Home Проекти Журналіст Віктор Коржук Матеріали, статті та розповіді про Віктора Коржука

Матеріали, статті та розповіді про Віктора Коржука

1253
0
SHARE

Робітничий кореспондент

 Серед нових робітничих кореспондентів, імена яких з’явилися на сторінках нашої газети за період, що минув від торішнього Дня преси, найбільше відзначається фрезерувальник заводу “Комсомолець” Віктор Коржук. Лише кілька місяців тому приніс він до редакції свій перший допис. І хоч був він не зовсім досконалим, зрештою, після того, як автор з допомогою редакції попрацював над рукописом, в газеті з’явився цікавий, змістовний матеріал про трудові будні, очолюваної Віктором передової на заводі і в місті комсомольсько-молодіжної бригади, якій до славного ювілею Радянської влади було присвоєно почесне звання колективу комуністичної праці імені 50-річчя Жовтня.

А згодом прізвище т. Коржука стало з’являтися під замітками, статтями, зарисовками в нашій газеті все частіше й частіше. Робкор уміє в гущі життя знайти нове, цінне, завжди охоче відзивається на прохання редакції написати інформацію, замітку.

Віктор уже кілька років очолює “Комсомольський прожектор” ремонтно-механічного цеху. Прожектористи зосередили зараз свої зусилля на підвищенні культури виробництва, проводять рейди, виявляють і допомагають усувати недоліки.

Багато обов’язків у Віктора Коржука. Він же сам робітник-фрезерувальник і очолює бригаду, яка весь час тримає першість у змаганні. Крім того, т. Коржук член міськкому ЛКСМУ, член цехового комсомольського бюро. Віктор і завзятий спортсмен, має перший розряд з веслування. А зараз він готується до вступу в Київський політехнічний інститут. Навантаження, як бачимо, не з легких. Та все ж робкор викроює час, щоб і написати матеріал до газети.

Нас радує поява в газеті імен нових авторів, таких як Віктор Коржук. Хай же буде їх побільше!

Герш БОРКО.

“Радянський шлях”, №70 (8788) від 05.05.1968 р.


По-сімейному, по-бердичівськи

Добрий і якийсь по-сімейному теплий вечір подарував землякам-бердичівлянам завідуючий відділом міськрайонної газети “Земля Бердичівська” й, до речі, постійний автор “Житомирщини” Віктор Коржук. У міському Палаці культури відбулося представлення його книги “Оповідання по-бердичівськи”, що побачила світ у видавництві “Поліграф-плюс”.

Великий театральний зал був повний глядачів, адже Віктора Коржука — веселого, з тонким почуттям гумору й легкого в спілкуванні — знає чи не все місто. Раніше — як фотокореспондента. А коли на шпальтах газети почали з’являтися його оповідання з життя Бердичева, які підтримав редактор Володимир Кравченко, популярність нашого колеги зросла. Адже він писав про конкретних людей і конкретні події, що відбувалися кілька десятиріч тому. Й повертав земляків у їхню молодість. Тож газети розкуповувалися в кіосках, надсилалися землякам, котрі живуть нині далеко від рідного міста: у США, Німеччину, Ізраїль, Японію… Більшість головних героїв його оповідань, — євреї, з їхнім неповторним колоритом.

Тож і вечір розпочався єврейським танцем, виконаним аматорським колективом Будинку культури.

Із виходом у світ “Оповідань по-бердичівськи” Віктора Коржука вітали народний депутат України минулого скликання М.П. Ковалко, начальник управління Національної акціонерної компанії “Нафтогаз України” П.П. Поліщук, його колеги — Володимир Кравченко, Анатолій Кондратюк, Леонід Козінчук, заслужений тренер СРСР та України В.О. Лонський, поліський композитор і виконавець Олесь Коляда, який подарував “винуватцеві” вечора свою нову пісню “Незнайомка” й улюблену всіма жителями міста — “Бердичівлянин я!”, та інші.

Валерій Бліндер зачитує уривки з книги, зокрема, з оповідань “Шнеур, Бараш і кіно”, “Бердичівський Бродвей”, інших. І на сцену виходять схвильовані герої цих публікацій.

— Я вирізала з газет ці оповідання й ретельно зберігаю. І якщо мені стає важко, я їх перечитую, стає легше на душі, — поділилася А.В. Вермінська.

— Коли прочитав оповідання про те, що було давно, пригадав усе до дрібниць. Відчув навіть той особливий бердичівський дух. Тож нехай автор пише й надалі, нехай повертає людей у їхню молодість, — побажав керівник міста тих років І.Ю. Бражник.

Вдячні читачі дарували авторові багато квітів, говорили щирі й теплі слова і за його твори, й за цей чудовий вечір, що зібрав бердичівлян. А він був щиро вдячний спонсорам і тим, хто допоміг видати книгу, зокрема, народному депутату України минулого скликання М.П. Ковалку, тодішньому міському голові О.О. Хилюку, ВАТ “Бердичівська фабрика одежі”, TOB “Чиста криниця”, ATЗТ ШБУ, очолюваних Г.А. Лінчиком, О.М. Рудніцьким, В.А. Марчуком.

Минає час, з’являються нові традиції й події, на які й тепер багатий Бердичів. Тож, нашому колезі Віктору Коржуку є про що писати.

Л. Зінов’єва. По-сімейному, по-бердичівськи. // “Житомирщина”, №43 від 16.04.2002 р.


15 серпня п. р. (2004 р. – А.Г.) громадськість міста проводжала в останній шлях Віктора Коржука – нашого земляка, Заслуженого журналіста України, людину, яка причетна до життя майже кожного бердичівлянина.

Протягом багатьох років Віктор своєю творчістю славив наше місто, його мешканців на сторінках місцевої та обласної преси. Його книга “Рассказы по-бердичевски” – це жива картина нашого життя. Люди старшого покоління це відчувають особливо. Бо, як би там не було, кожна літня людина нудьгує за своєю молодістю, друзями, знайомими, багатьох з яких уже і немає серед нас.

Оповідання Віктора Коржука повертають нас в ті минулі часи молодості. Гне просто повертають, а розкривають велич прожитих років, показують минуле життя і побут простих, як тепер модно називати, пересічних громадян.

Тож як треба було любити людей, щоб розгледіти в кожній особі головне, написати і залишити нащадкам таку дорогу пам’ять про буденне життя нашого міста та його мешканців? І написати такою нашою бердичівською простою мовою з великим “цимесом”.

Я – живий свідок того, як він сприймав оточуюче життя, людей, події, як він влучно міг оцінити все те, що потрапило в об’єктив його фотокамери.

І ось Віктора Коржука не стало, залишив нас. Невблаганна смерть вирвала з нашої спільноти цю талановиту людину. В ясний серпневий день всі, хто знав і спілкувався з ним, прийшли попрощатися із земляком, неповторним гумористом, оптимістом. І, йдучи в цій сумній процесії, напевне, кожен думав, що нам буде бракувати цієї світлої, як сонце, людини, бердичівлянина Віктора Коржука.

 Від ветеранів міста А. Вермінська


Надія Таніна

Дядя Вітя – космонавт!

Вересень… Син повертається зі школи. Він першокласник! Стукнув хвірткою, на доріжці з’явився білявий хлопчик з карими допитливими оченятками. Ще здалеку спішить щось нове розказати… «Бабусю, мамо, а хіба не Коржук перший у космос полетів? Адже Тетяна Іванівна каже, що Гагарін!»

Не знаю, що відповісти своїй смішній малечі. І щоб продовжити гарну казку, підтверджую неправду!..

А було це так. Зовсім ще малим син часто хворів бронхітом. Вся зима у нього проходила біля вікна. Сидить, бувало, «у вікні» і кричить: «Он пташка на снігу, зловіть її для мене, я буду з нею гратися!». Або: «Чого це сніг так блищить, він що – золотий?..»

Це ж йому дуже хочеться на той сніг, побігати за пташкою або впасти в ті золоті кучугури. Та зась! Не можна йому довго бути на вулиці зимою. Одягнемо його в биті валянки, шубку та ще й зав’яжемо великою хусткою попід груди, що тільки очі видно. Постоїть біля ганку 10-20 хвилин – ото й уся радість. Голова вся кучерява, а білі косенята блищать, як золото, куди тому снігу братися!

«І якби ото його сфотографувати, хай буде пам’ять про його таке гарне волосся», – каже бабуся, найголовніший вихователь свого онука.

Подумавши, вирішила запитати у Віктора – фотокореспондента газети «Земля Бердичівська», чи не зміг би він приїхати до нас додому, та й зробити пару фотознімків дитини. Бо як же його, такого хворобливого, везти взимку до фотографа.

– Добре, приїду! Все зроблю на вищому рівні. Я люблю фотографувати дітей.

Зустрілися… Маленька цікава людина та доросла чудова людина, яка вміла розмовляти (не тільки гарно фотографувати) з малечею.

– А ти хто? У тебе дуже гарна сумка?

– Я фотокореспондент, буду тебе фотографувати.

– Хто-хто?! – космонавт?!, – не дочув малий.

– Бабушка, бабушка, до мене приїхав космонавт!

Ми всі завмерли, чомусь синові ця добра та весела людина з фотоапаратом стала в його дитячій уяві космонавтом!

– А ти в космос перший полетів? Я теж полечу, коли виросту!

Задумався Віктор. Напевно згадав своє дитинство і той перший політ Юрія Гагаріна… Його хлопчача душа була теж там на орбіті Землі. А хіба був у Радянському Союзі хлопець чи дівчина, а чи й дорослий, хто подумки не хотів бути космонавтом? Це тепер всі хочуть бути підприємцями, банкірами. А раніше все було інакше…

Віктор побачив у кімнаті дитячий новенький велосипед.

– Ти бач, який у тебе велосипед! Мені теж хочеться його мати.

– Ти для нього великий, але я дам тобі проїхатись.

Всі сміємося з його ще дитячої безпосередності.

– У мене теж є такий хлопчик, як ти, він твій ровесник. То мій онук. Я тебе з ним обов’язково познайомлю. Дасиш йому проїхатись на твоєму велосипеді?

– Я йому його подарую. А ти купи мені вже «дорослого» велосипеда.

– Що робити, куплю. Тільки тоді, коли ноги стануть високими, вище табуретки, щоб до педалей дістав.

Пройшов час. Фото завжди всім показували, а коментар дитини був один: «То космонавт Коржук мене фотографував…»

Летіли роки. Одного разу, прийшовши зі школи, син зрозумів, що дитячий велосипед для нього вже замалий. Пройшли по магазинах, шукали підлітковий, але засмучені повернулися додому. Аж глядь! Напроти будинку зупинився чоловік з хлопчиком та велосипедом. Підходимо.

– Боже, це ж мій космонавт, – вигукнув син і кинувся до нього. Мить, і був на велосипеді.

– Вирішив, – каже Віктор, – з онуком привести велосипеда, він хоча не новий, але послужить, бо випускався ще в радянські часи. Та й з онуком нехай познайомиться.

Оглянулися – ані дитини, ані велосипеда… Я тоді чомусь подумала: виросте син і напише про ті хвилини щастя, які подарував йому його друг-«космонавт».

Але син ще підліток, а Віктора – вже немає…

Ранок. На дворі гарне тепле літо. Пішла до знайомих. Коли діти в дверях з’явилися такі схвильовані, аж мороз по тілі.

– Мамо, дзвонила тьотя Наташа, помер її тато, Вітя Коржук…

Чомусь не можу зрозуміти цієї звістки, біжу до телефону додому. Дзвоню! «Немає Віктора», – відповідь одна. На душі стає холодно і пусто.

У день смерті сидимо біля труни, на стіні в рамочці фотографії, де Віктор Дмитрович отримує найвищу нагороду в житті – Заслуженого журналіста України за свою творчу діяльність, за тисячі фотопортретів, за книжку «Рассказы по-бердичевски». Згадалося все те добре, що було зроблено Віктором.

Заходить Олесь Коляда, плаче, що втратив друга та порадника. Багато друзів приходять і всі говорять дуже гарні й теплі слова про Віктора Дмитровича.

Ловлю себе на думці: коли ж він встигав всім допомагати, чи то порадою, чи то ділом. По кабельному телебаченню сповіщалось про передчасну смерть відомого всім заслуженого журналіста Віктора Коржука…

День останній… Все чомусь як уві сні. Зранку збираємося на похорон. Син якийсь зовсім дорослий, одягає костюм (який не любить носити), білу сорочку.

– Тобі не буде гаряче? Надворі тепло.

– Ні, мамо, я ж іду прощатись зі своїм другом-космонавтом.

Двір заповнений людьми вщерть, кого тут тільки немає. І високопоставлені, і прості громадяни міста. Зібралися всі, кому хоч раз подарував свою увагу та неперевершений гумор Віктор Дмитрович. Багато жителів сіл району.

Яке ж у Віктора було велике серце, яке він за життя дарував людям!

Похоронна процесія розтягнулася по вул. Карла Лібкнехта. Хлопці несуть його від будинку, що біля школи № 5, до універмагу. Вітер востаннє пестить його високе чоло, сивувате волосся.

Віктор пішов з життя у розквіті сил, він ще багато зробив би доброго на цій землі. Та талановиті мають короткий вік…

Він – уже історія нашого старовинного міста…

«Земля Бердичівська», №64-65 (15495-15496) від 13.08.2005 р., с. 8.


ПАМЯТИ ЧЕЛОВЕКА С ФОТОАППАРАТОМ…

Будут цвести сады
И порошить метели,
Только ты Витю не жди.
Годы Его отзвенели…
Плачет седая мать
Над кровинкой своею,
Горе большое жене,
Дети и внуки с нею.
Каждый, кто Виктора знал,
Кто дорожил его дружбой,
Матери честь воздай,
Семье помоги верной службой.
Страшная весть пронеслась,
В ужасе даже дети,
Где эта смерть взялась
На белом, прекрасном свете?
Коржук! – Он любил людей,
Гордился бердичевским домом,
Имел Он тысячу друзей
И сотню фотоальбомов!
Знала Его швея,
Знал прогрессант и пахарь…
Фото на память вручал,
Лиц человеческих Знахарь.
Первую книгу свою
Виктор раздаривал нам,
В ней размашистой рукою
Подпись поставил Сам.
Слава Богу, успел
Быть признанным в нашем Отечестве.
Сам Президент вручил
Наивысшее в жизни Свидетельство.
Город, старинный наш,
Порадует книга вторая.
Он созерцать будет нас
С окон небесного рая…
“Еще напишу о войне
В свойственной манере,
Ну, а потом о тебе
Я напишу поэму”.
Так говорил он мне,
С ухмылкою улыбаясь,
Так он шутил всегда,
С каждым из нас встречаясь!
Сейчас уж придется мне
Все написать о тебе.
Как ты творил и жил,
С юмором как дружил.
В Вечность тебя провожая,
Знай, мы тебя обожали!..

Надежда ТРОШКИНА.


Літописець Бердичева В.Д. Коржук (1945-2004)

2005-й рік редакція газети “Земля Бердичівська” зустріла якось сиротинно. У її коридорах не стало чути запаху міцного тютюну, не стало чути голосу з відверто єврейським акцентом. У розквіті сил, на 59-му році пішов з життя їхній фотокореспондент з відверто українським прізвищем Коржук Віктор Дмитрович. “Що ж у цьому феноменального? — запитає пересічний читач. — Адже існують тисячі газет різних рівнів і звичайна смерть простого фотокореспондента мало кого зворушить”. Воно-то так, але, як казав Голохвастов, трішечки не так.

Віктор Коржук народився 17 березня 1945 року у місті Бердичеві, виріс у найзахаращеніших єврейських трущобах, якими було наводнене післявоєнне містечко. І тому не дивно, коли приїжджав у рідне материне село Андріяшівку Бердичівського району, родичі і жителі при спілкуванні з ним навіть не думали визнавати його українцем. “Жидок” — так ласкаво охрестили вони свого родака за те, що в ньому досить яскраво проявлялась єврейська ментальність. Вживаючи єврейські вислови, міркуючи, як єврей, він легко й невимушено входив у проблеми кожної людини, знаходив у ній найпрекрасніше, фотографував не тільки для газети, але й на пам’ять. Таким він був зі всіма людьми без винятку: розпитував, міркував уголос, давав якісь поради, допомагав, чим міг. А міг, як виявляється, багато: допомагав із влаштуванням на роботу, на навчання, провести до будинку телефон, газ, пришвидшити одержання квартири, популяризувати початківців як у майбутньому визнаних письменників, поетів. І все це в такій формі, що (запевняю Вас) ніхто і ніколи на нього не ображався.

Енергійний, меткий на слово, всюдисущий, не ласий до грошей — адже фотограф напрацював стільки матеріалу, що його заслужено визнала держава найкращим. Міг би без проблем влаштуватися десь якщо не на рівні столиці, то хоча б області, але не мав такого кар’єристського духу в душі.

Тому й ніхто не здивувався з того, що під вінець його життя вийшла прецікава книга в історії міста Бердичева — це “Рассказы по-бердичевски”. Працював натхненно, самовіддано. Саме в редакції газети став працювати із 1970-го року. На замовлення англійського видавництва в ті ж роки в Англії публікуються його фоторепортажі “Тут народився Джозеф Конрад”. Головна редакція Української Радянської Енциклопедії Академії Наук УРСР замовляє йому серію фоторобіт, які ввійшли в книгу “Історія міст і сіл України”. Активну творчу діяльність Віктор Коржук продовжує у 80-90-х роках, працюючи позаштатним кореспондентом ТАРС, РАТАУ. Він відтворює на сторінках центральних видань життя трудових колективів Житомирщини.

Фотографії Віктора Коржука охоче публікували газети “Житомирщина”, “Армія України”, “Народна армія”, “Північні відомості”, журнал “Жінка”.

Після виходу з друку “Рассказов по-бердичевски” підготував серію фотоілюстрацій для книги “Бердичів”, що вийшли з друку у видавництві “М.А.К.” та набір листівок “Сучасний Бердичів”, виданих у Москві.

За час роботи опублікував у різних виданнях понад 20 тисяч світлин масової інформації. Він був постійним учасником міських, обласних та республіканських фотовиставок. Два роки поспіль отримував звання “Кращий фотожурналіст Бердичева”.

Був членом Національної спілки журналістів, удостоєний звання Заслужений журналіст України.

Такого похорону наше місто давно не бачило. Кожен, хто, напевно, хоч скільки-небудь спілкувався чи мав справу з Віктором Коржуком прийшов провести його в останню путь. Колоритну особистість втратила наша земля. Залишив по собі ще молоду і вродливу дружину, заміжню дочку, з великою прихильністю ставився до зятя, двоє внуків втратили дідуся. Вночі зрадливе серце зупинилось, не витримавши того темпу, динамізму, який задав він собі ще з ранньої юності. Друзі бачили, що здоров’я Віктора останнім часом здавало, радили йому хоч якось відпочити. Він обіцяв, що у 60 років піде на пенсію, закине роботу, писатиме мемуари. Так і залишилась незакінченою книга про Велику Вітчизняну війну, про визволення рідного міста, головною дійовою особою якої мав бути його тесть — підполковник Іванов, Герой Радянського Союзу, почесний громадянин Бердичева (тут помилка – Іванов не був Почесним громадянином Бердичева – А.Г.).

Г.І. Слюсар. Літописець Бердичева В.Д. Коржук (1945-2004) // Бердичів древній і вічно молодий: Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції (8-11 черв. 2005 р.) / Головний ред. М.Ю. Костриця. – Житомир: Косенко, 2005. – 176 с.

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here