Про вибори

31 березня в нашій країні відбудуться чергові вибори. На цей раз – Президента України. Вкотре українці обиратимуть не лише нового главу країни, але й шлях, по якому розвиватиметься суспільство в наступні п’ять років.

Нині голосування відбувається вільно, кожен виборець дійсно сам обирає за кого йому віддати свій голос. Але так було не завжди. За три десятиліття незалежності в Україні виросло нове покоління, яке практично не знає, що колись було по-іншому. То ж давайте пригадаємо, поринемо в нашу недалеку історію.

Як відомо, князів та царів не обирали. За часів Запорозької Січі обиралась старшина, яка керувала військом. Старшину обирали на військовій козацькій раді за участю всього козацтва. На той час це були перші приклади вільного волевиявлення, але так тривало недовго. Вже за часів реєстрового козацтва на чолі козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням із королівським урядом на загальній військовій раді (нагадаємо, що першим гетьманом, засновником держави Війська Запорозького став Богдан Хмельницький). Отож, простолюд на пряму гетьмана вже не обирав.

За часів Російської імперії вперше можливість обирати владу у простолюду з’явилась у 1905 році, коли 6 серпня імператор Микола II видав Маніфест про створення та порядок формування однієї з палат парламенту – Державної Думи (другою палатою була Державна рада Російської імперії).

Вибори до першої Думи відбувались у березні 1906 року. Для цього створили шість курій (розряди, на які поділялись виборці за майновим цензом, національністю та іншими ознаками) – землевласницьку, міську, селянську, робітничу, козачу та інородницьку. На відміну від сучасності, голосування було не всезагальним (не голосували жінки, молодь до 25 років, військовослужбовці, окремі національності), не рівним (один виборщик в землевласницькій курії був на 2 тисячі виборців, у міській – на 4 тис., у селянській – на 30 тис., у робітничій – на 90 тис.) та не прямим.

То коли ж вперше прості люди, яких нині називають виборцями, отримали право вільного волевиявлення? Виявляється, не так давно – всього сто років тому. Цю можливість забезпечила Українська Центральна Рада (УЦР) – перший представницький орган незалежної України. Саме УЦР організувала вибори до Українських Установчих Зборів (УУЗ) — конституанта українського народу, завданням якої було затвердити новий лад та встановити конституцію української держави. До УУЗ обирали членів на основі загального, рівного, безпосереднього і таємного голосування, з дотриманням принципу пропорційного представництва. Активне і пасивне право виборів мали особи обох статей у віці понад 20 років.

В СРСР також були вибори. Перше голосування, в якому брало участь населення країни в більш-менш повному складі, відбулось 12 грудня 1937 року – тоді обирали Верховну раду СРСР. Порушень під час голосування не було, як і вкидань та фальсифікацій голосів. Власне й шумної передвиборчої кампанії, як нині, також не було. А результати! За офіційними даними у виборах взяли участь 96,8% виборців, з яких 98,6% проголосували за блок комуністів та безпартійних. З того часу ці дані повторювались в ході усіх подальших виборів часів СРСР.

Центральна виборча комісія затвердила форму Виборчого бюлетеня. Зверніть увагу на текст у цьому важливому документі: “Оставьте в избирательном бюллетене фамилию ОДНОГО кандидата, за которого Вы голосуете, остальных вычеркните”. Вірогідно, ця вказівка спочатку адресувалась виборцям, але влада на місцях вирішила, що це звернення стосується їх та вирішили спростити складне завдання вибору ОДНОГО кандидата зі списку. Решту кандидатів виборчі комісії викреслювали ще до того, як їх імена заносилися до виборчих бюлетенів. Ото ж голосували наші люди всього за одного кандидата, вибору не було.

Кожен громадянин, який мав право голосу, завчасно одержував запрошення-листівку. Крім цього, по будинках та квартирах ходили агітатори, які ні за кого не агітували. Вони просто нагадували, що у такий-то день необхідно прийти на виборчі дільниці та проголосувати.

Щоб люди ходили голосувати, влада вдавалась до різноманітних методів. Так, на виборчих дільницях відкривали буфети, в яких можна було придбати що-небудь таке, чого практично не купиш у магазинах. Наприклад, ту ж ковбасу, сир, чи солодощі, пиво, солодкі напої, індійський чай зі слоном у жовтих пачках, угорські яблука, апельсини та інше. Біля дільниць встановлювали гучномовці, які на всю округу транслювали твори популярних на той час артистів естради. Для військовослужбовців, які колонами йшли голосувати, день виборів також був справжнім святом – цього дня влаштовувався святковий обід із додатковою пайкою та цукерками.

Тих, хто свій громадянський обов’язок ігнорував, витягали на дільниці за допомогою тих же агітаторів: вони ходили по оселях і запитували, чому той чи інший громадянин досі не з’явився до урни для голосування і не відмітився. Неявка була великим скандалом, майже антирадянщиною.

За роки тоталітарної влади будь-яке бажання політичної активності у людей настільки вихолостили, що більшість населення країни навіть не замислювалася про те, чому вибори у нас проходять безальтернативно. Просто йшли голосувати, тому що так було заведено.

Тож робіть свій вибір свідомо та пам’ятайте, що без вільного вибору немає подальшого суспільного розвитку.

Анатолій Горобчук.