Подорож до Тернівки: братська могила та сумні роздуми

Настання весняного тепла, яке дещо з запізненням прийшло у наші краї, спонукало до нових подорожей – ознайомлення з бердичівським краєм. І хоча на цей раз це була Тернівка – село Вінниччини (Козятинський район), але тут були свої причини. Ось лише деякі з них: село знаходиться всього за два десятки кілометрів від Бердичева (це якщо їхати навпростець ґрунтовими дорогами від села до села; відстань по автотрасі – більш як 40 кілометрів), також це село свого часу входило до складу Бистрицької волості Бердичівського повіту. І головна мета поїздки – ознайомлення з братською могилою радянських воїнів, яка знаходиться у цьому селі.

Тернівка – це сучасна назва села, а первісна – Фридрів. Як мені відомо, перейменування відбулось відразу після німецько-радянської війни 1941-1945 рр. І хоча з часу перейменування пройшло більш як 70 років, нині стару назву ще можна почути від жителів як самої Тернівки, так і сусідніх із нею сіл.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Фридрів мешкало 1080 осіб, налічувалось 122 дворових господарства, існували православна церква, школа та постоялий будинок. За переписом 1897 року кількість мешканців значно зросла – до 1625 осіб. Нині ж у селі проживає трохи більше 400 осіб. Про те, чому так значно зменшилась кількість населення села – трохи згодом.

Виїхавши з Бердичева, по трасі Бердичів-Хмільник я з комфортом доїхав до повороту на село Маркуші. Далі вирішив скоротити шлях до Тернівки, скориставшись ґрунтовою дорогою, що з’єднує це село з Маркушами. Проїжджаючи у Маркушах повз невеликий сільський став, мав змогу помилуватись лебедями, які облюбували цю тиху місцину.

Сільська дорога Маркуші-Тернівка перебувала у доволі пристойному стані, хоча у деяких місцях і довелось уважно обирати траєкторію руху. Декілька хвилин – і на горизонті проглядається Тернівка, зліва видно сусідню Обухівку Бердичівського району з куполами Іоанно-Богословського храму, справа – Малу Клітенку Козятинського району. По цій дорозі досить часто проїжджають легкові автомашини, значно скорочуючи їх господарям шлях до Бердичева.

В’їжджаю на південну околицю Тернівки, тут розмістилось сільське кладовище. При вході на кладовище зустрічаю пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 рр. Цифри у присвятному написі вражають – під час голоду у Фридрові померло 817 сельчан. Враховуючи також втрати села у роки Другої світової війни (про що розповім далі), стає зрозумілим значне зменшення чисельності жителів Тернівки за XX століття. Село й досі не змогло оговтатись від таких страшних втрат.

Пам’ятник знак жертвам Голодомору від собі подібних відрізняється оригінальністю. Це не лише поклінний Хрест (що бачимо у багатьох селах Бердичівщини), а й оригінальна скульптурна композиція, що зображає згорьовану жінку з затуленим руками обличчям.

Неподалік сільського кладовища розташована й братська могила радянських воїнів, які загинули під час звільнення Тернівки від окупантів 8-10 січня 1944 року. В офіційних документах вказується, що могила знаходиться у центрі села на перехресті вулиць Перемоги та Миколаєва, а фактично – на північній околиці.

Офіційні архівні дані втрат радянської армії вражають – у цій братській могилі поховано 266 воїнів. І головне – лише 96 імен відомі. Чому так сталось, і де ще 170 імен? Відповідь на це запитання (і не лише по цій братській могилі) радянською історіографією замовчувалась. Лише дослідження часів Незалежності змогли дати чітку відповідь. Причина – у безвідповідальності та жорстокому ставленні до життів власних громадян державою, яка позиціонувала себе як передова та найгуманніша країна світу.

Радянські війська з боями звільняли територію від ворога, вслід за ними йшли військово-польові комісаріати, які проводили призов людей зі звільнених територій до лав Червоної Армії. І вихідці з одного села чи міста зазвичай ставали однополчанами. Цей призов комісаріатами документально проводився аби як, часом людей взагалі не ставили на облік. Так відбувалось формування підрозділів “чорнопіджачників”, або “чорної піхоти” – ця назва походить від цивільного одягу, в якому новобранці йшли у бій. У військових частинах їм видавали гвинтівку та наказували йти в атаку, використовуючи у ролі “гарматного м’яса” – командир роти чи полку волів за краще покласти на полі перед ворожим кулеметом новоприбулих бійців, ніж досвідчених та перевірених у боях побратимів, з якими пройшов шляхами війни не один місяць, чи рік. Загиблих не те що не обліковували, їх навіть не рахували… По закінченні війни військкомат родинам загиблих надавав довідку про те, що їх батько-син-брат пропали безвісти (а фактично, як нині стало відомим, лежать у братських могилах за кількадесят кілометрів від рідних домівок).

Саме так відбулось і під Фридровим: 5 січня 1944 року (так вказують очевидці, фактично це відбулось 8 січня) полк під командуванням Тернова з урочища Кам’янка вибрався на пагорб і пішов в атаку. Німці підпустили радянських воїнів зовсім близько і розстріляли всіх із кулеметів, замаскованих у хатах. Поранених у полон не брали, спалювали бензином. Увесь полк, понад сімсот воїнів, загинув. Біля трьохсот воїнів поховали у сусідньому селі Обухівка, біля школи (нині будівлі школи не існує). По війні село Фридрів отримало нову назву – Тернівка, на честь загиблого командира полку…

Аналіз тих 96 імен, які все ж відомі та нанесені на гранітні плити біля братської могили у Тернівці, показує, що це переважно жителі Житомирського та Бердичівського районів. Ось така життєва правда тієї страшної війни.

На цьому моє ознайомлення з Тернівкою завершилось. Тією ж сільською дорогою я досить швидко повернувся до Маркушів, а звідти і до рідного Бердичева.

P.S.: Після ознайомлення з братською могилою в Тернівці та спогадами очевидців тих подій січня 1944 року постало одне цікаве питання. За архівними даними у братській могилі, що знаходиться в селі Обухівка, поховано біля півсотні радянських воїнів. У списках МО РФ значиться взагалі 40 осіб. Де ж знайшли спочинок ті три сотні воїнів, що загинули в Тернівці? Якщо у братській могилі в Обухівці, то чому їх немає в офіційних списках? Ці питання вимагають відповідей, так що дослідження тривають.

Анатолій Горобчук