Важкі, сірі, холодні січневі хмари стояли так низько над землею, що Іванову здавалось, неначе вони давлять на голову. Небо було схоже на стелю, пофарбовану у свинцевий колір. У талому снігу чорніло розкидане вітром чорне вугілля – все, що залишилось від згорілого даху будинку. Поруч проступав широкий слід від “тридцятьчетвірки”, який вів за село. А обабіч, мов після смерчу, стояли спалені будинки, від яких залишились тільки високі чорні цегляні комини, та де-не-де стирчали високо підняті колодязні “журавлі”.
Іванов сидів на вузенькому дерев’яному ящику з-під снарядів і виливав воду з мокрих валянків. Його морозило. Боліли кістки, дихати було важко. Складалось таке враження, що його пропустили через м’ясорубку.
– Та у тебе, Анатолію, висока температура, – присідаючи поруч, сказав старшина кулеметного взводу Микола Кузьмін. – Зараз знайду воєнфельдшера лейтенанта Каленського, щоб дав тобі пігулок. Лади? А поки що краще візьми це, – Микола протягнув Іванову фляжку зі спиртом. – Зігрієшся!
Анатолій зробив декілька ковтків і по тілу відразу розпливлося тепло. Дихати стало легше.
– Ну що, краще? – запитав Кузьмін. – Флягу залиш собі, я у Каленського ще візьму.
– Ні, достатньо, візьми, – віддаючи спирт, сказав Іванов.
– Ну, я побіжу наздоганяти своїх. А ти посиди, відпочинь.
Анатолій намотав на худі сині ноги онучі і одягнув валянки. “Коли нарешті заступник командира по господарству капітан Сніжко взує нас, як того вимагає погода, – думав він. – Сам, певно, в чоботах ходить”. І сплюнув спересердя.
Крижаний вітер наскрізь продував його чорний, вицвілий, пробитий осколками морський бушлат – пам’ять про Малу Землю.
Далеко за селом гримить канонада, тріскуне звучать кулеметні черги, гулко чути розриви снарядів і мін…
Раптом до нього долинув гул літаків. “Свої, радянські!” – по звуку визначив Іванов, важко піднімаючи голову догори. Бомбардувальники летіли низько, закриваючи над ним свинцеве небо. В їх польоті було щось зворушливе, величаве. Йому здалося, що один із них навіть помахав зоряним крилом: “Мовляв, чого розсівся тут, давай доганяй нас і свій взвод”!
Іванов у душі сплюнув: “І це треба таке, щоб пройти пекло Малої землі, пекло Бердичева, а тут, під Обухівкою, простудитись”. Анатолій відчув, як здригнулись його потріскані губи, а горло здавило спазмою і з очей цівкою потекли сльози.
Плакав солдат страшної нескінченної війни, колишній морський десантник, а нині командир стрілецького взводу. Плакав за безсонні ночі, за смерть своїх товаришів, однополчан, плакав змучений боями, холодом, спекою, довгими переходами… Плакав старший лейтенант Анатолій Пилипович Іванов… Але готовий кожної хвилини знову і знову йти у бій.
“Що це зі мною, – подумав він, – розкис, як дитина”. На хвилинку він заплющив очі, і перед ним постала постать командира 117-ї гвардійської стрілецької дивізії полковника Тимофія Волковича, який стояв на узбіччі села Солотвин. Повз нього, по талому снігу в валянках бійці колоною переходили шосейну дорогу Житомир-Бердичів до найближчого лісу, щоб хоч декілька годин там перепочити. Рівняючись з комдивом, вони по команді командирів переходили на стройовий крок. І тоді, з-під мокрих валянків, летіла вода вперемішку зі снігом. Шльоп, шльоп, шльоп. Хода бійців була важка, зморена. Відчувався останній бій на західному березі річки Гуйва з танковою колоною СС “Адольф Гітлер”.
Повільно ступаючи, йшов зі своїм стрілецьким взводом і він – старший лейтенант Анатолій Іванов. Безкозирка, чорний бушлат видавали у ньому морського піхотинця. Хвацько закручені вуса прикривали шрам на верхній губі. В такт його ходи на грудях погойдувався автомат “ППШ”. Порівнявшись з полковником, Іванов підніс праву руку до скроні, а лівою притримував автомат. Бійці взводу перейшли на стройовий крок. Шльоп, шльоп, шльоп…
Рання відлига, північний холодний вітер, скрізь калюжі, на дорогах болото зі снігом. Мокра одежа, валянки – все це значно уповільнювало рух колони.
“Ще таких два дні і можуть розпочатись масові захворювання серед бійців”, – подумав комдив, дивлячись на бійців, які йшли майже по коліна в болоті, підіткнувши під ремені поли шинелей, пробитих осколками і кулями. Йшли радянські солдати повільно, але впевнено, як ті українські коні-ваговики.
Втома давалась взнаки і Волковичу. Протягом останніх трьох діб він майже не спав. Гітлерівське командування надавало особливу увагу Бердичеву, як одному із стратегічних опорних пунктів, що перекривав шлях до Південного Бугу і Карпат.
Волкович задумався, і перед ним, як у кінофільмі, пропливали окремі епізоди вчорашнього бойового хрещення.
На пагорбі швидко рухаються три німецьких танки з чорними хрестами на броні. Командир 333-го гвардійського стрілецького полку підполковник Ткачов наказує лейтенанту Стельмаху зупинити їх.
– Бронебійники, за мною, вперед! – подав команду лейтенант. Взвод зайняв зручну позицію. І коли до першого танка залишилось метрів сто, бронебійники трьома пострілами знешкодили “пантеру”.
Змінивши вогневу позицію, гвардійці знову відкрили вогонь. Сержанти Левцов, Ткачов, комсорг Шаров підбили ще два танки і одну самохідну гармату. Німецькі автоматники, яких прикривали танки, відстрілюючись, залягли в сніг.
– Товаришу лейтенанте, – звернувся до Стельмаха сержант Лівінський, – я спробую своїм відділенням обійти їх праворуч і знищити. Дозволяєте?
– Давай, Степане, дій! Маскуючись, автоматники Степана Лівінського, під прикриттям густого чорного диму, за декілька хвилин були за метрів п’ятдесят від гітлерівців. Ось вони підповзли усе ближче і ближче. Кожної секунди німецькі автоматники могли їх помітити.
Так, фашисти, здається, помітили червоноармійців і декілька німців повернулись обличчям у бік відділення Лівінського. Гвардії лейтенант Стельмах, уважно слідкуючи за цією операцією, не витримує і відкриває вогонь, чим відвертає увагу гітлерівців на себе. На якусь секунду Лівінський повертає голову в бік лейтенанта і в думках дякує йому за підтримку. Та в руках німця, що лежав попереду палаючого танка, здригнувся кулемет. Ось він розвертається в напрямку Стельмаха… Ще секунда, і… з рук лейтенанта випадає автомат. Німецькі кулі наскрізь прошивають командира взводу.
– Давай, братва! За Стельмаха! Вогонь! – вигукнув Лівінський і злився з прикладом. Він стріляє довгими чергами: одна… друга… ще… ще… Строчать автомати, чути постріли з гвинтівок.
– Бий фашистів! – кричать бійці. – За Стельмаха! Вогонь! Вогонь!
Бій закінчився швидко. Але за цей час від фашистських автоматників не залишилось нічого, крім трупів та чорного, чорного диму від палаючих танків.
Враз суворе обличчя комдива напружилось, і кольорові картинки останнього бою. зникли з-перед очей. Він мимоволі звернув увагу на ледь чутний глухий гул, що доносився з-за лісу. Поступово він наростав, і Волкович по звуку одразу розпізнав, що так гудуть німецькі літаки. Комдив підняв голову догори: літак-розвідник “Фокке-Вульф-190” пролетів над колоною і розвернувся. Все. Тепер чекай нальоту ворожої авіації.
Волкович підізвав радиста:
– Негайно зв’яжись з командирами полків – підполковниками Харченком і Ткачовим, – сказав він.
За хвилину зв’язок був встановлений.
– Літака бачили? – без передмови запитав Волкович. – Чує моє серце, що потрібно чекати ворожої авіації. Швидко виводьте з лісу підрозділи.
Комдив не помилився. Десь за годину над лісом з’явилась перша група німецьких бомбардувальників “Ю-87”, яка розпочала обробку лісу. Розриви бомб гулко, розкотисто лунали з таким звуком, як у металевій бочці. Бах-ба-бах-ах…
Не встигла відбомбитись перша група, як налетіла друга. Близько тридцяти літаків прасували бомбами ліс. Але там уже не було жодного червоноармійця. Лише горіли дерева, підпалені німецькими авіабомбами. Запах згарища разом з північним вітром, що дув на південь, супроводжував дивізію на Бердичів. Але спочатку була Рея.
У дворі північної околиці села, на бортовий автомобіль фашисти спішно завантажували награбоване добро: в кузов летять в’язки курей, поросятко. На дорогу виходять загони окупантів, піхотинці, виїжджає радіостанція на колесах, декілька легковиків, автоматники на вантажівках.
З-за будинку повільно виповзає “тигр”. Біля паркану він зупинився. Башта на танку розвернулась у бік центру села, де ще йшов бій. З її гармати декілька разів стріляють. Загорілось два будинки, хлів.
Командир 333-го стрілецького полку підполковник Ткачов, оцінивши в бінокль ситуацію, що склалася, замислився: “Раптового нанесення удару на відкритій місцевості, тим більше вдень, не вийде. Можливі великі втрати…”.
План операції визрів швидко.
– Сержанта Лівінського до мене! – наказав командир полку ординарцю.
Через кілька хвилин у воронку від авіабомби скочується Лівінський.
– Прибув за вашим наказом! – поправляючи автомат, доповів він.
Худе, добре обличчя сержанта, сіра, коротка шинель, застебнута на усі ґудзики. Переступаючи з ноги на ногу, він чекає наказу.
– Що це в тебе у валянках чавкає, Степане?
– Вода, товаришу підполковник. Так поспішав до Вас, що не встиг вилити.
– Давай, Миколо, обмінюйся з Лівінським, – наказав ординарцю Ткачов.
– Та я, та Ви, – зніяковів сержант.
– Давай, давай, перезувайся!
Сержант сідає на землю і знімає мокрі валянки.
– Значить так, – говорить командир полку, – радіозв’язку з командиром батареї Павленком нема. Телефон теж не працює – дроти, мабуть, перебиті. Ось записка з координатами “тигра”, яку передаси Павленку. А словами скажи Івану, що цей танк на його совісті: якщо не знешкодить “тигра” – загине багато бійців. Зрозумів?
– Так точно, товаришу командир!
– Виконуй!
Гіркий досвід війни підказував Лівійському, що кожна згаяна хвилина може обернутись для полку непоправними втратами. Адже бій за село ще не скінчився. А те, що німці завантажуються і виходять колонами на дорогу, не говорить, що вони відступають.
Низько пригинаючись, Лівінський наближається до батареї перебіжками, стрибаючи з грудки на грудку, щоб менш промочити ноги, які були обігріті сухими валянками. Два-три метри і зупинка, два-три метри – і очі уважно вивчають талий сніг на землі: чи не розставлені міни?
Автомат на спині заважав підтримувати рівновагу. І тільки він подумав, щоб взяти його в руки, як нога зісковзнула з грудки і потрапила в яму з водою. Від несподіванки Лівінський так голосно вилаявся, що його лайка зависла над долиною. Сержант завмер, швидко озираючись навкруги. Піт градом котився по обличчю. Стискаючи зуби, сів на грудку, зняв валянок і вилив воду. З-під онуч визирали худі, синьо-червоні від холоду ноги. Сплюнувши вбік, сержант вже без онуч одягнув валянки, а онучі запхнув під пасок шинелі: “Нема часу, потім обмотаю ноги”, – подумав він. І, важко дихаючи, побіг далі.
За півгодини Лівінський повернувся. Разом з ним прибув командир батареї Іван Павленко. Через хвилину у воронку, розмотуючи за собою з котушки телефонний дріт, скотився зв’язківець батареї Семен Кущ. Він швидко під’єднав телефон:
– Усе готово! Зв’язок є, товаришу старший лейтенанте! – доповів він.
– За хвилину від Вашого “тигра” мокрого місця не буде, – запевнив Павленко, припавши до телефону.
Ткачов, який знову підніс до очей бінокль, помітив, що автомобілів на дорозі нема. Лише рота фашистських піхотинців швидко копає окопи. “Тигр” у бік центру села раз за разом посилав снаряди.
Перший постріл з гаубиці батареї Павленка бажаного результату не дав. Снаряд вибухнув у метрах двадцяти від танка. Ще один впав ближче, але безрезультатно.
– Мазили ваші артилеристи, – зробив зауваження Лівінський, – з першого пострілу не можуть влучити. Але, зустрівшись поглядом з Ткачовим, замовк на півслові.
– Із закритої позиції важко одразу влучити, – виправдовуючись, відповів Павленко.
– Досить тобі голосити! Розумник знайшовся… Ну, не вийшло з першого, то з третього влучить, – підбадьорив Ткачов командира батареї, а сам, непомітно від Павленка, показав Степану Лівінському міцний жилуватий кулак. Мовляв, он як старається Іван Васильович.
– Давай, давай, Іван Васильович, цілься, не звертай уваги на кепкування.
Павленко, притиснувши до вуха трубку телефону, кричав:
– Правіше 020! Приціл 10! Вогонь!!!
Снаряд вибухнув метр від танка. У бінокль було видно, як від вибухової хвилі його сколихнуло.
Ткачов схвально переглянувся з Лівінським:
-І на бабусю буває проруха, – сказав він.
Павленко знову припав до телефону і закричав:
– Правіше 002! Вогонь!!!
За декілька секунд на очах присутніх бійців, від прямого попадання снаряда, танк розвернуло і з нього повільно пішов димок, який через хвилину перетворився в густий, чорний дим.
– Стій! – крикнув у трубку телефону Павленко. Запишіть: ціль номер 2, танк знешкоджено! – І, повернувшись до Ткачова, сказав:
– Петре Мефодійовичу, якщо буду потрібний, твій сержант, – він показав у бік Лівінського, – знає, де шукати мене.
– Давай, Кущ, скручуй дроти, нам тут вже немає чого робити.
Серед німецьких піхотинців, які рили окопи, виникла паніка. Поки вони не оговтались після знешкодженого палаючого танка, Ткачов дає команду атакувати фашистів. Бійці кидаються на передній край. Серед них у перших рядах біжить сержант Лівінський зі своїми автоматниками. Ох, які ж важкі ці вогневі метри атаки! Справа чути команди:
– По фашистах во-го-о-нь!
Строчать довгі кулеметні черги, стукотять автомати, лунають постріли з гвинтівок. А ось вже чути і сухі вибухи гранат – це перша лавина червоноармійців вбігла на північні вулиці села.
– Во-го-онь! Во-го-онь!
В очах, на обличчях наступаючих бійців азарт. Видно, як падають скошені кулями фашисти. У вікна будинків, де засіли карателі, летять гранати. Іде бій… Крики… Гуркіт… Кров… Смертельна рукопашна сутичка, і знову вибухи гранат! Палають будинки!
Видно, як з вогню і диму санітари Миколи Каленського виносять поранених і кладуть під парканом, де менше свистять кулі, і знову кидаються у пекло. А ось, примовляючи, волоче за собою пораненого сам воєнфельдшер:
– Ти тільки терпи, рідненький! Забинтую – стане легше. Терпи!
Каленський підтягнув червоноармійця під паркан і ножицями розрізав залиту кров’ю штанину і кальсони. Обережно худими пальцями відклеїв липкі шматки матерії і перед очима побачив рвану рану, з якої стирчала розколота біла кістка.
Микола перевів погляд на заросле, вилицювате обличчя бійця. Його одноліток великими очима дивився на нього зі страхом і німим запитанням: “Ну, що там, буду ходити? Буду жити?”
– Не тільки ходити, а й танцювати будеш, – відповів воєнфельдшер. – До весілля заживе!
Каленський відломив кусок дошки від паркану, підклав під ногу пораненому і почав разом з ногою тісно обмотувати бинтом, примовляючи:
– Лежи, лежи! Все буде добре! Лежи!
Поруч з ними впало декілька осколків від міни, що вибухнула по той бік будинку.
– Ку…! Й сюди долетіли, – не піднімаючи голови, вилаявся Микола, продовжуючи бинтувати ногу.
– Товаришу лейтенанте, – підбіг санітар, – тут, поруч господаря цього будинку поранено. Не транспортабельний він. Підбіжите?
– Зачекай хвилинку, закінчую!
Біля льоху, на землі лежав сивий дідок. Біля нього на колінах сиділа така ж старенька бабуся і плакала. Воєнфельдшер взяв за руку пораненого. Вона була тепла, але без пульсу. Каленський провів по його обличчю рукою, щоб навічно закрити старенькі вицвілі очі.
Тим часом на сусідній вулиці бійці Степана Лівінського потрапили під прицільний вогонь фашистів. Позиція, яку вони зайняли, повністю прострілювалась. Карателі ні на секунду не припиняють вогонь.
Вжик! Фють! Вжик! Фють! – кулі лягають в декількох сантиметрах від Степана. Він ховає голову за дерево, замінює в автоматі магазин з патронами, і тільки в прорізі прицільної планки з’явився фашист, Лівінський натискує на курок. Голова фріца в касці занурюється у мокрий сніг. Повернувши голову, сержант помічає іншого, який сховався, як і він, за деревом. Плече німця – чудова мішень для нього. Він знову натискує на курок. “Є! Влучив!”
Напруга бою поступово почала спадати. Трохи правіше від Лівінського, за сусідніми будинками, донеслися крики “Ура!”
“Мабуть, дійшло до рукопашної сутички”, – подумав він. Рідше стукотять автомати, змовкли вибухи гранат, настала коротка пауза. “Ага, значить, гітлерівці чекають підкріплення, – промайнула у Степана думка, – потрібно це використати”.
Він приймає сміливе і водночас ризиковане рішення.
– Впе-ред! За Батьківщину! – голосно крикнув він.
Бійці піднімаються, хто за чим лежав.
– На прорив! – знову крикнув Лівійський. – За мною! Ура! Ура-а!
Степан побіг вперед. За ним кинулись інші. Поруч біжить Вано з Грузії. Не встиг він пробігти і двадцяти кроків, як побачив німецького піхотинця, що цілився в нього, але Вано встиг упередити – дав чергу. Німець падає в сніг.
– Палучай, гніда! – кричить грузин. Він біжить, а в очах горить вогонь.
Раптом, боковим зором Вано щось помічає в кущах на розі будинку. Він на ходу виймає гранату і завертає туди. Кидок, спалах вогню і гримить вибух.
– Думал, что не увіжу! Грузін всьо видіт! – кричить з веселою злістю Вано, наздоганяючи товаришів.
Він виривається вперед. З-під ніг летить сірий сніг з водою.
– Не отставай, сержант! Даганяй!
В метрах сорока, застукотів ворожий кулемет. Степан Лівінський бачить, як його товариш раптом різко закинув голову, чуть хитнувся назад, не втримався і, як підкошений, впав на мокру землю.
Сержант підбіг і нагнувся біля нього. Із рани на голові текла кров, підфарбовуючи сірий сніг у бурий колір. Якусь хвилинку Лівінський не чув ні стрілянини, ні вибухів мін і гранат на сусідній вулиці. Він обережно підняв голову товариша, обличчя якого повільно ставало сірим. Чорні очі Вано дивились у синє небо. Вони бачили високі сиві кавказькі гори, матір і дружину з його маленьким, п’ятирічним сином-джигітом. Степан закрив очі Вано і побіг наздоганяти товаришів – назустріч славі і безсмертю…