Home Проекти Будинки Бердичева Пл. Привокзальна, 1. Будинок залізничного вокзалу

Пл. Привокзальна, 1. Будинок залізничного вокзалу

1578
1
SHARE

Будинок залізничного вокзалу станції “Бердичів” Південно-Західної залізниці має хоч і коротку, але в той же час цікаву як минулу, так і сучасну історію. Адже з’явився він на місці, на якому ще в позаминулому столітті звели двоповерхову будівлю вокзалу, яка зберігається у пам’яті сучасників завдяки численним фотографіям.

Будівля залізничного вокзалу станції “Бердичів”, 2017 р.

24 листопада 1870 року встановлено залізничне сполучення між станціями Бердичів та сусіднім Козятином. Ця дата стала тією відправною точкою, з якої розпочалась історія залізниці у Бердичеві. Того ж року товариство Києво-Брестської залізниці, яке придбало у казни ділянку Київ-Жмеринка з гілкою Козятин-Бердичів, збудувало лінію від Бердичева до Бреста з відгалуженням на Радзивилів (нині місто Радивилів Рівненської області) – колишній російсько-австро-угорський кордон. Рух для поїздів по ділянці Бердичів-Брест-II відкрили через три роки – у серпні 1873-го. Наступного року, 1874-го, з’явився і залізничний вокзал. Це був справжній архітектурний витвір мистецтв, який милував око як пасажирів залізниці, так і її працівників. Ця будівля пам’ятала і відвідини російського імператора Миколи II у 1915 році, і кровопролитні бої між більшовиками та січовими стрільцями у березні 1919-го, і перемовини керівників польської та української держав Юзефа Пілсудсього та Симона Петлюри у травні 1920-го, і різку говірку німецької мови у 1941-у…

Бердичів, залізничний вокзал. Фото 1910 р.

На жаль, цю будівлю у березні 1944 року знищили німецькі літаки під час бомбардування. Тривалий час на місці вокзалу лежали уламки – будівлю вирішили не відновлювати, оскільки не мали з чого. Станційні служби – каси, зал очікування та інші розмістили у сусідніх спорудах, що вціліли під час нальоту.

Бердичів, залізничний вокзал на момент завершення будівництва, кінець 50-х років.

Лише 8 грудня 1955 року після восьми років будівництва у Бердичеві з’явилась нова будівля залізничного вокзалу. Вокзал отримав просторий зал очікування, каси, ресторан – всього в будівлі нараховується 54 кімнати. Опалення будівлі – водяне централізоване.

Залізничний вокзал, травень 2006 р.

За основу будівельники взяли готовий архітектурний проект головного архітектора проектного інституту КиївДІПРОТРАНС Петра Фотійовича Красицького (1906-1968). До речі, Петро Красицький, окрім проектування залізничних вокзалів та житлових будинків, брав участь і в проектуванні будинку Верховної Ради УРСР (головний архітектор – Володимир Заболотний).

На першому поверсі влаштували просторий зал очікування, каси, камери схову, довідкову службу. Вхід до ресторану – із залу очікування та окремий зі сторони перону. У бічному приміщенні з окремим входом розмістився пункт міліції. У залі очікування як декор намалювали чотири картини – по дві з обох сторін зали. На стіні з боку ресторану – картини, що зображають події у Смольному під час Жовтневої революції 1917 року, а також два портрети комуністичних діячів – Володимира Леніна та Леоніда Брежнєва (ці картини та портрети не збереглись). На протилежній стіні – анімалістичні пейзажі (збереглись донині).

Зал очікування у вокзалі, 1964 рік.

На другому поверсі знаходяться кімнати відпочинку, кімната матері і дитини, адміністрація (начальник вокзалу).

У бічному крилі – службові приміщення. Тут знаходяться начальник залізничної станції “Бердичів”, диспетчерська служба, виробничі приміщення а також вхід до протирадіаційного укриття, влаштованого у підвальному приміщенні (на даху змонтована сирена оповіщення системи цивільного захисту населення, включена в єдину систему оповіщення країни).

Залізничний вокзал. Фото В. Клепка. “Бердичів”. Комплект з 18 кольорових листівок 1984 р.

Архітектура будівлі є яскравим прикладом сталінського ампіру – напряму в архітектурі, монументальному та декоративному мистецтві СРСР кінця 1930-х до середини 1950-х років. Зокрема, це просторова і об’ємно-планувальна структура двоповерхової цегляної будівлі, конструктивне рішення залізобетонного міжповерхового перекриття. Будівля має систему різновеликих вікон, профільованих віконними обрамленнями, глибокі арки над обома вхідними дверима. Над ними встановили годинники, декоровані ліпниною у вигляді пшеничного колосся. Така ж ліпнина вінчала й весь карниз даху (нині відсутня). Над центральним корпусом височить надбудова зі світловими вікнами, над якими встановили круглий барабан з ажурним шпилем із зіркою у колі на його кінці (цю зірку демонтували у 2016 році на виконання пакету законів про декомунізацію, прийнятих Верховною Радою України). Перед будівлею знаходились декоровані тумби огорожі з квітниками (згодом їх демонтували).

З часом, коли пасажиропотік значно зменшився, а в місті немов гриби після дощу з’явились приватні кафе та ресторани, потреба у власному вокзальному ресторані відпала. Тому нині взамін ресторану діє кафе під назвою “Магістраль” (хоча й ця вивіска сьогодні відсутня).

Зал очікування, листопад 2009 р.

Будівля бердичівського вокзалу не стала унікальною – за цим же проектом (з деякими змінами) у цей же період збудували залізничні вокзали в українських райцентрах Конотоп (Сумська область) і Миронівка (Київська область), а також у 1956 році вокзал у місті Йошкар-Ола (столиця Республіки Марій Ел, Російська Федерація) та вокзал у місті Каменськ-Шахтинський Ростовської області (Російська Федерація). Будівлі цих вокзалів та їх відмінності один від одного – на представлених нижче фотографіях. До речі, будівля вокзалу в Йошкар-Олі внесена до Єдиного державного реєстру об’єктів культурної спадщини регіонального значення (рег. № 121510203410005).

Приміщення вокзалу – режимний заклад, ця традиція походить із часів СРСР. Тому фотографувати, робити замальовки, плани приміщень категорично заборонено. Нині ця заборона хоч і не відмінена, але розвиток сучасних технологій дозволяє порівняно легко її обійти.

Для любителів таємниць та легенд: як повідомив місцевий краєзнавець Сергій Пасюк, у лютому 1979 року в камері схову залізничного вокзалу знайшли скрипку, виготовлену відомим італійським майстром Антоніо Гварнері. Скрипку віддали на реставрацію, але у 1992 році вона… зникла. Нещодавно один відомий аукціон виставив на продаж унікальний лот: “Скрипка А. Гварнері”. Стартова ціна – 18.000.000$.

На сьогодні станція “Бердичів” — вузлова залізнична станція Козятинської дирекції залізничних перевезень Південно-Західної залізниці. Станція має важливе значення. Станція надає такі основні послуги:

  • Послуги багажного відділення
  • Повідомлення одержувача про прибуття на його адресу багажу та вантажобагажу
  • Камери схову, зберігання ручної поклажі в автоматичних та стаціонарній камерах схову
  • Проживання пасажирів
  • Довідки

Окрім численних фотографій потрапив залізничний вокзал і на кіноплівку: у 1989 році вийшов художній фільм “Савраска” (кіностудія ім. Довженка). Картина розповідає про звичайного школяра з приморського міста на прізвище Саврасов. Його друзі дали йому кличку Савраска. Хлопець живе звичайним життям, як і безліч хлопців його віку. Та напередодні свята 8 березня він вирішує, що має неодмінно подарувати гарні подарунки матері і дівчинці зі школи, до якої небайдужий. Та на такі подарунки потрібні гроші, ось тут і починаються пригоди героя. І хоча фільм знімали в основному в обласному Житомирі, декілька епізодів відзняли у нашому місті: Привокзальну площу, і головне для нас – події на залізничному вокзалі.

Фрагмент художній фільм “Савраска” (1989):

Переглядаючи цей кінофрагмент, глядач може помітити, яким значним був пасажиропотік у цей час. Нині ж пасажиропотік через станцію “Бердичів” та його вокзал не такий значний, як у минулому столітті – на ньому позначились і зміна економічної ситуації в країні в цілому, і розвиток автобусного сполучення зокрема. Але й досі серед бердичівлян старшого віку зберігається пам’ять про події, що відбувались на залізничних перонах.

Значок із зображенням залізничного вокзалу.

Зображений залізничний вокзал і на значках. Один з них представлено поряд.

У своєму романі “Попутчики” (1983) відомий російський письменник Фрідріх Горенштейн так описав бердичівський вокзал середини 70-х років:

Вот остановился поезд у перрона, и замелькали бердичевские лица. Три часа ночи – мелькают. Не спится, надо куда-то ехать. Днём, конечно, побольше на Москва-Одесса в оба конца. И посадка похуже. К этому, единственному престижному поезду, пересекающему Бердичев, собирается множество народа с чемоданами и узлами. Едут и в Москву, едут и в Одессу. За час до прибытия уже весь перрон полон. А поезд по расписанию стоит три минуты, так же, как в Иванковцах, где иногда один сойдёт, а двое сядут. Ещё Москва-Одесса не остановился, а уже бегут с чемоданами, толкая друг друга, с выпученными глазами, задыхаясь. Где какой вагон? Спереди? Сзади? Откуда нумерация? Пассажиры Москва-Одесса часто заранее своими проводниками предупреждаются, поразвлечься, посмотреть бердичевскую посадку. Высовываются из окон, смеются, слушая крики бердичевских женщин и плач бердичевских детей, которые, согласно купленному билету, хотят занять своё законное место в вагоне. Что-то погромное есть в этой бердичевской посадке. Один, случайно сохранившийся до наших времён еврей-богунец, то есть бывший боец-кавалерист богунского полка из дивизии знаменитого красного командира Николая Щорса, написал в газету, что современные бердичевские посадки напоминают ему эпизод гражданской войны, здесь же на станции Бердичев случившийся в 1919 году. Применив военную хитрость, петлюровский бронепоезд под красным флагом ворвался на станцию и открыл пулемётный и артиллерийский огонь по красным бойцам и местным жителям, вызвав всеобщую панику. Но Николай Щорс лично возглавил контратаку на бронепоезд. А кто этих контратакует, петлюровцев из кабинетов под красным знаменем. Контратаку бердичевского пенсионера они без труда отбили. Современный советский погромщик похитрей петлюровского бронепоезда. Например, управление Юго-Западной железной дороги сумело антисемитизировать даже железнодорожное расписание. Знает, что происходит на бердичевской станции, докладывают ему, но тоже, видать, смеётся в своих кабинетах. И так длится годами. Бердичевская посадка остаётся неизменной. Уже поезд давно пошёл, а в проходах вагонов стоят, тяжело дышат истерзанные, униженные люди, никак не рассядутся. А рассядутся, всё равно отличаются от остальных пассажиров и говорят с ними остальные, поблескивая глазами, подхихикивая, как бы постоянно напоминая: «эти сели в Бердичеве». Надо сказать, что начальники поездов, кондуктора, видя погромную ситуацию при посадке, слыша плач и крик, часто самовольно задерживают поезд сверх скупо отпущенных трёх минут, как ранее поступали иные полицмейстеры, или городовые, получавшие от начальства на случай погромов приказы двусмысленные. Однако, о подобной задержке поезда, о подобном заступничестве люди ведь не извещаются заранее, всё равно давятся, карабкаются, цепляются за вагонные поручни.

Однако ночью, не в Москву, не в Одессу, в Здолбунов, Ровенской области едет из Бердичева публика деловая, крепкая, без детей и количеством поменьше. Она и за минуту, если надо, в вагон влезет. Поэтому поезд Киев-Здолбунов стоит в Бердичеве пятнадцать минут, иногда и дольше. Времени достаточно и бердичевский пассажир ходит вдоль вагонов спокойно, с усмешечкой.

Анатолій Горобчук.


Вид на вокзал зі сторони перону, 1956 рік.
Залізничний вокзал.
Фотографія з альбому “Развитие жилищно-коммунального хозяйства города Бердичева”, 1968 р.
Бердичів Житомирської обл. Залізничний вокзал. Поштова листівка. Фото Р. Якименка, 1979 р.
Залізничний вокзал.
Фото з фотоальбому “Развитие жилищно-коммунального хозяйства города Бердичева”, 1977 р.
Бердичів, залізничний вокзал, 2005 р.
Бердичів, залізничний вокзал, 2006 р.

Вид на залізничний вокзал, 2006 рік:

1 COMMENT

  1. Помню статью в городской газете, посвящённую открытию вокзала. Многое в конструкции критиковалось, в стихотворной форме высмеивалось пространство под куполом, мол там свободно галки и вороны летать могут…

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here