Додому Проекти Музеї Бердичівщини Бердичів. Музей історії міста Бердичева

Бердичів. Музей історії міста Бердичева

948
0
ПОДІЛИТИСЬ

muzey_01Площа Соборна, 25. На території комплексу споруд кармелітського монастиря у двоповерховій будівлі знаходиться Музей історії міста Бердичева.

Ідея створення повноцінного музею в Бердичеві виникла наприкінці 1925 року. Відкритий у листопаді 1926 року соціально-історичний музей разом зі створеним 8 березня 1928 року заповідником увійшов до числа найбільших музеїв України. Основна заслуга в цьому, безперечно, належала першому директору, науковому керівнику Бердичівського соціально-історичного та економічного музею ім. Дзержинського і Всеукраїнського історико-культурного музею заповідника – Тодосу Миколайовичу Мовчанівському.

Саме Тодос Мовчанівський запропонував використати будівлі колишнього монастиря Босих Кармелітів, якому на той час загрожувало знищення, для розміщення в них музею. Приміщення з другої половини XIX століття використовувались далеко не за призначенням. У них розміщувались повітове та міське поліцейські управління, пожежна команда, конюшня пожежної команди, взуттєва майстерня, аптека, торговельні лавки, склади, гаражі, житлові приміщення. Тодос Мовчанівський підготував ґрунтовну наукову довідку про історико-культурну цінність будівель кармелітського монастиря, переконав окружний виконавчий комітет передати їх для музею. Окрвиконком погодився з його пропозиціями і прийняв рішення “…монастир Босих Кармелітів зі всією територією, костьолом, помешканнями та майном лічити підлягаючими рішучій охороні збоку окружної інспектури наросвіти”.

Для нормальної роботи необхідно було звільнити приміщення, виділені музею, провести ремонтні роботи та вирішити кадрові питання. Позитивним у цьому було залучення до музейної роботи з 21 грудня 1925 року давнього товариша Т.М. Мовчанівського – завідуючого Максимівської трудової школи на Уманщині М. Говядівського. Сприяли у роботі музею і створені з перших місяців його діяльності комітет музею у кількості 7 осіб та музейна рада, до складу якої увійшло 25 осіб.

Незважаючи на труднощі в становленні музею, він із перших днів (ще до офіційного відкриття музею) відчинив двері для відвідувачів, які могли ознайомитися з експозицією. Постійними зусиллями працівників музею та його активу збільшилась кількість експонатів – станом на 1 квітня 1926 року їх було в музеї 1200 одиниць. У весняно-літній період було проведено ряд археологічних розвідок та обстежено 38 культових споруд, в яких виявлено 173 предмети музейної вартості. За цей час в музеї проведено 86 екскурсій з 2446 екскурсантами та було прийнято біля трьох тисяч неорганізованих відвідувачів.

14 листопада 1926 року в будівлях кармелітського монастиря в Бердичеві пройшли урочистості з нагоди відкриття соціально-історичного музею. У цей день у прикрашеному гаслами і транспарантами музейному приміщенні на врочистих зборах музейної ради за участю представників партійних, профспілкових та державних установ і організацій були виголошені доповіді, зачитані привітальні листи та телеграми від Української Академії Наук, музеїв Києва, Чернігова, Коростеня, Білої Церкви. Від імені окружного виконкому новостворений музей було оголошено музеєм імені Фелікса Дзержинського.

muzey_02
Вхід до антирелігійного музею та історії кляштору Босих Кармелітів та католицизму, 1929 р.

За довоєнними даними в музеях Бердичева зберігалось 3000 одиниць тканин – парчі, шовку, бархату; готична та барочна скульптура, картини значної художньої цінності (згадуються твори Хальса – вчителя Рембрандта), сотні зразків іконопису Строгановської, Новгородської, Української шкіл; близько 30 томів антикварної літератури; унікальне зібрання філософської літератури XVI ст.; 573 килима, які свідчать про розвиток українського орнаменту (заповідником було заплановано навесні 1930 року провести виставку західноєвропейської художньої тканини та шитва). Ці експонати стали основою музейного фонду, наряду з залишеними по закінчені громадянської війни монастирські коштовності, церковні предмети, зброя, прапори польських легіонів, книги бібліотеки монастиря, твори декоративно-прикладного мистецтва та художні колекції.

У 1928 році для того, щоб запобігти повному знищенню фортеці, владою були вжиті рішучі заходи – постановою Ради Народних Комісарів України від 8 березня “маючи на увазі історично-культурне значення колишнього кляштора “босих кармелітів” у м. Бердичеві” територію колишнього монастиря Босих Кармелітів, обмежену його мурами, загальною площею три з половиною гектари, оголошено державним історико-культурним Заповідником. Заповідник із усіма, що є на його території, будівлями і з усім його майном, що має історико-культурне або мистецьке значення, передано у відання Народного комісаріату освіти УСРР.

До складу Заповідника увійшли “а) верхній костьол з його прибудовами; б) дольний костьол із склепами; в) п‘ять житлових будинків кляштора; г) система зовнішніх та підземних фортеційних споруд; д) торгівельний ряд по Кармелітанський вулиці, що його побудовано на палісаді та прибудовано до зовнішнього фортеційного муру; е) тріюмфальна, в пам‘ять коронації образу (1754 р.) капличка по Садовій вулиці; ж) старовинний цвинтар з каплицею, місце поховань ксьондзів-кармелітів, по Житомирській вул.; з) старовинне кладовище кармелітське по Бистрицькій вул.; и) музей та бібліотека “старого кляштора”.

20 березня 1930 року директором музею за направленням окружного партійного комітету було призначено В. Височанського – викладача суспільствознавства в Чуднівській школі. Сам Тодос Мовчанівський продовжив свою працю по наповненню експозицій музею цінними матеріалами: розглянувши його доповідну записку, бюро Українського комітету охорони пам’яток культури ухвалило рішення “Про цільове державне фінансування розкопок Райковецького городища, залучення до них провідних археологів України”. З цією метою у вересні 1931 року Бердичів, і, зокрема, історичний музей та державний заповідник, відвідав Іван Іванович Мєщанінов (1883-1967) – російський мовознавець, археолог, академік АН СРСР (1932), який саме у цей період проводив археологічні дослідження у Причорномор’ї.

muzey_03
Академік І.І. Мєщанінов серед працівників музею, 20 вересня 1931 р.

Силами бердичівських музейних працівників музей старого кляштору та католицизму було розміщено у п’яти кімнатах та двох коридорах корпуса монастирських келій. До музейної експозиції було включено так звану “Тишкевичеву” захристію[1] зі стінописами на легендарно-історичні теми з життя монастиря та вхід до його підземелля. Експозиційний матеріал було розгорнуто за схемою Т. Мовчанівського, яка була розглянута науковими установами Києва, зокрема науковцями “Музейного містечка” в Лаврі. Як вже зазначалось, основна робота заповідника була направлена на антирелігійну діяльність. Головною метою вважалось повне припинення релігійного життя на теренах кляштору – закриття діючого Маріїнського костелу[2] та передача його до складу заповідника.

Приміщення “дольного” (нижнього) костелу з 1929 року використовувалось заповідником для кінолекторію, де демонструвались антирелігійні наукові та дитячі фільми. У 1928-1929 рр. заповідник відвідало до 25 тис. жителів Бердичева та навколишніх сіл.

На початку 30-х років антирелігійна пропаганда заповідника та музею посилилась. Під час релігійних свят влаштовувались великі антирелігійні виставки. Так, за 20 днів роботи (3.ІV – 23.ІV.1931 р.) однієї з таких виставок було проведено 115 екскурсій, із них українською мовою 48 екскурсій (1331 відвідувач), єврейською – 55 екскурсій (1521 відвідувач), польською – 7 екскурсій (222 відвідувача), російською – 5 екскурсій (121 відвідувач). Крім цього, до багатьох державних установ направлялись звернення з вимогами закриття костелу. Такі заходи у сукупності з тогочасною політикою держави привели до поставленої мети – 1931 року Маріїнський костел було закрито і передано до заповідника як екскурсійний об’єкт.

Збільшення музейної площі ще більше вимагало коштів на ремонт будівель. Але ремонтні роботи на фінансувались і вони час від часу проводились зусиллями музейних працівників, яким складний ремонт був не під силу і, як зазначено в документах НКО, “…без деякого капітального ремонту, катастрофа заповідника неминуча”. Непоправної шкоди будівлям було завдано ураганом, що пронісся над Бердичевом 18 квітня 1928 року: з музейного флігеля було зірвано весь дах, полагодити його вчасно не вдалося; влітку почалися дощі і загроза загибелі багатьох експонатів стала очевидною. Для полагодження даху, що майже весь завалився, був організований недільник[3] серед музейного активу. З огляду на критичну ситуацію, що склалася з ремонтом, заповідник звернувся до уряду УСРР про надання одноразової дотації на ремонт. Але з цієї ситуації вийшли іншим шляхом: окремі будівлі заповідника було здано в оренду бердичівським підприємцям-непманам[4] за умови проведення ними ремонту. Це якоюсь мірою покращило ситуацію.

Неоднозначно можна трактувати тісне співробітництво заповідника з Центральним антирелігійним музеєм (Ц.А.М., м. Москва), яке в основному базувалося на поповненні експонатами фондів московського музею. До Бердичева надходять “Наметки схемы, по которой следует отбирать зкспонаты для Ц.А.М.”, в яких в основному акцентувалась увага на матеріали з католицизму. Незабаром до Москви відправили декілька десятків експонатів, серед яких одяг священиків, кришталевий кубок з монограмою, ікони Воскресіння та Божої Матері Бердичівської (вірогідно, це була копія відомої ікони), книги та інші речі. На початку 30-х років Ц.А.М. звернувся до Бердичівського музею з пропозицією провести у 1932 році спільну експедицію по обстеженню костелів України та вилучення з них речей музейного значення. Частину вилучених речей московський музей просив для себе, компенсуючи 50% затрат на експедицію. Чи реалізувалися ці плани в життя – встановити не вдалося. 1932 року нависла загроза втрати унікального музичного інструменту – органа Маріїнського костелу, що його зажадав для власних потреб 1-й Московський крематорій.

Співпраця по обміну експонатами проводилась і з українськими музеями. Так, з Одеського історичного музею було отримано кераміку доби рабовласницького господарства в обмін на матеріали часів феодалізму. Подібні обміни проводились і з Харківським історичним музеєм та іншими музейними закладами. Але практика “міграції” експонатів, що тоді існувала, викликала рішучий протест музейних фахівців. 1931 року Археологічний комітет запропонував передати археологічні матеріали з Бердичівщини до центральних музеїв. З Бердичівського музею до комітету надійшла красномовна відповідь: “…ВУАК намагається продовжувати стару великодержавну політику зростання культурних центрів за рахунок оббирання провінційних осередків. До того ж відмічаємо, що в Бердичеві існує краєвий державний Музей, Всеукраїнський історико-культурний Заповідник та Всеукраїнський антирелігійний, з історії католицизму, Музей – що характеризує значення Бердичева, як культурно-наукового осередку. Археологічних матеріялів з експедиції Бердичівським Музеєм не буде передано ні Київським ні Харківським Музеям”.

З великим і різноманітним обсягом музейної роботи “боролися” лише декілька штатних працівників, робочий день яких сягав 12 годин. І це на той час, коли на нараді музейних робітників у Києві штат для окружних музеїв було визнано у кількості 28 осіб, а для районних – 13 осіб. Але надходження нових експонатів до бердичівських музейних закладів зростало, що відповідно збільшувало й обсяги роботи. Станом на 1 жовтня 1928 року в музеї нараховувалось 8280 експонатів, за цей же рік до музейного фонду надійшов 1391 новий експонат, що збільшило загальну кількість експонатів до 9665 предметів, з яких у музейній експозиції задіяли 2730 експонатів.

Досить великою була музейна бібліотека, в якій лише 460 книг було впорядковано для роботи, а невпорядкований фонд нараховував 6300 примірників (з них близько 3600 – стародруки, які вважались експонатами). Науковою інвентаризацією за рік було охоплено 1250 експонатів та внесено до каталогу 160 предметів. За цей же час музейними працівниками проведено 259 лекцій та доповідей із залученням багатьох слухачів.

Значний обсяг музейної роботи було б неможливо виконати без численних помічників музею та заповідника – фундаторів, кореспондентів-дослідників на селі, гуртків краєзнавства та охорони пам’яток старовини, Товариства друзів історичного музею (створеного у 1932 році). Методична допомога бердичівським музейним закладам надавалась музеями Києва та Житомира. За п’ять років із дня свого заснування музей виріс із “однокімнатного” у значний музейний комплекс, де під експозицію було вже відведено 18 кімнат, 4 кімнати займали лабораторії, фонди розташовувались у 3-х кімнатах. Музей католицизму розташовувався у 9 кімнатах, та ще 3 кімнати було відведено під фонди. Новостворений музей революції було розміщено у 5-ти великих кімнатах та 2-х коридорах. Під музейну канцелярію було відведено 2 кімнати. Загалом, всі музейні заклади займали 42 кімнати.

На цей час значні колекції мав відділ археології, що нараховував 2600 опрацьованих експонатів та етнографічний відділ – 700-812 експонатів. Художня галерея складалася з 405-415 творів мистецтва, серед яких були живописні полотна європейських майстрів. Видатні музейні експонати рахувалися окремо. З цієї категорії предметів музей мав 25 картин, 30 тканин, срібних речей, стародруків, рукописів, фотографій, документів – 200 одиниць. Прикрас з археологічних розкопок – 600 предметів та 75 оригінальних археологічних експонатів. У заповіднику до видатних експонатів було віднесено 120 тканин, 20 килимів та мережив, ікон написаних та витканих – 12, рукописів, документів та фотографій – 45. Музей революції мав унікальні картини, книги, документи, фотографії у кількості 200 одиниць.

Одним з найбільших музейних відділів був єврейський, який засновано 1928 року 3. Кельманом. За короткий час було зібрано 1205 експонатів та влаштовано експозицію для відвідувачів. Інтенсивно проводились наукові дослідження: вивчався економічний стан єврейських ремісників на Бердичівщині, єврейське мистецтво, архітектура Бердичева та проводились наукові дослідження у галузі мовознавства. Постійні наукові контакти підтримувалися з Одеським державним єврейським музеєм, Інститутом вивчення єврейської культури у Києві та з іншими науковими установами.

1931 року мережа бердичівських музейних закладів збільшилась за рахунок заснування відділом наросвіти політехнічного музею (у відповідності до постанови ЦК ВКП(б) про початкову та середню школу). Цей музейний заклад мав сприяти вивченню учнями основних галузей виробництва та організації праці в соціалістичній промисловості та господарстві. Музей відкрито для відвідувачів 20 серпня 1932 року. Знаходився він на теренах заповідника.

3 травня 1938 року Бердичів відвідав Олександр Довженко – український письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Режисер якраз працював над художнім фільмом “Щорс”, де за сценарієм окремі події відбувались у Бердичеві. Олександр Довженко оглянув місто, визначаючись із натурою. Також побував у Бердичівському історичному музеї, де після огляду зробив запис у книзі для відвідувачів: “Дуже добре враження справило перш за все ставлення працівників музею, за це велике спасибі. Музей організовано із знанням справи і любов’ю. Тільки при таких умовах і можна було зібрати і зберегти історико-культурні пам’ятки нашої прекрасної Батьківщини, її старовини”.

Мирний розвиток музейної справи перервала німецько-радянська війна, яка розпочалась 22 червня 1941 року. Безпосередньо перед окупацією німецькими військами Бердичева, у часи хаосу та безпорадності влади, у будівлях монастирського комплексу історико-культурного заповідника виникла пожежа (за спогадами очевидців, зокрема, працівника заповідника художника Степана Дмитровича Славова, це відбулось 10 липня, на третій день окупації). У пожежі, вірогідно, загинув найцінніший скарб музею – ікона Матері Божої Бердичівської (за іншою версією вона вціліла та потрапила до Польщі до приватної колекції). Після того, як фронт відійшов далеко на схід, окупаційна влада відновила роботу культурно-історичного заповідника.

На жаль, у роки окупації Бердичівський державний історико-культурний заповідник зазнав непоправних втрат: з музею до Німеччини вивезли унікальні цінності: колекцію жіночих прикрас XI-XII ст., 573 килими, старовинний посуд, 200 картин відомих середньовічних художників, старовинні меблі (серед них секретер письменника Оноре де Бальзака), унікальну нумізматичну колекцію (6 тис. монет), бібліотеку старовинних книг (15 тис. екземплярів). За підрахунками працівників музею його втрати становили більше 437 млн. карбованців (за цінами 1944 р.). Будівлі монастиря Босих Кармелітів, що неодноразово піддавались бомбардуванням та обстрілам, також зазнали значних руйнувань, особливо у січні 1944 року, коли в ході визвольних боїв щоб затримати просування радянських військ вулицями міста ворог підірвав перші ворота кармелітського монастиря, уламки яких перегородили вулицю Радянську (колишня вулиця Кармелітська). Також була підірвана і сторожова башта монастиря, уламки якої перекрили підступи до мосту через Гнилоп’ять.

muzey_04
Стан споруд монастиря Босих Кармелітів після звільнення міста від загарбників.

З перших днів після звільнення міста музей почали відновлювати. 29 грудня 1944 року після кропіткої роботи, проведеної співробітниками музею по зібранню та систематизації експонатів, які вціліли, музей було відкрито. На цей час він складався з чотирьох відділів: археологічного, історичного, етнографічного та відділу Великої Вітчизняної війни.

Дослідницькі традиції у вивченні історичного минулого краю у повоєнні роки продовжив директор Бердичівського історико-краєзнавчого музею Василь Олександрович Місяць. Велику роль у дослідженні рідного краю відіграв місцевий археолог-краєзнавець Гаврило Григорович Богун (1901-1981), викладач історії школи села Слободище Бердичівського району.

З кінця 1952 року директором музею працював Микола Федорович Самойлов, штат музею нараховував десять чоловік. Але поступальний розвиток Бердичівського музею на цьому призупинився: згідно постанови про розширення обласних музеїв експонати Бердичівського музею було передано до Житомирського краєзнавчого музею. У 1954 році Бердичівський історичний музей припинив своє існування.

Лише через тридцять років – у 1984 році – у місті знову відкрили краєзнавчий музей. Підготовку матеріалів, а згодом і очолити музей було доручено вчителю історії більш як з тридцятирічним стажем, колишньому директору міської школи №14 Онисії Степанівні Блажкун. Нова історія музею розпочалась з невеликої шафи в одному з кабінетів Бердичівського міського виконавчого комітету, куди складалися документи, книги, фотографії, різні предмети, які пізніше стали основою експозиції місцевого краєзнавчого музею.

Через деякий час постало питання про приміщення для розміщення нової експозиції музею. Про колишній заповідник марно було й думати, оскільки він на цей час перебував у катастрофічному стані та потребував значних матеріальних та фінансових витрат на ремонт (та все ж влада планувала в майбутньому перенесення музею у фортецю після її реставрації). Для розміщення експозицій музею було виділено одне з приміщень середньої школи №5 по вулиці Карла Лібкнехта, 18 (нині вулиця Європейська), в якому раніше знаходилась дитяча бібліотека. Зібраного матеріалу вистачило для того, щоб відкрити три тематичні зали та етнографічний куточок. Музейна рада, головою якої став 2-й секретар міськкому КПУ Роман Рафаїлович Петронговський, надавала посильну допомогу в проведенні ремонтних робіт у приміщенні музею, в організаційних питаннях при створенні експозиції, в повсякденній роботі. Обсяг виконаних робіт був значним: художні роботи виконували місцеві художники Петро Павлович Кучук та Микола Софронович Яцюк, викладачі місцевої дитячої художньої школи; меблева фабрика на замовлення виготовила стенди, на підлогу – паркетне покриття; швейна фабрика пошила спеціальне взуття для відвідувачів; приміщення обладнали відповідною сигналізацією.

Окрім музейної ради музею допомагали 14 екскурсоводів, які працювали в різних установах та підприємствах міста.

Урочисте відкриття музею відбулось 5 жовтня. Ця подія перетворилась на потужний ідеологічний захід, адже у ці дні країна відзначала 40-річчя звільнення Радянської України від німецько-фашистських загарбників. На мітингу з нагоди відкриття музею виступили партійні та господарські керівники міста, представники обласного управління культури, ветерани Великої Вітчизняної війни. Стрічку перед головним входом до музею перерізали заступник завідуючого відділом пропаганди і агітації обкому Компартії України В.К. Волонишко, начальник обласного управління культури Ю.М. Пилипчук, перший секретар міськкому Компартії України П.П. Поліщук та голова виконкому міської Ради народних депутатів К.М. Степура.

muzey_10
Приміщення біля школи №5, у якому знаходився музей із 1984 по 2003 рік. Фотографія 2008 р.

На момент відкриття музей нараховував біля 5 тисяч експонатів. Знайшли своє місце в музейних фондах цінні та цікаві матеріали Г.Г. Богуна, Б.В. Куткіна (член музейного комітету музею-заповідника), І.Г. Френкеля (вчитель історії школи №8), які містили в собі дослідження історії Бердичівщини з часів перших поселень Трипільської культури і до початку XX століття. Мешканці міста подарували закладу ікони ХVІІ-ХІХ ст. із зображенням образів Матері Божої з Ісусом, Архимадрита Михайла та Великомучениці Варвари, Святого Миколая. Унікальним експонатом музею стало Євангеліє 1780 року видання, надруковане старослов’янською мовою. Його оклад виготовлено у друкарні кляштору Босих кармелітів. На лицьовій стороні окладу зображено Розп’яття Ісуса Христа, на тильній – образ Матері Божої Бердичівської. Цінні експонати представили В.Й. Ружицький, В.Т. Василевський, М.С. Оленюк, Г.П. Бабич.

Руїни будинку настоятеля перед реставрацією, фото 80-х років. Саме тут згодом розміститься Музей історії міста Бердичева.

Багатою на цікаві знахідки завжди була територія кляштору та фортеці, завдяки яким музейні фонди поповнились оригінальними експонатами. Серед них: наконечник протазана, наплічник польсько-литовського походження, ядра періоду козацьких воєн, чаша для освяченої води, підсвічники, зброя, вишитий кошель, елементи ліпних та кованих прикрас, поховальні фарфорові троянди зі склепів та багато інших цікавих речей. Бердичівляни також сприяли створенню торговельно-ремісничого відділу експозиції музею. Тут привертали увагу відвідувачів предмети, якими торгували на бердичівських ярмарках та використовували у побуті. Зокрема, індійська ваза та турецький глечик, тарілка з зображенням Афінського акрополя та австрійська запальничка, набір посуду бердичівської філії фабрики Кузнєцова та ювелірні знаряддя праці, вироби фабрики золотих і срібних діл та шкіряновзуттевих підприємств, старовинне крісло бердичівської фабрики віденських меблів та багато інших не менш цікавих експонатів.

Гроші завжди відігравали неабияку роль у житті людей. За час існування міста на його території перебували в обігу різні валюти та неодноразово проводились обміни грошових одиниць. У музеї зібрано велику нумізматичну колекцію – від глиняних пряслиць, які частково виконували роль дрібних монет, до металевих грошей ХVІІІ-ХІХ століть (колекція С.А. Брагінського), паперові гроші різних часів, зокрема, гривні 1918 року та марки періоду німецької окупації.

А.І. Мачинський – ветеран Великої Вітчизняної війни, партизан, неабияк допомагав музею у збиранні матеріалів. Частину етнографічних предметів він привіз із сіл Бердичівського району, а також передав значну кількість нагород, фотографій, документів.

Ветерани Великої Вітчизняної війни, мешканці міста, визволителі Бердичева передали музею на постійне зберігання особисті речі, документи, нагороди (не лише Радянського Союзу, а й Монголії, Польщі, Туреччини).

Після отримання Україною незалежності та кардинальних змін у суспільно-політичному житті країни постало питання про переорієнтацію направленості тематичних експозицій музею. Цю роботу було проведено у 1992-1994 рр. працівниками музею та художником-оформлювачем Григорієм Положевцем.

muzey_05
Працівники музею: екскурсовод Наталія Захарчук, художник-оформлювач Григорій Положевець, екскурсовод Тетяна Яцюк та директор музею Онисія Блажкун.

За час існування музею була зібрана велика та унікальна колекція експонатів, яка періодично поповнювалась новими речами. Тож приміщення музею перестало відповідати санітарним нормам, а загальна площа не дозволяла повноцінно та на належному рівні розмістити експозицію. З огляду на це влада прийняла рішення про реставрацію будівлі Будинку настоятеля, що на території кляштору Босих Кармелітів, та переведення сюди музейної експозиції (це було заплановано ще у далекому 1984 році).

2001_10_11_zala
Відкриття виставкової зали у новому приміщенні Музею історії. Стрічку перед входом до зали перерізає міський голова Олексій Хилюк, 11 жовтня 2001 р.

Будинок настоятеля був побудований у 1830 році в архітектурних формах класицизму з ґанком і колонами, завершеним фронтоном. Спочатку в будівлі розміщувався пансіонат монастирської школи, згодом приміщення для керівництва парафією та помешкання настоятеля.

Роботи з пристосування нового приміщення музею проводились поетапно. Так, 11 жовтня 2001 року відбулось урочисте відкриття виставкової зали. У ній розмістили роботи місцевих художників – Петра Кучука, Олександра Яцюка, Володимира Татарінцева, Сергія Жигадла, Юрія Чебаненко та інших. Уперше в залі була розміщена постійно діюча експозиція робіт нашого земляка – скульптора Петра Криворуцького (1920-1987).

2 жовтня 2002 року музей очолила Наталія Миколаївна Левашова. Перед нею керівництво міста поставило завдання перенесення музею у нове приміщення.

muzey_07
Відкриття нового приміщення Музею історії міста Бердичева. Стрічку перерізають міський голова Василь Мазур та колишній директор музею Онисія Блажкун, 22 серпня 2003 року. Фото Віктора Коржука.

22 серпня 2003 року урочисто було відкрито нове приміщення Музею історії міста Бердичева. У просторій двоповерховій будівлі розмістились сім експозиційних залів: етнографії, історії міста, Великої Вітчизняної війни, видатних людей краю, виставкова зала та дві зали, присвячені сучасному життю міста. Музей має у своєму фонді більш як 10 тисяч експонатів, щороку його відвідує біля 16 тисяч осіб.

Останніми роками фонди, архів та бібліотека музею поповнились цікавими та унікальними документами, фотографіями, предметами, що дозволило ще цікавіше і різнопланово висвітлити славну та цікаву історію непересічного міста Бердичева. Також у вільних приміщеннях, що знаходяться під музеєм, розмістились тематичні музейні кімнати: музей воїнів-інтернаціоналістів (відкритий 13 лютого 2010 року), музей освіти міста Бердичева (відкритий 30 вересня 2010 року) та музей історії медицини (відкритий 14 червня 2012 року).

muzey_06
Колектив Музею історії міста Бердичева на чолі з директором Наталією Левашовою (четверта зліва), 2007 р.

З 13 березня 2013 року музей очолив Скавронський Павло Степанович – колишній директор загальноосвітньої школи №11, краєзнавець, голова місцевого осередку Національної Спілки краєзнавців України. За його керівництвом продовжилась робота з розширення експозиції музею. Так, у березні 2015 року в музеї створено експозицію “Не затихає рани біль…”, присвячену учасникам сучасних бойових дій проти сепаратистів на сході України за збереження цілісності нашої держави. Впродовж 2015-2016 рр. на другому поверсі створена галерея митців, життя та творчість яких пов’язана з Бердичевом.

Сьогодні музей заслужено посідає одне з провідних місць у культурному та мистецькому житті міста. Тут постійно проводяться різнопланові заходи: тематичні, фото- та мистецькі виставки, зустрічі з цікавими особистостями, концерти фольклорних та самодіяльних колективів. Екскурсоводи музею проводять численні екскурсії не лише по залах музею, території кляштору, а й вулицями міста. У середньому щороку музей відвідує понад 20 тисяч мешканців міста та гостей Бердичева. Все це відбувається завдяки постійній турботі міської влади, дружнього колективу співробітників музею.

 Джерела і література:

Воєвуцька Р. Жива книга історії. // “Радянський шлях”, №159 (12612) від 09.10.1984 р.

Левашова Н.М., Захарчук Н.М. Нотатки з історії музейної справи в Бердичеві. // “Бердич”, №1-2 (8-9), 2008 р., с. 9-15.

Скавронський П. Музей – осередок культури міста. // “Земля Бердичівська”, №20 (15922) від 17.05.2013 р.


muzey_08
У виставковій залі Музею.
muzey_09
Експозиція скульптур уродженця Бердичева скульптора Петра Криворуцького.
muzey_11
Галерея митців, життя та творчість яких пов’язана з Бердичевом.

 


 

[1] Захристія, захристя (лат. sacristia, від sacrum — священне начиння) – приміщення біля вівтарної частини християнського храму, призначене для зберігання предметів культу. У християнських храмах захристя являє собою приміщення, розташоване збоку або перед вівтарем, в якому зберігається культове начиння (священний посуд, богослужбове вбрання священнослужителів, богослужбові книги тощо), здійснюється облачення священнослужителів а також інші обряди.

[2] Костел (пол. kościół) — польська назва релігійної споруди християн-католиків, церква, римо-католицький храм. Місце проведення богослужінь. Слово “костел” походить від лат. castellum — укріплене місце, замок, а пол. kościół ймовірно запозичене з старочеської kostel.

[3] Недільник, суботник — свідома організована безкоштовна праця на благо суспільства у вільний від роботи час, у вихідні (звідки і походить назва). У перші роки радянської влади суботники, як породження революційного ентузіазму мас, були дійсно добровільними, і брали участь у них в основному комуністи (комсомольці) і т. зв. «співчуваючі». Згодом, зі зменшенням ентузіазму населення, суботники (зазвичай приурочені до святкових дат) стали звичною, характерною рисою соціалістичного образу життя.

[4] Непман, радбури (радянські буржуа) — розмовна назва підприємців в Радянській Росії та СРСР у часи НЕПу (НЕП – нова економічна політика). Допускалось лише дрібне підприємництво. Непмани, згідно Конституції РСФСР 1918 р. і Конституції РСФСР 1924 р., не мали виборчих прав як “нетрудові елементи”.

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР

Please enter your comment!
Please enter your name here