Остальський Аркадій Йосипович

Остальський Аркадій Йосипович (нар. 25 квітня 1889, с. Скаківка, Солотвинська вол., Житомирський пов., Волинська губ., Російська імп. – пом. 29 грудня 1937, сел. Бутово, Московська обл., СРСР) – єпископ, зарахований у 2000 році до лику святих Російської православної церкви.

Остальський Аркадій Йосипович народився 25 квітня 1889 року в селі Скаківка Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії (нині село Гришковецької громади Бердичівського району Житомирської області) в сім’ї священика Йосипа Остальського та його дружини Софії. Аркадій був охрещений 16 травня того ж року в Іоанно-Богословській церкві села Скаківка, де його батько був священиком. Таїнство хрещення здійснив священик села Янковець Павло Стефанович (рідний дід по материній лінії).

Дитинство Аркадій провів у рідному селі. З юності мріяв стати монахом і бажав своє життя присвятити служінню Богу, але батьки настояли на його одруженні.

Аркадій Йосипович навчається у Волинській Духовній Семінарії. По її закінченні у 1910 році працював учителем у церковно-приходській школі села Велика Цвіля Новоград-Волинського повіту (нині Ємільчинська територіальна громада). У цей час він, за наполяганням батьків і одружився на Ларисі Костянтинівні (1893 р.н.).

14 вересня 1911 року за клопотанням єпархіального місіонера архімандрита Митрофана (Абрамова) Аркадій Остальський рукопокладений у священницький сан до собору м. Старокостянтинова з призначенням помічником повітового місіонера. Був священиком на дияконському штаті. На цьому поприщі проявив себе ревним та енергійним діячем. У звітах він викладав свої враження від поїздок, судження відносно сектантів на Волині, які були опубліковані згодом в «Епархиальных Ведомостях». Душа о. Аркадія шукала подвигу заради Христа, і місіонерство представлялось йому як єдино вірне, дароване йому Богом служіння. Він був вродженим місіонером: проповідував просто і ясно, запалював ревність до благочестя у всіх, хто знаходився поряд. Релігійний досвід не залишався його внутрішньою, приватною справою. У 1912 році його нагородили набедреником «За примерное исполнение пастырских обязанностей».

З початком Першої світової війни о. Аркадій стає військовим священиком і служить у 408-у Кузнецькому піхотному полку.

У серпні 1917 року о. Аркадій прибув із фронту в Житомир і став настоятелем церкви преподобного Серафима Саровського при гарнізонному військовому госпіталі, а згодом – маленької Свято-Миколаївської церкви у центрі міста. У роки Громадянської війни, по благословенню архієпископа Євлогія, організовує при своєму приходському храмі Свято-Миколаївське братство. Перші установчі збори братства відбулись у будинку Житомирського суду 1 вересня 1918 року. Члени братства надавали допомогу нужденним і хворим, хоронили померлих, які не мали рідних та близьких.

О. Аркадій показував приклад жертовності, все своє майно роздавав нужденним. У його кімнаті практично не було ніяких особистих речей. Виховуючи членів братства в дусі ревного християнського служіння, о. Аркадій разом із ними робив довгі піші паломництва до православних святинь, зокрема у Київ. Дорогою вони співали акафісти і церковні співи. Це були паломництва у колі і серед віруючого народу, які зміцнювали волю і віру, у чому багато хто тоді, опинившись серед випробувань та державної розрухи, конче потребували. Зрештою Свято-Миколаївське братство отримало таку популярність, що у Житомир стали приїжджати люди з інших міст.

Гоніння на Церкву, що розпочалися зі сторони більшовицької влади, тільки примножили сили о. Аркадія. Маючи глибоку релігійну натуру, він став на захист православної віри. Його проповіді допомогли багатьом зорієнтуватися і не загинути у цей страшний час. О. Аркадій часто служив і сповідував. На сповіді нікого не квапив, пропонуючи без сорому назвати те, що мучить душу людини. Іноді сповідь затягувалася до двох годин ночі. З кожним днем у його храмі ставало все більше і більше парафіян та членів братства.

У період Громадянської війни, під час влади Симона Петлюри, який проводив українську національну політику, частина духовенства Житомира увійшла до складу автокефальної Української церкви. Ця група підтримувала петлюрівське рух. З виникненням розколу в Православній Церкві о. Аркадій підтримав позицію Керуючого Волинською єпархією Тадея і непохитно зберігає вірність канонічній Патріаршій Церкві і різко негативно ставився до розкольницької автокефальної Української Церкви.

Скориставшись неврожаєм 1921 року й голодом у ряді українських і російських губерній, влада прийняла рішення реквізувати церковні цінності. Протоієрей Аркадій Остальський виступив на захист інтересів Церкви. Навесні 1922 року почалося вилучення церковних цінностей із храмів. У Житомирі з цього приводу було отримане послання Святійшого Патріарха Тихона, у якому рекомендувалося віддавати тільки ті церковні речі, які не мають безпосереднього використання в богослужінні. За розпорядженням правлячого єпископа Аверкія (Кедрова) священик Аркадій оголосив послання Патріарха у церкві для членів Свято-Миколаївського братства. Це стало відомо ДПУ і 6 травня священик і його батько, священик Йосип Остальський, за «агітацію проти вилучення цінностей на користь голодуючих» були заарештовані і поміщені у в’язницю, де о. Йосип незабаром і помер.

Слідство тривало протягом місяця. Відбувся відкритий суд, який тривав кілька днів – з 7 по 10 червня 1922 року. Суд супроводжувався репортажами в місцевій пресі, яка о. Аркадія зображала скнарою, який бажає смерті голодуючим людям. Але безліч свідків говорили про о. Аркадії як про чудову, прекрасну людину, священика, який все своє життя віддавав служінню Богу і людям. Вони наводили приклади його виняткової доброти і самовідданості. Та прокурор наполягав на зворотному. Врешті решт Волинський губревтрибунал оголосили вирок – смертна кара. Але оскільки реальних результатів його злочин не мав, трибунал вирішив замінити смертну кару на ув’язнення у Будинку громадських примусових робіт (рос. – Дом общественный принудительных работ) терміном на п’ять років.

Перебуваючи в ув’язненні, о. Аркадій разом із владикою Аверкієм працюють на лісоповалі в Корабельній Рощі. Під час ув’язнення о. Аркадія церква, в якій він служив, була закрита, але братство, засноване ним, продовжувало таємно працювати, збираючись або в церкві Іоанна Богослова неподалік від собору, але тепер вже як звичайні прихожани, або на квартирі його матері, Софії Павлівни, або у кого-небудь з членів братства. Під тиском членів братства, які постійно клопотали про свого наставника, о. Аркадій був звільнений за амністією наприкінці 1924 року.

У той час, поки о. Аркадій був в ув’язненні, його дружина вийшла заміж, зажадавши розлучення. Дітей у них не було. Вийшовши з ув’язнення, о. Аркадій поїхав до Дивеєвського монастиря і в Саров помолитися. Тут, в Саровській Успенської пустелі, він був пострижений у мантію з тим же ім’ям. Після прийняття чернецтва о. Аркадій ще з більшою ревністю занурюється в молитву і аскетичну працю, а весь вільний час віддає братству. Прагнення до святості, наживання Святого Духа відтепер стали його єдиною і омріяною метою.

На початку 1926 року ієромонах Аркадій був зведений у сан архімандрита, а 15 вересня того ж року в Москві був хіротонізований митрополитом Сергієм (Страгородським) у співслужінні з іншими архієреями в єпископа Лубенського, вікарія Полтавської єпархії.

Як тільки єпископ Аркадій прибув до Полтавської єпархії і своїм словом сколихнув народні маси, його заарештували та вислали до Харкова із забороною повертатися до своєї єпархії. Але він втік з Харкова та таємно повернувся в місто Лубни, провів пасхальне богослужіння, і з-за загрози нового арешту знову втік. Жив у Новому Афоні на Кавказі серед ченців. Розуміючи, що він знаходиться у розшуку і в будь-який момент може бути вбитий, носив під підкладкою чобота свою фотографію, щоб у разі смерті люди могли дізнатися про його долю. Навіть у таких обставинах підтримував листування з духовенством Полтавської єпархії.

У наприкінці 1927 р. після опублікування Декларації митрополита Сергія (Страгородського) священик Полтавської єпархії о. Олександр звернувся до єпископа з листом, в якому заявляв, що відмовляється від підпорядкування єпископу Аркадію і митрополиту Сергію через декларацію, так як вона, на його думку, по суті є зрадою православ’ю. У листі-відповіді владика висловив свою точку зору на події. Владика спробував переконати священика у помилковості його поглядів. Цей лист, без дозволу владики, у дещо переробленому вигляді був випущений як послання єп. Аркадія до Лубенської пастви, отримавши широкий розголос по Україні, і згодом поставлений йому у провину як «антирадянський документ».

У 1928 році єпископ Аркадій важко захворів і переїхав до Києва, де жив на нелегальному становищі. Великий Піст сповідник провів таємно в Ленінграді, але Великдень 1928 року він вирішив зустріти відкрито. Друзі виклопотали для нього дозвіл служити. І він у перший день Великодня брав участь в урочистій службі в Олександро-Невській лаврі, де виступив із задушевною і натхненною проповіддю про воскресіння Христа. Митрополит Серафим запропонував йому стати вікарним єпископом, але сказав, щоб попередньо владика запросив дозвіл влади. Тоді єп. Аркадій прийняв рішення поїхати до Москви на Луб’янку (тут знаходилось ОДПУ), щоб вирішити там свою справу. У Москві єп. Аркадій вирішив особисто побачити Тучкова, щоб прояснити своє становище. 9 травня 1928 року він з’явився в ОДПУ на Луб’янці «для пояснень», там дуже здивувалися його появі. Владика не був арештований відразу, але і не був відпущений.

15 травня його справу розглядав заступник голови ОДПУ Генріх Ягода, який і виписав ордер на арешт єпископа. Йому поставили в провину «Послання до Лубенської пастви», утримували в Бутирській в’язниці.

23 липня 1928 року єп. Аркадій був засуджений Особливою Нарадою при Колегії ОДПУ СРСР за ст. 58-10 КК РРФСР до п’яти років ув’язнення. Вже 27 липня з партією ув’язнених відправлений у Соловецький концтабір. Везли засуджених у товарних вагонах. Погода стояла спекотна, вагони набили такою кількістю людей, що сидіти було ніде і їхали стоячи. Не вистачало повітря; деякі не витримували і помирали у дорозі. На зупинках конвой відкривав двері і витягав із вагонів трупи.

12 серпня преосвященний Аркадій прибув на Соловки і був зарахований до 11-ї роти на найважчі роботи. У таборі його поміщали то в барак, де проживали засуджені за кримінальні злочини, то туди, де було зібране лише духовенство, але й на злочинців, і на служителів Христових владика надавав сприятливий вплив. Табірному начальству це не подобалося, і тому воно часто переводило єпископа з місця на місце. У міру своєї можливості владика здійснював богослужіння.

В одній з його табірних характеристик було сказано: «Лагерному распорядку не подчиняется… группировал вокруг себя служителей культа, ведя среди них агитацию против обновленческого направления… Среди служителей культа имеет большое влияние… Требует строгой изоляции и неуклонного наблюдения». Дійсно, владика не вписувався у табірний порядок: організувавши навколо себе православних священиків, він уважно стежив за їх дисципліною, благочестям і за тим, щоб ніхто не втратив бадьорості духу і молитовного настрою. Для священнослужителів, які не мали жодної підтримки від близьких і родичів, він організував касу взаємодопомоги. Також владика приймав участь у роботі Соловецького Музею товариства краєзнавства, копіював древні грамоти. Ним було скопійовано 28 документів 1625-1797 рр. Більшість із них сьогодні зберігається у Державному історичному музеї.

У 1931 році єп. Аркадій був заарештований у таборі по звинуваченню у «контрреволюционной агитации, нелегальных собраниях антисоветской организации под видом религиозных бесед». Справа була груповою, по ній засудили 15 осіб, і головним обвинуваченим став єпископ Аркадій. 14 липня 1931 року трійкою при ПП ОДПУ СРСР за ст. 58-10 КК РРФСР Владиці додали до терміну ще 5 років ув’язнення у таборі. Після вироку його в якості покарання перевели на деякий час на Секирну Гору – аналог внутрішньої в’язниці з найсуворішим режимом.

Звільнили його лише у 1937 році. З табору Владика вийшов абсолютно сивим чоловіком. Відбувши термін ув’язнення сповна, він не мав засобів до існування. Ось свідчення самого владики: «Жил я на деньги, вырученные от продажи художественной литературы, – русских классиков, за которую я выручил около 2000 рублей».

Декілька місяців він жив у селі Селищі Рязанської області у протоієрея Михайла Дмитрова. У травні 1937 року єпископ Аркадій їздив у Патріархію до заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Сергія і клопотав про нагородження протоієрея Михайла митрою. Митрополит Сергій задовольнив прохання єпископа, і владика сам привіз у Селищі митру та поклав її на о. Михайла.

Два тижні прожив у Калузі, за цей час тричі побував у Москві. На запитання, чим він бажає займатися, владика відповів: «Я много выстрадал за время пребывания в лагере, но я снова горю желанием работать над укреплением Православной Церкви и разъяснять верующим смысл происходящих событий в жизни русского народа, укреплять веру в народе, хотя бы мне и снова пришлось пострадать за это. Я готов на все».

На початку 1937 року єпископ Аркадій востаннє відвідав Житомир, щоб помолитися на могилі матері, і зустрічався з колишніми членами Свято-Миколаївського братства.

У 1937 році єпископ Аркадій призначений єпископом Бежецьким, вікарієм Калінінської єпархії, але влада не дозволила йому виїхати до місця призначення. Владика продовжував добровільне мандрівництво. Підтримував дружні стосунки з Калузьким архієреєм Августином і на момент арешту проживав у Калузі.

21 вересня НКВС заарештувало архієпископа Августина, про що тут же дізнався єпископ Аркадій. Наступного дня, близько опівночі, преосвященний Аркадій відправився на вокзал. Йому вдалося сісти в поїзд, але співробітники Калузького РВ УНКВС вже шукали його. Потяг затримали, у вагон зайшли співробітники НКВС разом із людиною, яка знала єпископа в обличчя, і владику заарештували. Спочатку його утримували у Калузькій в’язниці, потім у Бутирській в’язниці в Москві.

17 жовтня 1937 року єпископа Аркадія допитали. Вже 7 грудня трійка НКВС по Московській області за ст. 58-10 ч.1 КК РРФСР засудила єпископа до розстрілу за «контрреволюционную фашистскую агитацию». 29 грудня 1937 року його розстріляли на полігоні НКВС недалеко від селища Бутово, що під Москвою. Похований у загальній могилі.

Остальський Аркадій Йосипович за фактом розстрілу реабілітований посмертно за висновком прокурора Житомирської області 25 липня 1989 р.

Єпископ Аркадій був відомим як чудовий проповідник. Він став автором багатьох оригінальних богословських творів (у рукописах). Особливо добре написана його робота про церковне красномовство. Є відомості, що він склав практичне керівництво проповідника. Значна частина його творів загинула при переїздах. Російська православна церква достойно вшанувала єпископа Аркадія – у серпні 2000 року його зарахували до лику святих Новомучеників Російських Архієрейським собором РПЦ для загальноцерковного шанування.

Пам’ятають і шанують Аркадія Остальського і на Бердичівщині. 2 серпня 2011 року, у день пам’яті Святого пророка Іллі з благословення єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Преосвященнішого Никодима, у храм святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова села Скаківка Бердичівського району привезли чудотворну ікону священномученика Аркадія Остальського з Хрестовоздвиженської церкви села Конотоп Шепетівської єпархії. Ікону супроводжували паломники з Бутово (Москва), які привезли з собою Соловецький різьблений поклінний хрест.

29 травня 2013 року, в день Переполовення П’ятидесятниці, коли Церква вшановує середину за часом між двома найбільшими святами – Великоднем – Воскресінням Христовим і Трійцею, у селі Скаківка, біля храму Святого Апостола і Євангеліста Іоанна Богослова на вшанування пам’яті Аркадія Остальського встановили та освятили меморіальну дошку з іконописним зображенням священномученика.

Праці Аркадія Остальського:

Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти, 1917-1943: Сб. в 2-х частях. / Сост. М.Е. Губонин. М., 1994. С. 963.

Волынские епархиальные ведомости. – 1910. №46. С. 825.

Волынские епархиальные ведомости. – 1911. №39. С. 744, 757-758.

Волынские епархиальные ведомости. – 1913. №4. С. 64-65.

http://vedomosti.meparh.ru/2004_4_5/10.htm#bgn – Проповедь. Беседа на Троицкую Родительскую субботу.

http://vedomosti.meparh.ru/2004_6_8/13.htm – Проповедь. Слово о Кресте.

http://www.pravoslavie.ru/put/051230125155 – Проповедь. Подведем итоги прошедшему году.

Джерела і література:

Аркадий (Остальский) (1889-1937), епископ Бежецкий, священномученик. – Открытая православная энциклопедия «Древо»: http://drevo-info.ru/articles/4514.html

Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У 7 кн. / Головна редколегія (голова П.Т. Тронько, заступники голови О.П. Реєнт, Ю.З. Данилюк та ін.); редколегія тому (голова І.М. Синявська, заступник голови Л.А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). – Кн. 1. – Житомир, 2006. – с. 73-75.

Александров І.В., Тіміряєв Є.Р., Кучерук І.А. Священномученик Аркадій (Остальський). // Реабілітовані історією: У двадцяти семи томах. Житомирська область: У семи книгах. / Головна редколегія (голова П.Т. Тронько, заступники голови О. П. Реєнт, С.А. Кокін та ін.); редколегія тому (голова М.А. Черненко, заступники голови В.М. Врублевський, Л.А. Копійченко та ін., науково-редакційна група при редколегії тому). – Кн. 2. – Житомир, 2008. – с. 106-112.

Вікторія Кучерява. Освячення меморіальної дошки на вшанування пам’яті священномученика Аркадія (Остальського) // «Земля Бердичівська», №22 (15924) від 31.05.2013 р.