Home Проекти Постаті землі Бердичівської Радзивілл Матвій (Матеуш)

Радзивілл Матвій (Матеуш)

230
0
SHARE

Радзивілл Матвій (Матеуш) (нар. 1768, ?, Річ Посполита – пом. 1818, ?, Російська імперія) – князь, політичний та військовий діяч, генерал російської армії.


Герб роду Радзивіллів.
Родовий герб “Труб” Радзивілли отримали після 1451 року. Девіз роду “Bóg nam radzi” (“Нам радить Бог”). Загальний герб Радзивіллів — три мисливські труби у золотій оправі на лазуровому щиті, у нашлемнику над короною сім страусових пір’їн.

Радзивілл Матвій (Матеуш) народився у 1768 році в родині князів Радзивіллів. Він був єдиним сином Удальрика Радзивілла (1712-1770) – державного діяча Великого Князівства Литовського, поета, перекладача, історика. Матвій – онук першого власника Бердичева з роду Радзивіллів князя Миколи Фаустина Радзивілла (1688-1746).

Матвій Радзивілл виховувався у кадетському корпусі у Санкт-Петербурзі.

Перший шлюб Матвія (Матеуша) Радзивілла був із Анною Закшевською, дочкою російського генерала, таємного радника Євстахова. Незважаючи на зв’язки князя з петербурзьким двором, із симпатією говорив про нього у своїх спогадах посол і віцебригадир Війська Польського Юзеф Джевецький. Із впевненістю можна стверджувати, що не без впливу дружини князь, не вагаючись, приймав у своєму підбердичівському домі (тобто, в палаці в Гришківцях) офіцерів із війська організатора антиросійського повстання у Польщі Тадеуша Костюшко.

Князь Матвій (Матеуш) Радзивілл був одружений двічі – другою його дружиною стала Юлія з роду Радзивіллів, дочка двоюрідного брата Миколая Радзивілла (1751-1810), який походив з гілки “жермунськоі”, генерал-майора Війська Литовського. Відомо, що одруження Матвія Радзивілла зі своєю племінницею Юлією привело до погіршення його відносин із католицькими священиками, які витребували з нього значні суми за розірвання її попереднього шлюбу з маршалком Юдицьким і за отримання дозволу на вступ із нею у шлюб. Але від обох шлюбів Матвій не дочекався потомства (в окремих історичних джерелах вказується, що у нього все ж був син Олександр, який помер у віці 8 років).

Проживаючи у палаці в Гришківцях поблизу Бердичева (знаходився на перехресті вулиць Червоний Промінь і Найдіна), він завершив будівництво палацу в Бердичеві на його східній околиці (палац не зберігся, зруйнований на початку 1970-х років; нині на його місці знаходиться будівля бердичівської міської ради та виконавчого комітету).

Бердичівський палац Радзивіллів.
З середини XIX ст. тут знаходилась єврейська лікарня, у радянські часи – парткабінет (міський комітет Комуністичної Партії України), бібліотека з читальним залом. Знесений на початку 1970-х років.

Будучи власником містечка, Матвій Радзивілл активно впливав як на економічну розбудову Бердичева та округи, так і на життя міської громади, переважну більшість якої на той час становили євреї. Посилаючись на те, що рабини судять бідних несправедливо і намагаються отримати від них лише грошову вигоду, він 27 березня 1794 року підписав розпорядження про обрання самими євреями більшістю голосів на три роки чотирьох суддів та одного писаря, на яких покладався обов’язок вирішувати всі справи кагалу. Позивачам надали право оскаржувати рішення цього суду по світських справах перед самим князем. У 1795 році князь Радзивілл також подарував кагалу Бердичева привілей на виключне право торгівлі сукном.

Матвій Радзивілл став також засновником міської лікарні. Згідно з даними державного історичного архіву України в донесенні в.о. цивільного Волинського губернатора від 20 липня 1844 року до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора зазначалося, що власник містечка Бердичева князь Матвій Радзивілл своїм коштом у 1809 році влаштував лікарню на 30 осіб із усім необхідним обладнанням, а в 1813 році пожертвував на її утримання 20 000 карбованців. За його клопотанням імператор Олександр дозволив назвати лікарню на честь Великої княгині Єлизавети Олександрівни (будівля колишньої Єлизаветинської лікарні проіснувала до середини XX ст., саме на землях, що вона займала, вже у радянський період сформувався комплекс будівель міської лікарні, окреслений вулицями Житомирська (Леніна), Здоров’я (Сестер Сломницьких), Шевченка та Короленка).

Після поділу Речі Посполитої та переходу народу і церков від уніатської віри у православ’я, до них змінюється і відношення місцевої шляхти. Не оминуло це і Бердичева – залишаючись уніатом, князь Матвій Радзивілл намагався земельні наділи, що були надані Миколаївській церкві його предками, повернути у свою власність. У 1802 році він забрав у Миколаївської церкви всі орні землі разом із хутором, ставком, млином і сінокосом. Взамін забраних земель він виділив землі поряд із селом Семенівка, в “отдаленном и не выгодном месте”, і також “во много меньшем количестве”. Через два роки він незаконно заволодів половиною садибної землі та передав її під забудову єврею Гершку Сахновичу. Так Миколаївська церква втратила майже всі свої колишні землі. Більш того, коли місцеві прихожани та “иногородние купцы” підняли питання будівництва взамін дерев’яної Успенської церкви нової кам’яної, князь Матвій Радзивілл став проти цього задуму. Лише завдяки тривалим судовим розглядам православним церквам вдалося повернути землі у свою власність.

У 1811 році Матвій Радзивілл, намагаючись хоч якось налагодити свої відносини з Миколаївською церквою, передав їй землю під цегляний завод. У “фундушевой Генеральной визите”, яку він видав, вказується: “Я, Матвей Радзивил, князь Св. Государства Римскаго, князь на Орлыке, Межвижу и Клецку, граф на Шидловце, Мирже и Крозах, а на Бердичеве, Быстрике, Семеновке, Гришковичах, Низгурчиках, Дубовце и Житинцах господин и владелец, действительный статский советник императорского экономического высшего общества, член ордена Св. Анны первого класса, Св. Владимира третьего и Губерта кавалер, велю всем, кому о том ведать надлежит, что я землю на предместечке Бердичеву, как Малые Низгурчики называемы, с избами, шопками, с начавшейся строиться шурою и со всем тамо лежащим деревом на кирпичный завод, для Николаевской церкви и господина наместника ея Петра Борковского без платежа никакого обыкновеннаго чинша для экономии моей уступил.

Окрім господарських справ князь Матвій значні кошти спрямовував і на благодійність. У 1820-х роках у місті діяла відома на теренах України школа французького емігранта-єзуїта Петра Петровича Вольсея (Wolsey), який свого часу був вчителем великого князя Миколи Павловича – майбутнього царя Миколи І, а також його брата Михайла. Ще перебуваючи в Одесі Петро Вольсей заснував приватний пансіон, з 1804 року служив директором одеської комерційної гімназії. якою опікувався мер Одеси Дюк Рішельє. Але гімназія так і не запрацювала на повну силу, тому Петро Вольсей 21 лютого 1811 року був звільнений із цієї посади міністром народної освіти та переїхав до Бердичева. Тут князь Матвій Радзивілл надав йому будинок із парком під школу і 300 тисяч рублів на її утримання. Навчався у цій школі і племінник князя Матвія князь Франциск Радзивілл (правда, особливого потягу до знань він не виявив). Серед викладачів школи були: астроном Кисловський (автор знаменитих бердичівських календарів), поет і пісняр Тимко Падура, літератор Петро Гулак-Артемовський, а серед вихованців – Генріх Ржевуський (брат Евеліни Ганської), Міхал Чайковський та інші.

На жаль, школа Вольсея проіснувала лише три роки. Після смерті засновника почались суперечки про те, якою мала бути школа за своїм духом та орієнтацією. Візітатору учбових закладів графу Пляттеру, католику і людині прозахідної орієнтації, не сподобався слов’янський дух школи. Суперечки спричинили відмову князя Радзивілла надалі фінансувати школу і її було закрито.

Помер Матвій (Матеуш) Радзивілл 1818 року. По його смерті Бердичів та бердичівські землі дісталися синам князя Миколая Радзивілла (див. генеалогічне дерево “бердичівської” гілки в статті про родовід Радзивіллів): Михайлу, Францішку, Миколаю, а також їх сестрі Юлії. До спадщини був також допущений, за походженням із іншої лінії – князь Олександр Радзивілл, син Домініка, старости книшеньського, дідич Аннополя в Білорусії, капітан гвардії Війська Польського в 1813 році.

Джерела і література:

Записки Михаила Чайковского (Садык-паши) // “Киевская старина”, №10, 1892.

Афтанази Р. До питання про власників Бердичева. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. – Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. – с. 77.

 

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here