Міхеєви, родина

Міхеєви, родина – династія воїнів-танкістів, учасників Другої світової війни.

Династія танкістів Міхеєвих, ім’я яких пов’язане з Бердичевом, має свою передісторію. Засновник династії Міхеєв Дмитро Федорович народився 7 листопада 1883 року в селі Воєцьке, нині Баришського району Ульяновської області (РФ). Працював робітником-текстильником, учасник Громадянської війни, один із організаторів місцевого колгоспу, голова багатодітної сім’ї. Дмитро Федорович Міхеєв працював у колгоспі “12 років Жовтня”, разом із дружиною Матроною виростив трьох дочок та дев’ятеро синів – Павла (1909), Віктора (1911), Федора (1914), Івана (1916), Володимира (1918), Олександра, Михайла (1920), Семена, Петра (1925). Народивши останнього сина Петра, мати великого сімейства померла. Через два-три роки в сім’ї з’явилась мачуха Лукерія, яка прийняла на свої плечі вантаж відповідальності за дітей.

Пізньої осені 1936 року країна дізналась про подвиг червоноармійців-далекосхідників Василя Баранова, Семена Лагоди та їх бойових товаришів із роти старшого лейтенанта Кочеткова, що несли на той час службу в прикордонній полосі, в районі селища Турій Ріг. У жорстокій схватці вони видворили японських диверсантів, які посягнули на радянську територію. Ця звістка дійшла і до Дмитра Федоровича Міхеєва. Троє його синів – Павло, Віктор і Володимир на цей час проходили військову службу на Далекому Сході. І батько сімейства звертається з проханням до наркому оборони СРСР дозволити четвертому сину Федору достроково ступити до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії та направити його на далекосхідну землю. Так розпочалась відома на всю країну історія братів-танкістів.

Навесні 1937 року Дмитро Федорович сам їде до Хабаровська. Сини, командування Особливої Червонопрапорної Далекосхідної Армії (ОЧДСА), особисто маршал Василь Блюхер влаштовують йому пишну зустріч. На одному з занять у танковій частині, де проходили службу Павло і Федір, йому показали танк. Дмитро Федорович висловлює прохання створити екіпаж танку зі своїх синів. За наполяганням батька в армію призивають і п’ятого сина – Івана. Так з’явився перший у Радянських Збройних Силах сімейний танковий екіпаж – командиром став Павло, водієм Федір, навідником Володимир, мотористом Іван. Незабаром за екіпажем закріпилась слава кращого екіпажа ОЧДСА – Віктор до цього часу вже був лейтенантом та командував взводом. А згодом братів направили на навчання до Ульяновського танкового училища. Закінчивши його у лютому 1940 року, вони звертаються до наркома оборони з проханням створити міхеєвську роту. Прохання задовольнили. Командиром роти став Віктор, його заступником – Павло, а Володимир, Федір та Іван прийняли під своє керівництво танкові взводи. А комісаром батальйону, до якого входила рота, призначили старшого з Міхеєвих – Олександра, призваного за його наполяганням до лав армії.

Брати брали активну участь у громадсько-політичному житті країни. Віктор став делегатом XVIII з’їзду Комуністичної партії, Володимир – депутат Верховної Ради Російської Федерації.

22 червня 1941 року застало Михеєвих на західних рубежах країни. Вони взяли участь у перших сутичках під містом Перемишль, який на той час входив до складу УРСР (нині це місто сучасної Польщі). На восьмий день війни у запеклому бою в районі міста Золочів Львівської області пав смертю хоробрих Іван, посмертно нагороджений орденом Леніна. Під Харковом згорів у танку Олександр. Інші брати продовжували боротись із ворогом.

Віктора Міхеєва через деякий час призначили командиром відділення батальйону важких танків, а Павла – його заступником. Командирами рот стали Володимир та Федір. Вони взяли участь у багатьох боях, наприклад, під Сталінградом. Саме тут Міхеєвим вручили танк Т-26, побудований на особисті заощадження їх батьків. Передали його екіпажу Володимира, який на ньому пройшов усю війну, взяв участь у штурмі нацистської столиці Берлін. Він залишив свій автограф на рейхстазі: “Михеевы в Берлине. Да здравствует Победа!”.

Достойно били ворога й інші брати. У тому числі й молодші – Михайло, Семен, Петро. У складі одного екіпажу (1-й Далекосхідний фронт), створеного у 1943 році, вони у серпні 1945 року з боями пройшли майже всю Маньчжурію в боях із Квантунською армією Японії.

У січні 1944 року один із братів Міхеєвих – Павло взяв участь у визволенні Бердичева від нацистських загарбників.

Загалом, в ході Другої світової війни 9 відважних танкістів знищили 200 ворожих танків, гармат, бронетранспортерів і автомашин. Це унікальний результат для однієї родини. І ще одна цифра: 45-и орденів та медалей удостоїлись брати Міхеєви за мужність і відвагу. Сам Дмитро Федорович за самовіддану працю та ініціативу у створенні двох танкових екіпажів братів Міхеєвих 18 лютого 1955 року нагороджений орденом “Знак Пошани”. Це другий за ліком орден, перший Дмитро Федорович отримав за сумлінну працю в одному з далекосхідних радгоспів.

По закінченні війни сини і внуки фронтовиків Михеєвих продовжили традицію служіння Батьківщині у танкових частинах Збройних Сил СРСР. По різному склалася доля братів: одні ще довго несли службу в танкових військах, інші демобілізувались. Віктор і Володимир дослужились до звання полковників, офіцерами стали і молодші брати. Поселились Міхеєви у Волгограді, Курську, Ленінграді, Підмосков’ї, в Білорусії, під Києвом – в основному там, де воювали. У рідне село повернувся лише Павло Дмитрович. У 1944 році в бою під Прилуками він втратив руку, дивом залишився живим і намотавшись по госпіталях повернувся додому. Жив скромно, не вимагаючи для себе ні нагород, ні почестей, помер у 1989 році.

Юні слідопити загону “Пошук” бердичівської середньої школи №6 у 1970-1980-х роках підтримували постійні зв’язки з братами Міхеєвими. У музеї школи залишились матеріали переписки з династією танкістів. На запрошення школярів у лютому 1980 року відвідав школу підполковник у запасі Семен Дмитрович, що проживав у місті Бровари на Київщині.

Полковник Семен Міхеєв в гостях у піонерів середньої школи №6 м. Бердичева, 1979 р.

Твоє братів – Володимир, Михайло і Петро – після німецько-радянської війни деякий час служили та проживали в Бердичеві. Тут у Бердичеві у Володимира народився син Олег, який продовжив традицію Міхеєвих служити у танкових військах. Також у Бердичеві деякий час проживав і їх батько Дмитро Федорович, засновник династії. А трапилось це так. Коли на Тоцькому полігоні у 1954 році проводились випробування атомної зброї, екіпажу Петра Міхеєва наказали здолати заражену радіоактивністю місцевість. Петро через декілька років після цього важко захворів і прожив лише два роки. Дмитро Федорович місця собі не знаходив, дивлячись на муки сина. Придбав будинок у Бердичеві, де проживав разом із хворим сином. Капітан Петро Дмитрович Міхеєв помер у 1962 році, похований на військовій ділянці загальноміського кладовища по вулиці Григорія Сковороди (до 2024 року –  вулиця Пушкіна). Голова родини Міхеєвих – Дмитро Федорович також незабаром помер – 4 липня 1963 року. Похований у Бердичеві поряд із сином.

Могили Петра Дмитровича та Дмитра Федоровича Міхеєвих, липень 2011 р.

Пам’ять про родину Міхеєвих зберігали в багатьох куточках колишнього СРСР. На Батьківщині танкістів у школі села Воєцьке Баришського району Ульяновської області діяв музей, в якому зберігались матеріали про родину (нині музей не діє, матеріали втрачено). У місті Бариш проходив особисто-командний автокрос на приз танкістів Міхеєвих. У Приморському краї на честь патріотичного подвигу і бойових заслуг дев’яти братів Міхеєвих 7 травня 2005 року на постаменті встановили танк Т-34, а на меморіальній дошці увічнили їх імена. Напис на плиті: “Братьям Михеевым, патриотам-танкистам, в ознаменование Дня Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов“.

Зберігають пам’ять про братів Міхеєвих і в Бердичеві. У квітні 1986 року рішенням виконавчого комітету Бердичівської міської ради №278 від 24.04.1986 р. «Про увіковічення пам’яті сім’ї патріотів-братів Михеєвих» на ознаменування 41-ї річниці Перемоги вулицю, яка забудовується по Червоній горі, назвали іменем братів Михеєвих (згодом у документах прізвище братів трансформувалось у Міхеєви). Одночасно на виконання цього рішення відділ комунального господарства мав виготовити та встановити на початку вулиці меморіальну дошку у відповідності з розробленим головним архітектором міста ескізом, а відділ культури у травні мав провести мітинг по відкриттю меморіальної дошки. Але дошку не встановлювали, мітинг не проводили.

Не забували про братів і в часи незалежної України: у 2008 та 2009 роках на Червоній горі відбувся турнір із міні-футболу, присвячений пам’яті братів Міхеєвих.

У 2024 році рішенням Житомирської обласної військової адміністрації №449 від 25.07.2024 р. «Про деколонізацію топонімії» «із метою відродження національної пам’яті українського народу і захисту українського культурного та інформаційного простору, враховуючи пропозиції громадськості, рекомендації Українського інституту національної пам’яті, робочої групи з питань деколонізації топонімії» вулицю Братів Міхеєвих перейменовано на вулицю Артилеристів.

Джерела і література:

Акулов П. Михеевский экипаж. – Хабаровск: Дальгиз, 1938. – 32 с.

Ружицький В. Йшли у бій Міхеєви… // “Комсомольська зірка”, 25 березня 1980 р.

Ружицький В. Династія Міхеєвих. // “Комсомольська зірка”, 3 жовтня 1981 р.

Данилов С.І. Легендарные “Три танкиста” воевали у нас. // “Амурская правда”, №166 (26499), 11.09.2008 г.

Воробьев В. Из славного рода Михеевых. // “Городские известия”, №23 (3194), 23.02.2012 г.

Рішення Житомирської обласної військової адміністрації №449 від 25.07.2024 р. «Про деколонізацію топонімії».