Що важливіше для Школи – Вчитель чи Учень? Роздуми на цю тему спонукала доля Романюка Віталія Павловича – першого учня відомого тренера-легкоатлета Лонського Віктора Олексійовича
Сьогодні багато вже відомо про нашу історію. Часи Великої Вітчизняної – досі окрема сторінка в українському літописі. По-перше, бо це історія війни, що завжди є історією форс-мажорного періоду. По-друге, бо війну вела держава, якої вже не існує, пам’ять про цю державу нині виправляють. Можна навіть стверджувати – стирають із життя українців.
А в 1941 році українці були частиною Радянського Союзу, вони не мислили себе поза його історії, готові були життя покласти у боротьбі за плани Компартії – ведучої партії радянської держави. Романюк Павло Пилипович, вчитель історії сільської школи, директор цієї школи, прийшов першим на майдан села Пузирки Козятинського р-ну, де збирали добровольців на фронт. Він, комуніст, не міг лишитись осторонь народної біди. Став замполітом, піклувався про воїнів армії. Його любили, йому довіряли. Армія у 1944 році наступала. Вже майже до самого Бердичева підійшли його солдати… Листи від дружини були тривожними: «Нам з дітьми виїжджати?». Він відповідав: «Ми не здамо Бердичів».
18 кілометрів лишалося до міста, де мешкала родина. Бій, що виявився останнім для політрука, відбувся під Катеринівкою. Підняв в атаку бійців, знаючи, що Бердичів залишиться радянським. І у цій же атаці загинув. Не знав, що стало згодом.
Пройде ще рік, і в день, коли оголосили закінчення війни, уся сім’я плакала: його дружина і діти – Віталій і Тамара, бо батька вже не повернути…
Так Віталій залишився сиротою. Мама стала головним його порадником і напучувачем.
Жив Віталій, Алік, як його називала мама, як усі діти: школа, влітку поїздки до бабусі та дідуся. Мріяв, як батько, стати вчителем. Отож, після школи поставив за мету вступити до педінституту, що знаходився у Бердичеві.
Вулиця, де мешкала сім’я (мама, Алік і сестра Тамара), називалась Медичною, знаходиться майже у центрі міста. Алік ходив до школи в один клас із Галею, що мешкала в районі колгоспного ринку. Часто взимку його можна було побачити біля базару, де діти розважалися взимку тим, що гачком чіплялися ззаду за машину, що їхала по дорозі, і на ковзанах їхали за нею. Ще він ходив на ковзанку вниз по Медичній до річки. Так пролетіли шкільні роки, Тамара і Алік вступили до педінституту.
Коли Віталій навчався на другому курсі Бердичівського педінституту у 1957 році, до нього підійшов якось лаборант із кафедри фізвиховання Віктор Лонський. У обов’язки лаборанта входило малювати плакати для навчального процесу, готувати спортивне спорядження. А тут неочікувана пропозиція від Віктора Олексійовича, тобто від того самого лаборанта: «Хочеш вчитися стрибати у висоту? Приходь на тренування!». Особливого бажання у студента не було. Чому до лаборанта потрібно було приходити? Чому витрачати власний вільний час не на прогулянки з друзями? Але в якийсь момент стало цікаво – з’явилося бажання спробувати. Віталій стрибав у висоту тоді з результатом 1 метр 60 сантиметрів. А можна було стрибати вище, можна було їздити на змагання. І мама, знаючи де і з ким її син займається спортом, укріплюється фізично, не була проти цих занять Віталія. Бо, якщо чесно, цікавився її син не стільки навчанням, скільки зустрічами з друзями, де іноді навіть розпивали спиртне.
Тренування відбувались в інституті, в одній з аудиторій, що знаходилася на першому поверсі, якраз за стіною кабінету, де працювала мама Аліка.
Що ж, тренування одного-єдиного вихованця у Лонського мали свій результат. Лаборант насправді вже мав вищу педагогічну освіту, був зацікавлений виховати спортсмена-легкоатлета. Стрибки у висоту його цікавили давно, він їх вивчав, бачив резерв для зміни системи тренування. Алік потрапив під вплив харизми свого старшого друга, захопився ідеєю стати спортсменом-легкоатлетом. Задля цього кинув палити і навіть водити дружбу з легковажним приятелем, котрий призвичаїв хлопця до щонедільних випивок. Віталію Віктор Олексійович дав чоловіче виховання, котрого потребувала натура гарного, зацікавленого у саморозвитку студента. Адже та сама Галя, з якою зустрічався хлопець, була вже спортсменкою-гімнасткою, а Віталій тепер мав тренера, який стимулював стрибати як справжні спортсмени-легкоатлети!
Алік і Галя побралися у 1959 році. У 1960-у – закінчення інституту, сімейне життя. Але тренування залишаються справою, яка має найважливіше значення для Віталія. Народження першої дитини відбулося якраз тоді, коли у Віталій тренувався. Він повернувся додому, а біля хвіртки стояла карета «швидкої» – Галю забирали разом із дочкою у пологовий будинок (пологи відбулися вдома).
У 1960 році Віталія призвали до лав Радянської Армії. Тренування припинилися, трохи слабшала цікавість до спорту. На той час у Віктора Олексійовича Лонського було вже кілька справжніх спортсменів, його вихованців – Ігор Матвєєв, Валерій Скворцов. Колишній лаборант став офіційно тренером із легкої атлетики у Бердичівській дитячо-юнацькій спортивній школі. Система виховання стрибунів набувала розвитку, хлопці показували достойні спортивні результати.
У 1962 році Віталій повернувся з лав Радянської Армії. Доньці будо вже 3 роки. Сім’я вимагала батьківської уваги. Алік влаштувався на роботу на Бердичівський шкірзавод.
Про тренування у Віктора Лонського спочатку не було часу і думати. Потім наполегливий тренер привернув увагу свого першого вихованця до спорту. Почалась підготовка до виконання норм Майстра спорту з легкої атлетики. І таки Віталій Романюк, що колись роздумував, чи займатись йому стрибками у висоту, таки став майстром спорту! Заводчани прийняли Віталія у члени Компартії,. на Дошці Пошани шкірзаводу біля світлини Романюка красувався напис: «Виконує план на 101%»! Це було так заведено на той час у суспільстві – раз ти комуніст і спортсмен, то можна й на Дошку пошани, якщо ти красуєшся серед найкращих на Дошці Пошани, необхідно підґрунтя – отже, хоч 1% перевиконання, але помітили! Не кожному пересічному робітникові випадала така честь!
Вже тоді Віталій став студентом Вінницького педінституту на факультеті фізвиховання. Це був осмислений вибір зрілої людини. Віталію дуже кортіло мати роботу, пов’язану зі спортом, виховання тренера дало свої плоди. І вже у 1964 році учні 12-ої школи стали звертатися до свого нового викладача фізкультури: «Віталій Павлович». Через 2 місяці Віталій Павлович Романюк став викладачем фізкультури у Бердичівський машинобудівний технікум. Паралельно з працею у технікумі з дозволу директора Віталій, за проханням свого тренера і друга Віктор Олексійовича, проводив на півставки тренування по вечорах у спортшколі. Діти, з якими працював Віталій Павлович, з повагою відносились до молодого тренера. І на місці основної роботи Романюка теж була дисципліна, і як наслідок – результати. Віталій Павлович став улюбленцем учнів, що приїжджали навчатися у технікум із району, вони були фізично розвинені, отже зацікавлені у спортивних навантаженнях. Ось так поступово прийнятий колективом, підтримуваний тренером, Віталій Павлович став авторитетним викладачем, якого знали і цінували на рівні міської влади. А Лонський Віктор Олексійович вже у 1972 році повіз на Олімпіаду до Німеччини Рустама Ахметова. Свого вихованця.
У 1978 році Віталія Павловича, комуніста, викладача фізкультури технікуму, запросили на роботу у спорткомітет Бердичева. Аякже – Майстер спорту, перший учень Віктора Олексійовича, Заслуженого тренера Радянського Союзу! Саме тоді вже готувались до Олімпійських ігор у Москві, потрібен був загартований тренуваннями, грамотний робітник. І саме період підготовки до Олімпіади розкрив Віталія Романюка як сильну, шановну людину, що має характер, готову відстоювати власну думку. Таким його виховував тренер Лонський, такого вимагало на той час життя. Необхідно було затверджувати характеристики спортсменів, що пронесуть факел з Олімпійським вогнем через Бердичів, організовувати шлях для цих спортсменів, мітинг на центральній площі міста. Капкраїни на той час бойкотували Олімпіаду у Радянському Союзі з-за введення наших військ в Афганістан. Тому ретельно перевірялася біографії спортсменів, продумувався сценарій мітингу. Роботи навалилось стільки, що і без того струнка за статурою людина, яким був спортсмен Романюк, схудла на 10 кг! І він достойно організував увесь процес проносу Олімпійського вогню!
Після Олімпіади Віталій Павлович знову повернувся до педагогічної роботи у технікум, на своє місце. Впродовж років наполегливої праці був пошук нових методів роботи з дітьми, була співпраця з Віктором Олексійовичем, зростали у його з Галиною родині вже дві дівчинки.
У 2009 році в маштехнікумі побудували другу спортивну залу. З’явився ще один викладач фізкультури, вихованець Віктора Лонського – Сергій Шеремет. Почалися атестації навчальних закладів. І як багато інших технікумів, бердичівський став розширювати спектр підготовки спеціалістів. Враховуючи, що викладачами у технікумі працюють Віталій Романюк, перший учень знаменитого Лонського, і Сергій Шеремет, також учень знаного тренера, засновника легкоатлетичної школи, у навчальному плані Бердичівського технікуму з’явився фах із підготовки вчителів фізкультури для сільських шкіл.
Що важливіше для школи – Вчитель чи Учень? Віктора Олексійовича Лонського вже нема серед нас, а його перший учень несе по життю гідну спортивну естафету! Його загартований тренуваннями організм надав змогу до 2017 року працювати викладачем фізкультури – неабиякий результат для людини, яка колись, у повоєнні часи, 60 років тому студентом педінституту розмірковувала, чи дослуховуватись до пропозиції лаборанта Лонського!
Наталія Савчук.
Доброякісний біографічний нарис про непересічного бердичівського спортсмена й педагога Віталія Романюка. Можна подякувати автору – Наталії Савчук. Шкода, що в цій «банці меду» є кілька «ложок дьогтю», як на мій хлопський розсуд. Ось приклади:
1. «Армія у 1944 році наступала. Вже МАЙЖЕ до Бердичева підійшли його солдати… Листи від дружини були тривожними: «Нам з дітьми виїжджати?». Він відповідав: «Ми не здамо Бердичів». Голову ламав, але так і не допер: солдати замполіта Романюка (Які? У замполіта роти солдатів нема, у замполіта батальйону є АЖ три ротних замполіти); Але вони наступали, підійшли МАЙЖЕ до Бердичева, тобто ЩЕ не взяли, але Романюк ВЖЕ обіцяв «Ми не здамо Бердичів»? Що й кому не здамо? Звідки й куди збиралася виїжджати дружина?
2. «Часи Великої Вітчизняної – досі окрема сторінка в українському літописі. По-перше, бо це історія війни, що завжди є історією форс-мажорного періоду. По-друге, бо війну вела держава, якої вже не існує, пам’ять про цю державу нині виправляють. Можна навіть стверджувати – стирають із життя українців. А в 1941 році українці були частиною Радянського Союзу, вони не мислили себе поза його історії». У автора є довіреність від кожного з 40-ка з лишком мільйонів тодішніх українців заявляти таке від їх імені? Припускаю, що автор не хоче згадувати як в СРСР стирали правдиву пам’ять і нав’язували міфи (1919-го наказали забути про засновників 1-го та 2-го кавкорпусів Миронова й Думенка, які й утворили «1-ую Конную» та нав’язали брехню про її ніби то засновників Будьонного, Ворошилова (мого славетного земляка), Сталіна; 1927-го замість «Октябрьского перевороту» та його основного творця Л.Троцького – «Великая Октябрьская революция» і Й.Сталін; забути «вказівку» Й.Сталіна німецьким комуністам починаючи з 1929-го об’єднатися з союзниками (націонал-соціалісти) проти ворогів (соціал-демократи); в 1941-му – забути про Пакт Молотова-Ріббентропа 1939-го та Договір про дружбу з Гітлером того ж року й секретні протоколи до них про розподіл Східної Європи між двома агресорами, про ІІ Світову війну, перші два роки якої СРСР воював на боці Гітлера тощо). Не хоче – хай не згадує. Але чому ж вона з осудом говорить про відмову від радянських міфів та розкриття правдивої історії? Чому презирливо називає це: «стиранням пам’яті»?