Путін помер

Не думаю, що ця звістка стала такою вже радісною для українців. Хоча бажали цього практично усі ми (говорю «практично», тому що є таки серед нас «любителі» цього виродка).

Але смерть ця (чи навмисне вбивство, як стверджують окремі дослідники), яка відбулась рівно 70 років тому (ювілей все ж таки), не принесла ні полегшення народові та країні, ні якихось кардинальних змін. Так, я кажу саме про смерть Сталіна, а не путіна, якщо хтось ще не зрозумів. Ранок 5 березня далекого 1953 року розпочався із повідомлення про те, що великий кормчий (а по сумісництву батько країни, найвеличніший полководець усіх часів та народів, великий сподвижник Леніна та продовжувач його справи, мудрий вождь і вчитель партії та народу, натхненник та організатор колгоспного ладу, натхненник та організатор всесвітньо-історичної перемоги над фашизмом, автор вчення про соціалістичну державу, геніальний стратег пролетаріату – ці пишні епітети можна перераховувати до безкінечності), помер. Ось так просто взяв і помер.

Сказати, що бердичівляни (не говоритиму за всіх жителів України чи країни рад в цілому) раділи, це буде неправда. Багато, ой як багато хто плакав за вождем. А ще люди перелякались, не розуміючи, що ж буде далі з ними, з їх дітьми, з країною. Перелякались і партійні функціонери, не розуміючи, що робити. Але зорієнтувались швидко і згори пішли керівні вказівки. Партія ще міцніше стисла лещата, тримаючи народ у покорі.

Наші газети, а їх в Бердичеві було дві – «Радянський шлях» та «Шлях соціалізму», стали друкувати на своїх сторінках те, що й мали друкувати – траурні некрологи. А також повідомлення, що той чи інший колектив у цю важку для країни годину взяв на себе зобов’язання працювати ще краще (це вже старались парткоми та завкоми). У клубі заводу «Комсомолець», у цехах машинобудівного заводу «Прогрес», у великому залі головного корпусу цукрорафінадного заводу, у театрі шкірзаводу Ім. Ілліча, в організаціях, установах та інших промислових підприємствах Бердичева, в колгоспах Бердичівського району з приводу страхітливої для всіх події відбулись багатолюдні збори. Виступаючі на них працівники висловлювали сум щодо непоправної втрати, яку понесла радянська країна.

– Важко висловити горе, яке охопило нас, – каже токар рафінадного заводу Яневич на сторінках «Радянського шляху». – Від імені молоді заводу я запевняю, що ми ще тісніше згуртуємося навколо рідної Комуністичної партії і надалі будемо її вірним помічником у великій справі побудови комунізму.

– Від нас пішла найвидатніша людина, все життя якої було віддано інтересам народу. Найкращим пам’ятником генію людства – товаришеві Сталіну буде наша невтомна праця над виконанням великих завдань, поставлених перед нами товаришем Сталіним, – стверджував колгоспник Пісенко з села Журбинці на сторінках «Шляху соціалізму».

А що, якщо путін і справді помре? Чи зміниться щось у цьому світі? Думаю, що кардинальних змін очікувати не потрібно. Війна від самого лише факту смерті путіна не зупиниться. Як і сімдесят років тому, Росію й далі силовики міцно триматимуть у своїх лещатах, і народ, одурманений пропагандою, щиро плакатиме за черговим своїм виродком, який взамін волі та достатку за два десятиліття свого керівництва приніс лише злидні та смерть. Цей народ буде плакати та ще з більшою завзятістю піде штурмувати позиції українських військ, гинути від наших куль. Така вже доля тих, хто не бажає сам керувати своїм майбутнім, а покладається на волю «государя».

Анатолій Горобчук