Про Свято-Миколаївський собор

Знайомлячись із історією рідного краю часом дивуєшся, через які іноді складні перипетії доводиться пройти історичним суб’єктам нашого міста.

Яскравим прикладом цього може слугувати православний Свято-Миколаївський храм, що знаходиться в Бердичеві на перехресті вулиць Європейської та Шевченка. Побудований у 1751 році як греко-католицький (уніатський), дерев’яний храм у 1794 році увійшов у лоно Російської Православної Церкви (Волинсько-Житомирська єпархія) на правах приходського. Через три десятиліття Свято-Миколаївський храм взагалі втратив свою самостійність в управлінні та став кладовищенським, що приписаний до Успенського собору. Так тривало наступні 73-х роки.

У 1908 році на місці дерев’яного храму збудували новий кам’яний, який став справжньою архітектурною перлиною Бердичева. Пройшовши через події Жовтневого перевороту 1917 року та наступної громадянської війни, храм у 1923 році вперше отримав статус Собору, коли єпископ Липовецький і Бердичівський Олександр (Чекановський), що проводив тут богослужіння, приєднався до обновленського руху[1]. Обновленці керували храмом до 1938 року, допоки духовенство Миколаївської церкви не заарештували та не піддали репресіям. Сам храм закрили.

У 1941 році з початком німецької окупації релігійний храм відновив діяльність. Він увійшов до лона Української Автономної Православної Церкви[2] (Волинська і Житомирська єпархія), що виникла на окупованих німецькими військами територіях України. У листопаді того ж року храму надали статус Собору. Так тривало до 1943 року.

По звільненні України від німецьких окупантів Автономна Православна Церква на її території припинила свою діяльність. У 1945 році, вже по закінченні німецько-радянської війни, Свято-Миколаївський храм зареєстрували як приходський Православної Церкви Московського Патріархату. Через півстоліття — у 1996 році Свято-Миколаївському храму фактично втретє надали статус соборного. На сьогодні храм перебуває у складі Української Православної Церкви Московського Патріархату.

[1] Обновленство — розкольницький рух у російському православ’ї, що виник офіційно після Лютневої революції 1917 року. Декларував “оновлення Церкви”: демократизацію керування та модернізацію православного богослужіння.

[2] Українська Автономна Православна Церква  (не плутати з “Українською автокефальною православною церквою”, УАПЦ) — церковна організація створена 18 серпня 1941 на Обласному Соборі Єпископів у Почаєві під проводом митрополита Алексія Громадського; діяла під час німецької окупації на Волині й Наддніпрянщині.