Home Історія Історія Бердичівщини Нова Олександрівка

Нова Олександрівка

679
0
SHARE

Нова Олександрівка – село у Бердичівському районі Житомирської області. Населення становить 52 особи.

Історія села Нова Олександрівка унікальна тим, що на відміну від переважної більшості інших населених пунктів Бердичівщини появу цього села та його розвиток дослідники та краєзнавці мають можливість чітко прослідкувати, адже вік цього населеного пункту сягає всього півтора століття.

На сьогодні відома точна дата заснування села Нова Олександрівка – це 1867 рік. Саме цього року на Бердичівщину прибула група переселенців із села Миропілля Черкаського повіту Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області). Ініціатором переселення став Яків Данилович Гончар – колишній кріпосний селянин із села Миропілля, який рятуючись від утисків місцевого поміщика та маючи авторитет та довіру серед свого роду запропонував односельцям переїхати на Поділля на вільні землі. Добровольців на переселення зібралось біля 20 сімей, більшість із яких були з роду Гончарів або пов’язані з ними родинними зв’язками. Це були сім’ї Котовенків, Савчуків, Михальчуків та ін.

Ранньої весни 1867 року колона переселенців із власним крамом на возах, запряжених кіньми та волами, виїхала з Миропілля та направилась на захід. Худоба йшла окремим стадом за колоною возів, а люди у більшості своїй босоніж йшли за підводами. Періодично поряд із лісом чи біля річки переселенці зупинялись на ночівлю та відпочинок. За півтора тижня такої подорожі колона подолала дві з половиною сотні кілометрів та дійшла до Бердичівщини, де місцеві поміщики продавали власні землі, які ними не оброблялись. Переселенці вийшли на паночку Олександру з роду Потоцьких, яка продала їм земельну ділянку з лісом загальною площею 220 десятин (біля 240 га), що на схід від села Великі Низгірці Бердичівського повіту. Тут зростав мішаний ліс із дуба, берези, сосни, буку, вільхи та чагарників. Переселенці взялись за сокири та лопати і стали облаштовуватись на новому місці. Кожній родині дісталось від 3 до 8 десятин землі. Земля – суглинок, місцями чорнозем та пісок, що не давало значних врожаїв. Але при належному догляді вирощеного цілком вистачало для прожиття.

Спочатку селяни проживали у землянках та палатках, а згодом побудували собі будинки – так з’явились перші вулиці. Одночасно поселенці викорчовували ліс, а вивільнені землі стали обробляти.

Нове поселення в пам’ять про поміщицю назвали Ново-Олександрівкою (нині це Нова Олександрівка). Адміністративно поселення рахувалось як однойменний хутір біля села Великі Низгірці. Для вирішення адміністративних та загальногосподарських питань у поселенні обрали свого старосту.

Важкою видалась перша зима на хуторі, адже не всі встигли звести собі будинки – багато сімей проживали у землянках та утеплених шатрах. Але поселенці вистояли, підтримуючи один одного. Частина молодих людей пішла працювати на цукровий завод, який знаходився по сусідству у селищі Червоне.

Через декілька років у селі вже нараховувалось біля сорока будинків, існували чіткі напрями вулиць, викопано декілька криниць. У центрі села викопали ставок розміром 120 на 65 м, який в деякій мірі компенсував селянам відсутність власної річки. До ставка вода надходила струмками з так званого Ружицького поля. У ставку купались діти, прали білизну, зимою катались на ковзанах. Також біля ставка перехрещувались дві головні вулиці села. Поряд зі ставком знаходився хрест, а кладовище селяни влаштували на східній околиці села біля дороги, що вела до Сингаївки.

На власних полях селяни вирощували ячмінь, пшеницю, горох, просо, гречку та інші культури. Врожай зернових у 15-18 ц. з гектара у ті часи вважався гарним. На початку XX століття в Новій Олександрівці діяла чотирикласна церковно-приходська школа. Була вона невеликою, викладали в ній диякон та сільський вчитель, якого діти любили та поважали.

Жовтневий переворот 1917 року призвів до корінних змін у життя селян. Після утвердження радянської влади у списку населених пунктів Бердичівської округи на 17.12.1926 р. Ново-Олександрівка позначена як хутір Великонизгірецької сільської ради. У Новій Олександрівці навколишня земля оброблялась одноосібниками, влада дозволяла мати по 1 га на члена родини. Так тривало до часів колективізації, яка розпочалась у 1929 році. Але перед тим за рознарядкою, спущеною згори, у селі мали позбутись куркулів – заможних селян, які використовували найману працю. Та оскільки в Новій Олександрівці таких не знайшлось, то на розсуд голови сільради задля виконання плану до Сибіру виселили декількох більш-менш заможних одноосібників. Одним із таких «куркулів» став селянин Яків Якович Гончар, якого вислали до міста Томськ. Тут він мав працювати на будівництві заводу, але захворів та помер.

Організатором та першим головою місцевого колгоспу став Йосиф Інтенберг, який до цього організовував колгосп у сусідніх Хмелищах. Його до Нової Олександрівки надіслало керівництво Бердичівського району. В наступні роки голову колгоспу обирали самі селяни, це зазвичай був один із найбільш грамотних та господаровитих односельців. у Інтенберга естафету голови колгоспу прийняв Павло Самойленко.

Голод 1932-1933 рр. боляче вдарив по селу. Багато селян виїхали до міста у пошуках провізії та роботи, багато людей померло від голоду…

Перед Другою світовою війною село Нова Олександрівка перетворилось на доволі значне поселення – тут нараховувалось 57 будинків, у яких проживало біля 300 селян. З початком механізованого обробітку землі силами МТС врожайність зернових зросла до 35-40 ц. з гектару. В центрі села знаходились колгоспні будівлі – правління, пошта, магазин, конюшня, ферми, кузня, зерносклад, приміщення для техніки. На околиці на підвищенні знаходився вітряк, в якому мололи муку. Окремо стояла школа. Всі селянські садиби були дерев’яними з солом’яними стріхами, мали доглянутий вигляд, чіткі земельні наділи з великими садами плодових дерев. Усі сім’ї підтримували одна одну, адже мали далекі чи близькі родинні зв’язки.

Німецько-радянська війна принесла багато горя селянам. Усе чоловіче населення пішло на фронт, під мобілізацію потрапило 40 осіб, з яких 14 загинули на фронтах війни. У Новій Олександрівці залишились жінки, діти та старі люди.

Окупаційна влада місцевий колгосп не розпустила, люди як і раніше ходили на роботу. Але оскільки село знаходилось поруч із лісом, побоюючись партизанів німецька влада не влаштовувала в Новій Олександрівці постійного представництва – чиновники зранку приїжджали у справах, а до вечора полишали село. У селі призначили старостою місцевого жителя Кіндрата Котовенка, був також поліцай з немісцевих жителів (із сусідніх Великих Низгірець). За спогадами місцевих жителів найбільшим злочином місцевих посіпаків стала видача німцям радянського десанту, скинутого над селом з літака на парашутах – староста повідомив в управу, приїхали карателі, які оточили парашутистів та вивезли їх до Бердичева. У селі знали, що декілька молодих людей підтримували зв’язки з партизанами, але ніхто їх не видав окупаційній владі.

За часів окупації місцева школа не працювала, газет не приносили, тому всі новини селяни дізнавались від працівника пошти, який періодично навідувався до села з Бердичева.

Наприкінці грудня лінія фронту підійшла до Нової Олександрівки. Відступаючі німецькі війська, які проходили повз село, спалили півтора десятка будинків. Гасити пожежі було нікому, оскільки всі селяни полишили село та переховувались у лісі. Після звільнення села від окупантів на околиці з’явилась братська могила загиблих радянських воїнів. У 50-х роках їх останки перепоховали в іншому місці.

Після повернення радянської влади відновив роботу місцевий колгосп. Його керівником у 1945 році був Ординський, згодом на цій посаді його змінив Антонюк. Запрацювала школа, діти пішли на навчання. Початкова школа розмістилась в новому будинку – це була добротна одноповерхова будівля, єдина у селі з черепичним дахом. Половину будинку займав навчальний кабінет, в якому одночасно навчалось два класи, в іншій половині проживала родина сільського вчителя. Навчання в школі відбувалось у дві зміни. перші роки не вистачало підручників, не було зошитів, тому писали на газетах, а чорнило виготовляли з плодів бузини.

Голод 1947 року також видався важким, але вже голодних смертей зафіксовано не було. Але найбільше лиха селу принесли великі податки, які встановила влада: маючи корову, селянин мав віддати державі 300 л молока, 120 яєць з кожної курки, за кожне плодове дерево – 800 карбованців. Працюючи від зорі до зорі колгоспник мав 200-300 г хліба за трудодень, але наприкінці року був ще й винен державі. Жителі стали вирубувати садки, зменшувати поголів’я власної худоби, а деякі навіть полишили власні оселі, шукаючи кращого життя деінде, у т.ч. і в сусідньому Бердичеві.

У 60-х роках сільський вітряк спершу зупинили, а згодом розібрали. Місцевий колгосп об’єднали з колгоспом села Великі Низгірці, утворивши відокремлену бригаду, школу закрили. У ті ж роки село електрифікували, у 1975 році побудували автодорогу з гравійним покриттям. Але ця дорога так і не стала особливо в нагоді – автопідприємство з-за збитковості не запустило автобусних рейсів із міста.

З часом ставок у центрі села обмілів та практично зник. Замулились і криниці, збудовані ще першими поселенцями. Роботи в селі практично не було. Усі ці зміни стали катастрофічними для Нової Олександрівки – селяни остаточно стали полишати рідні домівки, село опустіло. Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 46 осіб, з яких 19 чоловіків та 27 жінок.

За часів керівника радянської держави Микити Хрущова під час укрупнення колгоспів відбулась перша спроба ліквідувати Нову Олександрівку. Але тоді селяни спромоглися відстояти рідне село. Економічна криза 90-х стала часом, коли село полишили останні жителі трудового віку. Нині тут проживає декілька десятків пенсіонери, доживаючи свій вік.

Дмитро Іванович Гончар
(1939-2015).

У Новій Олександрівці народився Дмитро Іванович Гончар (1939-2015) – військовий, полковник медичної служби, кандидат медичних наук, відмінник охорони здоров’я СРСР. Дмитро Іванович входив у четвірку кращих анестезіологів Збройних Сил, нагороджений 11 урядовими нагородами.

Крім любові до своєї спеціальності, він захоплювався поезією, видав багато поетичних збірок. Чимало віршів присвячено рідному селу та його жителям. А 1995 року вийшла його книга «Історія мого роду і рідного села», на сторінках якої він виклав не лише історію власного роду, але й опублікував цінні історичні матеріали з історії Нової Олександрівки. Матеріали цієї книги і лягли в основу представленої розповіді про це село.

Анатолій ГОРОБЧУК.

Джерела і література:

Собчик П. Хуторяни. // «Радянський Шлях», №79 (13366) від 17.05.1988 р., с. 3.

Гончар Д.И. История моего рода и родной деревни / Д.И. Гончар. – Рукопись. – Рига-Бердичев, 1995. – 96 с.

З великого роду Гончарів. // «Земля Бердичівська», №32 (15986) від 08.08.2014 р.

Сінчук В.І. Життєвий шлях військового лікаря Дмитра Івановича Гончара (до 80-річчя від дня народження) // Бердичівська земля як феномен розвитку європейської культури та мистецтва. Науковий збірник «Велика Волинь». Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (Бердичів, 21-22 травня 2018 р.). Вип. 58 / Упоряд. П.С. Скавронський – Бердичів: ФОП Мельник М.В., 2019. – с. 271-277.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here