердичевом, так і багатьма населеними пунктами, що входили до складу району. Тому постало питання про подальше реформування адміністративного устрою. Указом Президії ВР УРСР від 28.06.1939 р. з території Бердичівської міської ради виділено сільську зону та утворено сільський район із центром у місті Бердичеві. Бердичівський район набув такої адміністративно-територіальної форми, в якій існує і сьогодні, а Бердичів отримав пряме підпорядкування обласному центру.

Сотні агітаторів та пропагандистів партійними органами долучались до ознайомлення населення з положеннями нової Радянської Конституції та проведення виборів до Верховної Ради СРСР, що відбулись у 1937 році. Виробничі колективи брали підвищені зобов’язання, ставали на стахановську вахту. У газеті “Радянський шлях” друкувались статті пропагандистського характеру, в яких стверджувалось, що нова Конституція викликала в населення Бердичева “величезне трудове й політичне піднесення”. У день голосування виборці одностайно проголосували за блок комуністів і безпартійних, обравши депутатом до Радянського парламенту робітника рафінадного заводу, орденоносця О.В. Тонкошкурого. 1938 року до найвищого органу Радянської влади республіки бердичівляни обрали першого секретаря міськкому КП(б)У А.Т. Дідура (колишнього працівника заводу “Прогрес”). Під час виборів до місцевих рад 1939 року до міської Ради було обрано 206 депутатів.

1 листопада 1938 року до книжкових крамниць Бердичева “КОГИз” (рос. КОГИз – книготорговое обьединение государственных издательств) та “Книгокультторг” надійшли підручники “Короткий курс історії ВКП(б)”. Щоб купити цю книгу, люди йшли до магазинів із усього міста та займали черги з 6-ї години ранку. 1600 примірників підручника розпродали всього за півгодини. Цікаво, що з 1938 по 1953 рік в СРСР “Короткий курс” видавався 301 раз загальним тиражем 42,816 млн. екземплярів на 67 мовах. Після смерті Й.В. Сталіна книга була перероблена і видавалась під назвою “Короткий курс історії КПРС”.

Попри життєві трагедії пересічних людей, життя міста не зупинялось, його розвиток набував нових векторів. Змінювалось також архітектурне обличчя міста: у Бердичеві з’являлись нові типи будинків, які згодом отримали назву сталінських – “сталінки”. Сталінські будинки вирізнялися тим, що в них розташовувались просторі квартири з великими кімнатами, високими стелями, іноді навіть з двома роздільними санвузлами, великою кухнею. Ці будинки випромінювали міцність та добротність, але мали дещо похмурий зовнішній вигляд. Яскравим прикладом такої архітектури в Бердичеві є п’ятиповерховий будинок на розі вулиць Шевченка та Героїв України, який збудували впродовж 1929-1930 рр.

Окрім народногосподарського комплексу Бердичів мав досить потужну військову інфраструктуру: ще з 1920-х років на Червоній горі дислокувались кавалерійська дивізія, стрілецькі полки. У середині 1930-х до них приєднались бронетанкові частини, діяло два військових піхотних училища. Навесні 1941 року в Бердичеві сформовано 19-й механізований корпус (командир – генерал-майор М.В. Фекленко), до складу якого увійшли 43-я танкова дивізія (дислокувалась безпосередньо у нашому місті, командир – полковник І.Г. Цибін), 40-а танкова дивізія (командир – полковник М.В. Широбоков, управління у місті Житомирі) та 213-а моторизована дивізії (командир – полковник В.М. Осьмінський, штаб у місті Козятині). На початку 30-х років поряд із селом Радянське (до 1934 року село мало назву Жидівці, з 2016 року – Романівка) збудовано військовий аеродром, на якому дислокувався 136-й авіаційний бомбардувальний полк.

Наприкінці 30-х років у місті досить швидкими темпами розвивалась медицина: діяло 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки — для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок (під пологовий будинок у 1926 році віддали двоповерхову будівлю по вулиці Фрунзе, що до Жовтневої революції належала графині Плеве; з 1967 року та по сьогодні в цьому будинку знаходиться дитяча поліклініка). На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті нараховувалось 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу. У 1941 році функціонували: Перша Радянська лікарня, робітнича лікарня на Першому шкірзаводі, міська водолікарня, дитяча лікарня, Будинок грудної дитини, центральна робітнича поліклініка, протитуберкульозний диспансер, шкіряно-венерологічний диспансер, тубсанаторій для дорослих, станція швидкої допомоги, 5 здоровпунктів, 3 фельдшерські медпункти на підприємствах міста, пункт переливання крові, дитяча поліклініка, 4 дитячі консультації, міжрайСЕС, дезстанція, малярійний пункт, Будинок санпросвітроботи тощо.

Підвищувався освітній рівень жителів, зростала кількість навчальних закладів. У 1940 році в Бердичеві діяло 22 школи, у т. ч. 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Окрім того, діяли три школи робітничої молоді. 1930 року в приміщенні колишнього семикласного училища ім. О. Пушкіна по вулиці Карла Лібкнехта засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. У 1941 році у ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному та 2700 — на заочному відділеннях. Того ж 1930 року за наказом Народного Комісаріату охорони здоров’я в Бердичеві відкрито технікум для підготовки середнього медичного персоналу – акушерок і помічників лікарів єдиного диспансеру. На перший курс зарахували 90 учнів, сімдесят відсотків із них – вихідці з робітників, комунарів, колгоспників, селян. Характерним для цього закладу було й те, що без вступних екзаменів приймались особи, які закінчили школу до 1926 року. У перший рік викладачам і працівникам технікуму довелось агітувати молодь до вступу в навчальний заклад, конкурсу не було ніякого. Саме цей технікум, пройшовши через декілька реорганізацій, перетворився у відомий нині жителям міста Бердичівський медичний коледж. У місті діяли також механічний технікум та ремісниче училище.

За 1925-1941 рр. досягнуто значних успіхів у роботі культурно-освітніх закладів. На гастролі до міста досить часто приїздили кращі театральні колективи й провідні актори республіки. У драматичному театрі у різний час виступали видатні українські радянські актори й режисери А.М. Бучма, Г.П. Юра, І.С. Паторжинський та інші. На 1940 рік у місті працювали кінотеатр, робітничі клуби на заводах “Прогрес”, рафінадному, ім. Ілліча, цегельному та ін., де систематично демонструвалися кінофільми, діяли гуртки художньої самодіяльності, проводилися вечори відпочинку, огляди народних талантів, інші цікаві заходи. У міській бібліотеці для дорослих, книжковий фонд якої становив понад 200 тис. томів, влаштовувалися виставки літератури, диспути, конференції, зустрічі з письменниками. 10 серпня 1932 року з нагоди відзначення 40-річчя літературної діяльності пролетарського письменника Максима Горького рішенням президії Бердичівської міської ради міській бібліотеці присвоєно ім’я Максима Горького, яке вона носить і сьогодні. Досить значні бібліотеки діяли при заводських клубах, школах. У 1935 році для дітей у колишньому приміщенні Міської Думи відкрито Палац піонерів (у 1993 році Палац піонерів перейменовано на Будинок дітей та юнацтва “Творчість” (БДТ); у 2001 році Будинку дитячої творчості присвоєно ім’я Олександра Разумкова (1959-1999), колишнього гуртківця Палацу піонерів; у 2009 році БДТ реорганізований у Центр позашкільної освіти ім. О. Разумкова). 24 січня 1937 року на місці кінотеатру “Зоря” збудовано новий звуковий кінотеатр, який отримав ім’я командарма Михайла Фрунзе (у 1948 році поряд із кінотеатром з’явився бюст цього радянського воєначальника). Вже 20 лютого того ж року в кінотеатрі проведено районний кінофестиваль колгоспної молоді.

3 травня 1938 року Бердичів відвідав Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Режисер якраз працював над художнім фільмом “Щорс”, де за сценарієм окремі події відбувались в Бердичеві. Олександр Довженко оглянув місто, визначаючись із натурою. Також побував у Бердичівському історичному музеї, де після огляду зробив запис у книзі для відвідувачів: “Дуже добре враження справило перш за все ставлення працівників музею, за це велике спасибі. Музей організовано із знанням справи і любов’ю. Тільки при таких умовах і можна було зібрати і зберегти історико-культурні пам’ятки нашої прекрасної Батьківщини, її старовини”. На жаль, бердичівські сцени фільму “Щорс” знімали у Кам’янець-Подільському.

Перед початком Другої світової війни, особливо після укладання пакту Молотова-Ріббентропа (серпень 1939 р.), у Бердичеві практично припинилась єврейська культурна діяльність. Русифікаторська політика Радянської держави, репресії (у тому числі й за національними ознаками) призвели до того, що за переписом 1939 року офіційна чисельність єврейського населення в Бердичеві становила 23266 чоловік, або 37,5%. Єдиним осередком національно-релігійного життя євреїв Бердичева у передвоєнні роки була підпільна єшива (школа) хасидів ХАБАДа під керівництвом молодого рабина Еліезера Пінського (1914-1942). Еліезер сам навчався у підпільних єшивах Полоцька та Києва, став знавцем Тори і хасидизму, рабином. Окрім Бердичева в тридцяті роки керував підпільними хаббадськими єшивами в Україні (Житомир, Київ) і вважався одним з найбільш перспективних послідовників Любавицького рабина. Еліезер Пінський та його родина загинули в роки німецької окупації.


 

[1] Комборбез (повна назва – Комітет по боротьбі з безробіттям) – у 20-і роки XX ст. орган, який спільно з біржами праці займався питаннями працевлаштування безробітних громадян. Серед напрямків роботи Комборбезу були перекваліфікація працівників, організація суспільних робіт, організація колективів безробітних, в т.ч. на підприємствах, які підпорядковувались Комборбезу та ін.

[2] Наркомпочтель – центральний орган державного управління, що відав питаннями організації і діяльності різних видів зв’язку, у т.ч. пошти.

[3] Захристія, захристя (лат. sacristia, від sacrum — священне начиння) – приміщення біля вівтарної частини християнського храму, призначене для зберігання предметів культу. У християнських храмах захристя являє собою приміщення, розташоване збоку або перед вівтарем, в якому зберігається культове начиння (священний посуд, богослужбове вбрання священнослужителів, богослужбові книги тощо), здійснюється облачення священнослужителів а також інші обряди.

[4] Стахановський рух — масовий робітничий рух за підвищення продуктивності праці, досягнення високих виробничих показників. Початок стахановського руху покладено у Донбасі. У ніч на 31 серпня 1935 вибійник кадіївської шахти “Центральна-Ірміне” О.Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма — 7 т).

[5] Колективізація — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Фактично, метою колективізації в СРСР було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here