Додому Історія Статті довідкового характеру Походження топонімічних назв міста Бердичева та Бердичівського району

Походження топонімічних назв міста Бердичева та Бердичівського району

1669
1
ПОДІЛИТИСЬ

Топоніміка — це наука, яка вивчає походження, розвиток, структуру, системність, етимологію та ареали власних географічних назв. Значний внесок у дослідження топоніміки Бердичівського району зробив краєзнавець із села Бистрик Гаврило Богун. Протягом багатьох років займається збиранням легенд та переказів про походження географічних назв населених пунктів нашого краю наш земляк, доктор філологічних наук Петро Білоус. Вивчає топоніміку Бердичівщини також бердичівський краєзнавець Павло Скавронський.

 


Бердичів

Бердичів — існує декілька версій походження назви нашого міста:

– в своїй монографії “Киевская Русь” (1939) академік Борис Греков (1882-1953) при вивченні історії племен, які населяли Київську Русь, пояснює походження назви міста від кочових племен берендеїв, які в ХІ-ХІІ ст. служили київським князям, охороняючи окраїнні землі Київської Русі. Хоча існує думка вчених, що берендеї селилися ближче до Київщини та Чернігівщини;

– працівники відділу мовознавства АН України вважають, що назва нашого міста походить від власного імені Бердич: повноводна тоді р. Гнилоп’ять була вигідним водним шляхом для обміну та торгівлі, на її мисоводних берегах виникали сторожеві пункти-митники з озброєною залогою (гарнізоном) на чолі якого стояв дружинник Бердич. Остатки такого пункту-митника знайдено на території фортеці. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів;

– від слов’янського слова “berda”, так називали — гора, урвище, на який знаходився пункт-митник;

– від слова “берда”, так називали один з діючих деталей ткацького станка, такі деталі виготовляли ремісники, які проживали на території нашого міста;

– від слова “барда” — назва бойової сокири у слов’ян (звертає на себе увагу, що старі люди міста і району ще і сьогодні називають не Бердичів, а Бардичів, під час розкопок у 30-х роках було розкопано чимало сиродутних горнів, а поруч з ними барди, як готова продукція, яка не була ще в користуванні (ІХ-ХІІІ і пізніші століття), звідси висновок, що їх виготовляли у цій місцевості, використовуючи велику кількість відкритих покладів залізних руд – таких, як лимоніт. Тому на гербі сучасного Бердичева зображено бойову сокиру — бердиш — та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі;

– від тюркського племені берендичів, котре заселяло навколишні терени будучи васалами київських князів. Згідно Олжасу Сулейменову, до XVIII століття носив назву Берендичів.

– десь після 1320 року татари Золотої Орди відступали під тиском Великого князівства Литовського з однієї сторони та наступом Тамерлана з іншої. Поступово Литва заволоділа всіма землями і давала їм нових хазяїв. Одним з них оказався Тишка – засновник роду Тишкевичів. Ймовірно, що великий князь Гедимін подарував йому місцевість, яка в татарському звучанні називалась Berda. Berdy – таким терміном називалась горбисто-лісиста місцевість. Тобто це деяка географічна специфіка. В окрузі нашого міста дійсно є пагорби покриті лісами, тут помітний перехід від полісся до степу. Між іншим в татарській мові є слово “бердичі” – люди, що пов’язані з майновою обмінною діяльністю. Отже Бердичів – це татарський топонім. Ним названа була місцевість – Berdy, а згодом і містечко, що на ній виникло, взяло цю назву.

Гнилоп’ять, річка — отримала свою назву від того, що заболочені витоки струмків, які живлять річку, витікали в свій час із гнилих болотистих мочарів. А найбільші притоки впадають у неї зліва і їх саме п’ять: П’ятка, Гнилоп’ятка, Клітенка, Терехівка і Вовчиця. Тому і виникла назва – Гнилоп’ять.

Глинки, урочище — урочище свою назву отримало тому, що тут жителі міста брали глину для будівництва та ремонту своїх будинків.

Дев’ятка, озеро — розмістилось недалеко від житлового будинку ДОС №9 (будинок офіцерських сімей).

Елінг, мікрорайон — має таку назву тому, що тут на початку ХХ століття побудували елінг – приміщення для дирижаблів. У 1910 році Росія придбала у компанії Parseval дирижабль PL-7, який в Росії отримав назву “Гриф”. Використовувався 10-ю повітроплавальною ротою, що базувалась у Бердичеві. У 1915 році дирижабль демонтували, елінг використовували для інших потреб.

Завідня, мікрорайон — тут був хутір, що належав поміщику Федору Корнілову. Управителя хутора місцеві жителі називали “завідуючий”. Тому північно-східну околицю міста стали називати Завідня (від кореня слова завідуючий).

Загребелля, мікрорайон — свою назву отримав після того, як на річці Гнилоп’ять в кінці ХVІ століття було побудовано греблю для регулювання водостоку, а також млин. Ті, хто жив на лівому березі річки опинились “за греблею” від основної, центральної частини міста.

Лиса гора — назва виникла ще тоді, коли на цьому підвищенні не було ні дерев, ні кущів, а лише трав’яниста рослинність. Старожили переказують таку легенду, що ніби на цьому місці, на вершині горба, збирались місцеві чаклуни й відьми для свого шабашу, а рослини на цьому несприятливому (“відьмарському”) місці навіть не могли рости.

Новосілки, мікрорайон — назва мікрорайону говорить про те, що вона виникла з того часу, як тут поселились люди і колись почалось нове будівництво.

Каміння, урочище — розміщене в північній частині міста. Колись тут був кар’єр, де місцеві жителі добували собі камінь для будівництва.

Капітанщина, ставок — на Завідні є два ставки, які місцеві жителі називають Капітанщина. За розповідями старожилів вони були викопані за наказом відставного капітана, який тут проживав.

Качанівка, мікрорайон міста — розташований на гористому правому березі ріки Гнилоп’ять (вулиці Косогірська, Набережна, Красіна), на стику Старого і Нового міста. Назва мікрорайону утворилась у XVIII ст., тут проживали переважно євреї і розмовною мовою був ідиш.

Корніловка, мікрорайон — в кінці ХІХ століття тут був хутір, що належав поміщику Федору Корнілову, який відомий тим, що організував товариство для будівництва цукрового заводу.

Крокодилівка, озеро — озеро з висоти пташиного польоту нагадує форму рептилії — крокодила.

Піски, мікрорайон — назва пішла від назви урочища. Колись тут був кар’єр, де місцеві жителі добували собі якісний будівельний пісок. Межа мікрорайону – полотно колії Південно-Західної залізниці, вулиця Житомирська (колишня вулиця Леніна), вулиця 30-річчя Перемоги (колишня вулиця Муромська) і річка Гнилоп’ять.

Шандора, озеро — за переказами у ХІХ-ХХ століттях тут зупинялися циганські табори. У циганського роду було дуже поширене чоловіче ім’я Шандор (Олександр). Поступово це власне ім’я асоціювалось в місцевого населення з назвою озера.

 


Бердичівський район

Бистрик, село — отримало свою назву від річкової течії — бистрини.

Богданівка, село — у цих місцях нібито побував зі своїм військом Богдан Хмельницький. Там, де стояло шатро гетьмана, пізніше виникло село.

Буряки, село — за легендою, село Буряки виникло у часи, коли в Україні запроваджувалося виробництво цукру (XVIII ст.). На місці нинішнього села колись вирощували буряки, які восени звозили на цукроварню. Інший варіант легенди вказує на особливості побуту селян, бурлаків, котрі працювали на буряковому полі і мешкали тут же у бараках (і тепер тутешні люди кажуть – Бараки).

Великі Гадомці, село — в селі першим поселився якийсь Адам (у місцевій говірці — Гадам).

Великі Низгірці, село — отримало назву із заселення високих пагорбів заболоченої місцевості (низьких гір). Є і Малі Низгірці – це село в сусідньому Ружинському районі.

Велика П’ятигірка, село — отримало назву із заселення п’яти горбів. Також є село Мала П’ятигірка, яке знаходиться в сусідньому Андрушівському районі.

Гальчин, село — селяни, що жили в ньому, належали злому багатієві, котрий мешкав у місті. Була в селі убога вдова Галька. Мала сина-одинака. Вродливий був хлопець: чорні кучері, гарні брови. Батько його загинув десь у мандрах, тому всі називали його по матері – Гальчин. Коли він виріс, нестерпним став йому гніт панський, і пішов він шукати волі. Як Кармалюк, разом із товариш добро у панів і роздавав бідним. Панські слуги спіймали “розбійника” і одної поганої днини привели його в село, де при всій громаді за наказом пана відтяли йому голову. Люди зберегли пам’ять про цього сміливця. Його іменем і нарекли село.

Гардишівка, село — до Жовтневої революції село мало назву Гарнишівка. Назва села походить від слова “гарний”. За другою версією в селі проживав землевласник Гарниш – від чого і пішла назва, що згодом орфоепічно замінена на Гардишівка.

Голодьки, село — колишня назва села Мирославка (до 1960 року). Голодьки — це тому, що люди жили тут бідно, бо змушені були все зароблене віддавати панам, а самі голодувати.

Гришківці, село — у цій місцевості було джерело чистої води, яке привертало увагу подорожуючих. Згодом тут була викопана криниця, а неподалік від неї якийсь Гришко в XVII ст. побудував корчму. За легендою ця корчма з її господарем дала назву місцевості — Гришківці.

Дмитрівка, село — у 1885 році на північ від Гришківець частину поміщицьких земель закупили селяни з Камінського повіту і заснували тут нове село на свято Дмитра, на честь якого і була дана назва – Дмитрівка. У 1962 році село адміністративно увійшло до складу селища Гришківці.

Дубівка, село — попередня назва села – Чехи. Нинішню назву село отримало 7 червня 1946 року у відповідності до Указу Президії ВР УРСР “Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільрад і населених пунктів Житомирської області”. Вважається, що ця назва селу надана в пам’ять про загиблого радянського офіцера.

Жидівці, село — таку назву до 1934 року носило село Романівка (з 1934 по 2016 рік – Радянське). Жителями хутора в XVII ст. були євреї, які купували землю і поселялись на ній.

Закутинці, село — перші жителі Закутинців поселилися у місцевості, яка була оточена (“окутана” чи “закутана”) лісом. Від цього й назва села.

Іванківці, село — існує дві версії:

  • легенда про Іванківці романтична, має народно-сентиментальне спрямування, виражене традиційними фольклорними засобами. На купальське свято дівчата плели вінки і пускали на воду, аби вгадати свою долю. Парубок Іванко просив кохану Галю віддати вінок йому, але та, жартуючи, кинула вінок на бистрину, Іванко стрибнув за ним. А вінок відносило все далі і далі, аж поки не завертівся він швидко в одному місці, Не встиг Іванко його вхопити, як вода закрутила ним – більше його ніхто не бачив;
  • два брати, козаки, Семен і Іван, поселились поруч в лісистій місцевості по обидва береги русла річки. Їх імена і дали назву поселенням Семенівка і Іванківці.

Любомирка, хутір — до Другої світової війни мав назву Шльомарка. Сучасна назва походить від словосполучення “любити мир”. Початкова назва хутору походила від власного імені Шлемер — це прізвище поміщика, якому у першій половині XIX ст. належав цей хутір (а по його смерті — дружині поміщика). Цікавим цей поміщик був тим, що усім селянам сусіднього села Жидівці (нині входить до складу села Романівка) надав прізвища на свій розсуд, відмінивши попередні.

Малосілка, село — до 1946 року звалося Малою Татарнівкою. Таку назву отримало тому, що в його околицях зберігаються і понині рештки татарських могил – сліди запеклих боїв часів Київської Русі. Тут колись була стоянка татар — невелике поселення, де часто зупинялись татарські загони, які нападали на наші землі. Татари потім зникли, а поселення і назва його залишились.

Маркуші, село — існує декілька варіантів походження назви села:

  • це місце обрав для поселення козак Марко Павлюк;
  • у часи, коли на наші землі нападали татари, це поселення було майже знищене. Залишилося всього п’ять хат. Якось закуріло на небокраї – знову наближалася татарська орда. Священик на ім’я Марко (чи Маркуш) пішов зустрічати ту орду з хрестом. Він благав татар не зачіпати решти хат, Богом заклинав, але зайди лише сміялися з нього. А потім зарубали шаблями та й поїхали далі, але поселення не зачепили. Вдячні мешканці та їхні нащадки назвали своє село на честь захисника – Марковим, Маркушевим, Маркушами;
  • коли монголо-татарська навала докотилася до цього поселення, то воно перетворилося на попелище, всіяне людськими трупами. Залишилася тільки дівчинка Марушка, яка в лісі корову пасла. Село відродилося, і назвали його іменем тієї єдиної, що врятувалася.

Мирне, селище — до Жовтневої революції 1917 року це був хутір, що носив назву Сокулино, за ім’ям свого власника С.М. Сокулина, бердичівського предводителя дворянства, що проживав у Бердичеві в другій половині XIX ст. Після революції хутір був націоналізований та став власністю держави. З цього часу хутір змінив свою назву на нову — Жовтнева економія. Тут знаходилась машино-тракторна станція (МТС). У 1960-х роках Жовтнева економія перейменована у селище Мирне.

Мирославка, село — до 1960 року носила назву Голодьки. Перейменоване за пропозицією жителів села.

Ново-Олександрівка, хутір — хутір раніше називали Задніпрянці. Підвищення, де розташовувався виселок, колись було оточене водою. Сюди в часи Столипінської реакції з-за Дніпра переселили селян, які бунтували проти поміщиків. Звідси й назва.

Никонівка, село — отримало назву тому, що першим поселенцем у непролазних і болотистих хащах був селянин Никон, котрий утік від свого пана. Він побудував у лісі хату, завів господарство. Згодом до нього приєдналось ще декілька утікачів — так і утворилося село.

Красівка, село — отримало свою назву від річки Красавка.

Кукільня, село — назва села походить від місцевості, засміченої колись куколем.

Озадівка, село — у цих місцях нібито побував зі своїм військом Богдан Хмельницький. Там, де стояло шатро гетьмана, пізніше виникло село Богданівка, а де стояли обози (позаду війська) пізніше з’явилося поселення, якому дали назву Озадівка.

Половецьке, село — на місці села був половецький табір.

Радзивилівка, село — таку назву до 1946 року мало село Підгороднє, яке знаходиться за 5 кілометрів від Бердичева (входить до складу Скраглівецької сільської ради). Ймовірно, нова назва села походить від географічного значення село під городом. Селом володіли власники Бердичева та земель князі Радзивілли. Звідси і пішла назва села.

Радянське, село – до 1934 року носило назву Жидівці, з 2016 — Романівка. Ще в XVIII-XIX ст. тут компактно проживали євреї, які купували землю та поселялись на ній. Уперше було перейменоване за ініціативи керівництва колгоспу, вдруге – на виконання закону про декомунізацію.

Райгородок, село — село з’явилося за часів Київської Русі. Легенда розповідає, що замок на пагорбі, який був побудований у ті далекі часи, належав князеві на ім’я Рей (Рай). Від замку було прокопано підземний хід до річки. Навколо замку почали селитися люди, а це місце називали город Рая, або Раїв город. Згодом це найменування змінилося на Райгородок. І понині те місце в селі, де стояв замок Рая, називається Замчиськом.

Рея, село — років з двісті тому тут жив один пан, ім’я якого забулось, котрий віддав ці землі у придане своїй дочці Регіні. З тих пір луки і поля називали “рейнськими”, “рейськими”, а потім і виникла скорочена назва цього поселення – Рея.

Садки, село — місцевість, де розкинулось село Садки, з давніх часів було облюбоване для розведення садів.

Семенівка, село — за легендою, засновниками села були запорізькі козаки. Існує дві версії:

– тут одночасно поселилось сім сімей козаків, від чого дано поселенню назву Семенівка;

– два брати, козаки, Семен і Іван, поселились поруч в лісистій місцевості по обидва береги русла річки. Їх імена і дали назву поселенням Семенівка та Іванківці.

Сингаївка, село — село розкинулося на мальовничих пагорбах, буйно поросло садками. А за селом вузькою смугою тягнеться ліс. Тепер він невеликий, але старі люди пам’ятають, що тут росли прегарні гаї, які зливалися з небокраєм. Тому і назвали його Синій Гай, а згодом — Сингаївка.

Скаківка, село — через цю заліснену місцевість проходив шлях з Бердичева в Червоне, і люди, їдучи на ярмарок, намагалися “проскакувати” лісову дорогу якомога швидше, щоб уникнути нападу грабіжників. Звідси і назва – Скаківка.

Старий Солотвин, село — назва походить від найменування рівнинної заболоченої місцевості з мочарами.

Терехове, село — отримало свою назву від річки Терехівці.

Хмелище, село — біля села Хмелище ще й тепер росте багато дикого хмелю.

Чехи, село — (у 1946 році село отримало нову назву – Дубівка) в часи царської Росії тут поселились колоністи з Чехії, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Звідси і пішла назва.

Швайківка, село — названо по імені струмка Шваю — невеличкої притоки Гнилоп’яті.

Шльомарка, хутір – населений пункт, який знаходиться за декілька кілометрів від Бердичева по автотрасі на Райгородок, нині має назву Любомирка. У першій половині XIX ст. цей хутір належав поміщику Шлемеру, а по його смерті – дружині поміщика. Власне, від імені поміщика й пішла назва. Цікавим цей поміщик був тим, що усім селянам села Жидівці (нині входить до складу села Романівка) надав прізвища на свій розсуд, відмінивши попередні.

 


Джерела і література:

Скавронська О.П. Скавронський П.С. Топоніміка Бердичівщини. // Бердичівська земля в контексті історії України. Науковий збірник “Велика Волинь”. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т. 19 / Відп. ред. М.Ю. Костриця. — Житомир, М.А.К., 1999. — С. 107-109.

Білоус П.В. Топонімічні легенди Бердичівської землі. // Бердичівська земля в контексті історії України: Науковий збірник “Велика Волинь: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині”. — Т. 19 / Відп. ред. M.Ю. Костриця. – Житомир: М.А.К., 1999. — с. 109-110.

Романовська Л.С. Гардишівка. // Бердичівщина: поступ у третє тисячоліття: Науковий збірник “Велика Волинь” Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 22. / Відп. ред. М.Ю. Костриця. — Житомир: М.А.К., 2001. — с. 223-224.

Марущак В.О. Гришківці. — там же, с. 224-228.

Шевчук Б.Я. Радянське. — там же, с. 247-248.

Сидоренко Н.В. Семенівка. — там же, с. 255-256.

Легенди поліського краю. Газета “Відлуння”. Спеціальний випуск. // Впорядкування, літературна редакція і післямова доктора філологічних наук П.В. Білоуса. – Житомирська облдрукарня, 1998 р.

Василюк Г.Д. Походження назви “Бердичів” та перші поштові листівки міста. // Бердичів древній і вічно молодий: Науковий збірник “Велика Волинь”: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 32 / Голов. ред. М. Ю. Костриця. — Житомир: Косенко, 2005. — Т.1, с. 61-66.

1 коментар

  1. Я чомусь гадаю, що річечка, де місто Бердичів, має називатись не Гнилопять, а Гнилопядь. Подумайте, шановні топонімісти!

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here