Сьогодні бердичівляни мають можливість спостерігати за занепадом, а за досить короткий час – і повним зникненням у нашому місті такої послуги, як проводове мовлення. Як, запитаєте ви? Невже радіо зникне назавжди? Так, і цей процес не зупинити. Це той зримий результат технічного прогресу, який свого часу поховав і грамофони з великими платівками, і касетні магнітофони, і відеомагнітофони. І телеграф, до речі, також. Коли востаннє ви надсилали телеграму своїй рідні? Мабуть, і не пригадаєте. Пам’ятаєте, як у кінофільмі “Москва сльозам не вірить” пророчив головний герой Рудольф? “Ничего не будет — ни кино, ни театра, ни книг, ни газет. Одно сплошное телевидение”. Він був правий, але з одним лише нюансом – буде не суцільне телебачення, а всесвітній Інтернет, за допомогою якого споживач отримає доступ до всього, що йому необхідно.

Але повернемось до радіо. Більше ста років триває ера радіомовлення, народження якого наприкінці XIX століття знаменували винаходи росіянина Олександра Попова та італійця Гульєльмо Марконі. І якщо на Заході його розвиток сягнув небачених як технологічних, так і суспільно-громадських висот, то на теренах Радянського Союзу, який виник на руїнах Російської імперії, радіомовлення перетворилось і на пропагандиста, і на інформаційне джерело, а також послугу, яка розважала пересічних будівничих кращого майбутнього – комунізму в окремо взятій країні.
Але пересічні громадяни не змирились з монопольним становищем цього інформаційного джерела. Вірніше, не змирились ті, хто був технічно освіченим та мав на меті задоволення власних амбіцій. З середини 1960-х років на хвилі захоплення радянської молоді популярними течіями західної музики в місті з’явилися т. зв. «радіохулігани» – власники саморобних радіопередавальних пристроїв, за допомогою яких транслюються музичні передачі в радіоефірі. Радіус дії таких домашніх радіостанцій був досить значний – прослухати передачі можна було на звичайні радіоприймачі у радіусі від одного до кількох десятків кілометрів. Це переважно записи закордонних співаків та попгруп, власники таких радіостанцій отримували моральне задоволення.
Оскільки радіопередавачі нелегальні, діяли на заборонених для цього частотах, влада з такими радіохуліганами всіляко боролась. Ще в грудні 1963 року з метою виявлення незареєстрованих (тобто непідконтрольних державі) радіопередавальних пристроїв, що порушують чистоту радіоефіру, у Бердичівській конторі зв’язку організували пункт контролю за радіоефіром (існував до кінця 1990-х років). Лише впродовж 1974 року у Бердичеві виявили та припинили роботу трьох таких радіостанцій. Їх власники, окрім конфіскації апаратури, заплатили штраф у розмірі 20 крб.
Анатолій Горобчук.