«Та невже? І де ж тут подорожувати?» – запитаєте ви. А дійсно, де? Скільки тієї площі, яку око охопить за декілька секунд, не затримавшись на чомусь суттєво цікавому. Але скептикам відповім: тут є де неспішно прогулятись під тиху розповідь екскурсовода. Отже, запрошую!
Ця площа має розміри десь 100 на 120 метрів («ох і масштаби!» – посміхнуться жителі Києва, чи того ж Харкова з його найбільшою площею в Європі[1]). Але наша площа приховує багато таємниць. Про них буде цікаво дізнатись, то ж і прогулянка займе певний час.
Площа Центральна порівняно молода – від часу її появи не минуло й піввіку. Та й сучасна її назва – плід рішень влади не такого вже далекого 2013-го. А до цього вона носила цілком традиційну, як для невеликих українських містечок, чия топоніміка була просякнута комуністичною ідеологією, назву – площа Жовтнева.
Загалом, площа з’явилась у листопаді 1977 року, коли Радянський Союз відзначав черговий ювілей Жовтневого перевороту. Це нині тут ніщо не нагадує про радянське минуле – наше око милує сучасна гранітна плитка, численні художні інсталяції, стрункі ялинки та фонтан. А лишень кілька років тому тут бовванів червоногранітний Ленін, поряд – старі похмурі дореволюційні будівлі. От і не дивно, що саме Центральна/Жовтнева площа стала місцем для зйомок художнього фільму про події часів есересер («В Париж!» (2009), кого цікавить його назва).
До речі, про фонтан: з’явився він всього декілька років тому. Свого часу місто мало цілу низку фонтанів, які прикрашали окремі мікрорайони: один із них діяв у міському парку відпочинку, інший – поряд зі школою №5 (з пам’ятними багатьом прикрасами-жабками), також красень-фонтан розмістився поряд із міським Палацом культури, а ще – біля магазину «Дитячий світ». Усі вони, на жаль, зникли. Натомість естетичні уподобання керівників міста різних часів отримали продовження в ідеї влаштування фонтану на центральній площі Бердичева.
Насправді фонтанів на площі два. Інший реалізували у вигляді цікавої інсталяції, ніби втіливши ідею круговороту води: потік омиває гранітний глобус, бере початок на північному полюсі та зникає на південному. Границі континентів волею майстра не зовсім відповідають географічним реаліям, ніби нагадуючи нам, що оточуючий світ мінливий. Та й ті декілька світових столиць, написи яких виблискують золотом, насправді покликані відтінити напис головний. Так, Бердичів – то центр світу. І крапка!
Звернемо свій погляд ліворуч від фонтанів. Пивний кухоль став першим у низці інсталяцій, які відображають історію міста. Так, саме майстерність місцевих пивоварів зажила широкої слави серед поціновувачів цього продукту. З 1861 року в Бердичеві по вулиці Білопільській (нині вулиця Європейська) діє пивоварний завод, засновником якого став чеський колоніст Станіслав Еммануїлович Чеп. З того часу продукція бердичівського пивоварного заводу є однією з кращих в Україні по якості виготовлення, відмічена численними нагородами як на державному, так і на міжнародному рівні.
Гранітний кухоль на Центральній – відзнака за смак, якість і справжність, які ось уже 160 років бердичівські пивовари дарують людям. Символічний кухоль відкрили 13 вересня 2013 року, на його відкритті пиво лилось справжньою рікою. Напис «Живе бердичівське пиво від Леона Ліпецького» – то данина пам’яті керівнику пивзаводу, Почесному громадянину міста Бердичева, який керував цим підприємством 36 років.
Трохи далі – диванчик. Це інсталяція, яка відображає не минуле, а сьогодення міста. У Бердичеві сьогодні успішно працює та розвивається декілька потужних підприємств, які випускають якісну, конкурентоспроможну продукцію. До числа таких можна віднести й українсько-литовське підприємство «СОНЧІК», яке спеціалізується на виготовленні м’яких меблів та ортопедичних матраців. Диванчик на постаменті – саме про таких майстрів.
Наступна інсталяція – знову про минуле. Пам’ятаєте відомий анекдот?
— Абрам, где ты достал себе такой костюм?
— В Париже…
— А это далеко от Бердичева?
— Ну, примерно, две тысячи километров будет.
— Подумать только! Такая глушь, а как шьют хорошо!
«Костюмчик із Бердичева» – саме про це. Це встановлена на постаменті символічна котушка ниток, над якою розмістили костюм із голкою. На бортах котушки красномовні написи: «Бердичівська фабрика одягу» та «Костюмчик із Бердичева». До речі, саме цього 2020 року фабрика відзначатиме гарний ювілей – 100-річчя з дня свого заснування. Варто згадати, що проєкт цієї інсталяції (як і інших) реалізували працівники приватної майстерні «Ковальська Хата». Вони – також із Бердичева.
Завершує своєрідний парад інсталяцій Арка закоханих, хоча саме вона стала першою на площі Центральній. Інсталяція являє собою арку у вигляді годинника, через центральну частину якого створено пішохідний перехід. Над нами – божество кохання амур, який цілиться у перехожих, що проходять повз арку.
З цього опису легко здогадатись походження назви арки та її призначення. А доповнює картину Камінь кохання – камінь, що береже вірність, єднає серця та приносить вічну любов. Камінь причаївся тут, унизу, в символічній оправі у формі серця. Привезли його з Кани Галілейської (Ізраїль). Ця часточка Святої Землі має по-справжньому чудодійні властивості, адже саме в Кані сталося перше диво, коли Ісус перетворив воду на вино на весіллі одного з апостолів і благословив молодят. У Кані Галілейській досі щодня вінчають десятки молодих пар, які вірять, що шлюб, взятий тут, гарантуватиме їм щасливе й довге подружнє життя. Попри молоду історію бердичівського каменю, вже існує повір’я, що якщо торкнутися до нього і попросити у Бога любові – вона обов’язково прийде.
Площа приховує багато таємниць. Ох, скільки б віддали археологи та особливо чорні копачі за можливість дослідити землю поряд із будівлею міськвиконкому! І не дивно – саме на цьому місці до 1974 року знаходився справжній палац із шістьма колонами, в якому свого часу проживали власники міста – князі Радзивілли.
Двохсотрічна споруда бачила у своїх стінах і пишні бали, і білі халати лікарів, які лікували міську єврейську бідноту, і тихі кабінети парткому, і навчальні аудиторії медучилища. Поряд і досі бовваніє двоповерхова будівля. Лише вона нині пам’ятає і шелест листя чудового парку, який знаходився на місці нинішньої площі, і голоси колишніх власників Бердичева, і метушню панської челяді, коли до головного входу палацу під’їжджала карета з майбутнім правителем Російської імперії великим князем Павлом Петровичем (згодом – імператор Всеросійський Павло I).
Ще одна таємниця площі – в її назві. Вірніше, у табличці, яка й оповіщає про сучасну назву площі. Закріплена на правому боці будівлі міськвиконкому, видно її звідусіль. Та мало хто знає, що табличці цій стільки ж років, як і самій будівлі. І дивиться гранітна плита на нас… своєю зворотною стороною! Чому так, легко зрозуміти, якби можна було б прочитати напис на стороні, оберненій до стіни – «Площа названа Жовтневою на честь 60-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції». Так-так, минуле не покидає нас, ховаючись від наших очей, ніби очікуючи на своє повернення. Але минуле – то наша історія, і зворотного шляху немає.
І на останок: поряд із площею Центральною знаходиться ще одна – площа Героїв Майдану. Що, не бачите хоч якогось вказівника? Ну вибачайте, мабуть, у міської громади не вистачило на це коштів. Але не лише цим здивує ця площа: на ній, поміж іншого, не рахується жодної будівлі. Ось така її унікальна риса.
Ще багато чого можна розповісти про площу Центральну. Але, як кажуть, краще один раз її відвідати, ніж сто разів прочитати викладене тут. Отже, до зустрічі на площі Центральній!
Анатолій Горобчук.
[1] Насправді харківська площа Свободи – найбільша в Україні та лише шоста в Європі і дванадцята в світі. Її площа – неповних 12 гектарів, а різниця висот – понад 11 метрів.