З прийняттям нового адміністративного устрою та проведенням виборів 25 жовтня наш Бердичів став центром не лише укрупненого однойменного району, але й центром територіальної громади, до складу якої увійшли сусідні села Скраглівка та Підгородне. Отже, нині бердичівлянам варто більше дізнатись про ці населені пункти – і про їх сьогодення, і про здобутки, і про проблеми. І про їх історію також.
І першим, про кого буде розповідь – село Підгородне. У 2017 році, якщо хто пам’ятає, на сторінках нашого веб-сайту вже публікувалась невелика розповідь про цей населений пункт. Нині ж ця розповідь буде значно розширена.
Історія Бердичева тісно пов’язана з історією населених пунктів, які оточують наше місто. Це як голка з ниткою, які слідують одна за одною. Яскравим прикладом такої історичної взаємодії є невеличке Підгородне, яке причаїлось неподалік бердичівського Загребелля. І хоча жителів тут всього трохи більше ста осіб, в історії міста свого часу воно відігравало досить помітну роль.
Коли точно з’явились тут перші поселення, достеменно невідомо. Але з архівних джерел відомо, що цю місцину облюбував власник бердичівських земель Микола Фаустин Радзивілл (1688-1746). Саме він після одруження з Варварою Завіш, спадкоємицею засновників Бердичева Тишкевичів, спорудив тут невеликий заміський маєток. Через деякий час поряд із маєтком почали з’являтись перші житла – для прислуги. У цей час з’явилась і перша назва цієї місцевості – Садиба, яка зберігалась у говірці місцевих жителів до початку XX століття.
Радзивілли, як добрі хазяї, піклувались не лише про зростання статків, які надавав їм Бердичів з численними ярмарками, але й про розбудову духовного життя краю. Саме Микола Радзивілл заклав на Загребеллі уніатський храм Святої Трійці. Побачити освячення Троїцької церкви йому не судилось – помер у віці 58 років. Добудувала православний храм його вдова Варвара. До нового храму було приписане й невеличке поселення Садиба з її нечисленними жителями. Відтак померлих жителів Садиби ховали на кладовищі, яке з’явилось поруч із храмом (нині це кладовище знаходиться в міських межах та окреслене вулицями Свічною, Олега Реготуна та Фруктовою).
Після розорення власників бердичівських земель невелике село переходило з рук у руки, і згодом отримало назву – Мала Радзивилівка. У середині XIX століття в селі проживало 222 жителя.
Йшов час, давно зникло панське помістя, залишилась лише велика відкрита місцина посеред села, де знаходився панський маєток (на карті добре видно, як новозведені будинки селян поступово огинали колишнє панське обійстя). Так було до Жовтневого перевороту 1917 року.
З утвердженням радянської влади Мала Радзивилівка опинилась у вирі соціальних перетворень, які проводили більшовики. У 1923 році тут створили власну сільську раду, спочатку з’являється ТСОЗ – товариство спільного обробітку землі, згодом – колгосп. Не обминули село й страшні часи голодомору – у 1932-1933 роках тут від голоду померло п’ятеро селян. Хоча цифра ніби й невелика, але нехай це не вводить в оману читача – у сусідній Скраглівці, яку за зрив мобілізації коштів занесли на «чорну дошку», у той же період загинуло 22 селянина. В одному зі спецдонесень ДПУ наводиться факт канібалізму в Малій Радзивілівці. Що ж, було й таке…
Не сказати, що добре жилось колгоспникам. Як згадували старожили, у роки колективізації в Малій Радзивилівці колгоспна худоба завжди зимувала в обдертих приміщеннях. Тож прихід німецьких окупантів на початку подарував надію селянам на нове життя. Тут зовсім інакше поставились до зимівлі тієї ж худоби: для громадського тваринництва всі приміщення утеплили, відремонтували підлогу. За громадське тваринництво дбали, бо кожен селянин був впевнений, що незабаром худоба буде його власністю.
Та не сталось так, як мріялось – окупаційна влада й не думала розпускати колгоспи. Селян обклали великим натуральним податком: щокварталу кожній сім’ї доводилося здавати Третьому рейху 700 літрів молока від корови, 60 кг свинини, 9 кг курятини, 80 кг яловичини, 250 штук яєць, 3 центнера картоплі. Сільраду ліквідували, село підпорядкували волосній управі, яка розмістилась у сусідній Скраглівці.
Старостою села на той час був Степан Любарський. Не без його старання у 1942 році селяни Малої Радзивилівки дістали змогу устаткувати свої власні господарства: всі хати відремонтували, а селянин Горобчук (чи не мій либонь далекий родич?) збудував собі нову хату – управа села допомогла йому покрівельним матеріалом. Хоч на краю руйнації були хати селян Оксани Вдовиченко, Григорія Ващука та інших, але їх хати покрили новою соломою, відремонтували.
Звільнили село від окупантів на початку січня 1944-го. Під час боїв за село та округу загинуло багато радянських воїнів. У південній частині села, біля магазину, з’явилась велика братська могила, де поховані 77 воїнів 395-ї стрілецької дивізії. У 1965 році на могилі встановили обеліск.
Звільнення від німецької окупації навряд чи кардинально змінило ситуацію в селі – воно стало поступово занепадати. Голод 1947 року, введення податків на власну худобу, на присадибні садки – все це мало радувало пересічного селянина. У 1946 році радянська влада вирішила остаточно розпрощатись з усім старим, що нагадувало про минуле. Так з’явилась нова назва села – Підгородне. Підгородне дійсно знаходиться поряд із містом, під городом. За зміною назви села й відновлена сільська рада стала називатись Підгороднянською.
Відтік сільського населення в місто – тенденція давня, а не лише останніх десятиліть. Тим більше, що Бердичів – ось, зовсім поруч. Та десь до початку 60-х це не впливало згубно на Підгородне. Але у 1954 році Підгороднянську сільраду ліквідовують, підпорядковуючи село Скраглівській сільраді. З цього часу кількість його жителів стала поступово зменшуватись. Багатьма причинами пояснюється цей процес. Щодо Підгороднього, то за словами старожилів згубну роль відіграла насамперед відсутність надійного сполучення з трасою, з містом. Перша оселя з забитими хрест-навхрест вікнами з’явилась у Підгородньому десь у 1958-1959 роках. З роками старіли хати, як і люди. Процес ліквідації села було прискорено забороною перекрити власну хату (було й таке за радянської влади). Тож про якесь будівництво в таких умовах не було й мови. Дійшло до того, що у 1974 році в селі не було жодної дитини…
Коли у 1978 році скраглівський колгосп приєднали до мирославського, то в Підгородньому нараховувалось всього четверо працюючих пенсіонерів. Довелося ліквідувати невеличку відгодівельну ферму, яка на той час була єдиним постійним виробництвом. Молодь всілякими способами полишала село, хати продавались практично за безцінь – за 300-500 карбованців. Але купців на них не було, тому деякі з часом приходили в повну непридатність.
Життя села трішки пожвавилось, коли у 1983 році нарешті збудували добротну дорогу до траси. Ці 2,7 кілометра дали змогу запустити маршрутне таксі, яке курсувало до міста. Зняття заборони на нове будівництво також зіграло свою роль – старі хати піднялися у ціні до 1000 карбованців. До села почали повертатись люди, хоча й працювали вони переважно в місті. Це родини Прикладівських, Лідії та Миколи Любарських, Віри та Миколи Залізних (останні переселились сюди з Хмельниччини) та інші, які збудували собі гарні будинки.
Допомагав підгороднянцям (чи підгородчанам?) і місцевий колгосп «Зоря» (скраглівчани у 1988 році від’єднались від мирославського колгоспу), керував яким на той час молодий та активний 37-річний Петро Оксентійович Орлюк. Наприкінці 80-х в селі з’явився власний фельдшерсько-акушерський пункт, у 1987-у відкрився магазин товарів повсякденного попиту. Тож кількість жителів стала зростати – згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 131 особу, з яких 47 чоловіків та 84 жінки.
Поява дороги стала стимулом й для інших проявів тогочасної цивілізації – зв’язківці Бердичівського вузла зв’язку збудували повітряну лінію, за допомоги якої в село прийшло проводове радіо. Радіоточка з’явилась практично в кожній оселі. З телефонним зв’язком було складніше – телефон діяв лише в поштовому відділенні та ФАПі. Згодом, правда, встановили й вуличний таксофон, але працював він не завжди.
Часи незалежності принесли свої реалії у життя Підгородного. Економічна криза особливо болісно вдарила по малим селам. Знову відчутним став відтік жителів, а ті, що залишались, економили на всьому, на чому могли. Такі блага цивілізації, як радіо та телефон, не входили в перелік пріоритетних, тому від них відмовлялись в першу чергу. Останню радіоточку в селі зняли у 2008 році, наступного року демонтували й лінію радіофікації.
На початок 2012 року село нараховувало 93 двори та мало населення 118 осіб. У 2014 році в центрі Підгороднього відремонтували криницю та встановили Хрест-оберіг.
Нині поля навколо села обробляє орендатор Хейнріх Бокело (ПП «Кароля»), який демонструє свою німецьку пунктуальність, педантичність та дисципліну. Одним словом – орднунг. А в селі на сьогодні проживає трохи більше 100 жителів.
Анатолій Горобчук.