Home Історія Історія Бердичева Німецько-радянська війна (1941-1945 рр.)

Німецько-радянська війна (1941-1945 рр.)

24424
0
SHARE

Напередодні німецько-радянської війни (в радянській історіографії – Велика Вітчизняна війна[1]) у Бердичеві нараховувалось 1273 будинки, проживало 75 тис. населення (згідно перепису 1939 року – 62 014 осіб). У місті діяло 39 промислових підприємств, у т. ч. найбільший в Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м’ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики. На машинобудівному заводі “Прогрес” працювало біля 2000 працівників, тут виготовляли значну кількість обладнання для підприємств хімічної промисловості, чорної та кольорової металургії, сільського господарства. Також ритмічно працював шкірзавод ім. Ілліча: у 1940 році завод випустив жорстких шкіртоварів 5600 тонн, хромових — 185 млн. кв. дм. Завод “Комсомолець” випускав нескладний сільськогосподарський інвентар і запасні частини до сільськогосподарських машин, освоїв також новий вид продукції — стенди для складання авіаційних двигунів.

Проте вже у цей мирний час війна стукала в оселі бердичівлян: у травні-вересні 1939 року окремі його мешканці брали участь у боях із японцями на Халхин-Голі; у вересні 1939 року — у т. зв. Визвольному поході Червоної Армії у Західну Україну та Західну Білорусь, які входили до складу Польщі. У листопаді 1939 – березні 1940 року бердичівляни брали участь і в радянсько-фінській війні. Багатьох із них нагородили орденами та медалями, а лейтенанту Анатолію Олексійовичу Чепуренку (1915-1945), уродженцю Бердичева, першому серед бердичівлян 21 березня 1940 року присвоїли звання Герой Радянського Союзу. Але ця війна стала лише прелюдією до великої трагедії.

За декілька днів до початку німецько-радянської війни військові частини, що дислокувались у Бердичеві, прийшли у рух. Як вже вказувалося у попередньому розділі, у Бердичеві знаходився штаб 19-го механізованого корпусу, до складу якого входила 43-я танкова дивізія з безпосередньою дислокацією у місті. Увечері 19 червня 1941 року зі штабу округу надійшло розпорядження про виведення частин корпусу з місць постійної дислокації в запасні райони. Цього ж дня дивізії вийшли в призначені райони зосередження, закінчивши свій марш до 2-ї години ночі 20 червня.

На протязі наступного дня в райони зосередження військ корпусу вивезли склади з боєприпасами та продовольством, але штаб корпусу залишився в Бердичеві. Увечері 21 червня командири дивізій та окремих підрозділів доповіли про повну бойову готовність ввірених їм частин. Доповів у штаб Київського Особливого Військового Округу про готовність і командир мехкорпусу генерал-майор М.В. Фекленко, але ніяких вказівок про подальші дії він не отримав. Командир був здивований: Странно одно: дали указание вывести войска с зимних квартир, мы доложили о выполнении приказа, а работники штаба округа как воды в рот набрали. Неужели нет никаких данных?”. Вже через декілька днів 19-й механізований корпус взяв участь у битві під Дубно (відома також як танкова битва під Бродами, битва за Дубно-Луцьк-Броди) – найбільшій танковій битві початкового етапу німецько-радянської війни. Радянські війська у цій битві зазнали нищівної поразки, лише дивізії 19-го механізованого корпусу генерал-майора Фекленка досягнули певного успіху: 43-я танкова, маючи в передових порядках танки Т-34 та КВ, за чотири години боїв відкинула добре пошматовану 11-ту танкову дивізію. До речі, саме ту німецьку танкову дивізію, яка за два тижні – 7 липня – переможно увійде у Бердичів. За бої під Дубно командир корпусу Микола Володимирович Фекленко отримав високу нагороду – орден Червоного Прапора.

22 червня напад збройних сил Німеччини на СРСР перервав мирне життя населення міста. У перші ж дні війни сотні бердичівлян мобілізували до лав Червоної Армії. Багато з них пішли добровольцями. Так, до бердичівського райвійськкомату 22 та 23 червня надійшло 132 заяви від добровольців, з них 78 заяв – від жінок. Ті ж мешканці, що залишилися у місті, брали участь у спорудженні оборонних споруд та комунікацій, несли цілодобове чергування на постах протиповітряної оборони.

На підприємствах та установах партійними органами організовуються мітинги, збори колективів, на яких виголошувалась підтримка Червоній Армії у боротьбі з ворогом. Наприклад, о 7 годині ранку 23 червня на заводі “Комсомолець” відбувся загальний мітинг, на якому з інформацією про напад німецьких військ виступив директор заводу Зубченко. Він закликав весь колектив самовідданою роботою на своїх дільницях виконати свій громадянський обов’язок перед Батьківщиною. На мітингу робітники, службовці, інженерно-технічний склад заводу прийняли рішення, в якому просили вважати себе мобілізованими, по першому заклику партії та уряду виступити на захист Батьківщини.

Для потреб фронту в місті розгорнули три військові госпіталі (№№ 1416, 2029, 2037). Один із них 24 червня розмістився у приміщенні машинобудівного технікуму по вулиці Леніна. Тут лікували поранених червоноармійців, яких привозили з фронту. Сам навчальний заклад переїхав у приміщення клубу шкірзаводу. Цього ж дня на село Радянське (нині – Романівка), поряд із яким знаходився військовий аеродром, налетіли німецькі літаки та здійснили бомбову атаку. Загинуло четверо людей, троє отримали поранення. Це перший удар німецьких військ по Бердичівщині.

Для винищення можливого повітряного десанту створили Бердичівську зону відповідальності, якою керував командир 13-ї запасної стрілецької бригади (планувалося діяти безпосередньо силами 59-го запасного стрілецького полку). Для боротьби з диверсантами в Бердичеві створили винищувальний батальйон із 350 бійців. Але цілком необхідний захід переріс у шпигуноманію: інколи у супроводі міліціонера, а частіше під ескортом пильних громадян підозрюваних відводили до міського відділу НКВС. Як правило, “шпигунами” виявлялися місцеві жителі або добре одягнені біженці. Після перевірки документів їх відпускали.

Хоча у перші дні війни Бердичів залишився без військових формувань, наприкінці червня – початку липня на аеродромі під Радянським тимчасово базувався 225-й штурмовий авіаполк 36-ї авіадивізії (згодом – 62-ї авіадивізії). Кожного дня його бомбардувальники СБ (АНТ-40) вилітали на виконання бойових завдань. Одним із бойових екіпажів керував лейтенант Федір Васильович Тюленєв. Він пройшов усю війну, у 1943 році за бої під Сталінградом отримав звання Герой Радянського Союзу.

В останніх числах червня до Бердичева стали прибувати тисячі біженців із західних областей України. Зморені, голодні, налякані люди везли на підводах свій нехитрий скарб та дітей. Серед цих утікачів від нацистського режиму переважали єврейські родини, які до початку Другої світової війни проживали у західних та центральних районах Польщі. З вторгненням німецьких військ у вересні 1939 року вони втікали на схід, до західноукраїнських земель.

У перші дні липня головні підприємства міста отримали наказ про евакуацію. Вона проходила у надзвичайно складній ситуації, коли ворог уже наближався до Бердичева. Значну кількість промислового устаткування вдалося вивезти у східні райони Радянського Союзу. Те, що вивезти не вдавалося – знищили. Так, з огляду на неможливість демонтувати обладнання міської телефонної станції, військові інженери-підривники заклали вибухівку у будинок контори зв’язку та підірвали його разом з обладнанням. Усі документи знищили.

Закрилися також артілі та магазини, частину майна роздали людям. Адміністрації підприємств здебільшого не могли розрахуватися з працівниками, тому лише небагатьом вдалось отримати документи.

Піклуючись про подальшу долю промислових підприємств, міська влада у той самий час практично нічого не робила для організації евакуації мирного населення. У місто прибували біженці з заходу країни, які не отримують навіть мінімальної допомоги.

Жахлива трагедія розігралася на території міської в’язниці – тюрми НКВС №2: коли ворог перебував на підступах до Бердичева тих арештантів, що мали один-два роки ув’язнення, зібрали на тюремній площі та оголосили про їх звільнення. Їм запропонували прибути до військкомату та добровільно записатися до лав Червоної Армії. А через декілька днів на території в’язниці сталася пожежа, у полум’ї якої загинуло багато ув’язнених, у тому числі від куль охоронців, коли в’язні намагалися врятуватися втечею з палаючих тюремних камер. Були й такі, кому втекти все ж вдалося. Серед них – Дмитро-Роман Клячківський, провідник ОУН м. Львова (друга половина 1941 р.), Крайовий Провідник ОУН ПЗУЗ (01.1942 р. — 02.1945 р.); організатор і перший командир УПА на Волині (05.1943 р. — 11.1943 р.), командир УПА-Північ (11.1943 р. — 02.1945 р.), член ГВШ УПА, полковник УПА (посмертно). Згодом окупаційна влада залучила місцеве населення до похоронної команди, яка здійснила поховання вбитих та загиблих у цій пожежі.

Далі подамо події першої декади липня 1941 року у хронологічному порядку:

– 1 липня – з наближенням німецьких військ до Бердичева розпочалась евакуація з міста сімей відповідальних працівників, у першу чергу міського комітету ВКП(б) і міськвиконкому, а також народного суду, радіокомітету та редакції газети “Радянський шлях”.

– 2 липня – цього дня всі випускники Бердичівського технікуму хімічного машинобудування захистили дипломні проєкти, а ті, що залишилися, здали перевідні екзамени. З наступного дня технікум припинив свою діяльність.

– 3 липня – з Бердичева на Козятин відійшли останні поїзди та ешелони з евакуйованим обладнанням та людьми. Рух поїздів по залізниці фактично припинився. Хоча в місті залишилась значна кількість людей та біженців, покинути Бердичів вони могли лише пішки або на підводах.

pam_lenin_libknehta_02
Пам’ятник В.І. Леніну на вулиці Карла Лібкнехта, пошкоджений в ході перших боїв за Бердичів, 1941 р.

– 4 липня – о 19-й годині німецькі літаки вперше здійснили бомбардування міста. Півтонні бомби зруйнували ряд будинків у центральній частині міста, піддались бомбардуванню і місця базування військових частин на Червоній горі. Під час одного з бомбардувань зруйновано пам’ятник В.І. Леніну.

Розпочалась стихійна масова евакуація мирного населення. За неповними даними цього дня місто покинуло біля 10 тис. осіб (як місцевого населення, так і біженців).

На машинобудівний завод “Прогрес” надійшов наказ про евакуацію. На території заводу відбувся мітинг, на якому директор заводу Никифір Клименко повідомив про закриття заводу та про наказ, що надійшов.

Цього ж дня розпочались військові дії на території Бердичівського району: німецькі війська увійшли до села Кикишівка, яке знаходиться за 9 кілометрів від міста.

– 5 липня – машинобудівний завод “Прогрес” евакуйований з міста Бердичева. За довоєнними планами передбачалось, що в разі евакуації завод передислокують до міста Харків. На залізничну станцію подали ешелон, куди завантажили запаси кольорових металів, спецпродукцію та найбільш цінне обладнання. На ньому ж розмістились і родини багатьох працівників. В умовах ускладненого війною залізничного сполучення заводський ешелон вкрай повільно просувався на схід. На під’їзді до Фастова поїзд обстріляли німецькі літаки, та, на щастя, ніхто не постраждав.

Наказ №128 від 025.08.1941 р. по Очерському заводу про прийом прибулих з заводу “Прогрес” матеріалів

Але довоєнні плани зазнали змін і завод «Прогрес» вирішили евакуювати далі вглиб країни – до міста Очер Пермської області (Росія). Ешелон прибув до Очера лише через місяць – 4 серпня. Тут у короткий час заводчани влились до складу Очерського заводу бурильного обладнання Головного управління по виробництву ваг і випробувальних машин (рос. Главное управление по производству весов и испытательных машин, «Главмервеспром»), освоїли виробництво мін, мінометів, снарядів до бойових машин реактивної артилерії – БМ-13 («Катюша»).

Відступаючі радянські війська отримали наказ знищувати обладнання на підприємствах, будівлі установ, інженерну інфраструктуру, щоб вона не залишилась ворогу. За два наступних дні заводи та фабрики Бердичева пошкодили вогнем, зруйнували вибухами динаміту. Також у Бердичеві сапери-підривники відступаючих радянських військ підірвали мости через річку Гнилоп’ять. Після цього жителі західної частини міста могли потрапити на правий берег лише на човнах.

Увечері німецькі літаки знову здійснили бомбардування міста – знищено декілька будинків, є вбиті та поранені серед мирних жителів Бердичева та біженців, яких на цей час у місті залишилось ще декілька тисяч.

Цього дня спостерігався пік стихійної втечі населення з міста.

– 6 липня – за день до приходу німецьких військ фабрично-заводське училище, що діяло на базі машинобудівного заводу “Прогрес”, евакуювали до Західного Сибіру, у місто Бєлово Новосибірської області РРФСР (нині місто у Кемеровській області, РФ). На новому місці учні училища виготовляли зброю та ремонтували військову техніку.

На території міської в’язниці – тюрми НКВС №2 сталася пожежа, у полум’ї якої загинуло багато ув’язнених.

– 7 липня – танкові та моторизовані дивізії 1-ї танкової групи під командуванням генерала Евальда фон Клейста прорвали фронт 7-го стрілецького корпусу біля Нового Мирополя (нині селище Миропіль Житомирської області). О 16-й годині підрозділи 11-ї танкової дивізії, прокладаючи собі шлях серед колон відступаючих радянських військ, увійшли до західної околиці Бердичева. Ось як про це згадували рядові німецькі солдати (з розповіді фельдфебеля 11-ї танкової дивізії Ерхарда Енгліша):

“Последний участок до Бердичева, протяженностью почти 80 километров мы преодолели, практически не вступая в соприкосновение с противником. В авангарде двигался лейтенант Рипенхаузен, вплотную за ним следовала боевая машина лейтенанта доктора Зайдлица – командира 3-го взвода. Я был его механиком-водителем.

Підрив радянської колони з боєприпасами на околицях Бердичева, липень 1941 р.

Нам уже сообщили, что помимо аэродрома в Бердичеве располагался также большой танковый парк, и что преодолеть реку в западном районе города и взять его будет очень непросто. Перед нами была поставлена задача, как можно быстрее взять под контроль 40-метровый мост через реку, по возможности предотвратив его повреждения.

Подойдя вплотную к городу, невооруженным глазом мы могли различить танки неприятеля, выдвинутые с целью охранения. Помимо этого увидели, что, по всей вероятности, единственный мост, по которому можно было попасть в город, минировался и подготавливался к подрыву (тут мова йде про міст через Гнилоп’ять по вулиці Муромській, нині вулиця 30-річчя Перемоги, який відступаючі радянські війська 5 липня не підірвали – вірогідно, не обійшлося без спецоперації бійців роти учбового полку “Бранденбург”[2]; міст на той час мав саме таку довжину – біля 40 метрів – прим. А.Г.).

Граф Шиммельманн выдвинулся вперед и, мгновенно оценив обстановку, отдал приказ незамедлительно приступить к прорыву.

Не меняя боевых порядков, мы устремились в атаку. По мере нашего продвижения по дороге на мост, танки противника, как и ожидалось, открыли интенсивный оборонительный огонь, подкрепленный снайперским из ближайших домов. Высунув для лучшего обзора голову из люка, лейтенант Рипенхаузен тут же был ранен в голову, и лишился глаза. Его механик-водитель унтерофицер Форлендер дал резкий поворот, что несколько застопорило общее движение и атаку в целом. Необходимо было стремительно развить прорыв.

Бруно Фрайхерр фон Бракель, командир нашей 4-й роты, вышел на связь с моим командиром, приказав нашему взводу встать во главе атаки и продолжить ее развитие.

Тем временем остальные боевые машины полка выдвинулись на достаточное расстояние и могли оказывать нам эффективное огневое прикрытие.

Вот тогда-то все и началось!

Открыв орудийный и пулеметный огонь, наш танк полетел в направлении моста. Кажется, в этот момент, лейтенант доктор Зайдлиц еще пытался мне разумно что-то советовать. Я не слышал советов. Не могу сказать, что и окрик “СТОП МАШИНА!” во время въезда на мост отчетливо врезался в мое помутневшее сознание.

Поставив все на карту, я въехал на мост, совершая зигзагообразные движения. Тем же маневром и удалось преодолеть мост. Подрыв, которого все опасались, не состоялся. Я остановил танк в 20 метрах от одной из вражеских машин, она уже наводилась на нас. Однако наш наводчик, Пауль Зюлла, оказался проворнее. Прямое попадание – и танк противника объят пламенем!

Тем временем остальные машины 4-й роты устремились на мост и взяли его под контроль. Настоящая же битва за Бердичев еще только начиналась!”.

Начальник генерального штабу сухопутних військ гітлерівської армії генерал-полковник Франц Гальдер у своєму щоденнику зазначив: “17.00 — Донесение о том, что 11-я танковая дивизия достигла Бердичева. Это очень большой успех. Можно ли на этом базировать операцию в юго-восточном направлении, в настоящий момент мне еще пока не ясно”[3].

Знищений радянський танк БТ-7 на вулицях Бердичева, липень 1941 р.

Цього дня відзначився особовий склад мотострілецького батальйону 8-ї танкової дивізії. Коли солдати вермахту увійшли до міста, на залізничних коліях залишалося 10 вагонів із боєприпасами. Батальйону під командуванням майора А.І. Копитіна наказали знищити їх. Радянські бійці пробилися на станцію. Німецькі солдати атакували їх, намагаючись оточити та знищити, але бійці тримали оборону. Лише коли сапери скінчили мінування ешелону, майор Копитін надав команду на відступ, після чого до вагонів прорвався ворог. Пролунали вибухи. Вважалося, що весь батальйон Копитіна загинув, але через вісім днів майор вивів своїх бійців у розташування радянських військ. Причому, воїнів виявилося значно більше, ніж пішло на завдання: майор Копитін приєднав до свого батальйону більш як дві роти бійців, що проривались з оточення, в яке потрапила їх дивізія. Також відступаючі радянські війська знищили складські приміщення нафтобази, які знаходились поряд із залізницею.

– 8 липня – після запеклих боїв Бердичів повністю окупований німецькими військами. З цього дня ведеться відлік часу окупації міста ворогом, яка завершилась 5 січня 1944 року.

Місто заповнилося солдатами вермахту, які поводили себе як безтурботні переможці, що здійснюють легкий похід. З кузовів машин, які в’їжджали у місто, вони викрикували: “Juden kaput!” (“Євреям кінець!”). За свідченнями очевидців цього ж дня розпочались розстріли жителів Бердичева: на території цукрового заводу розстріляно 10 робітників заводу — саме тут при вступі німецьких військ на територію заводу його робітник Ю. Лонський вогнем із гвинтівки знищив декілька ворожих солдат. Але були й такі бердичівляни, які зустрічали німецькі війська не як ворогів, а як визволителів від більшовицької влади – з хлібом та сіллю. Вони плекали надію на німців як “культурну націю”. Наступні події показали марність таких сподівань.

Хоча влада змінилась, життя в місті продовжувалось. У перший день окупації лікар Є.А. Сухович і фельдшер Ф.С. Семенов прийшли до міської лікарні, щоб надавати необхідну допомогу важкопораненим та хворим, яких за станом здоров’я не могли відправити додому. Через деякий час до них приєднались лікар В.Я. Герцик, військовополонений фельдшер Баном, хірург М.М. Шишков, лікар Г.П. Дацкевич.

Після захоплення міста ще майже тиждень у районі Бердичева точилися запеклі бої. Командування Південно-Західного фронту (командувач генерал М.П. Кирпонос) створив бердичівську групу, яка об’єднала 16-й механізований корпус і зведений загін 15-го механізованого корпусу. З 9 по 15 липня 1941 року ця група стримувала наступ ворога, скувавши його сили на околицях Бердичева та південніше від нього. До того ж атаки 44-го мотострілецького полку підтримувались броньованою артилерійською батареєю — вогнем бронепоїзду, що рухався до Бердичева зі сторони станції Глухівці. Бронепоїзд використовувався досить інтенсивно, але зазнав пошкоджень у бою 10 липня та був виведений у Козятин на ремонт. Незабаром його відремонтували і він знову взяв участь у бойових діях.

У результаті контратак радянських військ із півдня та сходу німецькі 11-а танкова і 60-а моторизована дивізії перейшли до оборони, 16-а танкова і 16-а моторизована дивізії просувались дуже повільно.

Нарада комдива 11-ї танкової дивізії генерал-лейтенанта Людвіга Крювеля (нім. Ludwig Crüwell) з керівниками дивізійних підрозділів у траншеї під Бердичевом. Липень 1941 р.
Перед картою – Людвіг Крювель, з сигаретою у зубах – майор Теодор граф Шиммельман, командир 2-го батальйону 15-го танкового полку 11-ї танкової дивізії.

10 липня один із танкових батальйонів Червоної Армії у кількості 12 танків увірвався з південного заходу до Бердичева та оволодів окраїнними вулицями. У цей день радянськими військами розгромлено штаб 11-ї німецької танкової дивізії (про цей факт згадує у своїх повоєнних спогадах маршал І.Х.Баграмян: «лишь группа генерала С.Я. Огурцова продолжала действовать активно и дерзко. Не дожидаясь, когда подойдут спешившие к нему на помощь дивизии 16-го мехкорпуса, Огурцов повел свой отряд и части 14-й кавалерийской дивизии в решительную атаку. Они нанесли сильный удар 11-й танковой дивизии противника, занявшей Бердичев, разгромили её штаб, перерезали коммуникации»). Майже тиждень танкісти та мотопіхота захищали околиці Бердичева. У ці дні героїчний подвиг здійснив екіпаж танку КВ, яким командував старший лейтенант Андрій Юхимович Кожем’ячко. Танк КВ, екіпаж якого складали лейтенант І.І. Жабін, молодший воєнтехнік С.П. Кисельов, командир гармати сержант Т.І. Точін, сержант В.І. Грішин та червоноармієць Л.К. Верховський, був відрізаний від своїх військ на околиці Бердичева. Незабаром до цього танку перебрався і командир танкової роти старший лейтенант Андрій Кожем’ячко. У перші ж години бою в КВ перебили гусеницю. Відстрілюючись із гармати та кулеметів, відбиваючись гранатами, екіпаж встановив новий трак і знову натягнув гусеницю. До ранку на вулицях Бердичева гриміли глухі постріли його танкової гармати. КВ, несподівано з’являючись у різних куточках міста, нищив ворожі вантажівки, розганяв колони піхоти. А рано вранці він зустрів на перехресті доріг колону танків супротивника і вступив із ними в єдиноборство. Результат – вісім підбитих танків (11-а танкова дивізія у своєму складі мала середні та легкі танки типу Pz IV, Pz III та Pz II, які у прямому бойовому зіткненні не могли нічого протиставити важкому та добре броньованому радянському танку КВ). Повертаючись у розташування радянських військ, КВ притягнув на буксирі захоплений німецький танк. Коли KB доставили на ремонтний завод, у його броні нарахували майже три десятки великих вм’ятин, а в основі танкової башти стирчав ворожий бронебійний снаряд.

Про долю ще одного радянського танку КВ, що також брав участь у боях на вулицях Бердичева, розповів згадуваний вище Ерхард Енгліш:

“Уже здесь, в Бердичеве, один из танков противника, находившийся примыкавшей улице, неожиданно выехал на главную и столкнулся с машиной фельдфебеля Зермонда из 5-й роты. Оба танка были не в состоянии открыть огонь.

Вражеский танк поспешно дал задний ход и всей своей шестидесятитонной массой ударился в дом. Удача была на нашей стороне, поскольку на машину русских мгновенно посыпались сверху пыльные куски штукатурки и стенные обломки, лишившие экипаж обзора и возможности наводки на цель. Фельдфебель Зермонд, мгновенно оценив ситуацию, решительно выпрыгнул из своего танка, взобрался на русскую машину и забросил в башню ручную гранату, тем самым окончательно выведя танк из строя (за этот героический поступок фельдфебель Зермонд получил знак уничтожителя танков в ближнем бою, явившись единственным танкистом, отмеченным таким знаком).

Фельдфебель Зермонд біля знищеного ним радянського танку КВ. Бердичів, липень 1941 р.

Мы же, наблюдавшие за этим захватывающим спектаклем, вздохнули с облегчением лишь тогда, когда убедились, что внезапно появившийся русский танк, представлявший серьезнейшую опасность, окончательно уничтожен…”.

Радянським танкістам та піхотинцям у боях допомагала армійська авіація. Один із нальотів авіації описав унтер-офіцер 11-ї танкової дивізії Густав Шродек: Служащие штабной роты 1 батальона никогда не смогут забыть тот воскресный день в Бердичеве (13 липня — прим. А.Г.), когда им уже ранним утром пришлось пережить налет советских бомбардировщиков. Штабной врач 1 батальона был первым, кто вслух высказал свои опасения: “Сейчас они начнут бомбить нас в этой школе!”. Затем он побежал вниз, в этот же момент началась бомбежка. В результате бомбежки четверо служащих штабной роты были ранены и трое убиты[4].

Загалом ворог поніс значні втрати у техніці та живій силі. Про напругу боїв за Бердичів свідчать записи в щоденнику генерал-полковника Франца Гальдера від 13 липня: 6-я армия и 1-я танковая группа вели бои в районе Бердичева, которые продолжались в течение всего дня и начали затихать лишь к вечеру. Куда девались крупные силы танков противника, участвовавшие в контратаках, неизвестно. Противник, вклинившийся в наше расположение западнее Бердичева, уничтожен. Надежда на быстрое продвижение 11-й танковой дивизии в направлении Белой Церкви оказалась обманчивой. 14 липня він вказував: Бои в районе Бердичева, которые местами носили кровопролитный упорный характер, начинают затихать. 11-я танковая дивизия потеряла 2000 человек (!)[5]. Франц Гальдер недаремно поставив знак оклику біля цифри втрат. Це суттєвий удар по одній із кращих танкових дивізій вермахту, яку невдовзі направили в резерв для відпочинку та поповнення бойового складу. А ось що пише про ці події у своїх мемуарах “Воспоминания и размышления” радянський маршал Георгій Жуков: Бои в районе Бердичев-Житомир, начавшиеся 9 июля, продолжались до 16 июля. Неся большие потери и опасаясь удара с севера во фланг своей главной группировки, командование группы немецких армий “Юг” приостановило свое наступление в районе Житомира. Это обстоятельство позволило командованию Юго-Западного фронта вывести наконец из-под угрозы окружения основные силы 6-й и 12-й армий и значительно укрепить оборону Киева[6].

Пожежа у будівлях монастирського комплексу історико-культурного заповідника, липень 1941 р.

У цей час хаосу та безпорадності 10 липня в будівлях монастирського комплексу історико-культурного заповідника спалахнула пожежа, яку спровокували окупанти (про це у своїх спогадах вказує працівник заповідника художник Степан Дмитрович Славов; дату пожежі підтверджують німецькі архівні документи). Пожежа знівечила центральну баню й бічні вежі, знищила багато цінних картин (у тому числі роботи Антоніо да Корреджо, Фегальса, Бартоломе Естебана Мурільйо), килимів, меблів, тканин XVIII віку. Загинув у вогні і срібний орган, другий у Європі за якістю свого виконання. У пожежі, вірогідно, загинув найцінніший скарб – ікона Матері Божої Бердичівської (існує також версія, що ікона вціліла та знаходиться на території Польщі у приватній колекції).

Інформація про бойові зіткнення під Бердичевом з’являється у тогочасній періодичній пресі, яка видається на окупованих територіях. Так, газета “Українські щоденні вісти” (орган управи міста Львова) у номері №10 від 17 липня 1941 року в невеликій замітці вказувала, що “останки большевицьких підкріплень між Житомиром і Бердичевом намагалися заатакувати частину німецьких військ, що просунулися глибоко на схід. Хоч одночасно окружені дальше на заході сильні совєтські з’єднання розпучливо намагалися вихопитися з кліщів, проте після трьохденного бою чисельно менші німецькі сили зламали большевицьку перевагу”.

Мужність і рішучість радянських командирів та бійців не могли зупинити ворога – давалися взнаки стратегічні помилки Верховного головнокомандування. Німецькі війська глибоко обійшли Бердичів із півночі та півдня, підрозділам радянської 6-ї армії почало загрожувати оточення. У цих умовах 13-14 липня 1941 року вони відійшли від Бердичева через Козятин і Ружин на південний схід. Захисників Бердичева надалі спіткала сумна доля – майже всі вони загинули, відважний танкіст Андрій Кожем’ячко в серпні 41-го зник безвісти.

З 8 липня Бердичів на 911 днів (більш ніж на два з половиною роки) опинився під німецькою окупацією. До німецьких військ згодом долучилися військові підрозділи їх союзників – угорців.

Через декілька тижнів після захоплення міста, коли фронт відійшов далеко на схід, окупанти організували органи влади – Міську управу, головою (бургомістром) якої призначили А.Р. Родера – етнічного німця (фольксдойче), який до війни проживав у селі Семенівка Бердичівського району (фольксдойче призначалися на посади різного рівня до складу німецьких окупаційних та українських допоміжних органів влади, у тому числі на найвищі адміністративні пости). Його заступником став українець Петро Сліпченко (з часом останній займе посаду голови управи). Бургомістром Бердичівського району призначили Митрофана Савчука – жителя села Бистрик. У місті також організовується українська поліція.

Українська, або допоміжна поліція формувалась із місцевого населення (у першу чергу українців за національністю), радянських військовополонених, колишніх працівників радянської міліції. Очолив Українську поліцію в Бердичеві на початку її заснування Королюк. На території міста створили п’ять поліцейських дільниць. Як розпізнавальні знаки, українська поліція мала на лівій руці пов’язку білого кольору (іноді це пов’язка жовто-блакитного кольору – кольорів українського національного прапору 1917 року). До функцій української поліції відносились: охорона мостів, догляд за правопорядком на вулицях міста, виконання наказів та постанов нової влади в адміністративному плані та інше. Також українська поліція виконувала караульну службу на постах та в адміністративних закладах (ґебіткомісаріаті, Міському управлінні), конвойну службу у тюремних закладах міста (міській в’язниці, тюрмі на території кавалерійської частини на Червоній горі та ін.). Через декілька тижнів після формування української поліції у Бердичеві сформували також кримінальну поліцію СД (очолив її шеф СД Кноп). В обов’язки цієї служби входила боротьба зі злочинними (в розумінні окупаційної влади) елементами – розкриття крадіжок, грабежів, убивств; розшук та арешт євреїв, комуністів та партизан.

Окупаційна влада крім адміністративних установ відновила роботу окремих промислових підприємств, продукція яких спрямовувалась як на потреби населення, так і на потреби німецької армії. До роботи на підприємствах залучались як жителі міста, що з тих чи інших причин не евакуювалися, так і звільнені з військових таборів колишні бійці Червоної армії, які повернулись до рідного міста (у серпні 1941 року командування вермахту видало розпорядження про звільнення українців із таборів для військовополонених). Силами найманих робітників – у першу чергу колишніх працівників підприємств – німецька влада досить швидко відновила роботу залізниці: 19 липня працівники залізниці приступили до робіт із відновлення пошкоджених колій, а вже 24 липня перший потяг відійшов у бік Козятина. Після відновлення колії у Бердичеві частину спеціалістів відрядили до Козятина, де вони працювали на відбудові цього важливого транспортного вузла. Відновила роботу й бердичівська нафтобаза. На машинобудівному заводі «Прогрес» організували ремонт військової техніки, на території цукрорафінадного заводу облаштували паливний склад та склад боєприпасів. На руїнах заводу «Комсомолець» восени запрацював ливарний цех, який обслуговував підприємства та громадські організації. Запрацювала на заводі й кузня. У будівлі Палацу піонерів змонтували нову телефонну станцію замість знищеної під час відступу радянських військ. Працюють водогін, млин № 19, хлібзавод, миловарня, войлочна та меблева фабрики. Впродовж двох тижнів (з 26 липня по 10 серпня) німецькі сапери відбудували міст через Гнилоп’ять, знищений радянськими саперами. 26 серпня відновила діяльність міська пожежна частина. Під час відходу радянських військ пожежне обладнання або побили, або потопили у річці. Пожежну частину очолив досвідчений у цій справі Мельник. Власними силами пожежники відремонтували три мотополки, одну автомашину та інше. Того ж дня запрацювала й Бердичівська цукеркова фабрика. Зокрема, запрацював повидловарочний цех, який щоденно виготовляв 150 кг якісного яблучного повидла, яке надходило на базу Торгвідділу для подальшої реалізації. Сировиною фабрика була забезпечена на весь варочний сезон. Відновлення роботи фабрики стало можливим завдяки зусиллям працівників фабрики Т.П. Уланівського та Б. Вишинського, які врятували апаратуру, обладнання та посуд від руйнування у той час, коли місто полишали радянські війська.

Роботи з відновлення міської електростанції розпочали 18 липня. Очолив ЦЕС В.І. Кантнер, який до початку війни працював на підприємстві начальником зміни. Йому допомагав головний інженер Р.Д. Стельмахов. 26 липня роботу електростанції відновили. Спочатку відновили трансформатор власних потреб, відремонтували конденсатори турбіни, акумуляторну батарею. Загалом роботу електростанції забезпечували 243 робітника та 6 осіб інженерно-технічного персоналу (до війни – відповідно 430 та 30 осіб).

Роботи по відновленню пивзаводу розпочались 30 липня і продовжувались до 17 серпня. Очолив завод Бош, якого призначила міська управа. За цей час силами працівників заводу знайдено всі інструменти для допоміжних цехів – слюсарного, бондарного та ковальського. Також повернуто до підприємства частину транспорту і тари, відновлено всю апаратуру, яку пошкодили під час відступу радянських військ. 18 серпня завод здано в експлуатацію і з цього дня він розпочав роботу в повному режимі. За час з 18 серпня по 7 вересня завод виготовив 1200 гектолітрів якісного пива.

У вересні на заводі працювали два цехи – пивоварний та бродильний, які щодоби виготовляли 75 гектолітрів пива (до початку німецько-радянської війни завод щодоби виготовляв 150 гектолітрів пива).

* * *

З перших днів перебування в Бердичеві загарбники намагалися реалізувати генеральний план “Ост”, в якому знайшли свій виклад основні принципи “Нової східної політики”. Практичними кроками по його реалізації стала спроба створення 12 грудня 1941 року поселення “Hegewald”[7] (“Хегевальд”, укр. Заповідний ліс), яке нараховувало 60 населених пунктів і частина яких знаходилася на території Бердичівського району. Для цього з жовтня 1942 року німецька адміністрація розпочала цілими родинами переселяти місцеве населення в інші регіони України. Лише з села Старий Солотвин, яке перейменували на Arbeit, до П’ятихатського району Дніпропетровської області виселили 188 сімей, на їх місце поселили німецьких колоністів з Макарівського та Ємільчинського районів. Сам Бердичів перетворили в місце масового знищення як військовополонених, так і мирного населення, зокрема євреїв.

У липні 1941 року на території військового містечка на Елінгу, де до війни знаходилась кавалерійська частина, створено табір для військовополонених. Сюди зігнали біля 48 тис. осіб. Менші за чисельністю полонених табори розмістили на Червоній горі та на території цукрорафінадного заводу. Військовополонені у таборах утримувалися в жахливих умовах: під відкритим небом, на добу їм видавали 100 грамів проса та півтора літра води чи баланди. Померлих від ран та хвороб у таборі на Елінгу, а люди гинули масово, складали у велику яму, яка знаходилась неподалік межі табору. Померлих посипали хлоркою – і так день за днем, допоки яма не наповнювалась трупами майже до верху. Лише тоді яму прикривали землею, а неподалік готували іншу яму. Загалом, таких поховань згодом виявили чотири.

Зі спогадів ветерана війни калмика Еренджена Хазиковича Мутляєва – радянського військовополоненого, який потрапив до бердичівського табору: “В конце августа меня и других посадили в вагоны и привезли в Бердичев. Там условия для военнопленных были немного лучше, утром давали кофе (відвар зі смаженого ячменя – А.Г.) и 300 грамм хлеба. После завтрака гнали на работу, а вечером кормили баландой, которую называли макаронным супом. Вместе с пленными выгоняли на работу и местных женщин. Они приносили с собой еду и делились с пленными. Пленные работали командами, численностью по 50-60 человек.

Продуктов, которыми делились украинские женщины, было мало, всем доставалось по чуть-чуть.

Работу выполняли разную: на кожевенном заводе, на лесопилке, на железнодорожной станции. Однажды нас просто так сильно избили солдаты-венгры, которые таким образом хотели выслужиться перед немцами”.

Полонених щодня виганяли на роботу як до міста, так і до сіл Никонівка та Старий Солотвин. Полонених, які з тих чи інших причин не могли працювати, знищували. Показовим у цьому є вбивство 70-и військовополонених-калік. Політичних мотивів у даному випадку, як свідчив співробітник управління поліції безпеки СД[8] у Житомирі оберштурмфюрер СС Кунтце, не було (про це він вказував у службовому повідомленні від 27 грудня 1942 року). Проведення “акції” доручили трьом “досвідченим співробітникам” СД. У виділенні більш чисельнішої команди, на думку начальника бердичівського відділення СД, потреби не виникало через неспроможність в’язнів-калік до втечі. Військовополонених розділили на три групи. Першу групу (безногі) окупанти закопали живцем. Другу розстріляли. 25 в’язнів, що входили до третьої групи, напали на варту. При цьому троє з нападників загинули, 22 кинулися навтіки. Гітлерівцям вдалося затримати лише 9 чоловік. Решту сховали жителі навколишніх сіл. Один з них – вірменин Ашот (його прізвище встановити не вдалось) знайшов притулок у сусідньому з Бердичевом селі Маркуші, де він переховувався до самого звільнення села від окупантів в одній із родин.

Навіть перебуваючи у таких важких умовах частина радянських військовополонених намагалася зберегти людську гідність, вирватися на волю. Так, одного разу, коли охорона вивела на роботу колону в’язнів зі ста чоловіків, останні на перехресті вулиць Котовського – Червоноармійська – КІМа (нині це перехрестя вулиць Одеської, Солдатської та Зоряної) кинулись навтіки у різні боки. Охорона підняла стрілянину, 40 в’язнів вбили. Але іншим вдалося втекти, згодом їх сховали місцеві жителі (Є. Огненко, Д. Мельников та ін.). З часом більшість із військовополонених, що врятувались, приєдналися до партизанських загонів.

hitler_school_3_1941
Адольф Гітлер виходить з приміщення школи, де відбувалась нарада, 6 серпня 1941 р.

6 серпня 1941 року до Бердичева приїхав керівник Німеччини Адольф Гітлер. Його літак приземлився на аеродромі біля села Радянське (до 1934 року – село Жидівці, з 2016 року – село Романівка Бердичівського району). Адольф Гітлер брав участь у нараді штабу групи армій “Південь”. Нарада відбулась у приміщенні середньої російської школи №21 (вул. Пушкіна, 46), що збудована саме перед війною – у 1939 році (у повоєнний час цю будівлю займала загальноосвітня школа №3). Після наради Гітлер зі свитою переїхав до будинку Червоного Хреста (сьогодні це Будинок Зв’язку по вулиці Вінницькій, 28/1), де відбувся урочистий прийом на честь румунського диктатора Йона Антонеску (він також цього дня прибув до Бердичева). Під час прийому Адольф Гітлер вручив диктатору високу нагороду – Рицарський Хрест. Про цю подію, яка не знайшла належного відображення в офіційних хроніках Другої світової війни, згадував особистий перекладач Адольфа Гітлера – Пауль Шмідт: “Скорость моих перемещений значительно возросла в 1941 году. Едва я прибыл в ставку, как мне сказали, что на следующий день я должен лететь с Гитлером на Украину. Он встречался с Антонеску, чтобы вручить ему орден и обсудить военное положение. Мы и позавтракали, и пообедали в Восточной Пруссии, пролетев тем временем из Растенбурга в Бердичев, вручили орден, поговорили о политике и обсудили военную ситуацию с Рундштедтом”[9].

Згадував про ці відвідини і начальник Генерального штабу сухопутних військ Франц Гальдер (запис у його щоденнику за 6 серпня 1941 року): “Совещание в штабе группы армий “Юг (на той момент штаб групи армій “Південь” знаходився саме у Бердичеві по вулиці Пушкіна, у приміщенні школи №21) в присутствии фюрера: На совещании меня представлял мой заместитель генерал Паулюс…

Фюреру были доложены успехи операций, проводимых в настоящий момент на фронте группы армий “Юг. Фюрер одобрил этот доклад. Особенно приятно ему было услышать об успешном наступлении танковой группы на Кривой Рог, так как в этом районе, как он ожидает, имеются исключительно ценные залежи высокосортных железных руд и большая металлургическая база.

Торжественный прием в честь Антонеску, который награжден Рыцарским крестом[10].

Також Адольф Гітлер відвідав військове кладовище на території міського парку (нині парк відпочинку ім. Т.Г. Шевченка, територія колишнього єврейського кладовища), де поховали німецьких воїнів, які загинули під час боїв за Бердичів. Після звільнення міста у 1944 році це кладовище зруйнували: надмогильні хрести розібрали, могили зрівняли з землею.


Фрагмент кіножурналу Die Deutsche Wochenschau, №574, 3 вересня 1941 р.:

 


Пояснення до представленого відеофрагменту від сайту “Мій Бердичів”:

  • [00:00 – 00:38] – літак із Адольфом Гітлером на аеродромі в селі Романівка (Радянське) зустрічає генерал-фельдмаршал Карл Рудольф Герд фон Рунштедт;
  • [00:39 – 00:59] – машина керівника Німеччини проїжджає по Бердичеву вулицями Кармелітанська, Шевченка та Пушкіна;
  • [01:00 – 01:05] – Адольф Гітлер заходить у будівлю школи №21 (школа №3) на вулиці Пушкіна;
  • [01:06 – 01:12] – Адольф Гітлер по завершенні наради в штабі групи армій “Південь” виходить із будівлі, його зустрічають жінки з німецького Червоного Хреста та солдати;
  • [01:13 – 01:37] – машина з керівником Німеччини від’їздить від будівлі школи по вулиці Пушкіна у напрямку вулиці Димитрова (Сідлецького).

Факт перебування Адольфа Гітлера у Бердичеві цікавий також і тим, що, за твердженням бердичівлянки Валентини Семенівни Мартинюк, тут на Гітлера готувався замах, який, на жаль, зірвався. Ось її розповідь, записана журналістом газети “Земля Бердичівська” Петром Собчиком:

“В ту пору мені було 18 років. Мешкала на другому поверсі будинку, що дотепер зберігся навпроти універмагу. На нічліг прийшли два унтер-офіцери, один з яких, русявий Пітер, добре володів російською мовою, а другий трохи її розумів. Довідалася, що обидва з Гамбурга, колеги. Пітер попросив, щоб я розповіла про себе. Запитав, чи була комсомолкою. Я сказала правду: так, була комсомолкою. А він признався, що його сім’я дружила з сім’єю Тельмана. Разом з ним фашисти заарештували й Пітерового батька, а потім і маму та його самого. Батька розстріляли есесівці, мама і він вийшли з в’язниці, а Тельман в ній дотепер.

Пітер служив у німецькому штабі на Червоній горі. Якось вранці, збираючись туди, він сказав, що сьогодні Гітлер проїжджатиме Бердичевом і цілком можливо, що на кілька хвилин зупиниться для парадної зустрічі з військом та населенням. А ще перед тим він навчив мене користуватися гранатою, яких приніс дві. Того ранку одну поклав у свою сумку, другу дав мені і сказав, що Гітлер — ворог усіх народів, якщо його вбити, то війна закінчиться негайно, може й Тельман буде врятований таким чином. Якщо “фюрер” їхатиме у Бердичів з боку Вінниці, то кине в нього гранатою на Червоній горі, а якщо з іншого боку, то, можливо, це вдасться зробити мені.

Зсередини пришиваючи до кофти кишеню для гранати, а потім оббинтовуючи до плеча ліву руку, щоб нею притискати до тіла зброю, я, глянувши у вікно, побачила, що діється навпроти церкви. Посеред дороги стояли з короваями люди в цивільному, оточені з усіх боків великою кількістю німецького війська. Приготування до виходу на вулицю закінчила молитвою. Намагалася якось пробратися крізь військо до краю вулиці, але марно. Простояла з притисненою до грудей гранатою годин із дві – доки не оголосили, що Гітлер сьогодні не приїде.

Пітер повернувся зі служби вкрай незадоволений тим, що не зміг виконати свого наміру. А наступного дня його відправили на якусь військову операцію.

Прихопивши обидві гранати, він вийшов з квартири. А через якийсь час на мосту через Гнилоп’ять, що поруч з кляштором, прогримів вибух. На моє запитання, чому забирають речі Пітера і де він сам, німці дали зрозуміти, що він більше не повернеться, торохтіли щось про партизанів. Я вважаю, що Пітер цими гранатами підірвав себе і разом з автомобілем знищив усіх, хто в ньому їхав.

На жаль, не цікавилася його прізвищем. Просто Пітер зберігся в моїй пам’яті. А жаль, бо якби знала прізвище, то по ньому, може, вийшла б на його маму і розповіла б, яким був її син у Бердичеві. А ось у музей Тельмана написала про все, пов’язане з Пітером, і просила розшукати Ірму Тельман.

Гітлер таки приїхав у Бердичів – на третій день після того, як я вийшла з дому з гранатою під пахвою. Бачила його з балкона разом із Антонеску, але зі спини. В оточенні війська вони прямували туди, де стоїть пам’ятник Т.Г. Шевченку. Мабуть, на офіцерське кладовище, щоб віддати честь загиблим воякам рейху”[11].

Ні підтвердити, ні спростувати факт підготовки замаху, викладений у цій розповіді, неможливо через відсутність будь-якої інформації з інших джерел.

Слід вказати, що крім керівників нацистської Німеччини та союзної їй Румунії Бердичів улітку 1942 року відвідав і прем’єр-міністр 1-ї Словацької республіки Войтех Тука (1880-1946). До міста він добирався потягом через залізничну станцію Козятин. У Бердичеві прем’єр-міністр оглянув словацькі з’єднання охоронної дивізії. Його привітав у час прибуття міністр оборони Словаччини генерал Катлос, який саме повернувся з бойової лінії під Ростовом. Після цього обидва словацьких керівника відбули до Житомира на огляд військових частин, які там перебували.

* * *

Страшні репресії німецькими окупантами та їх помічниками з числа антирадянськи налаштованих місцевих громадян (допоміжна поліція, або Українська поліція) проводились як проти військовополонених, так і проти євреїв. Їх винищення розпочалося практично відразу після того, як окупанти увійшли до міста. Так, групу євреїв, яку схопили солдати вермахту неподалік шкірзаводу, привели у дубильний цех шкірзаводу. Людей примусили стрибати в яму, наповнену їдким дубовим екстрактом. Тих, хто відмовлявся, вбивали на місці. Солдати, які брали участь у цій екзекуції, називали її “жартом”. Вони, мовляв, дубили єврейську шкіру. Вже 10 липня військовий комендант німецьких окупаційних військ видав наказ, яким зобов’язував єврейську частину населення Бердичева здати новій владі 100 тисяч карбованців у вигляді грошей та коштовностей. У цей час серед неєврейської частини населення міста фіксуються прояви антисемітизму – окремі єврейські родини сусіди силоміць виганяли з їх квартир, до поліції надходить інформація про євреїв, що переховуються. Але такий антисемітизм був скоріше побутовим – загалом українське населення зі співчуттям ставилось до євреїв.

7 серпня 1941 року, на наступний день, коли місто відвідав Адольф Гітлер, розпочалося масове виселення євреїв до гетто, створеного у районі міського ринку (т. зв. Ятки) та навколишніх вулиць Староміської, Муромської, Штейнівської (нині дві останні вулиці мають назви відповідно 30-річчя Перемоги та Льва Толстого). З майна їм дозволялося взяти лише одяг та білизну. До 22 серпня більшість євреїв зібрали у гетто. Євреї вселялися у старі халупи, по декілька сімей у кімнаті. Залишати гетто дозволялося лише для виходу на ринок для придбання продуктів, але тільки після шостої години вечора, коли на ринку вже практично не залишалось ані продавців, ані продуктів. В інший час виходити за межі гетто заборонялось під страхом суворого покарання. Ось як згадує про ці дні бердичівлянин Михайло Вайншельбойм, на той час – маленький єврейський хлопчик: Никто там нами не управлял. Я во всяком случае такого не припомню, чтобы кого-то над нами поставили. Просто людей согнали тогда на эти улицы, и каждый там было предоставлен сам себе. Никто о нас не заботился, каждый жил в одиночку, кто как мог.<…>

…приходится “промышлять” конечно, вне гетто – на базаре или около мест расположения немецких частей. Охраняют гетто не очень строго, надо только снять желтую Звезду Давида, прежде чем идти в город. Легче прожить тем, кто не картавит, и не похож лицом на еврея, а то могут прогнать, или позвать полицию. Полицаи церемониться не будут: либо просто надают тумаков, либо еще и посадят в подвал при полицейском участке[12].

25 серпня у Бердичів прибув штаб обергрупенфюрера СС і генерала поліції “Росія-Південь” Фрідріха Єккельна (нім. Friedrich Jeckeln). Того ж дня його штабна рота розпочала масові розстріли єврейського населення – стратили 546 осіб. 27 серпня велику групу (біля 2 тис. осіб, у тому числі старі люди, жінки, діти) вивезли у район села Бистрик і там розстріляли. За цією партією були наступні. Дітей кидали в ями живими. 28 серпня на території Державного історико-культурного заповідника окупанти розстріляли 300 євреїв, яких узяли з квартир будинків, що прилягали до заповідника. 4 вересня під приводом відправки на збір урожаю німецький каральний загін у складі підрозділу СС, 45-го німецького поліцейського резервного батальйону[13] та підрозділу допоміжної української поліції, відібрав із гетто переважно молодих чоловіків та дівчат і провів масовий розстріл євреїв між селами Хажин та Бистрик. Всього цього дня карателями знищено 1303 особи, серед них 876 жінок і дітей. 5 вересня з ранку на північну околицю села Хажин каральний загін почав звозити машинами, а також гнати пішки під охороною німецьких солдатів великі партії переважно молодих чоловіків і жінок єврейської національності, які знаходилися у бердичівському гетто. Їх забирали з гетто ніби для відправки на збір урожаю. У дійсності всіх їх цього дня також знищили. Перед тим, як розстріляти, у приречених відбирали одяг і цінності, які здавали німецькому офіцерові. Потім їх партіями по 10-15 чол. підводили до ями та розстрілювали. Дітей і поранених кидали до ями живими. Могили, а їх декілька, мали схил до яру і тому наступного ранку в ньому утворилося ціле озеро людської крові. Всього впродовж цього дня окупантами страчено 10 656 осіб, яких поховали у 2 могилах поряд із селом Хажин у районі Глинок (неподалік від полотна вузькоколійної залізниці Бердичів – Бродецьке – Холонівська). В одній із могил поверх інших трупів згодом виявили останки молодих жінок із зав’язаними ротами, певно, зґвалтованих перед смертю.

15-16 вересня 1941 року відбувся наймасовіший розстріл мирних жителів єврейської національності міста Бердичева та району. Приречених гнали великими партіями. Зі свідчень жительки міста Єлизавети Чернявської (польки за національністю): “Примерно в сентябре 1941 года, находясь в своем дворе, я заметила, что по улице Громова (нині вулиця Молодогвардійська – прим. А.Г.) конвоировали большую колонну арестованных евреев, там было около 300 человек. […] В числе арестованных евреев, заключенных в этой колонне, я опознала своих соседей, по национальности евреев, но фамилии их я сейчас не помню. Среди этих знакомых евреев я опознала одного старика […], который из толпы крикнул: “Досвидания, нами расчиняют, а вами месить будут”. Это так же наблюдали и другие соседи”. Немічних звозили вантажними машинами до місць страти, які завчасно підготували поряд із хутором Шльомарка (нині хутір Любомирка) та селом Радянське (нині село Романівка). Групи по 30-50 осіб приганяли до завчасно викопаних радянськими військовополоненими ям, де вони віддавали всі цінності й гроші офіцерові, а потім їм пускали кулю в потиличну частину голови. Знесилених хворих та стариків, які не могли самостійно пересуватися, рідні несли до місця страти на ковдрах, простирадлах і носилках. Після розстрілу верхній шар землі ще довго ворушився, наступного дня вся поверхня засипаних землею ям стала червоною від людської крові. Щоб заглушити крики та плач приречених, під час розстрілу весь день над місцями страти кружляли чотири німецьких тримоторних літаки. Всього в цей день знищено 12 тис. чоловіків, жінок та дітей. Масову страту здійснили штабна рота під командуванням обергрупенфюрера СС Фрідріха Єккельна, 45-й резервний поліцейський батальйон і поліція, створена з місцевого населення.

Врятуватись від розстрілу вдалося лише одиницям. Ось як пригадує своє спасіння той, кому це вдалося – Михайло Вайншельбойм: “В тот момент, когда я снимал рубашку [во время акции], то увидел, что стою рядом с разбитым комбайном… И вот спрятался я за этот комбайн. Лег, затаился там… И вот слышу, что уже строчат там пулеметы, автоматы… Крик, плач… Когда я там лежал, то подошел один полицай и увидел меня. Подошел ко мне, наклонился, и назвав меня одним хорошим именем, сказал мне: “Чего это ты, жиденок, тут лежишь?”. На мое счастье, он еще тихонько об этом сказал. Ведь вы понимаете, что разговор этот был для меня между жизнью и смертью. А я ему так же тихо и говорю: “У меня золото есть. Здесь, со мной. В подштанниках у меня зашито”. Я в тот момент в одних подштанниках и был. А у меня на самом деле и не было ничего, просто это было первое попавшееся, что мне пришло в голову. А он мне: “Ну, лежи, лежи. Я потом подойду”. Видимо, заинтересовало его это золото. Это-то меня и спасло, а иначе бы он меня за шкирку к общей яме и потащил бы. Так он и ушел. А я еще пару минут полежал там, но сообразил, что он меня знает, и каждый миг вернуться может, так поэтому мне нельзя там долго лежать, уходить надо. Тогда я и уполз оттуда, и полз еще долго, как минимум несколько сот метров, чтобы меня не увидели. А когда я уже выполз, то оказался в каком-то саду, или в парке. Я поднялся на ноги, и пустился бегом бежать[14]. Михайла Вайншельбойма приютила українська родина у селі Терехове, а коли залишатись там стало небезпечно, він приєднався до полонених червоноармійців у Козятинському районі. Михайло Вайншельбойм став одним із небагатьох бердичівських євреїв, кому вдалося врятуватись від загибелі.

Після закінчення цієї акції штабна рота Фрідріха Єккельна разом із українською поліцією з Бердичева поїхала до Вінниці, де 19 вересня здійснила масовий розстріл вінницьких євреїв. У ході цієї акції знищили біля 10 тисяч осіб.

2 жовтня з Житомира, де у нього була резиденція, до Бердичева прибув рейхсфюрер СС Генріх Гімлер. Він разом із Єккельном відвідав місця розстрілів.

Наприкінці жовтня 1941 року гетто в Ятках ліквідували. 400 євреїв-спеціалістів (деякі з них із родинами), залишені після акції 15-16 вересня в живих, зігнали за кріпосні стіни Бердичівського історико-культурного заповідника (територія кляштору Босих Кармелітів). Також сюди пригнали виловлених поліцією на території гетто євреїв, що переховувались від окупантів. Усіх їх – а це біля 3-х тисяч осіб – розстріляли 3-го листопада. Цього дня євреїв вивозили партіями по 150 чоловік у район радгоспу (МТС) Сокулино (нині селище Мирне). Багато з них, після чотирьох місяців перебування між життям і смертю, після втрати близьких та рідних, після побоїв, мук та голоду, йшли на смерть, як на позбавлення. Перед розстрілом усіх приречених примусили роздягтись догола. Голих скидали у вириті військовополоненими ями та розстрілювали. Розстрілом керував есесівський офіцер, стріляли німці і поліцейські на чолі з начальником поліції Зелінським. Серед інших у цей день розстріляли відомих бердичівських лікарів Вурварга та Барабана, лікаря-стоматолога Реґіну Бланк, колишнього земського лікаря Лібермана, який ще у молодості прийняв православ’я, у його квартирі висіли православні ікони. Вурварг у молоді роки закінчив медичний факультет у кайзерівській Німеччині, декілька років провів у німецькому полоні під час Першої світової війни та сподівався, що німці його не чіпатимуть. Але його розстріляли разом із дружиною та двома доньками.

Німецькі танки на Махнівській вулиці (нині вулиця Вінницька). Зліва видно стіни Хоральної синагоги, 1941 р.

Всього у 6-ти братських могилах, що знаходяться у різних місцях вздовж автодороги Бердичів-Райгородок, поховано 18 640 мирних жителів, переважно жінок, дітей та людей похилого віку єврейської національності.

Бердичівська трагедія вересня 1941 року стала першим масовим геноцидом єврейського населення, здійсненим гітлерівцями у Радянському Союзі (наступною трагедією стало масове знищення євреїв у Бабиному Яру під Києвом).

У Бердичеві фактично завершилась ліквідація єврейського населення, яка тривала з серпня. Під час звільнення Бердичева від окупантів наприкінці 1943 – початку 1944 рр. у ході боїв зруйнували також майже всі синагоги міста: Білопільську, Загребельну, Немирівську, Новоміську і Староміську. Від Хоральної синагоги залишились лише стіни.

На залишки єврейської громади Бердичева, яка в січні 1942 р. налічувала (офіційно) 1162 особи, обрушилася ціла низка розпоряджень ґебітскомісара Ервіна Ґьолльнера. По-перше, він наказав усім євреям сплачувати спеціальні податки згідно розпорядження від листопада 1941 р. У січні він зобов’язав усіх євреїв пройти ще одну реєстрацію й наказав їм носити знак у вигляді восьмисантиметрового білого кола, а потім підвищив податок до 100 карбованців з особи. Рейхкомісар України Еріх Кох тиснув на своїх ґебітскомісарів, аби ті знаходили додаткові джерела доходів, і Ґьолльнер, як і більшість німецьких комісарів (зокрема ґебітскомісар Пауль Блюмель у сусідньому Чуднові), вважав, що для цього можна скористатися євреями. Гроші збирала українська поліція, й ці карбованці надходили безпосередньо на банківський рахунок Ґьолльнера. Хоча нацистські керівники переслідували в судовому порядку й навіть виносили смертні вироки рядовим службовцям, які займалися самозбагаченням, усередині системи буяла корупція, і найвищі лідери нацистів (наприклад, рейхсмаршал Герман Ґерінґ і рейхкомісар України Еріх Кох) являли собою найгірший приклад керованого державою грабіжництва заради особистої наживи. Ґьолльнер вихвалявся «перськими килимами, шовковою постільною білизною й віденськими тортами», якими він як комісар насолоджувався в Бердичеві. Більшість єврейського майна він наказав вивезти разом із собою, коли німці евакуювалися з Бердичева на початку 1944 р.

ogoloshennia_evrey1
Оголошення гебітскомісара щодо арешту виявлених євреїв.

Але на цьому окупанти у своєму бажанні знищити всіх без винятку євреїв не зупинились: через декілька місяців, а саме 25 лютого 1942 року ґебітскомісар Бердичівського округу Шмідт видав наказ-розпорядження, згідно якого всі євреї, що ховались ще від окупаційної влади у Бердичеві, повинні у недільний термін переселитися в табір СД на Червоній горі. У цьому наказі також вказувалось, що кожен єврей, якого виявлять 2 березня та наступні дні після вказаної дати поза межами табору СД, буде розстріляний на місці. Після видання цього наказу всіх євреїв-ремісників, які ще залишались у живих, зібрали в барак № 1 табору СД на Червоній горі – на території колишніх казарм 14-го кавалерійського полку Червоної Армії. Через декілька місяців, у середині липня, 700 єврейських дівчат та підлітків (їх зігнали з навколишніх сіл) разом із 230 євреями-майстрами розстріляла німецька охорона табору та місцева поліція. Також 27 квітня розстріляли зареєстрованих єврейських жінок, які проживали у Бердичеві та перебували у шлюбі з росіянами, а також дітей, народжених від змішаних шлюбів. Їх виявилось біля 70 осіб. Останніх 60 євреїв-спеціалістів, які ще залишалися живими, розстріляли під час першого наступу Червоної Армії на Житомир у листопаді 1943 року (як відомо, Житомир від ворога звільняли двічі – у листопаді, але радянські війська місто не втримали, та у грудні 1943 року – остаточно).

Антисемітська політика нацистського режиму була чужою для українського народу. Українці зі співчуттям допомагали євреям у важку годину. Недаремно нині у єврейському світі серед тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше українців удостоєно почесної єврейської відзнаки “Праведник народів світу”. Багато бердичівських родин, ризикуючи життям, рятували від розправи приречених, передавали продовольство та одяг до гетто, надавали притулок євреям. Серед них М.М. Бей, Л.О. Данилюк, М.С. Гончаренко. Єврейська держава та народ гідно оцінили таких людей: у 1953 році в Ізраїлі в ім’я збереження пам’яті про мільйони безневинно страчених нацистами євреїв ухвалили закон про мучеників і героїв. У ньому вказано, що не повинні бути забутими й імена тих, хто рятував євреїв, хто носить звання “Праведники народів світу”. 16 вересня 2001 року з нагоди 60-ї річниці початку масових розстрілів євреїв у Бердичеві поряд з пам’ятним знаком на місці, де знаходилось єврейське гетто, встановлено пам’ятну стелу Праведникам Світу з присвятним написом. Цей пам’ятний знак став першим такого типу на теренах України та країн СНД.

27 січня 2010 року у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту Президент України Віктор Ющенко своїм Указом №64/2010 нагородив орденом “За мужність” III ступеня жителів міста Бердичева, які проявили у роки Другої світової війни мужність та самопожертву у врятуванні осіб єврейської національності від геноциду: Бея Миколу Митрофановича, Гутовську Емілію Миколаївну, Піддубну Леоніду Яківну та Савчук Ніну Марківну.

* * *

У серпні 1941 року окупаційна влада запровадила новий адміністративний устрій – у Бердичеві створено ґебітскомісаріат у складі генеральної округи “Житомир” райхскомісаріату Україна[15]. Ґебітскомісаріат об’єднував Андрушівський, Бердичівський, Янушпільський (Іванопільський) райони та розмістився у приміщенні школи №21 по вулиці Пушкіна (нині школа №3). На території Бердичівського району створено 6 сільських управ. Із самого початку окупації провели реєстрацію всього наявного міського населення, але жителів єврейської національності не реєстрували (“крім жидів” – так вказувалося в оголошенні про реєстрацію, надрукованому в місцевій газеті). У жовтні з метою з’ясування, яким чином змінилася демографічна ситуація на Житомирщині після трьох місяців її окупації, окупаційна влада провела перепис населення краю. За даними цього перепису у Бердичеві проживало 22 895 осіб (9 664 чоловіка та 13 231 жінка). На кінець грудня приводяться такі статистичні дані: у місті проживало 21733 мешканця, з них 9016 чоловіків, 12717 жінок. За національним складом: українців – 17103, поляків – 3470, росіян – 689, німців – 249, чехів – 92, інших національностей – 130. Для порівняння, за переписом, проведеним у 1939 році, в Бердичеві проживало майже у три рази більше осіб – 62 014, з них євреїв – 23 266.

У грудні 1941 року територію Бердичева розділили на дві поліцейських дільниці. Межа поміж дільницями проходила по вулицях Житомирській (колишня вулиця Леніна), Мостовій (у радянські часи – вулиця Красіна) та західному березі Гнилоп’яті на південь від Мостової вулиці. Частина міста на схід від межі належала до І поліцейської дільниці, західна частина – до II дільниці. Топоніміка Бердичева також зазнала певних змін. 4 грудня Бердичівське Міське Управління видало постанову № 56 “Про перейменування вулиць м. Бердичева”. Враховуючи педантичність та точність німців, назви 65 вулиць та провулків змінили на попередні назви, які стосувались або до напряму шляхів, або мали належність до населених пунктів та певних об’єктів, або ж із політичних міркувань. Наприклад, вулиці Леніна повернули попередню назву – вулиця Житомирська, Радянську площу перейменували на Українську, вулицю Папаніна – на Бургомістерську, вулицю Рози Люксембург – на Кладовищенську. Цього ж дня з огляду на перейменування вулиць Міське Управління видало постанову №57 “Про утворення пашпортного та адресного бюро”. Паспортне та адресне бюро Української поліції розмістилось у будинку №3 по вулиці Пашківській (нині вулиця Віталія Дульчика, до 2015 року – вулиця Енгельса).

Вільне пересування територією округи заборонили. Всі перепустки в інші місцевості і роботи поза межами Бердичівського району видавались лише округовим комісаром через українську поліцію, а дозвіл на перехід із міста Бердичева у села Бердичівського району видавало міське управління. Місцевому населенню заборонялося використовувати забруковані шляхи, тому що вони необхідні для використання німцями. Зокрема таке розпорядження видав ґебітскомісар: “…забруковані шляхи, які ведуть на Рівно, Житомир, Київ та Вінницю можуть бути використані лише для автотранспортного руху”. Заборонялося також переходити і через залізничну колію, за винятком робітників залізниці, які мали при собі посвідчення. А дозвіл на перехід діяв лише в наступних місцях: “…переїзд в Рачках, ст. Демчин, переїзд в Скраглівці, Голодьках, Семенівці, Іванківцях, в м. Бердичеві і переїзд на Житомир, Чуднів, Червоне”. Введено обмеження і щодо перебування поза межами домівок. Так, відповідно до наказу окупаційного комісара “1. Ресторани повинні бути в 20 годині закриті. 2. Кіно і театральні вистави до 20.30 год. закінчити. 3. Перебування за житлом або садибою між 21 та 3 годиною заборонено”.

З 1 січня 1942 року у зв’язку з нестачею пального на електростанції для населення ввели ще одне обмеження: заборону на використання електроенергії “з ранку від 8.30 до 12.00, з 2 годин дня до 4 годин, вночі з 10 до 6 години ранку”. А згідно розпорядження, опублікованого 27 лютого 1943 року, заборонялося користуватися “електронагрівними приборами” і ставилася вимога “на протязі трьох днів зняти всі штепсельні розетки” (тобто, у будинках залишалося лише електроосвітлення).

Для лікування рядового та офіцерського складу окупаційних військ на правому березі річки Гнилоп’ять (наприкінці вулиці Солдатської, нині ця територія більш відома як “солдатський пляж”) облаштували військовий госпіталь. Біля госпіталю влаштували кладовище, на якому ховали померлих німецьких воїнів (кладовище зруйнували у 1944 році після звільнення Бердичева від окупантів). Ще одне кладовище з’явилось по вулиці Пушкіна: у Бердичеві розмістились підрозділи 105-ї угорської дивізії (бригада сил безпеки), зокрема, 42-й полк. У будинку міської школи № 16 (нині школа не існує, будівлю розібрали у 2016 році) розмістилась санітарна частина угорських військ. У санітарній частині проходили лікування угорські військові, що отримали поранення в боях із радянськими військами. Померлих ховали на кладовищі, яке угорські військові облаштували неподалік госпіталю – на відкритій місцині посеред подвір’я. Угорці створили план кладовища, на якому вказали розташування всіх могил з прізвищами похованих воїнів. Загалом на кладовищі знаходилось біля ста одиночних могил. Як і німецьке кладовище на Солдатській, його зруйнували у 1944 році: хрести демонтували, могили зрівняли з землею (ексгумація тіл не проводилась).

nova_doba_2_1941
Газета “Нова доба”, №2 від 24 серпня 1941 р.

У Бердичеві в період окупації починаючи з 19 серпня 1941 року та по кінець 1943 року виходив часопис “Нова Доба” (видавництво ім. Б. Хмельницького по вул. Білопільська, 35). Тираж газети становив 11 тисяч екземплярів, періодичність — 2 рази на тиждень (у середу та неділю), окрім цього літературний додаток 1 раз на тиждень. Редактором газети став В.Т. Семенюк, який у довоєнний час вчителював в одній із шкіл Бердичева, навчався у Житомирському педінституті. Певний час він також був особистим секретарем депутата Верховної Ради СРСР. До редакції “Нової Доби” увійшли колишні працівники газети “Радянський шлях” – коректори Євген Мартинович Ярмолюк, Іван Ярмолюк та інші. Навколо бердичівської газети утворилася група національно свідомої інтелігенції.

У першому номері газети надруковано розпорядження голови Житомирського обласного Управління Яценюка про те, що “хати й установи прикрашувати жовто-блакитними прапорами. (Вгорі має бути жовтий, внизу – блакитний кольори)”. На перших порах окупаційна влада ще певною мірою загравала з місцевим українським населенням, використовуючи націоналістичні почуття, тому пропонувала вивішувати варіант національного прапора зразка 1917 року (такий порядок смуг використовували структури, ініційовані ОУН(М), у тому числі й дивізія “Галичина”, а також Українське Визвольне Військо). Також пропагандистській меті — “ми не завойовники, а визволителі” – підпорядковувалась і політика окупантів у галузі культури. У місті відроджувалися ті притаманні культурі українців традиції, які заборонялися радянською владою. Зокрема, відновлено проведення різдвяних ялинок для дітей із врученням подарунків.

Працювали кінотеатр «Аполло», платна міська бібліотека, яка знаходиться у приміщенні історичного музею (вул. Кармелітська, 23), будинок інвалідів. Розпочалися роботи з відновлення культурно-історичного заповідника, керівником якого став Борис Володимирович Куткін (його призначили на цю посаду 9 вересня 1941 року). У 1942 році з Києва до Бердичева прибув німецький науковець доктор Томсен, який склав довідку про стан музею та його фондів. Згідно цієї довідки, у музеї окрім директора Бориса Куткіна працювало ще п’ятеро науковців. Науково-дослідницьку роботу за брак коштів довелось зупинити, але працівники музею склали відповідні кошториси, очікуючи на їх затвердження владою. Музей працював щодня, вхід був платним. Музей поділявся на такі відділи:

  1. Природничо-краєзнавчий відділ.
  2. Історико-археологічний відділ.
  3. Етнографічний відділ.

Художній відділ зачинили, оскільки з колишньої колекції майже нічого не збереглося. Зберігся лише один із 750 українських килимів, які зберігались до війни в музеї. Планувалось відкрити ще один відділ під назвою «Нова Європа». Цей відділ мав пропагандистський характер: і малюнком, і письмом ілюстрував відносини українців із Західною Європою, особливо з Німеччиною.

Особливий інтерес у відвідувачів викликали скіфські та готичні знахідки, а також експонати, пов’язані з розкопками 1928-1936 років Райковецького городища.

У Бердичеві 4 серпня нацистська влада відновила функціонування міської поліклініки з 12-а відділами: хірургічним, терапевтичним, зубним, очним, вухо-горло-ніс, гінекологічним, невропатологічним, шкірно-венеричним, дитячою консультацією та станцією швидкої допомоги (але остання хоч і працювала цілодобово, її роботу гальмувала відсутність транспорту). У штаті поліклініки нараховувалось 38 працівників, їх послугами за офіційними даними влади користувались 73 200 мешканців Бердичева та району. Лише за перші два місяці послугами скористались більше 10 тисяч хворих. Послуги для населення були платними. Для поповнення медичних кадрів відновили діяльність Бердичівського медичного технікуму.

Афіша бердичівського міського Українського театру, 1941 р.

Діяв і районний український театр, трупа якого нараховувала 48 осіб. До складу трупи входили і бердичівляни (які, до речі, даруватимуть свій артистичний талант і в повоєнний час): Володимир Олексійович Солтус, Надія Петрівна Давидова та ін. Вже 26 серпня 1941 року відбулись перші вистави: комедія С. Васильченка “На першій гулі” та водевіль В. Дмитренка “Кум Мірошник, або сатана у бочці”. У подальшому театр ставив п’єси виключно українських класиків. За спогадами сучасників, трупа мала досить високий виконавчий рівень, вистави мали значний успіх серед населення. Зі звільненням міста від загарбників на початку 1944 року більшість артистів залишили Бердичів.

З метою знівелювання впливу більшовицької ідеології та привернення на свій бік населення міста, майже в кожному номері часопису “Нова Доба” публікувалась добільшовицька література або статті та уривки з книг, заборонених більшовиками. Зокрема друкувалася проза українського письменника Уласа Самчука, історичні розвідки про гетьмана Івана Мазепу і т.п. З цією ж метою використовували і трагічні сторінки історії українського народу, а саме: колективізація, голодомор 1932-1933 pp., масові репресії 1937-1938 рр. Саме в “Новій Добі” з’явилась замітка про те, що 28 липня 1942 року на стадіоні заводу “Прогрес” відбувся футбольний матч між командами військової частини та збірної міста. На самому початку гри збірна міста пропустила гол, після чого гра вирівнялася і проходила у рівній боротьбі. До закінчення матчу рахунок не змінився, наша команда програла з рахунком 0:1. У статті названо прізвища чотирьох гравців, які захищали честь збірної Бердичева: це лівий бек Левицький, лівий інсайд Зелінський, центр нападу Літвиненко та воротар Оберемський.

У вересні 1941 року з початком навчального року у Бердичеві відкрито дівочу та хлоп’ячу гімназії (остання розмістилась у будинку по вулиці Білопільській, 49), організовані на базі школи старого типу. Укомплектування гімназій дітьми проводилося на конкурсній основі, причому при відборі надавали перевагу тим дітям, батьки яких зазнали різних утисків за часів радянської влади. Вже 2 вересня 1942 року одна з гімназій Бердичева набрала сімнадцять класів. Діти у цих закладах утримувались за рахунок батьків. Також у 1941 році у місті розпочинається організація жіночої вчительської семінарії. Міський відділ освіти планує відкрити сім неповно-середніх, одну початкову та три спеціальні школи.

Вимоги до оформлення навчальних закладів Бердичівського ґебіту були опублікували в “Новій Добі”. Так, чільна сторона приміщення школи оформлювалася за поданим зразком, де у центрі мав перебувати портрет Гітлера. Центральне місце правої стіни займала група з трьох портретів: Св. Володимира Великого (посередині), Святослава Хороброго (праворуч), короля Данила Галицького (ліворуч). Над портретами вміщували гасло: “В своїй хаті своя правда і сила, і воля” (Т. Шевченко), під портретами – образ “Святослав у Болгарії”, праворуч від портретів – образ “Олег в Царгороді”, над ними гасло – “Нема квіту краснішого над маківочку, нема роду ріднішого над матіночку” (слова з народної пісні), під ними гасло – “Батькова-материна молитва з дна моря виносить” (народна пісня). Ліворуч від портретів мав розташовуватися образ, “Лев під Краковом”, над ним гасло – “Мені помози Господи”, під ними – “Укрипіте серця ваші”. У центрі лівої стіни розміщували три портрети: Гетьмана Дорошенка (всередині), Б. Хмельницького (праворуч), гетьмана І. Мазепи (ліворуч). Над ними розміщувалося гасло: “Свою Україну любіть, любіть її во время люте” (Т. Шевченко). Під портретами – образи: “Здобуття Кафи”, праворуч портретів – образ “В’їзд Хмельницького до Києва”, над ним – гасло “Того же древа єсть вітви і храбрих воїнів синовіє” (Б. Хмельницький), під ним – “Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права” (І. Мазепа). Ліворуч від портретів мав бути образ “Виговський під Конотопом”, над ним гасло – “Слава не вмре, не поляже” (народна дума), під ним – “Ми поляжемо, щоб славу і волю, і честь, Рідний краю, здобути тобі” (І. Франко). На задній стіні рекомендувалося кріпити наступні три портрети: І. Франка (посередині), Т. Шевченка (праворуч), Л. Українки (ліворуч); над портретами гасло – “Учітеся, брати мої, думайте, читайте” (Т. Шевченко). У випадку, коли школа не мала належного місця чи репрезентативного класу, весь матеріал групами розподіляли по окремих класах.

8 січня 1942 року в газеті “Нова Доба” надруковано оголошення про те, що на базі колишнього машинобудівного технікуму відкривається реміснича школа на чолі з інженером Черновим для підготовки токарів, слюсарів, столярів, модельників, електромонтерів. Приймали до школи юнаків 15-19 років, які мали 7 класів освіти. Планувалося створити 10 фахових груп. Теоретичні заняття (2 години на день) мали проходити у приміщенні колишньої трудової школи №1 (вул. Білопільська, 30), а далі – 6 годин – це практична робота на заводі “Прогрес”. Але охочих вчитись виявилося небагато. Лише наприкінці лютого 1942 року ледве вдалося набрати до школи 100 учнів. Багато викладачів та інженерів не бажали йти працювати на німців. У подальшому на сторінках газети постійно зустрічаються погрози і дорікання влади щодо небажаючих йти на роботу. Особливо це стосувалося вчителів.

Як відомо, у грудні 1941 року під Москвою німецька армія зазнала перших поразок від радянських військ. У тогочасних газетах та пропагандистських виданнях знову заговорили про російського “генерала Зиму”, який допоміг перемогти ворога. На початку січня 1942 року Ґебітскомісаріат Бердичева видав розпорядження № 1, згідно якого українське населення зобов’язували заготовити зимовий одяг для потреб фронту. Так, для німецьких воїнів передбачалось зібрати 230 кожухів, 230 кожушаних тілогрійок, 460 ватяних фуфайок, 1150 пар рукавиць та ін.

12 січня в приміщенні міського театру відбулися збори жителів міста з питань надання допомоги теплим одягом та взуттям німецьким воїнам. На збори прийшло більше тисячі бердичівлян. На сцені, прикрашеній німецькими та українськими прапорами, представники влади Родер, Сліпченко, Шмідт, Зелінський, Семенюк. Відкривши збори, голова Міського Управління Родер надав слово для доповіді Семенюку. У доповіді промовець зупинився на таких важливих питаннях, як збір теплого одягу в допомогу німецькій армії, про охорону міста від ворожих елементів, про участь населення у відбудові міста. Від імені Міського Управління Семенюк закликав присутніх якнайшвидше виконати заклик Ґебітскомісара та Міської Управи про збір теплого одягу для потреб фронту. “Допоможімо німецьким воїнам, чим хто може”, — закликав він. Але збір речей тривав мляво, плани, які довели населенню, не виконали.

1 липня 1942 року керівництво Рейхскомісаріату Україна прийняло постанову про заміну грошових знаків радянського зразка на нові банкноти. Емітентом став Центральний емісійний банк Рейхскомісаріату Україна, який цього дня випустив в обіг нові грошові знаки — рейхкарбованці (1 карбованець прирівнювався до 1 рубля, 10 карбованців — до 1 райхсмарки) номіналом в 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100, 200 і 500 карбованців (на усіх стоїть дата емісії “10 березня 1942”). Поруч – текст німецькою мовою і орел зі свастикою. На зворотній стороні – написи, продубльовані німецькою та українською мовами, у тому числі й така: «фальшування грошевих знаків карається тяжкою тюрмою». Усі банкноти друкували в Берліні на високоякісному папері із водяними знаками.

На міському ринку. Бердичів, 1942 р.

Після “обміну” в Україні залишилися в обігу: карбованці, радянські грошові знаки номіналом в 1 та 3 рублі, радянська розмінна монета номіналами 10 копійок і вище, окупаційні райхсмарки і монети в 1, 2, 5, 10, 50 пфенігів, а також 1, 2 та 5 марок. При цьому карбованці перебували в обігу виключно на території Рейхскомісаріату Україна і ніде більше.

Обмін грошей на нові зокрема у Бердичеві тривав до 25 липня 1942 року. Грошові банкноти номіналом 5 та 10 рублів замінювались на нові купюри номіналом відповідно 5 та 10 карбованців Рейхскомісаріату Україна. Усі інші грошові знаки замінювались у безготівковому вигляді – після того, як громадянин здавав до банку деяку суму, йому видавали квитанцію, яка засвідчувала про відкритий банківський вклад на цю ж суму.

Після 25 липня необмінені та нездані до обміну радянські банкноти втратили свою вартісну суму та знялися з обігу.

23 жовтня 1942 року через Житомирську область та, зокрема, через Бердичів, німецькою фірмою “Сіменс” побудовано підземну кабельну лінію – головний телефонний кабель військового командування. Він з’єднав Берлін зі штаб-квартирою рейхсфюрера СС Гіммлера під Житомиром та ставкою Гітлера “Вервольф” (нім. “WehrWolf”) біля Стрижавки, що знаходиться за 12 кілометрів від Вінниці. Тип кабелю – броньований з мідними жилами типу 3×4×0,9. Кабель надійно захищений, інформація про місце його прокладання втаємничена. Старожили пригадували, що вздовж маршруту прокладання кабелю будувались довгі намети, які надійно захищали від сторонніх поглядів те, яким чином і в якому місці прокладено кабель. Коли намети знімали, на їх місці росла трава, а сліди будівельних робіт були відсутні.

Під час бойових дій по визволенню Бердичівщини кабельна лінія зазнала пошкоджень, на окремих ділянках у повоєнний час жителі прилеглих сіл навіть викопали значні відрізки кабелю. До речі, за допомогою цього німецького кабелю безперебійно забезпечувався міжміський телефонно-телеграфний зв’язок між Бердичевом та Житомиром до середини 2005 року (більше 50-и років!). Остаточно з експлуатації його вивели у червні 2006 року, а в резерві він знаходився до 2016 року.

Поряд із прямим винищенням населення окупанти намагалися використати молоді робочі руки у власних інтересах, вивозячи молодь до Німеччини та примушуючи працювати на підприємствах, у сільському господарстві. З цією метою з Бердичева та округи до Німеччини відправили понад 11700 осіб.

Під час окупації з дозволу німецької адміністрації в Бердичеві та районі знову відчинилися релігійні храми. Майже відразу місцеві жителі розпочали роботи з відновлення поруйнованого православного Свято-Миколаївського храму. Через деякий час у храмі відновили службу. Також організований хор, в якому брало участь 25 осіб. Керував церковним хором Шиманівський. 4 листопада 1941 року, у день святкування Казанської Божої Матері до Бердичева прибув Волинський і Житомирський високопреосвященний архієпископ Олексій. Він за участі шести місцевих священиків освятив престол та храм. Відновила роботу й Свято-Троїцька церква. Це відбулось 15 лютого 1942 року завдяки старанням протоієрея Іларіона та парафіян за допомоги німецької влади. Проведено ремонтні роботи в середині приміщення, образи святих, писані масляною фарбою та замазані після закриття храму крейдою, відреставрували. Парафіяни розпочали відновлення іконостасу, який також знищили за радянської влади. У місті відкрилась художньо-іконописна майстерня на Українській площі, 19, яка приймала замовлення по оформленню церков, виготовленню іконописів, хоругв, окремих ікон.

Громаді євангельських християн-баптистів міська окупаційна влада дозволила взяти під Дім молитви зруйновану будівлю дитячого садочка, розташованого на вулиці Житомирській, №36. Члени цієї Церкви на протязі двох місяців відремонтували будинок і в 1942 році розпочали регулярно збиратися на богослужіння.

Відновив діяльність і римо-католицький костел Святої Варвари. Силами громади понівечену будівлю костелу відремонтували, налагодили храмовий орган, при храмі організували хор. 25 та 26 грудня 1941 року в костелі відбулась перша святкова відправа. Але нова влада проводила політику, яка суперечила переконанням католицьких священників. Так, у роки окупації ксьондз костелу Святої Варвари відмовився проводити молебень на честь фюрера. Ксьондза забрали до гестапо[16], де невдовзі розстріляли.

* * *

Репресії та злодіяння з боку окупантів не зламали волі людей боронити рідну землю. Окупанти відчули опір уже у перші дні свого перебування в Бердичеві. Починаючи з серпня 1941 року у місті вже діяло кілька підпільних організацій.

Проблема історичного аналізу роботи бердичівського підпілля з багатьох причин має свої складності. Зокрема, особливості підпільної боротьби, сувора конспірація, смерть від рук ворога багатьох її учасників, а згодом і проблеми повоєнних років, на жаль, не дають можливості документально простежити внесок кожної підпільної організації і групи. З огляду на це окремі відомості встановлено лише зі спогадів тих, кому вдалося вижити у цій війні.

Найбільш активна підпільна організація діяла на залізниці. До її складу входило біля 50 осіб із числа колишніх випускників і учнів технікуму хімічного машинобудування (нині ВНЗ “Бердичівський коледж промисловості, економіки та права”). Серед них Володимир Юліанович Завадський, Анатолій Леонідович Щолкін, Станіслав Людвигович Лужинецький, Ядвіга Анатоліївна Ноккель, Павло Петрович Ткаченко, Володимир Мокроус, Едмунд Феліксович Грушецький, Іван Левицький, Георгій Олександрович Пшеничний, Нурімухмат Саїтович Галямшин, Іван Макаревич, Іван Кондратюк, Іван Шишкін, Людвіг Каплінський, Микола Базилевич, брати Вацлав і Тадеуш Конецькі та інші. Очолював групу Антон Рафаїлович Яворський (1908-1943) – воїн Червоної Армії, який під Мирополем на Житомирщині потрапив в оточення й опинився на окупованій території. До війни він працював викладачем військової справи Бердичівського технікуму. Група мала назву “Іменем Реввійськради”. 3 серпня 1941 року на квартирі А.Р. Яворського пройшла перша нарада активних учасників антифашистських підпільних груп, що об’єдналися у боротьбі проти німецьких загарбників.

Першим кроком цієї групи підпільників стало друкування та розповсюдження листівок. Спочатку листівки друкували на друкарській машинці в оселі Марії Дранько. Пізніше Ядвіга Ноккель, яка влаштувалась ментранпажем на роботу до міської друкарні, разом із Володимиром Мокроусом винесла з друкарні 12 кг шрифту, фарбу і папір для листівок. На квартирі у Володимира Завадського встановили радіоприймач, за допомогою якого підпільники приймали повідомлення Совінформбюро, обладнаний примітивний друкарський верстат, на якому друкувалися листівки. За спогадами Ядвіги Ноккель тексти листівок під заголовком “Смерть німецьким окупантам”, які закликали до боротьби, інформували про стан на фронтах та застерігали молодь від поїздки на роботу до Німеччини, складав сам Володимир Завадський.

Група А.Р. Яворського і В.Ю. Завадського зв’язалася з низкою працівників заводу “Прогрес”, зокрема, з майстром О.С. Артелемейчуком, який виготовляв вибухівку.

Через Бердичів до лінії фронту проходив телефонний кабель зв’язку. Бердичівські підпільники Каплінський та Подольський вирізали його на довжині одного прольоту між опорами та викинули у річку Гнилоп’ять. У газеті “Нова Доба” в номері від 8 січня 1942 року з’явилась об’ява коменданта Бердичева (мову та стилістику оригіналу збережено):

“3.I.1942 р. в м. Бердичеві на Житомирській вулиці ч. 4 був перерізаний телефонний військовий кабель. Щоб в майбутньому протидіяти подібним актам саботажу, 7.I. в Бердичеві було взято 10 заложників.

У випадку, коли протягом одного тижня не будуть знайдені винуватці, будуть розстріляні десять заложників”.

До числа заложників потрапили й окремі члени диверсійної групи – Юрченко, Мясківський, Румовський та Плаксін, яких незабаром розстріляли. Після цієї втрати підпільники змінили свою тактику: всі диверсії проводились лише за межами міста. Так, на шосе Бердичів-Козятин знищено декілька автомашин з пальним і загін, який прямував на Вінниччину. В операції брали участь Щолкін, Завадський, Шишкін.

Бердичівські підпільники встановили та підтримували стосунки з Юзефом Майором – командиром роти 42-го полку 105-ї угорської дивізії, яка розташовувалась у Бердичеві. Юзеф Майор очолював антифашистську організацію в угорському полку і незабаром опинився під підозрою гестапо. Його заарештували, протримали у підвішеному стані 40 годин, але нічого не домоглися та відправили на фронт. Після цього Яворський втратив з ним зв’язок. А Юзеф Майор 20 травня 1942 року у районі Брянська перейшов лінію фронту, згодом потрапив до партизанського загону під командуванням Олександра Сабурова. У загоні Сабурова у листопаді 1942 року його ще раз зустрів Антон Яворський. Пізніше Юзеф Майор загинув в одному з боїв.

Наприкінці грудня 1941 року група Яворського заморозила на залізничній станції Бердичева паровозні котли. Після такої диверсії у місті розпочались масові арешти. Яворський, який теж опинився під загрозою арешту, перебрався до Славути, де створив нову підпільну організацію серед залізничників, став її керівником. У листопаді 1942 року Яворський зі Славути приїздив до партизанського з’єднання Сабурова, яке на цей час знаходиться у районі Олевська на Житомирщині. Він привіз із собою німецького офіцера Станіслава, який був прикомандирований до рейхскомісаріату гауляйтера Коха в Рівному. Станіслав передав Сабурову інформацію про розміщення ворожих гарнізонів на території Житомирської області. Наказом Сабурова Антона Яворського призначили командиром Славутського партизанського загону, йому виділили зброю та боєприпаси. Разом із ним до Славути їде комісар загону Іван Волков, який повинен підготувати умови для прибуття у район Славути загону під командуванням Івана Шитова. Але цей план здійснити не вдалось. Після того, як 24 грудня 1942 року Яворський повернувся із з’єднання Сабурова, по доносу зрадника-провокатора в ніч з 11 на 12 січня 1943 року на одній із явочних квартир Антона Яворського і його побратимів схопили гітлерівці і відправили до Шепетівського гестапо. Після жорстоких катувань 23 січня 1943 року А.Р. Яворського та інших підпільників розстріляли та поховали у братській могилі на околиці Шепетівки. Указом президії Верховної Ради Української РСР від 21 грудня 1967 року за мужність та відвагу, виявленні в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., Яворський Антон Рафаїлович посмертно нагороджений медаллю «За відвагу» (№ 735698).

Незважаючи на арешти, бердичівські підпільники продовжували свою діяльність. У січні 1942 року групу очолили Володимир Завадський та Іван Левицький. Левицький, колишній студент Київського інституту фізкультури, восени 1941 року для підривної діяльності в тилу ворога скинутий з літака у складі диверсійного загону у районі Низгірецьких лісів (неподалік міста Козятин). В одному з боїв групу десантників розбили, а Левицький, який залишився живим, як житель Бердичева, незабаром приєднався до бердичівського підпілля. Він повідомив Завадського, що у Низгірецьких лісах закопав рацію, 5 пістолетів і гранати. Володимир Завадський, Іван Левицький і член підпільної організації Станіслав Лужинецький доставили рацію, пістолети та гранати до Бердичева. Рацію відновили на квартирі у Завадського. Підпільники також добували вибухівку, зброю, боєприпаси. Один із підпільників, 22-річний артилерист, колишній учень машинобудівного технікуму, за завданням підпілля пішов на службу до поліції.

У грудні 1942 року на роз’їзді під Бердичевом підпільники зупинили поїзд із людьми, яких вивозили на примусові роботи до Німеччини, та звільнили їх. Під новий 1943 рік бердичівські підпільники готувались провести ряд інших диверсійних актів, зокрема вирішили підірвати склад із боєприпасами на рафінадному заводі, нафтобазу на Елінгу та приміщення карального батальйону СД. Але здійснити заплановане підпільникам не вдалося – їх плани видав засланий поліцією агент Федір Верміяж. Зі спогадів молодшого брата Володимира Завадського – Романа, Володимира, як і інших підпільників, попередили про загрозу арешту. Але вони не могли скористатися втечею, інакше б розстріляли членів їх родин. 25-27 грудня 1942 року 12 підпільників заарештували та після тривалих катувань 22 січня 1943 року розстріляли на території в’язниці. Після звільнення міста від окупантів їх тіла, скручені колючим дротом і обсипані вапном, знайшли на території бердичівської в’язниці.

Окрім підпільної організації під керівництвом Яворського-Завадського-Левицького у Бердичеві діяли й інші групи патріотів. Так, на залізничній станції Бердичева діяла група під керівництвом Олексія Івановича Донченка. Донченко з 1936 року служив у Червоній Армії. 7 травня 1942 року під містом Барвінкове, що на Харківщині, потрапив в оточення та полон. Під час підправки до Німеччини під Чудновом утік, приїхав у село Семенівку Бердичівського району до батьків дружини та влаштувався слюсарем на 12-у дистанцію шляху. До групи Донченка входили Козло Н.С., Гента А.С., Лук’янчук П.В., Слободенюк В.А., Степанчук Г.Й., Степанчук В.І. Ця група патріотів здобувала і ремонтувала зброю для партизанського загону ім. Хрущова (з’єднання Малікова), вербувала людей у партизанський загін. У червні 1943 р. підпільників зрадив провокатор. Всіх схопило гестапо, у серпні 1943 р. патріотів розстріляли.

За мужність і відвагу, виявлені у боротьбі з загарбниками, Указом Президії Верховної Ради у 1967 році підпільників Нурімухмата Галямшина, Вацлава і Тадеуша Конецьких, Миколу Базилевича посмертно нагороджено медалями “За відвагу”. У 1967 році міський комітет комсомолу порушив справу щодо увіковічення подвигу комсомольсько-молодіжного підпілля та спорудження пам’ятного знаку. Працівниками міськкому під керівництвом першого секретаря Олександра Клекоти розроблено проєкт пам’ятника за ескізом Мирослава Ясельського – сина одного з підпільників. Урочисте відкриття пам’ятника на Радянській площі (нині площа Соборна) відбулося 9 травня 1967 року. Того ж року на міському кладовищі по вулиці Пушкіна на братській могилі, в якій поховано 12 членів підпільної групи, встановлено стелу з чорного граніту з меморіальним написом і прізвищами патріотів. 9 травня 1970 року біля пам’ятного знаку на Радянській площі запалили Вічний вогонь (нині це меморіал “Слава героям!”).

У міській лікарні також діяла підпільна група у складі 3-х працівників. До цієї групи входили лікар Лилков М.М., завгосп Предборський І.Г. і санітарка Солодкова М.І. Вони вели активну антинімецьку агітацію, розповсюджували листівки, подавали медичну допомогу пораненим військовополоненим, добували їм документи, влаштовували на роботу тих військовополонених, які одужали, відправляли останніх до партизанського загону ім. Фрунзе 1-го Молдавського з’єднання. Згодом Марія Іванівна Солодкова пішла до партизанського загону ім. Фрунзе (з’єднання Шитова), І. Предборський залишався на посаді завгоспа до визволення Бердичева від загарбників.

Підпільна група діяла також на фабриці цукерок, де її члени вкладали вибухівку у коробки цукерок, які виготовлялися для окупантів. Гестапо вдалося натрапити на слід патріотів. Доля заарештованих восьми осіб досі невідома.

Після визволення Бердичева у 1944 році до міста приїхав Анатолій Васильович Йолкін. Користуючись тим, що всіх членів підпільної організації Завадського розстріляли, він оголосив себе керівником Бердичівського підпілля та написав перший звіт про діяльність цього підпілля на двох сторінках. Серед іншого у звіті він вказав, що мав зв’язок із підпільною організацією сусіднього міста Чуднів. Але керівництво чуднівського підпілля будь-який зв’язок із бердичівськими підпільниками заперечувало та взагалі не знало про їх існування. У 1946 році Йолкін написав другий звіт вже на 11-ти сторінках, в якому вказав підпільну організацію, до складу якої входило 6 підпільних груп (які насправді не існували). У звіті він також надав перелік диверсійних актів. Але ні документально, ні фактично всі ці акти підтверджені не були. Викликав підозру й сам Йолкін: з вересня 1939 р. він проходив службу в Червоній Армії, у вересні 1941 р. у районі Бахмач-Конотоп потрапив в оточення та полон. У жовтні 1941 р. звільнився з полону за сумнівних обставинах. За час перебування Йолкіна на окупованій території у Бердичеві його тричі заарештовували. До того ж, кожен арешт Йолкіна з групою людей у всіх трьох випадках закінчувався розстрілом останніх, а Йолкіна звільняли з-під варти. Три рази він давав розписки СД про те, що не буде протидіяти окупаційній владі. За 18 місяців перебування на окупованій території під арештом Йолкін перебував 10 місяців, на волі – 8. Останнього разу його заарештували з групою Завадського 25 грудня 1942 року і випустили під розписку, тоді як решту підпільників розстріляли. Враховуючи все це, Житомирський обком партії 28 жовтня 1948 року вирішив звіт Бердичівської організації вважати недійсним, а саму організацію такою, що не існувала.

Але пізніше знайшли деякі документи німецьких каральних органів, в яких повідомлялося про роботу бердичівських підпільників. У 1962-1964 рр. міськкоми партії, виконуючи вказівки ЦК КПУ по «відновленню історичної правди про боротьбу українського народу в період Великої Вітчизняної війни», займались виявленням учасників антифашистського підпілля і партизанського руху. Бердичівський міськком 26 квітня 1962 року на своєму засіданні вдруге розглянув питання про діяльність міського антинацистського підпілля і прийняв рішення: «Затвердити склад підпільної групи в м. Бердичеві 40 чоловік, керівник А.В. Йолкін».

Після затвердження Бердичівської підпільної групи до міськкому почали надходити заяви від жителів міста, в яких повідомлялись компрометуючі матеріали на Йолкіна. З метою перевірки цих заяв і встановлення достовірних фактів діяльності підпільників Бердичева, міський комітет КПУ створив комісію. Члени комісії вивчали архівні документи, опитували старожилів міста, колишніх підпільників, партизанів і дійшли висновку, що керівниками підпілля були А.Р. Яворський, В.Ю. Завадський, І.А. Левицький (постанова бюро міськкому КПУ від 13.03.1968 р., підтверджена постановою бюро обкому КПУ від 02.09.1974 р.).

Окрім вищевказаних підпільних груп у місті діяли і представники націоналістичної ОУН (обох течій – ОУН(Б) Степана Бандери та ОУН(М) Андрія Мельника). На початку окупації у Бердичеві близько місяця проживав націоналіст Микола Коваль, що прибув у місто із Західної України. Він очолював окружний провід ОУН(Б), розповсюджував націоналістичну літературу, виступав із антирадянськими промовами у театрі, закликав населення об’єднатися у боротьбі за незалежну Україну. Але окупанти згодом його заарештували, Микола Коваль помер від тифу влітку 1942 року в концтаборі Аушвіц (Освенцім, Польща).

Згодом у Бердичеві з’явився член похідної групи ОУН(М) “Козачок”, який зав’язує знайомства з керівниками української адміністрації та поліції. Так, значна кількість службовців та працівників різних установ приєдналися до руху Мельника. Окружний провід ОУН(М) очолив голова районної управи М.М. Савчук, редактора газети “Нова Доба” В.Т. Семенюка залучили до роботи у пропагандистському відділі окружного проводу, шеф міської поліції Бердичева керував військовою референтурою. За даними доповідної записки “Про результати роботи по виявленню та ліквідації формувань та банд ОУН на території Житомирської області”, у Бердичеві, крім ОУН(М), існувала також націоналістична організація ОУН(Б), причому бандерівці вербували нових членів із числа колишніх прихильників Мельника. Навіть окружний провідник ОУН(М) М.М. Савчук надалі працював у бандерівському підпіллі.

Як зазначалося вище, редактора часопису «Нова доба» В.Т. Семенюка призначили референтом пропагандистського відділу окружного проводу ОУН(М). У той самий час інший співробітник редакції Євген Ярмолюк долучився до руху Бандери. За свідченнями Євгена Ярмолюка, на початку окупації до редакції часто заходив міський провідник ОУН(Б) Бердичева В. Яцюк, який мав тісні контакти з Семенюком. Ще один співробітник редакції Іван Ярмолюк утримував у місті явочну квартиру, деякий час очолював районну організацію ОУН.

Очевидно, на Бердичівщині діяла підпільна оунівська друкарня, необхідне устаткування для створення якої передав працівник редакції “Нова Доба” Є.М. Ярмолюк. Протягом усього окупаційного періоду він забезпечував ОУН папером, фарбами, тощо, і лише за півроку (з весни 1943 р. до його арешту у жовтні) організація отримала від Ярмолюка близько тисячі листів газетного паперу.

Заступником В.Т. Семенюка призначили члена ОУН Т.К. Барабанова, який до війни обіймав посаду директора у селі Семенівка Бердичівського району, активний дописувач газети «Радянський шлях». З березня 1942 року Т.К. Барабанов редагує чуднівський часопис “Визволена Україна”. Співпрацював з “Новою Добою” і член ОУН з жовтня 1941 року М.М. Гедзь. Від Т.К. Барабанова він отримав завдання різними шляхами пропагувати через газету оунівські ідеї (однак згодом М.М. Гедзь відійшов від ОУН, у серпні 1943 року опинився у партизанському загоні ім. Леніна). Наприклад, до “Нової Доби” подав дві статті антирадянського характеру В.М. Рижук, який у квітні 1942 року у сімнадцятирічному віці вступив до ОУН. Свій вибір він пояснив так: “Коли у 1938 р. органи НКВС заарештували мого батька, я ще навчався у школі. Як член ворога народу я не міг бути членом ВЛКСМ, не міг брати участі у громадському житті… Мені постійно нагадували, що мій батько – ворог народу і погрожували, що зі мною станеться те ж саме. Я страждав від усвідомлення неможливості реалізувати себе за радянської влади. Все це разом з образою за свого батька, якого заарештували безпідставно, викликало у мене ненависть до більшовицької влади… І тому, коли “Максим”, командир взводу поліції, запропонував мені вести боротьбу за самостійну Україну без більшовиків і німців, я погодився”. Працювала також у бандерівському підпіллі вчителька географії В.Я. Яцюк, авторка статті “Чотири долі”, в якій вона описала життя власної родини впродовж 30-х років.

Діяльність націоналістичного підпілля припинилась наприкінці 1943 року, коли німецька влада у жовтні заарештувала Євгена Ярмолюка (згодом його відпустили) та Івана Ярмолюка (подальша доля останнього невідома). Вже по звільненні Бердичева від окупантів Євгена Ярмолюка заарештували радянські органи та за співпрацю з окупантами засудили до 10 років виправних таборів.

* * *

Наприкінці 1943 року з наближенням радянських військ ситуація в місті змінилась. Під час першого визволення Житомира 12 листопада 1943 року від окупантів німецька влада у Бердичеві розпочала заходи по підготовці до евакуації. У середині листопада надійшло розпорядження про евакуацію державних установ та організацій (міської управи, управління праці, оберлісництва, а також типографії, редакції газети “Нова Доба” тощо). Але після запеклих боїв за Житомир 18 листопада радянські війська відступили і німецькі війська знов оволоділи обласним центром. Евакуацію у Бердичеві призупинили. У другій половині грудня радянські війська поновили наступ на Житомир. У цей час із Бердичева виїхали всі органи окупаційної влади, їх колишніх працівників розпустили по домівках.

gitomirberdichev_1
Карта Житомирсько-Бердичівської наступальної операції.

Німецька окупація Бердичева закінчилась на початку 1944 року. Визволення міста відбулось у рамках Житомирсько-Бердичівської наступальної операції військ 1-го Українського фронту, проведеної з метою знищення корсунь-шевченківського угруповання супротивника. Бої за Бердичів із радянського боку вели підрозділи 24-ї, 389-ї стрілецьких дивізій, 117-ї гвардійської стрілецької дивізії, 12-го окремого гвардійського танкового полку прориву, які входили до складу 18-ї армії; підрозділи 183-ї та 305-ї стрілецьких дивізій 38-ї армії; частини 11-го гвардійського танкового корпусу, 44-ї гвардійської танкової бригади 1-ї танкової армії. Наступ підтримувала 227-а штурмова авіаційна дивізія. Сили вермахту складались із частин 48-го танкового корпусу. Навколо Бердичева ворог створив три кільця траншей повного профілю, крім того, на східній околиці міста стояли «Тигри» та «Пантери» 1-ї танкової дивізії «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер» (1-SS-Panzer-Division «Leibstandarte SS Adolf Hitler»).

Бої на околицях міста розпочалися 1 січня 1944 року. Німецьке командування підтягувало резерви, намагалося контратакувати, однак утриматися їм не вдалося. Окремо відзначилися танкісти 44-ї гвардійської танкової бригади підполковника Йосипа Гусаковського. На світанку 31 грудня танкова бригада в колонах підійшла до Бердичева. Відступаючі та потріпані у попередніх боях ворожі танкові з’єднання у цей час входили до міста, використовуючи свої проходи у мінних полях. Скориставшись темнотою за ними прилаштувалися 2-й та 3-й батальйони танкової бригади з десантом під командуванням майора Петра Орєхова та капітана Олексія Карабанова, в авангарді яких рухалася розвідувальна група під командуванням гвардії лейтенанта Георгія Петровського – всього 22 танки та 156 автоматників. Так вони прорвалися у район неподалік залізничного вокзалу. Та невдовзі гітлерівці зрозуміли, що до міста увійшли незначні сили та швидко закрили всі проходи у мінних полях. Ворожа артилерія відкрила нищівний вогонь по основних позиціях 44-ї гвардійської танкової бригади і змусила її підрозділи відійти від міста. Два радянських танкових батальйони разом з розвідувальною групою та десантом опинилися в оточенні. Хоч як намагалося командування 44-ї бригади звільнити оточених, тричі посилаючи на підмогу танковий батальйон під командуванням майора Федора Борідько, та пробитись скрізь вогонь ворога той не зумів.

Оточені батальйони зайняли кругову оборону і п’ять діб вели нерівний бій з переважаючими силами ворога. Основним опорним пунктом гвардійців став район хлібозаводу.

389-а стрілецька дивізія в ніч на 3 січня займала позиції на розвилці доріг Бердичів-Великі Низгірці і Бердичів-Хмелище. Командування націлило її удар на залізничну станцію. Весь день велось винищення вогневих точок ворожих військ, під вечір їх вогнева активність зменшилась. Через бойові порядки німців просочився взвод старшого лейтенанта Григоряна, також в оборону врізалась штурмова група Тарханова. Але німецькі війська завдали контрудару – ворожі танки ледь не прорвали бойові порядки 389-ї стрілецької дивізії. Лише завдяки енергійним діям командира дивізії Колобова вдалося зупинити ворога.

3 січня 1944 року командувач 1-го Українського фронту генерал М.Ф. Ватутін наказав командуючому 18-ю армією генерал-полковнику Костянтину Леселідзе: «До кінця 4 січня розгромити бердичівське угрупування ворога і оволодіти містом». Штурм вулиць Бердичева розпочався о 10-й годині 3-го січня. Йому передувала коротка, але потужна артпідготовка. Разом із наземними військами діяла повітряна штурмова група, бомбардуючи позиції противника. Усе місто знаходилось у вирі суцільного вогню, але ворог несамовито оборонявся, захищаючи кожен метр землі. До кінця дня штурм захлинувся.

У ніч на 4 січня настала відлига. Міни, що ними всіяли поля перед радянськими військами, з’явились на поверхні. Сапери вночі розпочали їх знешкодження. Про напругу, з якою працювали сапери, говорить той факт, що лише єфрейтор Кириченко і рядовий Феклін цієї ночі, розміновуючи лише один міст, прибрали біля сотні ворожих мін.

1944_zvilnennia
Радянський танк Т-34 з десантом перетинає автомагістраль Житомир-Бердичів. Поряд горить німецький танк Pz.Kpfw. VI “Тигр”.
Джерело: РГАКФД

Радянські частини в ніч на 4 січня прорвали оборонний рубіж гітлерівців на ділянці Дмитрівка-Гришківці та до 6-ї години ранку оволоділи східною і центральною частинами міста. Підрозділи 117-ї стрілецької дивізії вийшли до річки Гнилоп’ять південно-західніше Бердичева. Під час її форсування начальник штабу 117-ї дивізії полковник Михайло Степанович Плігін особисто знаходиться у бойових порядках на передньому краї, надавав вказівки, керував розвідкою, що забезпечило вдале форсування річки й оволодіння стратегічно важливими точками. За цей подвиг полковника нагородили орденом Червоного Прапору.

Другий штурм Бердичева розпочався вранці 4 січня. Бої розгорілися всередині міста і точилися за кожен будинок, за кожен поверх. Щоб затримати просування радянських військ вулицями міста ворог підірвав перші ворота кармелітського монастиря, уламки яких перегородили вулицю Радянську (колишня вулиця Кармелітська). Також підірвали і сторожову башту монастиря, уламки якої перекрили підступи до мосту через Гнилоп’ять.

Першою у загальний наступ кинули головну ударну силу 389-ї дивізії – танкові екіпажі 12-го гвардійського танкового полку з автоматниками. Вслід за ними йшли стрілецькі батальйони. Вже на світанку 4 січня на всій ділянці дивізії, на східній околиці Бердичева, останню оборону ворога прорвали. Бій перекинувся на вулиці. Під час прочісування вулиць радянські бійці наткнулись на танкістів 44-ї бригади та визволили їх із оточення.

5 січня 1944 року о 16.00 годині, на 928 день війни, радянські війська повністю оволоділи Бердичевом. Лише у боях 4 та 5 січня ворог втратив біля 3500 солдатів і офіцерів, 36 танків, 15 самохідних гармат, 7 бронетранспортерів, 20 автомашин. Втрати радянських військ, за неповними даними, становили понад 1120 воїнів, у тому числі 93 офіцери (реальні ж втрати значно більші). Як нагадування про запеклі бої, на вулицях та скверах Бердичева залишились одиночні та братські могили радянських воїнів, за якими у повоєнний час наглядали учні навчальних закладів. Були на вулицях і поодинокі могили німецьких воїнів – з прикріпленими на березових хрестах табличками, а зверху встановленими сталевими касками. Але хрести майже відразу з землі повитягували радянські бійці та місцеві жителі. Пам’ять про ці могили швидко згасла.


Кіножурнал “Звільнення Бердичева”.
Центральний державний кіноархів України ім. Г.С. Пшеничного.

 

Жителі міста по можливості надавали допомогу радянським воїнам. Ось лише один приклад: у ніч на 5 січня один із батальйонів 168-го стрілецького полку 24-ї стрілецької дивізії вів розвідку боєм на правому березі Гнилоп’яті. Під час виконання завдання 19-річний командир кулеметного розрахунку молодший сержант Василь Шевченко отримав важке поранення. Отямився у теплі – за ним наглядали дві жінки (вочевидь, мати та донька), які обробили рани та перев’язали воїна. Опівдні прийшли дві медсестри та на підводі забрали пораненого до медсанбату. За бої у ході визволення Бердичівщини (бої під селом Старий Солотвин) Василь Шевченко нагороджений медаллю «За відвагу».

У боях за місто брали участь і уродженці Бердичева. Заступник з політичної частини командира 723-го стрілецького полку 395-ї гвардійської стрілецької дивізії гвардії підполковник Романюк Павло Пилипович загинув 2 січня на перехресті вулиць Карла Лібкнехта та Шевченка, так і не зустрівшись зі своєю родиною (похований на військовій дільниці міського кладовища по вулиці Пушкіна). Рядовий Ісак Шпеєр дійшов до рідного будинку по вулиці Шевченка, де від вцілілих сусідів дізнався про загибель власної родини. Наступного дня під час штурму Червоної гори він загинув. Командир окремого взводу розвідки 333-го стрілецького полку в складі 117-ї стрілецької дивізії Олексій Осадчук не лише звільняв рідне місто, але й успішно пройшов усю війну та повернувся додому живим.

За більш ніж сімдесят років із часу звільнення міста залишилось мало очевидців подій січня 1944 року. Серед них – Георгій Авджиєв, який народився в Бердичеві у 1926 році, на момент визвольних боїв 17-річним юнаком перебував у місті в рідній домівці. Ось його спогади:

“К моменту, когда к городу подошли наши войска, мне уже было 17 лет. Моя семья все это время, включая оккупацию, жила в глиняном домике на улице Красноармейской, дом 13 (сейчас, после перенумерации – №33).

В течение ночи с 3 на 4 января 1944 года район Красноармейской улицы интенсивно обстреливала наша артиллерия, семья отсиживалась в самодельном блиндаже в саду. Больше всего снарядов рвалось не на нашей стороне улицы, а на четной: на огородах домов 28 и 30 (по современной нумерации) была расположена артиллерийская батарея немцев, которую наши артиллеристы хорошо пристреляли еще до начала штурма города. К рассвету 4 января канонада прекратилась. Мы осмелели, перешли в дом, мама стала готовить что-то на завтрак. Я не смог преодолеть любопытства и пошел на соседские участки посмотреть, ушла ли немецкая батарея.

На месте батареи творилось что-то невообразимое. Фантастическая каша из порванных и искореженных пушек, перемешанных с землей, гнутые стволы и оторванные колеса, разбитые в щепки снарядные ящики и разбросанные по земле гильзы и неотстрелянные снаряды, по периметру площадки кое-где сохранился непритоптанный снег, преимущественно розовокрасный. И ни одного трупа. До сих пор не пойму – или они, поняв свою обреченность, предпочли своевременно смотаться с батареи живыми (а кровь на снегу – от раненых), или умудрились трупы своих забрать и захоронить при более подходящей обстановке.

Тогда же, утром 4 января я отчетливо услышал с восточной стороны крики “Ура!”. Красная Армия после основательной артподготовки начала штурм города. Потом послышалась и стала усиливаться ружейно-пулеметная перестрелка, а ближе к середине дня она переместилась несколько к северу, как будто наступление велось в направлении на железнодорожный вокзал.

А в середине дня бабушка (ее окно выходило на улицу) вдруг закричала:

– По улице наши солдаты идут!

Я как был в рубашке, так и выскочил во двор, посмотрев на бабушкины ходики. На них было половина первого. По улице шли небольшими группами, не походной колонной, а свободно, красноармейцы с винтовками наперевес, у части бойцов были автоматы. Когда я подбежал к калитке, к ней приближался офицер в бывшем белом полушубке, с пистолетом в руке. Я, торопясь спросить, пока он не прошел мимо, крикнул:

– Товарищ командир, вы насовсем пришли, отступать не будете?

Офицер зло ответил:

– А ты что – хотел бы, чтобы мы отступали?

– Да что вы, товарищ командир! Я к тому, что в случае чего я с вами уйду. Найдется у вас какая-нибудь лишняя винтовка?

– Отстань, пацан! – уже не сердито ответил офицер, – война закончится не завтра. Еще навоюешься.

Подразделение прошло дальше по улице к речке, не встречая сопротивления немцев.

Однако наша улица – еще далеко не весь Бердичев. К сумеркам перестрелка переместилась еще дальше на запад, где-то в стороне крепости (собор Босых Кармелитов) шел непрерывный жестокий бой. Город горел. В стрельбе слышались и орудийные выстрелы, и частые хлопки танковых пушек. Низко в небе над районом боев летали стаями огненные “буханки хлеба” – мины немецких шестиствольных минометов Nebelwerfer. Стрельба не затихла даже к ночи. Так и уснули в ночь на 5 января под музыку войны.

Утром 5 января бой передвинулся еще дальше на запад. Мы с отцом “стратегически” решили, что наши за ночь выгнали немцев за речку и теперь развивают наступление на ровной территории по левому берегу Гнилопяти. А во второй половине дня (точно времени не помню) все стихло. Город Бердичев был освобожден”.

Командувач 1-го Українського фронту М.Ф. Ватутін повідомив маршала Г.К. Жукова про взяття Бердичева. За відмінні бойові дії військам, які брали участь у боях за визволення міста, 6 січня 1944 року наказом № 56 Верховного Головнокомандуючого оголошено подяку. Москва салютувала їм двадцятьма артилерійськими залпами з 224-х гармат. Дев’яти частинам і з’єднанням, які особливо відзначилися, присвоїли найменування «Бердичівських», а 395-у Таманську Червонопрапорну стрілецьку дивізію та 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк, що неодноразово відзначились у боях з німецькими загарбниками, нагороджено орденами Суворова II ступеня.

“Сообщение Советского Информбюро за 5 января 1944 года:

…Крупные силы пехоты и танков противника, опираясь на выгодные для обороны рубежи на подступах к городу Бердичев, оказывали упорное сопротивление. После многодневных ожесточённых боёв наши пехотинцы и танкисты ворвались в город. В это время другие наши части усилили нажим на фланги немецких войск. В результате ожесточённых боёв наши войска сегодня, 5 января, форсировали реку Гнилопять и штурмом овладели городом и крупным железнодорожным узлом Бердичев. На подступах к городу и в уличных боях противник понёс тяжёлые потери. Нашими частями захвачены большие трофеи и значительное количество пленных”.

Перше, що мусили зробити радянські війська після звільнення Бердичева – це розмінувати місто. Відступаючи, мінери з дивізії СС «Мертва голова» залишили у житлових будинках, на підприємствах, на шляхах «сюрпризи» – фугаси. Розмінуванням займався саперний взвод під командуванням двадцятидворічного лейтенанта Володимира Веселова. Його підписи “Разминировано”, “Мин нет, Веселов” рясніли на стінах будинків на вулицях Леніна, Карла Лібкнехта, Свердлова, Шевченка, Радянської (Соборної) площі, на шкірзаводі, заводах “Прогрес” та “Комсомолець”. Бійці взводу Веселова з міношукачами фактично врятували від смерті сотні людей. Також руками його бійців збудовано переправу через Гнилоп’ять біля кляштору Босих Кармелітів. У ці дні народилася “Балада про мінера” українського поета Тереня (Терентія) Масенка:

…Та які шляхи уперті
Поборов наш Веселов,
На вулкані біля смерті
Стільки тисяч раз пройшов!

Взагалі ж, бойовий шлях мінера виявився важким та тривалим: Володимир Григорович Веселов розміновував Воронеж, Харків, брав участь у битві на Курській дузі, звільняв Бєлгород, форсував Дніпро. У Кіровограді розгадав влаштовану ворогом підступну пастку – включення рубильника на пульті електростанції приводило у дію потужні заряди вибухівки, закладеної у будинках міста та під електростанцією. Згодом підписи Веселова зарясніли в Румунії, Чехословаччині, Австрії. Кінцевим пунктом мінера став Будапешт – на стінах фортеці у Буді він розписався востаннє. Тут, у Будапешті, сапери Веселова врятували від смерті поранених німецьких солдатів, знешкодивши вибуховий пристрій, який нацисти заклали у госпіталі. Після звільнення з лав Червоної Армії майор Володимир Веселов проживав у Петропавловськ-Камчатському, дожив до глибокої старості.

Оволодівши містом, визволителі побачили страшну картину руйнувань. Більш всього постраждали промислові підприємства. Як підрахували згодом, шкірзаводу завдано збитків на 36 млн. крб., заводу «Прогрес» – 9 млн. 674 тис. крб., заводу «Комсомолець» – 1 млн. 15 тис. крб., цукрорафінадному заводу – 136 млн. крб. Не набагато кращим було становище й на інших підприємствах. Ворог практично повністю зруйнував залізничну станцію, склади, станційні приміщення, два хлібозаводи та п’ять млинів. Розгром такий, що рівень промислового виробництва протягом всього 1944 року становив лише біля 12 % від довоєнного рівня.

Не менш постраждали й установи соціально-культурної сфери. Так, знищено п’ять шкіл, непоправних втрат зазнав Бердичівський державний історико-культурний заповідник. За час окупації з музею вивезли унікальні цінності: колекцію жіночих прикрас XI-XII ст., 573 килими, старовинний посуд, 200 картин відомих середньовічних художників, старовинні меблі (серед них секретер Оноре де Бальзака), унікальну нумізматичну колекцію (6 тис. монет), бібліотеку старовинних книг (15 тис. екземплярів). За підрахунками працівників музею його втрати становили більше 437 млн. карбованців. Також зруйновано приміщення міської бібліотеки, знищено все майно та книжковий фонд. Збитки бібліотеки склали 2 млн. крб.

Значних втрат зазнали й жителі міста. Житомирська обласна комісія визнала за час окупації повністю зруйнованими 449 будинків, сума збитків становила майже 90 млн. карбованців. Загалом же місту завдано збитків на 1 млрд. 29 млн. 940 тис. карбованців.

Визволителям відкрилися не лише жахливі руйнування матеріальних цінностей, а й страшні картини винищення місцевого населення та військовополонених. У січні 1944 року в Бердичеві створюється Державна комісія з розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників та їх посібників. До складу комісії під головуванням депутата Бердичівської міської ради Г.В. Трушкіна увійшли працівники шкірзаводу, машинобудівного заводу “Прогрес”, вчителі міських шкіл та училищ, лікарі, судово-медичні експерти. Також у роботі комісії брав участь настоятель Миколаївської церкви о. Микола Зелінський.

Комісія під час своєї роботи провела розкопки виявлених братських могил. Так, під час розкопок подвір’я Державного історико-культурного заповідника виявлено могилу, в якій знаходилось 960 людських тіл, переважно чоловіків, одягнутих у цивільний одяг і частково у військову форму. На всіх трупах виявили сліди вогнепальних поранень у потиличну частину голови. Полонений німецький унтер-офіцер льотчик-радист Бруно Манчі згодом надав такі свідчення: Летом, в июле-августе 1941 года, мы стояли со своим отрядом (9 самолетов) у Бердичева. Однажды прошел слух, что у старой Бердичевской цитадели собираются расстрелять тысячи евреев. Я со своим пилотом фельдфебелем Шнейдером и еще несколькими товарищами поехали в город убедиться, могут ли быть действительно убиты люди только потому, что они евреи. Во дворе цитадели приговоренные к смерти стояли группами. Записали их имена, увели снова в подвал, а затем через короткое время вывели снова. За главной стеной местными жителями была вырыта глубокая яма. Осужденных в одиночку подводили к яме, распоряжался и отдавал приказания офицер из СД (с тремя звездочками). Осужденные останавливались у ямы, их заставляли становиться на колени и убивали выстрелом в затылок. Вся эта операция проводилась группой в составе офицера и 5 солдат СД. Осужденные шли на смерть, не сопротивляясь. Мы все это хорошо наблюдали, находясь вблизи места казни, у ямы. Так как я не мог дальше смотреть на эту бойню, мы покинули это место ужаса, полные возмущения[17].

Діяла Державна комісія до травня 1944 року. На підставі заяв жителів, протоколів опитувань, показів свідків, проведених розкопок і висновків судово-медичних комісій встановлено, що у Бердичеві за неповними даними замучено, розстріляно та повішено 38 536 громадян, зокрема:

  • у селі Радянське (нині село Романівка), хуторі Сокулино (нині селище Мирне), хуторі Шльомарка (нині хутір Любомирка) у 6 кілометрах західніше міста Бердичева – 18640 громадян, переважно євреїв (чоловіків, жінок, дітей і стариків);
  • біля села Хажин – 7 кілометрів південніше міста Бердичева – 10656 громадян (чоловіків, жінок і дітей);
  • на території Червоної гори і Елінгу – 7590 громадян – військовополонених солдат і командирів Червоної Армії (три могили, в яких знайшли вічний спокій відповідно 1920, 1768, 1512 осіб);
  • на території в’язниці  – біля 300 громадян;
  • на території музею-заповідника – 960 мирних жителів (євреїв) і військовополонених.

Всього виявили 22 місця масового знищення людей (6 — на Червоній горі, по 2 — на території музею-заповідника, в’язниці, колишнього СД та 12 — в інших частинах міста та на його околицях). Особливими звірствами в місті відзначалися військовий комендант міста гауптман Фокштейн, ґебітскомісар Гельнер, заступник ґебітскомісара Кунке, начальник польової жандармерії обер-лейтенант Кохендорф та їхні підручні.

Значною мірою дії окупантів привели до того, що за час окупації чисельність населення Бердичева ще зменшилася та у січні 1944 року становила менше 18 тис. осіб. Серед них лише одиниці жителів єврейської національності.

Населення зустрічало радянські війська з надією про мирне життя і намагалося наблизити повну перемогу над ворогом. Із січня 1944 року по березень 1945 року в Бердичеві та Бердичівському районі до лав Радянської Армії мобілізовано до 12 тис. чоловіків, багатьох мобілізували повторно (це колишні військовополонені, звільнені з німецьких таборів у 1941-1942 рр.). Практично всі мобілізовані потрапили до 239-го армійського запасного стрілецького полку 18-ї армії. Згодом новобранці поповнили особовий склад 24, 71, 161, 316, 317, 385, 389, 395, 276-ї стрілецьких дивізій, 117-ї та 129-ї гвардійських стрілецьких дивізій 18-ї армії, 1-го танкового корпусу польської армії (корпус формувався на території Бердичівського району, штаб корпусу знаходився у Бердичеві, у Будинку офіцерів; по закінченні німецько-радянської війни корпус мав назву – 1-й Дрезденський Червонопрапорний, хреста Грюнвальда танковий корпус Війська Польського). Як правило, вихідці з одного села ставали однополчанами. Але, на жаль, військово-польові комісаріати, які проводив призов людей зі звільненого міста та сіл Бердичівщини (та й не лише Бердичівщини – це стосується багатьох і багатьох інших населених пунктів України), не завжди старанно, а часом взагалі не вели облік призовників. Так формувались підрозділи “чорнопіджачників”, або “чорної піхоти” – ця назва походить від цивільного одягу, в якому вони йшли у бій. У військових частинах їм видавали гвинтівку та наказували йти в атаку, використовуючи у ролі “гарматного м’яса”. Загиблих не те щоб не обліковували, їх навіть не рахували… По закінченні війни Бердичівський військкомат сім’ям загиблих надавав довідку про те, що воїн пропав безвісти. Як приклад, одна з таких довідок Бердичівського РВК № 73857 від 30.08.1946 р. містить прізвища більш як 20 зниклих жителів одного й того ж населеного пункту – села Маркуші.

Більш «таланило» тим, кого все ж ставили на облік – їх направляли на перепідготовку для поповнення складу військових частин, які знаходились у тилу на переформуванні. Так трапилось із багатьма бердичівськими призовниками – вони пройшли підготовку у 161-й стрілецькій дивізії. Вже 8 березня ця дивізія у складі 1-го Українського фронту вступила в бій по звільненню Правобережної України від німецьких окупантів. За перший весняний місяць її полки пройшли з боями більш як 200 кілометрів та зайняли 120 населених пунктів. І вздовж усього бойового шляху дивізії залишились братські могили, в яких поховані уродженці Бердичівщини (значна кількість із них і досі рахуються як такі, що пропали безвісти). Як найменш досвідчені серед воїнів дивізії, вони гинули у числі перших… Так, лише у селах Журавне та Олександрівка Літинського району поховано 9 бердичівлян та 23 уродженця Бердичівського району. Імена їх відомі.

Всього ж, за неповними даними, на фронтах Другої світової війни, у підпіллі та в партизанських загонах боролися з загарбниками 7800 бердичівлян. За проявлений героїзм 5646 воїнів нагороджені орденами й медалями, а уродженцям Бердичева льотчиці Поліні Володимирівні Гельман та танкістові Казимиру Адамовичу Томашевському присвоєно звання Герой Радянського Союзу. 4623 уродженця Бердичева залишилися навіки лежати в землі, яку вони боронили.

Після остаточного очищення Бердичівщини від ворога постало питання щодо подальшої долі громадян, які прислужували нацистській владі. До їх розшуку долучились органи держбезпеки та СМЕРШ. Разом із відступаючими німецькими військами з міста виїхали колишні керівники органів окупаційної влади – бургомістр Бердичева Петро Сліпченко та бургомістр району Митрофан Савчук. По закінченні німецько-радянської війни вони тривалий час переховуватимуться від органів держбезпеки, побоюючись заслуженої кари. Обидва зі зміненими прізвища деякий час проживали у Львові.

Колишні члени української поліції, передбачаючи покарання від радянської влади за свої злодіяння, самі, чи разом із сім’ями евакуювались на захід, у тил німецьких військ. У Бердичеві у своїх домівках залишились лише одиниці. Ті, хто виїхав, спробували осісти на землях, де їх не знали особисто, прибравши собі нові імена за документами, які отримували, перебуваючи у фільтраційних таборах, або у таборах переміщених осіб. Були й такі, які наприкінці 1943 року полишили службу в поліції та з метою приховати злодіяння влились до партизанських загонів. Перебуваючи в партизанах, активно воювали проти окупантів, намагаючись загладити свою вину. Наприклад, так вчинив колишній поліцейський Франц Казакевич, який у листопаді 1943 року увійшов до складу партизанського загону ім. Фрунзе 1-го Молдавського партизанського з’єднання, що на цей час діяв на території Чуднівщини, але через декілька місяців Казакевича заарештували, судовим рішенням за скоєні злочини він отримав найвищу міру покарання – розстріл.

Тих, кому не вдалось уникнути арешту, а багатьох заарештували працівники відділу СМЕРШ 18-ї армії, очікувало суворе покарання. Військово-польовий суд у залежності від встановленої провини призначав міру покарання – позбавлення волі від 2 до 15 років (в окремих випадках – до 25 років) у виправних таборах із подальшою поразкою у громадянських правах, або розстріл. Така доля спіткала, наприклад, колишнього поліцейського Володимира Седлецького, якого 1 червня 1944 року засудили до вищої міри покарання, вирок здійснено 21 серпня того ж року.

Деяким колишнім поліцейським вдалось уникнути покарання наступним шляхом: перебуваючи у Західній Україні, з приходом радянських військ вони за власними чи підробленими документами, приховуючи своє минуле в роки окупації, ставали на облік у військово-польових комісаріатах та вступали до лав Червоної Армії. Зі зброєю в руках воювали проти вермахту. Хтось гинув у черговому бою, хтось скалічений та демобілізований із діючої армії знаходив нову домівку далеко від Бердичева, а хтось дійшов до столиці переможеної Німеччини Берліна і з медалями та ордени за проявлений героїзм повернувся додому. Це в їх очах змивало провину за участь в українській поліції та надавало новий шанс на мирне життя.

Першими кроками після звільнення міста стало утворення місцевих органів влади. Так, головою виконкому міської ради став тов. Мороз, в.о. секретаря виконкому – тов. Мельник. На території міста залишилися великі запаси зброї, бойових припасів, амуніції, фуражу, продуктів та різного майна, яке частково розібрали мешканці міста. Привласнено також майно евакуйованого населення та майно вбитих німецькими загарбниками громадян. З метою наведення ладу одним із перших рішень виконкому стала постанова №2 від 18 січня 1944 року, якою бердичівлян зобов’язували все вказане майно військового значення до 21 січня повернути трофейній комісії, а все інше майно, залишене німцями, як-то меблі, продукти, одяг, взуття, худобу, коней, свиней та інше – до 22 січня повернути виконкому міської ради. Також мешканцям міста заборонялось займати квартири без дозволу житлового управління міськвиконкому. Та життя показувало, що не всі бердичівляни охоче повертали майно міській раді. Тож впродовж наступних місяців зустрічаємо постанови виконавчого комітету щодо вилучення у громадян коней, корів та іншого майна, нібито незаконно отриманого в роки німецької окупації.

Незважаючи на руйнування та втрати, жителі Бердичева з перших днів стали до відновлювальних робіт. 8 січня відновила роботу контора зв’язку. Її, з огляду на зруйнований будинок, в якому вона знаходилась до війни, розмістили у будинку колишнього Червоного Хреста по вулиці Свердлова (збудований на місці зимового цирку, який згорів у 1883 році). Також відновила свою роботу міська лікарня. 10 січня відновила роботу електростанція – електроенергію подали для потреб госпіталю, хлібозаводу, інших важливих об’єктів міста. Цього ж дня з Бердичівської залізничної станції вирушив перший потяг на Житомир. Наступного дня такий же потяг відійшов у напрямку Козятина. Відновила роботу й нафтобаза, що знаходилась поруч із залізницею.

11 січня відновила роботу меблева фабрика, 15 січня відновилось навчання у школах: свої двері відкрили три середні школи – №1, №2, №8; чотири семирічки – №3, №4, №5, №6; одна початкова – №7. Вже станом на 21 січня 1944 року у школах міста навчалось 1528 учнів. 18 січня запрацював шкірзавод, 22 січня вийшов перший номер міської газети “Радянський шлях”, який присвятили 20-й річниці з дня смерті В.І. Леніна та трудовим героїчним будням бердичівлян (газета виходила у двополосному варіанті на папері низької якості, з використанням техніки друкарень військових газет). 29 січня вагранки[18] ливарного цеху заводу “Прогрес” видали перший чавун. Наприкінці січня відновив діяльність учительський інститут.

В багатьох уцілілих приміщеннях розмістились військові госпіталі, в яких лікували радянських бійців. Один із таких госпіталів зайняв приміщення Палацу Піонерів по вулиці Свердлова. Лише після 1 березня приміщення повернули міському відділу освіти для використання по призначенню (госпіталь перевели в сусідній будинок).

У січні, коли лінія фронту відійшла далі на південь, у Бердичеві в будинку по вулиці Луговій (нині вулиця носить ім’я Генерала Леселідзе) розмістився штаб 18-ї армії 1-го Українського фронту. У будинку працювали: командувач 18-ї армії генерал-полковник К.М. Леселідзе (1903-1944), член Військової ради армії генерал-майор С.Ю. Колонін, начальник штабу армії генерал-майор М.Й. Павловський. Вирішуючи стратегічні й тактичні питання, штаб спланував оборонну операцію, організував контроль і конкретну допомогу з’єднанням 18-ї армії щодо оборони й бойової підготовки. У тилу організували навчальні поля, куди для занять по черзі вводилися стрілецькі полки. Головну увагу штаб приділив відпрацюванню взаємодії між піхотою й артилерією та управління боєм, підготовці груп з розмінування місцевості. До початку наступу в армії підготовили 378 таких груп, із саперних підрозділів сформовано 114 груп винищувачів танків (по 5-6 бійців кожна).

У складі штабу 18-ї армії діяв політвідділ[19], яким керував начальник політвідділу армії полковник Леонід Ілліч Брежнєв (вже у мирний час Л.І. Брежнєва обрали Генеральним секретарем Комуністичної Партії Радянського Союзу, він тривалий час очолював СРСР). У приміщенні школі № 2 по вулиці Училищній (сьогодні вулиця носить ім’я Джозефа Конрада) на другому поверсі Леонід Брежнєв проводив наради армійських політпрацівників, партійні активи. 20 січня в одному з уцілілих будинків по вулиці Карла Лібкнехта (нині це будинок № 65/1 по вулиці Європейській) відбулась нарада армійських працівників політвідділів 18-ї армії, яку проводив Леонід Брежнєв. По закінченні наради її учасники сфотографувались на пам’ять (див. фотографію). Через декілька десятиліть, 18 грудня 1973 року на будинку, де розташовувався штаб 18-ї армії, встановили відповідну меморіальну дошку. 7 квітня 1979 року на будинку, де проходили засідання політвідділу та будинку, де проживав Леонід Брежнєв, також встановили відповідні меморіальні дошки (ці меморіальні дошки демонтували у першій половині 90-х років).

На фото працівники політвідділу 18-ї армії, який в роки війни очолював Брежнєв Л.І. (у першому ряду третій зліва).
Фото зроблено 20 січня 1944 року біля будинку по вулиці Карла Лібкнехта, 65/1.

Поступово з евакуації зі східних районів СРСР до Бердичева повертались працівники, що проживали в місті до початку війни. Спеціальним ешелоном повернулись “прогресанти” з Очера. Завдяки тим, хто повернувся, налагоджувалась ритмічна робота підприємств. Колективи заводів “Прогрес”, “Комсомолець” ремонтували танки, гармати, стрілецьку зброю; колективи шкірзаводу та міськпромкомбінату лагодили обмундирування, взуття. На організацію 34 госпіталів, які в різний час, починаючи з січня 1944 року й закінчуючи груднем 1945 року, перебували в місті, жителі передали 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. Із серпня 1944 року в Бердичеві розпочали роботу курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. Відновив роботу і пивоварний завод. Хоча майже всі виробничі процеси виконувалися на той час вручну, пиво завод випускав відмінної якості. Всесоюзна газета “Известия” у номері №83 від 7 квітня у статті про відбудову Бердичева писала: И на стене дома рядом с начертанной мелом надписью, сделанной безвестным минёром, — “Мин нет”, — появляется бодрая табличка — “Есть пиво.

Відновив діяльність міський театр. Його, як і інші будівлі, ворог замінував. Після розмінування у фоє театру виявили значну кількість музичних інструментів, які окупанти звозили звідусіль у надії надалі вивезти награбоване до Німеччини. Частину цих інструментів керівництво театру через деякий час продало, кошти використали на ремонт приміщення та придбання необхідного інвентарю. Театр очолив Володимир Кушнір, який повернувся до міста з евакуації. За короткий час оновлено репертуар театру. П’єси “Руські люди” Костянтина Симонова та “Розкинулось море широко” Всеволода Вишневського стали найулюбленішими виставами жителів міста у 1944 році. З 20 березня відновила свою роботу міська бібліотека. З ініціативи працівників Рожанської та Гавлонської для бібліотеки зібрано серед населення понад 2 тис. книг.

Попадання снаряду “Берти” у Будинок культури заводу “Прогрес”, 1944 р.

Та навіть після звільнення міста війна нагадувала про себе: Бердичів удень та вночі піддавався обстрілам із далекобійної артилерії – 170-мм гармати, яка била по місту з відстані 35 км. (вірогідно, це німецька важка польова гармата-гаубиця великої потужності 17 cm K.Mrs.Laf). “Берта”, як охрестили цю ворожу батарею радянські бійці, вела методичний обстріл, снаряди рвались у районі Червоної гори, кінотеатру, військкомату.

Німецький розрахунок веде вогонь по Бердичеву з гаубиці 17 cm K.Mrs.Laf (калібр 172,5 мм), січень 1944 р.

Для боротьби з нею до Бердичева прибули воїни 621-го окремого розвідувального артилерійського дивізіону (ОРАД) – спеціального підрозділу, який за допомогою звукової розвідки визначав координати місцезнаходження батареї та передавав їх артилеристам для знищення ворога. Складність визначення полягала також у тому, що ворог, бажаючи ввести в оману звукову розвідку, одночасно з пострілом “Берти” синхронно проводив еквівалентний підрив тринітротолуолу в 500 метрах від гармати. Лише 12 лютого вдалося засікти цю гармату, а 18 лютого, як тільки вона відновила стрільбу, по ній у відповідь відкрили скорегований вогонь. Після 60-го пострілу ворожа батарея замовкла, обстріл міста припинився. За знищення “Берти” ворог відповів масованим авіаційним ударом по бійцям 621-го ОРАД, але, на щастя, шкоди їм не завдав.

Німецька гаубиця 17 cm K.Mrs.Laf веде вогонь по Бердичеву, 2 лютого 1944 року.

Жахливий за своїми наслідками напад німецьких бомбардувальників стався 21 березня, через два з половиною місяці після звільнення Бердичева від загарбників. Фронт на цей час відійшов на значну відстань від Бердичева – на 150-200 км. Але місто у військовому плані залишалось важливим транспортним вузлом – через його залізничний вузол проходили ешелони з пальним та військовим спорядженням для фронту, у місті на цей час базувалось до десяти військових госпіталів. Велике скупчення ешелонів і привернуло увагу повітряної розвідки ворога, німецьке командування вирішило завдати бомбового удару.

Під час цього нальоту радянські зенітки мовчали, що здивувало свідків тих подій, адже до того при нальоті ворожої авіації завжди зчинялася велика стрілянина: у прифронтовому Бердичеві знаходилось багато зенітних батарей. Цього разу залізничний вузол бомбили так потужно, що в будинках у радіусі одного кілометра повилітали шибки, повідчинялись двері. Від вокзалу та залізничних колій залишились лише руїни. Саме у цей час на залізничних коліях стояв ешелон із боєприпасами та ешелон із пораненими та медперсоналом госпіталю для легкопоранених №4536 (дислокувався у Бердичеві з 1 лютого). Цей день став останнім як для поранених бійців, персоналу госпіталю, так і для самого госпіталю – його розформували.

Через декілька годин після нальоту станція і навколишня місцевість здригнулись від вибуху величезної сили – спрацювала бомба сповільненої дії. На місці вибуху виникла воронка такої глибини, що підземні води відразу затопили її дно.

Людей від авіаційного нальоту загинуло багато – рахунок йшов на сотні. Наступного дня до всіх організацій, які мали гужовий транспорт, надійшло розпорядження надіслати на станцію підводи. Зібралось їх більше десяти. З ранку та до пізнього вечора вони звозили обгорілі трупи в піднавіс (знаходився на місці, де згодом побудували пристанційну їдальню) і скидали на купу. 23 березня трупи перевезли до скверу, що знаходився на початку вулиці Косогірської на місці, де колись стояв Успенський собор (знищений у 1936 році). Тут, у сквері, у великій братській могилі, їх поховали. У цьому ж сквері поховали і Героя Радянського Союзу полковника Володимира Васильовича Луппова (1897-1944), який загинув під час звільнення Бердичівщини 5 січня 1944 року. На початку 1960-х років прах загиблих із цього скверу перенесли на військову дільницю міського кладовища по вулиці Пушкіна. Тіло генерал-майора В.В. Луппова (це військове звання йому присвоїли посмертно) у 1950 році перепоховали у Москві на Ново-Дівочому кладовищі. Туди ж із Бердичева перенесли і пам’ятний знак, що знаходився на його могилі.

Роботи з відновлення руху на залізниці розпочали майже відразу. Ціною значних зусиль працівників транспорту та за допомоги жителів міста рух поїздів по станції відновили через 6 годин. Саму будівлю вокзалу вирішили не відновлювати – не мали з чого. Станційні служби – каси, зал очікування та інші – розмістили у сусідніх спорудах, що вціліли під час нальоту.

Напади ворожої авіації на місто відбувались доволі часто, і не завжди працівники на заводах та установах витримували нервову напругу, викликану небезпекою загибелі під час такого нападу. Наприклад, у ніч на 1 травня, через чотири місяці з часу звільнення Бердичева від окупантів, група ворожих літаків скинула декілька фугасних бомб на шкірзавод ім. Ілліча. Тоді згоріла триповерхова будівля та ще декілька будівель зазнали пошкоджень. З метою приборкання панічних настроїв серед працівників під час таких атак начальник бердичівської контори зв’язку у травні був змушений видати наказ наступного змісту: «…во время воздушных налетов противника на город дежурные техники в обязательном порядке должны находиться на телеграфе и телефонной станции, т. е. на своем рабочем месте, наравне с дежурными телефонистками и телеграфистами. В случае самовольного ухода… виновные будут привлечены к самой строгой ответственности». Накази схожого змісту з’являлись і на інших підприємствах міста.

Для наближення перемоги жителі Бердичева здавали державі останні свої заощадження. Так, 1-го травня 1944 року поранені радянські воїни, які лікувались в госпіталях міста, одержали від населення 5580 подарунків – це переважно вишиті кисети для махорки, в’язані носки, носові платочки та ін. Ще в лютому працівники шкірзаводу виступили з ініціативою збору коштів на будівництво танкової колони “Трудящий Бердичівщини”. Напередодні 26-ї річниці Червоної Армії іллічівці писали на ім’я Й.В. Сталіна: “Робітники і службовці заводу одностайно вирішили побудувати в подарунок для фронту 4 бойові танки. Вже внесено готівкою до відділення Держбанку 100 тис. крб. і 8 золотих речей. Збір коштів триває”. Загалом, бердичівляни внесли 2 млн. 114 тис. крб. (працівники шкірзаводу – 170 тис. крб.), за що отримали подяку від Верховного Головнокомандуючого. Термін “танкова колона” виник із легкої руки заводських відправників ешелонів. Він на початку означав ешелон у сорок – сорок п’ять танків типу Т-34 чи двадцять – двадцять два танки типу КВ. Більше залізниці тоді не тягли – не вистачало потужностей локомотивів. Крім того, не витримувало залізничне полотно – воно розповзалось під вагою ешелонів.

24 червня 1945 року у Москві на Червоній площі пройшов парад Перемоги, під час якого штандарти переможеної Німеччини впали до підніжжя Мавзолею В.І. Леніна. Учасниками цього параду були й бердичівляни: Володимир Семенович Лазарєв, Микола Петрович Бульба та Анатолій Трохимович Оберемський, які згодом стали працівниками машинобудівного заводу “Прогрес”, а також Віктор Іванович Томашевський (1923-1999), який по війні повернувся до рідного міста, очолював Бердичівське автотранспортне підприємство 2194, став першим головою міської організації ветеранів, Почесний громадянин міста Бердичева (1993).

Керівництво Бердичева розгорнуло роботу щодо впорядкування міста. З цією метою організовувались недільники, в яких тільки впродовж 1944 року взяло участь близько 20 тис. бердичівлян. Силами саперних частин військових з’єднань як тимчасова споруда був споруджений дерев’яний міст через річку Гнилоп’ять по вулиці Молокова (нині 30-річчя Перемоги). Це значно полегшило не лише сполучення між частинами міста, які розділяло русло річки, але й із сусідніми населеними пунктами району та області. Люди розбирали завали, що утворились на місці знищених окремих будинків та навіть цілих кварталів. З роками на місці знищених з’являться нові будинки, споруджені з урахуванням нового планування вулиць. Так з карти Бердичева зникло декілька вулиць, серед яких Кооперативна (колишня Мало-Іудейська), що тягнулася від Успенського собору до міського ринку.

Залучалися до відновлення міста і військовополонені – німецькі, а також французькі, румунські, словацькі, австрійські, угорські, чеські та італійські громадяни, які брали участь у військових діях проти Радянського Союзу. Їх силами розчищали завали, відбудовували об’єкти народного господарства. Саме ними серед інших збудовано триповерховий будинок по вулиці Карла Лібкнехта, 80 (1953, нині вулиця Європейська, пам’ятка архітектури місцевого значення). Для військовополонених організували спеціальний госпіталь, який діяв у Бердичеві в період з 7 липня 1945 року по 31 грудня 1949 року. У разі смерті військовополоненого його поховання проводилось на спеціальній ділянці, яку виділили у мікрорайоні Елінгу (нині це кладовище військовополонених, які загинули чи померли власною смертю, у т.ч. від ран, у роки Другої світової війни). Інші кладовища, які утворилися на території міста в роки окупації (німецьке кладовище на території парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка і таке ж кладовище наприкінці вулиці Червоноармійської; угорське кладовище по вулиці Пушкіна), практично відразу після звільнення міста радянськими військами знищили.

Berditschew-Graveyard-29-29-Aug-41
Німецьке кладовище на території парку відпочинку. Фотографія зроблена 29 серпня 1941 року.

Одне з вищевказаних кладовищ і досі зберігає свої таємниці. Мова йде про німецьке кладовище, яке знаходилось на території нинішнього парку відпочинку ім. Т.Г. Шевченка. Поряд представлено дві фотографії цього кладовища: одна зроблена у серпні 1941 року німецьким фотографом, інша – радянським фотокореспондентом у січні 1944 року. Цікавим є факт, виявлений у ході аналізу обох фотографій: на фотографії серпня 1941 року видно могили, які орієнтовані лицьовою частиною хрестів на північ. На фотографії 1944 року вони мають орієнтацію на захід.

Img-S107-004
Німецьке кладовище на території парку відпочинку. Фото зроблена – у січні 1944 року.

Однією з версій такої розбіжності є те, що радянській війська під час визволення міста фактично знищили (зруйнували) німецьке кладовище. Але для пропагандистських цілей фотокореспонденту журналу “Фронтовая иллюстрация” (звідки й взято фотографію) вкрай необхідною була фотографія діючого німецького кладовища. Для цього хрести встановили повторно, не звертаючи уваги на реальну орієнтацію могил. За іншою версією, фотографія 1944 року – фотомонтаж. На це опосередковано вказують могили, що розташовані рівними рядами на фоні такого ж рівного і зовсім не ушкодженого дерев’яного паркану. І це при тому, що криваві бої при звільненні міста йшли за кожну вуличку, кожен будинок – паркан навряд чи вцілів. Та це лише припущення – ніяких документальних свідчень чи спогадів учасників тих подій до сьогодні не збереглось.

У 1980-х роках між владою міста та неурядовими організаціями Федеративної Республіки Німеччина досягнуто домовленість про ексгумацію тіл та перепоховання німецьких вояків на їх батьківщині. Силами київської спеціалізованої організації та за участі міського клубу військово-патріотичного виховання молоді “Факел” (керівник В’ячеслав Пилипович Макаров, клуб створили у 1978 році на базі первинної організації ДТСААФ виробничого об’єднання “Прогрес”) на кошти німецької сторони проведено розкопки, встановлено (по можливості) імена похованих воїнів та вивезено їх з Бердичева до Німеччини. Під час проведення робіт фахівці виявили тіла трьох радянських воїнів (командир та два бійці), що також були поховані на цьому кладовищі. Встановити вдалося ім’я лише одного воїна, але кому конкретно з загиблих воно належить, невідомо. Зважаючи на місце їх поховання (на початку кладовища поруч із солдатами вермахту) фахівці припускають, що це радянські воїни, які брали участь в обороні Бердичева у липні 1941 року. За проявлену ними мужність та відвагу в оборонних боях німецьке командування саме так виявило свою повагу до загиблих радянських воїнів. Останки радянських воїнів перепоховали на військовій ділянці міського кладовища по вулиці Пушкіна.

* * *

Бердичів зберігає пам’ять про трагічні події Другої світової війни. Зокрема, на приміщеннях шкіл, в яких навчалися підпільники В.Ю. Завадський та А.Л. Щолкін, відповідно у 1965 та 1967 роках встановлено меморіальні дошки. На місці поховання 12 підпільників на міському кладовищі по вулиці Пушкіна у 1970 році встановлено стелу з сірого граніту з присвятним написом і списком прізвищ. Одна з вулиць міста названа ім’ям Володимира Завадського, на її початку у 1965 році встановлено меморіальну стелу (оновлена гранітна стела з’явилась у 2005 р.).

У пам’ять про війну та її жертв на території міста встановили низку пам’ятних знаків: на честь Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні по вулиці К. Лібкнехта, 18 (1965, у 1981 році враховуючи знесення бульвару пам’ятний знак перенесли та встановили на розі вулиць Леніна та Марини Раскової; у 2000 році його встановили поряд із будинком № 56 по вулиці Карла Лібкнехта, яка нині має нову назву – Європейська); танк Т-34 по вулиці Молодогвардійській (1974, у 1985 році пам’ятний знак перенесли на Привокзальну площу); Меморіал Слави воїнам-медикам (1984) по вулиці Короленка, 39. На території таких підприємств, як завод «Прогрес» та шкірзавод ім. Ілліча також встановили пам’ятні знаки, присвячені працівникам підприємств, які воювали та загинули на фронтах війни. У 1944 році на території кляштору Босих кармелітів на братській могилі, де знайшли вічний спокій 960 військовополонених та мирних жителів (у переважній більшості – євреїв), споруджено обеліск.

Але увіковічення пам’яті жертв нацистського геноциду в роки сталінізму було неможливим. Після звільнення міста євреї, які повернулись до рідного міста, розпочали роботу по створенню пам’ятника на місці масових розстрілів євреїв поблизу військового аеродрому між с. Радянське (нині село Романівка) та хутором Шльомарка (нині хутір Любомирка). Однак у 1946 році міська та військова влади стали вимагати від голови релігійної общини Метлєра зупинити спроби встановлення меморіалу. Оскільки встановити пам’ятник на місці страти стало неможливим, євреї встановили декілька символічних надгробків на єврейському кладовищі.

Разом із тим спроби отримати дозвіл на встановлення пам’ятника продовжувались наприкінці 1940-х – початку 1950-х років. Наприкінці 50-х, у часи хрущовської відлиги, єврейська община зібрала кошти, впорядкувала земляний вал, під яким лежать тисячі загиблих. У 1958 році тут встановили гранітний пам’ятник-обеліск висотою 2,5 м., обгородивши його масивними ланцюгами. На пам’ятник нанесли присвятний напис. Реакція партійно-радянського керівництва була миттєвою: на засідання бюро Житомирського обласного комітету партії запросили голову місцевого колгоспу «Маяк» Семена Мусійовича Прейгермана (на території цього колгоспу знаходились братські могили), командира військової частини Магерина, секретаря гарнізонної партійної організації, партійне та радянське керівництво міста та району. Аргументи лаконічні: пам’ятник – це орієнтир, що демаскує аеродром. Та кожен розумів, що триметровий пам’ятник навряд чи є кращим орієнтиром, ніж дзвіниця церкви чи водонапірна башта, що також знаходились неподалік від аеродрому. Дісталося всім присутнім, навіть військовим за те, що дозволили впорядкувати могилу та встановити на ній пам’ятник. Винесли догану офіцеру запасу бердичівлянину Співаку, який став одним із організаторів встановлення пам’ятника. Наступної ночі пам’ятник демонтували та вивезли у невідомому напрямку.

Лише через три десятиліття пам’ятник віднайшли на території єврейського кладовища по вулиці Леніна та встановили при вході до нього. 6 травня 1990 року біля пам’ятника з нагоди його встановлення відбувся траурний мітинг, організований Товариством єврейської культури Бердичева. Безпосередню участь у відновленні пам’ятника брали члени товариства Давид Крис, Лев Тартаковський, Микола Гельбер, Геннадій Рапопорт та ін.

1983 року на північній околиці села Хажин, за 7 км на південь від Бердичева на місці страти поряд із братськими могилами, де поховано 10 656 осіб, земельний насип, що мав овальну форму, огородили залізними стовпами та масивними ланцюгами. 28 жовтня 1990 року під час мітингу, організованого громадськістю міста, міськкомом партії, міськрадою і Товариством єврейської культури на підвищенні відкрито пам’ятний знак жертвам нацизму: на бетонному підніжжі вертикально встановлена сіра гранітна стела (1,4×1,2 м) з меморіальним написом. Напис: “Советским гражданам, павшим от рук фашистских палачей. 1941-1944”. Того ж 1983 року біля групи могил (західна околиця міста), де нацисти розстріляли більше 18 тис. радянських громадян єврейської національності, також встановлено пам’ятний знак із рожевого граніту – триметрову вертикальну стелу з меморіальним написом. Біля підніжжя стели на чорній гранітній плиті викарбовано схему поховань. Поряд з кожною могилою на зацементованих цегляних постаментах встановлено горизонтально укріплені однакові сірі гранітні плити (1,2×0,7 м) з меморіальними написами. У 1987 році в п’яти інших місцях масових поховань також встановлено меморіальні знаки. Написи на всіх 9-ти могильних плитах однакові: “Вічна пам’ять мирним радянським жителям, які були замучені та розстріляні німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1941 року”. У 1991 році на всіх меморіальних плитах додатково встановлено дошки з граніту, на яких викарбовано той самий напис та шестикутну зірку Давида (емблема у формі шестикутної зірки, стародавній єврейський символ). Одна з могил розміром 10×8 м знаходиться на околиці села Радянське (нині село Романівка), поряд з колишнім аеродромом військової частини. У 1995 році тут також встановлено пам’ятний знак.

У 1999 році в Бердичеві по вулиці Молодогвардійській на місці, де знаходилося єврейське гетто, встановлено пам’ятний знак із відповідним присвятним написом.

Хоча з часу закінчення Другої світової війни минуло більше 70 років, проте й нині відомі далеко не всі імена громадян, які загинули в ході цієї війни та поховані на території Бердичева та Бердичівського району. Значний внесок у справу повернення з небуття імен загиблих здійснила міська Комісія зі створення Книги Пам’яті учасників бойових дій у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років та Другої світової війни. Саме силами її працівників та помічників віднайшли чи уточнили імена багатьох загиблих. У 1990-х роках міську Комісію очолювала Наталія Баріївна Морокова, яка нині проживає у місті Томськ (Російська Федерація). Вона у 1997 році віднайшла архівні дані щодо батька Леоніда Кучми (на той час – Президент України), який загинув у ході німецько-радянської війни. Завдяки знайденим документам розшукали й могилу, місцезнаходження котрої до цього було невідомим. За активну пошукову діяльність, організацію регулярних експедицій слідопитів Президент нагородив Наталію Морокову почесною Відзнакою.


 

[1] Велика Вітчизняна війна (рос. Великая Отечественная война, англ. Great Patriotic War) — термін, яким історіографія Радянського Союзу та низки країн СНД окреслюють німецько-радянський збройний конфлікт 1941-1945 років у рамках Другої світової війни. Був створений радянською пропагандою за зразком російської “Вітчизняної війни” з французами 1812 року. В сучасній Україні в офіційному документообігу використовують виключно термін Друга світова війна, а термін “Велика Вітчизняна” більше не використовується. Цей же принцип дотримано і в представленій книзі.

[2] 800-й полк особливого призначення “Бранденбург” — спеціальний підрозділ німецьких збройних сил. На початковому етапі німецько-радянської війни диверсанти з “Бранденбурга”, переодягнені у цивільний одяг, захопили сотні мостів, знищивши мінерів і групи прикриття.

[3] Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939-1942 гг.— М.: Воениздат, 1968-1971.

[4] Schrodek G.W. Ihr Glaube galt dem Vaterland. Geschichte des Panzer-Regiments 15 (11. Panzer-Division). München, Schild Verlag. 1976. S. 150.

[5] Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939-1942 гг. — М.: Воениздат, 1968-1971. – Т. 3. С. 133.

[6] Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. В 2 т. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. – Т. 1. С. 291.

[7] Таку ж назву мала і ставка Рейхсфюрера СС Генріха Гімлера (Хайнрих Хімлер) (Reichsfuehrer–SS Heinrich Luitpold Himmler), що знаходилась неподалік селища міського типу Гуйва під Житомиром.

[8] Служба безпеки (СД) (нім. Sicherheitsdienst Reichsführer-SS (SD)) — частина націонал-соціалістичного державного апарату в Третьому рейху та під час Другої світової війни в окупованій Європі. Як і гестапо, займалась питаннями внутрішньої та зовнішньої безпеки Третього рейху.

[9] Шмидт П. Переводчик Гитлера. — Смоленск: Русич, 2001.

Schmidt, P. Statist auf diplomatischer Buhne, 1923-45. — Bonn: Athenaeum, 1949.

[10] Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939-1942 гг. — М.: Воениздат, 1968-1971. – Т. 3. С. 247.

[11] Собчик П. Бердичів, серпень 41-го. // Газета “Земля Бердичівська”, №30 від 14.04.1999 р.

[12] В огне Катастрофы (Шоа) на Украине: свидетельства евреев-узников концлагерей и гетто, участников партизанского движения. Изд. “Бейт Лохамей ха-Гетаот”, 1998, стр. 37.

[13] 45-й поліційний батальйон перед стратами в Бердичеві брав участь у стратах в Шепетівці (24 липня), Вінниці, а після цього – під Києвом у Бабиному Яру (30 вересня). В подальшому – у Хоролі, Кременчуці, Полтаві, Дніпропетровську (10-14 жовтня) та Харкові (січень 1942 р.). До складу цього карального підрозділу входили професійні німецькі поліцаї – молодь та резервісти. Серед них було чимало судетських німців – етнічних німців, що мешкали в колишній Чехословаччині. Усі вони були професійно навчені брутальній поведінці з натовпом взагалі, а за роки нацистського режиму – поводженням з євреями зокрема. Але в багатьох членів зондеркоманди після Бабиного Яру сталися психічні та фізичні розлади, дехто шукав порятунку в алкоголі, а дехто й покінчив життя самогубством, про що свідчать німецькі джерела.

[14] В огне Катастрофы (Шоа) на Украине: свидетельства евреев-узников концлагерей и гетто, участников партизанского движения. Изд. “Бейт Лохамей ха-Гетаот”, 1998, стр. 41-43.

[15] Рейхскомісаріат Україна (нім. Reichskommissariat Ukraine) – адміністративне утворення, що охоплювало частину сучасних українських та білоруських земель у 1941-1944 роках. Контролювалося і підпорядковувалося нацистській Німеччині, проте не входило до її складу. Фактично Рейхскомісаріат був колонією Третього Рейху. В адміністративному відношенні рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів: “Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”, які очолювали генеральні комісари. Керівників генеральних округів призначав особисто Гітлер.

[16] Гестапо (нім. Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція Третього Рейху в 1933−1945 роках, призначена для боротьби з інакодумцями, незадоволеними і супротивниками нацистського режиму. Маючи значні повноваження, гестапо було найважливішим інструментом здійснення каральної політики як у Німеччині, так і на окупованих територіях.

[17] Елисаветский С. Бердичевская трагедия. (Документальное повествование). – К., 1991. – с. 27.

[18] Вагранка — піч шахтного типу.

[19] Політичний відділ (політвідділ) — відділ у військових частинах, з’єднаннях, об’єднаннях і управліннях РСЧА та Радянської армії ЗС СРСР, пов’язаний із пропагандою й агітацією.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here