Про “дротове радіо”

Не перший рік у міській раді та за її межами точаться гострі дискусії щодо фінансування “дротового радіо”. А що це за словосполучення таке – “дротове радіо”, запитую я себе. Те ж саме хотів би запитати і місцевих депутатів, коли чую ці слова з їх вуст. Що вони мають на увазі, промовляючи їх? Складається чітке враження, що й досі, за роки дискусій, окремі депутати так і не визначились для себе з термінологією, або зумисно вводять в оману своїх прибічників-виборців. Також цим грішать і місцеві ЗМІ та, особливо, “диванні патріоти”, пишучи коментарі у Фейсбуці. Щоб не бути голослівним, наведу лише декілька прикладів із ЗМІ:

“Бердичівському дротовому радіо дадуть ще 100 тисяч гривень для виходу в ефір” (Світлана Семчук, “РІО Бердичів”).

“…як і в минулому році, гострого обговорення зазнало питання стосовно фінансування дротового радіо, на яке в 2018 році планують виділити на сто тисяч гривень більше” (Денис Заремський, “Бердичів BIZ”).

Отже, щодо термінології. Мережа проводового радіомовлення – саме так офіційно називається так зване дротове радіо, побудована та на сьогодні обслуговується приватною структурою – оператором зв’язку ПАТ “Укртелеком”. Мережею проводового радіомовлення транслюються Перша радіопрограма Національної радіокомпанії України, та сигнали оповіщення у разі виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного чи воєнного стану. Також за умови отримання відповідної ліцензії в окремо обумовлений час трансляцію власних програм можуть здійснювати й приватні структури. У Бердичеві такою структурою є комунальне підприємство “Бердичівська міська редакція радіомовлення”. Отже, якщо коротко, у Бердичеві Укртелеком є власником мережі проводового мовлення та надає її на платній основі для здійснення трансляції власних програм іншим структурам (у тому числі й комунальному підприємству).

Виходячи з цього, коли звучить словосполучення “дротове радіо”, виникає зустрічне запитання: ви про що говорите – про Укртелеком? Чи про редакцію радіомовлення? Якщо про редакцію, то кажіть правильно, виявіть свою грамотність.

Коротко про історію бердичівського радіомовлення:

Слід зазначити, що аналогічна служба вже існувала на теренах Бердичівщини – у 50-60-х роках на Бердичівському вузлу зв’язку функціонувала редакція мовлення, яка працювала на громадських засадах. Тобто, працівники вузла їздити по підприємствам та колгоспам, записували та транслювали по мережі репортажі, в яких описували життя міста та району. На жаль, не залишилось жодного запису, який міг би продемонструвати нам роботу цієї студії. З часом студія припинила існування. Мабуть, не останню роль зіграло те, що вона функціонувала на ентузіазмі, який не підкріплювався фінансово.

Окрім центрального радіомовлення, яке покривало мережею оселі бердичівлян, на великих підприємствах Бердичева у 60-80-х роках діяли власні радіовузли. Так, машинобудівний завод “Прогрес”, цукрорафінадний та верстатобудівний завод “Комсомолець” збудували такі трансляційні вузли, за допомогою яких здійснювали трансляцію власних програм у межах підприємства (а в деяких випадках і за їх межами). Це були новини з життя трудових колективів, вітання до свят та днів народження та інше. Про один з таких заводських вузлів читайте поруч у замітці.

У січні 1990 року в Бердичеві створено нову інформаційну службу – міське радіомовлення (нині – комунальне підприємство “Бердичівська міська редакція радіомовлення”). На цей раз ініціатором її створення виступила міська влада. Служба для розповсюдження власних програм використовує мережу проводового мовлення, яка на момент її появи нараховувала до 20 тисяч радіоточок у місті та біля 5 тисяч радіоточок у всіх селах Бердичівського району. Першим директором редакції міського радіомовлення став журналіст газети “Радянський шлях” Леонід Іванович Козінчук, очолював її на протязі наступних двадцяти років.

Леонід Козінчук сформував колектив редакції, налаштував роботу, вирішив організаційні та технічні питання. Щодня в ефір місцевого мовлення, починаючи з 17 січня 1990 року, виходять матеріали про новини з життя Бердичівщини, проблеми розбудови місцевої економіки, культурне життя громади. Справжньою візитною карткою студії мовлення стали музичні поздоровлення до свят та ювілеїв, які подекуди доповнювались віршованими рядками самого Леоніда Козінчука. Вартість музичного вітання становила 5 крб. Численні слухачі місцевого радіо добре знали адресу редакції, яка знаходилась у будинку по провулку Дружби.