Остап Бендер з Бердичева

Його ім’я сучасній молоді мало що говорить. Це для старшого покоління літературний герой Остап Бендер перетворився на уособлення пройдисвіта-авантюриста перших десятиліть радянської влади. Але наскільки вигаданим персонажем є Остап Бендер? І яким чином він пов’язаний з нашим Бердичевом? Дозволю невеликий спойлер – зв’язок є! Але все по черзі.

Як відомо, Остап Бендер, або Остап Сулейман Берта Марія Бендер-бей (як персонаж сам себе називав у «Дванадцяти стільцях»), був сином турецького підданого («Мой папа, — говорил он, — был турецко-подданный»). Але розкриємо таємницю: в Одесі, де на той час міг проживати батько авантюриста, у роки російсько-японської війни діяло турецьке посольство. Воно активно, звичайно ж за гроші, роздавало турецьке підданство. І цим користувались ті, хто не бажав потрапити на війну (до російської армії не брали підданих інших держав). От і скористався батько Остапа, звичайний російський єврей, цією можливістю, водночас нагородивши й сина іноземним підданством. Цю версію підкріплює інший факт літературної біографії Бендера – по-батькові він Ібрагімович, а Ібрагім – арабський варіант імені Авраам.

Як відомо, Одеса та Бердичів здавна мали тісні зв’язки: заможні євреї відправляли з нашого міста до Південної Пальміри на навчання своїх нащадків, самі ж їздили туди для налагодження бізнесу (у тому числі й контрабандного). Отже, цілком вірогідно, що батько Остапа Бендера був якщо й не уродженцем Бердичева, то принаймні мав зв’язки з нашим містом.

Та повернемося з літературних фантазій до реальності. У міському архіві міста Бердичева зберігаються матеріали, які містять цікаву історію. У 1930-х роках у нашому місті проживав такий собі Б.Б. Бендер. Як свідчать документи, це також був авантюрист, не гірший літературного Остапа: у 1934-1935 роках той Бендер під ширмою Учбово-Показової кузні Бердичівської міськради утримував власну ковальську майстерню у своєму власному приміщенні та власним устаткуванням. Для роботи у майстерні він наймав робітників, яких ніде не оформляв та з власної кишені виплачував їм заробітну плату. Необхідні матеріали та сировину для виробництва Бендер купував за свої кошти, готову продукцію збував серед населення, а отриманий дохід від такої підприємницької діяльності ніде не обліковував та податки державі не сплачував, адже підприємство не перебувало на обліку в Міськфінвідділі.

У країні, де практично все виробництво є суспільним, тобто, державним, створення приватного підприємства та його тривале функціонування поза тогочасної економічної системи є унікальною аферою, гідною слави продовжувача справи відомого літературного героя. Як вказують документи, Бендер Б.Б. два роки вдало «приховував свою експлоатаційну та спекулятивну діяльність». Не в останню чергу й тому, що йому допомагав колишній секретар Бердичівської міськради товариш Швайко, який незаконно оформив посвідчення для проведення такої діяльності Бендером.

Можливо, так тривало б і надалі, якби не чиєсь пильне око (в даному випадку – Міськфінвідділу). Хоча як зазначено у документах, «1) Майстерня, як підприємство усуспільненого сектору в Міськфінвідділі не було зареєстровано; 2) Розрахункового рахунку майстерня в Держбанкові не мала; 3) Ніяких планів та кошторисів не було; 4) Майстерня не користувалася ніякими державними коштами та не входила в будь-яку вищу організацію; 5) Гр-н Бендер сам приймав робочу силу та особисто на свій погляд встановлював оклади на здільну розцінку», порушника вирахували, підприємство ліквідували, а Бендера зобов’язали сплатити промподатки у розмірі 41 912 карбованців за 1935 рік та 49 122 карбованці за попередній 1934-й. А також сплатити прибутковий податок у розмірі 3550 крб. та культзбір 2382 крб. Суми на ті часи значні[1].

Та наш Бендер не здався. Він виявив сміливість оскаржити оподаткування спочатку у Міськфінвідділі, а коли отримав відмову, то поїхав до Вінниці (нашого тогочасного обласного центру) та оскаржив справу у Віноблфінвідділі. Але й ця інстанція скаргу відхилила.

За відмову сплатити податки міська влада описала та вилучила хатнє майно Б.Б. Бендера на суму 528 карбованців 70 коп., а також реалізувала дві брички та одні сани на 1600 карбованців, а житловий будинок передали Міськкомунгоспу. Міська прокуратура чомусь не погодилась із таким рішенням влади та висловила протест. Але президія міськради на своєму засіданні протест прокуратури відхилила, вважаючи власні дії щодо оподаткування гр. Бендера цілком вірними.

Чим закінчилась ця історія, на жаль, мені не відомо. Але для авторів «Дванадцяти стільців» та «Золотого теляти» Ільфа і Петрова ці матеріали могли б стати основою ще принаймні для одного роману про пригоди відомого всім авантюриста Остапа Бендера.

Анатолій ГОРОБЧУК

Джерело:

Рішення виконавчого комітету Бердичівської міської ради №11 від 1936 р.

[1] Середня заробітна плата на місяць в СРСР у середині 1930-х років становила 180-220 карбованців. Ціни в цей час трималися приблизно на одному рівні і суворо регулювалися державою. Якихось значних подорожчань не було. Наприклад, кілограм пшеничного борошна коштував 4 крб. 60 коп., лущеного гороху – З крб. 60 коп., гречки – 1 крб. 82 коп., м’ясо – 7-11 крб., шматок господарського мила – 2 крб. 27 коп.; півлітрова пляшка вина коштувала близько 4 крб.