Додому Історія Історія Бердичева Післявоєнна відбудова та мирне життя (1945-1991 рр.)

Післявоєнна відбудова та мирне життя (1945-1991 рр.)

1476
0
ПОДІЛИТИСЬ

З визволенням міста від ворога та закінченням Другої світової війни Бердичів поступово повертає до мирного життя. Жителі міста надали значну допомогу колгоспам району в проведенні першої після визволення весняної сівби: підприємства виділяли вугілля, залізо, влітку трудящі Бердичева провели два масові недільники на збиранні врожаю зернових культур.

Перші роки після закінчення війни партійні органи, які фактично керували містом, вимагали від журналістів єдиної на той час міськрайонної газети “Радянський шлях” у позитивному ключі показувати хід відновлення господарства, висвітлювати передовий досвід на підприємствах, колгоспах і артілях Бердичівщини. Як результат, на шпальтах газети тих часів при зображенні реальних подій незмінно було присутнє прикрашення, “лакування” дійсності, виставляння реального життя не таким, яким воно було насправді, а таким, яким його бачили з партійних кабінетів. Багатьом публікаціям, навіть талановито й правдиво написаним, ця політика була притаманна, як і всій партійній пресі тих часів. Називалося це так: “Показать людям, как нужно работать”. Натомість зображення життя таким, яким воно є, не було ідеологічно прийнятним: партійні органи та редактори знаходили у цьому непотрібний натуралізм, соціальний песимізм. А вони, за партійною догмою того часу, були чужі радянському народові. Інколи доходило до смішного (якби це не мало сумних наслідків). Так, у 1944 році влада конфіскувала весь наклад місцевої газети від 7 листопада лише через одну виявлену помилку: у статті “Вручення ордену “Перемога” маршалу Радянського Союзу” надрукували фразу “Нагородженому за надзвичайні заслуги в організації Червоної армії, що призвело до значної поразки німецької армії і коротким змінам стану на фронті” взамін необхідної корінним змінам стану на фронті”.

На кінець 1944 року в Бердичеві відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також відновили роботу учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН. У 1945 році розпочала, а фактично відновила свою діяльність міська музична школа, яка розташувалась в одному з будинків на початку вулиці Карла Лібкнехта. П’ятеро викладачів навчали перших 50 учнів. На цей же час у місті вже функціонувало 23 медичних заклади, у т. ч. міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників. Але стан забезпечення лікарняних установ бажав бути кращим. В оголошенні, вміщеному у газеті “Радянський шлях” від 15 березня 1944 року читаємо: “Доводимо до відома населення м. Бердичева та Бердичівського району, що хворі, які направляються на лікування до 1-ої радянської лікарні, повинні брати з собою матрац, ковдру, подушку, простиню, наволочку, білизну… Примітка: поскільки лікарня пограбована німецькими загарбниками – ці заходи тимчасові”. У 1944 році відновила діяльність санітарно-епідеміологічна служба та протитуберкульозний диспансер, у листопаді 1945 року – кістково-туберкульозний санаторій. У повоєнному Бердичеві зафіксовано епідемії черевного тифу і висипного тифу, незвично високим був рівень захворюваності та смертності від дифтерії. Захворюваність малярією у місті складала 46,5 випадків на 100 тис. населення.

Керівництво Бердичева розгорнуло роботу щодо впорядкування міста. З цією метою організовуються недільники, в яких тільки впродовж 1944 року взяло участь близько 20 тис. осіб. Люди розбирали завали, що утворились на місці знищених окремих будинків та навіть цілих кварталів. З роками на місці знищених з’являться нові будинки, споруджені з урахуванням нового планування вулиць. Так з карти Бердичева зникло декілька вулиць, серед яких вулиця Кооперативна (колишня Мало-Іудейська), що тягнулася від Успенського собору до міського ринку.

Залучалися до відновлення міста і військовополонені – німецькі, а також французькі, румунські, словацькі, австрійські, угорські, чеські та італійські громадяни, які брали участь у військових діях проти Радянського Союзу. Їх силами розчищали завали, відбудовували об’єкти народного господарства. Саме ними серед інших збудовано триповерховий будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 80 (1953, нині вулиця Європейська, сьогодні пам’ятка архітектури місцевого значення). Для військовополонених організували спеціальний госпіталь, який діяв у Бердичеві в період з 7 липня 1945 року до 31 грудня 1949 року. У разі смерті військовополоненого його поховання проводилось на спеціальній ділянці, яку виділили у мікрорайоні Елінгу (нині це кладовище військовополонених, які загинули чи померли власною смертю, у т.ч. від ран, у роки Другої світової війни). Інші кладовища, які утворилися на території міста в роки окупації (німецьке кладовище на території парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченко і таке ж кладовище наприкінці вулиці Червоноармійської; угорське кладовище по вулиці Пушкіна), практично відразу після звільнення міста радянськими військами були знищені.

Berditschew-Graveyard-29-29-Aug-41
Німецьке кладовище на території парку відпочинку. Фотографія зроблена 29 серпня 1941 року.

Одне з вищевказаних кладовищ і досі зберігає свої таємниці. Мова йде про німецьке кладовище, яке знаходилось на території нинішнього парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка. Поряд представлено дві фотографії цього кладовища: одна зроблена в серпні 1941 року німецьким фотографом, інша – радянським фотокореспондентом у січні 1944 року. Цікавим є факт, виявлений у ході аналізу обох фотографій: на фотографії серпня 1941 року видно могили, які орієнтовані лицьовою частиною хрестів на північ. На фотографії 1944 року вони мають орієнтацію на захід.

Img-S107-004
Німецьке кладовище на території парку відпочинку. Фото зроблена – у січні 1944 року.

Однією з версій такої розбіжності є те, що радянській війська під час визволення міста фактично знищили (зруйнували) німецьке кладовище. Але для пропагандистських цілей фотокореспонденту журналу “Фронтовая иллюстрация” (звідки й взято фоторафію) вкрай необхідна була фотографія діючого німецького кладовища. Для цього хрести встановили повторно, не звертаючи уваги на реальну орієнтацію могил. За іншою версією, фотографія 1944 року – фотомонтаж. На це опосередковано вказують могили, що розташовані рівними рядами на фоні такого ж рівного і зовсім не ушкодженого дерев’яного паркану. І це при тому, що криваві бої при звільненні міста йшли за кожну вуличку, кожен будинок – паркан навряд чи вцілів. Та це лише припущення – ніяких документальних свідчень чи спогадів учасників тих подій до сьогодні не збереглось.

У 1980-х роках між владою міста та неурядовими організаціями Федеративної Республіки Німеччина було досягнуто домовленість про ексгумацію тіл та перепоховання німецьких вояків на їх батьківщині. Силами київської спеціалізованої організації та за участі міського клубу військово-патріотичного виховання молоді “Факел” (керівник В’ячеслав Пилипович Макаров, клуб створено в 1978 році на базі первинної організації ДТСААФ виробничого об’єднання “Прогрес”) на кошти німецької сторони проведено розкопки, встановлено (по можливості) імена похованих воїнів та вивезено їх з Бердичева до Німеччини. Під час проведення робіт фахівці виявили тіла трьох радянських воїнів (командир та два бійці), що також були поховані на цьому кладовищі. Встановити вдалося ім’я лише одного воїна, але кому конкретно з загиблих воно належить, невідомо. Зважаючи на місце їх поховання (на початку кладовища поруч з солдатами вермахту) фахівці припускають, що це були радянські воїни, які брали участь в обороні Бердичева у липні 1941 року. За проявлену ними мужність та відвагу в оборонних боях німецьке командування саме таким чином виявило свою повагу до загиблих радянських воїнів. Останки радянських воїнів перепоховали на військовій ділянці міського кладовища по вулиці Пушкіна.

1945_vstrecha_voysk
Приготування до зустрічі військ, що прибувають у Бердичів. Солдати встановлюють щити з вітальними закликами на контрольно-пропускному пункті до інтендантського містечка (на розі вулиць Сестер Сломницьких та Садової). Бердичів, 1945 р.

У серпні 1945 року до Бердичева прибула 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького стрілецька дивізія, яка у грудні 1943 – січні 1944 року звільняла місто від загарбників. Вона отримала постійне місце дислокації у військовому містечку на Червоній горі, що на цей час має офіційну назву Гора Червоного Жовтня (рос. Гора Красного Октября). Полки дивізії пройшли парадним маршем центральною вулицею Бердичева, де їх на всьому шляху з квітами зустрічали жителі міста. Для дітей сімей військовослужбовців відновила свою роботу школа, яка мала порядковий номер 12 (вона знаходилась по вулиці Дзержинського і призупинила свою діяльність з початком війни). У першому повоєнному навчальному році 1946-1947 рр. ця школа була початковою і знаходилась у будинку баракового типу по вулиці Котовського, 24. У наступному навчальному році школа вже діяла під новою назвою – Бердичівська російська семирічна школа №12, педагогічний колектив – дев’ять вчителів.

1945_vstrecha
Урочистий парад радянських військ на центральній вулиці Бердичева.

31 жовтня 1945 року 117-а стрілецька дивізія перейменована на 32-у гвардійську механізовану дивізію 8-ї механізованої армії Прикарпатського військового округу (ПрикВО). У 1946 році відбулось переформування 8-ї механізованої армії у 8-у танкову армію і 32-а дивізія увійшла до її складу. 16 травня 1957 року 32-а дивізія перетворена на 41-у гвардійську мотострілецьку Бердичівську ордена Богдана Хмельницького дивізію 8-ї танкової армії ПрикВО. З 15 грудня 1961 року дивізія перейшла на нові штати навчального з’єднання окружного підпорядкування – на її базі створено навчальну танкову дивізію. З метою збереження бойових традицій 117-ї гвардійської стрілецької дивізії 10 лютого 1965 року 41-а гвардійська навчальна танкова дивізія перейменована у 117-у гвардійську Бердичівську ордена Богдана Хмельницького навчальну танкову дивізію.

Братська могила на військовій ділянці загальноміського кладовища по вулиці Пушкіна. Напис на стелі: “Вечная память сталинским соколам погибшим на боевом посту 15 января 1953 г.”, травень 2008 р.

З часом до дивізії на Червоній горі приєдналися й інші військові частини, які отримали бердичівську прописку. Відновив роботу і військовий аеродром поряд з селом Радянське (нині село Романівка) – тут дислокувалися винищувачі (в/ч 36751). Наприкінці 1950-х років військові льотчики полишають аеродром, залишивши по собі пам’ять у вигляді декількох братських могил на військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна, де були поховані екіпажі літаків, які загинули під час виконання службового обов’язку. Аеродром (фактично) пустував на протязі наступних двох десятиліть.

У 1945 році завод “Прогрес” (поступово) переорієнтовувався на виготовлення мирної продукції. Головною рушійною силою відбудови заводського господарства стали ентузіазм та сила духу заводчан. Вони підняли з руїн механічний, модельний та інструментальний цехи, запустили ковальсько-котельний. Значну увагу керівники заводу приділяли відбудові соціальної сфери. Під кінець 1945 року відновили та надали працівникам 600 квадратних метрів житла, всі квартири підключили до електромережі. Остаточно мирний режим роботи встановився після скасування в державі воєнного стану та переходу на восьмигодинний робочий день.

За короткий час прогресівці розробили та запровадили у виробництво нові конструкції змішувачів та розчинників віскози, кристалізаторів для нафтоперегінного виробництва, листових фільтрів, багатоярусних стрічкових сушарок, фільтрів для регенерації мастил. З 1947 року завод виконував важливе державне замовлення – надавав допомогу сільському господарству: виготовляв запасні частини до тракторів, молотарок, віялок. За декілька років чисельність працівників зросла майже вдвічі. Впроваджуються передові методи праці, новітні технології, серед яких електрозварювання за методом академіка Є. Патона. Важливою подією у житті заводу стало завершення відбудови і введення в дію на повну потужність ливарного цеху (1950 р.).

Відбудовано цукрорафінадний завод: у 1944-1945 рр. здійснено капітальний ремонт заводських приміщень, лазні, пральні. У 1948 році на завод надійшло обладнання з Німеччини та з Краснопресненського заводу (Москва), надійшла необхідна сировина. Це значно прискорило відбудову рафінадного заводу, але пісочний завод відбудовувати не стали. У грудні 1949 року завод запрацював, свою першу повоєнну продукцію випустив у 1950 році. Добова потужність Бердичівського рафінадного заводу на кінець 1950 року досягла показника у 37,5 тонни готової продукції на добу.

У 1946 році відновлено діяльність бердичівської тюрми – по 1953 рік вона виконувала функції пересильної тюрми Міністерства внутрішніх справ.

У 1947 році відновлено роботу міського водопроводу. Водонапірну башту відремонтували, встановили нове обладнання. В її цоколі облаштували пост міліції.

У повному об’ємі відновила роботу Бердичівська електростанція. Щоправда, відновили роботу лише одного генератора, оскільки на основних великих підприємствах (завод “Прогрес”, шкірзавод, рафінадний) вже працювали власні енергоустановки. 5 серпня 1948 року 18 робітників та службовців Бердичівської електростанції, які брали активну участь у якнайшвидшому відновленні її роботи після руйнації під час німецької окупації 1941-1944 рр., були представлені до нагородження медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.”. На цей час на електростанції працювало біля 400 робітників.

pam_stalin
Пам’ятник Йосипу Сталіну. Перехрестя вулиць Карла Лібкнехта та Шевченка.
Фотографія середини 1950-х р.

Не забувала влада про ідеологічну складову життя бердичівлян: 7 листопада 1947 року до 30-ї річниці Жовтневої соціалістичної революції поряд із Будинком культури шкірзаводу ім. Ілліча по вулиці Петровського та входу до однойменного парку відпочинку урочисто відкрито пам’ятник В.І. Леніну. 22 квітня 1948 року, до дня народження Володимира Леніна, на колишньому постаменті по вулиці Карла Лібкнехта відновлюють пам’ятник вождю Жовтневої революції, що знаходився тут з 1925 року. Його урочисте відкритий відбулось 8 травня 1948 року – до Дня Перемоги. 6 листопада 1948 року – напередодні чергової річниці Жовтневої революції – на розі вулиць Карла Лібкнехта та Садової поряд з однойменним кінотеатром встановлено бюст героя громадянської війни Михайла Фрунзе. У цей же час у Бердичеві з’явився пам’ятник вождю країни Рад Йосипу Сталіну – його встановили на початку вулиці Карла Лібкнехта, поряд з будівлею музичної школи (сьогодні неподалік від цього місця знаходиться магазин ТОВ “Транзит-С”). Щоправда, довго цей пам’ятник не простояв – його демонтували після 1956 року, коли під час XX з’їзду Комуністичної партії в СРСР розвінчали культ особи Сталіна.

З перших днів після звільнення Бердичева розпочалось відновлення міського музею. Музей відкрили 29 грудня 1944 року – після кропіткої роботи, проведеної співробітниками музею по збиранню та систематизації експонатів, які вціліли. Музей складається з чотирьох відділів: археологічного, історичного, етнографічного та відділу Великої Вітчизняної війни. Дослідницькі традиції у вивченні історичного минулого краю у повоєнні роки продовжив директор Бердичівського історико-краєзнавчого музею Василь Олександрович Місяць. Значну роль у дослідженні рідного краю відіграв уродженець села Бистрик Гаврило Григорович Богун (1901-1981) – археолог-краєзнавець, викладач історії у школах Бердичівського району.

На жаль, поступальний розвиток Бердичівського музею на цьому призупиняється: у 1954 році рішенням республіканського керівництва Бердичівський історичний музей віднесено до “музеїв, що не мають належних фондів для утворення експозицій і не відповідають у зв’язку з цим зростаючим потребам населення”. Експонати Бердичівського музею передали до Житомирського краєзнавчого музею. Бердичівський історичний музей закрили.

Як уже повідомлялося вище, бердичівський пересувний український драматичний театр відновив свою діяльність у 1944 році. Рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів від 26 червня 1944 року театру присвоєно ім’я генерал-полковника К. Леселідзе. Окрім міського театру в післявоєнний час відновлюють свою роботу і театральні гуртки, які діяли на підприємствах та установах. Так, у липні 1947 року на машинобудівному заводі “Комсомолець” відновив роботу єврейський драматичний колектив, що існував тут до початку німецько-радянської війни. Ініціатором відновлення колективу став учитель школи №8 І.Г. Френкель.

Міська влада завжди цікавилась роботою театру та турбувалася про його розбудову. Наприклад, для поліпшення обслуговування глядачів за пропозицією голови міської планової комісії Агаркова було зобов’язано директора автотранспортної контори Гудкова у дні роботи театру організовувати додатковий рейс автобуса по встановленому маршруту після закінчення спектаклю. Щороку у міському театрі представлялись нові вистави, хоча трупа не була у повній мірі укомплектована кваліфікованими акторськими кадрами: з 23-х акторів лише п’ятеро мали вищу театральну освіту, тривалий час у театрі не було художнього керівника, режисерів, з акторським складом недостатньо проводилась робота з підвищення їх ділової кваліфікації, у театрі мала місце велика плинність кадрів. Та вже через десять років – у 1956 році театр улітку виступив у містах і селах Житомирської та Рівненської областей, закінчив гастролі в Білоруській РСР. Під час літнього сезону колектив театру дав спектаклі і концерти у 30 районах Житомирської області, виступив у понад 50-ти колгоспах, охопив понад 40 тисяч глядачів. Вдалим був і виступ колективу театру з творчим звітом у Житомирі. За добре обслуговування трудівників області театр нагороджено грамотою обласного управління культури.

Та, не дивлячись на здобутки театрального колективу, виконавчий комітет Житомирської обласної Ради депутатів трудящих прийняв рішення №811 від 7 вересня 1959 року про ліквідацію бердичівського драматичного театру. У приміщенні та на базі ліквідованого театру рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської Ради депутатів трудящих №380 від 17 вересня 1959 року відкрито міський Будинок культури. Драматичний театр став черговою втратою у культурному житті міста (поряд із закриттям Бердичівського історичного музею).

Влада Радянського Союзу на чолі з Йосипом Сталіним, як і раніше, використала село в якості “донора” для відбудови економіки, відновлення військово-промислового комплексу. У 1946 році розпочався широкомасштабний наступ на присадибні господарства селян. Прикриваючись гаслом “боротьби з порушеннями колгоспного статуту”, офіційна влада забирала у селян землю в колгоспний фонд, наполегливо рекомендувала продати державі дрібну худобу, обкладала індивідуальні селянські господарства значними грошовими та натуральними податками. Високі податки на фруктові дерева призвели до фактичного знищення садів на присадибних ділянках. У 1946 році майже всю територію України охопила засуха. На її фоні вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, який швидко поширювався. Найлютішим голод був узимку та навесні 1947 року, перетворившись на голодомор. Це лихо не обійшло стороною і Бердичівщину, де селяни, аби прокормитись, відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полях після збирання врожаю. Навесні рятувалися щавлем, кропивою, лободою, конюшиною. Жителі Бердичева у порівнянні з селянами перебували дещо у кращому становищі: партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецрозподільників, працівники заводів та фабрик отримували продовольство у столових та магазинах. Цей голод не став таким страшним, як голод 1932-1933 рр. – у місті практично не було опухання людей і голодної смерті, по селам не було й людоїдства. Владою цей голод старанно замовчувався.

Важким ударом по селу стала також і грошова реформа, проведена у 1947 році: 14 грудня керівники держави Йосип Сталін та Андрій Жданов підписали постанову Ради міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) “О проведении денежной реформы и отмене карточек на продовольственные и промышленные товары”, в якій вказувалось, що реформа проводиться з метою укріплення карбованця та вилучення з обігу величезної маси фальшивих грошей. Обмін старих паперових грошей на нові проводився лише з 16 по 22 грудня зі значними обмеженнями. Зокрема, 10 карбованців готівкою в старих грошах на 1 карбованець у нових. По вкладах в Ощадбанку суми до 3 тисяч карбованців обмінювались у пропорції один до одного, по вкладах від 3 до 10 тисяч карбованців було проведено скорочення накопичень на одну третину суми, по вкладах у розмірі понад 10 тисяч карбованців конфісковувалося дві третини суми. Одночасно з реформою у Бердичеві, як і по всій країні, скасовується карткова система розподілу товарів, яку ввели у липні 1941 року з початком війни. Відтепер грошова система оплати дозволила пересічним людям купувати товар за гроші без надання при цьому одноразових талонів. Оскільки зберегти плани влади в таємниці не вдалося, за декілька днів до ощадних кас вишикувались черги бажаючих покласти гроші на книжку. Також щоб хоч якось зберегти свої заощадження, люди кинулись скуповувати меблі, золото, промислові товари – все те, що мало хоч якусь цінність.

Фактична відсутність грошових розрахунків за роботу у колгоспі (взамін нараховувались трудодні[1]) призводила до все більш активної міграції колгоспників у міста – на роботу в промисловості та будівництві. З огляду на це населення Бердичева швидко зросло за рахунок селян, покриваючи таким чином потребу промислових підприємств у робочих руках. Також у межі міста влились (до цього існували як окремі адміністративні одиниці) такі поселення, як Малі Нізгурчики (нині це вулиця Червона), селища залізничників та газовиків, приміські хутори.

У 1948 році уряд країни запровадив обов’язкову плату за користування населенням власними радіоприймачами та телевізорами (уся техніка також в обов’язковому порядку реєструвалася). Функція збору плати у Бердичеві покладалась на контору зв’язку (нині це один з підрозділів ПАТ “Укртелеком”). На підприємстві вводиться облік наявних у населення радіоприймачів та стягується плата згідно Указаниям об организации работы по сбору абонентной платы за радиоприемники и телевизоры, введених у дію Міністерством зв’язку СРСР (плату за користування приймачами скасували у 1961 році).

На початку 1950-х років із армії, де термін проходження військової служби на цей час становив 3-4 роки, після демобілізації почало приходити нове поповнення у робітничі колективи. Радянська держава за рахунок перекачування коштів із сільського господарства змогла більше коштів виділити на відновлення та дальший розвиток промислових підприємств, надати устаткування, необхідні матеріали. На кінець 1950 року у Бердичеві діяло понад 30 підприємств, на яких працювало 9280 робітників. Діяли також 70 магазинів, 60 кіосків, 11 їдалень, 3 чайні, 38 буфетів. У цей час багато зроблено щодо впорядкування міста. На ці потреби у 1945-1947 рр. витрачено 1,5 млн. крб. Крім того, силами громадськості виконано робіт на суму близько 740 тис. крб. Впорядковано міський сквер (у 1968 році отримав статут парку відпочинку, тоді ж йому надано ім’я Тараса Шевченка), бульвар, обладнано міський пляж та водну станцію поряд з ним, посаджено 30 тис. дерев та кущів. У 14 школах міста навчалося понад 6 тис. учнів, такі навчальні заклади як учительський інститут, механічний технікум, медична та педагогічна школи протягом 1945-1950 рр. випустили понад 1200 спеціалістів.

У червні 1948 року міський кінотеатр ім. М. Фрунзе очолив Кирило Трохимович Богун, кіно-радіотехнік за спеціальністю. Через декілька років під його керівництвом розпочалась повна реконструкція кінотеатру, яка завершилась на початку листопада 1953 року: було облаштовано два зали – великий на 516 місць, і малий – на 150 місць, які обладнали зручними кріслами. Також реконструйовано фасад, організовано буфет, кімнату для куріння, проведено газ. З просторого вестибюля глядач потрапляв до великого, зі смаком оформленого фойє. Очікуючи початку кінофільмів, глядач тут міг відпочити, у фойє перед початком вечірнього сеансу виступав духовий оркестр, артисти виконували пісенні номери.

У 1952 році на посаду голови Бердичівського міськвиконкому обрано Валер’яна Никодимовича Демиденка – досвідченого управлінця, учасника війни. Протягом наступних 20 років, впродовж яких він керував містом (що стало своєрідним рекордом, оскільки згідно існуючих на той час вимог на цю посаду обирали не більше ніж на два п’ятирічні терміни), Валер’яну Демиденко вдалося зробити місто таким, що заробляло для власних потреб коштів більше, ніж виділяли із союзного бюджету, створити потужну виробничу базу, закласти підвалини економічного розвитку Бердичева на наступні декілька десятиліть. Для реалізації багатьох бердичівських проектів серед іншого він використовував особисту дружбу з керівниками як республіки, так і Союзу. За трудові досягнення Валер’яна Демиденка у 1961 році нагороджено орденом “Знак Пошани”, у 1971 році – орденом Трудового Червоного Прапора. Міська громада також високо оцінила працю керманича щодо розбудови міста – рішенням виконкому Бердичівської міської ради від 20.04.1998 р. №184 Демиденку Валер’яну Никодимовичу за багаторічну сумлінну працю в органах виконавчої влади, розвиток його соціально-економічної структури присвоєно звання “Почесний громадянин міста Бердичева”. У 2003 році Валер’ян Демиденко став кавалером ордену міста Бердичева за номером 1.

У 1946 році керівництво держави прийняло рішення про будівництво магістрального газопроводу Дашава – Київ – Брянськ – Москва з першою чергою будівництва магістралі Дашава – Київ. Вже 17 листопада 1948 року Дашавський газ прийшов до Києва. Одночасно на східній околиці Бердичева будується виробнича база та житлове містечко газовиків, які експлуатують цей газопровід. Перед адмінбудинком Управління магістральних газопроводів встановили пам’ятник Йосипу Сталіну з Максимом Горьким (вождь веде бесіду з пролетарським письменником). Щоправда, у цього пам’ятника була дещо інша доля, ніж у пам’ятника Сталіну по вулиці Карла Лібкнехта – у часи розвінчання культу пам’ятник не демонтували, а лише від’єднали скульптуру Сталіна, залишивши Максима Горького на самоті.

У 1948-1949 рр. перший природний газ надійшов на східну околицю Бердичева, у житлові будинки газовиків та рафінадників. Виконком Бердичівської міської ради прийняв рішення в связи с разворотом работ по газификации города Бердичева организовать с 1-го июля 1950 года строительно-эксплуатационную контору “Бердичевгаз”. Начальником контори призначено Василя Герасимовича Балицького. Йому, окрім іншого, доручено “подобрать штаты административно-управленческого персонала конторы согласно указаний Государственной Штатной Комиссии при Совете Министров СССР”. У наступні роки силами контори газифіковано всі центральні вулиці міста. Довжина прокладених газових мереж становила 51,6 км., газифіковано 2300 квартир. Тоді ж на природний газ перейшло найбільше підприємство міста – машинобудівний завод “Прогрес”. На 1972 рік у місті користувалося природним газом вже 85 % осель бердичівлян.

У 1956 році з кам’яного вугілля на спалення природного газу перевели котли Бердичівської електростанції. Це збільшило потужність котельні на 15 %, кількість обслуговуючого персоналу зменшилася вдвічі. Цього ж року завершено розширення та реконструкцію електростанції зі встановленням двох котлів і турбогенератора потужністю 6 тис. кВт (генератор трофейний, німецького виробництва). Так потужність електростанції збільшилась удвічі та досягла 12 тис. кВт. Це повністю забезпечило потреби міста в електроенергії. І не лише міста, а також найближчих сіл Бердичівського району. Деякий час надлишок виробленої електроенергії постачався і до обласного центру – Житомира.

5 березня 1953 року на підмосковній (“ближній”) дачі помер керівник Радянської держави Йосип Віссаріонович Сталін. Майже відразу про це стало відомо в країні. У клубі заводу “Комсомолець” пройшли багатолюдні збори машинобудівників, на яких працівників закликали згуртувати ряди та спрямувати всі сили на подальший ріст виробничих показників. Такі ж збори відбулись в усіх трудових колективах міста, міськрайонна газета “Радянський шлях” рясніла траурними матеріалами й повідомленнями про те, що той чи інший трудовий колектив бере на себе зобов’язання працювати ще краще. Навіть смерть вождя використовувалась партійними ідеологами для заклику до нових звершень у соціалістичному змаганні.

vokzal
Будівля нового залізничного вокзалу, фотографія кінця 1950-х років.

У грудні 1955 року після восьми років будівництва у Бердичеві з’явилась нова будівля залізничного вокзалу. Вокзал має просторий зал очікування, каси, ресторан – всього в будівлі нараховується 54 кімнати. За основу будівельники взяли готовий архітектурний проект (архітектор П.Ф. Красицький), за яким у цей же період збудували залізничні вокзали в українських райцентрах Конотоп (Сумська область) і Миронівка (Київська область), а також вокзали у місті Йошкар-Ола (столиця Республіки Марій Ел, Російська Федерація) та в місті Каменськ-Шахтинський Ростовської області (Російська Федерація).

vokzal_myronivka
Вокзал ст. Миронівка.
Фотографія Леоніда Андронова, 10 березня 2008 р.

У наступні роки проведено реконструкцію існуючих підприємств міста, організовано нові виробництва. Валова продукція заводу “Прогрес” станом на 1955 рік вже перевищувала довоєнний рівень у 10 разів. За 1958-1965 рр. збудовано головний виробничий корпус площею понад 300 тис. м. кв., одержано першокласне устаткування. Підприємство освоїло випуск автоматичних пресів, вакуум-фільтрів, сушильних барабанів, холодильного устаткування для хімічної промисловості. Його продукція стала відомою далеко за межами республіки, експонувалася на Лейпцігському ярмарку, міжнародній виставці хімічної промисловості у чехословацькому місті Брно. Для працівників заводу на центральній вулиці імені Карла Лібкнехта в середині 50-х років збудовано два двоповерхових житлових будинки №11/1 та №13, які стали останніми представниками т. зв. “сталінської” забудови Бердичева. У цих будинках на перших поверхах розмістили відповідно ресторан “Україна” (з 1956 року; сьогодні тут знаходиться відділення банку “Райффайзен Банк Аваль”) та магазин продовольчих товарів №40 (нині приміщення займає магазин ТОВ ТК “Полісся-продукт”). У підвальних приміщеннях облаштовано протирадіаційне укриття та бомбосховище.

За самовіддану працю 1966 року 23 робітника “Прогресу” нагороджено орденами й медалями, у т. ч. орденом Леніна — формувальника П.І. Ляшенка, електрозварницю Л.І. Горбаченко; орденом Трудового Червоного Прапора — слюсаря Г.І. Васькова, електрика А.О. Ніколаєва, головного інженера заводу П.П. Ягодіна. Трудовим будням заводу Київська студія науково-популярних фільмів 1963 року присвятила хронікально-документальний фільм.

У значне верстатобудівне підприємство перетворився завод “Комсомолець”, який із 1959 року спеціалізується на випуску токарно-револьверних верстатів. За сумлінну працю 1966 року 11 працівників заводу нагороджено орденами й медалями, у т. ч. орденом Леніна — фрезерувальника Ф.Н. Пилипеця, орденом Трудового Червоного Прапора — директора заводу І.Б. Пржеорського. Конструктори заводу працювали над створенням нових зразків токарно-револьверних верстатів і досягли успіху – їх модель 1А340Ц підвищила продуктивність праці робітників у 4-5 разів.

Значної реконструкції зазнав шкірзавод ім. Ілліча. Він перетворився в одне з найбільших підприємств республіки. Тут із 1961 року діє перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виробництва хромових шкір, завдяки чому рівень механізації перевищив 90 %. Свій досвід в освоєнні нової технології підприємство багато разів демонструвало на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства, за що у 1967 році його відзначено дипломами 1-го, 2-го та 3-го ступенів і Золотою медаллю Виставкому. За багаторічну сумлінну працю та високі виробничі показники 1966 року 31-го робітника нагороджено орденами й медалями.

Значних успіхів домоглися також колективи швейної фабрики, залізничної станції, рафінадного заводу, м’ясокомбінату та інших підприємств. 128 працівників виробничих колективів відзначено орденами й медалями. Успішно діяла в Бердичеві промислова артіль “XX-річчя Жовтня”, яка займалася виготовленням товарів народного споживання. У 1954 році на базі артілі створено метизний завод. Тут виготовляли металеві вироби – цвяхи, металеві стяжки до розбірних шаф, кришки для консервування, електропатрони та ін.

Успішно розвивалася промисловість міста у 1960-1965 рр. Збудовано й пущено дві черги ливарного комплексу заводу “Прогрес” (31 січня 1968 року ливарний цех №17 видав першу продукцію), нові цехи на заводах “Комсомолець”, ім. Ілліча та рафінадному, розширилися швейна фабрика, цегельний завод та шкіряновзуттєвий комбінат, створений 1965 року. По вулиці Котляревського введено у дію комплекс, куди перемістили поліграфічну фабрику з будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 19 (до 1917 року цей будинок займала гомеопатична аптека Я. Шиперовича).

Конструкторські бюро працювали над створенням нових зразків високопродуктивної техніки. Так, конструктори заводу “Прогрес” у співробітництві зі спеціалістами Харківського науково-дослідного інституту “Укрхіммаш”, створили фільтр-прес для очищення стічних вод, який експонувався на міжнародних виставках у Парижі, Лондоні, Загребі й дістав високу оцінку спеціалістів. Фірми Японії, ФРН закупили ліцензію на право його виробництва, фільтр-прес запатентований у США, Англії, Франції.

У 1962 році на бердичівському пивоварному заводі побудовано цех хмелевих екстрактів потужністю 160-180 тонн екстракту на рік. У 1965 році пивзавод отримав статус експериментального. У 1970-х роках завод корінним чином реконструйований, побудований цех пляшкового розливу, куди прийшла автоматизація. Тут проходили виробничу перевірку різноманітні розробки науково-дослідних установ України.

Водночас із розвитком промисловості зростало й впорядковувалося місто. Всі центральні вулиці реконструйовано й заасфальтовано. Обабіч їх посаджені дерева, кущі. За ініціативи депутатів міської ради та комсомольських активістів розпочинається активне озеленення не лише самого Бердичева, але й околиць, у першу чергу скотомогильника площею понад 50 га у мікрорайоні Корніловки та схилів Червоної гори (відомих як “солдатський пляж”). На Корніловці бердичівською конторою благоустрою висаджено сосни та червоний дуб на ділянках загальною площею 82 га. Також контора забезпечила міські підприємства та установи посадочним матеріалом, який привозили з Коростишівського лісгоспу. Вже за рік силами заводу “Прогрес” та млинзаводу №19 засаджено по 2 га сосни та дуба, наступного року до цієї справи долучились інші підприємства міста, школи, інші навчальні заклади. Всього за десятиліття Бердичів перетворився на зелене квітуче місто.

Велика увага приділялась багатоповерховому житловому будівництву. На великих підприємствах створено будівельні дільниці, які займались спорудженням не лише виробничих об’єктів, а також будували житло для своїх працівників. Наприклад, силами будівельників заводу “Прогрес” на вулиці Карла Лібкнехта збудовані дво- та триповерхові житлові будинки з магазинами на першому поверсі. Шкірзавод збудував житло на вулиці Паризької Комуни та Леніна. Цукрорафінадники будували на вулицях Озерній та Червоній.

Особливо швидких темпів житлове будівництво набрало у 1959-1965 рр. Генеральним планом, затвердженим у 1955 році (автор проекту І.Т. Демешко), витримано курс на поєднання старої забудови з новими будівлями, що не перевищували чотирьох поверхів. За цей час здано в експлуатацію 137 тис. кв. метрів житлової площі в т. зв. “хрущовках” (це, як правило, п’ятиповерхові панельні й цегляні будинки без технічного поверху, ліфту і сміттєпроводу, що масово будувалися в СРСР під час управління країною Микити Сергійовича Хрущова, за що й отримали в народі його ім’я). Понад 20 тис. жителів Бердичева переїхало у нові квартири. З центральних вулиць міста практично зникли одно- та двоповерхові будинки, які свого часу формували т. зв. штетл – містечкову забудову Бердичева. Частина з них була зруйнована ще в роки війни, інші знесено в ході реконструкції вулиць. У 1973 році знесли і водонапірну башту на Радянській площі. Відтепер місто забезпечується водою централізовано з новозбудованої насосної станції. Бердичів остаточно втрачає риси містечка єврейського, що такими характерними були для нього з середини XIX століття. Автентичну містечкову забудову сьогодні можна зустріти лише на окраїнних вулицях міста – Героїв України (колишня Дзержинського, Мала Юридика), Садовій, Набережній, Косогірській, Вінницькій та ін.

Пройшло лише півтора десятиліття з часу закінчення Другої світової війни, у світі в повному розпалі вирувала т. зв. Холодна війна. Влада Радянського Союзу в цей час створює та розбудовує інфраструктуру цивільної оборони населення. У Бердичеві під виробничими та окремими багатоповерховими житловими будинками влаштовано протирадіаційні укриття та бомбосховища. Загалом, таких захисних споруд на піку розвитку системи нараховувалось 168 одиниць (на початок третього тисячоліття їх залишилось 45). Для оповіщення населення на підприємствах встановили електросирени, які своїм гулом мали сповіщати про техногенні чи природні катастрофи, а також про застосування зброї масового ураження. Телефони партійного та господарського керівництва міста та району, основних промислових підприємств та установ під’єднано до централізованої системи оповіщення, яку встановили на вузлі зв’язку. Щомісячно проводяться перевірки роботи системи, тренування спеціалізованих підрозділів.

Розвиває місто й міжнародні зв’язки. Одним з напрямів стала участь у русі поріднених міст, оскільки побратимство міст різних країн передбачало розвиток економічних і культурних зв’язків: у сферах освіти, медицини, науки, спорту, захисту навколишнього середовища та архітектурно-історичних пам’яток. Підбирали “побратимів” того чи іншого міста, зазвичай, виходячи з його статусу, або іміджу: столиці браталися зі столицями, портові міста – з портовими містами, промислові центри – з індустріальними центрами інших держав. Існувала і явна ієрархія. Так, Житомир, як обласний центр, підтримував дружні зв’язки з містом Михайловградом Народної Республіки Болгарія (нині місто Монтана, цю історичну назву місту повернули у 1993 році). Відповідно, у серпні 1969 року в Бердичеві проходить установча конференція міської організації Товариства радянсько-болгарської дружби, на якій Бердичів і болгарське місто Лом Михайловградського округу оголошено містами-побратимами. Того ж року вулицю Училищну перейменували на вулицю імені Лілії Карастоянової, уродженки цього болгарського міста, у роки війни – кореспондентки союзної газети “Комсомольская правда”. 6 листопада 1970 року на стіні навчального корпусу медичного училища, яке знаходилось на цій вулиці, вікрили відповідну меморіальну дошку. Делегації з міста Лом стали частими гостями Бердичева, відвідували болгарське місто і делегації з Бердичева.

Після розпаду СРСР побратимство в силу різних причин зійшло нанівець. Нині Бердичів не значиться серед міст-побратимів Лому. Але побратимство, як рух поріднених міст, бердичівляни не забули. На початку нового тисячоліття Бердичів знайшов нових побратимів – ними стали польські міста Явор (пол. Jawor) та Седльце (пол. Siedlce).

З 1950-х років період терпимості радянської влади до релігії, який тривав із часів війни, змінився на гоніння. З 1950 року римо-католицький костел Святої Варвари знову закрили. Деякий час його використовували як складське приміщення, згодом пристосували під міську спортивну школу, яку відкрили 1954 року. Знищено орган та хори, вівтар та окремі архітектурні прикраси, облаштовано другий поверх. У 1969 році замуровано головний вхід до костелу. На першому поверсі займалися стрибуни у висоту, баскетболісти та волейболісти, на другому поверсі обладнали гімнастичний зал. Відродження католицької церкви та віросповідання розпочнеться лише на початку 1990-х років.

У серпні 1944 року в Бердичеві відкрилася перша повоєнна синагога у будинку по вул. Леніна, 40, потім друга у будинку по вул. Карла Маркса, 3. Наприкінці 1945 року відкрилася синагога по вул. Свердлова, 8 (будинок збудований у 1895 році). Усі синагоги відкрились завдяки старанням Якова Горба, який народився в Бердичеві у 1890 році. Як і інші євреї, він повернувся до Бердичева з евакуації. Для синагоги по вулиці Свердлова він передав у дар Сейфертойре (сувій Тори) та власні деякі сидірем, зібрав інвентар та меблі. До останніх днів свого життя Яків Горб відвідував цю синагогу, помер 1970 року, похований на єврейському кладовищі по вулиці Леніна (нині – Житомирська). Тепер портрет Якова Горба розміщено у синагозі на почесному місці.

synagoga
Будинок рукавичної фабрики (колишня Хоральна синагога). Фотографія середини 1960-х р.

1946 року міська влада також закріпила безкоштовно за єврейською громадою будинок Хоральної синагоги. За наступні два десятиліття будинок відбудували, з’явився другий поверх. Та чисельність єврейської громади на цей час зменшується. Це стає приводом для влади, щоб забрати будівлю. З 1964 року у будинку працює рукавична фабрика, підпорядкована міській адміністрації, на фасаді колишньої Хоральної синагоги з’явилося гасло “Слава КПСС”, що сприймалося як блюзнірство над релігійними почуттями. У цей же час закривають синагоги по вулиці Леніна та Карла Маркса. Єдиною діючою синагогою у місті залишається синагога по вулиці Свердлова (нині вулиця Вінницька, 8; синагога діє до сьогодні).

У 1950 році у Церкви Євангельських християн-баптистів відібрали Дім молитви по вулиці Леніна, членам Церкви заборонили збиратися на богослужіння. Але богослужіння все ж таки проводять таємно від влади на квартирах та домівках віруючих. Для боротьби з ними у середовище віруючих влада впроваджує агентів КДБ та провокаторів. Використовуючи шантаж та погрози, влада намагається зруйнувати Церкву зсередини. Проводяться арешти, але засуджують не за віру у Бога – по кожному арешту фабрикуються справи, за якими заарештованим інкримінують антирадянську пропаганду, побутове насильство над дітьми чи дружиною, дармоїдство й таке інше. На шпальтах газети “Радянський шлях” з’являються фейлетони, антирелігійні статті та репортажі з судових засідань, в яких проводиться пропаганда, спрямована проти віруючих. Також віруючі не мали можливості здобути вищу чи середню технічну освіту, їм важко влаштуватися на будь-яку роботу. На богослужіння заборонялося приводити дітей та залучати молодь.

У період з грудня 1964 року по червень 1966 року силами працівників Бердичівської контори зв’язку та Житомирського спеціалізованого будівельно-монтажного управління зв’язку до приміщення по вулиці Свердлова (колишній будинок Червоного Хреста) добудовано двоповерховий корпус, в якому на першому поверсі розмістили просторий поштовий зал, міжміський переговорний пункт, телеграф. На другому поверсі впродовж 1967 року змонтували нову декадно-крокову автоматичну станцію типу АТС-54а ємністю 3 000 номерів (на протязі наступних десяти років ємність станції поступово збільшуватиметься до 9 000 номерів). Обладнання для нової станції замовили та привезли з Німецької Демократичної Республіки. В комплекті з обладнанням АТС були отримані і телефонні апарати в кількості 876 шт. (813 настільних та 63 настінних).

Про важливість вчасного завершення будівництва нової АТС говорить той факт, що за час проведення монтажних робіт новобудову чотири рази відвідав тодішній міністр зв’язку України Георгій Захарович Сінченко. Його білосніжна “Волга” ГАЗ-21 добре запам’яталась монтажникам та працівникам вузла.

Колектив монтажників, як на той час вимагало суспільне життя, прийняв зобов’язання закінчити монтаж АТС та ввести її у дію до 50-ї річниці Великого Жовтня. У приміщенні автозалу встановили стенд, на якому відраховували дні, що залишились до пуску станції. 25 жовтня 1967 року в ресторані Бердичева керівництво вузла зв’язку та БМУ разом з монтажниками урочисто відзначили закінчення будівництва. У грудні розпочалось переключення існуючих зв’язків на нову АТС. Тризначні номери замінювались на п’ятизначні, останні три цифри номеру абонента залишались без змін.

gavr_04
Колектив монтажників нової телефонної станції, 1967 рік. Серед монтажників працівники вузла зв’язку: Михайло Єлізаров, Лариса Пелешок (Кучевська), Леонід Петрук, Павло Бузань, Василь Бузань, Галина Гончаренко, Андрій Гончаренко, Блюма Левіна, Ганна Щебельська (Дрокова).

1967 рік став відправною точкою, звідки розпочався активний розвиток системи телефонного зв’язку Бердичева та Бердичівщини. Якщо до цього часу телефонів у місті було досить мало і вони встановлювались переважно в органах влади, партійних органах та народногосподарському секторі, то починаючи з 1967 року телефони активно встановлюють і в оселях пересічних бердичівлян. Вартість встановлення телефону була доволі значною і становила 20 карбованців. Для порівняння, середня місячна заробітна плата електромонтера зв’язку на цей час становила 57 карбованців, електромеханіка АТС – 80 крб., інженера – 110 крб. (також у разі виконання планових завдань виплачувалась невелика премія). Після оформлення необхідних документів абоненту надавався телефонний апарат, вартість якого входила до загальної вартості встановлення телефону. Та попри це квартирні телефони залишалися дефіцитом – попит на них значно перевищував існуючі технічні можливості зв’язківців.

* * *

Пройшло двадцять років з дня Перемоги у німецько-радянській війні. Впродовж перших десятиліть країні було не до святкування – потрібно було відбудовувати зруйноване господарство, та й жахіття війни були ще занадто свіжі у пам’яті колишніх фронтовиків. Але вже в першій половині 1960-х років уряд та партійні органи розпочинають активну роботу по увіковіченню пам’яті загиблих радянських воїнів та цивільних громадян.

Як нагадування про жахливу війну, на вулицях і скверах Бердичева знаходились одиночні та братські могили радянських воїнів, за якими наглядають учні навчальних закладів. На початку 1960-х років із метою подальшого благоустрою території міста міська влада ухвалила рішення про перепоховання останків загиблих воїнів. У 1964, 1965, 1966, 1972 роках із усіх мікрорайонів міста (в окремих випадках – з прилеглих до Бердичева населених пунктів) на спеціально утвореній військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна перепоховали останки радянських воїнів, які загинули під час війни. Загалом, у 32-х братських та 478-ми окремих могилах поховано 1359 воїнів. З них 21 воїн 15-го і 16-го механізованих корпусів, які загинули в оборонних боях за місто у липні 1941 року; 1276 воїнів 24-ї, 117-ї гвардійської, 173-ї, 183-ї, 305-ї, 389-ї стрілецьких дивізій, 12-го окремого гвардійського полку прориву, 44-ї гвардійської танкової бригади, які загинули в боях 3-5 січня 1944 року за звільнення Бердичева від німецько-фашистських окупантів; 62 воїни, які померли від ран у госпіталях, що дислокувались у Бердичеві у 1944-1945 рр. Прізвища 1137-ми воїнів, серед яких 170 офіцерів, відомі. У 1963 році біля могил встановили залізобетонну скульптуру Сумуючого воїна з присвятним написом на постаменті. Біля 28-ми братських могил встановлені бетонні обеліски, стели з присвятними написами та надгробні плити, біля 4-х – гранітні сірі обеліски. На одиночних могилах вмонтовані пластинки з пластмаси або нержавіючої сталі (28 × 21 см) з іменами, військовими званнями похованих та меморіальними написами. На військовій дільниці також поховано Героїв Радянського Союзу рядового Ахметрашита Аширбекова та лейтенанта Миколу Павловича Семака, які загинули в боях з ворогом. У 1970 році на їхніх могилах встановили гранітні обеліски з присвятними написами. 1972 року тут також поховано Героя Радянського Союзу Ф.Я. Кучерова, учасника радянсько-фінської війни, що тривалий час проживав у Бердичеві (на будинку по вулиці Короленка, де проживав Герой, у 2010 році встановлено меморіальну дошку).

У Бердичеві проживають учасники війни, які носили почесне звання “Герой Радянського Союзу”. Це Василь Іванович Алін (1914-1998), Давид Іванович Герасимчук (1916-1978), Франц Якович Кучеров (1908-1972), Григорій Миколайович Найдін (1917-1977), Всеволод Езупович Ривж (1907-1992) та Валентин Михайлович Шевирін (1922-1994). Вони були частими гостями у навчальних закладах, трудових колективах, незмінними учасниками всіх загальноміських заходів.

grs_berdychiv
Герої Радянського Союзу, які проживали в Бердичеві (зліва на право): Василь Алін, Валентин Шевирін, Всеволод Ривж, Давид Герасимчук, Франц Кучеров.

1967 року Радянська країна відзначала 50-річчя Жовтневої революції. Цей ювілей відзначали з великим розмахом. Головну роль відіграє насамперед ідеологічна складова свята. Ще за декілька років до цього у державних та партійних установах, на підприємствах, у навчальних закладах розроблялися відповідні тематичні заходи, плани святкування. Підприємства, трудові колективи, виробничі бригади, окремі робітники брали соціалістичні зобов’язання щодо дострокового виконання чи значного перевиконання планових завдань. Не відставала й освіта міста, яка організовувала різноманітні заходи. Наприклад, до 50-річчя радянської влади на подвір’ї школи-інтернату проведено традиційне свято пісні і строю. Такий захід був невід’ємною частиною виховної роботи з учнями радянської доби. Особливо популярним він стане у 70-80-х роках.

В цей час на вулицях міста з’явилися пам’ятні та меморіальні дошки, тематично пов’язані з революцією: на честь німецького революціонера Карла Лібкнехта – на стінах будинків №10 та №89 однойменної вулиці (1966); на честь російського революціонера Якова Свердлова – на стіні будинку №10 однойменної вулиці (1966); на честь революційних подій 1917 року – на стіні будинку №30 по вулиці Свердлова (1966); на честь перебування в місті голови Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Григорія Петровського – на стіні адмінбудівлі шкірзаводу ім. Ілліча (1967). Всіх їх демонтують у 2015 році на виконання вимог пакету законів про декомунізацію, ухвалених Верховною Радою України.

У 1967 році міський комітет комсомолу порушив питання щодо увіковічення подвигу комсомольсько-молодіжного підпілля, яке діяло в Бердичеві у роки війни, та спорудження пам’ятного знаку на Радянській площі. Працівниками міськкому під керівництвом першого секретаря Олександра Клекоти розроблено проект пам’ятника за ескізом Мирослава Ясельського – сина одного з підпільників. Урочисте відкриття пам’ятного знаку відбулось 9 травня 1967 року. 27 жовтня 1968 року на мітингу, присвяченому святкуванню 50-ї річниці ВЛКСМ (Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді, або Комсомол), під основу обеліска закладено капсулу з рапортом-листом комсомольців 1960-х років до комсомольців 2018 року. В основу обеліска вмонтовано мармурову плиту з написом: “Здесь хранится письмо комсомольцев 60-х годов к комсомольцам 2018 года. г. Бердичев 1968 г.” (у 2015 році під час реконструкції пам’ятного знаку капсула зникне).

6 травня 1970 року колона мотоциклістів-комсомольців на чолі з секретарем міськкому ЛКСМУ Олександром Гребінкою вирушила з Бердичева до Києва, до Меморіалу Вічної Слави, де горить Вічний вогонь на могилі Невідомого солдата. Факел, привезений із цього місця, 9 травня запалив Вічний вогонь біля підніжжя обеліска. Цю місію виконав перший секретар міськкому Комуністичної партії України Іван Юхимович Бражник. З цього часу на площі Радянській (у 1995 році площі повернули первісну назву – Соборна) щороку 9 травня проходять урочистості з нагоди відзначення Дня Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні з покладанням квітів до пам’ятного знаку учасникам комсомольсько-молодіжного підпілля (з 2015 року це меморіал “Слава героям!”).

1969_pochesni
Церемонія нагородження званням “Почесний громадянин міста Бердичева”. Нагороди отримали (зліва на право): Петро Ляшенко, Петро Орєхов та Тимофій Волкович. 5 січня 1969 р.

На початку січня 1969 року Бердичів відзначає 25-річчя визволення міста від німецьких загарбників. З нагоди цього ювілею постановою бюро міськкому КП України і виконкому міської Ради депутатів трудящих у місті запроваджується звання “Почесний громадянин міста Бердичева”. Звання присвоюється “громадянам, які внесли вагомий вклад у справу встановлення Радянської влади, будівництва соціалістичного суспільства в нашій країні, боротьби з ворогами нашої Вітчизни, відбудови зруйнованого народного господарства фашистсько-німецькими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.”. Першими, хто отримав цю почесну відзнаку, стали визволителі Бердичева: колишній командир 117-ї гвардійської стрілецької дивізії Тимофій Іванович Волкович, колишній командир танкового батальйону 44-ї гвардійської танкової бригади Петро Іванович Орєхов, колишній командир розвідувального танкового взводу Георгій Семенович Петровський, а також бердичівлянин, орденоносець, працівник машинобудівного заводу “Прогрес” Петро Іванович Ляшенко. Всього на початок 2016 року місто має 59 Почесних громадян (перелік Почесних громадян міста Бердичева представлено у Додатку 4).

За 1965-1970 рр. у місті введено у дію готель “Дружба” на 190 місць, ательє пошиття одягу та інші побутові об’єкти. 24 липня 1969 року в Бердичеві відкрив свої двері універмаг “Ювілейний”, що розмістився на місці колишнього скверу на розі вулиць Карла Лібкнехта та Шевченка (навпроти Свято-Миколаївської церкви). У новому універсальному магазині, збудованому за київським проектом, організовано 29 відділів, в яких можна було придбати практично все – від ґудзика до святкового костюма, від виделки до складної побутової техніки. На першому поверсі діяло власне кафе-столова. Всього у новому універмазі працювало біля 200 осіб обслуговуючого персоналу. Свою назву – “Ювілейний” – універмаг отримав у відповідності до рішення союзного уряду про будівництво ювілейних універмагів у містах країни на честь 50-річчя утворення Радянського Союзу.

На початку 70-х років на житлове будівництво в місті виділено 17 млн. крб., що дало змогу спорудити 4,5 тис. квартир. Поліпшилося обслуговування населення транспортом. На 1972 рік міський автобусний парк нараховував 96 машин, працювало 22 легкових таксі. Місто отримало автобусне сполучення з усіма селами району та 15 містами Житомирської області та України. Розширилася також торговельна мережа: у Бердичеві діяло 76 магазинів. Це спеціалізовані, достатньо обладнані торговельні підприємства з холодильними та іншими установками, складськими приміщеннями, товарообіг яких у 1972 році становив 531 млн. крб. У місті працювало також 14 підприємств громадського харчування.

З розвитком Бердичева зростали потреби в електроенергії, але міська ТЕС вже не могла їх задовольнити у повному обсязі. Саме в цей час у країні впроваджується концепція єдиних енергетичних систем: будуються високовольтні лінії електропередач (110 кВ), за допомогою яких значні потужності від теплових, атомних та гідроелектростанцій передаються до великих міст та промислових центрів. Будувалася така лінія і до Бердичева. Для отримання від неї електроенергії на вулиці Спартаківській споруджено трансформаторну підстанцію “Бердичівська”. Згодом на північ від міста (поряд з урочищем Трикутник) споруджено ще одну розподільчу станцію під назвою “Ново-Бердичівська”. У 1966-1967 роках проведено реконструкцію електропостачання всього міста: збудовано підземні та повітряні лінії напругою 10 кВ, змонтовано трансформаторні підстанції, які понижують напругу до промислової 0,4 кВ (220 В для побутових споживачів).

З огляду на ці зміни у 1971 році міська електростанція, як малопотужна і неекономічна, була зупинена, а турбогенератори демонтовані. Залишилась у дії лише котельня, яка забезпечувала теплом (паром та гарячою водою) цехи шкірзаводу, м’ясокомбінату та житловий масив.

Отримало подальший розвиток і залізничне сполучення Бердичева. До початку 1960-х років залізниця залишалась неелектрифікованою, що стримувало ріст вантажопотоків. Тому впродовж 1960-1970 рр. проведено електрифікацію залізничних шляхів, які проходять через Бердичів (станція була електрифікована у 1964 році). Замість паровозів на залізниці з’явилися електровози. Впродовж 1965-1970 рр. демонтували гілку вузькоколійної залізниці Бердичів – Бродецьке – Холонівська (побудована у 1900 році), яка не відповідала тогочасним вимогам до залізничних перевезень. Її вантажопотоки переорієнтували на гілки з широкою колією. Нагадуванням про існування цієї вузькоколійки є залишки залізничного мосту через річку Гнилоп’ять неподалік села Хажин – його залізобетонні опори бовваніють над річковим плесом. Також не електрифікованою залишилася гілка вузькоколійки Бердичів – Червоний Пост – Польовий Тік – Червоне – Кодня, що належала Червонським під’їзним шляхам. Ще в 1948 році для експлуатації на цій гілці з Німеччини у вигляді репарації отримали два паровози (до цього використовувались паровози радянського виробництва), згодом до них приєднались вітчизняні тепловози. Ділянку вузькоколійної залізниці Бердичів – Червоний Пост розібрали в середині 1980-х років, коли будували шляхопровід по вулиці Волочаївській; ділянку Червоний Пост – Польовий Тік розібрали у 2001-2002 рр.; ділянку Червоне – Кодня – у 2006 році.

Поряд з існуючими підприємствами, що виникли в довоєнний, чи навіть у дореволюційні часи, у Бердичеві з’явилися нові виробництва, які згодом відіграватимуть значну роль в економічному житті міста. Так, ще в 1948 році Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про будівництво у Бердичеві солодового заводу. Це перше промислове підприємство, яке урядом заплановано збудувати в Житомирській області. Спорудження заводу розпочалося навесні 1951 року. Під час будівництва стався курйозний випадок: репер (спеціальний знак прив’язки), який встановили проектанти, місцевий пастух переніс на декілька десятків метрів убік. Коли будівельники розпочали земельні роботи, лише тоді помітили помилку. Довелося переробляти значний обсяг будівельних робіт, а це обійшлося державі у чималі кошти. Продукцію завод почав виробляти у липні 1959 року, у 1974 році введена в роботу друга черга виробництва. На кінець століття сумарна виробнича потужність заводу сягала 52 тисячі тонн солоду на рік. Одночасно з будівництвом солодового заводу в мікрорайоні звели декілька житлових будинків для працівників та дитячий садочок.

У 1971 році в Бердичеві з’явилося ще одне підприємство союзного значення (до таких у місті належали машинобудівний “Прогрес” та верстатобудівний “Комсомолець”) – завод з ремонту обчислювальної техніки. Завод створювався як підприємство по виконанню головним чином військових замовлень, вони сягали 90 % від загального обсягу виробництва. Спочатку зона діяльності заводу поширювалася на чотири області: Житомирську, Одеську, Вінницьку та Хмельницьку. Згодом завод став єдиним підприємством такого профілю на величезний регіон Союзу, що охоплював, окрім України, й інші сусідні республіки. На головному підприємстві, його дільницях і філіях працювало понад 500 робітників. Враховуючи специфіку підприємства – новітня на той час обчислювальна техніка, робота у постійних відрядженнях – переважно його працівниками була висококваліфікована молодь. Завод єдиний у системі Всесоюзного комітету з обчислювальної техніки та інформатики носив звання підприємства комуністичної праці.

Поступово поліпшувався стан охорони здоров’я бердичівлян. У медичних закладах міста, зокрема, у лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному та онкологічному диспансерах, пологовому будинку працювало 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.

Значних успіхів досягнуто в галузі освіти. На початку 1970-х років у місті діє 23 школи, у т. ч. 12 середніх, 6 восьмирічних та 5 вечірніх середніх шкіл робітничої молоді, в яких навчалося понад 11 тис. учнів і працювало біля 800 учителів. У трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 і 1972 рр.) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1954 року учительський інститут перетворено у педагогічний. У Бердичеві продовжують діяти два середні спеціальні навчальні заклади, в яких здобувало освіту понад тисяча осіб — машинобудівельний технікум та медичне училище. Останнє мало міцну навчальну базу (училище займало приміщення по вулиці К. Лібкнехта, з 1986 року – приміщення по вулиці Шевченка, 14, яке збудував на початку століття лікар та меценат Давид Шеренціс). У той же час машинобудівний технікум продовжував займати двоповерхову будівлю, яка знаходилась практично на території міської лікарні. Збудована на початку століття, вона вже не задовольняла потреб цього навчального закладу: відсутність просторих приміщень для розгортання нової сучасної навчальної бази стримувало його розвиток, заняття проходили у три зміни в недостатніх за розмірами кабінетах. З огляду на це, у 1964 році по вулиці Молодогвардійській побудовано та введено у дію новий сучасний триповерховий навчальний комплекс з просторими аудиторіями та виробничими лабораторіями. А будинок по вулиці Леніна передано міській лікарні, у 1967 році в його стінах розмістилося пологове відділення, яке переїхало сюди з двоповерхового будинку по вулиці Фрунзе (колишній будинок графині Плеве).

У 1976 році відкрив свої двері міжшкільний навчально-виробничий комбінат, який зайняв двоповерхове приміщення по вулиці Красіна, 20 (до цього тут знаходилась восьмирічна школа №13). Комбінат став першим навчальним закладом такого типу у Житомирській області. У комбінаті учні опановували основи семи професій, навчання в комбінаті тривало на протязі двох років, навчались учні 9-х та 10-х класів середніх шкіл міста. Велику допомогу у створенні цехів і обладнанні класів надали підприємства міста, зокрема, заводи “Прогрес”, “Комсомолець”, АТП-11837, шкіроб’єднання ім. Ілліча, швейна фабрика, спецавтобаза, управління торгівлі. Вже у 1979 році в урочистій обстановці начальник ДАІ П.П. Бобков вручив перші посвідчення водіїв випускникам профілю автосправи. Отримали також свідоцтва продавці, кулінари, слюсарі, токарі, штукатури, швачки-мотористки, секретарі-друкарки. У цехах і майстернях учні почали виконувати замовлення підприємств.

На фоні поступального розвитку освіти в 1971 році Бердичів втратив свій єдиний на цей час вищий освітній заклад: педагогічний інститут розформовано, факультети переведено до Житомира та Умані. Туди ж переїхала частина викладацько-професорського складу. Педагогічне училище, що залишилось після розформованого інституту, у 1973 році відновило набір на дошкільний відділ денної і заочної форм навчання.

drujba
Широкоформатний кінотеатр “Дружба” на Загребеллі. Фотографія 1974 р.

За 1950-1970 рр. зросла мережа культурно-освітніх закладів Бердичева. Як зазначалось вище, 1959 року в приміщенні колишнього міського театру по вулиці Карла Лібкнехта відкрито міський Будинок культури. Тут працювало 4 гуртки художньої самодіяльності. Серед них особливою популярністю користувалися драматичний, танцювальний колектив “Юність” та естрадний оркестр, яким присвоєно звання народних. 1950 року при рафінадному заводі відкрито Будинок культури на 400 місць. Крім того, працювало п’ять профспілкових клубів, де діяло 12 самодіяльних колективів. При будинках культури, заводських клубах створено десять народних університетів[2]. Жителів Бердичева обслуговували два широкоекранні кінотеатри (ім. М. Фрунзе на 666 місць у великому та малому залах; “Дружба” з одним залом на 400 місць), дві міські бібліотеки – для дорослих і дітей, 43 бібліотеки на підприємствах і навчальних закладах з книжковим фондом 767 тис. томів. Школярі своє дозвілля проводили у Будинку піонерів (колишній будинок Міської думи), на станції юних техніків, що розмістилася в приміщенні по вулиці Урицького (до цього тут знаходилася середня школа №4). У цих закладах працювали гуртки: художньої самодіяльності, авіамодельний, кораблебудівного моделізму, умілі руки, радіотехнічний та інші. У місті діяла також музична школа, де навчалося 290 дітей. У юнацькій спортивній школі, що займала приміщення римо-католицького костелу Святої Варвари, працював заслужений тренер СРСР та України В.О. Лонський, який виховав 13 майстрів спорту, багатьох постійних учасників Олімпійських Ігор, серед яких Валерій Скворцов, Рустам Ахметов, Володимир Журавльов та інші.

З середини 1960-х років на хвилі захоплення радянської молоді популярними течіями західної музики в місті з’явилися т. зв. “радіохулігани” – власники саморобних радіопередавальних пристроїв, за допомогою яких транслюються музичні передачі в радіоефірі. Радіус дії таких домашніх радіостанцій досить великий, прослухати передачі можна було на звичайні радіоприймачі. Це переважно записи закордонних співаків та попгруп, а власник такої радіостанції отримував моральне задоволення. Оскільки радіопередавачі були нелегальними, діяли на заборонених для цього частотах, влада з такими радіохуліганами всіляко боролася. Ще в грудні 1963 року з метою виявлення незареєстрованих (тобто непідконтрольних державі) радіопередавальних пристроїв, що порушують чистоту радіоефіру, у Бердичівській конторі зв’язку організовано пункт контролю за радіоефіром (існував до кінця 1990-х років). Лише впродовж 1974 року виявили та припинили роботу трьох таких радіостанцій у Бердичеві. Їх власники, крім конфіскації апаратури, заплатили штраф у розмірі 20 крб.

З’явились у Бердичеві й власні самодіяльні та професійні вокально-інструментальні ансамблі (ВІА). Так, при ресторані “Україна” діяв власний ансамбль, при міському комбінаті побутового обслуговування населення діяв ВІА “Камертон”. Створювалися ансамблі і на підприємствах Бердичева: у 1980 році при Будинку культури заводу “Прогрес” створено ансамбль “Метроном”; діяв ансамбль у Будинку культури заводу “Комсомолець”; ВІА “Фантазія” діяв у клубі шкіроб’єднання ім. Ілліча; ВІА “Радуга” – у Будинку культури цукрорафінадного заводу; ВІА “Вірність” створений та діяв на заводі з ремонту обчислювальної техніки. В універмазі “Ювілейний” також створено вокально-інструментальний естрадний ансамбль, який отримав назву “Чарівниця” (керівник ансамблю М.М. Бараш). Його особливістю стало те, що це був виключно жіночий колектив, де на барабанах, саксофонах та електрогітарах грали дівчата – працівники універмагу. До його складу увійшли: Ганна Цемер, Людмила Кіраль, Майя Міщук, Людмила Свистунова (електрогітара), Євгенія Темноградська (ударні), Людмила Попова (електроорган) та інші, всього 14 чоловік. Ансамбль завоював перше місце на міському огляді комсомольської пісні, також отримав диплом I ступеня обкому комсомолу.

metronom
Вокально-інструментальний ансамбль “Метроном”. Стоять (зліва на право): клавішник Валерій Дубцов, ударник Анатолій Файнгольд, вокалістка Світлана Юрковська, клавішник Сергій Ртищев. Сидять: соло-гітарист Андрій Борисов, вокаліст Олександр Боровський, бас-гітарист Євген Сідлецький. Фотографія середини 1980-х років

У місті діяв також самодіяльний ансамбль “Еврика”. Не відставали від моди і військові – ВІА Будинку офіцерів “Голоси друзів” користувався значною популярністю як у Бердичівському гарнізоні, так і за його межами. Одним із учасників цього ансамблю під час проходження строкової військової служби був Анатолій Говорадло, який сьогодні є учасником популярного українського естрадного колективу “Світязь”. На базі клубу обласного госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни створено рок-групу “Міраж” (керівник рок-групи – композитор Альберт Сінчук). Група ставала неодноразовим лауреатом міських і обласних фестивалів пісні. Особливістю рок-групи “Міраж” було те, що учасники виконували лише власні пісенні твори.

На жаль, майже всі ансамблі до 1990-х років з тих чи інших причин припинили існування. До сьогодні залишився лише ВІА “Метроном”, який діє у міському Палаці культури ім. О.А. Шабельника. З 1985 року його очолює Валерій Вікторович Дубцов. 23 грудня 1988 року колектив отримав почесне звання “народний”. За успіхи та творчі досягнення колектив неодноразово нагороджувався почесними дипломами та грамотами.

Репертуар “Метроному” цікавий як для молоді, так і старшого покоління. Так, у репертуарі солістів ансамблю – найсучасніші хіти популярної музики, твори композиторів-класиків джазу, а також найулюбленіші пісні військового часу. У 2006 році колектив підтвердив звання “Народний аматорський”. 2007 рік для колективу став знаменним також виходом у світ першого аудіоальбому пісень про рідне місто “З любов’ю до Бердичева”, в який увійшли пісні у виконанні солістів ансамблю. А 23 лютого 2011 року пройшов ювілейний творчий вечір з нагоди 30-річчя ансамблю.

* * *

З кінця 1960-х років долею комплексу споруд монастиря Босих Кармелітів стала опікуватися держава та громадські організації. З 1967 року монастир зареєстрований як пам’ятка архітектури, до відновлювальних робіт приступили фахівці Київської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні Держбуду УРСР. Але коштів на проведення всіх необхідних робіт у повному об’ємі не вистачало. Тому під час проведення цих робіт допускалися численні порушення: територія кляштору та прилегла територія в археологічному плані не вивчалися, більшу частину залишків поховальних комплексів було знищено та вивезено на смітник. Кістяки колишніх власників Бердичева та заможних бердичівлян, що були поховані в підземних склепах, лише в 1990-х роках зібрали та розмістили в загальному склепі під нижнім костелом. Відсутність належної охорони призвела до того, що фактично залишається вільний доступ сторонніх осіб до території кляштору та його будівель. Малолітні бердичівляни буквально прочісували підземелля у пошуках предметів старовини, деяким вдалося навіть знайти монети, позолочені підсвічники, які згодом осіли у приватних колекціях. У цей час працівниками Укрреставрації поряд із входом у келії виявлено невеликий скарб – у чаші з дорогоцінного металу знаходились золоті монети. Також значних руйнувань приміщення монастиря зазнали під час знаходження на його території з 1958 по 1983 рр. професійного будівельного училища №3 (згодом переїхало до нового приміщення, спорудженого на вулиці Котовського).

krepost
Стан комплексу споруд монастиря Босих Кармелітів наприкінці 1960-х років.

У 1979 році у відреставрованих приміщеннях монастиря Босих Кармелітів розмістилася новостворена міська дитяча художня школа (на цей час у стінах монастиря вже діяла міська музична школа). Директором художньої школи призначено Миколу Софроновича Яцюка – вчителя біології, креслення та малювання середньої школи №15. Того ж 1979 року шістдесят здібних до малювання учнів склали вступний іспит, після чого вони прийшли в один великий клас. Він слугував і кабінетом, і класом, і місцем проведення різноманітних виставок та урочистостей. Мольбертами слугували креслярські дошки, розрізані на чотири частини: учні ставили їх на стільці, обпираючи на бильця, і так вчились малювати. У подальшому силами викладачів та учнів проводилися ремонтні роботи. Поступово навчальні площі художньої школи за рахунок відремонтованих приміщень кляштору розширювалися, класів стало більше. Допомагала й влада міста, підтримуючи школу як фінансово, так і матеріально. Перший випуск учнів художньої школи відбувся 28 травня 1983 року. За наступні тридцять з лишком років більше 1000 учнів закінчили бердичівську художню школу, якою всі ці роки незмінно керує Микола Яцюк. Багато з них стали професійними майстрами-художниками, дизайнерами, модельєрами одягу, архітекторами. Учні школи несуть славу міста далеко за його межі, вони стали призерами багатьох престижних конкурсів за кордоном. Рішенням виконкому міської Ради від 18 серпня 2005 року за вагомий особистий внесок у соціально-економічний розвиток міста, активну участь у житті територіальної громади та з нагоди 575-ліття від року заснування Бердичева Яцюку Миколі Софроновичу присвоєно звання “Почесний громадянин міста Бердичева”.

У 1981 році на території монастиря проводилися зйомки художнього фільму Одеської кіностудії “Сто перший” (1982). Щодо зйомок кінофільмів у Бердичеві слід зазначити, що місто завжди приваблювало кінематографістів своєю самобутністю та старовинним антуражем. Окрім фільму “Сто перший” тут знімали такі картини, як “Біля річки” (2007) українського режисера Єви Нейман, “В Париж” (2009) російського режисера Сергія Крутіна та епізоди для дитячого кінофільму “Савраска” (1986). На теренах країни широко відомий художній фільм Олександра Аскольдова “Комісар”, який у 1967 році кінематографісти зняли за мотивами оповідання письменника Василя Гроссмана “В городе Бердичеве”. Але попри поширену думку, жодного кадру цього фільму в Бердичеві знято не було – Аскольдов лише повторив довоєнний вибір режисера Олександра Довженка, який знімав пов’язані з Бердичевом епізоди фільму “Щорс” (1938) у Кам’янець-Подільському: саме в цьому місті провели зйомки великої масової сцени – розмови Щорса і Боженка з Таращанською бригадою (у цій сцені було задіяно 500 осіб). У Кам’янець-Подільському знято також частину кадрів, що змальовують бої під Бердичевом, відступ Київського полку з Бердичева і вступ у Бердичів петлюрівських частин, бої на єврейському кладовищі та інше.

* * *

Бердичів розростається, у 70-х роках чисельність населення досягла 70 тисяч. Місто для власних потреб – промислового, житлового та культурно-побутового будівництва займає все нові площі. Але кладовища, які знаходяться в міській зоні, стримували подальший розвиток. Більш того, території існуючих кладовищ не могли більше використовуватись через відсутність вільної земельної площі. З метою вирішення цих проблем виконком міської Ради депутатів прийняв рішення з 15 жовтня 1973 року закрити діючі кладовища на вулицях Пушкіна (російське, польське), Леніна (єврейське) та Рози Люксембург (Троїцьке кладовище) та надалі заборонити поховання (щоправда, останнє поховання на кладовищі по вулиці Пушкіна, на військовій ділянці, відбулось 18 жовтня). З цього ж 15 жовтня наприкінці вулиці Войкова відкрилося нове загальноміське кладовище. Перед тим декілька років проводили підготовчі роботи, створили окремі сектори для поховання людей різних релігійних конфесій. Утворено сектор почесних поховань, православний, римо-католицький, єврейський, військовий сектор. Згодом, із заповненням секторів та розширенням площі нового кладовища, його поділ на релігійні конфесії нівелювався, поховання проводяться без урахування релігійної приналежності померлих.

Поховання на кладовищі проводились за новими радянськими обрядами, розробленими Республіканською комісією громадянських обрядів при Президії Верховної Ради УРСР. Для Бердичева це обернулося тим, що покійного доставляли на кладовище лише на катафалку, який замовляли у міськкомунгоспі. Піші похоронні процесії, враховуючи віддаленість нового кладовища, заборонили. Через декілька років у Бердичеві з’явився усталений фразеологізм – “піти на Войкова”, тобто піти на той світ, померти.

За наступні чотири десятиліття територія кладовища по вулиці Войкова неодноразово розширюватиметься за рахунок прилеглих земель (в основному за рахунок земель Бистрицької сільської ради). На кінець 2014 року кладовище мало більш як 45 тис. поховань.

Впродовж 1950-1970-х рр. Бердичів перетворилося на місто, що має великий військовий гарнізон. Загальна чисельність військовослужбовців сягатиме 12-15 тис. На Червоній горі та Білопільській вулиці дислокувалося понад 20 військових частин, серед яких: 117-а гвардійська Бердичівська ордена Богдана Хмельницького учбова танкова дивізія Прикарпатського Військового Округу (1 грудня 1987 року учбова танкова дивізія виведена зі складу 8-ї танкової армії та реформована у 119-й гвардійський учбовий центр ПрикВО); мотострілецькі, танкові, артилерійські полки; окремий батальйон зв’язку; медико-санітарний та інженерно-саперний батальйони; автомобільний батальйон, медичне депо, база зберігання зброї та техніки; школа прапорщиків, рота хімічного захисту та інші. Силами військових починаючи з 1950-х років на Червоній горі та Елінгу для сімей військовослужбовців збудована низка багатоповерхових будинків (фактично з’явився великий житловий мікрорайон), розбудована соціальна сфера.

Неподалік села Радянське (нині село Романівка) на військовому аеродромі у 1977 році сформували 331-й окремий вертолітний полк, який укомплектовано вертольотами Мі-8 та Мі-24. Поряд для сімей військовослужбовців виросло військове містечко (ВМ №63). У 1979 році цей полк передислокували до селища Обор Хабаровського краю, а на його місці сформована нова військова частина – 513-й окремий вертолітний полк, також укомплектований вертольотами Мі-8 та Мі-24. Першим командиром 513-го авіаційного полку став Віталій Єгорович Павлов – Герой Радянського Союзу, начальником штабу – Юхим Борисович Айзенберг, який першим підійняв вертоліт у небо над Бердичевом. Полк брав участь у бойових діях у Демократичній Республіці Афганістан, де загалом вертолітники здійснили понад 265 тисяч бойових вильотів, після яких 350 офіцерів та прапорщиків (майже весь особовий склад) отримали державні нагороди. У 1986 році вертолітники цієї військової частини брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, одними з перших над реактором були підполковники Олександр Олександрович Кім на Мі-8 та Олександр Григорович Годун на Мі-24Р. У свій час у частині створили музей. Військова частина А-2128 (перша бригада АА України) була розформована у 2004 році, тоді ж припинив існування музей.

my_berdychiv_in_ua_tarsis_182
Магазин “Пінгвін” по вулиці Карла Лібкнехта. Знесений під час формування площі Жовтневої. Праворуч знаходиться перукарня (нині також не існує). Фотографія 1970 р.

На початку 1970-х років у центральній частині міста розпочалась реконструкція: колишній палац Радзивіллів, в якому із середини XIX ст. знаходилась спочатку єврейська лікарня, у повоєнний час – т. зв. парткабінет (міський комітет Комуністичної Партії України), бібліотека при ньому та читальний зал, через аварійний стан будівлі знесли. На його місці будівельники за декілька років звели чотириповерхову будівлю, в якій розмістились міський виконавчий комітет та міський комітет Комуністичної Партії з відповідними підрозділами. Одночасно позаду нової будівлі звели триповерховий житловий будинок, в який у грудні 1973 року заселили родини керівників міста та району. Територія перед будинком міського виконавчого комітету була звільнена від паркової зони та застарілих будівель (серед яких і магазин “Пінгвін”), тут утворили нову площу. 4 листопада 1977 року під час відзначення 60-річчя Великої Жовтневої революції рішенням виконкому міської Ради цій площі надано назву – площа Жовтнева (у січні 2013 року вона отримала нову назву – площа Центральна). Під час урочистого мітингу відкрито відповідну меморіальну дошку.

1977_gorispolkom
Будинок міського виконавчого комітету на Жовтневій площі.

Ще через п’ять років на Жовтневій площі з’явився її головний архітектурний елемент – пам’ятник Володимиру Іллічу Леніну. Його відкриття – 29 грудня 1982 року – приурочили до ювілею – 60-річчя утворення СРСР (30 грудня). Автори пам’ятника: скульптор Костянтин Миколайович Васильченко, архітектори Петро Миколайович Бірюк і Петро Артемович Перевозник. Рівно о 15 годині дня на Жовтневій площі розпочався урочистий мітинг. На трибуну, яку встановили поряд із монументом, разом із партійно-господарським керівництвом міста запросили почесних гостей та бердичівлян, які були кавалерами вищої державної відзнаки – ордену Леніна. Відкрив мітинг перший секретар міського комітету Комуністичної партії України Микола Віленчук. Стрічку на відкриті пам’ятника перерізав перший секретар Житомирського обласного комітету КПУ Василь Кавун, йому допомагали голова виконавчого комітету Бердичівської міської Ради Костянтин Степура та перший секретар Бердичівського міськкому партії Микола Віленчук. Після відкриття пам’ятника мітинг продовжився. На ньому виступили перший секретар обласного комітету КПУ Василь Кавун, Почесний громадянин міста Герой Радянського Союзу Всеволод Езупович Ривж, робітник шкіроб’єднання ім. Ілліча М.Я. Гуменюк, директор середньої школи №11 Аркадій Павлович Кащук, учениця середньої школи №1 Анжела Блонська.

1982_lenin
Відкриття пам’ятника В.І. Леніну на Жовтневій площі, 29 грудня 1982 р.

Попередній пам’ятник В.І. Леніну, що знаходився неподалік на вулиці Карла Лібкнехта, перенесли на територію військової частини по вулиці Білопільській. З цього часу пам’ятник В.І. Леніну на Жовтневій площі став центром політичного життя міста: перед пам’ятником кращих школярів міста приймали до лав піонерської організації, перед пам’ятником щороку проходили урочисті паради з нагоди річниці Жовтневої революції (7 листопада) та Дня міжнародної солідарності трудящих (1 травня). Ці традиції зберігались до отримання незалежності Україною у 1991 році.

З середини 1970-х років відбувалися чергові зміни в архітектурному обличчі Бердичева – у місті з’явилися багатоповерхові будинки поліпшеного планування – т. зв. “брежнєвки” (також відомі як “чеський проект”). Вони мають висоту у дев’ять поверхів, обладнані ліфтами та сміттєпроводами, просторими сходовими клітинами. Групи таких будинків виросли на вулицях Луппова, Дзержинського (нині вулиця Героїв України), Богдана Хмельницького, Леніна (поряд з центральним ринком та міською лікарнею), Свердлова (нині вулиця Вінницька, мікрорайон “Дитячий світ”). На Червоній горі з таких забудов виріс цілий житловий масив, який для військовослужбовців звело власними силами Міністерство оборони. Згідно тогочасних планів у місті мав з’явитись також новий мікрорайон – Парк Гагаріна, окреслений вулицями Богдана Хмельницького, Дзержинського та Карла Маркса. Коли йшло проектування цієї житлової забудови, архітекторами та міськвиконкомом була внесена пропозиція про створення тут бульвару та встановлення на його початку пам’ятного знаку першому космонавту СРСР Юрію Гагаріну. Бульвар з’явився, а от пам’ятний знак так і не встановили. Та попри це назва мікрорайону серед жителів міста закріпилась.

Щороку в місті будувалося 25-30 тис. кв. м. житла (750-1000 квартир), 150-200 приватних будинків, 3 км нових автодоріг з асфальтним покриттям, 4 км газопроводів, 3 км водогонів та інших мереж. Для виконання цих робіт потрібна потужна будівельна база. І вона в Бердичеві була: це БМУ-73, БМУ-6, ПМК-56, РБУ, ДЕУ, спеціалізовані підрядні організації, будівельні цехи промислових підприємств. Загальна кількість робітників у цих будівельних організаціях сягала 2,5 тис. Не останню роль у цьому потужному колективі будівельників відігравав Бердичівський Ордену Трудового Червоного прапору завод хімічного машинобудування “Прогрес”. Його будівельний підрозділ будував нові багатоповерхівки на найближчих, прилеглих до заводу вулицях: Новоіванівській, Волочаєвській, Металістів, що створює для працівників хороші умови для праці і відпочинку. Також заводом вкладалися значні кошти у створення власного сучасного профілактично-лікувального закладу, завершено будівництво головного корпусу санаторію-профілакторію “Діброва” на 100 місць (Кустин), став до ладу сучасний дитячий садочок на 350 місць. Молоді виробничники, щоб не гаяти часу та не чекати у довгій черзі на отримання житла, створили свій перший молодіжний житловий кооператив (МЖК) і разом з будівельниками спорудили перший будинок по вулиці Чкалова.

Та поміж усіх цих будівельних звершень відбувається одна доволі неоднозначна подія: у 1981 році декілька бульварів, що були окрасою міста впродовж багатьох десятиліть, з метою розширення центральної вулиці знесли. Пам’ятник Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, що був встановлений у 1965 році на початку бульварів (поряд зі школою №5), перенесли у мікрорайон м’ясокомбінату та встановили на розі вулиць Леніна та Марини Раскової. Лише у 2003 році два бульвари (від перехрестя з вулицею Фрунзе до пивоварного заводу) відновили та висадили на них дерева – липи.

З кінця 1970-х років серед підприємств легкої промисловості гідно представляли місто шкіряний завод (з 1976 року – виробниче об’єднання ім. Ілліча) і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був одним з кращих в СРСР серед підприємств харчової промисловості. Бердичівські виробники меблів першими на Україні розпочали виготовлення наборів спалень, оздоблених поліефірними емалями світлих тонів з декоративними елементами кольору бронзи. У 1981 році фабрика виготовила 7300 наборів спальні “Альбіна”, які стали популярними у В’єтнамі, на Кубі, в Австрії.

bulvar_snesen_1981
Демонтаж бульвару неподалік від середньої школи №5, 1981 рік.

1980 рік для Бердичева знаменується цікавою подією – через місто пролягла траса естафети Олімпійського вогню, яка символізувала початок проведення XXII Олімпійських ігор у Москві. Підготовка до зустрічі естафети Олімпійського вогню розпочалась у місті заздалегідь: на початку року на засіданні міськвиконкому прийняли рішення про створення міського комітету із проведення естафети. Також піклуються про благоустрій усіх вулиць, якими спортсмени-факелоносці будуть проносити факел, та в разі необхідності передбачається ремонт будинків на цих же вулицях. Вся траса проходження естафети територією міста – від кордону з селом Хажин до селища Гришківці – розділена на відрізки (етапи) довжиною один кілометр. Кожен із етапів за умовами оргкомітету мав проходити один факелоносець у супроводі двох спортсменів. З огляду на це в заході взяли участь 12 факелоносців та 36 супроводжуючих їх спортсменів.

1980_olimp_vogon
Естафета Олімпійського вогню на вулицях Бердичева. Олімпійський вогонь у супроводі ескорту спортсменів на Радянську площу виносить робітник шкіряного об’єднання ім. Ілліча, майстер спорту СРСР з легкої атлетики Олександр Полгородник. 10 липня 1980 р.

Факелоносці, які отримали честь нести Олімпійський вогонь по території міста, були достатньо відомими людьми та спортсменами. Серед них – майстер спорту Анатолій Кривушин, кандидат у майстри спорту з багатоборства ГПО Олексій Поляничка, стрибун у висоту, майстер спорту міжнародного класу Рустам Ахметов та інші.

7 липня Олімпійський вогонь перетнув кордон Молдавії та України і вирушив територією Вінницької області. 10 липня о 14 годині його зустрічали на кордоні з Житомирською областю (зі сторони села Хажин). Далі вогонь пронесли вулицями міста, зустріли естафету на Радянській площі. Тут зібрались бердичівляни та керівництво міста на чолі з головою виконкому Бердичівської міської Ради народних депутатів Миколою Олександровичем Віленчуком. Серед зустрічаючих були також депутат Верховної Ради УРСР, золотий значківець ГПО, робітниця швейної фабрики Таїсія Євгенівна Фоміна та Заслужений тренер СРСР Віталій Лонський.

Факел Олімпійського вогню на Радянській площі запалили робітник шкіряного об’єднання імені Ілліча, майстер спорту СРСР з легкої атлетики Олександр Полгородник і учениця середньої школи №10 Валентина Поліщук. Після короткого мітингу бігуни у супроводі ескорту продовжили Олімпійську естафету в напрямку Житомира.

Впродовж 1979-1989 рр. понад тисячу бердичівлян взяли участь у війні в Демократичній Республіці Афганістан, з них не повернулося додому 25 бердичівлян та ще п’ятеро мешканців Бердичівського району. Ще 28 земляків на все життя залишились інвалідами. Цифра велика та страшна, особливо якщо порівняти з втратами Естонії, однієї з п’ятнадцяти республік Радянського Союзу, де загинуло 36 воїнів. У квітні 1991 року в Бердичеві створена спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), встановлено пам’ятний знак на вулиці Будьонного (1996), відкрито музейну кімнату (2010), присвячену воїнам-інтернаціоналістам та подіям тих часів. Відкрито меморіальний комплекс на вулиці Садовій (2012) на честь воїнів, що загинули під час бойових дій. Щороку 15 лютого, у день виводу радянських військ із території Афганістану, поряд з пам’ятним знаком на вулиці Будьонного проходить мітинг, присвячений вшануванню учасників бойових дій на території інших держав.

5 жовтня 1984 року, через тридцять років після закриття, у місті знову відкрився краєзнавчий музей. Підготовку матеріалів, а згодом і очолити музей доручено вчителю історії, колишньому директору міської школи №14 Онисії Степанівні Блажкун. Для розміщення експозиції для музею виділено одне з відокремлених приміщень школи №5, в якому раніше знаходилась дитяча бібліотека. Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок. Знайшли своє місце в музейних фондах цінні та цікаві матеріали краєзнавця з села Бистрик Г.Г. Богуна, члена музейного комітету музею-заповідника Б.В. Куткіна, вчителя історії школи №8 І.Г. Френкеля, які містили в собі дослідження історії Бердичівщини з часів перших поселень трипільської культури і до початку XX століття. Жителі міста подарували закладу ікони ХVІІ-ХІХ століть із зображенням образів Матері Божої з Ісусом, Архімандрита Михайла та Великомучениці Варвари, Святого Миколая. Унікальним експонатом музею стало Євангеліє 1780 року видання, надруковане старослов’янською мовою. Його оклад виготовлено в друкарні кляштору Босих кармелітів, на лицьовій стороні окладу зображено Розп’яття Ісуса Христа, на тильній – образ Матері Божої Бердичівської.

Цього ж 1984 року в Бердичеві відбулась ще одна подія, яка започаткувала тривалу багаторічну традицію – у Бердичеві почали щорічно проводитися республіканські змагання з легкоатлетичних стрибків (у висоту, довжину, потрійний стрибок) на призи заслуженого тренера СРСР Віталія Олексійовича Лонського. З 1994 року на честь заслуг тренера в Бердичеві започатковані щорічні змагання зі стрибків у висоту на приз В.О. Лонського. Відтоді турнір став міжнародним. У 2004 році великий тренер помер, з цього року щорічний міжнародний турнір отримав статус Меморіалу В.О. Лонського, який організовують та проводять його вихованці, серед яких син та продовжувач справи батька – Ігор Лонський.

У лютому 1985 року поруч зі шкіроб’єднанням ім. Ілліча запрацювала станція техобслуговування автомобілів у системі “АвтоВАЗ”. Проектна потужність ремонту станції становила 4 тис. машин на рік.

У першій половині 1980-х років в СРСР вкотре активізувалася військово-патріотична робота. 7 травня 1982 року в Бердичеві вперше проходить масовий легкоатлетичний забіг, присвячений річниці Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. Забіг розділено на два етапи: 7 травня о 15 годині на Жовтневій площі стартували школярі 1-7 класів міських шкіл, які пробігли по вулиці Карла Лібкнехта до площі Радянської та фінішували біля Вічного вогню. У цьому етапі взяли участь біля 3 тисяч школярів. Другий етап відбувся 8 травня, де також о 15 годині учні 8-10 класів, робітники та службовці підприємств та установ стартували від пам’ятника Г.І. Котовському на Червоній горі, пробігли по вулиці Свердлова та фінішували також біля Вічного вогню. Всього в другому етапі забігу взяли участь біля 6 тисяч спортсменів. Переможцем забігу став працівник АТП-05011 Павло Мельничук, якого нагородили грамотою та цінним подарунком. Цей травневий легкоатлетичний пробіг (на відміну від листопадового, що вперше пройшов у 1981 році) став традиційним, проходить у Бердичеві щороку напередодні Дня Перемоги.

Восени 1983 року в Бердичеві створено хор ветеранів війни та праці. Ініціаторами його створення стали ветерани Другої світової війни С.Й. Лівінський, І.В. Павленко, В.І. Удовидченко. Очолив хор директор міського Будинку культури Микола Григорович Дідус. 13 листопада цього ж року відбувся перший концерт бердичівського хору ветеранів. У репертуарі хору – пісні про війну та Вітчизну, народні пісні. Цей день став його офіційним днем народження. Найбільшого розквіту і творчого злету колектив досяг тоді, коли його керівником став Юрій Петрович В’ялов (з 1987 року). Колектив отримав звання “народний”, за десять наступних років хор ветеранів провів біля 200 концертів. Хор ветеранів і сьогодні радує шанувальників військової пісні своїми виступами на концертах та урочистостях з нагоди різноманітних свят.

З нагоди 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні в багатьох навчальних закладах, на підприємствах та установах міста відкриваються музейні кімнати (машинобудівному технікумі, шкірзаводі та ін.), в яких розміщуються матеріали, присвячені подіям 1941-1945 рр.

На початку 1987 року керівництво держави прийняло рішення про створення Ради організацій ветеранів. Згідно з цим рішенням 14 лютого в Бердичеві створено міську організацію ветеранів. Також створено 90 первинних організацій на підприємствах, при житлово-експлуатаційних конторах (ЖЕК), навчальних закладах. Головою міської ради ветеранів обрано Віктора Івановича Томашевського – ветерана, учасника німецько-радянської війни, який тривалий час працював на керівних посадах на підприємствах міста, очолював Бердичівську школу ДТСААФ. Всього на цей час у Бердичеві проживало біля 10 тисяч ветеранів війни, серед них шість Героїв Радянського Союзу: Василь Алін, Давид Герасимчук, Франц Кучеров, Григорій Найдін, Всеволод Ривж та Валентин Шевирін.

При військово-патріотичному клубі “Факел” (керівник В’ячеслав Макаров) організовується загін “Пошук”, який проводить роботу з розшуку та перепоховання тіл загиблих воїнів. Саме його силами та за участі фахівців київської спеціалізованої організації впродовж 1984-1995 рр. проводяться розкопки, встановлюються (по можливості) імена похованих людей та вивезення з території Бердичева тіл з двох німецьких кладовищ (на території парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченко, де виявили біля 200 захоронень, та в кінці вулиці Червоноармійської). Аналогічні роботи загін проводив також на території Бердичівського району. З 26 квітня по 4 травня 1991 року члени загону працювали в Ізносківському районі Калузької області (Росія), взявши активну участь у всесоюзній Вахті пам’яті.

morokova_01
Пошуковці клубу “Факел” разом з Наталею Мороковою (перша зліва) проводять розкопки у Бердичеві на вулиці Леселідзе, де віднайшли останки п’яти радянських воїнів. 12 червня 1991 р.

15 лютого 1986 року після майже десятирічного будівництва в місті урочисто відкрито Палац культури і техніки машинобудівного заводу “Прогрес”. Будівництво його розпочалось у 1977 році: 24 грудня з нагоди початку будівництва встановили відповідну пам’ятну плиту, право відкриття якої надали ініціатору будівництва, директору заводу “Прогрес” Олексію Шабельнику. Та наполовину зведена споруда через відсутність матеріалів була законсервована та перетворилась на довгобуд. З часом у виритому під фундамент котловані накопичилась вода і охорона, заради розваги, запустила в нього малька. Вже через декілька років сторожі мали можливість порибалити, не полишаючи, так би мовити, робочого місця. Будівництво Палацу культури і техніки завершувалось практично усім народом. Тільки воля і велике бажання директора заводу Олексія Шабельника мати свій сучасний осередок культури допомогли довести розпочате до кінця.

На урочистому мітингу перед головним входом до Палацу, який розпочався після завершення комуністичного суботника на честь XXVII з’їзду КПРС, зібрались заводчани, керівництво міста та району, жителі міста. Відкрив мітинг секретар партійного комітету заводу А.Г. Ярмолюк. На мітингу виступили секретар міського комітету Компартії України Петро Поліщук, делегат XXVII з’їзду Компартії України бригадир кранових ливарного цеху №1 Тетяна Грецька, директор заводу Олексій Шабельник, штукатур БМУ “Промжитлобуд-6” депутат міськради Галина Виговська, четвертокласниця школи №10 Тетяна Шахова. Символічний ключ від нового Палацу культури заводському колективу передала штукатур будівельно-монтажного управління “Промжитлобуд-6”, депутат міської ради Г.М. Виговська. Стрічку перед входом до Палацу перерізали перший секретар МК КПУ Петро Поліщук та генеральний директор заводу “Прогрес” Олексій Шабельник.

Після відкриття Палацу урочистості продовжилися в його великому залі. На сцену до президії запросили почесних гостей, серед яких був телеведучий, диктор Центрального телебачення Ігор Кирилов. Святкування завершилось великим концертом майстрів мистецтв України, учасників аматорських колективів заводу, міста та району. Першим директором Палацу призначили Е.І. Свінцицького. Фахівці та аматори культури отримали справжній палац з кіно- та театральною залою, кімнатами для гурткової народної творчості та художньої самодіяльності.

У 1980-х роках у Бердичеві на фоні активного культурного життя населення практично припинилось єврейське культурне життя, що тихо жевріло з післявоєнного часу. Кількість населення єврейської національності поступово зменшується. Було два періоди масового переїзду євреїв до Ізраїлю (т. зв. алія[3]): наприкінці 1960-х – початку 1970-х років та починаючи з 1989 року. За переписом 1979 року в Бердичеві проживає 4637 євреїв (5,8 % населення міста), за даними перепису 1989 року – 3512 осіб (3,9 %). Єврейське населення Бердичева в 1989 році відзначалось виключно високим рівнем асиміляції: з тисячі осіб єврейської національності лише 117 вважали єврейську мову рідною, 858 такою вважали російську мову. З 1989 року відновилась репатріація єврейського населення Бердичева до Ізраїлю (“Велика алія”) і частково до США. На 1 січня 1995 р. у Бердичеві проживало біля 800 євреїв (0,8 % населення міста).

* * *

У ніч на 26 квітня 1986 року на четвертому блоці Чорнобильській АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Ситуацію з аварією партійні та господарські органи влади країни попервах особливо не висвітлювали. Лише окремі бердичівляни, які у вечірній та нічний час слухали передачі іноземних радіостанцій “Голос Америки” та “Свобода” (ці радіостанції ще з 70-х років на території Радянського Союзу “глушили” – потужні передавачі на частотах мовлення заповнювали ефір радіоперешкодами), отримували хоч якусь інформацію про аварію та її наслідки. Відсутність офіційної інформації та бажання влади приховати, або применшити наслідки аварії, приводили до прийняття непродуманих рішень. Так, 1 травня, коли рівень радіаційного забруднення значно перевищував звичайний, та існувала вірогідність радіоактивного зараження, Бердичів відзначив День міжнародної солідарності трудящих традиційною велелюдною демонстрацією на Жовтневій (нині Центральній) площі. Також жителі не отримували хоч-якихось рекомендацій щодо дій по захисту своїх осель від радіоактивного пилу. У міськрайонній газеті “Радянський шлях” друкували різноманітні матеріали: і про авангардну роль комуністів, і про хід посівної кампанії, і про підсумки Всесоюзного комуністичного суботника, присвяченого 116-й річниці з дня народження В.І. Леніна. Але конче потрібна інформація була відсутня.

З часом замовчувати очевидні факти стало неможливо. І центральній владі довелося-таки визнати, що на Чорнобильській АЕС відбулись потужні вибухи. 12 травня у “Радянському шляху” з’явилась перша згадка про катастрофу – інформація Ради Міністрів СРСР, в якій повідомлялося про аварію та дії по усуненню її наслідків. Відразу працівники швейної фабрики виступили з ініціативою проведення 17 травня 1986 року суботника, зароблені кошти на якому планували передати до фонду відшкодування збитків від аварії та допомогу потерпілим. Їх ініціативу підтримали працівники “Прогресу” та інших підприємств міста. За результатами суботника швейники перерахували до фонду 8 тис. карбованців, прогресанти – 25 тисяч.

Вагому роль у ліквідації наслідків аварії відіграв особовий склад пожежної частини СДПЧ-9 міста Бердичева: 2 травня у бік Чорнобильської станції за кермом пожежної автодрабини (АД-30-131 ПМ 506) виїхали Адам Татарчук та Олександр Михайлов. 9 травня з Бердичева виїхала основна група пожежників, які виконували на ЧАЕС різноманітні роботи: перевозили людей із зараженої території, чергували на станції. На станції бердичівські пожежники працювали до 24 травня, після чого повернулись додому. Всього у ліквідації наслідків пожежі взяли участь 24 бердичівських пожежника, серед яких особливо відзначились Адам Татарчук (у 2016 році нагороджений орденом “За мужність” III ст.), Олександр Михайлов, Анатолій Новіцький, Микола Олійник (нагороджений медаллю “За відвагу на пожежі”), Василь Струтовський. Всі вони нагороджені нагрудним знаком “Кращий працівник пожежної охорони”.

Вертоліт над Рудим лісом.

Брали участь у ліквідації аварії і бердичівські військові. На шостий день після аварії два екіпажі 513-го окремого вертолітного полку, що дислокувався у Радянському, були підняті по тривозі та на вертольотах МІ-8 десять днів буквально зависали над розпеченим реактором, проводячи моніторинг рівня радіації та скидаючи на будівлю ЧАЕС важкі свинцеві стержні. Вони виконували поставлене завдання до тих пір, допоки не отримали небезпечну дозу радіації. Їх замінили інші екіпажі на вертольотах хімічної розвідки Мі-24ХР (спеціалізована модифікація ударного вертольоту Мі-24), які “працювали” з аеродрому під Овручем, де на той час дислокувався авіаційний полк винищувачів-бомбардувальників. Районний центр на північному сході Житомирщини знаходився у безпосередній близькості до 30-кілометрової зони відчуження, тож злітати з цього аеродрому було набагато зручніше, ніж з полкового, у селі Радянському. Екіпажі на вертольотах хімічної розвідки виконували завдання як у самому Чорнобилі, у місті енергетиків Прип’ять, так і у 30-кілометровій зоні відчуження – над територією північних районів Київщини та Житомирщини. Також виконувалися польоти над Чернігівщиною та Гомельською областю Білорусі. Вертольоти здійснювали посадки для забору проб ґрунту, води та опадів у населених пунктах, а також у Рудому лісі, який відомий тим, що після вибуху атомного реактора на ЧАЕС дерева у ньому почервоніли.

У листопаді 1986 року у 30-кілометровій зоні відчуження проводив роботи по ліквідації наслідків аварії особовий склад військової частини 61211 117-ї Гвардійської навчально-танкової дивізії (полк тимчасово розташувався у селищі міського типу Поліське Київської області). Силами військових проводилась дезактивація житлових будівель населених пунктів. У здійсненні робіт були задіяні рота радіаційної розвідки, два батальйони хімічного захисту, інженерно-технічний батальйон, ремонтний взвод, ремонтні майстерні, взвод зв’язку, штаб управління та господарська частина. Була задіяна вся наявна у військовій частині техніка: машини БРДМ-2РХБ (до 10 одиниць), авторозливні станції АРС-14, пересувні ремонтно-хімічні майстерні ПРХМ-3, екскаватори на базі автомобілів “КРАЗ” та ін.

Сам Бердичів не зазнав зараження: за даними інструментальних досліджень працівників Бердичівської санітарно-епідеміологічної станції рівень радіації не перевищував нормативних показників та знаходився у межах 15-19 мкР/год (до аварії фоновий рівень становив 10-12 мкР/год). Наше місто, як і район, не увійшло до переліку місцевостей з підвищеним рівнем радіації. Але через Бердичів проходили шляхи інтенсивного руху транспорту, який міг на своїх колесах “завозити” забруднення. Тому владою вживалися заходи щоб позбутися радіації: всі автошляхи, центральні вулиці міста змивались водою з поливальних машин декілька разів на день. У той же час ці роботи проводились без широкого інформування населення.

Замовчування, недомовки з боку влади, недостатність загальної інформації породжували серед бердичівлян чутки про десятикратне перевищення радіаційного фону у місті, підвищений рівень в новобудовах міста та району, на яких використовували будівельні матеріали з північних районів Житомирщини. Щоб запобігти чуткам, на початку 1990 року влада змушена була створити спеціальну комісію, яка побувала на всіх новобудовах. Заміри, проведені в новозбудованій школі села Половецьке (батьки боялися відпускати дітей до школи, яка, на їх думку, “фонить”), дитячому садочку в селі Скраглівка, будівлі школи, що будується у селищі Гришківці, будівлі райвиконкому, інших місцях показали в окремих випадках дещо підвищений рівень радіації (25-27 мкР/год), ніж середній міський. Та все ж він не перевищував норми. У газеті “Радянський шлях” у номері за 24 січня того ж року вперше з’явилась інформація санепідстанції про стан радіації в Бердичеві (невелика замітка у нижньому кутку першої сторінки).

У наступні роки більше тисячі бердичівлян та жителів Бердичівського району пройшли через горнило Чорнобиля – вони працювали у зоні зараження та відселення, виконували роботи по знезараженню території, експлуатували об’єкти народного господарства, що потрапили до зони безумовного виселення. Залучались до участі у ліквідації наслідків аварії і виробничники: будівельники машинобудівного заводу “Прогрес” для переселенців із місць радіоактивного забруднення будували нові оселі, об’єкти соціальної інфраструктури у селах Малі Миньки, Базар, Росоховське Народицького району та в місті Малині. Зв’язківці районного вузла зв’язку працювали у лінійних автозалах Чорнобильського та Народицького районів, забезпечуючи роботу міжміського телефонно-телеграфного зв’язку. Працівники Бердичівського РЕМ експлуатували енергетичні мережі у зоні відчуження. Для перевезення постраждалого населення з Чорнобиля та навколишніх населених пунктів у перші дні аварії та евакуації населення з 30-кілометрової зони відчуження в наступний період було виділено 20 автобусів Бердичівським автопарком (на той час АТП 11837, нині ТОВ “Бердичівське АТП-11837”). Працювали в період ліквідації аварії та перевозили там необхідні вантажі водії вантажних самоскидів КАМАЗів з Бердичівської автоколони (на той час АТП 2194, нині – ВАТ АТП 11856).

Уряд України впродовж 1990-1993 рр. приймав заходи щодо будівництва об’єктів, пов’язаних з переселенням громадян із територій, які зазнали радіоактивного забруднення. Бердичівщина стала одним з тих районів, куди проводилося переселення жителів із постраждалих районів Житомирщини, зокрема Народицького. Між селами Радянське (нині село Романівка) та Скраглівка пропонувалося збудувати нове селище для переселенців, але далі геологорозвідувальних робіт справа не дійшла. Лише на початку 1990-х років на окраїні села Озадівка з’явився житловий масив, який прийняв переселенців. Для дітей жителів Озадівки та переселенців звели нову школу, у 1995 році зв’язківці в селі встановили новітню на той час автоматичну телефонну станцію АТС КЕ “КВАНТ”. У квітні 2007 року за допомогою посольства Японії та Фонду “Дзвони Чорнобиля” відкрито нове приміщення лікарської амбулаторії, яке оснастили сучасним обладнанням.

До 2004 року в місті цільових заходів з нагоди річниці Чорнобильської катастрофи не організовували. Відбувались лише окремі заходи, організовані громадськістю. Наприклад, 26 квітня 1991 року у Свято-Миколаївській церкві відбулась громадсько-релігійна панахида по вшануванню пам’яті загиблих у Чорнобильській катастрофі.

Стела “Вони врятували світ”, 2006 р.

У вересні 2003 року країни СНД проголосили 26 квітня Міжнародним днем пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф. З цього часу день Чорнобильської катастрофи відзначається на державному рівні. 26 квітня 2004 року з нагоди 18-ї річниці катастрофи поряд з будівлею пожежної частини по вулиці Петровського, 17 (нині тут знаходиться Бердичівський міськрайонний відділ Управління ДСНС України у Житомирській області та 9 ДРПЧ), відкрито стелу “Вони врятували світ”. Пам’ятний знак увіковічує пам’ять про пожежників міста Бердичева, які з перших днів катастрофи рятували людство від наслідків страшного вибуху. На відкритті стелу освятив священик парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії о. Томаш.

Ще один пам’ятний знак у місті з’явився через 11 років – його відкрили 24 квітня 2015 року по вулиці Вінницькій, 45. Ініціатором та безпосереднім виконавцем робіт, пов’язаних із його встановленням, став депутат обласної ради, голова Бердичівської організації “Всеукраїнської Чорнобильської Народної Партії “За добробут та соціальний захист народу”, генеральний директор ТОВ “Нове тисячоліття” Олександр Нехворовський.

Відкриття пам’ятного знаку в селі Озадівка Бердичівського району,
26 квітня 2011 р.

26 квітня 2011 року, на 25-у річницю Чорнобильської катастрофи в селі Озадівка відкрито пам’ятний знак, присвячений ліквідаторам катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції. Відкрив пам’ятний знак депутат Житомирської обласної ради Віктор Розвадовський, знак освятили Благочинний Бердичівського округу протоієрей Віталій (Бойков) та настоятель храму Різдва Святої Богородиці отець Ярослав Ігнатюк.

Jбеліск вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. с. Мирне, 2014.

30 квітня 2014 року у районі з’явився ще один пам’ятний знак – обеліск вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Встановили його у селищі Мирне, поряд з центральним входом до адмінбудинку Бердичівського міжрайонного управляння водного господарства (БМУВГ), вул. Володарського, 151. Присвячений він працівникам Бердичівського управління, учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції у 1986-1987 роках.

Всього у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС взяли участь 731 бердичівлянин. На кінець 2015 року в місті проживало 496 осіб, які мали статус ліквідатора аварії на Чорнобильській АЕС. Із них: I категорії – 59 осіб, II категорії – 388 осіб, III категорії – 49 осіб. У цей же час у Бердичеві проживало 842 особи, які мали статус потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС, з них 336 дітей.

* * *

7 грудня 1988 року всього за 30 секунд у результаті катастрофічного землетрусу у Вірменії було повністю знищене місто Спітак та населені пункти по сусідству. Ця трагедія потрясла жителів Радянського Союзу. Не залишаються осторонь і бердичівляни: 9 грудня в міському комітеті Комуністичної партії спільно з керівництвом машинобудівного заводу “Прогрес” та інших підприємств і організацій прийнято рішення про надання допомоги постраждалим від катастрофи на місці.

У місті на базі виробничого об’єднання “Прогрес” створили спеціальний рятувальний загін із чисельністю більш як 30 осіб. До складу загону входили спеціалісти найвищих кваліфікацій: газорізальники, електрозварювачі, водії, бульдозеристи, кранівники, стропальники. Серед них кращі заводські фахівці: Яницький І.Г., Бевзо А.С., Минайлюк С.О., Вовненко В.Й., Білошкурський А.В., Горецький В.М., Зацаринський О. До загону включили також кухарів та лікаря міської поліклініки Валерія Вишневського. Керівником загону призначено інженера механо-енергетичного відділу Сергія Григоровича Семенюка. Загін назвали “Прогрес”, завод також взяв на себе всі витрати на перевезення загону до місця призначення.

На залізничній станції Бердичева сформували ешелон із 16 платформ, вантажних вагонів та одного пасажирського. На них навантажили вісім автосамоскидів і бортових машин, бульдозер, автокран, автозаправник, компресор, польові кухні, інші речі та обладнання. Через тиждень поїзд прибув у Спітак. Тут рятувальний загін працював два тижні, розчищаючи завали. Люди працювали у дві зміни тривалістю 12 годин кожна.

Одночасно для потреб зруйнованого міста Спітак машинобудівний завод “Прогрес” безкоштовно виготовив сучасне фільтрувальне обладнання та перерахував до фонду допомоги постраждалим одноденний заробіток всього заводського колективу. Допомагали вірменам також й інші підприємства Бердичева.

У середині 1980-х років в СРСР розпочалися політичні реформи – Перебудова. Точилася боротьба між прихильниками старого режиму й реформаторами, наслідки якої на той час важко було передбачити. Показовими в цьому плані стали вибори народних депутатів СРСР до Верховної Ради 1989 року: під час виборів до народних депутатів по Бердичівському територіальному округу Житомирської області балотувався перший секретар Житомирського обласного комітету КПУ Василь Кавун, його конкурентом та політичним опонентом стала неформальний лідер демократичних мас, кандидат у депутати журналістка Алла Ярошинська, яка отримала популярність завдяки своїм критичним публікаціям у центральній пресі. Влада намагалася всіма способами втримати ситуацію під контролем, просуваючи свого кандидата: організовується шельмування Алли Ярошинської та її довірених осіб, йшов тиск на прибічників-активістів. У Бердичеві проходили мітинги на підтримку демократичного кандидата, але виборці, які посміли висловити на мітингах слова підтримки, притягували до суду та штрафували. Але попри супротив влади перемогу на виборах здобула безпартійна А. Ярошинська, яка набрала 90,4 % голосів виборців.

Не останню роль у впровадженні нових суспільно-економічних ідей відігравала місцева преса, зокрема, газета “Радянський шлях”. У 1983 році редакцію газети очолив Петро Сидорович Яцюк, який працював до цього другим секретарем Бердичівського райкому партії – керував його ідеологічною ланкою. Нова робота захопила Петра Сидоровича повністю. Він, ще донедавна партійний функціонер, відкривав для себе, що роками засвоєна ідеологічна риторика часто не досягала нехай і зацензурованого рівня журналістського слова. Петро Яцюк згуртував колектив газети, який на цей час складали досвідчені журналісти Петро Собчик, Римма Воєвуцька, Володимир Космач, Лілія Широких, фотожурналіст Віктор Коржук. Також запросив до роботи в редакції нових журналістів: у цей час до газети прийшов Леонід Козінчук – молодий літератор та робітничий кореспондент. Ще до роботи в редакції він активно співпрацював з нею, писав замітки з життя підприємства, на якому працював, друкував власні вірші. Тим же шляхом йшов і журналіст Анатолій Кондратюк – спочатку в газеті з’явилися його вірші та статті, з 1985 року він став штатним працівником газети. З цього ж року в редакції почав працювати поет Михайло Пасічник, і саме в “Радянському шляху” позаштатним кореспондентом розпочав свою журналістську діяльність відомий нині бердичівський журналіст Юрій Сокальський.

rad_shliah
Зустріч з Героєм Радянського Союзу Мостовим В.Й. в редакції газети “Радянський шлях”. Зліва на право: стоять – Володимир Космач, Михайло Пасічник, Микола Гордієнко, Леонід Козінчук, Володимир Карташов, Лілія Широких; сидять – Римма Воєвуцька, Володимир Мостовий, Петро Яцюк, Юрій Сокальський. Жовтень 1990 р.

З настанням Перебудови з її плюралізмом думок і гласністю, газета остаточно відійшла від викривленого комуністичною ідеологією погляду на життя. Журналісти Петро Собчик та Володимир Космач створили низку історично правдивих публікацій, доповнювали їх матеріали позаштатних кореспондентів Юрія Лукуца та Миколи Астраханцева, що навертало читача до газети.

У квітні 1989 року – на своє 70-річчя – редакція газети полишила приміщення по вулиці Леніна, 117, де знаходилась останні роки, та переїхала у нове спеціально збудоване приміщення у дев’ятиповерховому будинку по вулиці Карла Маркса, 22 (нині будинок №20). Тут, у просторих кабінетах, розмістились всі відділи редакції, а також фотолабораторія, власний прес-центр.

Зміна курсу партійної газети, вихід її з-під керівного впливу комуністичної ідеології не сподобались її засновникам – міському та районному комітетам Комуністичної Партії України. У 1990 році на черговому пленумі райкому КП України критично обговорювався новий курс газети, роль головного редактора в її роботі. Однак змінити курс газети та приборкати її редактора в часи поглиблення демократичних процесів у суспільстві вже було неможливо. Очолювана Петром Яцюком газета ще гостріше виступала проти партноменклатурного всевладдя, надавала свої сторінки для висловлення позицій політичним силам, що тільки-но зароджуються у розбурханому змінами суспільстві. Така сміливість газети завойовувала дедалі більше читачів, і в цей, уже нелегкий для періодики час, коли редакції змушені підняти ціни на свої видання вдвічі-втричі, тираж “Радянського шляху” сягнув чи не найбільшого за всю історію часопису показника — майже 27 тисяч примірників.

Окрім політичної свідомості поступово відроджувалася й українська самосвідомість бердичівлян. Так, 22 березня 1990 року в місті створено міське об’єднання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Установче засідання пройшло в приміщенні редакції газети “Радянський шлях”, очолив об’єднання член Спілки письменників України поет Михайло Пасічник. 18 березня цього ж року в Бердичеві відбулись перші порівняно вільні вибори до місцевих рад. Одночасно до Верховної Ради України без серйозного суперництва з боку конкурентів обрали Олексія Хилюка – голову міського виконавчого комітету з 1987 року. Третього травня 1990 року в Бердичеві створено міську організацію Народного Руху України за перебудову. Головою міської організації обрано інженера-конструктора виробничого об’єднання “Прогрес” Павла Передрія, першими активістами Руху в місті стали підприємці Богдан Степанюк, Анатолій Кашпірук, вчителі Володимир Мариняк, Петро Костюк, Сергій Нецевич, інженер Сергій Мішук. 12 травня вони впорядкували пам’ятний знак на місці прикордонного містечка часів Київської Русі – Райковецького городища. Саме такою справою розпочали рухівці Бердичева свою громадську діяльність.

Елементи демократії проникли у всі сфери життя. Відбувалися зміни не лише у суспільному житті бердичівлян, але й у психології та ставленні людей до праці. Характерною на цей час стала можливість працівниками державних підприємств обирати своє керівництво (у відповідності до Закону “Про державне підприємство”, прийнятого Верховною Радою СРСР). Якщо раніше на керівну посаду людину призначали, та й то лише після погодження з партійними органами, то відтепер трудовий колектив обирав свого керівника на загальних зборах після обговорення його морально-політичних якостей та економічної програми функціонування та розвитку підприємства. Впродовж 1988 року через це пройшли майже всі керівники підприємств, установ та організацій міста. І не всі з них залишились на своїх посадах, оскільки професійний рівень потрібно було довести не лише перед партійними функціонерами, але й перед простими людьми.

Разом з політичними реформами уряд СРСР започатковує також економічні перетворення, у відповідності до яких поряд з державними підприємствами з’являлися перші приватні форми господарювання – кооперативи. Так, у квітні 1987 року в Бердичеві зареєстровано кооператив “Гриль”, який став першим на теренах міста представником недержавного сектору економіки. У липні 1988 року на засіданні бердичівського міськвиконкому зареєстровано ще 5 кооперативів: “Скальпель” з виготовлення медичних інструментів; кооператив “Проект” з виготовлення проектної документації; при здоровпункті АТП 11837 почав діяти ортопедичний кооператив “Стоматолог”; при міській стоматологічній поліклініці – “Зубчик”. Також створено кооператив “Веселка”, працівники якого займались заготівлею та переробкою вторинної сировини, випуском продукції народного споживання. Для останнього підприємства на міському звалищі (що поряд зі Скраглівкою) виділено земельну ділянку площею 600 кв. м. У серпні того ж року зареєстрували кооперативи: “Радуга” – з будівництва вуличних розподільних газопроводів та споруд на них за рахунок коштів громадян; кооператив “Газовик” – з ремонту газових приладів; кооператив “Мода” при Бердичівській швейній фабриці ім. 60-ти річчя Радянської України; на верстатобудівному заводі “Комсомолець” – кооператив “Булат”, що займався захисним покриттям коронок та зубних протезів.

Держава поступово змінювала своє ставлення до релігії – від різкого несприйняття та ворожості до терпимості та підтримки. Наприкінці 1980-х років розпочалося відродження церков та віросповідань. У Бердичеві на цей час діють Свято-Миколаївська та Свято-Троїцька церкви Української Православної Церкви (вони відновили свою роботу ще в роки німецько-радянської війни). У листопаді 1987 року настоятелем Миколаївської церкви і благочинним Бердичівської округи став протоієрей отець Григорій (Григорій Боднарчук). На цій посаді отець Григорій спрямував свою діяльність на відродження богослужінь, які фактично припинились за часів радянської влади, – за його ініціативи служба у Свято-Миколаївській церкві проводиться щоденно. Також о. Григорій організував професійний церковний хор. Свято-Миколаївський храм прикрашено новими розписами, розписано центральний вівтар. Територія навколо храму облагородилась.

До міста прибули ченці Ордену босих кармелітів. У недільний день 22 липня 1990 року в присутності 6 тисяч віруючих, серед яких численні гості з Польщі, Литви, Білорусії, паломники з Житомира, Полонного, Гвоздави, та почесних гостей – генерала Ордену Босих Кармелітів отця Філіпа Саіндз де Баранди, професора міжнародного університету в Римі “Терезіанум” о. Ієсуса Кастеляно, головного постулятора канонізації о. Міхала Махеєка – вперше після багаторічної перерви пройшло свято Матері Божої. Відбулось воно на площі (внутрішньому дворі) перед храмом, який на цей час належав державі. Наступного року 16 липня в Бердичеві вдруге католики міста та численні гості відзначили свято Покрови Божої Матері. Але цього року урочистості проходили не перед храмом, як попереднього року, а в середині храму – місцева влада дозволила відчинити двері та провести тут службу Божу. На цей час храм знаходився у жалюгідному стані – обдерті стіни, понівечені вікна. Але це не зупинило віруючих. Провів службу Божу в храмі босий кармеліт отець Давид від Найсвятішої Марії Панни (в миру – Тадеуш Анджей Ульман), який прибув до Бердичева з Польщі. Він став другим босим кармелітом у Бердичеві (перший – отець Серафим). Вже в неділю 21 липня о 13 годині в кляшторі Босих Кармелітів пройшло богослужіння. Цього дня на престольне бердичівське свято Божої Матері прибули сотні паломників з усіх куточків України. Провів службу єпископ Житомирської дієцезії Ян Пурвінський. Так відродилася традиція щорічного паломництва до бердичівського храму, в якому свого часу знаходилась ікона Матері Божої Бердичівської.

Ще однією ознакою часу стала участь священнослужителів у загальноміських урочистостях.

На хвилі поглиблення демократизації суспільства в людей поступово пробуджується пам’ять про страшні людські трагедії минулих десятиліть, що тривалий час замовчувались владою. Передусім це стосується голоду 1932-1933 рр., сталінських репресій 1937-1938 рр. та їх наслідків для Бердичева. У газеті “Радянський шлях” у 1989-1991 рр. з’являється серія публікацій про Голодомор та жахи сталінських репресій, які ґрунтувались на спогадах очевидців. До прокуратури надходила інформація про таємні поховання, які знаходяться на території міста. На підставі цієї інформації протягом 14 та 15 травня 1990 року на пустирі єврейського кладовища по вулиці Леніна проведено ексгумацію частини могил, у чому брали участь відповідні спеціалісти. Ними було встановлено, що тут дійсно знаходяться групові поховання людей, розстріляних у 1937-1938 рр. За свідченнями очевидців у 1957 році сюди перепоховали останки, виявлені на території артілі “Харчовик” (територія колишнього підрозділу НКВС) у ході будівництва ковбасного цеху. У п’яти великих, обтягнутих червоною матерією, домовинах зібрали останки 195 чоловік, кожен з яких загинув від отриманої в потилицю кулі. 16 травня о 17 годині відбулась громадська панахида. Панахиду відправив настоятель Свято-Троїцької церкви отець Михайло Гоюк. За ним поминальний обряд здійснив священик римо-католицького обряду о. Амвросій. Представник синагоги М.Х. Вінер зачитав єврейські молитви. Хоча за свідченнями очевидців не всі останки загиблих людей вибрали з могил на території заводу безалкогольних напоїв, їх ексгумацію через брак коштів вирішили не проводити.

Перепоховання останків, фото Віктора Коржука.

У день проведення громадської панахиди рішенням міськвиконкому із метою увіковічення пам’яті загиблих жертв сталінських репресій оголошено відкритий загальноміський конкурс на кращий проект пам’ятника, який планувалося встановити на місці перепоховання. Конкурс виграв проект, автором якого стала Т.М. Дядечко: пам’ятник являв собою увінчану хрестом невелику капличку, перед якою виступають з глибин червоного граніту чоловіча, жіноча та дитяча руки. Місце перепоховання намічалось оздобити чорним гранітом, а прилеглу територію, на якій знаходяться масові поховання жертв сталінізму, впорядкувати. Та втілити у життя цей задум не вдалося: місто коштів на це вже не мало (відчувається вплив економічної кризи початку 1990-х років), а внески підприємств і організацій, окремих громадян виявилися недостатніми. У результаті обмежились благоустроєм території, на якій знаходяться масові поховання.

Пам’ятний знак на місці масових поховань, присвячений жертвам сталінських репресій, встановили через п’ять років, не врахувавши результатів конкурсу на кращий проект. Його відкрили 18 квітня 1995 року. У мітингу з нагоди відкриття пам’ятного знаку окрім представників міської влади та громади взяли участь і сказали своє слово священики – отець Зіновій (Свято-Миколаївська церква УПЦ МП), отець Петро (Українська греко-католицька церква свщ. Йосафата) та отець Бернард (костел Святої Варвари, римо-католицька громада). Нині у День пам’яті жертв політичних репресій (третя неділя травня) представники влади та громадськість міста проводять скорботну церемонію покладання квітів до цього пам’ятного знаку.

15 вересня 1991 року, вперше за п’ятдесят років, у Бердичеві відбувся мітинг та заупокійна відправа на місці розташування єврейського гетто, звідки пішли у вічність біля 30 тисяч євреїв. Траурний мітинг пройшов на вулиці Миру, яку від її початку (магазин “Валентина”) до міського ринку заполонили тисячі бердичівлян. Слово перед мікрофоном взяли родичі тих, хто загинув у вересні сорок першого, виступили й ті, кому вдалося врятуватись завдяки допомозі простих людей. Траурний молебень відправив рабин, який прибув з Нью-Сквири (штат Нью-Йорк, США). По завершенні мітингу учасники колоною рушили до фортеці, на території якої знаходиться братська могила. Попереду колони майоріли державний червоно-синій прапор України, державний прапор Ізраїлю і, як ознака нового часу, жовто-блакитний прапор. На братській могилі слова промови окрім інших виголосили настоятель Свято-Миколаївської церкви отець Григорій та член міської єврейської общини Михайло Вінер.

1999_radioredakcia
Працівники служби міського радіомовлення (зліва на право): відповідальний редактор Леонід Козінчук, редактор Микола Швирьов, диктор Яна Студзінська, 1999 р.

У січні 1990 року в Бердичеві створено нову інформаційну службу – міське радіомовлення (нині – комунальне підприємство “Бердичівська міська редакція радіомовлення”). Служба для розповсюдження власних програм використовує мережу проводового мовлення, яка на цей час нараховує до 20 тисяч радіоточок у місті та біля 5 тисяч радіоточок у всіх селах Бердичівського району (радіоточки обслуговував районний вузол зв’язку). Першим директором редакції міського радіомовлення став журналіст газети “Радянський шлях” Леонід Іванович Козінчук, очолював її на протязі наступних двадцяти років. Леонід Козінчук сформував колектив редакції, налаштував роботу, вирішив організаційні та технічні питання. Щодня в ефір місцевого мовлення, починаючи з 17 січня 1990 року, виходять матеріали про новини з життя Бердичівщини, проблеми розбудови місцевої економіки, культурне життя громади. Справжньою візитною карткою студії мовлення стали музичні поздоровлення до свят та ювілеїв, які подекуди доповнювались віршованими рядками самого Леоніда Козінчука. Вартість музичного вітання становила 5 крб. Численні слухачі місцевого радіо добре знали адресу редакції, яка знаходилась у будинку по провулку Дружби.

* * *

У 1980-х роках Бердичів залишався великим промисловим центром Житомирщини. Та з середини 1980-х років екстенсивні фактори розвитку економіки СРСР повністю себе вичерпали, радянська політична система опинилась у глибокій кризі. Позначився економічний спад і на Бердичеві. Як і в попередні роки, на початку 1989 року виконавчим комітетом міської ради розроблено та затверджено Комплексний план благоустрою, озеленення і зовнішнього оформлення міста. Та його виконання вже залишало бажати кращого – на великих підприємствах відчувалася нестача необхідних матеріалів, ресурсів як для поточної діяльності, так і для розвитку.

Більш того, перекоси в економічній політиці призвели до розбалансування ринку, грошова маса не покривалася товарами, людей дратувала невизначеність. Щоб хоч якось захистити економіку республіки, наприкінці 1990 року в Українській РСР запроваджена карткова (талонна) система – т. зв. картки споживача. Суть карткової системи полягала в тому, що для придбання дефіцитного товару (цукор, лікеро-горілчані напої та ін.) необхідно було не лише заплатити гроші, а й передати продавцю особливий талон, який дозволяв купівлю даного товару. Діяла така система і в Бердичеві, у результаті чого спорожнілі полиці продуктових та промислових магазинів стали наповнюватись товарами. Додаткова заборона з 6 червня 1991 року придбання продуктів і товарів на картку споживача з інших областей якоюсь мірою ще більше наситила населення. Також за місцем роботи (зазвичай, у профкомі) організовували поширення деяких продуктів і промтоварів, отриманих при натуральному обміні між підприємствами. Наприклад, на шкіроб’єднанні ім. Ілліча працівники зазвичай могли придбати за талони взуття, яке підприємство отримувало по бартеру (обміну) за шкіру, яку тут обробляли. Але з початку липня 1991 року картки споживача скасували (фактично вони мали ходження до кінця року). Вже у перших числах липня товарообіг у міських магазинах значно збільшився, люди купували все, що могли, а придбаний товар йшов здебільшого до Польщі для подальшого перепродажу.

З початку 1990-х років актуальними стають ярмарки з продажу товарів легкої промисловості і сільського господарства, які проводяться двічі на рік – навесні та восени. Ініціатором таких ярмарків стало шкіроб’єднання імені Ілліча, яким на цей час керував Олександр Клекота. На території парку культури і відпочинку виробничого шкіряного об’єднання організували торгові місця, влаштували павільйони. Під час ярмарку підприємства мають можливість продати власну продукцію за вигідними цінами, а жителі міста – придбати необхідні для себе дефіцитні товари, часто за цінами, що були значно нижчими, ніж у роздрібній торгівлі. Вперше такий весняний ярмарок відбувся 28 квітня 1991 року, осінній – 27 жовтня того ж року.

yarmarok
Під час ярмарку у парку відпочинку шкіроб’єднання імені Ілліча, 24 вересня 1995 р.

У середині 1990-х років в ярмарках брало участь до 140 підприємств промисловості та сільського господарства міст і районів Житомирської, Київської, Вінницької, Хмельницької, Чернігівської, Черкаської, Одеської, Запорізької та інших областей, зарубіжні компанії.

Але не всі підприємства мали можливість отримувати товари по бартеру та забезпечувати ними своїх працівників – економіка все більше занурювалась у прірву дефіциту, що призводило до зубожіння людей. Це спонукало трудові колективи до проведення страйків на підприємствах. Так, на початку вересня 1990 року застрайкував колектив машинобудівного заводу “Комсомолець”, де на страйк вийшло понад тисячу робітників. Східці до прохідної заводу стали імпровізованою трибуною для виступів. Страйкарі вимагали підвищення заробітної плати, наведення ладу в економіці міста (зокрема, критикували міськвиконком за незадовільне виконання програми “Житло”). Люди скаржились на невизначеність прожиткового мінімуму, хаос на виробництві та в побуті тощо. До страйкуючих невдовзі прийшли представники міської влади — другий секретар міськкому Компартії України В.М. Мальцев, заступник голови міськвиконкому Л.Ю. Середюк, заступник голови міської Ради М.В. Хмельницький, начальник відділу внутрішніх справ І.А. Костриця. Але попри намагання місцевої влади та адміністрації заводу владнати ситуацію та виконати вимоги страйкарів, це вже було їм не під силу. Страйки та виступи пройшли й на інших підприємствах Бердичева. У вересні 1991 року застрайкували працівники швейної фабрики, обурені важкими умовами праці та мізерною платнею. Очолила страйком голова профкому Г. Суворова. Страйкарі прийняли “Вимогу робітників Бердичівської швейної фабрики до адміністрації” з приводу несправедливого розподілення преміальних доплат.

Політична ситуація в СРСР поступово змінювалася, союзні республіки вголос заявляли про необхідність докорінних змін. Як результат, 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (згодом цей день Верховна Рада внесла до переліку святкових днів). Через рік у Бердичеві вперше відзначили День незалежності. Але у місті урочистості відбулись на декілька днів раніше – 12 липня, у п’ятницю. Наприкінці робочого дня на Жовтневій площі встановили мікрофони, з гучномовців залунали українські та російські пісні. На мітингу, який розпочався з деяким запізненням (чекали приїзду артистів із Житомира), попри оголошення в засобах масової інформації, були присутні лише декілька сотень городян. На площі, крім червоних прапорів, були й жовто-блакитні – представники офіційної організації Руху тримали ці полотнища, а також гасло “Ще не вмерла Україна”, що викликало обурення деяких людей старшого віку. Був присутнім на площі й духовий оркестр, але впродовж святкування він так і не виконав жодної композиції.

Саме артисти народного фольклорно-етнографічного ансамблю “Зоряни” з Житомира своїм виступом і розпочали мітинг. Потім до мікрофону по черзі підходили народний депутат України Олексій Хилюк та голова районної Ради Василь Сухораба, які привітали земляків з Днем незалежності України та розповіли про поточну політичну та економічну ситуацію в Україні, місті та районі. Після ще декількох виступів ансамблю “Зоряни” мітинг закрили.

Час вимагав суттєвих змін у всіх сферах життя – економічній, політичній, соціальній. Започатковані в 1985 році автором концепції “соціалізму з людським обличчям” Генеральним секретарем КПРС Михайлом Горбачовим реформи розтягнулися на довгі роки, але результатів, які очікував народ, не було. Як результат накопичених та не вирішених проблем, реформи закінчилися в серпні 1991 року спробою державного перевороту. Після цих подій 24 серпня 1991 року Україна першою серед республік СРСР проголосила про свою незалежність, а ще через декілька місяців припинив існування Радянський Союз, складовою частиною якого була наша країна.


 

[1] Трудодень – форма оплати праці в колгоспах СРСР, введена у 1930-31 під час примусової колективізації сільського господарства. Трудодень обраховували за виконання різних категорій праці (їх було від 7 до 9): колгоспникові, який виконав денну норму найпростішої праці, записувано 0,5 трудодня, за працю 9 категорії — 4,5 трудодні. Вартість трудодня в колгоспах встановлювалася в кінці сільсько-господарського року, коли суму продуктів і грошей, які залишилися для розподілу в колгоспі ділили на число трудоднів усіх колгоспників за рік, а кожний колгоспник одержував відповідно до числа відроблених трудоднів. Оплата праці за допомогою трудодня була одним з методів експлуатації колгоспників для фінансування індустріалізації в країні.

[2] Народний університет – осередок суспільного виховання та освіти, який діяв спочатку серед сільської молоді; перші народні університети виникли в середині XIX ст. у Данії згідно з концепцією Н. Ґрюндтвіґа; поширилися у багатьох країнах; тепер народні університети є частиною характерної для сучасних суспільств системи безперервної освіти.

[3] Алія (івр. עלייה‎, буквально “підйом”, “сходження”, “піднесення”) — репатріація євреїв до Ізраїлю, а до заснування держави Ізраїль — в Палестину.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here